Генетичний аналіз явища управління соціальними системами

Завданням підрозділу є проаналізувати за допомогою категоріального апарату філософії управління генезис явища управління соціальними системами. Причому, виокремивши тільки генезис і залишивши інші когнітивні форми, такі як природа, сутність, зміст, форми, види, морфологічні, функціональні і інші характеристики для наступних підрозділів.

У той же час управління соціальними процесами має межі. Межа соціального світу, другої природи або соціальної форми руху універсуму є одночасно сфера дії управління соціальними процесами. Нижню межу соціального світу можна встановити за декількома ознаками, а саме: за природою, виду енергії або навіть непрямим ознакам.

Нам уявляється, що виходячи з семантичної структури людської особистості, нижню межу можна провести за виникненням у неї відчуттів. Саме починаючи з відчуттів, людина пориває з першою природою і далі вже перебуває під впливом суб’єктивованої першої природи або потенційного соціального світу, що формується. Тут межу першої природи видно виразно, а ось початок другої природи ми сприймаємо інтуїтивно, оскільки нічого іншого поки тут не бачимо.

З огляду на сказане вище, доречним буде привести зауваження В. Леніна, зроблене ним щодо причин виникнення в організмі процесів, які обумовлюють появу відчуттів. Чи “не пов’язані, - пише В. Ленін, - ці ‘‘процеси” з обміном речовин між “організмом” і зовнішнім світом? Чи міг би відбуватися цей обмін речовин, якби

відчуття цього організму не давали йому об’єктивно правильного уявлення про цей зовнішній світ”?¹.

Повний аналог наявності нормальної системи управління державою з біологічною системою помічений Н. Вінером на прикладі стану атаксії, викликаного хворобою спинного мозку (спинна сухотка - tabes dorsalis), при якій втрачаються кінестетичні відчуття, що передаються спинномозковими нервами (зв’язками різних частин мозку)^{[427] [428].}

Верхня межа соціального світу фіксується появою надколективних утворень і безособової форми соціальної суб’єктності^[429]. Ймовірно орган саморегуляції соціального світу використовує як критерій для виявлення і порівняння сенсів, що містяться в сигналах і приходять з нижніх його рівнів, вже належить логічній природі, тобто третьому, надсоціальному рівню. Тут картина приблизно така, як і з визначенням верхньої межі першої природи, коли людина, будучи її продуктом, фактично управляє її розвитком і одночасно містить в собі потенційний соціальний світ.

Підсумовуючи вищевикладене, робимо висновок, що соціальний світ розпочинається з відчуттів людини, а завершується гранню, за якою починається морфогенез квазіструктур органу його саморегуляції, - третьої природи. Рух у вертикальній площині є саморозгортанням універсуму по мікро-, макро- і мегарівнях. Воно породжує енергоінформаційне поле Землі або продукує вільну енергію, тобто силу, здатну діяти за межами Землі. Вона, швидше за все, призначена для породження нових форм життя в Космосі.

Немає сумнівів, що так буде і при досягненні людським інтелектом критичної потужності на фазі ноосоціогенезу. Останнє твердження допускає визнання не лише реальності виходу колективної свідомості за межі Землі, але і появу якісно нового явища

- моноліту космічного розуму. Для нього існують, на думку багатьох дослідників, різні визначення - “космічна цивілізація” (М. Кардашов), “точка Омега” (П. Тейяр де Шарден) та ін. Найбільш імовірно, що це може статися при досягненні населенням Землі чисельності близько 15-20 мільярдів осіб. В. Казначеев і Є. Спірин, наприклад, прогнозують Великий ноосферний вибух, що призводить до появи моноліту космічного розуму і ноокосмогенезу^[430].

У сучасних джерелах з соціального управління зазначається, що причиною його появи є потреба людини в цілеспрямованій організації умов власної життєдіяльності та керування створеними нею організаційними структурами, оскільки синергетичні механізми самоорганізації розвиваються повільно, а людині проблеми треба вирішувати вже сьогодні.

Наша думка підсилюється висновком про те, що оскільки сьогодні перехідний період знаменується рухом світової спільноти від поділу праці на основі матеріального виробництва до суспільного поділу праці у сфері духовного виробництва, то і соціальне управління неодмінно буде модернізуватись під нову структуру виробництва і змінювати характер спілкування у трудових колективах підприємств, організацій та закладів. Посилання на джерело або причину походження цього явища є цілком необхідним, але воно недостатнє, якщо скористатись мовою математики, для його розуміння.

Філософія управління має глибше висвітлити причини генезису управління соціальними системами. Це вона може зробити, додавши до вищесказаного два моменти. Перший з них полягає у з’ясуванні сфери породження і буття управління, а другий - характеристика управління, як продукту саморозгортання універсуму, у структурі

якого має відтворити власне місце і роль управління у житті планетарної спільноти.

Наші розвідки будуть ґрунтуватися на працях класиків філософської думки і внеску у виявлення окремих рис “соціального” сучасних дослідників. Серед них слід назвати: монографії і статті В. Андрущенка, Є.Ануфрієва, Г.Арефьєвої, В. Беха, А. Бичко, І. Бичка, П. Гнатенко, А. Горака, А. Городецького, О. Гугніна, В. Давидовича, Г. Заїченка, Е. Ільєнкова, В. Куценка, М. Лукашевича, Л. Малишка, М. Мамардашвілі, М. Михальченка, М. Мокляка, І. Мороза, В. Пазенка, І. Попової, Ф. Прокофьєва, М. Руткевича, М. Сєтрова, Л. Сохань, Є. Тихонової, С. Франка, І. Цехмістро, Л. Чинакової, В. Шинкарука та ін.; дисертації С. Асаєва,

A. Байдельгінова, І. Бакштейна, В. Грехнєва, В. Ладейщикова,

B. Муляви, О. Плаксіної; публікації Л. Абалкіна, В. Бахарєва, І. Бекешкиної, Є.

C. Вовканича, Ю. Волкова, В. Воловича, В. Воронкової, Є. Головахи,

Т. Дорохової, І. Добронравової, О. Донченко, К. Грищека,

Б. Грушина, Т. Заславської, О. Кисельової, І. Кона, О. Крутової, Н. Паніної, В. Роговіна, А. Ручки, Т. Титаренка, В. Хижняка, А. Шохіна та ін.

Ми переконані, що дослідження варто починати з тези, що є аксіоматичною, і ні у кого не викликає сумнівів її достовірність. Для нас це є припущення, що сфера появи і дії соціального управління - соціальний світ. Ключовим терміном тут є поняття “світ”. У сучасних філософських словниках термін “світ” не одержав свого тлумачення. Але, звертаючись до словника В. Даля, ми читаємо: “Світ - Всесвіт; речовина у просторі й сила в часі; Одна із земель Всесвіту; наша Земля, земна куля, світ”^[431]. Тут нам імпонує визначення світу як однієї зі складових Всесвіту, тобто такої землі, що створена нами.

У “Філософському словнику” І. Фролова “мир” (укр. - світ) визначається як “сукупність усіх форм існування матерії”; “Всесвіт у

всьому його різноманітті”¹. При цьому зазначається, що поняття “Світ” широко використовується для визначення окремих складових Всесвіту (зіркові світи), Землі й процесів, явищ, що характеризують їх як ціле (світове господарство, світова культура, Всесвітній конгрес), окремих сфер життя та його проявів (внутрішній світ людини, античний світ, науковий світ).

Більш розгорнуте визначення терміна “світ” ми зустрічаємо у Б. Рассела, який вважає, що “Всесвіт являє собою суцільні плями й стрибки”^{[432] [433] [434]. Саме одна така “пляма” на тілі Всесвіту, що ініціюється розумною живою речовиною, провідним агентом якої є людина, і утворює специфічне явище, що ми називаємо світом. При цьому з цікаво, що структуру світу він також пояснює через елемент мови.}

Термін “світ” ми відмежовуємо від так званої “другої природи”, оскільки остання має місце у будь-якому куточку Космосу. Вона, друга природа, є продуктом функціонування розумної речовини, а світ - не тільки продукт людської діяльності.

Тож, соціальний світ ми розглядаємо як реальність, що прийшла на зміну так званій першій природі й штучно створеній техніці, тобто вона є продуктом не природного, речовинного походження, а такою, що зроблена людиною, і як такою, що сприймається завдяки віддзеркаленню свого “Я” в інших людях (Д. Белл). Суспільство стає соціальною конструкцією. Водночас це означає, що обмеження в розвитку людини на етапі переходу від індустріальної до інформаційної цивілізації зникли разом із закінченням ери природи й речей. Тобто під терміном “світ” ми маємо розглядати частину Всесвіту, що має характеристики певної завершеності або цілісності, і яка має здатність до саморозгортання, тобто на певне самостійне життя. Завершеність світу забезпечує людина як його продуцент^[435].

Окрім того, важливо зазначити дві обставини: по-перше, управління, як предмет дослідження, має космічні виміри або масштаби, а, по-друге, світ належить Всесвіту, а це означає, у свою чергу, що він як частка підкоряється законам цілого. Визначити специфіку цієї відносно цілісної частки Всесвіту можна, якщо уточнити зміст прикметника “соціальний”. Оскільки, як пише К. Маркс, “пояснення, в якому немає вказівки на differentia spezifica (специфічну відмінність - Ю.Б.), не є поясненням”¹.

З філософсько-економічної спадщини К. Маркса й Ф. Енгельса ясно випливає, що причиною виникнення “соціального” є суспільний розподіл праці, в якому вони спочатку знайшли ключ до розуміння всієї історії суспільного розвитку, а згодом й пояснення походження соціальних або “особистісних відносин”. Саме в їхніх працях “соціальне” постає як, насамперед, “людське ставлення людини до людини”^{[436] [437] [438]. Важливим є і висновок В. Леніна щодо практичної тотожності людини з людиною, яка використовується “для позначення суспільного або людського відношення людини до --3}

людини”.

Отже, соціальне виникає в процесі взаємодії людей між собою. На велике значення соціальної взаємодії ми вже вказали вище.

там, де декілька індивідів перебувають у взаємодії”¹. Аналогічної позиції дотримуються й інші дослідники, наприклад, В. Де-Роберті, Тардт, Гумпілович, Дюркгейм, Гіддінгс, Драгіческо, Бугле, Еспінас, Ваккаро, Фулье, Грассері, Уорд та ін.^{[440] [441].}

Отже, соціальне управління має безмежне поле для експансії у Всесвіт і при цьому цілком може безмежно збільшувати об'єкт власного впливу, оскільки соціальний світ створюється ним самим. Ускладнюючи соціальну взаємодію з іншими людьми, він формує потребу у більш розвиненій власній організаційній свідомості. Налагоджуючи у перспективі контакти з інопланетними цивілізаціями, він одночасно також ускладнює й організаційну взаємодію з ними. У той час, як управління біотом живого і технікою такої перспективи не мають.

Тепер розкриємо другу тезу і дамо відповідь, звідки загалом у саморозгортанні універсуму з'являються організаційні, а точніше самоорганізаційні потенції, і як вони обумовлюють появу управління об'єктами соціального світу.

Для цього треба представити простір саморозгортання соціального світу і як можна повніше охарактеризувати його системоутворюючі площини. Для їх наочного уявлення найлогічніше спиратися на параметри основи соціального світу, тобто людини. Якщо виходити з морфології людської особистості, то він повинен розгортатися у двох площинах. Перша з них характеризується координатами “цінність - сенс”, а друга “потреба - дія”. Проте, виявляється, так прямолінійно підходити до пояснення параметрів площини саморозгортання соціального явища не можна, але без такої аналогії неможливо показати зв'язки, існуючі між явищами на недоступному звичайним почуттям сприйняття мікрорівні.

Соціальний простір - це не той простір, з яким ми звикли мати справу у повсякденному бутті. Він з'являється у процесі взаємодії

людей між собою і тому є віртуальним. Він виникає, функціонує і зникає разом з перерваною взаємодією людей. І. Кант не розкриває внутрішній зміст категорії “взаємодія”, розуміючи його як просту і очевидну дію субстанцій одна на одну. Хоча і звертає увагу на важливість взаємодії, як природного закону, що визначає причинно- наслідкові (зокрема і тимчасові) стосунки процесів, з одного боку, і що породжує простір процесів взаємодії, з іншого боку. “Якщо простір і можна уподібнити сцені, то ця сцена створюється в ході самого спектаклю, створюється фізичними явищами, взаємодіями між тілами. І існуючою незалежно від взаємодій цю сцену не можна навіть помислити”¹.

З огляду на вищевикладене, стає зрозумілим, що соціальний світ, хоча і розгортається в площинах, обумовлених координатами основи, тобто біологічної людини^{[442] [443], але все-таки вони не прирівнюються до них. Він має свою особливість, оскільки з параметрами простору і часу відбуваються значні метаморфози. Достовірно ж відомо, що координати саморозгортання соціального світу мають, умовно кажучи, горизонтальну і вертикальну спрямованість. Іноді ці вектори подають як окремі площини, тоді можна умовно говорити про горизонтальну і вертикальну площини саморозгортання соціального світу.}

Іншими словами, перед нами стоїть завдання охарактеризувати ці дві не схожі одна на другу площини, такі необхідні для саморозгортання соціального світу із загальнофілософської точки зору. Але для нас вони подвійно цікаві, оскільки саме вони утворюють простір, у якому виникають соціальні об'єкти, які ми й відносимо до компетенції соціального управління.

Саморозгортання соціального світу в горизонтальній площині забезпечує виробництво і відтворення матеріальних благ і послуг, призначених для задоволення фізичних потреб людини. Звідси виникає установка на переважання матеріального чинника в нашому

житті і матеріалістичного розуміння історії загалом. Цей тип взаємодії людей між собою нам, звичайно ж, ближчий і зрозуміліший, оскільки його докладно описали К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін і їх послідовники. У цій площині людина заземлена, тобто занурена у планетарні справи, головною її метою є виживання особисте і людського роду загалом.

Її функціональне призначення полягає в задоволенні потреб: вітальних і соціальних, матеріальних і духовних. Як показує аналіз наявної літератури, провідною взаємодією є праця, як у сфері матеріального виробництва, так і у сфері виробництва духовних продуктів. “Праця окремої особистості, - писав К. Маркс, - від самого початку виступає як суспільна праця”^[444].

Тут немає необхідності детально зупинятися на характеристиці цього аспекту, оскільки висвітлення праці як специфічного типу взаємодії людей є, як вище було вже підкреслено, стрижнем добре знайомої нам марксистської доктрини. При цьому досить зазначити, що працю варто розглядати одночасно і як специфічний вид обміну структурною інформацією. Перетворенню і переміщенню в горизонтальній площині піддаються елементи речового походження, призначені для виробництва і відтворення людини як продуцента соціального світу.

У ході аналізу стає зрозумілим, що праця, як універсальний механізм саморозгортання соціального світу, з’являється тільки на третій стадії саморуху соціуму. Це означає, що в матеріалістичному напрямі філософської думки представлений лише кінцевий, такий, що виходить назовні, безумовно найістотніший і зрілий елемент - праця і засноване на ній виробництво засобів виробництва і задоволення потреб людей. Останній досягає завершеності в продуктах, що мають переважно речовий вигляд, наприклад, продуктивні сили і виробнича інфраструктура суспільства, предмети задоволення вітальних потреб та ін.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що ця площина в якості координатних осей має потреби людини і дію з їх задоволення. Управління тут не народжується, а використовується людиною для управління працею. Воно вже має бути тут присутнім і, до речі, розвиненим. У цьому відношенні явище управління соціальними системами - економічною, соціальною, політичною і культурологічною - аналогічне статусу управління технічними системами.

Але нас цікавить більше саморозгортання універсуму у вертикальній площині. У цьому вимірі, як відомо, внутрішній зміст людини розгортається по лінії “цінність - сенс”. На підставі цього ми робимо спробу довести, що ціннісно-смисловий характер зберігається і у вертикальному сходженні соціального світу, але тільки процес, що протікає тепер в зовнішньому середовищі, має дещо інший зміст, а отже, і найменування.

Тут відбувається те ж, що і в першій природі, мається на увазі перехід універсуму від простіших до складніших форм руху. Тому чуттєву свідомість, несвідому свідомість, самосвідомість, надсвідомість і, зрештою, космічну свідомість (чистий розум) і їх взаємозв’язки між собою ми схильні розглядати і вивчати так, як свого часу розглядалися механічна, фізична, хімічна, біологічна і соціальна форми руху матерії.

Якщо в горизонтальній площині механізмом перетворення виступала праця, то тут цю функцію виконує внутрішня діяльність особистості - мислення людини, яке поступово освоює вищеназвані рівні сходження універсуму. На рівні соціального світу, що об’єктивувався, цей рух досягається завдяки колективному мисленню і колективній рефлексії.

При цьому продукт, що здійснює сходження, його форма, швидкість підйому структурними рівнями універсуму абсолютно інші, ніж у структурі людського організму. Так, наприклад, механізмом підйому або розгортання соціального світу у вертикальній площині є атрибутивна здатність структур універсуму, який є структурованим явищем, відбивати, тобто передавати свій стан

один одному за допомогою спеціальних сигналів. Самі ж структури, а точніше їх специфічні складові частини, є передавальними органами. Різниця між сигналами, надісланими вгору і углиб, полягає в тому, що структури, які пролягають нижче, здатні випускати сигнали про свій стан і змінюватися під впливом вищестоящих рівнів, а вищестоящі структури універсуму, у свою чергу, здатні сприймати сигнали знизу і коригувати стан тих, що пролягають нижче.

Саморозгортання універсуму у вертикальній площині забезпечується рухом інформації. Матеріальність тут представлена у формі сигналу. При цьому матеріальний предмет або процес тільки у тому разі може бути сигналом, якщо він у своїй структурі відбиває особливості структури, що надіслала його. Водночас між відбиваною і відбиваючою системами інформація передається за допомогою багатьох сигналів, і якби між ними не було відображення, тобто якби між ними не відбувався процес послідовного формування відповідності структур, не могла б статися і сама взаємодія ієрархічних рівнів. Взаємодія рівнів забезпечується обміном інформаційних продуктів. Тут має місце інформаційний метаболізм. При русі з мікрорівня на вищий - макрорівень, а з макрорівня на мегарівень і так далі обмін відбувається за рахунок руху сигналу.

Зворотний перехід теж існує. Він теж має інформаційний характер, але протікає в латентній формі. Цей перехід обумовлюється динамічною функцією електромагнітного поля на клітинному і організменому рівнях. Тепер цей процес ми вважаємо за необхідне розповсюдити на весь соціальний світ.

Особливістю буде набуття полем нових масштабів, оскільки саморозгортання соціального світу спрямовується, на нашу думку, електромагнітними потоками, що циркулюють у Космосі. На це звернули увагу дослідники сучасного етапу, наприклад, В. Налімов, М. Сєтров, В. Кєласьев і інші. Для пояснення механізму цього переходу сьогодні формується оригінальна функціональна теорія

поля, яка висвічує архітектоніку “невідомої руки”, що творить дива в житті, і в громадському зокрема¹.

Сигнал, як матеріальний носій інформації, виконує свою функцію лише в певній природі і у певним чином організованій системі, бо відповідність, існуюча між їх природою і структурами, є умовою, при якій він лише і може взаємодіяти з іншими елементами цієї системи і тим самим передавати відбиваючій системі інформацію, носієм якої він є. Тут ми уперше стикаємося з явищем саморегулювання, оскільки наявні усі елементи його структури і функції регуляції. Саме у цій точці й зароджується соціальне управління.

Існування в природі спільності структур пов'язане також і з тією обставиною, що сигнали, які несуть інформацію від однієї системи до іншої в процесі відображення, є безпосереднім чинником упорядкування останньої. С. Лазарєв пише: “Будь-який об'єкт у Всесвіті можна вважати процесом, водночас будь-який процес є також об'єктом. У кожному процесі і об'єкті йдуть коливальні рухи від інформаційної єдності до фізичної диференціації. Фізична диференціація повинна строго відповідати духовній єдності. Умовою розвитку цих двох протилежностей є наявність третього елемента, що забезпечує непроявлену присутність однієї протилежності в іншій. Цю роль виконує енергія, що є посередником, який визначає розвиток Всесвіту”^{[445] [446].}

Кожен сигнал, будучи тим або іншим матеріальним об'єктом або процесом, відображає у своїй структурі (безпосередньо або опосередковано) особливості системи, що надіслала його. Між структурою цієї системи і структурою сигналу виникає специфічна відповідність. Потім сигнал, досягнувши системи, яка піддається дії, вступає з нею у взаємодію. Між ними також формується відношення структурної відповідності. Структура відбиваючої системи стає подібною структурі сигналу, а через неї і структурі впливаючої системи. У цій зміні власне і полягає суть саморегуляції. Якщо у цьому природному процесі починає цілеспрямовано брати участь людина, то тоді виникає особливий її, системи, стан, що ми називаємо управлінням. Щодо соціальних систем - це соціальне управління. Щодо технічних і біологічних систем - це управління відповідно технічними і біологічними системами.

Отже, рух у вертикальній площині забезпечує соціальному світу, а можна сказати і ширше - універсуму, фундаментальну властивість саморегуляції. Тому завершити системний аналіз управління соціальними системами, до речі, як технічними і біологічними, ми можемо тільки тоді, коли виведемо їх на рівень саморегуляції соціального цілого, чи то соціального організму країни, чи планетарного соціального організму. Коло має замкнутись. Для нас - це принциповий дослідницький імператив.

Таким чином, ціннісно-смислова площина займає виключно важливе місце не лише в долі окремої людини, етносу, але і суспільства. Тут варто сказати навіть більше. Зрозуміти соціальний світ можна тільки тоді, коли буде представлена його ціннісно- смислова характеристика. На практиці виявляється, що ціннісно- смисловий вектор саморозгортання соціального світу такий же важливий, як і просторово-часовий. Хоча вітчизняна соціальна філософія приділяє йому явно недостатньо уваги.

Бачення себе в майбутньому має на увазі уявлення про те, що людина, етнос, народ цінуватиме в майбутньому, яке робитиме його життя осмисленим. Іншими словами, це те, що називають ціннісною проекцією майбутнього. Як витікає з формоутворення соціального світу, саме ціннісна насиченість, яка існує лише суб’єктивно, в уявленні етносу, визначає зміст усіх стадій самопородження соціального світу. Йдеться про першу, другу і так звану третю природу. Врешті-решт, саморозгортання соціального світу з’явилося перед нами як якісно відособлена форма “об’єктивного процесу”, якою, за визначенням В. Леніна, є “цілепокладаюча діяльність людини”^[447].

Свого часу на природне походження управління вказував К. Маркс, який досліджував процес промислового виробництва. У ході історичного розвитку суспільного процесу праці і пов’язаного з ним усуспільнення праці управління перетворилося на відносно самостійну функцію сукупного суспільного робітника. Будучи конкретною формою прояву виробничих відносин і продуктивною силою суспільства, управління реалізує функції суспільної надбудови.

Управління як загальна категорія суспільних відносин, що розглядається окремо від специфічних форм його прояву, є властивістю, що притаманна усім сторонам суспільного життя; воно - невід’ємна складова частина суспільних процесів виробництва, розподілу і споживання у будь-якому їх прояві. “Праця з нагляду і управління, - підкреслював К. Маркс, - необхідно виникає усюди, де безпосередній процес виробництва має вигляд суспільно- комбінованого процесу, а не є роз’єднаною працею самостійних виробників....у усіх роботах, при виконанні яких кооперуються між собою багато індивідуумів, зв’язок і єдність процесу необхідно представлені однією волею, що управляє, і функціями, що відносяться не до окремих робіт, а до усієї діяльності майстерні, як це відбувається з диригентом оркестру. Це - продуктивна праця, виконувати яку необхідно при всякому комбінованому способі виробництва”¹.

“Праця з нагляду і управління, - писав К. Маркс, - при капіталістичній системі безпосередньо і нерозривно пов’язана з виробничими функціями, які накладаються будь-якою комбінованою суспільною працею на окремих індивідів в якості особливої праці”². І одразу ж виправляє сам себе, знімаючи прив’язку управління до капіталістичної системи виробництва. “...Регулярність і порядок самі

¹ Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. Том третий. Книга 3: процесс капиталистического производства, Взятый в целом. Часть первая (главы I - XXVIII) / К. Маркс // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - 2-е изд. - М. : Издательство политической литературы, 1962. - Т. 25. Ч. І. - С. 422.

² Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. Том третий. Книга 3: процесс капиталистического производства, Взятый в целом. Часть первая (главы I - XXVIII) / К. Маркс // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - 2-е изд. - М. : Издательство политической литературы, 1962. - Т. 25. Ч. І. - С. 424-425.

суть необхідний момент будь-якого способу виробництва...”¹, - пише К. Маркс.

Саме цілепокладаюча діяльність, а для нас це організаційна діяльність людини, інтегрує два різнорідні процеси, що протікають одночасно в різних площинах, а саме: а) мислення, що забезпечує внутрішню переробку духовного компонента основи Всесвіту; б) працю, спрямовану на практичне перетворення природи в інтересах людини, оскільки вона пов'язана із задоволенням її потреб.

Таким чином, управління генетично пов'язане з саморегуляцією соціального життя і формується над соціальними системами, у третьому світі. Контрастні штрихи на полотні, що зображує третій рівень саморуху універсуму в ХХ ст., зробив К. Поппер. Третій світ є, на його думку, продуктом людської діяльності. Він постійно зростає. Водночас дуже важливо звернути увагу на його значну автономність. “Світ мови, припущень, теорій і міркувань (тобто логічного - Ю.Б.) - словом, універсум об'єктивного знання є одним з найважливіших створених людиною універсумів”^{[448] [449].}

Основним в побудовах К. Поппера є чітке розмежування трьох Світів: Світ I - світ фізичних об'єктів; Світ II - світ суб'єктивного досвіду; Світ III - результат діяльності розуму. Цей останній Світ, говорить К. Поппер, може існувати і не будучи матеріально втіленим. У свою чергу і Ю. Хабермас вважає, що “люди живуть і обертаються в трьох різних світах, хоча ці різні світи у буденному житті постійно перетинаються. По-перше, це об'єктивний світ, в якому панують ділові стосунки, по-друге, соціальний світ, з його нормами і оцінками і, нарешті, суб'єктивний світ, тобто наші почуття, надії і т. д.”^[450].

Отже, мешканцями надсоціального рівня є сенси або продукти, що містять логічні зв'язки. Об'єкти третього світу - це не лише

актуальна даність, але і потенціал розвитку світової спільноти¹. У К. Поппера мешканцями третього (лінгвістичного) світу теж виступають продукти логіки. “З нашими теоріями, - пише К. Поппер, - відбувається те ж, що і з нашими дітьми: вони мають схильність ставати значною мірою незалежними від своїх батьків. З нашими теоріями може статися те ж, що і з нашими дітьми: ми можемо отримати від них більшу кількість знання, ніж спочатку вклали в них.

Для нас тут важливою є думка соціологічної науки з приводу третьої природи управління. Суспільство удосталь створює організацій в якості засобу вирішення своїх завдань, і число організацій в суспільстві постійно зростає. Організація охоплює і раніше неорганізовані сфери суспільства (дозвілля).

Водночас при усіх своїх перевагах організації мають певну обмеженість, а саме - частковістю вирішуваних завдань, абсолютизацією власних цілей. Для подолання небезпеки “розходження” цілей створюються надорганізації, тобто організації другого і більш високого рівнів, зайняті інтеграцією вже не людей, а самих організацій нижніх рівнів. Суспільство перетворюється на єдину і безперервну організаційну систему: там, де кінчається одна організація, починається друга. Володіння тим або іншим рівнем організаційного потенціалу стає важливим показником рівня розвитку суспільства.

Організаційні структури, норми, межі є важливими складовими середовища, що оточує сучасну людину і багато в чому визначає її життєдіяльність. Формалізовані організаційні відносини мають штучний характер, вони спеціально задаються, цілеспрямовано вводяться в соціальне середовище. Будучи безособовими і однозначними, вони мають відносну стабільність і самостійність в системі суспільних відносин. Відомо також, що організаційним ^{[451] [452]}

формам притаманні визначені консервативність, довговічність, схильність до спротиву змінам.

За визначенням А. Пригожина: “Організації - цілісні, самостійні світи. І усі вони об’єднуються в грандіозний світ організацій. Свого часу К. Маркс охарактеризував техніку як “другу природу”, яку людство поставило між собою і довкіллям. Так само світ організацій можна визначити як особливу, “третю природу”, породжену суспільними стосунками, що займає в них специфічне місце. Воно порівнянне з місцем техніки в суспільстві і певною мірою також визначає його стан”^[453].

Наразі зрозуміло, щоб розкрити суть, зміст і форму управління як продукту надсоціального рівня руху універсуму, мало освоїти свідомість людини, ще треба виділити і дослідити її специфічний сегмент - “організаційну свідомість”, оскільки саме вона має утримувати алгоритми організаційних процесів і їх продукти - моделі розвитку, упорядкування, спонукання до дії та ін.

Тому не виключено, що слідом за матеріальною, грошовою, мовною і інформаційною єдністю світу глобалізація приведе нас до організаційної єдності його структури. Бо тоді звідси виходять однакові форми соціальної взаємодії у різних народів і в різні історичні періоди їх життя? Як правило, їх видозмінює, ускладнює і інтелектуалізує лише сама людина. Проте вона не може тут допустити свавілля. Її діяльність спрямовується динамічною функцією електромагнітного поля Землі. Це царство науки фізики, тому їй і карти в руки для пояснення цього аспекту саморозгортання соціального світу і формування його організаційної матриці.

Усе це вказує на існування певної третьої реальності, про яку ми сьогодні намагаємося не говорити, оскільки потрібно визнати існування або Бога, або третього світу, в якому править електромагнітна природа або, взагалі, логічна форма. Для опису процесів цього вищого рівня ми застосовуємо категорію “сенс” з Семантичного Всесвіту, хоча психологи вважають за краще

працювати з поняттям “ідеальна форма”, соціологи - з поняттям “ідеал”, філософи - з Абсолютом. Отже, потрібно шукати вихід на вищий рівень, який явно бере участь в процесах макрорівня у вигляді регулятора або управління, якщо це відбувається за участю людини.

З великою мірою достовірності можна стверджувати, що ми маємо справу із специфічною природою - логічною. Це вона, третя природа “зриває” з білково-нуклеїнового субстрату свідомість особистості, віртуалізує її і людина починає “жити” у третьому світі.

На цьому рівні виникають оригінальні стосунки і об'єкти, що отримали у науковому світі найменування “квазівідношення” і “квазіоб'єкти”. “Сучасного соціального філософа цікавлять не стільки самі економічні стосунки, в яких опиняється людина, а (дія їх “образу”, моделі цих стосунків на економічну поведінку суб'єкта) те, що і мається на увазі під поняттям “квазіоб'єкт” і “квазіоб'єктне відношення”. Тому, якщо і допустиме моделювання “соціального організму” як перетину маси впорядкованих “об'єктивних” соціальних зв'язків по вертикалі і горизонталі, то цю схему необхідно доповнити стосунками “квазіоб'єктивними”: між обміном товарів і людською раціоналізацією цього процесу, між реальним виконанням влади і раціоналізацією її, між людською поведінкою і її мотивацією”^[454].

Далеко не випадковим тут є питання про форму руху універсуму. Ми вважаємо, що універсум соціальну форму руху змінює на енергетичну. Енергетична форма руху універсуму, що органічно випливає з соціальної його фази, є як би закономірним її продовженням. Управління завжди насичене енергетикою. Кволе управління успішним не буває.

При цьому спільність структур другої і третьої природи виникає на основі того, що в процесі універсальної взаємодії необхідно здійснюється і процес взаємовідображення, результатом якого є встановлення структурної відповідності між системами. Вона виникає тому, що відображення є основою, на якій виникають процеси

саморегуляції і перетворення інформації як універсальний спосіб взаємозв’язку різних за походженням підсистем універсуму.

За допомогою інформаційних процесів відбиваюча система впливає на системи, що оточують її, викликаючи в них певні структурні зміни, тобто управляє ними. Ці системи, керовані і відбиваючі, у свою чергу, надсилають інформацію іншим системам і тим самим стають керівниками по відношенню до них. Звідси виникає об’єктивність третьої природи, а ми цим аргументом пояснюємо наявність примарної “невідомої руки”, що керує світом.

Аналіз показує, що саморозгортання соціуму як високодинамічний процес, що спонтанно протікає, зароджується в голові окремої людини, складаючи те, що ми назвали творчим хаосом, потім рух переміщується в ціннісно-смислову площину, породжуючи творче середовище, як поле майбутнього розвитку соціального світу, що відрізняється надзвичайним багатством можливих варіантів свого подальшого протікання і, зрештою, досягає умиротворення в ноосфері, застигаючи у розпредмеченій формі - колективному (корпоративному, етнічному, національному, планетарному) ціннісно-смисловому полі.

Ми підійшли до розуміння того, що саморозгортання соціального світу в площинах, властивих біологічній людині, неможливе через те, що субстанція соціальності вимагає зовсім іншої топології. У межах людини вона може перебувати тільки у формі потенційного соціального світу. Коли, з яких би то не було причин, субстанція соціального світу, рівномірно розподілена між його агентами, виявляється поза колективним енергетичним полем, то передусім вона із залізною необхідністю повертається у стан первородного хаосу, що супроводжується інтенсивним “бродінням умів”.

Отже, соціальний світ, будучи продуктом саморуху людської особистості, не успадковує координати свого джерела, а розгортається в абсолютно іншій площині, що не збігається з координатами фізичного тіла і осями духовного компонента структури людини. Іншими словами, планетарний соціальний організм змушений мати свою, тобто перетворену і виділену з першої

природи топологію, або специфічну площину самоздійснення усіх своїх процесів, зокрема й управління.

Управління відрізняється від регуляційного процесу тим, що періодично і штучно ставить перед системою усе нові і нові цілі. Система, реалізуючи ці цілі, таким чином розвивається. Саморегуляція ж соціуму безособова і тому вона для спрацювання чекає природного наростання напруженості енерго-смислових полів і тільки тоді спрацьовує. Управління, навпаки, шляхом цілепокладання і організаційної роботи органу управління може не тільки прискорювати його рух, але й спроможне його гальмувати, тобто планомірно впливати на нього.

Тож, зняття напруги або протиріччя між метою і його практичним станом наштовхує нас на висновок про те, що постійне знаходження соціальної системи в стані двоїстості є: по-перше, її нормальний стан, оскільки без цього не було б розвитку соціальної цілісності; по-друге, життя особистості і будь-якої соціальної структури, і навіть всього соціального світу, протікає в координатах “слово і справа”, “теорія і практика”, тому що “в основі функціонування будь-яких форм психічної активності лежить робота саморегуляційного комплексу, в якому об’єднується спонукальний і виконавчий компоненти”^[455].

Останнє положення підкріплюється ще і функціонуванням механізму самореалізації людської особистості, який діє у двох площинах: вертикальній, в якій завершальним кроком є самовизначення як рух теоретичного компонента людини, і горизонтальній, в якій знаходить завершеність рух самоактуалізації фізичного тіла людини. Це є теорія і практика.

Зауважимо, що Г. Гегель розглядав пізнання і практику як два боки діяльності ідеї. “З одного боку, розум прагне зняти однобічність суб’єктивності за допомогою прийняття (der Aufnahme) сущого світу в себе, в суб’єктивне уявлення і мислення і наповнити, таким чином, абстрактну упевненість в собі цією істиною, що визнається,

об'єктивністю як змістом; і, навпаки, розум прагне зняти однобічність об'єктивного світу, який, отже, в протилежність першому відношенні розуму до світу визнається тут лише видимістю, зібранням випадковостей і нікчемних образів, прагне до того, щоб визначити цей об'єктивний світ за допомогою внутрішнього змісту суб'єктивного, який тут визнається істинно сущою об'єктивністю. Перше прагнення є прагненням пізнання істини, пізнання як таке - теоретична діяльність ідеї; друге прагнення є прагненням добра до своєї реалізації - воля, практична діяльність”^[456].

Таким чином, ми достатньо детально охарактеризували простір, у якому виникає і формується явище соціального управління на основі саморозгортання організаційного потенціалу особистості, яка, вступаючи у організаційну взаємодію з іншими людьми, значно нарощує свій цілеспрямований вплив на процеси соціального розвитку. З винаходом і утворенням спеціалізованих структур - соціальних організацій, що спеціалізуються на управлінні, найпотужнішою з яких є, звісно, держава, що взагалі усе бере під свій контроль. За таких умов вона бюрократизується і стає тоталітарною.

Для обмеження її “апетитів” на противагу виникає система інших структур, що організують соціальний контроль за діяльністю органів управління держави. Таким чином виникає система управління, що балансується, і далі починає розвиватись в ідеальному варіанті, на основі дотримання законів логіки і економії часу. Оскільки логіка - предмет філософії, то і вимога давніх греків привести до влади філософів, або людей, що вивчають і шанують філософію, як науку і мистецтво, є цілком слушною пропозицією.

Підсумовуючи вищевикладене, доходимо висновку: у єдності “теорії і практики”, “слова і діла” ми вбачаємо квінтесенцію нової суспільної соціальності. Тому можна визнавати теоретично доведеним те, що соціальний світ розгортається в системі координат “теоретичне” - “практичне”. Це дуже важливе виведення для

розуміння алгоритмів соціального руху і соціального управління загалом.

При цьому “теоретичне” містить усе багатство свого духовного джерела - розуму людини, а “практичне” - усе його багатство як практичного діяча, який має фізичну силу, що функціонує в площині “потреба - дія”. Отже, ціннісно-смислову площину можна представити як теоретичну компоненту або потенційний соціальний світ, а потребнісно-утилітарну площину, або актуалізований соціальний світ, може замінити те, що зазвичай називають практикою. Звідси прямо випливає значення єдності теорії і практики для життя людини в суспільстві.

Розуміння теорії і практики як основних координат, в яких реалізується соціальне життя, є найважливішим чинником для розуміння і пояснення причин кризи соціальних систем загалом, і СРСР зокрема. Особливих доказів того, що в колишньому СРСР існував розрив між словом і ділом, непотрібно. Це було видно і з якості п’ятирічного планування, і з рівня виконання постанов партії і рішень уряду, що приймалися, і з неправдивої звітності, і, зрештою, з культивування в суспільстві подвійної моралі.

До речі, два роди причинності пояснюються дуалізмом основи Всесвіту^[457] і діють у двох вищеназваних площинах, накладаючись і активізуючи один одного, але ніколи не заміщають один одного повністю, а лише стримують або, навпаки, спонукають свою протилежність до активності. Наявністю двох площин пояснюється і розрив у швидкості саморозгортання суспільних процесів, міцність зв’язків між окремими з них, правизна і лівизна в архітектоніці соціальних структур і багато іншого.

Але наведене вище пояснення простору саморозгортання соціального світу призводить до розуміння формування його основного протиріччя, тобто причини, що спонукає його знаходитися увесь час у стані напруги і готовності здійснювати нескінченний рух. Це - розрив між життям окремої людини і життям колективного

суб'єкта або роду. Таке протиріччя визріло в надрах біологічної форми руху і без неї не може існувати, а вирішення своє знаходить в соціальній формі руху універсуму. Іншими словами, поділ на індивідуальне і колективне є невичерпним джерелом саморуху соціального світу.

Важливою характеристикою соціального світу є простір і час. Але аналіз показує, що тут також неможливо, наприклад, судити про процеси і субстрат соціального світу, виходячи з аналогій фізичного світу, хоча, зазвичай, дослідники прагнуть розглянути його саме в координатах фізичного простору і часу. Вони діють так, наче не помічають попередження деяких учених про те, що ці категорії, принаймні в тому значенні, в якому вони застосовуються для першої природи, тут не прийнятні. Досить вказати на відмінності між геометричним і соціальним простором, відбиті у праці П. Сорокіна¹.

При саморозгортанні соціального життя в горизонтальній площині, тобто в координатах ‘‘потреба - дія”, природно, можна користуватися просторово- часовими одиницями виміру протікаючих процесів. Але потрібно постійно пам'ятати про те, що у соціальному світі ми маємо справу з якісно новими властивостями простору і часу, які проявляються не матеріально, а енергетично.

В. Вернадський стверджував, що ми маємо справу усередині соціальних систем з простором, що не відповідає простору Евкліда, а відповідає одній з форм простору Римана^{[458] [459]. У 1933 році радянський фізик професор Фрідман теоретично показав, що побудови}

A. Ейнштейна допускають різкі зміни суті розуміння простору, його пульсацію, тобто іншими словами, що соціальний простір закономірно може стискатися і розширюватися.

Про “дивацтва” соціального простору нас і попереджав

B. Вернадський, який писав: “Серед нових загальних понять, викликаних фактом описового природознавства, повинні привернути до себе увагу, мені здається, особливо два: по-перше, стан простору і,

по-друге, правизна і лівизна. Вони тісно пов'язані між собою, основним з них є стан простору”¹. Це означає, що система соціального управління як частина цього простору також має пульсувати. Пульсація організаційного простору визначається, на нашу думку, так званим циклом прийняття управлінських рішень.

При розгляді цього аспекту необхідно бачити, що сучасні соціальні системи мають специфічні просторово-часові характеристики. При цьому, як правильно підкреслює В. Костюк, їх інформаційний простір іноді далеко виходить за міждержавні межі. Якщо на першій стадії розвитку інформаційного суспільства виникають національні інформаційні простори, то поступово вони інтегруються в єдиний світовий інформаційний простір, в якому уся відкрита інформація циркулює вільно. Інформаційна єдність планетарного співтовариства не за горами.

Пояснення цієї тенденції очевидне: тільки у разі всеосяжності і відсутності перешкод для переміщення інформації, інформаційний простір може повністю реалізувати свої приховані можливості. В. Костюк цілком справедливо, на нашу думку, вважає, що “інформаційний простір де факто є підпростором соціального простору і не може бути зрозумілим без урахування характеристик останнього”^{[460] [461].}

Більше того, управління як соціальний феномен, що охоплює першу, другу і третю природу і “працює” на інформаційному потоці, топологічно знаходиться саме у цьому підпросторі соціального простору. Це ми можемо пояснити наявністю специфічної управлінської інформації, що має два різновиди: директивну і звітну. До того ж вона обслуговує або стало функціонує у просторі біологічних, соціальних і власне управлінських структур.

Рухаючись раніше заявленим дедуктивним шляхом у вивченні управління соціальними системами, ми маємо розглянути ще таку важливу характеристику як темпоральність, або часовий вимір, і

висвітлити його роль у становленні управління соціальними системами.

У кінці ХХ століття стало ясне, наприклад, що в термодинаміці дисипативних структур час перестає бути простим параметром, а виявляється поняттям, що виражає темп і спрямованість подій¹. Дуже цікаві судження про час в людському вимірі приводять В. Налімов і Ж. Дрогаліна у праці “Реальность нереального”^{[462] [463]. Він дуже індивідуалізований і надто відрізняється від астрономічного часу[464]. При цьому відмінність фізичного часу від соціального полягає в тому, що, як вказував В. Вернадський, “зараз вимір часу в найбільш глибокій і точній своїй частині - засновано не на русі, а на зміні властивостей тіла або явища”[465].}

Необхідно зважати і на концепцію радянського астрофізика М. Козирєва про те, що в цьому стані починають проявлятися нові властивості космічного середовища, де час стає матеріальною силою (енергетичні потоки часу), організм сприймає потоки часу, величину їх щільності, специфіку організації. Виникає так званий “стан Козирєва”^[466]. Він і є вираженням слабких інтелектуальних зв'язків і взаємодій.

Існує також якісна відмінність між короткими і довгими інтервалами соціального часу. Поведінка індивідів, груп, держави і суспільства може значно відрізнятися в короткий і тривалий час. Підсумовуючи усе це, В. Костюк справедливо вносить пропозицію про те, що “існують вагомі підстави на користь того, щоб розглядати просторові, інформаційні і тимчасові позиції соціальних суб'єктів спільно у рамках єдиного соціоінформаційного простору - часу, або

СІПЧ”^[467]. До цього нас спонукають і властивості механізмів входження людини і суспільства один в одного - хронотопи.

Аналіз простору і часу в якості СІПЧ особливо важливий для інформаційної стадії розвитку соціальних систем, коли вони відкриваються один одному в ході створення континентальних і міжконтинентальних соціальних структур. В цьому випадку інформація стає основним соціально-економічним ресурсом або чинником розвитку.

Тепер можна розглянути сам спосіб, яким здійснюється те, що зазвичай називають соціальним життям, і визначити, яка в ньому роль управління. Суть саморуху соціального світу або соціальне життя перебуває в процесі глобального метаболізму процесами, що об’єктивувалися, і продуктами.

У соціальному метаболізмі варто виділяти два підпроцеси: товарний і інформаційний обмін. Перший має місце у горизонтальній площині. Це - праця і спілкування, які включають людину у виробництво матеріального і духовного призначення. Другий, що відбувається у вертикальній площині, є відображенням, яке забезпечує трансформацію універсуму від нижчої форми до власне космічної і другої, - управління, яке забезпечує перехід від вищої або космічної форми до нижчої. У сукупності вони є елементами саморегуляції соціального світу.

При порівнянні цих двох метаболічних потоків, виявляється, що провідну роль грає обмін, який протікає у вертикальній площині. Особливо актуальним, виявляється, може бути прочитання через цю установку робіт М. Бердяєва, який, зокрема, писав: “З незвичайною гостротою стоїть переді мною питання, чи достовірно реальний, чи первинний цей пропащий світ, в якому вічно торжествує зло і посилаються людям непомірні страждання?...Ніякі танки і руйнівні бомбардування не могли переконати мене в глибокій, первинній і останній реальності того, що відбувається у світі. Для мене це лише символи іншого...Для мене характерне сильне почуття, що

примусово цим світом не вичерпується реальність... що ми оточені таємницею,...Наш світ, яким для занадто багатьох вичерпується реальність, мені уявляється похідним”¹.

Ідея соціального метаболізму на основі інформаційного і товарного обміну є надзвичайно продуктивною для вивчення атрибутивних характеристик соціального управління. Для цього в подальшому аналізі потрібно виокремлювати і окремо оцінювати місце і роль кожної з наступних чотирьох специфічних взаємодій: а) відображення як обміну між людьми, колективами і етносами продуктами свідомості; б) праці як обміну структурною інформацією (продуктами); в) спілкування як обміну інформацією в процесі духовного виробництва; г) управління як специфічного обміну управлінською інформацією в процесі організації соціального процесу.

Це означає, що в соціальних системах повинні існувати два своєрідних кругообіги обміну. Один з них заснований на кругообігу речовини, що об’єктивувалася, - це, швидше за все, товарний обмін, а інший - інформаційний - це обмін знаннями. Функціонуючи разом, вони забезпечують морфогенез, функціонування і розвиток соціального тіла. Останній висновок для нас надзвичайно важливий, оскільки він спрямовує наш пошук у бік морфологічних і функціональних характеристик управління соціальними системами.

Першопричиною активності людини у горизонті розбудови соціального управління є необхідність задовольнити свої природні потреби. Агресивність щодо зовнішнього середовища є другою причиною активності людини.

Джерело енергії соціального управління є комбінованим і тому практично необмеженим. Воно живиться з двох джерел: внутрішнього і зовнішніх, яких може бути необмежена кількість. Тут варто дещо пояснити. Першоджерелом, що гарантувало соціальному управлінню, як різновиду діяльності Homo sapiens, стабільність і часову перспективу, є внутрішня енергія біологічної людини.

¹ Бердяев Н. А. Самопознание / Н. А. Бердяев. - М. : Книга, 1991. - С. 150-152.

Постає закономірне питання про те, звідки соціальна система, перебуваючи у режимі гомеорезу, бере вільну енергію і для якої роботи її використовує? Відповідь на першу частину питання ми знаходимо у працях В. Беха, а саме: у монографії “Генезис соціального організму країни”. На думку дослідника: “Якісна вузлуватість” универсуму... точно визначена, як ми тепер вже розуміємо, терміном “життєдіяльність”, у даному випадку людського організму. При цьому інгредієнт “життя”. відбиває взаємодію матеріального і духовного, а “діяльність” відбиває продукування вільної енергії, здатної здійснювати роботу по формуванню соціального середовища”¹.

Окрім того, він дає філософське визначення категорії “інтелектуальне”, визначаючи її сутність “як засіб виробництва вільної енергії, здатної чинити роботу поза людським організмом. При цьому людський організм стає знаряддям виробництва соціального світу, що засновується на інтелектуальній енергії”^{[468] [469].}

Далі він зазначає, що “вільна енергія, яка викидається людством у космічне середовище, при досягненні критичних розмірів, що зумовлюються силами зовнішнього стискання, в умовах Землі породжує якісно нову форму загальнопланетарного життя, яку слід називати соціальною. Остання є продукт інтеграції індивідуальних полів, що пульсують”^[470].

Е. Бауер назвав цю енергію “структурною енергією”^[471]. На його думку, “в живих системах будь-яка робота усередині них або спрямована проти їх зміни може вироблятися тільки за рахунок структурної енергії, тобто системними силами”^[472]. Для підтримки нерівноважного, збудженого стану працездатних структурних

елементів живої системи усі вони мають бути настільки взаємозалежними, що жива система може розглядатися як багаторівнева когерентна система.

“Структурна енергія” відповідно до визначення, що наведене вище, а також спосіб її використання принципово відрізняються від тих, що характерні для неживої природи, точніше - техносфери. Джерела енергії для виконання роботи машинами і неживими природними системами (наприклад, водоспад) лежать поза ними, а самі вони служать пасивними трансформаторами її в зовнішню роботу. Навпаки, живі системи, завдяки нерівноважному стану своїх структур, самі є джерелами енергії, яку вони використовують тільки для збереження цього стану.

Тож, у ході подальшого дослідження нам необхідно з'ясувати саме за допомогою філософії управління, звідки системи беруть енергію для управління і розвитку, а також проникнути у таємницю структурної енергії, що притаманна біологічним системам, і знайти їх модифікацію у надрах управління технічними системами. Постає проблема розкодування енергетичних джерел бунту технічних систем, на які багата фантастика і відповідний кіножанр.

Ось як сучасна біологічна наука подає енергетичний потенціал людини. Відомий біолог Е. Бауер основну відмінність живого і неживого бачив у стійкій неврівноважності живих систем: “... тільки живі системи ніколи не бувають у стані рівноваги і виконують за рахунок своєї вільної енергії постійно роботу проти рівноваги, що вимагають закони фізики і хімії при існуючих зовнішніх умовах. Ми позначимо цей принцип як “принцип стійкої неврівноваженості живих систем. Ми не знаємо жодної неживої системи, у якої неврівноважений стан мав би ознаки стійкості”¹. І далі: “.структури живих систем не є рівноважними... отже, для збереження їх, тобто, умов системи, необхідно постійно поновлювати, тобто, постійно витрачати роботу”^{[473] [474].}

З огляду на визначення самоорганізації як вищої форми самозбереження живого, викликають інтерес наступні розмежування саморегуляції і самоорганізації, запропоновані В. Пушкіним: “У еволюції біосистем доцільно розрізняти принаймні два рівні пристосування до середовища - саморегуляцію і самоорганізацію. Для підтримки рівноваги з середовищем (що є найбільш поширеною і надійною формою пристосування) досить гомеостатичних механізмів, які вводять різного роду відхилення в нормальне русло. У більш загальному плані цей рівень пристосування можна назвати рівнем саморегуляції. На цьому рівні пристосування забезпечується стабілізацією істотних змінних.

На більш високому рівні пристосування до середовища - рівні самоорганізації - система не стільки стабілізується, скільки саморозвивається. Точніше кажучи, в системах, що саморозвиваються, саморегуляція підкорена чинникам

самоорганізації, що є найбільш складною формою відношення до середовища, коли система, витягаючи необхідне з оточення (енергію, інформацію і т. ін.), дістає можливість виділитися з середовища і протиставити себе оточенню”¹.

Що ж до співвідношення понять збереження і стійкості, то вони багато в чому тотожні. Тому цілком правомірне визначення одного через інше. “Стійкість живих систем у широкому сенсі, - пише П. Водоп'янов, - є не що інше, як притаманна їм здатність до збереження основних атрибутивних функцій життєдіяльності, здатність відтворювати життєвий процес з покоління в покоління”^{[475] [476] [477]. Водночас між ними існують і відмінності. Збереження “за своїм змістом є більш широким поняттям, ніж стійкість. Однак, на відміну від збереження, стійкість має активний характер, тобто висловлює момент спротиву, що здійснює ця система по відношенню до --з зовнішнього впливу.}

Гомеорез як явище неможливо осягнути без уточнення сутності явища живого. Тут ми маємо виходити з трьох вимог до живого, які сформульовані Е. Бауером^[478]. На думку цього дослідника, перша вимога до живих систем полягала в тому, що живі системи за незмінного довкілля не повинні знаходитися в рівновазі, але повинні мати різниці потенціалу, які вирівнюються без зовнішнього сприяння, тобто вони мають бути здатними виконувати роботу.

Друга умова вимагала, щоб за будь-якої дії ззовні, отже, за будь- якої зміни стану довкілля система повинна виконати роботу, яка впливала б на зміни стану, викликані цією зовнішньою дією, і змінювала б їх.

Третя вимога говорить: робота живих систем за будь-якого довкілля спрямована проти рівноваги, яка повинна була б настати за цього довкілля за цього первинного стану системи. Слід зазначити, що ця вимога, як і інші дві, жодним чином не суперечить законам фізики, особливо термодинаміки.

Щодо визначення сутності живих систем цей дослідник писав: “Ми стверджуємо, що матеріальні системи, позначені нами як живі, і в цьому відношенні мають характерну властивість - стійку нерівновагу, і ми називаємо живими тільки такі системи, які цю властивість мають.

Цю властивість ми сформулюємо таким чином: щоб позначити систему живою, ми вимагаємо від неї, щоб вона витрачала свою працездатність, тобто свою вільну енергію, яку вона має за незміненого довкілля, завжди на таку роботу, яка приводить за цього довкілля до змін в умовах системи, що підвищують її працездатність.

Інакше кажучи, в системі повинні існувати пристосування (властивості - авт.), що сприяють тому, щоб працездатність системи і за незмінного довкілля завжди витрачалася на такі роботи, які підвищують працездатність самої системи. Словом, працездатність має бути використана в інтересах власної працездатності.

Оскільки система тільки тоді буває працездатною, коли вона не знаходиться в рівновазі, бо за рівноваги в ній не може відбуватися без зовнішнього сприяння за незмінених зовнішніх умов жодних змін, то ми можемо формулювати нашу вимогу ще і таким чином: в живих системах мають завжди бути пристосування (властивості - авт.), які перетворюють працездатність системи за незміненого довкілля на роботу проти рівноваги, яка настала б за цього довкілля і за цього стану системи.

Цим ми поставили умову і відносно виду і напряму роботи, яка має бути використана за незміненого довкілля. За зовнішніх дій, тобто за змін стану довкілля, ми знаходимо обов’язковим в нашій другій вимозі, щоб система виконала роботу, що змінює ефект зовнішньої дії. Для даного випадку щодо виду і напряму роботи ми ставимо таку ж вимогу. Але маємо зауважити, що цю вимогу ми ставили не безумовно за будь-якої зовнішньої дії, а вимагали лише, щоб такі роботи, що змінюють ефект зовнішньої дії, взагалі відбувались.

Тоді наша третя вимога виразиться наступним чином: якщо відбувається зовнішній вплив на живу систему і остання виконує роботу, що впливає на очікуваний від цієї дії і від первинного стану системи ефект, то робота системи полягає у такій зміні ефекту, в результаті якої за цієї зовнішньої дії, за зміненого довкілля працездатність системи підвищилася, або, іншими словами, у разі, якщо система за зовнішньої дії виконує роботу, то ця робота спрямована проти рівноваги, яка настала б за зміненого довкілля і первинного стану системи”¹.

Позитивний зворотний зв’язок репрезентує на поверхні життя у сфері соціального менеджменту діяльність принципу стійкої неврівноваженості. Цей висновок ми робимо на основі всезагального закону біології, який свідчить, що: “усе і тільки живі системи ніколи не бувають в рівновазі і виконують за рахунок своєї вільної енергії постійно роботу проти рівноваги, потрібної за законами фізики і хімії за існуючих зовнішніх умов”^{[479] [480].}

Визнавши цей закон, як дійсний, ми можемо застосовувати тоді у будь-якому окремому випадку, тобто за всякого життєвого явища будь-якої живої істоти, зокрема й до соціальних систем, причому, виходячи з його правильності, можемо вказувати, що дане життєве явище представляє фактично спеціальний випадок цього закону і не суперечить йому. Подібний загальний закон, оскільки він правильний і веде у будь-якому окремому випадку до вірних ув'язнень, фактів, що не суперечать, і тому завжди ставиться на чільне місце у будь- якому дослідженні, називається принципом. Так, наприклад, говорять “принцип Д'Аламбера”, “принцип Гамільтона”, “принцип інерції” і ін. в механіці, “принцип збереження енергії” в термодинаміці і т.ін.

Пасіонарність, за Л. Гумільовим, також дає уявлення про канали генерації енергії, що рухають світову спільноту. Жива речовина, а тим більше, розумна, вступаючи у контакт із зовнішнім, а точніше космічним середовищем, може одержувати з нього різноманітні продукти, серед яких, насамперед, варто назвати пронизуючий потік протонів - основного “будівельного” матеріалу Всесвіту. Воно стає активним, збирає і розподіляє в біосфері отриману в формі випромінювання енергію, перетворюючи її, врешті-решт, у земному середовищі на вільну енергію, здатну виконувати роботу. Це означає, що ми знайшли умови, за яких розумна жива речовина може створювати соціальний світ¹.

Наразі є резон уважніше придивитися до ідей східної філософії, і, зокрема, до даосизму. Ще Лао-цзи виступив, як відомо, з космологічною теорією, згідно з якою з “Дао” народжуються “чи” (енергії), після цього “форма”, “речовини” і далі з'являються “всі речі”^{[481] [482]. Такий підхід притаманний сучасній фізиці, в якій енергія може передувати речовині[483]. Соціальний світ, як бачимо, тут - не виняток.}

З іншого боку, жива речовина перебуває в полі фотонного випромінювання, що теж діє на неї. При цьому число фотонів у Всесвіті у 10⁹ або навіть 10¹⁰ ступені перевищує число протонів¹.

Це означає, що людина, контактуючи із зовнішнім середовищем, фільтрує космічні потоки речовини - енергії - інформації, як медуза фільтрує морську воду, вилучаючи з неї необхідне для себе, і тим самим робить корисну роботу, очищаючи море.

Оригінальні і самі процеси засвоєння розумною живою речовиною зовнішнього матеріалу і творення з нього соціального світу. Так, наприклад, засвоєння потоку протонів відбувається у формі збудження в людському організмі того ж самого змісту, який присутній в об’єктивній формі універсуму. “Та обставина, що замість впливу зовнішніх причин ми знайшли для організму визначення збудження зовнішніми потенціями, - писав Г. Гегель, - складає важливий крок на шляху до істинного уявлення організму”^{[484] [485].}

У фізичному плані взаємодія виглядає як свого роду “резонанс” коливання внутрішнього силового поля окремої людини і коливання зовнішнього енергоінформаційного поля соціальної спільності - групи, колективу, етносу, народу, зрештою, людства. Механізм самозбудження енергетичної взаємодії окремої людини і соціальної групи отримав найменування “пасіонарність”. Він детально описаний Л. Гумільовим, зрозуміло, на основі творчого застосування останнім теорії поля Гурвича щодо явища етногенезу^[486].

Водночас важливо пам’ятати про те, що вся генетична інформація біосистеми зосереджена в макромолекулярній упаковці, а вилучення потрібної інформації, її структурування в послідовності обмінних процесів визначається динамічною функцією поля. Весь об’єм хімічних перетворень в клітині, який дорівнює 10¹¹-10¹² актів

реакцій на секунду, регулюється функцією, що спрямовує поля клітини і реалізується хімічними ланцюговими реакціями¹.

З наведеної вище моделі саморозгортання універсуму за рівнями стає зрозумілим, що при імпульсі з боку космічної свідомості макрорівень збагачується, а при імпульсі у бік підвалин космічної свідомості, навпаки, макрорівень збагачує своїм змістом Всесвіт.

Зовнішні джерела енергії людина створила штучно, з метою посилити свою агресію, спрямовану на оволодіння зовнішнім середовищем, як тим, що належить іншим, і тоді вона створила атомну енергетику, розв’язала протягом своєї історії понад 2000 воєн.

“Прогресивна еволюція з природною селекцією можлива тільки як саморозвиток континуальної самоорганізації індивідуальних систем, - зазначає Ж. Бодрійяр у творі “В тіні мовчазної більшості, чи кінець соціального”^{[487] [488]. - Негативна еволюція пов’язана з появою на історичній авансцені маси, соціальна енергія якої вже згасла, яка перестала бути соціальною енергією і знаходиться у тіні мовчазної більшості”, - далі зазначає Ж. Бодрійяр[489].}

Є ще надія на те, що людина освоїть і фотосинтез, і сонячну енергію, і енергію зірок, і стане володарем космічного середовища. “Сенс, закладений в мету, - ось що тільки може обмежити і обмежує діяльність людини на практиці, - зазначає В. Бех у праці “Философия социального мира”. Причому тут вона не може вийти за межі розвитку свого біологічного організму. Це означає, що, у міру біологічного дозрівання їй будуть доступні інші сенси, простори і світи. Це обов'язково проявиться на практиці постановкою нових, раніше недоступних їй цілей в практичній діяльності, наприклад, вільне пересування по Космосу”^[490].

Причинність у сфері управління соціальними процесами є предметом особливої нашої уваги, оскільки саме вона визначає характер породження, становлення, функціонування і розвитку феномена шляхом інноваційних змін. Саме тут у ході організаційної діяльності ціннісний і смисловий компоненти стають одночасно безпосередніми і опосередкованими підставами, що відображають причинний і наслідковий зв'язок. Під причинністю у цьому випадку розуміється відношення необхідного “породження”, “виклику” та інші зміни певного об'єкта в результаті матеріального впливу на нього іншого об'єкта¹.

Залежно від того, яка з двох видів детермінант ціннісно- смислової детермінації - цінність чи смисл - виступає у якості збудника процесу, ту вважають причиною, а інша - виступає наслідком. Таким чином, ми маємо причинно-наслідкову або наслідково-причинну картину або класифікацію соціальних явищ^{[491] [492] [493].}

Ціннісно-смисловий конструкт зумовлює використання

щонайменше двох видів причинності, а саме: телеологічної й каузально-механічної. Яка з них буде домінувати у кожному конкретному випадку, залежить від орієнтації людини, що культивує управлінську практику. Якщо домінуватиме смислова детермінація / регуляція, то ми маємо справу з телеологічною причинністю. Це означає, що діє телеологічний принцип, тобто мета визначає розвиток соціальної системи. Цільовий підхід прийшов на зміну рефлексивній поведінці людини. Як зазначав Л. Фейєрбах, “загалом, людина є істотою, що діє згідно з відомими цілями; вона нічого не робить без --3 мети.

Ще І. Кант писав про те, що телеологія - “...не більше ніж регуляторний принцип розуму, що має на меті привести до вищої систематичної єдності при посередництві ідеї доцільної каузальності вищої причини світу, так нібито вона як вища мисляча істота була причиною всього, згідно з наймудрішим задумом”¹. При цьому визначення телеології І. Канта можна співвіднести як з причинністю, що панує на мегарівні, так і з її проявом на макрорівні.

У “Науці логіки” Гегель розглядає телеологію в єдності трьох моментів: суб’єктивної мети, засобу й досягнутої мети. Рух мети від суб’єктивного поняття до реалізації в зовнішньому світі є вирішенням суперечності між суб’єктивним та об’єктивним. Активною стороною, що забезпечує хід вирішення суперечності, виступає мета - “суб’єктивне поняття як істотне прагнення й спонука до зовнішнього самопокладання”^{[494] [495] [496]. Мета є не просто суб’єктивним образом бажаного}

майбутнього,

вона “є всередині самої себе спонукою до своєї

реалізації”

Ми схильні до того, що принцип телеології слід відносити до макрорівня, якщо йдеться про конкретну мету діяльності людини. Водночас його можна розглядати і як принцип, що діє на мегарівні, якщо мова йде про ідеал або ідею загалом як спонукальний чинник поведінки людини. Але доведеним є той факт, що мета в життєдіяльності соціальних систем відіграє роль атрактора розвитку й активізує всі без винятку процеси, оскільки при наявності мети в соціальній системі з’являється ефект подвійного існування.

Суть його полягає в тому, що система знаходиться у стані структурної напруги, викликаної протиріччям, що виникло між її реальним станом і тим станом, до якого вона має бути переведена в майбутньому, і який визначається запропонованою метою. Але соціальна система не може водночас знаходитися у двох вимірах, тобто мати значні відмінності між морфологічними параметрами й характеристиками функціонування. Система починає вирішувати завдання їхнього суміщення, виходячи з обраної нею мети. Намагаючись позбавитися від напруги, що виникає, система

вимушена переходити зі стану наявного функціонування до фази еволюційного руху й набуття нового стану.

З огляду на прискорення всіх без винятку соціальних процесів, вітчизняні дослідники виступають за реалізацію принципу “‘нової телеології” І. Пригожина¹. Суть вказаного прискорення треба розуміти як становлення принципово нового етапу в тому розвитку всіх явищ реального світу, згідно з яким в історичній тенденції цього розвитку здійснюється створення складніше організованих відкритих систем. Тобто якщо в природі ця тенденція здійснюється шляхом стихійно діючих механізмів, а у людей, що жили в минулих епохах, крім того, також за допомогою їхнього інтуїтивного мислення та розкриття у свідомості (мові, релігійних вченнях, науці, філософії тощо) деяких окремих синергетичних механізмів цієї тенденції, то в нашу епоху виявилась явна недостатність цих форм.

Тому більшість синергетиків звертають основну увагу на необхідність переходу від пануючого сьогодні етапу розробки окремих проблем синергетики як “фрагментарних, локальних і непослідовних” до розробки системи синергетичної філософії та механізмів її впровадження в життя з метою вивчення причинних засад саморозгортання соціального світу. В. Лутай прямо вказує на необхідність використання принципу телеології в аналізі реформування освітніх систем як різновиду соціальних систем^{[497] [498].}

Якщо ж життєдіяльність соціальної системи визначається переважно гострими потребами її трудового колективу або недостатнім контролем над потребами і емоціями, то ми маємо справу з каузально-механічною причинністю. Актуалізація потреб на засадах каузально-механічної причинності призводить до формування цілей і завдань як засобу створення програми з їх задоволення та отримання результату, що забезпечує система саморегуляції.

Ступінь задоволення основних потреб є однією зі складових “змінної”, котра визначає актуальну форму й структуру діяльності. Ця категорія є “специфічно людською формою активного ставлення до навколишнього світу, змістом якої є доцільні зміни й перетворення в інтересах людей”^[499]. Вона містить у собі мету, засіб, результат та сам процес діяльності, в основі якої лежать дві протилежності - виробництво або освіта та життєва активність. Отже, в основі задоволення вітальних потреб лежать речовинно-енергетичні впливи, а соціальні потреби задовольняються на основі інформаційних впливів, що мають дещо іншу будову.

У каузально-орієнтованих людей смислова регуляція буде займати похідне положення, що супроводжуватиметься полізалежністю від обставин, фіксацією уваги на минулому і сьогоденні, реактивністю поведінки, навіть агресивністю. Там, де вона має місце, з’являються конфлікти, заздрість, помста та інші негативні явища.

Вільна причинність у сфері управління соціальними системами має необмежений простір для виявлення, оскільки доба інноваційного економічного розвитку вимагає від особистості креативності. До цього нас підштовхує зміна принципів розвитку: від принципу динамічної рівноваги до принципу сталої неврівноваженості. Її прояв у цій сфері має ситуативний характер і може бути як бажаним у випадку, коли пропонуються інновації, що сприяють подальшому розвитку світової спільноти, так і небажаним, скажімо, коли йдеться про строго регламентовані процеси, наприклад, навчання і виховання.

Подвійна оцінка вільної причинності випливає з подвійної ціннісно- смислової детермінації явища управління, що визначається координатами площини, у якій формується і функціонує управління. Про це йшлося вище. У випадку активності ціннісної складової - вона не завжди є небажаною, а щодо смислової, то, навпаки, вона очікувана. Розглянемо це більш детально.

Вільна причинність, як писав І. Кант, це “здатність мимоволі починати стан; отже, причинність свободи не підпорядкована за законом природи іншій причині, яка визначала б її в часі. Свобода у цьому сенсі є чиста трансцендентальна ідея; вона, по-перше, не містить в собі нічого запозиченого з досвіду, і, по-друге, предмет її не може бути визначеним у жодному досвіді, оскільки загальний закон самої можливості будь-якого досвіду полягає в тому, що усе те, що відбувається, має причину, отже, каузальна причини, яка сама відбувається або виникає, також повинна, у свою чергу, мати причину; завдяки цьому уся сфера досвіду, як би далеко вона не тягнулася, стає сукупністю однієї лише природи. Але оскільки цим шляхом не можна отримати абсолютної цілекупності умов в причинному зв'язку, то розум створює собі ідею спонтанності, здатної сама собою починати діяти без передуючої іншої причини, яка, у свою чергу, визначала б її до дії за законом причинного зв'язку”¹.

З-поміж сучасних дослідників І. Цехмистро, спираючись на праці С. Біра, зауважує, що фізична причинність є найпростішою і найпримітивнішою формою зв'язку в системах і має дуже віддалене відношення до процесів саморегуляції в організмі і суспільстві. Він вводить в науку гіпотезу про те, що в основі розумових процесів в природному інтелекті лежать не причинні схеми, а імплікативні зв'язки і залежності. “Людина, що повністю віддалася своїй моральній меті і обов'язку, швидше піде з життя, ніж відмовиться від імплікативних дій, що випливають зі змісту її мети і обов'язку, а значить - нерозривно пов'язаних з її свідомістю і самим її існуванням”^{[500] [501], - пише І. Цехмістро.}

Для нас це означає, що в обґрунтуванні причинності явищ в колективній свідомості потрібно виходити з того, що імплікативність

індивідуальної свідомості різко підвищує міру невизначеності зародження і протікання соціальних процесів у соціумі.

Отже, у соціальному світі панує вільна причинність, яка здатна круто змінювати хід і спрямованість соціальних процесів. Звідси пояснюється специфіка соціального процесу, яка полягає в спонтанності виникнення і швидкоплинності протікання. Поява соціальної форми руху універсуму є не одномоментний акт, нехай навіть геніального творіння, а процес, який породжений і підтримується кожною окремою людиною, досягає стійкості і повноти прояву тільки при спільному функціонуванні великих груп людей, етносів.

При цьому постійне збільшення чисельності продуцентів інтелектуальної енергії, неухильне підвищення рівня їх природної зрілості, наростання міри їх індивідуальної і колективної активності, на думку дослідників цього явища, неминуче веде до ноосферного вибуху в майбутньому комплексу саморегуляції, в якому об’єднується спонукальний і виконавчий компоненти”^[502].

Розглянемо варіант ціннісно-детермінованого процесу, наприклад, освіти, коли вільна причинність не завжди є бажаною, оскільки навчально- виховний процес - достатньо жорстко регламентована система. Вільна причинність виявляється, з одного боку, як незалежність людської волі від спонукання імпульсами чуттєвості, оскільки людині взагалі притаманна здатність довільно визначати себе незалежно від примусу з боку чуттєвих спонукань, які формуються динамічною функцією електромагнітного поля, а з іншого - між окремими особистостями як агентами результуючої соціальної взаємодії, якій притаманний більший ступінь свободи. На нашу думку, саме завдяки властивостям вільної причинності та нелокальному типу зв’язку можливо осягнути механізм дії інтуїції.

Парадоксальним є той момент, що вільну причинність необхідно прищеплювати випускникам будь-якого навчального закладу, оскільки вони мають діяти у інноваційному середовищі. Вивчення

суперечностей і видів причинності, що діє у межах освітянської сфери, - це поле для майбутніх досліджень, оскільки ми все ж таки плекаємо надію на те, що з часом Україна набуде достатніх темпів соціально-економічного розвитку і політичної стабільності, і у нас з'явиться можливість творчо підходити до організації навчально- виховного процесу.

Отже, ми можемо зробити декілька важливих висновків з цього підрозділу, а саме:

- по-перше, ми переконались у тому, що соціальне тіло, а ширше - соціальний організм, дійсно є диспозитивом, що може інтегрувати у цілісність управління технічними, біологічними і соціальними системами;

- по-друге, ми відтворили у ході аналізу генезис явища управління і формалізували незалежний від людини процес його породження, оскільки самоорганізаційні процеси є результатом саморуху універсуму сходинками власного саморозгортання і його атрибутивною властивістю;

- по-третє, ґрунтовно відтворили планетарні умови і чинники породження управління, подали головні характеристики цього процесу, такі як простір, час, причинність, що сприяли його виходу назовні і є методологічними обмеженнями і одночасно вихідними призмами для подальшого аналізу явища;

- по-четверте, з'ясували, що біологічні системи породжують соціальні і технічні системи, як продукти другої природи, і тому генетично пов'язані з ними, і перша скрипка належить саме біологічним системам, що має бути врахованим при аналізі філософських засад формування загальної теорії управління;

- по-п'яте, управління з'являється тільки на тому етапі, коли у ціннісно- смисловій площині саморуху універсуму з'являється людина і стає джерелом і носієм організаційної діяльності шляхом впливу на технічні, соціальні і біологічні системи. Причому ступінь впливу на них у нього різний: якщо на технічні і соціальні він більш- менш прогнозований, то на людину - проблематичний, оскільки вона

сама є джерелом такої ж, а може навіть більш ефективної/агресивної організаційної активності / діяльності;

- по-шосте, філософія управління має висвітлити усі використані тут когнітивні форми для характеристики управління, зокрема й морфологію, і функції підсистеми управління у соціальному цілому, так як для забезпечення функціональності системи управління вона повинна мати морфологічний орган - носія функцій, а також висвітлити його місце і роль у системі саморегуляції цілого;

- по-сьоме, матеріал цього підрозділу потребує доповнення генетичним аналізом соціального управління з боку філософії управління такими характеристиками особистості, що здатні забезпечити породження, відтворення і розвиток управління, тобто йдеться про специфічний вид свідомості, так як геологічний процес не може не мати свого власного сегменту у свідомості людини, і ще багатьох інших когнітивних продуктів, що дозволяють їй активно творити і відтворювати організаційну складову у саморусі універсуму;

- по-восьме, зрештою, матеріал цього підрозділу відкриває можливість філософії управління вийти на оцінку внеску концепції управління соціальними процесами у загальну теорію управління технічними, біологічними і соціальними системами.

Далі ми можемо перейти до аналізу природи, сутності, змісту і форм управління соціальними системами.

4.2.