ГЛАВА 2 Функції та класифікація страху

Розв’язання проблеми класифікації страху можливе з позиції симптомати­чного бачення цього феномена у відриві від безпосереднього носія (людини під час відчуття небезпеки) емоції в момент переживання з його характерною цинамічною багатогранністю та суб’єктивністю дієвих реакцій.

Форми страху. Першим, хто намагався подати класифікаційні характери­стики феномена страху, був Г. Гегель, якій розрізняв конкретний, емпіричний страх (нім. “furcht”) та метафізичний страх, жах (нім. “angst”). Подальшого розвитку ця тема отримала в працях С. К’єркегора. Датський філософ також розрізняв реальну (об’єктивну) та екзистенційну (ірраціональну, нервову) фор­ми страху. Перша форма - це конкретний страх-боязнь (дат. “frygt”) у ( '. К’єркегора або емпіричний страх чогось предметно визначеного у М. Гай­де ґґера, що існує всередині сущого, але не справжнього для екзистенції люди­ни у світі. Засновник психоаналізу 3. Фройд першу форму страху (англ, “fear”) визначав як реальний страх, у якого має бути його об’єкт. У межах такого натура- пістичного бачення страху сучасна психологія і досліджує його. Тому зараз у за­хідноєвропейській свідомості панує усвідомлення реальної форми страху як при­родного, раціонально з’ясованого явища, що є реакцією на сприйняття зовнішньої небезпеки, передбаченого ушкодження або втрати будь-якої значимої цінності.

Інша форма феномена страху визначена С. К’єркегором як глибинний с ірах-туга (дат.

Розвиває думку датського філософа М. Гайдеґґер. Він теж визначав Angst як жах-тривогу, в якій відсутній об’єктивний предмет. Це відчуття вміщує в себе випадковість, тимчасовість і кінцевість людського Dasein’y. У стані Angst людина не відчуває ніякої основи в існуючому і постає перед Ніщо. Отже, в цю мить людині “жахом відкривається Ніщо” [264, 21]. Тому жах, який вихо­дить за межі сущого, позбавляється предметності. У цей момент все ніби зни­кає з очей, і людині ні на що спертися.

Найбільш раціонально-матеріалістичну позицію в розгляді другої форми страху (нім. “angst”, англ, “anxiety”) посів 3. Фройд. Він зазначає: “Вільний страх, що ладен прив’язатися до будь-якого більш чи менш відповідного зміс­ту уявлень, які впливають на судження, обирає сподівання, підстерігає будь- який випадок, щоб знайти собі виправдовування” [253, 135]. Отже, на думку засновника психоаналізу, страх може бути невротичної форми, що характери­зується відсутністю раціонально визначеного об’єкту. Найсуттєвішою ознакою Anxiety є його невмотивованість, беззмістовність, позбавленість будь-якої фа­були. Він має “вільно літаючу” природу, що постійно шукає своє самовтілення в предметному світі та існує в чуттєвому світі людини як розмите, слабке во- ління-бажання.

Звичайно, розв’язання проблеми природи феномена страху та його форм у філософії має свою історичну основу. Починаючи з античної філософії, фено­мен страху розглядався як відчуття, що залежить від об’єктно-суб’єктивного сприйняття людиною явищ соціокультурного життя суспільства. Разом із тим, наукової гіпотези та її обґрунтування жоден з античних авторів не висунув. Епоха Середньовіччя у західноєвропейському світовідчутті затвердила став­лення до природи як до чогось злішого, низинного, ніж сама людина, яка ви­с гупала в якості божественного творіння. А тому середньовічна людина усві­домлювала природу не тільки з жахом, але навіть презирливо. До статусу при­родного відносили і відчуття страху, строго розмежовуючи людські, натураль­ні відчуття (прикладом може служити концепт причин неспокою Аврелія Августина: страх втрати тих, кого любиш, страх хвороби і страх смерті [7, 169]) і категорії християнського віровчення - сакрального світу, в якому людські відчуття набували іншої якості.

Західноєвропейська філософія Нового часу розглядає страх як психологіч­не поняття, що пояснює явища суспільного буття людини. Більшість філософів (Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза) усвідомлювали страх в природодослідницьких рамках і застосовували його у матеріалістично-раціональній (механістичній) пара­дигмі вивчення світу. А звідси обов’язкове раціональне всепояснення феномена через присутність реального об’єкту, що викликає страх. Отже, у Новий час утверджувалася традиція розглядати страх лише в його емпіричній формі, що має свій об’єкт. У межах такої методологічної настанови розвивали свою тео­рію страху більшість напрямів психології XIX-XX століть.

Варто зазначити й те, що у філософії Нового часу існувала інша парадиг­ма розуміння місця феномена страху та значення другої його форми в бутті піодини. Представником такого напряму був Б. Паскаль. Він надавав перевагу інтуїтивно-чуттєвому пізнанню і не поділяв характерної для його епохи віри в безмежні можливості наукового прогресу. Усі знання, на його думку, завжди хисткі й непевні, і від того людина може спиратися лише на свою віру в Бога. Проте домінуючий натуралізм та сцієнтизм механізованої епохи зруйнував гармонійну довершеність віри людини (як мікрокосмосу) в Бога (як макрокос­мос). Зруйнованим стало відчуття центру світу, і людина опинилася між двома пескінченностями - своїм внутрішнім світом та зовнішньою нескінченністю безмежного Універсуму. Людина стає цілком самотньою у просторах Всесвіту, відчуває свою закинутість в її безмежних просторах. Дві нескінченності ко­пись були тотожні в самовідчутті людини у світі та базувалися на вірі, надії та пюбові. Але й ці морально-психологічні категорії можуть бути зруйнованими, і в цю мить людина опиняється з оголеною душею на краю безодні.

Отже, страх у філософії Б. Паскаля має слабко визначений для розуму об’єкт, він охоплює одночасно багато предметів, явищ та уявлень, які не ма­ють раціонального пояснення, і тому його можна класифікувати як ірраціональ­ний страх-тугу. На ґрунті філософії Б. Паскаля починається традиція розгля­дати феномен страху в його другій формі - екзистенційного страху-тривоги, що постійно позасвідомо присутній в ось-бутті людства, яке лише живить себе маренням про свою раціонально-технічну всемогутність та цивілізаційну за­хищеність перед темрявою Вічності.

Відгомоном філософії Б. Паскаля є концепція місця страху в бутті людини та утворення завдяки цьому відчуттю первинних релігійних феноменів у філо­софії Л. Фейербаха. Як відомо, німецький філософ не визнавав ні гегелівської спекулятивно-ідеалістичної системи, ні механічно-раціоналістичного характе­ру матеріалістичної філософії Нового часу. Завдяки таким обставинам його трактування страху натуралістично поєднує в собі, мабуть, вперше в історії філософії одразу дві форми цього феномена.

Л. Фейербах характеризував страх як стан чуттєвої пасивності, який без­посередньо створюється діянням зовнішніх матеріальних предметів, що свід­чить про існування цих предметів. Але першоусвідомлення світу первісною людиною в концепції Л. Фейербаха відбувається ще не розчиненими відчуттями. Тобто він з’єднує протилежні позитивні (любов, радість) і негативні (страх, відчай) відчуття в єдиний пра-феномен, який, у свою чергу, підштовхує уяв­лення фантазувати абсолютні ідеї та образи, з яких складаються уявлення про Богів.

Страх вміщує свої протилежності - любов, надію, радість - і прагне до щастя. Отже, Л. Фейербах позасвідомо залишає глибинні амбівалентні риси правідчуття первісної людини у внутрішній характеристиці феномена, що діє позачасово. Такий амбівалентний за своєю природою первинний страх вміщує дві форми, що вивчаються. Страх одночасно є і натуралістичним, маючи свою об’єктивну визначеність у реальному світі, і ірраціональним страхом-тугою, тому що керується не лише існуючим об’єктом, а й велінням ідеального обра- ∣y, яке зобов’язане предметно або ідейно самореалізуватись, але сама людина і цс не усвідомлює, в якій конкретно формі.

Продовжуючи, слід згадати, що С. К’єркегор (а ще раніше Б. Спіноза) за­початкував вміщення у глибину природу страху надії, яка теж є амбівалентним підчуттям людини своєї екзистенції. Йдеться про те, що таке амбівалентне від­чуття самопороджує щось реальне, неіснуюче трансцендентно і передбачає “зустріч” із позасвідомим у самій людині, яку можна трактувати як божест­венне. Близький до цієї думки протестантський філософ Р. Отто, який вважав, що кожна людина має свій індивідуальний досвід "зустрічі" з божественним. Гака “зустріч” відбувається в нумінозному стані піднесених амбівалентних відчуттів до трансцендентного. Це стан з’єднання чуттєвих протилежностей, які в повсякденному житті не існують, що проходить у дуже потужній енерге- іичний формі афективних зарядів.

Термін “нумінозність” застосовував К. Юнг, маючи на увазі амбівалентну якість архетипів колективного позасвідомого, що відкладаються в підсвідомо­му в реально існуючих символах, образах і міфах попередніх історичних епох. Будь-який архетип, на думку вченого, миттєво “відкривається” для свідомості людині і несе в собі афективний стан сильних, креаційних, але суперечливих емоцій. Природа існування останніх характеризується постійно діючою енан- гіодромією - взаємопереходом протилежностей, взаємним рухом назустріч і переходом в іншу якість.

Таким чином, стає зрозумілим, що форми страху є еквівокацією чистого феномена. Форми страху не існують окремо одна від одної та мають єдине метафізичне коріння. Вони зливаються у самоспоглядаючій дихотомії свого нескінченного протиборства. Іншими словами, людина (і суспільство) весь час живе у стані постійних змін форм страху, що є по-справжньому єдиним та не­розривним втіленням позасвідомого феномена. Предметний страх будь-якої миті може “згубити” свій об’єкт, свою тілесність, соціокультурність тощо, то­му що за ним приховується щось більше, ніж просто боязнь конкретного предмета чи явища. І трансформуватись у свою іншу форму - страх-тугу. І навпаки, Angst знаходить свій (сфантазований, міфо-релігійний тощо) об’єкт і, таким чином, утворює себе в ньому як реальність, що викликає страх.

Саме таку взаємопов’язаність та взаємозаміну цього феномена помітив 11. Тилліх. Він зауважував, що “жало страху - тривога, а тривога прагне стати страхом” [239, 31]. Німецький філософ не розмежовував поняття реального страху, що відчувається через об’єкт, який можна через співучасть людини з Творінням проаналізувати, побороти, витерпіти і безоб’єктивної (голої) триво- I и, яку неможливо витримати ні одну мить, що відчувається під час зустрічі з “голим абсолютом” (М. Лютер). Але П. Тилліх робить висновок, що тривога і страх іманентно притаманні одне одному і мають єдину екзистенційно- онтологічну основу. Такої ж думки дотримується Ж-П. Сартр, який зауважує, що “ці два описи тривоги нам не здаються суперечливими: навпаки, вони міс­тять у собі один одного” [215, 161].

Із огляду на сказане можна констатувати, що визначені форми сіраху пе­ребувають у постійному взаємозв’язку і взаємовпливі одна на іншу, що зумов­лено суб’єктно-об’єктивним відношенням людини до світу, усвідомленням свого місця в ньому. Такий психологічний взаємоперехід протилежностей (“енантіодромія”) - взаємний рух назустріч і переливання в іншу якість двох форм страху (подібно механізму зачарованого кола) - стає особливістю соціаль­но-культурного генезису людства. Але ця дихотомія, яка постійно змінюєть­ся, спирається на більш приховане та первинне світовідчуття нерозчиненого “Я”, в якому феномен страху виступає метафізичною категорією, що по< днує в собі його протилежності - любов, надію та віру. Метафізична форма розкрива­ється перед свідомістю людини раптово під час інтуїтивного інсайту, релігійно- містичної “зустрічі” з “божественним” або архетипними образами колективного позасвідомого, творчо-натхненної одержимості (у платонівському розумінні). Ін­шими словами, можна припустити, що існує три буттєві виміри, форми страху: метафізичний, екзистенційний (у його суб’єктивній, позасвідомо-творчій безмеж­ності) та реально-емпіричний страх об’єктивного світу. Інші класифікаційні ком­поненти чи модуси страху виходять із визначених форм єдиного феномена й, перш за все, усвідомлюються у реальній формі, за якою сховані інші дві послідов­но - екзистенційний та метафізичний страх. Реально-емпірична форма страху є більш-менш усвідомленою і від того культурно-традиційно і раціонально упоряд­кованою, яка не сприймає втрати такої якості, і тому можна алегорично казати, що є страх Страху (жаху), тобто fear “боїться” Angst.

Реально дієві сфери страху розкриваються залежно від характерної якос­ті та меж (часових, просторових) існування страху й аксіологічних категорій і об’єктів, що викликають страх. Унаслідок своєї взаємозмінюючої дихотомії у житті людини та суспільстві сфери страху існують у дуалістичній єдності й протиборстві. Усі сфери страху існують у внутрішній, постійно діючій дина­міці. І та сфера, яка існувала у психологічному житті людини, в якийсь час не відкидає можливості сумісного існування зі своєю протилежністю. Також не відкидається можливість взаємодій однієї сфери з іншими парами сфер страху. Можна визначити ймовірні біологічні та соціокультурні сфери страху.

• Біологічна та соціальна. Біологічна (інстинктивна, вроджена) не потребує безпосереднього досвіду зіткнення із загрозливим стимулом. Це мо­же бути відчуття неспокою, що викликане порушеннями енергетичного мета­болізму: киснева недостатність, відсутність води та їжі. Більш філогенетична розвинута підефера страху є острахом висоти, темряви, вогню, води, раптових спалахів світла, зіткнення з величезним об’єктом, який швидко наближається до суб’єкта, страх диких тварин тощо. Також до біологічної сфери страху мож­на віднести боязнь чи загрозу закону збереження виду, що має своє продов­ження в генезисі соціокультурних (і переходить у сферу соціального страху) феноменів людства - первісної моральної норми збереження жінок і дітей ро­ду, племені.

Соціальна сфера страху тісно взаємопов’язана або взагалі коріниться у материнському середовищі та процесі народження як біологічної, так і свідо­мо-психологічної саморефлексії. На думку Е. Фромма, головна цінність людс­тва полягає в самому суспільстві, яке позасвідомо сприймається як материнсь­ка утроба, що захищає людину від небезпечного зовнішнього (страхітливого та “не окультуреного”) світу і в межах якої людина самореалізує й удосконалює себе. Перші піднесено-жахаючі відчуття народження залишаються незмінно присутніми соматично-естетичними символами існування людини (страхітли- во-люблячої) у світі. Таким зовнішнім символом є зойк (крик), який включає різноманітні види страху та відчаю. Крик поєднує в собі біосоціальні страхи, тому і набуває значення символу незмінної присутності людини у світі. У ці­лому, соціальна сфера страху опосередкована соціокультурним та історичним розвитком суспільства. Вона реалізується у страсі перед будь-якою особою, соціальним інститутом чи річчю та суспільним становищем, які оцінюються як вагоме, святе (тотемні, магічні зображення; Бог та його завіти й символи; цар; держава і закони; жрець; втрата честі, роботи тощо).

• Універсальна (хронічна) та специфічна. До універсальних страхів належать страхи, об’єкти яких постійно (в історії людства та традиції будь- якого етносу, суспільства) викликають це відчуття: природні катастрофи, го­лодомор, соціальний хаос, епідемії, війна, втрата ідентичності зі своєю роди­ною, етнічною групою тощо. До специфічної сфери належать страхи, які існу­ють у короткий період у соціальних групах, а не в цілому суспільстві, тобто короткочасні та обмежені особистим колом: страхи бунтів, економічних криз, тероризму, іспитів тощо.

• Індивідуальна та масова. Індивідуальні страхи безкінечні за своїм змістом та виявом. Проте поділяються на: а) суто персональні, інколи унікаль­ні (бібліофобія, дендрофобія, ергофобія) і б) страхи, які відчуває більшість людей (страх смерті - (фізіологічної та соціальної), хвороб, божевілля, острах за своїх дітей). Масові страхи формуються у процесі соціальної та культурної комунікації і віддзеркалюють ієрархію цінностей і традиційних переваг, які склалися у певному суспільстві, його верствах та групах. їх зміст охоплює найбільш значущі сфери індивідуального та суспільного життя і дуже часто мають стереотипний характер, що вкладається в національні риси характеру того чи іншого етносу чи суспільства. Наприклад, різноманітні етнофобії, очі­кування “страшного Суду”, “імперіалістичних агресорів” і страх перед ними.

• Ситуаційна та зумовлена. До першої сфери належать страхи, обме­жені тільки одноразовою та раптовою обставиною, які нерідко повторюються у подальшому житті. Досвіду переборення ситуаційних страхів сприяють кар­динальні зміни особистого світосприймання людини. Це можуть бути: страх ненавмисного порушення закону, страх першого бою чи дуелі, страх присут­ності під час убивства. Зумовленими формами страху є соціальні дії, в яких заздалегідь передбачається присутність переборення цього відчуття людиною - ризик у бізнесі та політиці, переборення страху льотчиками-випробувачами, спортсменами під час змагань тощо.

• Раціональна та ірраціональна. Ці сфери страху повторюють уже ви­значені форми феномену, але вказують на його суспільно-дієві можливості. Страхи, що спрямовані на ясно сприйняту визначену загрозу та мають високу ймовірність реалізації, можна оцінити як раціональні. Вони можуть бути поді­лені на: а) реальні та б) уявні. Реальний страх з’являється при наявності будь- якої загрози; уявний (сфантазований) - це страх, який існує у прогнозі людини на майбутнє. Уявний страх належить до когнітивних процесів і може трактува­тись як тривога. Саме раціональна сфера феномена страху зумовлює негативні соціальні настрої, формує своєрідні проекції соціального та індивідуального майбутнього. Завдяки своїй соціальній значущості і деякій раціональній ви­значеності ця реально дієва сфера страху є предметом дослідження сучасної соціології. Соціологічні дослідження стосовно соціальних усвідомлених форм страху проводили в Росії Ю. Левада, В. Матвеев, В. Іванова, В. Щляпентох, В. Шубкін, В. Ядов, в Україні - В. Кіпень, Н. Соболева тощо. Ірраціональний страх (екзистенційна форма, яка може трансформуватися в нервовий, залежно від якостей його сприйняття самого індивіда та суспільства) не має чітко ви­значеного об’єкту загрози, тобто слабко залежить від когнітивних процесів і, як правило, характеризується афективним забарвленням. Ірраціональна сфера страху поділяється на: а) патологічну та б) екзистенційну (іноді творчо- поетичну), межі яких важко розпізнати.

Отже, реально дієві сфери страху існують лише в біосоціальному середо­вищі людини, яка постійно змінюється завдяки активному сприйняттю дійснос­ті та її перетворенню суспільством і окремою людиною. Але суспільно- індивідуальний досвід-дія пов’язаний та обмежений функціями страху. Залеж­но від призначення, яке має феномен страху у біофізіологічній, емпірічній, соціальній, культурній, ідеальній та екзистенційній сферах життя людини, страх виконує такі функції:

• захисна (сигнально-оціночна) функція полягає в тому, щоб пові­домити людину про загальну небезпеку, яка загрожує, що дозволяє зосередити увагу на її джерелі. У цю мить страх надає миттєву інстинктивно-інтуїтивну оцінку загрозливої ситуації та сприяє інтеграції внутрішніх психокогнітивних ресурсів, які значно збільшуються. Але ж цю функцію доцільно поділити на дві підфункції (біологічну та соціальну):

а) біологічний рівень сигнальної функції спрямований на виявлення дав­ніх біологічно обґрунтованих небезпек (диких тварин, пожежі тощо). У той же час загроза життю людини може випливати зі змін фізіології організму. Цей страх у свідомості уявляється туманно, невизначено. Він виникає при пору­шенні метаболічного обміну організму з довкіллям (киснева недостатність, голод тощо), як наслідок порушення внутрішньої рівноваги психіки людини. Біологічний зміст страху - сприяти самозбереженню всього живого, це найдав­ніша та найглибша функція страху. У свідомості сучасників біологічній функ­ції страху не приділяється значна увага: вона ніби відійшла на другий план;

б) на перший план сьогодення виходить соціальний рівень захисної функ­ції страху, який забезпечує людину адаптаційними механізмами соціалізації та комунікації. Більшість поданих далі функцій страху належить до соціально зумовлених. Частково їх можна включати до другого рівня захисної функції.

• мотиваційна (спонукально-дієва) функція - це пошук оптимальних шляхів запобігання страху (починаючи від втечі та боротьби в різноманітних їх формах та соціокультурних рівнях) і пошук сприятливого середовища чи діяльності у житті людини, а також створення захисних соціокультурних ін­ституцій та ідеологій (культурно-релігійних символів та механізмів, світогляд­них теорій, фантазувань, утопій) для подолання “виклику” середовища;

• адаптаційна функція страху змушує людину пристосовуватися до домінуючого середовища, змінюючи свої аксіологічні установки, світоглядні цінності та форми поведінки, в цілому діяльності, а також запобігає занадто егоїстичним, загрозливим для індивідуального та колективного життя, безглуз­дим та імпульсивним діям;

• виховна функція (може бути включена у суспільно-контролюючу та адаптаційну функції) застерігає людину від повторних дій, які вже раніше приносили це відчуття. Пам’ятаючи його, людина не переступає межі раніше відчутого страху, і це створює внутрішній морально-психологічний механізм самоприборкання та самообмеження егоїстичних (іноді агресивно-тваринних) потягів людини заради вищих цінностей самої людини та суспільства. Виховна функція страху полягає в утворенні складніших соціокультурних відчуттів, таких як провина, обов’язок. А на думку 3. Фройда, страх (разом із провиною) лежить в основі совісті;

• суспільно-контролююча функція, при якій страх виступає засобом упорядкування, організації та контролю за родиною, суспільством, державою, окремим індивідуумом чи групою через морально-релігійні та правові норми й відповідні соціально-карні санкції, механізми суспільного осудження. Таку закономірність помітив ще Аристотель: “Навертати до моральної довершенос­ті більшість [міркування] не здатне, тому що більшості людей за природою властиво підкорятися не відчуттю провини, а страху, й утримуватися від пога­ного, боячись не сорому, а помсти” [21, 287].

Останні чотири функції, як внутрішньо-дієві механізми, можна включати в систему покарань і нагород, теорії мотиваційного маніпулювання П. Copo- кіна. Феномен страху закладений у дихотомію змінюючих та контролюючих пар з метою “дресирування”, мотиваційних установ індивіда та підтримки без­конфліктного клімату в групі. Дихотомія покарань і нагород перетворює “від­щепенців та іновірців” у “справжніх синів своєї групи”. На думку П. Сорокіна, “роль покарань і нагород полягає у створенні, збереженні та укріпленні внут- рішньогрупової солідарності, у недопущенні її розпаду, пригніченні взаємної боротьби й приведенні її антагоністичних елементів до загальної моральної єдності, що досягається за допомогою дресирування - рикошетного впливу санкцій” [226, 149].

У цьому контексті будь-яке суспільство чи група зобов’язані культивува­ти й штучно підтримувати дієву функцію страху, що входить у згадану дихо­томію. Таким чином, страх стає аксіологічним феноменом людства, але, разом із тим, його цінність штучно приховується для самих носіїв цього соціокуль- турного механізму;

• культурна функція страху полягає в тому, що як негативна емоція страх примушує людину до активного створення фантазій, які, у свою чергу, пере­творюються на формоутворюючу міфологічну систему - мотивів та ритуалів, сим­волів, а також різноманітних видив мистецтва. Страх також оберігає і моделює необхідні для суспільства моральні образи поведінки (традиції), проекції майбут­нього, які стають обов’язковими для більшості носіїв цієї культури;

• пізнавальна функція полягає у тому, що страх підштовхує людину до критичного та вибіркового ставлення до навколишньої дійсності. У цьому ра­курсі його можна розглядати як здібність “ставити завдання на зміст” (О. Леонтьев). До цієї функції також належать евристичні можливості страху. Евристична функція дає можливість напівсвідомо (інтуїтивно) передбачити події, що істотно спрощує пошук необхідного (соціо-культурно зумовленого) “виходу”. Через це страх (як позитивне відчуття) мотивує нове бачення світу, створює новітні пізнавальні (світоглядні) запитання, які ведуть до утворення більш продуктивного і творчого мислення;

• онтологічна функція розкриває справжню (екзистенційно-метафізичну) природу існування та місце людини в ось-бутті. Страх ставить людину перед Ні­що, вказує на її обмеженість та незавершеність (гріховність перед Абсолютом, Богом), розкриває абсурдність її земного існування. І одночасно страх пов’язує людину з буттям своєї екзистенції та ідеальним життям, до яких вона має йти все своє життя. Таке трактування страху давали такі філософи: С. К’єркегор, Е. фон Гартман, М. Гайдеґґер, К. Ясперс, П. Тилліх, Ж-П. Сартр, Н. Луманн тощо.

Розгляд основних функцій феномена страху показує, що характеристика його як негативно-позитивної емоції полягає у тому, щоб змусити індивіда на свідомому (раціональному) та позасвідомому (рефлексивному, інтуїтивному, ірраціональному) рівнях до дій, які б удосконалювали (у межах ідеально- аксіологічних рівнів культурних норм буття, соціально-історичних вимог та виклику волі трансцендентного) свідомість та поведінку людини, створювали механізми, які б пристосовували людину до нового чи домінуючого середови­ща, закликали її до екзистенційного самовтілення та самовдосконалення.

І навпаки, страх при сильній інтенсивності, тривалий час чи у штучно створених умовах існування може перетворювати соціально зумовлену особи­стість на тварину, слухняний суспільний автомат. Тому бачиться доцільним виокремити суто негативні функції страху, головною ознакою яких є руйну­вання цілісно-гармонійного психофізіологічного і розумного світів особистос­ті, “повернення” його до еволюційного минулого. За своєю силою та впливом на суспільний та індивідуальний розвиток суто негативні функції страху замі­щають інші його функції.

Види страху. Залежно від характеру загрози, енергетичної інтенсивності та специфіки переживання, страх може рухатись у достатньо широкому діапа­зоні відтінків і поділятися за ступенем вираження на такі види: хвилювання, неспокій, побоювання, боязнь, переляк, тривогу, власне страх та жах (трепіт, кошмар). Російський психофізіолог Є.Ільїн нараховує 15 видів страху [106, 150]. А коли згадати античний період, то ще представники стоїцизму пов’язували страх із широким спектром психо-моральних якостей людини. В цьому сенсі Діоген Лаертський відмічав: “Страх є очікуванням зла. До страху причетні також жах, боязкість, сором, зворушення, переляк, мучення. Жах є страх, який наводить оціпеніння. Сором - страх безчестя. Боязкість - страх здійснити дію. Переляк - страх, від якого віднімається язик. Мучення - страх перед неясним” [88, 303]. Отже, види феномена страху можна визначити моду­сами - часовими станами, які розкривають лише часткову природу приховано­го феномену, його просторово-часовий вимір. Види страху змінюють один одного, набувають різноманітних психо-моральних забарвлень залежно від змін життєвих ситуацій, аксіологічних установ, самооцінки та усвідомлення своїх трансцендентних можливостей.