ГЛАВА З Семантичне взаємовідношення основних видів страху

На цьому рівні дослідження перед нами постає одна із головних терміно­логічних та семантичних проблем, що полягає у невизначеності порівняльного змісту понять страху і тривоги. Виникає питання: якою мірою їх можна вважа­ти видами єдиного феномена страху, тобто чи входять ці поняття в семантичне поле страху? Одна група вчених ці два поняття об’єднує, а інша - роз’єднує.

Не заглиблюючись у дискусію, визначимо деякі характерні якості страху і тривоги, які найчастіше зустрічаються в сучасній психології:

• тривога - це комбінація емоцій, страх - лише одна із них;

• страх є вродженою реакцією на небезпеку, тобто інстинктивно зумовле­ною формою психологічного реагування за наявності вітальної загрози. Триво­га, на відміну від страху, - це придбаний соціокультурний феномен;

• страх розглядається як реакція на визначену і безпосередню небезпеку, яка у час свого виникнення утворює у психіці людини замкнений простір. Тривога є реакцією “безоб’єктивною”, яка виникає при переживанні несвідо­мої та невизначеної загрози. Тобто ця характеристика тривоги ідентична по­няттю ірраціонального страху - однією з уже визначених форм страху - Angst;

• тривога розуміється як очікування небезпеки, перенесене на майбутнє. Страх - як згадка про небезпеку, що має своїм джерелом, головним чином, минулий досвід, який травмує людину;

• незважаючи на свою невизначеність, тривога більшою мірою раціональ­на (когнітивна), а страх - емоційний, ірраціональний феномен [100, 49].

Як бачимо, різноплановість та різноманітність наведених визначень ука­зує на те, що питання усвідомлення меж понять “тривога”, “страх” дуже хитка. Розв’язання цього питання автор бачить у визнанні факту існування єдиного (метафізичного) феномена страху, який у свідомості і предметно-дієвій прак­тиці людини поділяється на різноманітні види, кожен з яких несе в собі апріор­но всі забарвлення як інших видів, так і єдиного феномена. Поняття “страх” і “тривога” мовно більше, ніж інші види, поєднують у собі головні ознаки ме­тафізичного страху і постійно переплітаються як у чуттєвій сфері людини, так і в її свідомості. Головною ознакою цих понять є внутрішнє поєднання у них уже визначених форм страху: предметного страху та страху-туги. Інша річ, який рівень усвідомлення, яке мовне визначення цього відчуття надається сві­домістю. На жаль, якихось критеріїв у цьому процесі, крім часового виміру (тривога більш розтягнута в часі, ніж страх) і вже визначених, навести немож­ливо. Можна лише вказати, що в науці склалася традиція порівнювати тривогу з терміном Angst, а страх усвідомлювати в межах предметного страху. Цього питання автор уже торкався, але для повного розуміння понятійної заплутано­сті слід звернути увагу на деякі історичні обставини.

Річ у тім, що на початку XX ст. у медичній психології термін Angst вжи­вався на позначення інволюційної меланхолії, яка характеризувалась як непри­ємне суб’єктивне відчуття з внутрішнім напруженням. У людини, яка страждає на Angst, виникали тілесні відчуття та потяги (запаморочення, дріж, утікання геть тощо) без будь-якої усвідомленої причини. З часом такі психологічні ста­ни почали називати “тривожна депресія”. Термін Angst вживався 3. Фройдом для описання суб’єктивного відчуття тривоги, пов’язаного з вісцеральними порушеннями. Завдяки популярному розповсюдженню психоаналізу була по­кладена деяка наукова традиція вживання поняття Angst і його англомовного аналогу Anxiet не лише у психології, але і філософії.

Зараз варто звернути увагу на семантичний аналіз поняття “Angst”, вико­наний Г.

Отже, таку гіпотезу можна вважати мотивом для подальшого досліджен­ня, аналізом спадщини протестантського теолога і філософії датського мисли­теля. Адже ще треба з’ясувати: хто дійсно “відтворив” відчуття “angst”, напов­нив його особливим змістом, відповісти на запитання - чи Лютер дав “angst” Німеччині, чи німецька культура та історія, епоха пізнього Середньовіччя дали таке відчуття-поняття протестантському мислителю. Проте ґрунтовних дослі­джень з цього приводу відверто бракує.

Незважаючи на останню обставину, думка Г. Вежбицької про те, що від­чуття “Angst” затвердилося в німецькому ментально-культурному полі, яке позасвідомо існує як частка світоглядної установки на сприйняття себе та сві­ту, є дуже влучною. Виходячи з цього положення, автор вважає, що 3. Фройд формував свою теорію психоаналізу в колі вже визначених ментально- культурних координат німецького світовідчуття “Angst”, наділяючи його осо­бливим раціонально-натуралістичний змістом.

Засновник психоаналізу вважав, що розуміння феномену страху має над­звичайно важливе значення для пояснення психічного життя людини. Він за­значав, що “проблема страху - вузловий пункт, у якому збігаються найрізно­манітніші та найважливіші питання, таємниця, розкриття якої повинно пролити яскраве світло на все наше душевне життя” [148, 176]. (Схожу думку виказує сучасний психоаналітик Р. Хіншелвуд: “Уся історія психоаналізу є однією загальною спробою зрозуміти, що полягає в основі людського страху” [293, 5]). Виходячи з цього, 3. Фройд скрупульозно підходив до аналізу страху і неодноразово уточнював і переглядав свою концепцію щодо визначення при­роди страху. Особливо це стосувалося причин та функцій страху. Але ж різно­бічні трактування страху 3. Фройдом заплутують розкриття цього феномену через те, що дослідник не об’єднував своє перше пояснення страху з його по­дальшим вивченням. Інакше кажучи, повертаючись у подальшому до розкрит­тя природи страху, вчений не пояснював і не пов’язував свою стару гіпотезу з новим трактуванням і, таким чином, не створив єдиної наукової концепції, яку можна однозначно зрозуміти.

Ця ситуація також ускладнюється проблемою перекладу праць 3. Фройда ін­шими мовами. У першу чергу, це стосується англомовного терміну “Anxiety”. Так склалося, що в російськомовній традиції, в цілому, цей термін закріпився як “страх”. І лише з кінця XX ст. почалась етимологічна переоцінка цього терміну. Зараз одна частина російських та українських учених перекладає “Anxiety” як страх (П. Гайденко [60], П. Гуревич [77, 232], В. Лейбін [149], Н. Хамітов [267]); друга частина вважає, що “Anxiety” треба розуміти як тривогу, стурбованість, стривоженість (О. Кондаш [128], М. Левітов [145], А. Пріхожан [202]). Ця си­туація ще більш ускладнює та заплутує розуміння психоаналітичних понять, які і так використовуються довільно та недостатньо визначено.

На нашу думку, обидві групи вчених не враховували деякі гносеологічні зумовленості. Першу зумовленість визначив Ч.

Як було вже зазначено, засновник психоаналізу ділив страх на два види- форми: реальний і нервовий. З метою пояснення причин виникнення нервових хвороб 3. Фройд розрізняв між собою ці феномени, головним чином, з виді­ленням психічних станів і ставлень людини до них з точки зору небезпеки, яка їй загрожує. Реальний страх складається з переляку, боязні та безпосереднього страху. У розумінні 3. Фройда, боязнь означає певний стан очікування небез­пеки та підготовки до неї. Переляк - стан, який виникає при небезпеці, коли людина до неї не підготовлена. Від переляку людина захищається страхом. Страх припускає об’єкт, якого бояться. Готовність людини до страху доцільна; розвиток його недоцільний, оскільки веде до патологічного стану.

Нервовий чи ірраціональний страх, згідно з 3. Фройдом, є страхом лю­дини перед самою собою. Це страх людини перед позасвідомими руйнівними інстинктивними силами, перед імпульсами, які прориваються з глибин людсь­кого єства. Такий ірраціональний страх спирається на внутрішній об’єкт і в силу інтенсивності позасвідомого може суб’єктивно трактуватись і як страх, і як тривога. У свою чергу, реально-предметна форма страху, яка може мати прогнозуючий характер чи перебільшену реакцію, теж поділяється на страх та тривогу.

Але 3. Фройд однозначно не розмежував тривогу та страх, і тому термін Angst у класичному психоаналізі залишається двозначним, що дозволяє засто­совувати його в різних значеннях.

Крім 3. Фройда, своє пояснення природи страху та тривоги давала екзис- тенційна психологія, що спиралася на своє філософське уявлення. Основою цього напряму є бачення відмінності страху та тривоги у філософії М. Гайдеґ- ґера, який розглядав страх не тільки у “ступенях “емоційного тону”, але і в екзистенційних модусах”. Страх є первісним феноменом не рівня “ось-буття”, а трансцендентного відчуття протилежного буттю Іншого, яке “повертає” лю­дину до її сутності - самотнього “самого себе”. Отже, страх лежить в основі структурно-онтологічного цілого ось-буття (Dasein) людини у світі, що обґрун­товує кожний момент життя в його структурно-екзистенційній можливості. Однак, цей прафеномен має “конституативні моменти, які можуть варіювати­ся” [263, 168]. Отже, як було зазначено вище, німецький філософ поділяв страх на емпіричний страх, “боязнь” та Angst.

Страх-боязнь має предметний об’єкт у будь-якій внутрішньосвітовій сут­ності. Остання ознака - внутрішньосвітова співприсутність, наявність якогось буттєвого образу, що загрожує та страшить, вказує на цілісне розташування ось-буття людини у світі й піддається у трьох модусах цього розташування. Це “перед-чим” страх, “страхітливість” та “про-що” страх [263, 166-167]. Людина під час чуттєвого переживання одного з модусів страху потрапляє до іншого світу й перестає належати собі, вона захоплена “чужою” силою і керована єди­ним прагненням уникнути такої небезпеки. Отже, модуси страху-боязні від­кривають перед людиною більш значний феномен - феномен Жаху - Angst.

Гайдеґґеровський термін Angst перекладається і тлумачиться в діапазоні “тривога / страх / жах” і посідає в його філософії ключове місце “провідника” ось-буття (Dasein) людини в інший простір ще не існуючого, але принципово можливого для її існування. Функція Angst як провідника розкриває ніщой- ність людського буття, справжній стан перебування людини у світі. Сам німе­цький філософ з приводу цього зазначає: “Цілковита пронизливість нашого буття ніщожаючою поведінкою - доказ постійної і, зрозуміло, тіньової розчи- неності Ніщо у своїй первісності, що визначається тільки жахом. Але саме за­вдяки цій постійно прихованій присутності первісний жах у нашому бутті знач­ною мірою придушений. Жах - з нами. Він тільки спить. Його пронизливе дихання віє у нашому бутті - менш всього у прихильності "жахатися"” [264, 40].

Із цього можна зробити висновок, що страх-боязнь (тривога, тривожність) є наслідком прихованого “придушення” людиною трансцендентного відчуття Жаху. Angst у цьому разі є не чистим трансцендентним Жахом, а спогадами, тугою за станом абсолютної відкритості людини перед “Ніщо”, станом постій­ного очікування “зустрічі” з ним. Це є першою формою пізнання людиною світу та себе. Саме Angst “примушує вислизати суще у цілому” і “моторошно робиться не “тобі” і “мені”, а “людині” під час відкривання “Ніщо”, вказував М.Гайдеґґер [264, 37].

Отже, екзистенційний страх / жах (Angst) виконує місію “розкриття ціліс­ності Dasein”, коли “ось-буття” людини заглиблюється у світ повсякденності та відвертається від самого себе, біжить від власних можливостей. У цьому аспекті “страх”, на відміну від “боязні”, не викликаний ніяким певним сущим, існує усередині світу. Він приходить із “нізвідкіля”, і в ньому коріниться усяка визначеність будь-якого “де” і “відкіля”. Цей страх для людини, за Гайдеґґе- ром, є безпредметним і тому неінтенційним. Angst є “первісним” феноменом існування людини перед “Ніщо” - самотністю, безпорадністю, смертністю її буття [278, 132].

Німецький філософ далі розвиває к’єркегорівську ідею екзистенційного страху, вибір якого з позитивних позицій дає людині право обрати саму себе, свою особисту спроможність бути. Але С. К’єркегор бачив цей процес через болісну невизначеність перед Ніщо. М. Гайдеґґер зняв цю невизначеність стра- ху-туги перед Ніщо, майбутнім модусом часу (він не збігається з фізичним часом), вказав, що його кінцем та розгадкою є смерть. Вона позбавляє людину надії, але знімає невизначеність. Мужній той, хто прийняв екзистенційну мету як моральну максиму і керується нею, проживаючи відведений термін свого життя. Постійна готовність до смерті є однією з відповідей на нестерпний страх перед Ніщо і майбутнім часом.

Отже, страх є однією з умов існування людини, необхідний елемент осо­бистого самовизначення. Це зумовлюється відчуттям часу в житті людини. Час - цс головна характеристика людського буття. І тому страх є необхідним, оскіль­ки тільки тоді людина відчуває себе живою, коли вона усвідомлює свою тимчасовість. Як тільки людина забуває про це, позбувається страху, вона по­ринає у несправжній “вульгарний” час - час, у якому немає глибокого люд­ського змісту. Тоді вона зраджує своїй сутності й уподібнюється тварині. Страх рятує людину від нав’язаної низькопробної форми існування, життя у світі речей, втечі від правди свого існування.

Інший екзистенційний філософ та практикуючий психолог К. Ясперс по­вертається до фройдівського розмежування тривоги і страху. На його думку, тривога відчувається людиною поза зв’язком із будь-яким стимулом, це “віль­но плаваюча тривога”. Страх, за Ясперсом, співвідноситься з певним стимулом чи об’єктом. Але у Ясперса тривога, на відміну від фройдівського трактування, - це екзистенційний страх. Ця тривожність є однією з благотворних сил, яка дає людині нагоду перейти з повсякденного буття (“буття у світі”) в екзистен­ційний план буття, світ свободи волі. Вона - важливий елемент, який зіштовхує людину з “напруженням межової ситуації”, тобто з тим, що дозволяє людині про­рватися до справжньої свободи як виходу за межі буття. Тобто екзистенційний страх, за визначенням К. Ясперса, - це те, що охороняє сутність людини, змушує її звернутися до Бога, до того, що є екзистенцією людини.

У катастрофічні моменти історії людства, на думку К. Ясперса, реальний та метафізичний страхи об’єднуються в єдину дихотомічну часову сутність, яка у свідомості людства перетворюється на міфологічне чудовисько, що захо­пило Всесвіт. Філософ відзначає: “У наш час людей ніби охоплює невідомий раніше страх. Він багатозначний та неоднорідний. Це не тільки поверховий страх, що швидко стирається у пам’яті, і не тільки страх глибинний, що гризе. Прихований і явний, він знаходиться на вітальному чи екзистенційному рівнях і ніби поєднує в собі усілякі види страху... Проте якийсь загальний страх ви­сить над людством у цілому” [309, 163-164].

Французький філософ та психолог Ж.-П. Сартр пов’язував екзистенцій­ний страх із поняттям свободи. Свобода та страх - швидше за все, внутрішні категорії існування людини - її остання таємниця [59, 263]. Виходячи з цього, Ж.-П. Сартр розмежовує внутрішній (метафізичний) і зовнішній страхи. Останнє відчуття підпорядковане та підвладне свідомості людини - воно має зовнішні обставини та об’єкти. Метафізичний страх французький учений трак­тує як страх людини перед самою собою, перед своїми безмежними можливос­тями та свободою. Це лякає людину, оскільки вона може робити зі своїм жит­тям, що завгодно. Відчуття власної свободи породжує “страх, який виникає не від того, що я можу впасти в безодню, а від того, що я можу в неї поринути”. Виявлення та обмеження своєї особистої свободи - головна життєва проблема, яку людина зобов’язана розв’язувати все своє життя. Отже, людина приречена на постійне переборення страху, завдяки необхідності постійно робити свій

вибір. Визволення від страху приходить через рішення, які людина приймає у своєму житті, та дії, які вона виконує.

Але характеристика страху в розумінні Ж.-П. Сартра була б неповною без з’ясування значення емоцій у житті людини. Емоції, у тому числі страх, пси­холог визначав як певний особливий спосіб зрозуміння та перетворення світу, це екзистенційний шар нерефлексивної свідомості. Емоція, на думку францу­зького філософа, - це магічна, чаклунська поведінка. Істинний зміст усіх форм страху від остраху перед якимось конкретним об’єктом до туманного, неви- значеного страху у тому, що “свідомість націлена на заперечення через магіч­ну поведінку об’єкта зовнішнього світу, свідомість, яка може доходити до са­могубства, щоб разом із собою знищити об’єкт” [214, 133]. Таким чином, у стані страху свідомість виходить за межі повсякденного і набуває якості не­скінченного. Страх створює можливість для “прориву” з повсякденного світу в “інший” екзистенційний Всесвіт.

У працях К. Ясперса та Ж.-П. Сартра поняття страху і тривоги перепліта­ються і не мають чіткого визначення. Обидва філософи вживають термін “три­вога” на рівні як реального, так і метафізичного страху. На першому рівні три­вога - це очікування соціальної небезпеки, яка може порушувати свободу та вибір людини і тому загрожує екзистенційним прагненням людини. На друго­му рівні тривога відіграє роль “спогадів” і “поклику” справжнього єства люди­ни до її свідомості. Цей стан тривожності (у Сартра - “нудоти”) потребує реа­лізації у реальному житті і стимулює людину до постійної боротьби за свої трансцендентні ідеали, що перетворює їх на об’єкти зовнішнього світу. Таким чином, ці два види тривоги час від часу з’єднуються один з одним та перехо­дять у сильніше відчуття - страх. Цей перехід залежить від сили та інтенсив­ності відчуттів, а також від аксіологічної якості об’єкту, який викликає зане­покоєння.

Отже, взаємовідношення понять страху і тривоги цілком можливо розгля­дати в постійній дихотомічній динаміці. На думку Г. Вартаняна і Е. Петрова, до динаміки найпростіших емоцій та їхньої сили варто зарахувати так звану шкалу емоційних переживань. За цією шкалою емоції коливаються між “+”, “0”, Нуль розглядається як “плаваючий” відносний параметр, а вся шкала як умовна. Більше того, автори вважають, що нуля як одиниці психічного ста­ну не існує. Це абстрактне теоретичне поняття. Сильні та слабкі емоції балан­сують біля нуля, ніби перескакуючи через нього, і створюють поточне інтегро­ване емоційне тло - настрій, “гарний” або ’’поганий”, але практично ніколи “цілком індиферентний”, “нульовий” [44, 15]. Враховуючи сказане, можна розглядати емоційні стани та реакції тривоги і страху, вставляючи в один ряд із жахом, переляком, боягузтвом, занепокоєнням як постійно діючими тонами єдиного (трансцендентного) феномену страху. Близькі до цього погляду

B. Дерябін [86, 158-159] та Ж. Гофруа [67, 125].

У філософії взаємозв’язок тривоги і страху визначав П. Тилліх. Він про­довжив традицію поділу страху і тривоги за наявністю конкретного об’єкту страху. Ця якість страху дає можливість перемагати і самоутверджуватися лю­дині. Тривога, навпаки, дезорієнтує людину, викликає в неї відчуття безпорад­ності, оскільки реальний об’єкт відсутній: “Єдиний об’єкт - це сама загроза, а не джерело її, тому що джерело загрози - "ніщо"” [239, 31]. Отже, тривога ви­ступає в “запереченні будь-якого об’єкта”, це страх перед невідомим, а неві­доме, в силу своєї природи, не може набути понятійних рис. Щоб мужньо про­тистояти тривозі, переборювати її, людині необхідно її “об’єктивувати”, щоб перетворити на страх. Страх, у свою чергу, інколи “губить” свій об’єкт, тому що за ним приховується щось більше, ніж просто боязнь конкретного предмета чи явища. Страх завжди може перетворитися на глибинну тривогу. Отже, страх та тривога, на думку П. Тилліха, взаємопов’язані та доповнюють один одного: “Жало страху - тривога, а тривога прагне стати страхом” [Там само. -

C. 31].

Амбівалентна взаємодія тривоги та страху включена в єдину природу фе­номена страху. З одного боку, страх і тривога тісно переплітаються і не уявля­ються одним без одного. З іншого боку, це різні психологічні стани людини, які залежать від сили та інтенсивності переживань, ціннісної якості об’єкту чи неможливості досягнення поставленої мети. їх з’єднує загальний компонент у вигляді відчуття стурбованості [145, 132]. Виходячи з цього, ми приймаємо шкалу емоційних переживань Г. Вартаняна і Е. Петрова і застосовуємо понят­тя російського психофізіолога Ф. Березіна - “явища тривожного ряду”. Остан­ній проводить межу між страхом як реакцією на конкретну, об’єктивну, одно­значно зрозумілу загрозу та ірраціональним страхом, який виникає при наростанні тривоги і виявляється у конкретизації та об’єктивізації невизначе- ної загрози. При цьому об’єкти, з якими пов’язаний страх, не обов’язково ві­дображають реальну причину тривоги. У цьому плані тривога і страх являють собою різні рівні явищ тривожного ряду [29, 20-25].

Феномен страху внутрішньо має градаційну шкалу (ряд), який починається із занепокоєння, хвилювання, остраху, тривоги, страху і завершується жахом.

Кожний із цих психологічних станів включає в себе феномен страху різної інтенсивності, і, одночасно, включені у цей єдиний метафізичний феномен. Але на момент свого тимчасового існування, безпосереднього психологічного акту кожне з перерахованих явищ ніби “випливає” з єдиної шкали феномену страху й існує як самостійний психологічний стан, явище, яке може зливатися з іншими емоціями та відчуттями, ховаючись за емоційними забарвленнями. Таке трансцендентальне відчуття може варіюватися і не залежати від будь-якої ситуації або якогось уявлення, воно є немотивованим, беззмістовним, позбав­леним фабули (“вільно літаючий страх”), воно може дихотомічно змінювати свої форми Angst на fear і навпаки.

Враховуючи вище сказане, можна дати робоче (часткове) визначення страху. Страх - це єдиний трансцендентно-психологічний феномен, який має безліч реакцій та станів (усвідомлених чи позасвідомих) на загрозу життю, соціальним та моральним цінностям, самооцінці людини.

Страх може існувати у різноманітних часових вимірах та діяти з різною енергетичною силою, він має універсальну багатофункціональну природу і безліч реально дієвих сфер, форм, видів. У силу того, що людина постійно пе­ребуває в кількох сферах життя - фізіологічній, соціокультурній, ідеальній та екзистенційній, страх діє у кожній із сфер, але ж його прояв охоплює все існу­вання людини, і, таким чином, зливає ці сфери в єдиний трансцендентний фе­номен - метафізичний страх, який, за деякими зауваженнями, можна визначи­ти поняттям “жах”. У таку мить людина входить у стан безпорадності, виходом з якого стає міфологізація та ритуалізація страху.

Крім того, слід зазначити, що поруч із проблемою тлумачення понять страху і тривоги постає необхідність розуміння поняття “жах”. У психології цей термін майже не застосовується. Прерогатива вивчення жаху належить філософії, естетиці та культурології. Жах вважається екстраординарним сту­пенем страху - Angst в своїй абсолютній силі та трацендентній якості потойбіч­ного. В психології це афект, вищий ступінь емоційного напруження, який доходить до безглуздих реакцій. Він паралізує розум і відключає здібності лю­дини до раціонального мислення.

Жах (Angst), на думку М. Бердяева, відбувається тому, що людина усвідом­лює чи передчуває (у стані туги) безнадійність та безвихідність ситуації. Згубна ситуація не несе у собі нічого, що просвітлює, не обіцяє людям майбутнього виз­волення від бід, нещасть, вона не контрольована людьми, не підвладна їм, а лише панує над ними. Жах, як і відчай, несе у собі відсутність будь якої надії [31,46]. Він, на думку П. Гуревича, пов’язаний із вічністю і є миттю блаженства [77, 98]. Людина в цьому стані - раб обставин, Долі-Згубниці, у цей час вона не володіє світом. Зрештою, жах, за висловленням Н. Хамітова, є тінню страху, тінню, яка рухається сама по собі - перевертень страху, його край [267, 179].

Коли життя людини чи суспільства перетворюється на постійне відчуття жаху, то цей стан можна визначити як кошмар, який, за А. Кемпінським, має такі риси: лиховісний характер, безсилля людини, тотальна загроза й автома­тизм. Усі ці риси кошмару, на думку польського вченого, характерні для “жит­тя” людей, ув’язнених у концтаборах [116, 18]. Інше близьке до жаху та кош­мару поняття “трепет” (давньоєвр. - “норах”) є нумінозною категорією, яка об’єднує найінтенсивніше відчуття страху, радості, захоплення водночас.

Також слід пояснити семантичний і термінологічний зв’язки страху з по­няттям “фобія”. Фобія визначається як нав’язливий інтенсивний ірраціональ­ний стан страху, пов’язаний із певними об’єктами чи ситуаціями, які мають придбаний характер. Іноді фобії розглядаються як особливо умовні емоційні реакції збудливого характеру, які охоплюють людину. У цей час людина не може придушити її зусиллями волі, і чим більше людина прагне подолати цей стан, тим більше його зміцнює. Отже, індивід може пережити фобію лише як перехідне явище, що перетворює цей стан у рудиментарний страх, який або стає головним мотивом розвитку до зрілості людини, або підкоряє, залишає її на вже досягнутому соціокультурному рівні розвитку та рефлексії. Вважаєть­ся, що основою виникнення фобії є сильний стрес [105, 305-306]. Таким чи­ном, єдиний феномен страху (як градаційний ряд) є пусковим механізмом стресу і довготривалим станом - фобією. Психофілогенетичний та соціокуль- турний досвіди прийняття та подолання страху усвідомлюються сучасною лю­диною як складні процеси переходу через стрес до фобії, які переплітаються в єдиному корінні - страсі.