Філософська рефлексія природи, сутності, змісту та форм управління соціальними системами

Ця теорія побудована на двох системах принципів. Перша система дасть відповідь на запитання, що таке інформація і які закономірності її функціонування, а друга - розглядає засоби виміру інформації.

Для нас принципово важливим є те, що, виходячи з першої системи, М. Бургін зробив дуже важливий висновок, який спростовує традиційні уявлення: інформації у чистому вигляді не існує. Але це “ніщо” проявляється і дасть про себе знати як “щось” у дії. Це як промінь світла: сам по собі невидимий, він висвічує, робить видимими тіла, які потрапили під його дію. Отже, інформація є результатом специфічного процесу, що протікає у другій природі, оскільки вона є величиною функціональною.

Для нас особливо цінне те, що, виходячи з іншої гіпотези, він доводить різницю між знаннями і інформацією. Це істотно різні речі. Висновок, що здається на перший погляд таким незвичним, є принципово новим у науці, і переконливо аргументується М. Бургіним. Не заглиблюючись у тонкощі аргументації автора, можна викласти суть його основної ідеї у такому твердженні: знання подібні матерії, а інформація - енергії. Таке співвідношення понять матерії та інформації є цілком прийнятним для обґрунтування взаємодії технічних, біологічних і соціальних систем і пояснення процесів, що тут відбуваються.

При цьому каналами управління циркулює не проста інформація, а спеціальна - управлінська, що має два різновиди: директивна та виконавча. Ця обставина, наявність двох видів інформації, свідчить про те, що управління розташоване у вертикальній площі саморуху універсуму, що має координати “цінності - смисли”.

Матеріал, у якому фіксується похідна субстанція від соціальних відносин, а саме її ми називаємо третьою природою, є, на нашу думку, ніщо інше, як інформація, що несе смисли. Про особливість інформаційного забезпечення управлінської діяльності свідчить той факт, що на практиці виникла спеціальна мова, якою користується система управління.

функцію системи управління. Й. Сталін, наприклад, виступаючи від імені політичної партії, вдавався до виразів як антропоморфного (“партія говорить своєю мовою”), так і техніцистичного, навіть військово-техніцистичного (преса - “найсильніша зброя”, “гостра зброя”) характеру¹. Як аргумент на користь такого твердження можна навести і факт видання спеціальних словників, де концентрується специфічний тезаурус для управління соціальним розвитком^{[505] [506].}

Відсутність ознак управлінського походження в інформації ми вважаємо інформаційним шумом, який перевантажує комунікаційні системи, й у ньому може загубитись дійсно важливе повідомлення, яке має здійснити функцію організації відносин. Водночас може вироблятись та спрямовуватись у комунікаційні мережі дезінформація, яка має цільову спрямованість посилити ентропію технічних, біологічних і соціальних систем. Так званий “чорний PR”, що набув небувалих масштабів під час політичних виборів в Україні, є саме таким “нездоровим” різновидом інформації.

Природа управління має чітко виражений владний окрас, оскільки користується владою як своїм інструментом. На владний характер управління звертають увагу майже усі його теоретики. Тож, на основі літературних джерел можна стверджувати, що управління не тільки використовує феномен влади для упорядкування відносин в управлінні технічними, біологічними і соціальними системами, а й має однакову з ним природу, якщо оцінювати організаційну діяльність як інструмент регулювання розвитку технічної, біологічної і соціальної систем. Політична взаємодія є не що інше, як діяльність людей з отримання, розподілу і реалізації влади, а організаційна взаємодія - колективна діяльність з упорядкування відносин між людьми, що без легітимної влади зробити неможливо.

Але між ними існує й суттєва різниця, оскільки влада - це соціальний інститут і у ньому немає місця людині, а управління -

соціальний організм, оскільки залучає у свою структуру суб'єкта.

Логічно припустити, що природі управління притаманно декілька спільних з владою характеристик, а саме:

- вони, влада і управління, дійсно мають інституціональний характер, оскільки у результаті поглибленого теоретичного аналізу доведено, що їх буття має нормативно-ціннісну основу, що існує у вигляді специфічного смислового поля незалежно від суб'єктивного фактора, оскільки явище виникає у структурі суспільства, як його атрибутивна властивість і орган творення і відтворення загальної життєспроможності соціального організму країни;

- влада і управління мають духовну (семантичну) природу, онтологічно відтворену у смислах, якими ми користуємося, не помічаючи, що це продукт третьої природи, і тому сприймаємо їх у своїй свідомості, переробляємо у самосвідомості і підсилюємо існування третьої природи шляхом застосування механізму смислоутворення;

- сутність відносин влади і управління слід розглядати як вираження самоупорядкування його внутрішнього змісту, що виявляє себе в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття або як відносини командування та підкорення;

- зміст влади і управління корисно аналізувати як систему узгоджених комунікацій, що розкривається нами як сукупність процесів упорядкування взаємодії людей, котрі відбуваються шляхом локалізації у просторі та циклізації у часі. За призначенням це специфічна цілераціональна діяльність людей з упорядкування взаємовідносин між ними;

- корисно мати на увазі чотири головні атрибутивні риси управління, що притаманні й владі, а саме: воля суб'єкта управління, що має реалізуватись у владному просторі і у певному часі; мета управління, для реалізації якої суб'єкт застосовує владу, що визначає майбутній стан технічних, біологічних і соціальних систем,

незважаючи на очікування об'єкта владного впливу; сила, котра підкорює, реалізується шляхом застосування специфічних засобів управління, наприклад, специфічної мови або спеціальних комунікативних мереж інформаційного походження, силових структур, МВС, органів розвідки і контррозвідки, армії або поліції; соціальна відповідальність, що детермінується надзвичайно потужними силами владного впливу суб'єкта управління на об'єкт управління;

- різниця між ними полягає у формах реалізації влади і управління: якщо владу в країні ми характеризуємо як: автократію або авторитаризм, демократію, охлократію, технократію, олігархію, бюрократизацію, ноократію, то управлінню притаманна інша характеристика - стиль, тобто йдеться про демократичний, ліберальний і автократичний стилі управління.

Сутність соціального управління та його характеристика є першочерговим завданням філософії управління. Під сутністю соціального управління необхідно розуміти його внутрішній зміст, що виявляє себе в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття. При цьому явище управління - це те або інше виявлення (вираження) логіки третього світу, зовнішні, безпосередньо дані форми його існування.

У мисленні ж категорії сутності і явища соціального управління висловлюють перехід від розмаїття наявних форм феномена до його внутрішнього змісту і єдності, до поняття. Оскільки управління як складова саморегуляції соціального світу являє собою тотальність, то осягнення його сутності становить головне завдання філософії, а точніше, такого її специфічного напрямку як соціальна філософія, у якій розумна людина відіграє, наряду з суспільством, одну з головних ролей.

Сутність соціального управління полягає в організаційній взаємодії. Організаційна взаємодія - це свідомий і керований процес, який визначається рівнем співвідношення потреб, інтересів і цілей організованих суб'єктів спільної діяльності, тобто членів того чи іншого соціального утворення. Управління процесом організаційної

взаємодії є невідривним від управління соціальним утворенням (системою) як таким, що перебуває в постійному розвитку, і передбачає наявність достовірної інформації про цілісне функціонування цього соціального утворення, а також особливості й можливості реалізації інноваційних проектів, спрямованих на постійне вдосконалення його діяльності. Це характеризує організаційну взаємодію як багаторівневу систему з широким спектром розподілу організаційних сил суб'єктів соціального управління, що дає змогу виявляти, уточнювати й формувати спільні цілі, упорядковувати організаційні зв'язки та відносини між цими суб'єктами¹.

М. Туленков, як автор цієї категорії, вживає її у двох сенсах^{[507] [508]. У широкому сенсі організаційна взаємодія в соціальному управлінні - це різновид соціальної взаємодії, що забезпечує комплексний і взаємоузгоджений зв'язок елементів соціального утворення (соціальної системи) та його організаційної структури управління при взаємоузгоджених відносинах із зовнішнім середовищем.}

У вузькому сенсі - це взаємовигідні та узгоджені за цілями, часом, місцем і ресурсами дії членів організаційного формування (контрагентів, партнерів, виконавців), якими можуть бути суб'єкти господарської та управлінської діяльності - фізичні, юридичні і посадові особи.

Розміщення організаційних сил суб'єктів соціального управління у будь- якому соціальному утворенні (системі) формується їхньою позицією, мотивами, цілями, інтересами, уподобаннями, ідеологією, системою цінностей, а також програмами спільної діяльності й формами організаційного поводження. Отже, суб'єкти соціального управління спільно утворюють організаційні механізми функціонування і змін, єдності дій і поведінки, внаслідок чого, власне, і формується цілісна система організаційної взаємодії в соціальному управлінні.

Організаційна взаємодія ґрунтується на організаційній дії, що містить такі елементи: а) активний індивід (або група людей), що діє, зі своїми потребами, інтересами і цілями; б) конкретне організаційне середовище, в якому відбувається дія (ситуація); в) орієнтація суб'єкта дії на конкретні умови середовища (на ситуацію), що дозволяє визначити конкретні шляхи досягнення поставленої мети; г) орієнтація суб'єкта дії на реакцію оточуючих (тобто на їхню реакцію на його дію), врахування якої є не менш важливим для досягнення обраної ним мети, ніж орієнтація на умови середовища При цьому організаційна дія, що виражає залежність людей (або їхніх соціальних груп), проявляється в організаційному зв'язку (взаємозв'язку), який охоплює: а) суб'єктів цього зв'язку; б) предмет зв'язку, що характеризує його змістовну сторону; в) механізм здійснення зв'язку та його свідоме врегулювання. Отже, поведінка людини залежить не тільки і не стільки від неї самої, скільки від людей, які діють спільно та справляють взаємний вплив на поведінку одне одного. При цьому з прогресом суспільства така залежність невпинно зростає та посилюється.

Організаційний зв'язок може виражатися в різних формах: як у вигляді організаційного контакту, коли мова йде про зовнішні, неглибокі, поверхові, найчастіше швидкоплинні зв'язки людей одиничного чи багаторазового характеру, що не спричиняють істотного впливу на їхню життєдіяльність, так і у вигляді організаційної взаємодії, коли йдеться про взаємозумовлені організаційні дії, за яких дії одного суб'єкта управління одночасно є причиною і наслідком зворотних дій інших суб'єктів управління. Тобто вона має місце там і тоді, де і коли люди взаємно і порівняно глибоко, стають і регулярно впливають одне на одного, що в результаті приводить не тільки до відтворення, але, зазвичай, і до зміни організаційних відносин^[509].

У більшості ж організаційно-управлінських концепцій, теорій і моделей превалює думка про те, що високий рівень організації

управління гарантує ефективну реалізацію технологічних циклів у виробничій та невиробничій сферах суспільної життєдіяльності, тобто у технічних, біологічних і соціальних системах. Йдеться про першорядну роль, яку починає відігравати організаційна взаємодія суб'єктів і об'єктів соціального управління на різних ієрархічних рівнях суспільної організації, які пов'язані між собою спільністю цілей подальшого еволюційного розвитку.

Більше того, ключова роль організаційної взаємодії в соціальному управлінні зводиться, головним чином, до створення необхідних умов для нормального функціонування системи соціального управління в транзитивному суспільстві, що постійно розвивається, а проблеми гармонізації природи, людини і суспільства залишаються поза увагою дослідників. Це неправильно, оскільки планетарний світ єдиний за походженням, функціонуванням і розвитком. Як тут не згадати слова О. Богданова з його праці “Тектология. Всеобщая организационная наука” щодо складності соціального завдання, головна складність яких полягає у найбільшій різнорідності. На що дослідник відповідає наступним чином: “узагальнено-усвідомлена їх постановка дає узагальнено-свідомий підхід до них; це перший етап вироблення загальних методів їх вирішення - (виділено - Ю.Б.)”^[510].

Зазначеним характеристикам цілісної системи відповідає, на наш погляд, організаційна взаємодія в соціальному організмі планети, у якому функціонує такий елемент, як загальне управління, оскільки остання є складним і багаторівневим суспільним феноменом, що функціонує в системі взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників.

З іншого боку, вивчення цього феномена у рамках системного підходу здійснюється на якісно вищому рівні, тобто в системі міжфункціональних зв'язків технічного, біологічного і соціального походження, які поєднують усі елементи в єдине, цілісне системне утворення, що є об'єктивною необхідністю.

Варто наголосити, що основні процеси організаційного підходу збігаються із процесами полімеризації, диференціації й інтеграції як основними в розвинених системах. Процес полімеризації відображає факт виникнення однорідних елементів і зв'язків між ними, що є структурним аспектом організації; диференціація означає зміни елементів структури живого, що є динамічним аспектом організації; інтеграція - це об'єднання диференційованих елементів і зв'язків живого, узгодженість їх проявів, тобто вона є регуляційним аспектом організації^[511].

Ці аспекти виявляються у принципах організації, які наводить М. Сєтров: принципах сумісності, актуалізації, зосередженості, нейтралізації та лабілізації функцій технічних, біологічних і соціальних систем, на основі яких формується саморегулятивна система, що скеровується загальною теорією управління і для якої ми тут розбудовуємо філософські засади.

Кожен із перерахованих принципів відповідає за певний бік розвитку організації. Так, принцип сумісності відображає необхідність наявності однорідних, здатних до взаємодії елементів навіть для виникнення найпростіших систем, тобто означає сумісність окремо взятих елементів системи (зокрема і системи саморегуляції). Необхідна при цьому також наявність сумісності окремо взятого елемента й цілісності соціальної системи, до якої елемент входить. Ці функціональні взаємовідносини елементів суспільства і складають другу форму сумісності, яку можна розглянути як відношення частини до цілого, що виявляється їх функцією залежності.

Організаційна взаємодія носіїв директивної і звітної інформації за посередництвом культурологічного ядра системи, власна система цінностей, що перетворюється на сукупність моральних і правових норм, канали такої взаємодії призводять не тільки до ускладнення їх власних структур, але й спонукають морфогенетичний процес, що

веде до становлення специфічного морфологічного органу, який націлений на аналіз управлінської інформації.

Сутність цього явища у гносеологічному вимірі може мати й суб’єктивований вигляд, тоді ми маємо справу з “суб’єкт- суб’єктними” відносинами, що є ядром соціального управління. Згадаймо, що організаційні відносини — це “одна з форм прояву організаційної взаємодії (поряд з організаційними структурами, інститутами, організаційними процесами, формуваннями тощо), яка вирізняється тривалістю, сталістю і систематичністю організаційних взаємодій, їхньою самовідновлюваністю та широтою змісту організаційних зв’язків.

Організаційні відносини (як органічна складова управлінських відносин) відображають сталі взаємозв’язки елементів організаційної структури управління, тобто місце, функції, права і відповідальність кожного працівника (або підрозділу), а також конкретні технологічні, економічні, виробничі й організаційно-управлінські зв’язки між ними.

За характером взаємодії виділяються організаційні відносини субординації та координації¹, а за змістом вони є надзвичайно різноманітними. Це зумовлене передусім великим розмаїттям цілей і ціннісних орієнтацій, якими керуються у своїх взаємовідносинах суб’єкти соціального управління (багатство, влада, знання, статус, престиж, справедливість, доброта, дружба тощо).

Можна сказати, що в процесі дослідження ми мусимо здійснити трансформацію реального соціального явища буття, оскільки воно здійснює тиск на людей і відчувається ними у формі знання. “Відношення, - писали К. Маркс і Ф. Енгельс в “Німецькій ідеології”, - стають в юриспруденції, політиці і т. ін. - в свідомості - поняттями”^{[512] [513].}

Іншими словами, в процесі дослідження ми маємо відтворити в ідеальній формі певну систему реально існуючих суспільних

відношень. К. Маркс і Ф. Енгельс прямо вказували на те, що ідея, як продукт діяльності філософа, є всього лише уявний “еквівалент” реального відношення. “Відношення для філософів рівнозначне ідеї. Вони знають лише відношення “Людини” до самої себе, і тому всі реальні відношення стають для них ідеями”¹. Відразу ж приводиться ще більш чітке визначення відношення як того, “що філософи називають ідеєю”^{[514] [515] [516].}

“Суб'єкт-суб'єктні” відносини є суттєвою ознакою, критерієм розподілу видів управління між собою, оскільки ми вважаємо, що управління біологічними системами спирається на “суб'єкт-об'єктні” відносини, а управління технічними - “об'єкт-об'єктні” відносини. М. Каган, характеризуючи взаємозв'язок спілкування і суспільних відносин, писав, що між ними “існує взаємодія, але вона описується не в поняттях “форма” і “зміст” або “персоніфікація”, а швидше в поняттях "процесу” і “продукту”. Спілкування є реальна діяльність, що розгортається процесуально, а суспільні відносини - тип зв'язку його учасників, що стає структурою суспільства і, формуючись у * * »-* »-* * Tθ3

процесі практичного спілкування людей, його ж і зумовлює.

Окрім цього, він, посилаючись на К. Маркса, вказує на інший аспект діалектичного взаємозв'язку спілкування і суспільних відносин - усвідомлена цілеспрямованість спілкування (як форми діяльності суб'єкта) і неусвідомлювана спонтанна, і, набуваючи стихійної влади над суб'єктами, сила суспільних відносин. Завершує автор характеристику їхніх особливостей посиланням на те, що третій аспект діалектики спілкування і суспільних відносин охоплюється зв'язком понять “безпосередні” і “опосередковані” або “прямі” і “побічні”.

Для нас надзвичайно важливим є його висновок про те, що “в яких би формах спілкування не здійснювалося, його мета - досягнення спільності (або підвищення рівня спільності) діючих

суб'єктів їхніми вільними сукупними зусиллями при збереженні неповторної індивідуальності кожного”¹.

Зміст соціального управління також знаходиться у центрі уваги філософії управління. У нашому дослідженні під змістом соціального управління розуміється не сам по собі субстрат соціального явища, а його внутрішній стан, сукупність процесів, що характеризують взаємодію елементів, що утворюють соціальний світ, як між собою, так і з середовищем, і зумовлюють їхнє існування, розвиток і зміну; в цьому сенсі сам зміст соціального управління виступає як організаційний процес, який ще байдужий до форми, а “форма зовнішня до нього; зміст щось інше, ніж форма”^{[517] [518].}

При цьому як аксіома постає такий погляд на світ, коли все, доступне раціональному мисленню і ірраціональному спостереженню, постає як соціальне, що перебуває в польовій формі. Водночас зазначимо, що соціальне управління, як випливає з розглянутого вище матеріалу, складається немов би з двох частин: суб'єктивованої і об'єктивованої, які зароджуються на мікрорівні, розташовуються на макрорівні і переходять на мегарівень, а звідти впливають на процес соціальної взаємодії. Соціальна взаємодія є однією з форм взаємодії в природі, вона має об'єктивний причинно- наслідковий характер і є впорядкованою системою взаємовпливу соціальних елементів, що здійснюється за допомогою специфічних носіїв соціального типу взаємодії, якими можуть виступати різні види соціальної інформації.

Наразі маємо всі підстави, щоб стверджувати, що суб'єктивована частина цієї суперечливої єдності знаходиться в структурі людської особистості і перебуває в потенційній формі. Її зміст ми розглянемо далі, де зміст соціального управління буде подано як особистість або як сукупність організаційних ролей, які мають виконувати людські особистості у суспільному житті. Але ми розглядаємо не голі соціальні ролі, оскільки вони швидше тільки зовнішні ознаки соціальної якості, а в єдності з їх духовними складовими, до яких

входять почуття, свідомість, самосвідомість, діяльність і інші атрибутивні властивості людини.

Інша частина змісту соціального управління об’єктивована в зовнішньому середовищі. Вона являє собою добре відому нам об’єктивовану реальність - умови організаційної діяльності людини. Її називають суспільством.

На основі вищевикладеного має бути зрозумілим, що зміст соціального управління проявляється у бутті як організаційна діяльність, що представляє собою процес, за допомогою якого керівник підвищує негентропію системи, усуває невизначеність, безладдя, плутанину та конфлікти між людьми щодо роботи або повноважень і створює середовище, придатне для їх спільної діяльності. “Загалом, - як зазначав О. Богданов, - увесь процес боротьби людини з природою, підпорядкування і експлуатації стихійних її сил є не що інше, як процес організації світу для людини, в інтересах її життя і розвитку. Такий об’єктивний сенс людської праці” ^[519].

Одночасно зауважимо, що це достатньо складний вид діяльності людини і для його реалізації треба мати фахові знання і компетенції, а саме:

1. Знання про бажаний стан керованої системи, який виступає у якості мети системи, що управляє.

2. Знання про траєкторію реального руху керованого об’єкта.

3. Прогноз майбутнього стану системи, до якого повинна привести ця траєкторія.

4. Знання про внутрішні процеси, що протікають в керованій системі і визначають шлях її саморуху, а також про природні закони і механізми, що управляють цими процесами.

5. Знання про можливості, ресурси і засоби, які має у своєму розпорядженні система, що управляє, необхідні для того, щоб знать, чи може вона виконати такі дії, що управляють, щоб змінити природну траєкторію руху керованої системи на штучну.

6. Програма і план таких дій^[520].

Тож, складність організаційної діяльності полягає у необхідності вибору рішення з безлічі можливих альтернатив, кожна з яких не поступається решті з погляду раціональності прийняття організаційного рішення. Положення ускладнюється ще й тому, що керувати треба розумними людьми, що мають власні знання, волю, авторитет, досвід і цілі щодо кожної ситуації.

До того ж у кожному виді і горизонті управління треба реалізувати окремий алгоритм. Найлегше це зробити у горизонті управління технічними системами, якщо не звертати увагу на крайнощі, наприклад, управління атомними станціями, аварійними літаками. Складніше це відбувається в управлінні біологічними системами за алгоритмом “суб’єкт-об’єктних” відносин. Найскладніше це зробити в управлінні соціальними системами, де треба реалізувати “суб’єкт-суб’єктні” відносини. Особливо у випадках, коли управління відбувається у ході організаційної взаємодії багатьох учасників - соціальних вітчизняних, багатонаціональних і міжнародних організацій, скажімо, у ході захисту прав людини, державотворення, екологічного захисту та ін.

Філософія управління пояснює, що практична організаційна діяльність має два різновиди: керівництво і управління / менеджмент. Керівництво і менеджмент різняться не лише активністю реалізації функції управління, але і мірою передбачуваності своїх дій. Керівництво - націлене у майбутнє, саме тому слово “керівник” є синонімом слова “вождь”. Керівник часто змушений діяти в умовах невизначеності, результат керівництва вимірюється якісними параметрами. Керівництво може бути успішним, мудрим, правильним. Менеджмент - циклічний, результат його відомий і обчислюваний.

Можна зробити висновок, що manager - це завідувач, поставлений уміло і розумно керувати чітко обмеженою сферою діяльності. Російськомовне поняття менеджменту вужче, ніж

управління і керівництво, ближче до забезпечення функціонування, ніж до розвитку. Менеджер облаштовує ту галузь, яку він контролює, він нічого не вигадує і не займається розвитком. Російська і українська мови відбили цю смислову відмінність і помістили “менеджера” в середину організаційної ієрархії. Порівняймо: менеджер середньої ланки, але вище керівництво компанії.

На постулатах теорії діяльності будує свої міркування про управління і Г. Щедровицький. Формулюючи чітке розрізнення керівництва і управління, він вказує на те, що керівництво припускає існування адміністративної структури з певною ієрархією і системою стосунків. У такій системі, яку описував, зокрема, П. Друкер, люди відмовляються від своїх цілей і завдань і зобов’язуються рухатися тільки відповідно до цілей і завдань організації.

“Діяльність управління, навпаки, здійснюється в тих випадках (і в тих межах), коли підпорядковані системи мають власне функціонування (або навіть розвиток), і орган, що управляє, не пов’язаний з ними безпосередніми адміністративними зв’язками... Таким чином, керована система завжди є відносно незалежною від тієї, що управляє, і система, що управляє, повинна досягати своїх цілей відносно керованої системи, незважаючи на цю незалежність і з урахуванням її”^[521].

Існує ще одна ознака, яка далеко розводить керівництво і управління, які принципово відрізняються одне від одного. Так, наприклад, діяльність керівництва може здійснюватися тільки у рамках певної, спеціально побудованої організації, тому філософія освіти має пояснювати морфологію систем управління. Організація є конструкцією, і як будь-яка конструкція - має певне призначення, мету, для якої вона і будується. Призначення організації може бути реалізоване, якщо організація забезпечує виконання певних функцій.

Організацію можна розуміти як результат певного виду діяльності і як саму цю діяльність. Вона виникає як продукт особливої конструктивної діяльності зі створення організації. Як і будь-яка конструкція, організація будується з конструктивних елементів, якими виступають функціональні місця. Між цими елементами встановлюються визначені організаційні відносини, зокрема стосунки керівництва і підпорядкування. Створена таким чином організація виступає як штучне утворення. Організатор, що створив її, дивиться на неї як на своє творіння. Тому організація може бути будь-якою, залежно від завдань і цілей організатора, що створив її, і залежить від його світорозуміння.

Після того, як організація створена, функціональні місця в ній починають заповнюватися людьми. При цьому передбачається, що кожна людина і колектив людей, що прийшли працювати в цю організацію, відмовилися від власних цілей і зобов’язуються виконувати роботу, реалізовувати цілі і вирішувати завдання керівництва. Тільки у рамках таких спеціально створених організаційних зв’язків і можливе керівництво. Його суть полягає в постановці завдань перед іншими, нижчестоящими в організаційній ієрархії, елементами. Але для цього треба, щоб ці елементи відмовилися від власних цілей, від власного руху до своїх цілей. Вони зобов’язуються рухатися тільки і відповідно до свого місця у напрямі згідно з тими цілям і завданням, які перед ними ставить їх керівництво.

При цьому керівництво розглядає усю організаційну систему як один складний засіб в досягненні поставлених ним цілей. Тому адміністративні структури створюються і організовуються так, щоб забезпечити передачу цілей і завдань безпосередньо від керівництва до підлеглих. Організація стає штучним засобом, знаряддям для досягнення керівництвом власних цілей. Тоді підпорядкована система виявляється як би частиною, елементом керівної системи, в яку вона включена від самого початку, вже в процесі проектування і побудови організації. Підпорядковані системи не мають власного незалежного функціонування і руху, не ставлять перед собою жодних окремих цілей і завдань, а приймають цілі і завдання керівних органів. Вона стає подібною до технічної системи, що відчужена керівником у

зовнішнє середовище і має власну історію, і власне життя, і власну долю.

П. Щедровицький характеризує управління аналогічним чином, але підкреслює, що управління є завжди “діяльність над діяльністю” (навіть якщо нам здається, що йдеться про управління людьми), де охоплююча діяльність, що управляє, за рахунок знань асимілює охоплювану, керовану.

“Діяльність керівництва, - пише П. Щедровицький, - може здійснюватися тільки у рамках організаційно-адміністративних структур. Вона можлива в тих випадках (і в тих межах), коли керовані об'єкти не мають власного незалежного функціонування, не ставлять перед собою самостійних цілей і завдань, а, навпаки, цілком і повністю приймають цілі і завдання керівних органів. Керівництво припускає, що уся керована система виступає як один складний засіб у досягненні цілей, поставлених керівником. Відповідно до цього створюються і організовуються адміністративні структури, що дозволяють безпосередньо передавати цілі і завдання від керівника до керованих.

Діяльність управління, навпаки, здійснюється у тих випадках (і в тих межах), коли об'єкти мають власне функціонування, і керівник не пов'язаний з ними безпосередніми організаційно-адміністративними зв'язками; керовані об'єкти завжди мають власне “природне” функціонування, свої власні “внутрішні” цілі, не можуть відмовитися від їх досягнення, не зруйнувавши при цьому самих себе.

Таким чином, керована система завжди є відносно незалежною від тієї, що управляє, і система, що управляє, повинна досягати своїх цілей відносно керованої системи, незважаючи на цю неможливість і з урахуванням її. Змішування керівництва і управління відносно різних об'єктів призводить, як правило, до неефективності діяльності, що управляє; управління, що вимагає специфічних засобів і методів, підміняється керівництвом, але оскільки для останнього немає необхідних умов, то відповідне рішення просто не реалізується”^[522].

Форми соціального управління є виходом у буття сутності і змісту організаційного феномена, що відбувається завдяки втручанню людини у природний процес саморегуляції соціального процесу. Для обґрунтування цієї тези достатньо вказати на те, що до форми належить загалом все певне. При цьому відомо, що визначення соціального управління є водночас і визначенням соціальної форми, оскільки воно щось установлене і завдяки цьому відмінне від того, форму чого воно складає; визначеність соціального управління як якість єдина зі своїм буттям.

Оскільки йдеться про третю природу, то ми маємо справу відповідно не з натуральною формою, в якій перебуває перша природа, а з формою перетвореною, причому двічі. Перший раз натуральна форма зазнає змін, відбиваючись у свідомості людини, а другий - в суспільній свідомості. Тільки після цього вона стає предметом організаційної діяльності спеціально і високопрофесійно підготовленої когорти менеджерів.

Тобто, ми хочемо підкреслити, що організаційна діяльність будь- якого управлінця дуже далеко стоїть від натуральних предметів, наприклад, техніки, і процесів, наприклад, спілкування людей між собою. Вона має справу з моделями цих систем і процесів, у чому нас переконують слова академіка М. Амосова про те, що “розум необхідно розглядати як апарат управління складними об'єктами за критеріями оптимальності через дії з моделями. При цьому слово “апарат” допускає як структуру, так і алгоритм”^[523].

Отже, з усього вищевикладеного робимо висновок про те, що організаційна діяльність людини своїм предметом має логічні конструкції і тому саме їх форма буття визначає форми управлінської діяльності. Земного тут вже мало залишається, оскільки правитель оперує архетипами, ідеями, цінностями і смислами. Може цим і пояснюється поширена думка, що вищі керівники царства, імперії, держави є намісниками Бога на землі, оскільки вони оперують засобами, які знаходяться у просторі третього світу.

Це означає, що для управління земні форми буття, як першої, наприклад, біологічні системи, так і другої природи, наприклад, технічні і соціальні системи, є всього лиш різновидами одного і того ж предметного поля професійної діяльності.

Далі можна зазначити, що при вивченні натуральних форм ми маємо справу з доцільною діяльністю людини, а точніше з працею і спілкуванням; при вивченні простих перетворених форм ми стикаємося з природними (соціальними) сутнісними силами людини, при вивченні складних перетворених форм ми маємо справу з суспільними відносинами, а при вивченні натуралізованих складних форм ми стикаємося з “залізною людиною” К. Маркса.

Форми соціального управління, таким чином, обумовлюються змістом соціального простору, у якому воно функціонує, тому ми маємо справу з ціннісною і смисловою детермінацією і відповідними до них - ціннісно-орієнтованою формою управління, що ґрунтується на селекції цінностей, і інноваційною формою, що відтворюється смислопородженням.

Виходячи з подвійної природи соціального управління, соціальні системи мають два контури управління: ціннісний і смисловий. Перший канал використовує напрацювання світової і національної культур і тому консервує її, а другий - надає інноваційний особистісний смисл, що веде до розвитку соціальної системи. Культура виступає чинником, який є зовнішнім імпульсом до дії. На цій основі особистість отримує подвійну ціннісно-смислову детермінацію поведінки і здатна виступати як консерватор і як інноватор розвитку освітніх систем^[524].

Ціннісна форма соціального управління має безпосереднє відношення до культури, попереднього історичного розвитку і ментальності народу. Звідси походять побоювання щодо загрози для національної культури і освіти, пов’язаної з поступовим заміщенням поняття “управління” поняттям “менеджмент” і, як результат, вестернізацією і розмиванням національних особливостей суспільних

стосунків. Проте національні ментальні ознаки різних культур не можуть стати причиною відмови від об’єктивних світових загальновизнаних досягнень сучасного менеджменту як типу і філософії управління, який, будучи соціальним по суті, проголошує вищою цінністю людиновимірність, а не власне виробництво продукції.

До культурологічної форми соціального управління належить вплив на людей, що базується на енергетиці цінностей культури, а механізм її дії ґрунтується на традиції, ритуалі, використовуючи об’єктивований ціннісний субстрат - систему загальнолюдських цінностей, які утворюють культурологічне ядро цивілізації або окремої громади. Нагадаємо, що цінністю у літературі вважається “будь-яке матеріальне або ідеальне явище, що має значення для людини, заради якого вона діє, витрачає сили, заради якого вона живе”^[525].

У соціальному просторі співіснують “цінності-цілі” і “цінності- засоби”. При цьому цінністю-метою є конкурентоспроможна особистість, а усі інші - цінності- засоби. Виникнення системи цінностей відбувається завдяки механізму дії ідеології. Система цінностей має чотири провідні елементи: знання, що складають зміст життєдіяльності особистості; персонал навчального закладу; педагогічні технології навчання і виховання; тип організації навчально-виховного процесу, з якого постає система корпоративного управління. Це відповідає структурі суспільства. Завдяки цьому соціальний організм навчального закладу має сталі атрибутивні характеристики: семантичну природу, морфологічну самостійність, самовідтворювальний (аутопоезисний) характер, культурологічну форму існування, функціональну багатогранність, імперативний характер дії та ін.

Специфіка впливу цінностей на людину полягає в тому, що вона не проявляє чітко виражених ознак активності, оскільки свідомість людини сама себе збуджує. Якісний стрибок у цьому випадку

можливий лише за рахунок колективного мислення, яке, на відміну від мислення людини, втрачає риси негентропійності.

Головна функція ціннісної детермінації полягає у забезпеченні взаємодії людини і соціуму. Дія механізму суб'єктивації базується на несвідомих процесах, які відбуваються у психіці людини, де інформація, що надходить із зовнішнього середовища, зазнає їх постійного впливу і виходить у вигляді багатьох спонтанних уявлень.

Взаємодія особистості з іншими учасниками соціального процесу забезпечується двома виконавчими механізмами: перший з них ґрунтується на поділі суспільної праці, а другий - діє на основі закономірностей міжособистісного спілкування завдяки хронотопу у структурі особистості і habitus/традиції з боку суспільства. Засобами управління поведінкою особистості є архетипові продукти людської діяльності, що впливають, головним чином, на ментальний рівень особистості і утворюють так звані егрегори, поповнюючи ноосферу з планетарного рівня.

Цінності (культурологічне ядро) у структурі суспільства або іншої системи створюють продукт - сукупність моральних і правових норм, носієм та оберегом яких є орган управління системою. Це збігається з відомою низкою переходів: потреби - інтереси - цінності - норми - мотиви - стимули - дія. Кінцевим продуктом ціннісної регуляції є забезпечення гомеостазу соціальної системи, тобто сталості існуючої структури.

Смислова форма соціального управління пов'язана з принципово іншою сферою діяльності людини, а саме: з атрибутивною властивістю людини продукувати нові смисли і використовувати їх у якості інструменту управління власною поведінкою, і, зрештою, життєдіяльністю окремої людини і всього людського роду. Сенс виявляється вирішальним і у визначенні поняття “соціальна дія”, до якої, безперечно, належить будь-яка дія у сфері життєдіяльності людини.

Смислова форма вияву менеджменту є чимось зовсім іншим, протилежним культурологічній формі, оскільки смислова детермінація управління соціальною системою є суб'єктивованим

субстратом внаслідок дії механізму смислопородження і відтворює залежність поведінки суб'єкта і об'єкта від власнопороджених смислів. Вона у якості агента впливу має значення, яке тлумачиться у сучасних педагогічних словниках як^{[526] [527]:}

- сутність, головне, основний смисл явища або поведінки;

- особистісна значущість тих чи інших явищ, повідомлень або дій, їх відношення до інтересів, потреб та життєвого контексту в цілому конкретного суб'єкта.

Механізм дії смислової форми базується на інформаційно- знакових продуктах, що піднімають особистість до закономірностей логіки та смислових полів Всесвіту. Це є джерелом формування змісту ноосфери “згори”.

Роль активності самого суб'єкта у породженні смислів особливо підкреслюють В. Франкл, М. Чиксентмихалі, С. Мадді,

Дж. Бьюдженталь, Дж. Келлі, Л. Томас, Ш. Харрі-Аугстайн, Дж. Шоттер. Соціокультурну детермінацію смислів відзначають К.Г. Юнг, М. Чиксентмихалі, Ф. Фенікс, Р. Мей, Я. Смедслунд, Л. Томас, Ш. Харрі-Аугстайн, Р. Харре, при цьому особливого значення навчанню і самонавчанню у породженні смислів надають Ф. Фенікс, Л. Томас, Ш. Харрі-Аугстайн, а також Дж. Шоттер. К.Левін звертає увагу на вплив інших людей на породження смислів (валентностей) у вигляді наказу, заборони або прикладу.

Погляди різних авторів на характер впливу на свідомість і діяльність відзначаються меншим опрацюванням й меншим різноманіттям. На те, що поведінка визначається смислами ситуацій, предметів і явищ, вказують А. Адлер, В. Франкл, С. Мадді, К. Левін, Е. Толмен, Ж. Нюттен, Н. Ендлер, Д. Магнуссон, Я. Смедслунд, Л. Томас, Ш. Харрі-Аугстайн, Р. Харре, при цьому В. Франкл і С. Мадді підкреслюють, що без смислу не можлива жодна активність загалом, відсутність смислу призводить до захворювання. Вплив смислу на протікання пізнавальних процесів відзначають А. Адлер,

К. Левін, Ю. Джендлін. Зі смислами пов’язують здатність людини до самодетермінації А. Адлер, В. Франкл і Дж. Шоттер.

Смислова форма соціального управління інтегрує особистість у суспільство і не залежить від стану зовнішнього середовища. Таким чином забезпечується технологічний зв’язок соціального простору людини і суспільства. Його джерелом і носієм є особистість, а механізм його дії “схвалено” принципом зовнішнього доповнення, що створює позитивний зворотній зв’язок у системах саморегуляції і тому виводить соціальну систему на якісно новий рівень розвитку і функціонування.

Керівники і підлеглі, оскільки вони мають різні соціальні ролі в організації, по-різному використовують у соціальному просторі суспільства смисловий продукт власного виробництва. Інноваційна форма соціального управління спирається на психологічні механізми породження смислу: замкнення життєвих стосунків, індукцію смислу, ідентифікацію, інсайт, зіставлення смислів, надання смислу.

Продуктом смислопородження є смислова сфера особистості, що складається з низки смислоутворюючих структур, які утворюють специфічні зв’язки і мають свій механізм функціонування. За дослідженнями Д. Леонтьєва^[528], це торкається, насамперед, таких провідних структур, як особистісний смисл, смислова установка, мотив, смислова диспозиція, смисловий конструкт, особистісні цінності. Функціональний аналіз доводить, що цей вид детермінації проявляється у поведінці людини як смислова регуляція.

Таким чином, особистість як регуляторна система конституюється функціями виокремлення суб’єктом себе з навколишнього світу, виокремлення, презентації й структурування ним своїх стосунків зі світом й підкорення своєї життєдіяльності сталій структурі цих стосунків на противагу мінливим імпульсам і зовнішнім стимулам. Це загальна функція смислової сфери особистості. Саме вона утримує суб’єктивоване смислове поле, що відіграє у внутрішньому вимірі процес детермінації поведінки

особистості. Таку динамічну смислову сферу автор розглядає як принцип організації і одиницю аналізу смислової сфери особистості.

Залежно від соціального статусу людина по-різному проявляє себе: підлеглі обмежуються формуванням системи

внутрішньоособистісного захисту, а керівники модернізують корпоративну або суспільну ідеологію. Разом керівники і підлеглі модифікують систему цінностей суспільства. Отже, на відміну від ціннісної смислова регуляція забезпечує гомеорез, тобто сталий розвиток соціальної системи, оскільки формується набір змістовно нових концептів, що детермінують соціальні зміни. Так формуються умови для творчості.

Некерований прорив свідомості сучасної людини у простір третьої природи спровокував активний виступ на перший план віртуальної форми управління, завдяки розвиненій технології гри і якісно новому оснащенню управління, мається на увазі ІТ-технології, комп’ютерні мережі. Фактично гравець за комп’ютером є керівником подій, які він сам собі моделює і вирішує за допомогою новітнього технологічного оснащення. Організаційна діяльність стала самоціллію, повністю поглинає гравця і відключає його свідомість від реального соціального буття.

Тому філософ управління повинен здійснювати конструктивну критику незадовільних способів вивчення управління, що склалися, і шукати відповіді на нові реалії, наприклад, віртуалізації комерційних структур і управління ними. Причому сьогодні, у цій площині віртуалізації, головним за М. Кастельсом, - “є не формування віртуальної реальності, а будівництво реальної віртуальності”. Практика сучасного управління цілком підтверджує справедливість цієї тези, якщо поглянути на сучасні фінансові піраміди, накопичувальні трасти, “Еліта-центри”, корпорації на зразок “МММ” Сергія Мавроді¹ та інші віртуальні продукти управлінської діяльності, що викривляють організаційну матрицю планетарного життя.

¹ Мавроди С. Искушение / С. Мавроди. - М. : Росмэн-Пресс, 2008. - 400 с.

Здійснюючи це, вони будують нове символічне середовище. Вони роблять віртуальність нашою реальністю”¹. Мінлива соціокультурна реальність, інформаційна культура, що виникла, не можуть не справляти вплив на систему управління соціумом і поведінку людини, особливо на філософію управління, що лежить в її основі.

У молодого покоління людей швидко відбуваються зміни не те що у свідомості, трансформуються навіть засади ментальності. “Специфіка віртуального менталітету пов'язана з орієнтацією його на роботу з внутрішньою структурою подій, без зведення механізмів їх функціонування до пластів реальності, що пролягають нижче, як це заведено в сучасній філософській і науковій культурі. Особливість віртуального підходу полягає в не пониженні статусу реальності події порівняно із статусом реальності пояснювального механізму”^{[529] [530]. І це нові предмети уваги для філософії управління.}

Філософія управління вивчає умови і засоби формування суспільної еліти сьогодні, до якої варто віднести не лише людей, що є у владі або ерудитів, знавців поезії, літератури чи стародавньої історії; необхідна умова приналежності до громадської еліти - участь у відкриттях, у створенні інформації про віртуальні форми суспільного буття, а значить і коду суспільної поведінки”^[531]. Саме вони формують матеріальний фундамент нової культури. Ця культура перекриває і включає різноманітність систем відображення, що передавалися в історії; це культура реальної віртуальності, де вигаданий світ є вигадкою у процесі свого створення”^[532].

Таким чином, філософія управління висвітлила нам, услід за генезисом, інформаційну природу соціального управління, що

топологічно простирається у надсоціальний простір, торкається логічних продуктів на кшталт моделей і схем процесів і продуктів, що залишились у соціальному просторі і потребують організаційної уваги з боку системи управління.

Сутність явища подано як організаційну взаємодію суб'єктів між собою у соціальному просторі. Організаційна взаємодія, що ґрунтується на сукупності відповідних дій людей, подається як свідомий і керований процес, який визначається рівнем співвідношення потреб, інтересів і цілей організованих суб'єктів спільної діяльності, тобто членів того чи іншого соціального утворення. Оскільки у організаційній взаємодії беруть участь інтелектуально рівні учасники, то вони спілкуються на рівних між собою, а тим паче взаємодія між організаціями спирається на колективний інтелект, тому між ними встановлюються соціальні зв'язки на паритетній основі, тобто за принципом “суб'єкт- суб'єктних” стосунків.

Саме вони, “суб'єкт-суб'єктні відносини”, що притаманні соціальній взаємодії рівних між собою учасників організаційної взаємодії, визнані суттєвою ознакою, критерієм розподілу видів управління між собою, оскільки ми вважаємо, що управління біологічними системами спирається на “суб'єкт-об'єктні” відносини, а управління технічними - “об'єкт-об'єктні”.

Зміст соціального управління розгорнувся перед нами як сукупність організаційної діяльності, що охоплює усіх учасників, чия життєдіяльність проходить у соціальному просторі. Вона охоплює особистість, як частину соціального конструкту, що корінням заглибився у біот живого і тому підкоряється тільки частково впливу інституту влади і системі соціального управління. Людина біологічна живе трохи за іншими законами, ніж особистість. Вона це може робити тільки завдяки біологічному організму, який інтегрує суперечності, що виникають у структурі цілого.

Управління технічними системами, як продовженням фізичної людини, і простором, у якому застигли матеріалізовані у техніці і відчужені від особистості її сутнісні сили, цей тип управління контролює цілком.

Повністю соціальне управління впливає і на складові соціального простору: а) цілераціональну продуктивну працю у сфері матеріального і духовного виробництва; б) спілкування людей між собою, що утворює особливі соціальні системи на кшталт соціальних організмів фірм, регіонів, країни і наддержавних утворень, що за походженням є функціональними системами.

Форми соціального управління визначені на основі субстанціональності соціального простору, що у вертикальній площині, у якій циркулює управлінська інформація, визначається ціннісно-смисловим змістом, а у горизонтальній - “потребами-діями”. Встановлена цілковита залежність якості управління у соціальній сфері від реалізації єдності між словом і ділом, теоретичним і практичним. Дана характеристика ціннісної (культурологічної) і смислової (інноваційної) детермінацій поведінки особистості у соціальному просторі і відповідно до цього позначені аналогічні мотивації з боку системи управління.

Останній наш висновок з вищевикладеного торкається того, що перед філософією управління сьогодні постає якісно нова проблема - наближення людини до третього світу, де панує чиста логіка, що викликає віртуалізацію свідомості людини, занурює її у “квазіпроцеси” і він починає оперувати “квазіпредметами”. Це треба пояснювати саме філософам управління і віртуальна філософія вимагає використання нередукціоністського способу мислення, неарістотелівської логіки мислення, гіперреалістичної логіки, коли управління повинне виходити з можливостей майбутнього з його тотальною невизначеністю. Зрозуміло, що віртуальна філософія управління ще чекає своєї розробки, оскільки вона робить тільки свої перші кроки.

4.3.