ГЛАВА 1 Термінологічна невизначеність понять “емоція” та “страх” у психології

У сучасній науці прерогатива вивчення феномена страху належить окре­мій галузі - психології афективних процесів, або психології емоцій. Ця галузь, на думку багатьох фахівців, є досить заплутаною [128, 3], тому філософське осмислення цього феномена одразу ж наштовхується на ряд суттєвих теоретич­них та методологічних розходжень.

Змістовна заплутаність і деяка термінологічна недбалість основних понять починається з ключового терміна у психології - “емоція” (походить від фран­цузького дієслова “mouvoir”, що означає “той, що спричиняє рух”, хвилює, збуджує, душевне переживання), який, у його строгому науковому розумінні, до цього часу не отримав чіткої визначеності й має абстрактно-описовий харак­тер [220, 10]. У науковій літературі немає чіткої думки, чи є емоція певною реакцією, чи суб’єктивним станом організму [72, 41]. Також залишається нез’ясованою, незважаючи на тривалу наукову дискусію, семантична різниця між поняттями “емоція”, “афект” і “відчуття”, а питання про неподільність емоцій є відкритим [221, 9].

Ідеться про те, що емоція еволюційно-ситуативно “породжує” інші раціо­нально усвідомлені психологічні реакції та стани. Але в екстремальних умо­вах, коли індивід нездатний впоратися із ситуацією, що склалася, розвивається особливий вид емоції - афект. Він характеризується великою енергетичною силою і здатністю гальмувати інші психічні процеси, нав’язувати певний сте­реотипний спосіб ’’аварійного” розв’язування ситуації (заціпеніння, втеча, аг­ресія). У цілому афект можна вважати інстинктивно-біологічним типом психо­логічної реакції. З іншого боку, в ході узагальнення емоційного досвіду (як вищий продукт розвитку емоцій людини) формуються відчуття. Вони відріз­няються незалежністю від зовнішніх ситуацій, що складаються із внутрішніх станів організму, виражають стабільні емоційні ставлення людини до суспіль­них явищ, інших особистостей і до себе.

Річ у тім, що аргументація психологів не пояснює найсуттєвішу якісну особливість понять “афект”, “емоція” та “відчуття”, що призводить до онтоло­гічного розподілу їх на окремо усвідомлені поняття внутрішнього життя лю­дини. Однак, емпірична психологія вивчає і розподіляє людину та всі її сфери буття (стани самоусвідомлення) як одиничне явище, що існує в межах роду. І зов­сім не розкриває питання про зміст життя як відкритої та єдиної екзистенції.

Основні причини семантичної та термінологічної заплутаності у психоло­гії емоцій визначив відомий фахівець у цій галузі - В. Вілюнас [53, 12]. Згадані причини зводяться до двох основних пунктів. Перший - це відсутність наступ­ності між різними психофізіологічними теоріями емоцій, кожна з яких до­тримується своїх понять. Головна причина цього ускладнення полягає в тому, що емоції перебувають у безперервній динаміці й мають яскраву суб’єктивну дефініцію. Емоції, в першу чергу страх, “можна відчувати, але важко визнача­ти”, і тому вони ніби уникають “прагнення класифікації та інтелектуальної маніпуляції*” [116, 123]. Тобто емоційна багатогранність виявляється на різних рівнях відображення діяльності людини у складних відносинах із предметним змістом, здатністю емоцій до злиття й утворення нових сполучень. Тому пси­хологи теоретично розподіляють емоції за знаком (позитивні та негативні), інтенсивністю, тривалістю, глибиною, усвідомленням, генетичним походжен­ням, умовами виникнення, за психічними процесами, з якими вони пов’язані, потребами, предметним змістом, особливостями їх лицевої експресії та тілес­но-моторним вираженням тощо.

Спираючись на однин чи декілька нюансів прояву психологічного пере­живання у людини, вчені формулювали різноманітні теорії емоцій і пропону­вали їх класифікацію. Цей процес відбувався на різних історичних етапах у неоднаковому мовному полі, що є підґрунтям виникнення термінологічних розходжень, які дозволяють називати страх емоцією, пристрастю, афектом, відчуттям або навіть почуттям. Так, у рамках психології та психофізіології складалися цілі напрями та школи, що окреслювали лише своє спеціалізовано- фрагментарне поле з утвореним у ході дослідження понятійним апаратом, який повністю не придатний до інших теоретичних напрямів.

Усі спроби зробити універсальну теорію з чіткою класифікацією емоцій наштовхувалися на одну методичну перешкоду - розв’язання будь-якої про­блеми у сфері психології афективних процесів призводило до необхідності утворення особливої методики її вивчення. Нова постановка питання чи нове завдання неминуче призводило до зміни методу дослідження і створення нової теорії, що автоматично ставило її результати в один ряд із цілями дослідження та його методами. Отже, сучасні теорії емоцій, в основному, розкривають їх феноменологію або представлені у концепціях, що висвітлюють з різних боків фізіологічну основу емоційних станів [23, 107].

Усе вищезазначене дає можливість констатувати, що сучасний стан вив­чення емоцій являє собою “розрізнене знання, непридатне для розв’язання конкретних проблем” [81, 142]. А якщо перефразувати висловлювання X. Ортеґі-і-Ґассета стосовно феноменів, то можна сказати, що коли ми заглиб- іпоємось у сутність емоції, розуміємо, що “вона нам нічого не говорить про саму річ, а тільки підсумовує те, як людина може використати її чи постражда- Iii від неї” [190, 96]. Таким чином, остаточно емоції не “розкриваються” для раціонального дослідження, залишаючись, так би мовити, “річчю в собі”.

Друга причина теоретичної й семантичної заплутаності у психології афек­тивних процесів полягає у різних відповідях на запитання, чи належать емоції (страх) до афективних реакцій, чи вони є відповіддю на когнітивні процеси піодини. Учені, які дотримуються останньої точки зору, автоматично позбав- IiMiOTb людину біофізіологічної основи, не пов’язуючи її чуттєво-емоційний світ із процесом філогенезу в природі, та не враховують історичний досвід піодства. Феномен страху при цьому є лише поняття, мертве безчуттєве слово, символ, “поміщене” у розум (пам’ять), який посідає вище місце, ніж чуттєвість людини, робота якого дає поштовх до прийняття організмом будь-якого афек­ту чи емоції. Безумовно, це має місце у психо-когнітивних процесах мислення сучасної людини. Але така абсолютно визначена ідея, розриває психологічну та буттєву цілісність людини, висуваючи на перше місце здібності розуму, заперечуючи автономність афективних процесів.

Зі сказаного стає зрозумілим, що термінологічне визначення емоції та страху зокрема в сучасній науці є відносними, іноді вони стають “плаваючи­ми” поняттями, які можна застосовувати довільно, відриваючи наукове понят­тя від психічного стану (реакції) людини. Іншими словами, поняття “емоція” (“страх”) розглядаються в науці як такі, що існують реально відповідно до по- значуваних ними явищ. Проте насправді об’єктивно існуючи, живі психологіч­ні феномени відірвані від наукових понять, що їх пояснюють, і перебувають в окремому “світі науки” - раціонально-текстовій сфері.

Енциклопедично страх пояснюється у рамках поняття - емоції (відчуття) і термінологічно характеризується у градаційному полі від психологічної реак­ції та стану до некерованого розумом афекту. Для прикладу наведемо кілька визначень. “Страх є станом, що виникає у присутності чи випередженні загро­зи або шкідливого стимулу” [36, 322]; страх - це “пасивно-оборонна чи активно- оборонна реакція” [86, 160], “афективний страх - психологічний стан, який спричинений вельми великою і, як правило, несподіваною загрозою” [144, 134].

Очевидно, психологічні терміни (реакція та стан) не заперечують одне одного й реально існують як окремо, так і разом. Взагалі ж будь-яка реакція може бути включена в окремий, неповторний стан людини, і, навпаки, віднос­но стійкий, урівноважений психологічний стан може перетворюватися на тим­часову нетривалу реакцію. Проте необхідно зазначити, що головною відмінні­стю стану від реакції є його часовий вимір, тривалість та енергетична інтенсивність, де стан характеризується більшою часовою тривалістю і мен­шою енергетичною інтенсивністю. Так розкривається головна настанова су­часної психології - дослідити причини психічної аномалії, нормалізувати пси­хічне здоров’я людини тут і зараз і лише потім пояснювати будь-які психологічні феномени. У такій парадигмі ключовим моментом є конкретно визначений час і сила сприйняття психікою людини загрози. Таким чином, за межами парадигмального дослідження та пояснення лишається сам феномен як щось невловиме та ірраціональне.

У деяких енциклопедичних визначеннях страху зовсім відсутнє вміщення цього феномену в понятійні межі стану та реакції (енергетичної інтенсивності та часового виміру). Особлива увага приділяється об’єктивним, зовнішнім умовам та чинникам виникнення емоції, тобто об’єкту страху, який може бути або реальним, або уявним. Наприклад, “страх - емоція, що виникає в ситуації загрози біологічному або соціальному існуванню індивіда і спрямовується на джерело дійсної чи уявної загрози” [225, 651]. Український дослідник А. Лук стверджує: “Страх - відчуття, яке виникає внаслідок роботи уявлення, що ви­переджає загрозу і страждання” [161, 74]. К. Платонов пропонує своє визна­чення страху. На його думку, страх - це “емоція як відображення необхідності запобігання загрози, в основі якої лежить пасивний чи активно оборонний ре­флекс” [197, 144].

Інші автори пояснюють феномен страху лише в рамках когнітивних про­цесів, відмовившись від будь-яких зовнішніх ознак емоції. Для них страх - афективне (емоційно загострене) відображення у свідомості конкретної загро­зи для життя і благополуччя людини [99, 5].

Принципово іншу позицію займають автори, які трактують страх як особ­ливий внутрішній феномен психічного життя людини, не пов’язаний із часо­вим виміром, інтенсивністю, зовнішніми чинниками утворення емоції, і майже не виділяють когнітивний бік емоції. Здійснюється семантичне відокремлення самого феномена від його якостей, що є спробою розкрити чисту природу страху. Наприклад, психоаналітик Д. Айке дає часткове визначання страху: “Це психосоматичний процес, тобто він одночасно є проявом тілесних проце­сів і душевних переживань” [8, 522]. Але останнє визначення вказує на “пси­хофізіологічне місце” страху і тому розглядає феномен у його межах внутріш­нього процесу. Отже, всі згадані визначення не пояснюють справжньої природи страху, а розкривають лише деякі його характеристики, атрибути в межах науково-утилітарної сфері розуму. Мабуть, розуміючи це, відомі фахів­ці в галузі психології емоцій та психоаналізу (Д.

Також варто згадати деякі хрестоматійні факти, згідно з якими у людини, що відчуває страх, будь-який “патологічний афект”, різко знижується уваж- 11 їсть - вона загострюється на об’єкті чи ситуації, що сигналізують про загро- іу. Інтенсивний страх створює особливий ефект “тунельного сприйняття”, іс- іотно обмежуючи мислення і свободу вибору усієї поведінки людини. Стан с граху полонить людину, і від того якоїсь миті свідомість втрачає сама себе (самовладання), призводить істоту до несамовитості, розчиняється в силі, яка охоплює її і зливається з нею у єдине нерозривне “Усе”, що є “Ніщо”. Від цьо­го людина сприймає страх як негативне почуття, яке вона позасвідомо гіпер­болізує та прагне якнайшвидше мінімізувати, тобто послабити, перервати, усунути його або запобігти утворенню. Ця парадигма мислення та рефлексія утверджуються з доби становлення самої свідомості і притаманна всім цивілі­заціям, незважаючи на особливості історичної доби і культурні особливості. Адже і досі психологія не має єдиної відповіді на питання - наскільки страх є конструктивним чи деструктивним відчуттям [194, 120-121].

Феномен страху має зовнішню реакцію ухилення від загрози (експресивна поведінка) і поділяється на дві тактики оборони - пасивну та активну. Пасив­но-оборонна реакція - це збереження стану нерухомості, завмирання (емоцій­ний ступор). У цьому контексті вельми доречними можна вважати слова К. Ушинського: “Діяльність страху, власне, тому жахаюча, що він зупиняє діяль­ність душі... В цю хвилину, за влучним висловленням народної психології, ми не живі тому, що діяльність нашої душі зупиняється, а діяльність є життя нашої душі; ми ще не вмерли тому, що відчуваємо у всій силі цю страшну нестерпну зупинку життя” [144, 128].

Отже, пасивно-оборонна реакція має еволюційну природу і відома у тва­ринному світі, коли “жертва” хижака помирає, “кам’яніє”, “життя зупиняєть­ся”. Таке повернення життя “назад на один крок” є, на думку французького антрополога Р. Кайуа, мімікрією - потягом до злиття еволюційно розвинені- шого живого з нижчою, неживою природою [110, 99]. У такому стані жива, але завмерла істота набуває іншої якості - всюдисутності, перебування у потойбіч­ному просторі [Там само, 102], що надає їй природно-сугестивної сили, причет­ності до Абсолюту. Вона перетворює відчуття хижака і робить “померлого” на зниклу річ. Проте головна мета мімікрії не в захисті від хижаків, а в самій можливості живого зачаровуваного зливання з природним первісним, що ста­ло, на думку Р. Кайуа, одним з механізмів міфологічного повернення людини в Єдине, до часу її Творіння. Такий процес відчувається завдяки сильному афек­ту страху, який перевертає душу людини в метафізичну мить безчасовості, до- життевості, у вічне споглядання Ніщо.

Соціальний характер пасивно-оборонної реакції має два типи. Перший тип - апатія, за якої люди байдужі до об’єктивної загрози, вона наступає під час соціальної мобілізації, коли люди вважають, що від них нічого не залежить і Iiio вони нічого не можуть зробити, навіть коли переконані в негативному ході подій. Другий тип - есканізм - стан, при якому людина нехтує інформацією про загрозу, вважаючи, що її не існує взагалі.

Соціальний характер активно-оборонної реакції, у свою чергу, поділяєть­ся на агресію (напад та зруйнування джерела страху, у цьому стані страх пере­творюється на гнів чи лють) та запобігання (в медицині - “фугіформна реак­ція”). Яку реакцію в той чи інший момент позасвідомо обере людина, залежить від безлічі обставин та мотивів. Але ж, на думку фахівців, існують психологіч­ні типи людей, реакції яких філогенетично вже визначені. Крайні форми актив­но-оборонної реакції в деяких суспільних обставинах перетворюються на ма­сову паніку. На думку В. Бехтерева, паніка - це “психічна епідемія короткочасної властивості”, яка виникає у вигляді “подавляючого афекту” при великому скуп­ченні народу та виникненні ідеї про неминучу смертельну загрозу [286,244]. Зараз паніка класифікується за ступенем зараження свідомості панічними настроями (легка, середня та повна паніка) і тривалістю (короткочасна, достатньо тривала і пролонгована - до декількох днів, тижнів) [178, 238-239]. Іноді страх (через “при­смерковий стан” свідомості) створює масову істерію, яка має самостійно-автоном­ний характер і спирається на тваринні інстинкти [133,25-26].

Постійна загроза “залишитися у полоні” страху, підкоритися його всеосяж­ній волі, позбавитися раціонального контролю над діями штовхала суспільс­тво до утворення соціокультурних феноменів та інституцій, які б знижували чи допомагали переборювати вплив цього відчуття. Проте історично утворені соціокультурні феномени ще більше ускладнювали об’єктивацію страху для людини, чим поглиблювали ірраціональність (містикували) відчуття страху, ускладнюючи його вивчення. Тому традиційна психологія не має єдиної та остаточної відповіді на питання - наскільки страх є конструктивним чи де­структивним відчуттям для окремої людини та суспільного життя взагалі.

Сучасна психологія ставить себі за мету лише “врятування” окремої лю­дини від деструктивних наслідків феномена страху, збереженні її психологіч­ної рівноваги. Усвідомлюючи цей факт, сучасні російські вчені та практикуючі психологи (В. Брофман, М. Буянов, І. Вагін, А. Курпатов, В. Леві, Б. Мастеров, Ю. Щербатих та інші) ставлять за мету утворення саморефлексивного індивіда й подолання старих стереотипів, що зашкоджують позитивному становленню нової особистості, пропонують свої методи подолання різноманітних видів страху. Але що стосується конструктивних наслідків та корінної природи фе­номену страху, які закладені в онтологічному та соціокультурному рівні буття людини, то психологія лише констатує, що це відчуття (емоція) має попере­джувальну функцію.