Філософія історії як напрям філософського знання

Термін «філософія історії» уперше вжив Ф. Вольтер (XVIII ст.) у праці «Філософія історії» (1765), але остаточного узаконення він набув після виходу у світ праці Й.-Г. Гердера (1744 - 1803) «Ідеї до філософії історії людства» та лекцій з філософії історії, що були прочитані Г.

Філософія історії - це не просто одна з гілок філософського знання, а й особливий підхід до історичного матеріалу, коли сам зміст історичного процесу стає предметом специфічного філософського погляду та трактування. Людина у контексті мінливого часу, динамічних соціальних структур, рухливих культур; людська доля, що внутрішньо причетна до тих історичних процесів і є їх активним учасником - ось основний зміст філософії історії як предмету. Історія є однією з форм людської думки, яка найбільше поділяє дух філософії, найближче стоїть до неї. Оксфордський філософ Робін-Дж. Колінгвуд (1889­1943) писав, що якщо знищити філософію, знищиться те, чим живиться філософія.

Філософія історії - сфера філософського знання про загальність і сутнісність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.

Філософ історії, абстрагуючись від конкретних суспільних явищ, піддає своєрідному синтезу все людство, виокремлюючи в ньому певні загальні закономірності, риси і властивості, характерні конкретним соціальним організаціям, які виявляються залежно від історичних обставин, конкретної ситуації та природних умов. У цьому аспекті філософія історії має багато спільного з історією як наукою, поза досягненнями якої вона не може розвиватись, оскільки її теоретичні узагальнення неможливі без знань конкретних фактів і конкретної дійсності. Тому філософія історії постійно звертається до результатів історичної науки. Однак історія та філософія історії не тотожні, між ними існують істотні відмінності. Історія розглядає кожний соціальний організм у всіх його виявах, акцентуючи на його специфічних характеристиках, а філософія історії осягає людство в цілому, апелює до універсальних рис і властивостей, веде пошук передусім того, що об'єднує всі соціальні організми, що властиве всім людським співтовариствам.

Аналізуючи під властивим тільки їй кутом зору історичний процес, філософія історії розв'язує одну з основних проблем - теоретичну реконструкцію історичного минулого через моделювання культурно- історичного плину суспільства у формі часових цілісних символічних конструкцій. В її арсеналі - широкий набір теорій, заснованих на різних принципах систематизації емпіричного матеріалу, різних схемах розвитку людства, моделях структуризації світової історії, які можуть бути зведені до двох основних типів:

1. Теорії, в межах яких здійснюється поділ історії на стадійно загальні для всього людства етапи.

2. Теорії, що визнають поліваріантність, циклічність історичного розвитку різних народів, певних регіонів.

Їм відповідають наступні моделі світового історичного:

> Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині: без зміни рівня того, що відбувається (Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки); у вертикальній площині: з виходом на певні вищі стани та з подальшим поверненням до нижчих, початкових (Емпедокл, Демокрит, Лукрецій Кар).

> Лінійний варіант, тобто прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін (імператорський Рим, новий час, некласична філософія).

> Завершений, але цілеспрямований процес (християнська середньовічна філософія, філософія історії Гегеля): історія має мету, прямує до її здійснення та до завершення при досягненні такої мети.

> Історія як процес, що прогресує у варіантах: руху «по висхідній лінії» (Ф. Бекон, М. Кондорсе); у варіанті «збільшення можливостей розвитку» (І. Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).

> Циклічний процес: у варіанті «зльотів і падінь» (К. Тацит, Н. Макіавеллі, Ж. Боден); у варіанті «коливань у певних межах», наприклад, від миру до воєн, від об’єктивного до суб'єктивного та ін.

Отже, сутність вищеназваних концепцій історії: античність - коловорот історії; середньовіччя - розрив потоку вічності гріхопадінням людини; новий час - прогрес; новітній час - нелінійність еволюції.

Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-історичного буття (у Дж. Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя.

З питанням про спрямованість історії тісно пов'язане й питання про її сенс та можливе завершення.

Упевненість у неминучості завершення історії пронизує християнське світосприйняття, гегелівську філософію історії, роздуми представників філософії російського «релігійного ренесансу» (В. Соловйов, М. Федоров, М. Бердяєв та ін.). Але можна цю проблему осмислити й інакше: якщо людина вбирає у себе глибинні потенції буття, якщо її поява у світі пов'язана з виходом процесів буття на рівень самоусвідомленого здійснення, то так само логічно припустити й можливість нескінченного (або, принаймні, невизначено тривалого) прогресування людської діяльності від певних рівнів досягнень до інших і т. д.

Свого роду проміжним варіантом у розгляді цього питання постає розуміння історичного процесу як єдності перервного та неперервного, тобто як еволюційного поступового процесу, що переривається час від часу різкими революційними змінами. Унаслідок таких змін в історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закінчується, відмирає, але з'являється дещо принципово нове. Самі періоди таких якісних змін в історії досить часто люди сприймають як історичну катастрофу.

Питання про сенс історії вирішується майже автоматично за умови припущення її кінця: історія завершується, і сенс окреслюється. Але й у разі нескінченності історії можна розглядати її як створення сенсу та нагромадження елементів осмисленого вибудовування людського буття.

Отже, основні проблеми філософії історії формують сферу досить важливих людських зацікавлень, допомагаючи краще осмислювати становище у тих процесах дійсності, з якими людина пов'язана необхідними зв'язками.

2.