Філософський дискурс суб’єктивованої форми управління соціальними процесами

Завданням цього підрозділу є з’ясування присутності елементів соціального управління у структурі особистості, оскільки саме вона є, як ми вище пересвідчились, креативним джерелом вільної енергії, що за алгоритмом вільної причинності може спонтанно змінювати організаційну рівновагу соціальних систем.

Глибинною основою будь-якої діяльності людини є, як відомо, її свідомість. Продуктивна організаційна діяльність потребує розвиненої організаційної свідомості. Це безперечний факт, з якого ми починаємо аналіз суб’єктивованої форми управління соціальними системами. Тож, організаційна свідомість має ключове значення для організації соціального управління. І хоча вона не стала ще об’єктом філософії управління, але потребує цього. Цей вид свідомості характеризується винятковою логічністю¹, оскільки мислення людини - це чи не єдиний повністю, тобто стовідсотково, негентропійний процес на планеті. У соціальному світі немає непізнанних і навіть некерованих елементів.

У основі соціального життя будь-якої організації лежить певна система наказів керівництва. Завжди можна досліджувати причини, за якими ці накази створювалися, і невиконання яких може супроводжуватися певними соціальними протиріччями. Життя спільноти, особливо у перехідні періоди, а на прикладі України це добре видно, наповнене суперечностями. “Подібні помилки з боку окремих людей і цілих колективів завжди можливі і повторюватимуться, поки організаційна свідомість людей залишиться неоформленою в точну і строгу науку”^{[533] [534] - писав О. Богданов.}

Г. Козловська вперше в українській філософській думці розробила цілісну концепцію організаційної свідомості, сутність якої полягає у формуванні узагальненої картини існування цього феномена, що визначений як відображення, осмислення та переживання людиною впливу організаційних ідей, знань, поглядів, цінностей, норм поведінки, почуттів тощо на процеси утворення, упорядкування та вдосконалення навколишнього та свого власного буття¹.

Автором на основі виділених підходів - тектологічного, управлінського, психологічного, поведінкового, педагогічного, культурологічного, аксіологічного - запропоновано визначення природи (семантична реальність, носієм якої є смисл, а саморух її проявляється як явище смислогенезу), сутності (полягає у відображенні та осмисленні процесу внутрішнього упорядкування, узгодженості взаємодії більш-менш диференційованих та автономних частин цілого, що обумовлена його будовою), змісту (сукупність процесів упорядкування та спрямування діяльності тієї чи іншої системи на основі організаційних ідей, поглядів, почуттів) та форми організаційної свідомості.

У процесі морфологічного аналізу^{[535] [536] вона розкрила структуру організаційної свідомості, яка розглядається в особистісному та суспільному вимірах, і запропонована узагальнюючу модель організаційної свідомості, всі елементи якої (організаційні погляди, принципи, норми, цінності тощо) між собою органічно взаємопов’язані, а інтегральним ядром їх системи визначені організаційні переконання, організаційні цінності та ціннісні орієнтації.}

На основі функціонального аналізу^[537] організаційної свідомості дістала раціональне обґрунтування система функцій організаційної свідомості та побудована оригінальна концептуальна модель її

функціонування, яка формується на основі так званого “управлінського циклу”, замкненого на мету. Центральний системоутворюючий компонент такого циклу - прийняття рішень, що реалізується на індивідуальному рівні за допомогою цілеутворення в процесі самоменеджменту особистості, та, відповідно,

цілепокладання - на колективному рівні в процесі управління (соціального, державного, корпоративного). Поза вказаним циклом організаційна свідомість самовідтворюється в процесі самоорганізації особистості та самоорганізації соціальних процесів.

Вона також обґрунтувала поглиблене уявлення про діалектику організаційної свідомості людини і суспільства. Їх єдність полягає, по-перше, в тому, що обом явищам притаманне відображення відносин, які складаються між людьми крізь призму упорядкованості; по-друге, вони формуються та розвиваються в процесі діяльності та впливають на цю діяльність, визначають та регулюють її; по-третє, суспільна та індивідуальна свідомість пов'язані з мовою, за допомогою якої від покоління до покоління передається організаційний досвід людей; по-четверте, їх об'єднують належні їм функції (самоорганізації, управління); по-п'яте, суспільна та індивідуальна організаційна свідомість містять в собі раціональну (знання, поняття, судження) та емоційну (почуття, схильності, мотиви) сфери тощо.

На завершення дослідниця обґрунтувала ідею про те, що критерієм сформованості організаційної свідомості є організаційна культура та виділила основні показники зрілості повсякденної та професійної індивідуальної організаційної культури, а також особливості її виявлення у внутрішній та зовнішній стратегії колективного носія (фірми, суспільства). На їх основі виконала порівняльний аналіз особливостей та відмінностей сформованості організаційної свідомості німців, французів та українців.

Філософія управління має запропонувати формування специфічного світогляду і нелінійного мислення, завдяки яким менеджер може збагнути сутність і зміст сучасної перехідної доби від техногенної до інформаційної цивілізації, відтворити у власній свідомості рушійні механізми і сформувати принципи інноваційної поведінки, за якими рухається уперед сьогодні світова спільнота. Вона не тільки коментує стан зовнішнього середовища (яка форма буття для нього є стабільною або бажаною) і його фактичний вплив на управління, а й пояснює, чому це відбувається саме так, а не інакше, і, що головне, визначає пояснювальний принцип наступного етапу розвитку.

Епоха техногенної цивілізації сьогодні поступається інформаційній добі. Це означає, що її закономірності сходять нанівець, і філософія управління нам чітко вказує на зміну ідеалів суспільного розвитку і трансформаційні процеси у зовнішньому середовищі, від якого напряму залежить стан і розвиток людини.

До розуміння визначальної ролі середовища за умов, що світова спільнота майже повністю освоїла планетарний простір, нас підвів стан екології, що отримав вичерпну характеристику на саміті Тисячоліття (Всесвітній саміт зі стійкого розвитку - Ріо+20), що відбувся 20-22 червня 2012 року у Бразилії під гаслом “Майбутнє, до якого ми прагнемо”. “Система, що керує власним навколишнім світом, у кінцевому підсумку володіє собою” - робить слушний висновок Н.

Звідки взагалі з’являються екологічні проблеми, з позицій організації управління пояснив свого часу О. Богданов. “Там, де втручається людина, природа не перестає робити свою справу. Доля комплексу, який вона прагне зберегти або усунути, визначається, як і раніше, усією сумою умов, усіма діями середовища, а зусилля людини - тільки одна із складових цієї суми”^{[538] [539] - зазначив він. Без урахування екології дія людини виявляє “обмежене значення}

“людського” підбору як часткового, а не повного регулюючого механізму”^[540].

Саміт у Ріо-де-Жанейро у 1992 році і Всесвітній саміт зі стійкого розвитку у Бразилії 2012 року чітко продемонстрували, що еволюційні механізми підняли світову спільноту на більш високий рівень життя. З одного боку, життя людини ускладнилось, а з іншого, - перед нами відкрились нові можливості, які треба терміново використати для опановування філософськими засадами формування загальної теорії управління. Те, що з точки зору розвитку конкретної сфери є корисним і позитивним, не завжди є оптимальним для більшої системи. Прикладом тут можуть слугувати декілька гострих проблем сучасності, наприклад, розбудова атомної енергетики і військово-промислового комплексу.

Цінність філософії управління полягає у тому, що вона виводить нас на розуміння зміни пріоритетів у розвитку управління і зміни принципів соціального розвитку і методів облаштування інфраструктури планетарного життя. Сьогодні стало зрозуміло, що принцип динамічної рівноваги, що лежав в основі планетарного економічного розвитку і якому ми поклонялись до кінця ХХ століття, відживає і відкриває шлях принципу стійкої неврівноваженості (Е. Бауер).

Ключовими факторами неврівноваженості для України є:

1) новації радикальної фази українських реформ: максимальна лібералізація політичних і соціально-економічних відносин, що викликала хаотичне утворення більшості різноманітних інститутів, які не мають суспільно упорядкованого і розвинутого значення і навіть діють антисоціально;

2) новації процесу глобалізації: в результаті, поряд з доцільними для розвитку новаціями у суспільство ринули новації, що розмивають історично складені форми природоутворення;

3) новації зарубіжного досвіду: будучи для українського суспільства новаційним, цей досвід упроваджується без наукового

аналізу сумісності з самобутністю вітчизняної соціальної практики, в результаті чого одні новації упроваджуються хворобливо з великими втратами, інші - адаптовані більше за формою, ніж за змістом; треті - продовжують насаджуватися і відчужуються соціальним організмом;

4) новації переходу до ринкової економіки продукуються негативною соціальною самоорганізацією із втратою зворотних зв'язків в усіх сферах життєдіяльності;

5) новації духовного життя: витіснення із суспільної свідомості настроїв на соціальну солідарність і формування індивідуалістичних установок; актуалізація приватного інтересу, незбалансованість його з інтересами суспільства, прорив у соціальні відносини інтересів субкультури - мафіозний корпоративізм, падіння моральності, культ насилля.

Цінність філософії управління полягає в тому, що вона пропонує інноваційні алгоритми управління змінами в управлінні технічними, біологічними і соціальними системами. Ханс-Юрген Варніке розмірковує, наприклад, як можна управляти комплексністю на основі вчення про хаос, теорії самоорганізації і вчення про фрактали. Основні ідеї тут наступні. Хоча реальна система не може розглядатися як замкнута, її параметри можна упорядкувати: деякі з них змінюються в часі швидше, а деякі - повільніше, властивість довготривалості в комплексних системах часто визначається невеликою кількістю параметрів, будова і динаміка біологічних і соціальних систем визначається самоорганізацією, теорія фракталів може описувати процеси самоорганізації. Спираючись на ці принципи, в деяких випадках вдається упорядковувати хаос і отримувати прогноз поведінки складних систем¹. Нарешті, дедалі більше науковців цікавить стратегія створення майбутнього. “Кращий спосіб вгадати майбутнє, - зазначає Р. Салман, самим його винайти”^{[541] [542].}

Будь-яке підприємство, стверджує П. Друкер, “має бути побудоване так, щоб зміни для нього стали нормою і щоб воно саме провокувало зміни, а не займалося пошуками нових форм і рішень

після того, як зміни вже сталися”. “Управляти змінами не можна. Але їх можна випереджати”. “Єдина політика, яка може забезпечити успіх, полягає у свідомому будівництві майбутнього”¹.

Отже, з позицій синергетики, що пояснює режим стійкої неврівноваженості соціальних систем, народжується нова філософія управління: філософія усвідомлює, що вивчати треба нелінійний світ, оскільки саме в ньому майже завжди в рішенні є присутнім кінцевий час. І “поблизу кризи, якщо вона відбувається в режимі із загостренням, вдається знайти, на думку С. Курдюмова, конкретну модель і побудувати для неї спектр таких структур, які відповідають нашому сьогоднішньому життю і сприяють коеволюції”^{[543] [544].}

Світогляд управлінця у сфері соціального управління має величезне значення для забезпечення якості організаційної діяльності, і тому філософія управління формалізує його зміст і визначає спрямованість, бо саме завдячуючи йому, особистість здатна змінювати напрям розвитку усіх без винятку систем.

Це пояснюється тим, що будь-яке співтовариство “зібране” і відтворюється на певній матриці. Важливим її зрізом є когнітивна структура - система засобів пізнання реальності і інструментів суспільної свідомості і обміну інформацією (мова, значимі факти, теоретичні уявлення, методи, міра, логіка та ін.). Великі гетерогенні співтовариства (такі, як народ, нація, суспільство) зібрані на складній світоглядній матриці, в якій переплетені когнітивні структури безлічі співтовариств і субкультури. У цій матриці є ядерна зона, яка об'єднує усі часткові співтовариства - це світогляд.

О. Богданов, оцінюючи факт самостійної організації думок особистості, мислення як системи, вважав, що цей процес “не цілком точно називають світоглядом”, а правильніше буде називати його

“світобаченням”¹, оскільки він є невід’ємною складовою

• • о ∙2

організаційної свідомості.

Спроби осмислити управлінську діяльність і дійсність у філософських категоріях відбувалися протягом XX століття у багатьох сферах, таких як критика ідеології (М. Мангейм, Л. Альтюссер, М. Хоркхаймер, С. Жижек), філософія влади (М. Вебер, М. Фуко), політична філософія (Х. Арендт), теорія комунікативної дії (Ю. Хабермас), методологія, системно-думо- діяльнісний підхід (Г. Щедровицький, П. Щедровицький,

О. Генисаретський).

Використанню рефлексивних розумових технік в управлінні також сприяли доробки психологів, що застосовували методологію гуманітарних наук при аналізі організації в цілому (Б. Теплов, В. Соснін, С. Рощин, Г. Кунц, С. О’Доннел, Г. Пітерс, Р. Уотермен та інші).

Філософським аспектам проблем управління присвячені доробки В. Афанасьєва, який розуміє це явище як функцію організованих систем (біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує збереження їхньої структури; підтримку режиму діяльності, реалізації її програми, мети, так й у більш вузькому плані - як соціальне управління, що розуміється як вплив на суспільство з метою його упорядкування, збереження якісної специфіки, удосконалення і розвитку.

Критичне філософське осмислення соціальних відносин, визначення категоріальних апаратів предметних областей з

/ А. А. Богданов. - М. : Экономика, 1989. - Кн. 1. - С. 81.; Бех В. П. Організаційна свідомість: питання, припущення, гіпотези / В. П. Бех, О. М. Токар // Нова парадигма. - К. : НПУ імені М. П. Драгоманова, 2004. - Вип. 36. - С. 36-46.; Козловська Г. В. Організаційна свідомість: індивідуальне і суспільне : монографія / Г. В. Козловська - К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2007. - 203 с.; Бех В. П. Організаційна свідомість як критерій соціальної зрілості і джерело самореалізації дитини / В. П. Бех, Г. В. Козловська // Вісник Інституту розвитку дитини. Вип. 1. Серія : Філософія, педагогіка, психологія : зб. наук. праць. - К., 2009. - С. 28-34.

виникнення нових засад управлінської діяльності (К. Нордстрем, Й. Риддерстрале, Р. Фарсон, П. Сенге). Такі міркування про явище менеджменту, лідерство та організацію зумовили формування нової галузі знань - філософії менеджменту, що має на меті: вивчення соціокультурних причин становлення менеджменту як професійної діяльності; визначення соціальних і культурних функцій менеджера; з’ясування сутності явища менеджменту і осмислення загальнолюдського внеску різних наук у сферу менеджменту, в розкриття сутності людського буття; узагальнення наукових доробок у царині менеджменту задля розглядання управлінського світу як єдиного; визначення спадкоємності між загальною філософією і світовою теорією менеджменту; описання філософської сутності демократичного способу у сфері менеджменту і можливості його застосування в різних суспільствах (П. Щедровицький, І. Богачек, С. П’янзін).

Мислення менеджера чи не найглибший пласт цих перетворень, що має здійснити філософія управління. Для менеджера важливо розвивати цілісне бачення світу. Йому важливо розуміти способи інтеграції і взаємоузгодженого, гармонійного розвитку різних складних дисипативних структур у світі, такого розвитку, який призводить до прискорення розвитку цілого.

Вказуючи на необхідність зміни орієнтирів пізнавальної і конструктивної управлінської діяльності, Е. Морен зазначає: “Пізнання світу як світу цілісного стає одночасно інтелектуальною і життєвою необхідністю. Пізнання ізольованих інформаційних відомостей є недостатнім. Потрібно розташовувати ці відомості в контексті, в якому вони тільки і набувають сенсу”^[545]. Необхідно знову скласти ціле, яке було розпорошене, розтягнуте по різних дисциплінарних галузях, фрагментоване, сформувати цілісне системне знання про складні структурні утворення і світ як систему. Потрібно, дійсно, наново відтворити ціле, щоб зрозуміти частини.

Отже, уміння мислити глобально означає:

- мислити в термінах процесів, а не структур. Соціальні і геополітичні структури розглядаються як процеси. Це структури, що постійно трансформуються, коеволюціонуючи, об’єднуються, часом частково або повністю розпадаються;

- мислити в термінах динамічного цілого, а не статичних частин. Глобальне мислення дозволяє бачити ліс, а не тільки дерева, тобто, що зароджуються і стають цілісності, а не тільки суверенні геополітичні одиниці;

- бачити не лише безпосереднє сьогодення, але і набути перспективи, причому бажано віддаленої, довгострокової;

- вбудувати у свій спосіб мислення ідею коеволюції як “мистецтва жити разом”, тобто а) жити один з одним, а не один проти одного; б) жити так, щоб не зменшувати шанси інших, зокрема майбутніх поколінь, жити також добре; в) піклуватися про тих, хто бідний і безправний, а також про стан довкілля, розширювати коло нашої уваги, співчуття і турботи (толерантність і екологічна свідомість).

Як випливає з генетичного аналізу предмета нашого дослідження, сутності і змісту організаційної діяльності, особливо з параметрів простору і ролі часу в саморегуляції соціальних процесів, у якому управління займає лише невеликий фрагмент, людині, щоб бути відповідною до геологічних масштабів явища, варто неодмінно мати вселенський за змістом і формою світогляд. Це може бути тільки космополітизм.

На етапі становлення і розквіту національних за походженням державних утворень, звісно, це була далеко не патріотична пропозиція, але на початку ХХІ століття, особливо коли широко відчувається поступ глобалізаційних перетворень і фактично зникли міждержавні стосунки на користь світовим, ця пропозиція філософів має сенс.

“Космополітизм”, а автором цього терміну вважають Володимира Соловйова, у словниках, особливо тих, що видавалися протягом ХХ століття, подані два протилежні значення цього поняття -

позитивне та негативне. В позитивному розуміння космополітизм витікає з “усвідомлення єдності людського роду та солідарності інтересів окремих народів та держав, як частин єдиного цілого людства”.

В негативному сенсі (найчастіше вживаному) космополітизм тлумачать як відсутність патріотизму та прихильності до свого народу та батьківщини, ніби втрачаючи будь-який інтерес з погляду універсальних ідей. Водночас, “думка про ціле не скасовує реального значення частин, як і любов до вітчизни не суперечить неодмінно прихильності до більш тісних соціальних груп, наприклад, до своєї родини, так і відданість загальнолюдським інтересам не виключає патріотизму”¹. І далі: “питання лише в кінцевому чи найвищому мірилі для оцінки того чи іншого етичного інтересу; і, без сумніву, рішуча перевага тут має належати благу цілого людства, як такого, що включає і істинне благо кожної частини”^{[546] [547].}

В основі поняття “космополітизм” лежать дві категорії, а саме: “космос” (cosmo) та “громадянство” (polites). Розуміння “космосу” формувалося протягом всієї історії людства, та найбільш адекватним для нас є його античне тлумачення, а саме: Космос - (гр. прикраса, порядок) в грецькій міфології та філософії, починаючи з Анаксімандра, Піфагора та Емпедокла - світовий порядок, світове ціле, яке на відміну від хаосу не тільки впорядковане, але і прекрасне завдяки пануючій в ньому гармонії^[548]. Що ж стосується другої складової досліджуваного поняття, варто звернутися до теорії громадянства і права та конституційного права. Так, громадянство - це формально зафіксований правовий статус людини, зв'язок людини (фізичної особи) з певною державою, належність до цієї держави; передбачає певну сукупність взаємних політичних, соціальних та інших прав та обов'язків; являє собою елемент правового статусу

особи, який розкриває головний зміст системи відносин людина - держава - суспільство.

Відштовхуючись від такого визначення Космосу, космополітизм постає як ідеологія впорядкованого громадянства, гармонічного громадянства, яке реалізується через єдність, цілісність та збалансованість Світу, а Принцип космополітизму виступає цілісною системою організації світового устрою, яка включає в себе взаємопов’язані елементи та механізми функціонування світового суспільства на засадах космополітичного світогляду.

Цей тип світогляду має певну історію і був очікуваним і закономірним продуктом, що корінням сягає сивої давнини. Через століття існування схоже у ХХІ столітті може вийти, зрештою, на світову арену і нікого не зачіпати у його любові до рідної країни і у той же час об’єднувати у межах планетарної спільноти, що вже реально планує польоти на Місяць, Марс і інші планети.

Люди почали подорожувати по світу і замислюватися про те, що є Європа, задовго до того, як у XVIII ст. космополітизм став філософією, станом душі, образом думки, стилем життя, габітусом і, що особливо важливо, формою самоідентифікації культурних еліт Просвіти. Дійсно, філософський космополітизм сходить ще до Древньої Греції. Упродовж віків його зміст збагачувався як в політичному, так і в культурному плані. Услід за Епіктетом Цицерон охоче цитував Сократа, що проголосив себе громадянином світу. Діоген був першим з тих, хто назвався “космополітом”. Після стоїків і християнських апологетів (Орігена, Тертуліана) тему космополітизму підхопили гуманісти Відродження: вона зробила глибокий вплив на ідеали Еразма, Вівеса, Мору і Монтеня.

Універсалізм XVIII ст. абсолютно реальний. Європейські династії, придворна аристократія, політична еліта маленьких республік і незалежних міст, міжнародне братерство літераторів, інтернаціонал гугенота, масони, янсеністи, великі релігійні ордени, співтовариство книговидавців, банкіри, євреї - фінансисти, комерсанти утворювали різноманітні мережі міжнародних контактів і служили ефективною опорою соціального і культурного

космополітизму. Держава дивилася на цей процес з тривогою, але без збитку для себе зупинити його не могла. Усі ці мережі зміцнювали уявлення про спільність культури і пропагували універсалістські підходи, що розглядали Європу як реальність, а світ як віртуальну батьківщину. Особливі надії покладалися на міжнародну торгівлю: малося на увазі, що вона здатна встановити загальне братерство. Про це писали ще Монтеск'є і Буажелен, але особливо Дюпон де Немур (1766) і Мерс'є де Ла Рив'єр (1767). Перехрестя міжнародної торгівлі - Ліворно, Кадис, Константинополь, Смирна були дійсно схожі на людські мурашники. Там космополітизм був щоденною реальністю.

Космополітизм як світогляд у ХІХ ст. був дуже поширений на теренах Європи. Гердер, зі свого боку, також згоден був сповідувати гуманістичні ідеали космополітизму, але побоювався їх надто абстрактного характеру: він пропонував позбавити культурний патріотизм вузького політичного звучання і зробити його конкретним. Так досягалася певна рівновага між цінностями універсального, патріотичного і національного характеру.

Про сутність космополітизму Фіхте писав наступне: “у космополіті любов до батьківщини тісно переплетена з почуттям всезагальності: його любов до батьківщини проявляється в тому, що він робить, а космополітизм - в тому, що він думає”¹.

У сучасній філософії космополітизм визначають як моральний універсалізм, який передбачає, що всі співвітчизники або співгромадяни підпорядковуються єдиним моральним стандартам. З огляду на це, кордони між націями, державами, культурами або суспільствами морально недоречні².

Космополітизм - це “співіснування та взаємодія чисельних ідентичностей і почуття приналежності до світового громадянства за рамками націй, не будучи ними скутим”. Автор цього визначення наголошує, що космополітизм не передбачає змішання різних культур

¹ Фрейхоф Виллем. Космополитизм / В. Фрейхоф. [Електронний ресурс] // Мир Просвещения. Исторический словарь. - М. : Памятники исторической мысли, 2003. - С. 31-41. - Режим доступу до ресурсу: http://ec-dejavu.ru/c-2/Cosmopolitanism.html.

² Cosmopolitanism // Absolute astronomy [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.absoluteastronomy.com/topics/Cosmopolitanism.

-Ооо У

(метисаж). Поняття виражає можливість бути жителем певного місця, водночас належачи до універсальності світу, не заперечуючи його партикуляризму та своєрідності¹.

“Серед великої кількості понять, які призначені відобразити, по суті, одне й те саме явище, один і той же імператив - прагнення подолати національні, державні рамки або, точніше, розширити їх до меж всієї земної кулі, терміни “космополіти”, “космополітизм” мають свою чітку специфіку, пов'язану з присутнім в них відтінком “індивідуалізму”^{[549] [550].}

Г. Мінєнков у доповіді “Космополітизм та космополітична ідентичність” стверджує, що “говорячи про космополітизм, ми говоримо не просто про черговий соціальний феномен, який необхідно зрозуміти, а про зміну бачення сучасного світу”^[551]. Він також зазначає, що саме космополітизм у сучасному фрагментованому світі може постати новою основою погодження різноманітних ідентичностей, оскільки в його основі лежить принцип початкової рівності всіх людей. Важливим є той факт, що космополітизм розкриває принципи не як поводитися, а як ставитися: до себе та до інших.

У. Бек в одному з інтерв'ю зазначає, що “космополітизм являє собою сукупність глобальних відносин та транснаціональний словник символів, але також і глибоке залучення в локальну діяльність, локальну свідомість, зв'язок з локальним населенням. У нього водночас є і коріння, і крила”^[552].

У. Ханерц тлумачить космополітизм як “відношення до самого різноманіття, до існування культур в індивідуальному досвіді. Перед усім космополітизм є прагненням прийняти Іншого. Це інтелектуальна та естетична відкритість дивергентному культурному

досвіду, пошук відтінків, а не одноманітності...

Йдеться про

готовність, здатність прийняти іншу культуру шляхом проникнення та осмислення”¹.

Аналізуючи значення слова “космополітизм”, Г. Тиханов виокремлює наступні тлумачення: а) особистий етос приналежності (або спрямованості) до певного полісу, який збігається зі світом (космом); цей етос передбачає відкритість щодо культур, які знаходяться за межами безпосереднього досвіду або зони, осягненої як своя; б) підвалина для світового політичного порядку; в) методологічна парадигма, яка доповнює транснаціоналізм (та змагається з ним), прагнучи пояснити проникнутий взаємозв’язками, глобалізований світ, в якому ми живемо^{[553] [554]. Цілком сучасно.}

Останнє, що ми сподіваємось очікувати від філософії управління у горизонті предмета цього дослідження, то це пояснення сутності, змісту і форм організаційної культури у суб’єктивованому і об’єктивованому контекстах.

Усі вищевикладені новації у сфері організаційної свідомості і світогляду з усіма її функціоналами вбирає в себе інноваційна за характером організаційна культура менеджера, його команди і фірми^[555], що має ґрунтуватися у ХХІ столітті на принципі стійкої неврівноваженості. Звісно, не ігноруючи принцип динамічної рівноваги там, де він має упорядковувати взаємовідносини в управлінні технічними, біологічними і соціальними системами. Де це має відбуватися, і чому є предметом саме філософії управління.

Характеристика організаційної культури ґрунтується на оригінальній концепції світоглядної культури особистості, що будучи

за природою духовно- практичним явищем, топологічно знаходиться на межі часу і простору, оскільки духовність існує у часі, а культура матеріалізується у просторі, підставою її є свідомість людини і розташована вона у смисловій сфері особистості на трьох рівнях: ядерному, інтелектуальному і соціальному. Її сутність полягає у збудженні механізмів смислової сфери: смислоутворювання, смислоусвідомлення і смислобудівництва до диференціації горизонтальних підструктур особистості і спеціалізації функціональних органів, що виникають у їх горизонтах.

Зміст феномена саморозгортається як інтелектуальна діяльність - мислення, що набуває організаційного устрою у вигляді механізму збудження з виробництвом специфічного продукту - світогляду, призначеного для більш високого соціального рівня, на якому цей функціональний орган виконує тригерну функцію, кінцевим продуктом якої є механізм самовизначення особистості.

Вона має форми буття, що залежать від умов, у яких перебуває зміст явища: суб’єктивована у структурі суб'єкта - потенційний світ, що утворюється функціоналами: світовідчуттям, світоуявленням, світосприйняттям і світобаченням; у зовнішньому середовищі - об’єктивована артефактами культурно-історичного процесу.

При цьому треба мати на увазі, якщо “не змінюються культурні норми і тип організації, суспільство відновлюється у колишньому вигляді, нічого не міняючи в собі. Або... в результаті взаємодії усіх сил історичного процесу вийде щось абсолютно інше, не заплановане. Парадокс може бути знятий тільки у тому випадку, якщо “перетворювач”, насамперед, почне змінювати не суспільство, а себе. При цьому він стане, відповідно, носієм нових норм культури і типу громадської організації. Але в цьому випадку змінюється і об’єкт роздуму: не образ зміни майбутнього, а самоорганізація, що дозволяє сформувати, “виростити” нову культуру і нову організацію життя”^[556].

Нагадаймо, що під культурою розуміється патерн (схема, модель, рамки) колективних базових уявлень, необхідних для вирішення

проблем адаптації, зміни зовнішнього середовища і внутрішньої інтеграції, ефективність якої є достатньою для того, щоб вважати її цінною і передавати новим членам групи в якості адекватної системи сприйняття і аналізу вказаних проблем¹.

Частіше всього культура розглядається як колективний досвід певної групи, що включає поведінковий, емоційний, когнітивний психологічний елементи. Головні проблеми організаційної культури, з якими стикаються всі групи:

- проблеми виживання, зростання і адаптації до зовнішніх умов;

- проблеми внутрішньої інтеграції, що визначається рутинним функціонуванням і здатністю до адаптації.

Організаційну культуру слід розглядати з погляду трьох основних теоретичних підходів до її вивчення: 1) символічного; 2) когнітивного; 3) цілісного². Нас цікавить понад усе цілісний підхід, що має наповнитись якісно новим змістом. Це наповнення має відбутися шляхом наповненням традиційних елементів організаційної культури смислами нової доби.

Систематичний (чи цілісний) підхід має свої витоки в розповсюдженні клімату організації як інтегральної характеристики її середовища, набору об’єктивних властивостей організації (її об'єм, формальна структура, стиль керівництва, цілі організації), а також психологічного середовища (суб’єктивні враження сприйняття організації з боку її працівників).

Таким чином, процес виявлення культурних уявлень організації зводиться до наступного:

- культура являє собою систему колективних уявлень, які повинні бути дієвими і надійними;

¹ Управління людськими ресурсами: філософські засади : навч. посіб. / під ред. д. ф. н., проф. В. Г. Воронкової. - К. : ВД “Професіонал”, 2006. - 576 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pidruchniki.com.ua/15840720/menedzhment/upravlinnya_lyudskimi_ resursami_-_voronkova_vg; Урманцев Ю. А. Начало общей теории систем / Ю. А. Урманцев //Системный анализ и научное знание. - М. : Наука, 1978. - С. 7-41.

² Управління людськими ресурсами: філософські засади : навч. посіб. / під ред. д. ф. н., проф. В. Г. Воронкової. - К. : ВД “Професіонал”, 2006. - 576 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pidruchniki.com.ua/15840720/menedzhment/upravlinnya_lyudskimi_ resursami_-_voronkova_vg; Урманцев Ю. А. Начало общей теории систем / Ю. А. Урманцев // Системный анализ и научное знание. - М. : Наука, 1978. - С. 7-41.

- контекстуальне значення культурних уявлень може бути повною мірою усвідомлене тільки людьми, що належать до певної культури;

- деякі культурні уявлення можуть сприйматися в якості факторів, що сприяють досягненню стратегічних організаційних цілей;

- нова організаційна практика може бути похідною від існуючої культури;

- базова парадигма змінюється вкрай різко, процес таких організаційних змін відбувається через багато років.

Основна мета організаційної культури - забезпечення можливості усвідомлення самими учасниками організації тих уявлень, які сприяють досягненню високих організаційних цілей.

У цьому процесі формування нової когорти інноваційних менеджерів ми маємо отримати оригінальний продукт - ноократію. Буквально з грецької, ноократія - це влада розуму. Нерідко поняття ноократії змішують з поняттям технократії. Це не зовсім вірно. Технократія - ця майстерність, професіоналізм, знання, досвід. Усе це необхідні атрибути якісного управлінця і управління загалом, і це теж необхідний, але тільки технічний бік питання. Але сам по собі такий, технократичний, підхід є одностороннім і неповним, хоча на відміну від нинішньої системи політичної влади, здатної звести на олімп влади хоч неука, хоч психа, хоч маніяка, ноократія передбачає створення системи і механізмів, що забезпечують саме професіоналізм і відповідальність влади перед суспільством.

Разом з усім цим ноократія має на увазі також моральні і духовні якості і цінності, що ґрунтуються на глибинному розумінні філософських проблем. Припустимо, ноократія, як філософія, не дає однозначної відповіді на питання про те, як з'явилося життя (хоча і має варіанти відповіді, здатні, тією чи іншою мірою, задовольнити як матеріалістів, так і ідеалістів, як атеїстів, так і вірян), але вона ставить перед собою завдання практично (прикладний бік ноократії) відповісти на питання, як запобігти передчасній кончині цього життя. Тобто на перше місце, як вищу цінність, ноократія ставить життя,

розумне життя, людську цивілізацію як єдино достовірно відому нам форму такого життя, її збереження, і стійкий поступальний розвиток, необмежений, наскільки це загалом можливо, у просторі та часі.

Отже, явище соціального управління, що має геологічний характер і не залежить від настроїв особистості, захоплює її розум і матеріалізує в ньому свою присутність у вигляді оригінальних продуктів: організаційної свідомості і відповідного світогляду, що назовні виходять організаційною культурою певного спрямування.

Це дійство Світового Розуму дозволяє особистості включатися до організаційної діяльності і отримувати організаційні продукти певної якості. Вони можуть бути як консервативними, так і інноваційними для певного етапу соціального розвитку. Усі суб’єктивовані у структурі особистості елементи явища вирівнюються і інтегруються у індивідуалізовану систему за допомогою функціонування біологічного організму людини. Активним нелінійним мисленням людина постійно її відтворює у дусі вимог глобалізаційних тенденцій і налаштовується на організаційну взаємодію з іншими учасниками соціального процесу. “Взаємне розуміння, - писав О. Богданов, - міра самого соціального зв’язку”^[557], що виникає між учасниками організаційної взаємодії.

4.4.