Формування загальної теорії управління як соціальна проблема

Мета уточнення багатовимірного поняття “формування загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами як соціальної проблеми” полягає у поясненні природи, сутності, змісту, структури, форми виявлення, механізму і умов виникнення та розробки загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами у структурі планетарного соціального організму.

Гносеологічні форми явища, як добре відомо дослідникам, повинні віддзеркалювати його онтологію, оскільки вони мають бути адекватними до істини. Для повного та всебічного висвітлення предмета або явища варто враховувати всі моменти, важелі,

особливості його опису в трьох вимірах: тексті, контексті, дискурсі. Якщо текст - це “чиста дошка” (tabula rasa), на якій, за словами Джона Локка, “досвід виписує свої письмена”, то контекст включає ці письмена у “світ символів” і “світ реальних речей” (Г. Сковорода). Дискурс же примушує працювати цей текст у конкретних історичних, соціокультурних, психологічних, тобто екстралінгвістичних аспектах, створюючи своєрідний світ - світ реальності, яка дуже часто межує з віртуальною реальністю. Це створення своєрідної картини світу, яка, певно, в умовах розвитку інформаційної цивілізації є більш реальною та актуальною, ніж сама об’єктивність.

Тож, загальна теорія управління технічними, біологічними і соціальними системами може розглядатися нами як теорія управління соціального цілого, оскільки вона штучно виділена людиною для практичного управління поточними справами. Далі ми цю робочу гіпотезу спробуємо довести аналітично.

Тут доречно зробити методологічне зауваження, сутність якого полягає у тому, що ми вживаємо термін “формування”, у той час, як більш логічно було б вжити термін “розробки”. Цей термін далеко розходиться з такими поняттями як “еволюція”, “розвиток”, “організація”, навіть “становлення”. Але ми виходимо з того, що на початок ХХІ століття загальна теорія управління вільно формується у сфері управління соціальних організмів різних країн і не є предметом цілеспрямованої дії.

Тож для з’ясування сутності та змісту предмета дослідження звернемося до словників й уточнимо сутність поняття “формувати”. У “Толковом словаре живого великорусского языка” В. Даля термін “формировать” пов’язується, як відомо, з чимось таким, що має власну онтологію і означає “набирати, будувати, складати,

доповнювати до повного складу”¹. У словнику іноземних слів за редакцією В. Льохіна та Ф. Петрова його подано у двох значеннях, а саме: а) утворювати та б) надавати форму. Це означає, що у ході спеціального дослідження процесу управління технічними, біологічними і соціальними системами потрібно виявити, саме чому надається гармонійна форма і яка, а також, що і як утворювати.

Термін “формування” тут вживається як такий, що має процесуальний характер, враховує природні й штучні впливи у ході становлення загального алгоритму управління технічними, біологічними і соціальними системами, тобто він містить у собі природні й соціальні імпульси, має своє наявне буття у формі певної системи відносин, у якій і треба визначити природу, сутність, зміст, структуру, форми і три специфічні види управління, як цілісності, і, зрештою, відбити їх у гносеологічній площині.

За змістом термін формування^{[12] [13] - це процес надання форми чому- небудь; у широкому сенсі під формуванням розуміють будь-який процес, в якому чому-небудь надається стійкість, закінченість, певний тип або щось створюють, організовують, складають, сполучають. Тобто це - надання теоретичної або наукової форми численним концепціям державного, адміністративного, галузевого, регіонального корпоративного управління, що заполонили Інтернет, і реакція на вимогу глобалізованого світу, що потребує управління.}

За характером - це спонтанний процес без обмежень у часі і просторі, без національної приналежності, на відміну від раціонального процесу управління, у якому обов’язковими елементами є мета, суб’єкт, термін виконання, засоби реалізації і інші параметри проектно-конструкторської діяльності.

При цьому наголосимо, що визначення соціальної проблеми управління принципово відрізняється від визначення соціальної задачі. Різниця полягає у тому, що для вирішення проблеми ще немає засобів, і цим вона якісно відрізняється від задачі, для вирішення якої

завжди є засоби. “Сама задача, - пише К. Маркс, - виникає лише тоді, коли матеріальні умови її вирішення уже є в наявності, або, у крайньому разі, знаходяться у процесі становлення”¹. В іншому місці К. Маркс висловлюється з цього приводу більш категорично, а саме: “Задача виникає водночас із засобами свого вирішення”^{[14] [15].}

Щоб довести соціальний характер походження проблеми формування загальної теорії управління / управління технічними, біологічними і соціальними системами, необхідно розглянути підходи, що існують нині у теоретичній спадщині світової спільноти до визначення “соціальної проблеми” загалом. На нашу думку, саме уточнення прикметника “соціальне” має вирішальний вплив на визначення сутності, змісту, структури, форми виявлення, механізму і умов виникнення та вирішення соціальних проблем. Пояснимо це детальніше.

Аналіз наукової літератури свідчить про те, що існує, як мінімум, два підходи до визначення суті соціальної проблеми - вузький і широкий.

“Вузький” підхід до визначення соціальної проблеми можна спостерігати у теоретичних доробках авторів, які, головним чином, працюють за кордоном. Тут під соціальною розуміється проблема, яка зачіпає інтереси не індивіда, а багатьох людей. При цьому інтереси розглядаються, передусім, у соціально-психологічному вимірі. Тому вона подається не крізь призму прогресивного розвитку світової спільноти, а як “зло”, яке порушує статус-кво стану речей, що склався.

Тому закордонні автори, опрацьовуючи цей напрямок, визначають сутність та зміст соціальної проблеми у різних аспектах: дезорганізація, “розладнання” суспільного життя; “дисфункція” (порушення функцій) суспільних інститутів; умови, що негативно впливають на значні групи людей; фактори, які заважають

досягненню соціально вагомих цілей; “аномія” (відсутність певних норм поведінки); “девіація” (відхилення від соціальних норм, традицій, стандартів життя); постійна розбіжність, що існує у суспільстві; нездатність людей та їхніх об'єднань прийти до загальної згоди; крах певних соціальних цінностей, очікувань; порушення правил соціальної гри; руйнівні дії великих та малих груп, соціальні катастрофи; негативні явища, які мають вплив на багатьох людей і т.

На думку багатьох іноземних дослідників, суспільні умови, ситуації та явища стають соціальними проблемами тоді, коли вони викликають у суспільстві шок, збуджують суспільну думку, привертають до себе увагу учасників або аналітиків, лідерів, “впливових осіб”, які оцінюють, визнають, розглядають їх як небажані, руйнівні, негативні, загрозливі. Якщо ці фактори не вважаються небажаними, не засуджуються, то вони і загалом не можуть класифікуватись як проблеми.

Ось приклади типового визначення соціальної проблеми у вузькому сенсі: “Соціальною проблемою є небажана ситуація, яка несумісна з цінностями більшості людей, згодних з тим, що потребуються дії для її зміни”; “Будь-які небажані умови або ситуації, які оцінюються впливовими особами у певному співтоваристві як нестерпні і такі, що вимагають групових зусиль у напрямку конструктивних реформ”; “Соціальні проблеми - це насущна і небажана відмінність між соціальними ідеалами та соціальною реальністю”; “Соціальна проблема - це значна невідповідність між культурними імперативами та існуючими умовами, які впливові лідери та залучені індивіди вважають необхідним змінити через відповідні соціальні дії”^[16]. У площині предмета нашого дослідження можна навести приклад розбіжності цілей управління з досягнутими результатами.

Наведена група дефініцій ясно вказує не тільки на факт небажаності того чи іншого явища, але й на різницю, невідповідність, розбіжність між соціальними ідеалами, стандартами і реально існуючими умовами.

“Широкий” підхід до визначення соціальної проблеми більш притаманний вітчизняним та російським авторам, які працювали у протилежній світоглядній парадигмі і тому виходили з категорії необхідності, соціального детермінізму щодо розвитку національних систем управління. Так, наприклад, В. Куценко дає таке її визначення: “суспільна проблема - форма існування й вираження необхідності для суспільства здійснити певну діяльність”^[17], наприклад, розбудувати національну державу, створити Світовий Уряд, модернізувати управління певними галузями народного господарства або регіонами і т.

Як висновок, з огляду на вищенаведені підходи до визначення сутності поняття “соціальна проблема”, можна зазначити, що терміни “проблема” та “управління” є загальновідомими або конвенціальними й не викликають суперечок. Отже, складність уточнення поняття “соціальна проблема управління” полягає в розумінні прикметника “соціальна”, який визначає глибину, природу, тип, генезис проблем управління та засоби їхнього вирішення. Розглянемо цей аспект більш глибоко.

Поняття “соціальне” як характеристика однієї зі сторін суспільного життя було введене, як відомо, К. Марксом. У наукових працях К. Маркса і Ф. Енгельса при аналізі суспільства, його процесів і відносин використовуються два терміни - суспільний (gesellschaftlich) і соціальний (social). К. Маркс і Ф. Енгельс вживали поняття “суспільний”, “суспільні відносини” тощо, коли йшлося про суспільство загалом, про взаємодію його сторін - економічної, політичної, ідеологічної тощо. Коли ж вони досліджували природу людських відносин одне до одного, до чинників і умов життєдіяльності, становище людини та її роль у суспільстві, то

застосовували поняття “соціальне”, “соціальні відносини”¹. У їхніх працях “соціальне” нерідко ототожнювалося з поняттям “громадянське”. З останнім пов’язувалася взаємодія людей у рамках конкретних соціальних спорідненостей (родина, клас тощо).

При розробці теорії суспільства - історичного матеріалізму - марксисти почали ототожнювати поняття “суспільне” і “соціальне”. При цьому була закономірно втрачена специфіка “соціального” у вузькому значенні цього слова.

Протилежна думка склалася в країнах Західної Європи і США. Тут, коли постало питання про розробку загальної соціологічної теорії, було введене поняття “соцієтальне” (societal), що використовується для характеристики суспільства загалом, всієї системи суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних і т. ін.).

У радянській науці відсутність чіткого розмежування понять “суспільне” і “соціальне” була певною мірою зумовлена і певними мовними традиціями, що склалися: у російській мові зазвичай використовувались поняття “суспільне” і “громадянське”, при цьому поняття “соціальне” розглядалося як синонім поняття “суспільне”, а термін “громадянське” відносився до юридичної науки.

З розвитком соціологічної науки в СРСР термін “соціальне” набув самостійного значення. Він став найчастіше розглядатися як особливий аспект суспільних відносини^{[18] [19].}

Отже, термін “соціальне” перебуває у безперервному русі становлення. Яскравим підтвердженням цього є заміна на практиці

вживання синоніма поняття “соціальний” на поняття “суспільний”, ’’суспільний” - на “соцієтальний” тощо. Метаморфоза, яка спостерігається і яку переживає термін “соціальне”, свідчить про те, що має місце тенденція до того, щоб він зміг посісти своє місце в системі філософського знання та категорій науки.

Якщо спробувати подивитись на природу соціального явища з позицій різних світоглядних платформ, то ми змушені будемо виділити теологічний, ідеалістичний і матеріалістичний погляди на предмет дослідження.

Не йдеться про теологічний підхід до визначення природи “соціального”. Ідеалістичний ракурс поняття “соціального” добре проглядається у працях мислителів епохи Просвітництва. І їхня точка зору заслуговує на увагу, оскільки на цьому етапі розвитку суспільної думки назване вище поняття почало набувати філософського змісту і ознак науковості, тому саме вони багато в чому можуть допомогти прояснити дійсний стан речей.

Існує кілька підходів до розгляду проблеми. Одним із найсильніших, безумовно, є підхід до природи соціального світу, що розвивається Г. Геґелем, який під цим розумів всесвітній дух, що саморозгортається, “котрий у своїй істинній природі повинен розумітися як чиста діяльність”¹. Далі він зауважує, що це ‘‘дух, абсолютне визначення якого є діяльний розум”^{[20] [21]. Водночас для нього дух існує у формі знання. Цей момент Г. Геґель підкреслює словами: “розум є безпосереднє знання, віра”[22]. Варто зауважити, що Г. Геґель для визначення матеріалу, з якого виникає соціальний світ, використовує відразу кілька категорій.}

Свідомість людини, а точніше освічена або наукова свідомість - ось істинна природа соціального. Так стверджує частина дослідників проблеми соціального. З-поміж них можна назвати, наприклад, Жан- Жака Руссо, який у праці “Про суспільний договір або принципи

політичного права” писав, що “освічена суспільна свідомість створює у соціальному світі єдність розуміння і волі, звідси ж з'явиться правильне поєднання частин і, зрештою, найвидатніша сила цілого”¹.

Отже, у науковій літературі до цього часу немає усталеного погляду на природу “соціального”. Її пов'язують із способом життєдіяльності, діяльністю, дією, суспільними відносинами, суспільною та індивідуальною свідомістю, ноосферою, знанням, божественною субстанцією тощо. Але жодна з цих позицій не може нас влаштувати, бо ніщо не вказує на специфіку субстанції підстави, тобто ми не можемо її відрізнити від інших. Як пише К. Маркс, “пояснення, в якому немає вказівки на differentia spezifica (специфічну відмінність - Ю.Б.), не є поясненням”^{[23] [24].}

Ми явно потрапили у семантичний глухий кут, і якщо не уточнити сутність поняття “соціальна”, то поза аналізом залишиться природа проблем управління технічними, біологічними і соціальними системами, а відповідно й те ціле, що їх породжує. На практиці це обов'язково загрожує обернутися фрагментарним відтворенням проблем управління та низьким рівнем аналізу, грубими помилками або гострими суперечностями у сфері формування загальної системи управління технічними, біологічними і соціальними системами, що ми сьогодні й спостерігаємо у сфері менеджменту.

На наше глибоке переконання, виходом є аналіз “соціального” як явища, що виникає на основі інтеграції інтелектуальної (органічної) енергії індивідів, що “проявляється в бутті як тотальний процес обміну діяльністю між людьми, що виявляє і утверджує себе на практиці шляхом колективізму”^[25]. Інакше кажучи, поняття “соціальне” віддзеркалює соціальний світ або родове життя людини, яке

розгортається перед нами, як м'яке динамічне соціальне поле квантово-хвильового походження¹.

П. Штомпка його характеризує наступним чином: “Соціальна реальність уявляється міжіндивідуальною (міжособистісною) реальністю, в якій існує мережа зв'язків, прихильностей, обміну, відносин особистої відданості. Інакше кажучи, вона є специфічним суспільним середовищем, що поєднує людей. Таке міжособистісне поле перебуває у постійному русі, воно поширюється і стискається (наприклад, коли індивіди проникають в нього або покидають його), посилюється і послаблюється (коли змінюється якість взаємозв'язків, наприклад, від знайомства до дружби), згущується і розпорошується (наприклад, коли у ньому з'являється лідер або коли лідер поступається своїми позиціями), змішується з іншими сегментами поля або дистанціюється від них (наприклад, коли утворюються коаліції і федерації, або коли просто люди збираються разом)”^{[26] [27] [28].}

Йдеться про те, що зміст соціального світу - це не сам по собі субстрат соціального, а його внутрішній стан, сукупність процесів, що характеризують взаємодію елементів, які утворюють соціальну цілісність між собою і з середовищем і зумовлюють їхнє існування, розвиток і зміну; в цьому сенсі сам зміст соціального виступає як 3

процес.

Водночас зміст соціальної реальності неможливо уявити існуючим без специфічної соціальної структури, яка формалізує і зберігає в цілісності потоки речовини, енергії та інформації, доки вони знаходяться в соціальному просторі і здійснюються у вимірі соціального часу. Організаційною формою для забезпечення нормальної течії соціального життя є соціальний організм. У такому вимірі сенс поняття “організм” уявляється тут “як велика

архітектонічна споруда, як ієрогліф розуму, що проявляє себе в дійсності”¹.

Тому системні характеристики управління кожного складового чинника загальної системи управління - технічними, біологічними і соціальними системами - варто аналізувати тільки на рівні: а) соціального організму країни; б) глокальних утворень, наприклад, ОБСЄ, ЄЕП; в) на глобальному - планетарному рівні. На думку науковців, добре відомо, що явище управління варто розглядати, з одного боку, як відносно самостійний орган у структурі родового життя будь-якого народу, а з другого, - як складову частину у структурі соціального організму будь-якої країни.

Отже, цілковито мав рацію Ф. Шеллінг, який писав: “Організм є не шлях матеріальної субстанції, що постійно змінюється, він є організмом тільки завдяки вигляду або формі свого матеріального буття. Життя залежить від форми субстанції, інакше кажучи, істотною для життя стала форма. Тому мета діяльності організму - не безпосереднє збереження своєї субстанції, але збереження субстанції у тій формі, у якій вона є формою існування вищої потенції. Організм тому так і називається, що всупереч тому, як здавалось спочатку, він існує не сам для себе, в ньому є лише знаряддя, орган більш високого”^{[29] [30].}

Підхід, що викладений вище, вимагає уважніше розглянути управління саме як складову частину соціального організму країни. Це означає, що настав час дати визначення соціальному організму країни для того, щоб у ході подальшого аналізу можна було розглядати його, як таке соціальне ціле, що обумовлює розвиток загальної системи управління. На наш погляд, соціальний організм країни є складним утворенням особистості й соціуму, який виник на мікрорівні завдяки здатності соціального світу до самоорганізації та подальшої еволюції залежно від рівня зрілості людини та зміни зовнішнього середовища. Тому соціальний організм на макрорівні постає як органічна єдність особистості й суспільства, суб’єктивних і

об’єктивних суспільних відносин у момент їхньої діалектичної взаємодії між собою¹.

Таке визначення соціального організму збігається з висновком

B. Храмової, яка писала, що “соціальний організм являє собою структурну єдність суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, культурних, сімейно-шлюбних), яка об’єднує його елементи (реальних діючих людей) в органічне ціле, що протистоїть як природному середовищу, так і аналогічним соціальним утворенням”^{[31] [32].}

Оскільки “закон і сутність поняття однорідні”, що виражають поглиблення пізнання людиною явищ і світу, у нас є всі підстави вважати основним законом саморозгортання планетарного соціального організму, як і соціального організму країни, появу принципово нових видів діяльності людини та інтенсифікацію процесу обміну діяльністю між людьми, а підсилення кооперативних начал у житті планетарного людства розглядати як його закономірний практичний результат. Це зауваження є суттєвим з огляду на необхідність теоретичного вивчення та практичного урегулювання соціальних проблем формування загальної системи управління технічними, біологічними і соціальними системами.

При такому підході до визначення суті явища “соціального” система управління є специфічним продуктом органоценозу в соціальному організмі країни. На основі закономірностей генетичного зв’язку між соціальним організмом країни і системою (органом) управління виникають залежності, як між цілим та частиною. Водночас прикметник “соціальна” чітко вказує на те, що проблеми формування системи управління потрібно розглядати у найширшому вимірі, оскільки вони виникають у соціальному світі, пов’язані з характером та змістом організаційного спілкування людей, модернізують особистість на придатність її здійснювати організаційну роботу у структурах його соціального управління.

Вважаємо за необхідне надати робоче визначення поняттю “формування загальної теорії управління як соціальна проблема”. Якщо за вихідний пункт взяти зв'язок необхідності та протиріччя, то її визначення матиме, на нашу думку, наступну форму: соціальна проблема - це форма існування та вираження протиріччя між уже назрілою необхідністю визначених суспільних дій - суспільної потреби мати зрілу загальну теорію управління щодо внутрішнього та зовнішнього стану сучасної системи управління технічними, біологічними і соціальними системами - та недостатніми ще умовами назрілої потреби її реалізації у складі саморозгортання планетарного соціального організму.

Щоб глибше і ґрунтовніше характеризувати формування загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами як соціальної проблеми варто з'ясувати детальніше її елементну основу. Вона має оригінальний вимір, оскільки проблема є продуктом мислення особистості дослідника. У цьому випадку елементна база існує у вигляді системи форм логічних конструкцій. Це означає, що проблема являє собою рух субстанції за рівнями логічних форм, зміну стану субстанції, з якої формується система управління як відносно самостійний орган у структурі соціального організму планети.

Отже, проблема - це форма оцінки дослідником стану загальної теорії управління. Саме тому в окремих випадках одні стверджують, що проблеми існують, а інші - їх ніби не помічають. Водночас існує певний стан речей, як правило, кризовий, коли система управління настільки очевидно не виконує своїх функцій у житті країни, що ніхто вже не може заперечувати їхню наявність, наприклад, як це сьогодні відбувається в Україні, багатьох інших країнах СНД, на теренах Європи і, особливо, Азії і Африки.

Наповнення проблемної конструкції здійснюється за рахунок змісту процесу, що притаманний системі управління, типу та характеру сучасної цивілізації, етапу, який проходить у своєму саморозгортанні соціальний організм конкретної країни, умов розвитку країни та деяких інших чинників. Вирішенням проблеми є

зняття протиріч між соціальним організмом країни, з одного боку, та структурними і функціональними характеристиками системи управління - з другого.

До елементів, сукупність яких вибудовує кістяк соціальної проблеми, відносяться: соціальна необхідність, соціальна потреба, соціальний інтерес, зрештою, соціальне протиріччя. Саме перелічені елементи складають архітектоніку формування загальної теорії управління як соціальної проблеми і “надають” їй такого фундаментального атрибута, як об’єктивний характер. І це справедливо, оскільки соціальна проблема становлення системи управління зароджується у глибинах соціального життя, визріває зі складного комплексу соціальних умов та зв’язків і, як така, не залежить від волі та свідомості людей, а навпаки, детермінує стан свідомості людини. Завершеного гносеологічного образу вона може набути за умов онтологічного визрівання і буття як соціальної реальності. У іншому випадку - це будуть тільки її прогностичні модифікації.

Наразі послідовно розглянемо елементи, що складають конструкцію створення соціальної проблеми формування загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами, а саме: необхідність - потребу - інтерес - протиріччя.

Найбільш глибокою внутрішньою основою проблеми є соціальна (суспільна, історична) необхідність, в порівнянні з якою проблема управління технічними, біологічними і соціальними системами виступає як специфічна для соціального життя форма її існування та вираження. На цьому етапі явище, або проблема, торкається водночас як соціального організму країни, так і його органа - системи управління соціальним цілим. Тобто необхідність являє собою одну із форм існування та відтворення загального зв’язку явищ соціального світу. Як пише М. Пилипенко, “необхідність за визначених умов - це річ, явище, предмет у їхньому загальному зв’язку, вираз переважно внутрішніх, стійких, повторюваних, загальних відносин дійсності, основного напрямку її розвитку”^[33].

Необхідність співвідносна не тільки з випадковістю. Вона співвідносна і з законом, неминучістю, потребою, інтересом, проблемою, метою, задачею, можливістю, умовами, свободою і т. ін. Так, необхідність - основа всякого об’єктивного закону і у той же час його невід’ємна, сутнісна ознака.

Саме необхідність є те загальне, що водночас є внутрішньою основою як закону, так і соціальної проблеми. Вона притаманна як цілому, так і усім його частинам. Це означає, що механізм вирішення проблеми є складовою частиною механізму здійснення соціальних законів, насамперед управління соціального цілого. Тут варто підкреслити, що йдеться про закони саморозгортання соціального організму країни або навіть ширше - соціального світу.

Але неминучість є лише одним із видів існування необхідності. Є й інший її вид - потреба. В. Тугарінов писав: “Поняття необхідності має два сенси: сенс неминучості і сенс потреби”^[34]. Для нас це зауваження має важливе методологічне значення, оскільки тим самим соціальна потреба у системі управління соціальним цілим “прив’язується” до соціального організму країни. Бо потреби притаманні саме біологічним та соціальним системам. Це ще одне підтвердження того, що систему управління варто розглядати, як утворення функціонального походження у складі цілого - соціального організму країни, тобто його орган.

У соціальному житті потреба виражає відносини управління, професійних груп викладачів та вчених, зрештою, особистості до середовища свого існування. Але між необхідністю та потребою системи управління існує розмежування, оскільки категорія “потреба” фіксує не будь-яке, а необхідне ставлення до середовища.

Крім того, соціальна потреба, що виражає відносини системи управління до соціального організму країни як середовища свого існування, виражає тим самим і своє ставлення до інших його елементів, які слід розглядати умовами її існування. Тут мається на увазі економічна, соціальна, у вузькому сенсі слова, політична та

ідеологічна підсистеми соціального організму країни. Останнє слугує джерелом формування, розвитку та перебудови тієї чи іншої системи потреб; фактором, що зумовлює зміст та характер розвитку потреб, детермінує засоби, способи та методи їхнього задоволення. “Наші потреби, - слушно писав К. Маркс, - породжуються суспільством, мають суспільний характер”¹.

Як будь-яке самодостатнє соціальне утворення, яке існує в рамках соціального організму країни, система управління як провідна потреба має забезпечення своєї онтологічної цілісності та функціонального благополуччя, які гарантуються на етапі сталого розвитку гомеостазом, а на етапі трансформації до якісно нового стану цілого - гомеорезом соціального цілого. Для аналізу системи управління ці категорії ще, як відомо, широко не використовувались, тому подамо їх більш розгорнуто.

З сучасної наукової літератури відомо, що Г. Югай у праці “Общая теория жизни” розмежовує названі поняття наступним чином: “Якщо гомеостаз означає сталість рухомого рівноважного стану, то гомеорез - сталість шляхів розвитку живої системи, їхніх змін, які включають у себе переходи від одних рівноважних станів до інших, тобто гомеорез охоплює і гомеостаз”^{[35] [36]. І далі він продовжує: “Гомеорез від гомеостазу можна відрізнити за багатьма ознаками. Гомеорезу притаманний, по-перше, більш динамічний, функціональний характер; якщо гомеостаз - це збереження заданого стану рівноваги шляхом авторегуляції, то гомеорез - автономізований процес новоутворення або самоорганізації, тобто зміна стану навіть і гомеостазу, на основі чого досягаються не тільки новоутворення, але й стабілізація форм (І. Шмальгаузен). По-друге, якщо при гомеостазі зберігаються в певних межах окремі змінні, то при гомеорезі змінюються і зберігаються всі інші змінні системи шляхом їхніх динамічних перетворень (новоутворення). На відміну від гомеостазу, який не викликає появи новоутворень, гомеорез веде до них. По-}

третє, гомеорез означає зміни упродовж процесу розвитку системи, спрямовані на досягнення кінцевого результату”¹.

Для нас тут важливо підкреслити, що поняття гомеорезу соціального організму характеризує не саморегулювання, а більш високий рівень пристосовності живої системи - автономізацію, яка для інтеграції до соціального організму країни має першорядне значення і яка в повному розумінні є синергетичною самоорганізацією. За змістом, поняття “гомеорезу” дуже близьке поняттям “системогенезу” П. Анохіна та “стабілізуючого відбору” І. Шмальгаузена. На нашу думку, Г. Югай має рацію, коли підкреслює різницю між гомеорезом і системогенезом, вбачаючи її в тому, що системогенез швидше акцентує увагу на кінцевому стані, а гомеорез - на всьому об'ємі процесу розвитку.

Отже, потреби системи управління - це конкретні моменти її стану, які на практиці передусім пов'язують її із соціальним організмом країни, а згодом і з більш віддаленим довкіллям - планетарним утворенням, що створюється світовою спільнотою.

На наступній стадії свого руху явище “соціальна проблема” ніби відривається від свого носія - соціального організму країни - й знаходить своє безпосереднє втілення у зовнішньому середовищі. Існування потреби системи управління у навколишньому середовищі відоме нам як її соціальний інтерес. Інтерес фіксує відношення системи управління щодо умов свого існування, але це відношення таке, за якого суб'єкт вимагає саме таких, а не інших умов свого існування та розвитку. Соціальний інтерес системи управління формалізується як її вимоги до соціального цілого або до соціального організму країни.

Як і потреба, її інтерес є складовою частиною, об'єктивним компонентом проблеми, а це означає, що і елементом складного механізму дії соціальних законів. Тут варто зазначити, що потреба та інтерес є такими компонентами соціальної проблеми управління соціального цілого, які визначають її об'єктивну природу, структуру, головні її характеристики.

¹ Югай Г. А. Общая теория жизни / Г. А. Югай. - М. : Мысль, 1985. - С. 137-138.

Соціальна проблема має вже досить складний устрій, бо соціальна необхідність, яка складає її іманентну основу, шляхом своєї актуалізації “обростає” потребами, створюючи у тілі системи управління специфічний стан внутрішнього напруження або незадоволення, переходить, зрештою, у зовнішнє середовище, відшукуючи в ньому елементи, завдяки яким можна задовольняти її нагальні потреби.

Як і потреба, інтерес системи управління обумовлений різноманітними суспільними відносинами. При цьому цілком ясно, що соціальний інтерес системи управління є, з одного боку, наслідком стану суспільних відносин, а з другого, - вимагає іншого стану цих відносин. Він, інтерес, формується на сукупності суспільних відносин, що склалися в суспільстві, бо й сама система управління - це соціальне утворення, що є похідним від сукупності об’єктивних та суб’єктивних відносин суспільства. У ній виражається, тобто проявляється, насамперед, інтерес суспільства. Навіть коли система управління потребує якісно нових соціальних відносин, вони є логічним продовженням вже існуючих, що відкидаються нею у минуле.

З другого боку, соціальний організм країни, виходячи з потреб цілого, теж має своє бачення системи управління. У такому вигляді потреби соціального цілого оформлені як його, соціального цілого, інтерес. І цим вони, соціальний організм країни та його система управління, поєднуються. Таке поєднання є нічим іншим, як загальним соціальним інтересом. Тут важливо підкреслити, що: “загальний інтерес існує, - як писали К. Маркс та Ф. Енгельс у “Німецькій ідеології”, - не тільки в уявленні, як “загальне”, але понад усе він існує в дійсності як взаємна залежність індивідів, між якими поділена праця”^[XXXVII].

Отже, іманентний зв’язок між системою управління і соціальним організмом країни має діяльнісну основу, бо кожен з них має отримати діяльність від іншого і повинен сам надати іншому

діяльність певної якості. Взаємозв’язок шляхом діяльності є сталим процесом, за допомогою якого відбувається відтворення системи сталих суспільних відносин.

Крім загального інтересу, є багато інших типів соціальних інтересів, і далеко не кожен із них фіксує саме поділ праці між людьми або соціальними конструкціями. Інакше кажучи, взаємозалежність індивідів, що є основою інтересу, може бути детермінована не тільки поділом праці. Найбільш перспективним видом інтересу системи управління є, з огляду на інформаційний характер ХХІ століття, підготовка особистості до необмеженої продуктивної творчості у соціальному світі.

Крім того, інтерес як вираз зв’язків фіксує не тільки взаємозалежність людей, але й їхні зв’язки із зовнішнім світом: ставлення людини до природи, до речей, до своїх потреб тощо. Інтерес - об’єктивний фактор, який виражає спрямованість позиції та поведінки системи управління при виборі або створенні умов для задоволення своїх потреб. Будучи безпосереднім виразником потреби, інтерес, насамперед, одним із своїх безпосередніх виразів має зацікавленість системи управління у конкретних умовах свого існування та розвитку.

З другого боку, саме взаємозалежність індивідів, виробничих фірм та об’єднань різних форм власності, зрештою, галузей народного господарства є не тільки основою інтересу суспільства до системи управління, але й навпаки, саме збереження та обслуговування цього загального інтересу є головною функцією системи управління, її соціальним інтересом.

Таким чином, соціальна проблема з’являється й визнається майже одностайно саме у той момент, коли система управління перестає обслуговувати загальні інтереси населення країни. Наразі - це відтворення на більш високій семантичній основі громадянського суспільства, наукове та кадрове забезпечення державотворчого процесу та розбудова соціально орієнтованої економіки України. І випливає вона із розходження між змістом, спрямованістю та

характером діяльності головних верств населення країни і якістю функціонування системи управління.

Підкреслюємо, що не особистий інтерес у набутті рис процвітаючого окремого соціального утворення, яке може набути навіть гіперболізованих форм, а суспільний інтерес детермінує виробничі функції національної системи управління. Змінюється поділ праці, змінюється соціальний інтерес, який обслуговує система управління, змінюється зміст її головної функції.

Якщо розкрити соціальний інтерес системи управління, то стане зрозуміло, яких саме змін соціальних умов, дій вона вимагає для забезпечення свого сталого функціонування та розвитку. Буває так, що залежно від конкретних умов вимоги інтересу настільки сильно домінують над іншими елементами проблеми, що проблема та інтерес практично збігаються. При цьому підкреслимо, що соціальному інтересу, як і соціальній потребі, притаманний об’єктивний характер.

Водночас, треба зауважити, що між соціальними потребами та соціальним інтересом системи управління існують відмінності. Відомо, що потреба - фактор життєдіяльності системи управління загалом. Вона торкається відтворення морфологічної цілісності та функціональної досконалості певної системи. Інтерес, насамперед, - фактор життєдіяльності вищезгаданого соціального органу, головним, вихідним пунктом якого є організаційна (трудова) діяльність, яка протікає в галузі духовного виробництва. Інтерес - це саме практична спрямованість поведінки суб’єкта на довколишні умови. Він більш безпосередній, ніж потреба, рушійна сила до дії.

Соціальна проблема, після того як потреба системи управління “загострила” у структурі соціального організму країни певну сукупність організаційних відносин, які потребують змін задля підвищення ефективності її функціонування, визріла й перейшла в заключну стадію свого розвитку.

Це означає, що визрівання проблеми у соціальному тілі системи управління стимулюється за рахунок того, що суб’єктивована потреба організму країни або системи управління не може “зустрітися” з об’єктивованим інтересом. На цьому підґрунті формується соціальне

протиріччя, яке ми розглядаємо як онтологічну основу проблеми системи управління. Це натуральна, або природна, форма існування проблеми в соціальному тілі системи управління.

Отже, протиріччя - це особливий, розчленований на дві протилежності, стан соціальної проблеми. Протиріччя включене у весь процес руху проблеми - від зародження до її вирішення. Тому про протиріччя, що лежить в її основі, можна говорити, як про стрижень та таємницю соціальної проблеми.

Різноманіття типів протиріч детермінує різноманіття типів проблем. Наразі ми наближаємося до питання про можливість трактування соціальної проблеми системи управління у широкому та вузькому сенсі. Коли ми визначаємо проблему як форму існування та вираження необхідності для системи управління здійснити певний вид діяльності, то ми говоримо про суспільну проблему в широкому сенсі слова.

У вузькому сенсі поняття проблеми системи управління також віддзеркалює назрілу суспільну необхідність. Остання розглядається вже як одна сторона розвитку суспільного протиріччя. Другою стороною виступають суспільні умови. Причому, умови реалізації об’єктивної необхідності, що виникла й розвивається, можуть бути ще недостатніми. Саме це ми сьогодні і спостерігаємо у горизонті формування загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами.

Протиріччя при цьому може виникнути і з ініціативи соціального організму країни, якому буде конче потрібна функція або послуга з боку системи управління, а та її не може задовольнити або не забезпечує певної якості, наприклад, запобігти екологічним і соціальним конфліктам, що постійно зіштовхує соціальні організми країн зі сталого розвитку у стан кризового розвитку і протистояння один одному.

Як висновок, з огляду на розглянуте нами вище, можна стверджувати, що розвиток або саморозгортання соціальної проблеми системи управління здійснюється по лінії: необхідність - потреба - інтерес - протиріччя. При цьому важливо зазначити, що гострота

останньої стадії, тобто протиріччя, яке притаманне системі управління соціального цілого, прямо свідчить про зрілість соціальної проблеми.

Окрім викладеного вище, варто звернути увагу на деякі інші ознаки, або характеристики соціальної проблеми системи управління соціального цілого. Це - сфера дії; масштаб, обсяг; тип; носій та виконавець; новизна; складність, трудність; зрілість; гострота; регулятивні функції; формування та вирішення проблеми; способи, термін, темпи цього формування та вирішення. Особливе місце, зрозуміло, займає управлінська діяльність людей, що спрямована на вирішення проблеми та результати діяльності у сфері матеріального і духовного виробництва.

Соціальна проблема системи управління на початок ХХІ століття дозріла онтологічно, бо має суб’єктивну та об’єктивну складові в соціальному організмі країни. Всі метаморфози, які має соціальна проблема системи управління, пояснюються системою суспільних відносин, що сформувалась і функціонує в країні, наприклад, в Україні.

При цьому спостерігається залежність між рівнем онтологічної зрілості соціальних проблем системи управління й рівнем зрілості системи відносин в країні. Накопичення соціальних проблем за кількісними та якісними показниками свідчить про те, що з системою суспільних відносин теж відбуваються негаразди. У разі формування протиріч високого порядку у системі суспільних відносин, тобто соціальному організмі країни, проблеми системи управління, як його органу, ніби завмирають та відходять на задній план.

Тепер постало питання про зміст соціальної проблеми системи управління соціального цілого. Специфіка його змісту полягає у тому, що система управління - це не морфологічно відокремлений від середовища об’єкт, а функціональний орган у структурі соціального організму країни. Тому система управління - це сукупність процесів організації і активації діяльності суб’єктів управління та організаційних структур.

Як випливає з процесуальної природи цього явища, зміст соціальних проблем пов’язується з процесами деформації та саморозпаду, дисфункціями, аритмією та дисгармонією, які спостерігаються на етапі функціонування системи управління у складі соціального організму країни. Це з одного боку, а з другого - тут не можна забувати про те, що предметом дослідження виступає система логічних конструкцій. Тому зміст явища варто вбачати відповідно у бажаних формах або в певному стані суспільних відносин, які забезпечують простір для сталого функціонування або подальшого розвитку системи управління.

Зміст соціальної проблеми системи управління своїми визначеннями, характеристиками, структурою, рухом,

висловлюючись мовою Г. Гегеля, зобов’язаний умовам. Умови немовби трансформують свій зміст у соціальну проблему. Проблема виступає як таке, що обумовлене.

При цьому аналіз практики свідчить, що різні умови при впливі на проблему системи управління мають свою специфіку. Одні з них впливають на проблему активно, інші - пасивно. Але у комплексі вони конструюють проблему, визначають її зміст, який, завдяки формі, набуває індивідуальних рис. Проблема - не кристал, а палаючий вогонь, який готує собі паливо - умови. Згорає паливо - згасає й сама проблема, перетворившись у практичні результати діяльності людей.

Умови, водночас, формують поведінку системи управління. Трансформація змісту зовнішніх умов у соціальну проблему веде до видозміни або збагачення функцій системи управління. Цей процес має два типи прояву. Перший тип - видозміна тих, що вже є, а другий - поява принципово нових видів організаційної діяльності.

Якщо у першому випадку має місце часткове відмирання існуючих морфологічних органів системи управління, що її раніше забезпечували змінені види організаційної діяльності, то у другому випадку - мова повинна йти про розширення функціонального прояву окремих її морфологічних підрозділів, або прояву принципово нових

морфологічних одиниць у її структурі, на які покладається забезпечення виконання нових обов’язків.

Водночас, тут треба підкреслити, що умови виступають засобами вирішення соціальних проблем системи управління. Більш детально ми це розглянемо далі.

Отже, зміст соціальної проблеми розкривається як сукупність вимог системи управління до себе або до соціального організму країни та окремих його підрозділів, наприклад, економіки, соціальної сфери, політики, ідеології або їхні якості функціонування, спрямованості, характеру та масштабу.

Кожен з елементів соціальної проблеми має такий атрибут, як вимоги. Термін “вимоги” - антропоморфний. Але він добре віддзеркалює ті чи інші форми вираження змісту соціальної потреби, що ґрунтуються на необхідності її в різних умовах. Цей термін, мається на увазі “вимоги”, в науці використовують, як відомо, при характеристиці соціальної проблеми як однієї з ознак закону. Тому тут правомірно говорити “вимоги закону”.

Отже, вимоги складають каркас змісту соціальної проблеми, є її онтологічною основою. По-перше, така основа має соціальну природу, по-друге, безпосередньо пов’язана з системою управління, по-третє, має морфологічний та функціональний вимір, по-четверте, виходить на формування особистості та суспільства, по-п’яте, відповідає вищому або організменому рівню складності взаємозв’язків між особистістю та суспільством.

Водночас варто зауважити, що до цього ми розглядали “соціальну проблему” як гносеологічну категорію, а тепер, при формалізації вимог такого функціонального утворення в структурі соціального організму країни, ми маємо справу з її морфологічним виміром. Аналіз вивчення змісту соціальної проблеми системи управління дає змогу подати такі важливі її характеристики, як: форму, буття, рух, енергетичний потенціал, методологічні підходи до вивчення та деякі ін.

Зміст соціальної проблеми тісно пов’язаний, як відомо, з формою, до якої належить усе певне. Форма соціальної проблеми,

таким чином, - це зміст, що просто утримується у фіксованому вигляді і завдяки цьому стає доступним для спостереження дослідником.

Отже, визначенням форми соціальної проблеми як рефлектованої визначеності є тотожність і відмінність. Тотожність - як певна невиразна діяльність, яка має задовольнити її вимоги (зміст - Ю. Б.), а відмінність - як різниця чи як протилежність видів діяльності, що становить сутність різновидів організаційної діяльності й матеріалізується у різноманітті технологій управління.

Окрім того, варто зауважити, що оскільки форма соціальної проблеми визначає субстанцію, з якої створена система управління, а субстанція, насамперед, визначається формою, то цим визначаються параметри системи управління, як соціального утворення. З огляду на соціальну природу системи управління, особливо її квантово- хвильовий характер, така субстанція є ніщо інше, як інтелігібельна матерія^[XXXVIII].

Форма соціальної проблеми з’являється, як відомо, перед дослідником у бутті. Саме ж буття соціальної проблеми складається з взаємовідносин комплексу логічних форм, у межах якого виникає, розгортається, існує й задовольняється протиріччя. На фазі виникнення соціальна проблема може постати як у системі управління, так і в соціальному організмі країни.

На етапі розгортання вона обов’язково “захопить” протилежну частину й викличе до життя відповідну суб’єктивну або об’єктивну форму.

На етапі функціонування буття соціальної проблеми протікає як динамічна рівновага між протилежностями, поки одна з них не почне домінувати над іншою.

На етапі розвитку буття соціальної проблеми набуває однієї з форм “зняття” протиріччя. Це три фази саморуху поняття “проблема”, до якого ми ще змушені будемо повернутись.

Тому форма соціальної проблеми - це форми існування протиріч. На думку дослідників, вони тісно пов'язані з рівнем, на якому проблема формується. Зрозуміло, що йдеться про тотожність, відмінність, протилежність, конфлікт, компроміс, згоду, інтегративність.

На початковому етапі форма існування соціальної проблеми “м'яка”. Вона сприймається більш інтуїтивно, ніж апаратом логічного мислення. На другому етапі форми соціальної проблеми придбали суб'єктивний та об'єктивний вигляд і тому сприймаються нами чіткіше. Вимоги протилежностей конкретні, але, незважаючи на їх конкретність, існує складність у поєднанні в органічну цілісність суб'єктивної та об'єктивної модифікацій форм однієї й тієї самої соціальної проблеми.

Вищий ступінь загострення протиріч фіксується поняттями “конфлікт”, “колізія”, “криза”, “катастрофа”, яким притаманні певні відмінності. Коли Ф. Енгельс говорив про трагічне протиріччя, конфлікти, колізії “поміж історично необхідною вимогою і практичною неможливістю його здійснення”^[XXXIX], то він характеризував одну із форм суспільної проблеми, що загострилася.

Відповідно до типів суспільних відносин можна спостерігати модифікацію форм існування проблем системи управління. Це так звані економічні, соціальні (у вузькому сенсі слова), політичні, національні, ідеологічні, міжнародні і інші різновиди форми існування соціальної проблеми системи управління.

Рух соціальної проблеми системи управління складається з руху протиріччя за рівнями існування соціального світу. На практиці вже давно створився певний стереотип сприймання лінії руху розвитку протиріч: тотожність, відмінність, протилежність, конфлікт. З цим важко не погодитись, бо вона системно охоплює усі рівні визрівання соціальної проблеми системи управління.

Таким чином, рух соціальної проблеми охоплює усі три рівні буття соціального світу. На мікрорівні соціальна проблема виглядає

як необхідність, яка глухо дає знати про себе. Однією з форм існування необхідності, вищою стадією її розвитку є, як відомо, неминучість. За наявності визначених умов, необхідність здійснюється з неминучістю, невідворотністю, обов’язковістю. Неминучість є такою мірою розвитку необхідності, здійснення якої приводить до одного визначеного наслідку. Тільки за наявності відповідних умов неминучість у своєму розвитку реалізується в одній із можливих форм свого існування, коли її протікання не може бути зупинене іншими необхідними процесами.

На макрорівні він, рух, спостерігається як оновлення системи потреб та “перебір” потенційних засобів їхнього задоволення. Функціональна активність комплексу суб’єктивних потреб та об’єктивних умов дає змогу вичерпно охарактеризувати сутність соціальної проблеми системи управління, дати її функціональне визначення. Рух, активність соціальної проблеми є її таємниця, завдяки якій вона виступає назовні, тобто переходить із потенційної у реальну форму свого існування. Цей момент виступу назовні та існування соціальної проблеми на макрорівні ми фіксуємо завдяки її атрибуту, яким є, згідно із вченням про науку логіку, ніщо інше, як протиріччя. Тому на практиці соціальна проблема системи управління досліджується, як правило, у зрілому стані, тобто на фазі протиріччя, а інколи, навіть у перезрілому стані, тобто на етапі загострення протиріччя або кризи.

На мегарівні рух соціальної проблеми набуває логічної форми, яка “закладає” нову необхідність, але вищого ґатунку. Цей момент є менш висвітлений у теорії розвитку системи управління, але вплив його на систему управління, що штучно “виокремлює” людина у ході соціально-історичної практики у специфічну сферу і обслуговує власною організаційною діяльністю, важко переоцінити. Далі це варто розглянути детальніше.

Системний підхід до вивчення руху соціальних проблем полягає у тому, щоб вивчати увесь спектр їхніх перетворень, тобто перехід від необхідності до потреби та інтересу, зрештою, до протиріччя.

Водночас рух уваги дослідників до осягнення сутності соціальної проблеми на практиці здійснюється у зворотному напрямку. Спершу вивчається протиріччя, згодом інтерес, потреби та необхідність. Саме такий алгоритм, порядок та глибина забезпечують цілеспрямований перехід у дослідженні і використанні теорії управління: від “гарячого” тактичного до поміркованого оперативного та ефективного стратегічного вивчення системи управління технічними, біологічними і соціальними системами, у структурі інтегрованого цілого - системи управління соціального організму країни, що, крім управління, утримує ще й алгоритми самоорганізації і регуляції.

Соціальна проблема системи управління має свою структуру, оскільки зміст, що складається з елементів, не може перебувати в неструктурованому вигляді. Але структура має специфіку, оскільки ми маємо справу з логічними конструкціями. Це означає, що структура соціальної проблеми складається з сукупності зв'язків та відносин між елементами соціальної проблеми. Головними зв'язками цієї структури є взаємовідносини: внутрішніх основ, вимог, умов виникнення, умов вирішення, результату діяльності людей з вирішення соціальної проблеми вищої школи. При цьому головними відносинами структури проблеми є відношення між її вимогами, умовами виникнення та умовами вирішення.

Структура соціальної проблеми завжди забезпечує її головну функцію, яка полягає у регулятивному впливові на поведінку людей. Оскільки соціальна проблема є певною системою, то вона є системою регуляторів. Зрозуміло, що регулятивними властивостями володіє тією чи іншою мірою кожен з елементів проблеми. Зрозуміло, що сила та роль кожного з регуляторів різні.

Регулюючі впливи проблеми на соціальні процеси здійснюються у комплексі з її умовами. Здійснення регулятивної функції соціальної проблеми, що виникла, збігається з вирішенням самої проблеми. Власне, проблеми впливають на суспільні процеси тільки шляхом свого вирішення. Питання про регулюючі функції соціальних проблем системи управління ускладнюється ще й тим, що ці функції в певних умовах можуть бути діаметрально протилежними.

Саморегуляція, наприклад, потребує одного, а штучно створена людиною система управління - принципово протилежного. Мета організації може полягати у одному, а дія системи управління - у протилежному і т. ін.

Соціальна проблема системи управління здійснює свої вимоги до соціального організму й через такі форми вираження соціальної необхідності, як: соціальна норма, принцип, повинність, обов'язок, місія, зобов'язання. Послідовність регулятивної дії соціальних законів наступна: вимоги соціальних законів проявляються через вимоги проблем, вимоги проблем через вимоги соціальних норм тощо.

Спочатку розглянемо соціальну норму як форму вираження вимог суспільства й ланку механізму вирішення соціальної проблеми системи управління. У залежності від характеру вимог і реальних можливостей їхнього задоволення соціальні норми поділяються на: зобов'язальні, дозвільні та заборонні.

Норма, що зафіксована у законі або у

галузевому/корпоративному стандарті, вимагає не просто дії, а дії певного типу. Соціальна норма - це вимога до всіх членів суспільства або до окремих груп людей та підприємств, організацій та установ, зрештою, галузей народного господарства здійснювати у визначених умовах дії установленого типу, зразка. Соціальні норми можуть вимагати як нових, так і стереотипних, репродуктивних дій, як пошуку ще невідомих шляхів організаційної діяльності, так і здійснення звичних дій, що повторюються. Але вони завжди фіксують необхідність дій саме певного типу.

При цьому норма завжди пов'язана з принципом, який є безпосереднім регулятором поведінки людей на практиці і ґрунтується на законі. Він є загальною вимогою до системи, здійснення якого поєднує різні елементи в одну структурну організацію, інтегруючи різні процеси в одну головну тенденцію розвитку. Принципи притаманні усім системам, що самоорганізуються. Головні атрибути потреби, що здійснюють організацію розрізнених процесів у дещо єдине, є водночас головним

принципом генезису структури, функціонування та розвитку системи управління соціального цілого.

Категорія обов'язку вказує на те, що вимагає не система управління, а вимагають інші суб'єкти від неї визначених дій в інтересах інших суб'єктів. Виконувати свої обов'язки для системи управління - значить діяти так, щоб сприяти задоволенню потреб соціального організму загалом та його підсистем - економічної, соціальної, політичної, ідеологічної. Інакше кажучи, задовольняти потреби тих, перед ким система управління має обов'язки.

Після цього можна визначити соціальний обов'язок системи управління як таку форму соціальної повинності, що фіксує необхідність: вирішення проблеми певним суб'єктом - системою управління; підпорядкування дій останнього інтересам інших суб'єктів, що діють у структурі соціального організму країни.

Можливість такої реалізації виступає у формі прав системи управління. Зафіксована обов'язком необхідність підкорення дій системи управління інтересам цілого - соціального організму країни - не звільняє останнього від створення умов для реалізації інтересів системи управління. Можливість такої реалізації виступає у формі прав останньої. Права, які є у певному сенсі протилежністю її обов'язкам, є, водночас, виразом обов'язків соціального цілого щодо системи управління. Права системи управління є можливістю здійснення її особистих або соціальних інтересів.

Соціальний обов'язок - це форма вираження вимог, яка фіксує: необхідність виконання вимог системою управління; необхідність підкорення дій останнього інтересам других підсистем соціального організму країни; детермінованість цих дій також внутрішнім збудженням системи управління/управління, як виконавця суспільних вимог.

Таким чином, у залежності від конкретно-історичних умов виникнення та існування, соціальні проблеми системи управління можуть проявитися через вимоги соціальної норми, принципу, прав, обов'язку, зобов'язань та інших форм вираження суспільного закону, які регулюють організаційну діяльність людей.

Окрім викладеного вище, варто додати ще один важливий висновок про те, що наявність такого розвиненого інструментарію впливу на людей - це не випадковість, а закономірність. Система управління, як орган соціального тіла, входить до системи управління соціального організму країни. Вона створює так званий зворотний зв'язок позитивного типу. Механізм його діяльності ґрунтується на потоці семантичної реальності (смислогенезі), що розгортається на планетарному рівні.

Характерно, що у сучасних гуманітарних науках значно зростає увага дослідників до смислогенезу. Він не випадково розглядається як онтологічна основа - відповідна онтологічна матриця, на якій ґрунтується інформаційна цивілізація.

Коротко пояснимо, що ми розуміємо під термінами: “онтологічна єдність”, “онтологічна матриця” і “онтологічна єдність світової спільноти”, оскільки впродовж дослідження ми не раз будемо до неї апелювати. І, головне, чому ми про неї заговорили тільки на початку ХХІ століття. На нашу думку, причина полягає у тому, що вона тільки зараз почала формуватись. Це пов'язано, як ми вважаємо, з рівнем цивілізаційного розвитку світової спільноти.

У якості головного аргументу наведемо думку Г. Гегеля, що подана ним у праці “Философия права”. Аналізуючи цивілізацію як форму соціального порядку, він писав: “Цивілізація - це штучна, багатоцільова соціальна система, що прагне перебувати у рівноважно- динамічному стані, здатна до саморегуляції і самоудосконалення, що робить постійні зусилля із блокування існуючих небезпек деструкції і хаосу. Напрями її організаційно-регулятивних зусиль різноманітні, оскільки джерелом небезпеки для неї можуть виступати різні сили - від деструктивних процесів в економічних і політико-ідеологічних сферах до окремих людей, одержимих руйнівними афектами і пристрастями.

Ключовим принципом цивілізації як системи є принцип соціального порядку, а головна її вимога до власних підсистем і елементів - це підкорятися існуючим нормам і законам, наслідувати задані зразки. Цивілізаційній системі потрібне регулярне, ритмічно

педантичне відтворення готівкового порядку для того, щоб успішно виконувати свою репродуктивну функцію, що підтримує соціальний порядок, - система. З цією метою створюється низка соціальних інститутів, що не допускають безладу, підтримують соціальний порядок, система державної влади, правові інститути, політичні організації. На це ж спрямована діяльність традиційних виховно- регулятивних засобів - звичаїв, традицій, моральних норм, а також засобів психолого-педагогічної дії сугестії (що навіює) старших поколінь на молодші”¹.

Тож, онтологічна єдність це сумісне буття у межах певної системи, наприклад, Всесвіту, соціального світу або певної цивілізації. Це випливає з визначення терміну “онтологія” (від грецького - суще, буття і вчення) і його атрибутивних характеристик, оскільки її головними поняттями є категорії буття і небуття, які вбирають у себе воістину невичерпний зміст, що охоплює космос, природу, соціум, людину, культуру.

Г. Гегель у праці “Философия права” у розділі, присвяченому онтології права при аналізі онтологічної основи соціально-правової реальності, писав: “Буття є загальною властивістю усіх речей, а поняття буття фіксує цю їх властивість як первинну, фундаментальну ознаку, не торкаючись інших, приватних, особливих якостей. Бути або перебувати у бутті означає для речі, організму, суб'єкта, будь- якої реалії:

- по-перше, просто існувати, перебувати окремо від усього іншого;

- по-друге, існувати разом з усім іншим;

- по-третє, існувати у взаємодії з іншими реаліями;

- по-четверте, існувати в єдності з універсумом, світовим цілим”^{[XL] [XLI].}

Бути - означає перебувати не в стані абсолютного спокою, а в динаміці безперервних, малих або значних змін. Світ в цілому і усі його окремі частини і елементи безперервно змінюються. Вічний

універсум складається з кінцевих, виникаючих і зникаючих, таких, що з’являються з небуття і ідуть у небуття, речей, предметів, живих істот. Із смертних елементів складається безсмертний всесвіт, з кінцевих часток складається нескінченний Всесвіт, з різноманіття окремих явищ складається гармонія єдиного світопорядку, де буття і небуття безперервно перетікають одне в одного.

Буття підкоряється певній логіці, яка задається початковими підставами, що перебувають у ньому самому. Основа - це те, що є для речі або феномена генетично первинним і беззаперечним, що зумовлює характер і межі їх просторово-тимчасового перебування, що забезпечує стійку динамічну єдність їх як цілісностей. Універсальною онтологічною основою різноманітних форм сущого є взаємодія протилежних начал або протиріччя. Існує незліченна множина пар протилежностей - світло і пітьма, верх і низ, тверде і м’яке, чоловіче і жіноче, добро і зло, істина і брехня і т. ін.

Протиріччя з’являються і вирішуються, щоб знову виникнути і шукати можливості вирішення. Логіка цих появ і вирішень складає внутрішній пульс буття. Саме ж протиріччя є універсальною онтологічною структурою, присутньою в усіх сферах космічного, природного, соціального і духовного буття.

За логікою Г. Гегеля: “У будь-якій цілісності воно (протиріччя - Ю. Б.) виступає як структуротворне або структуроруйнівне начало. Характер взаємодії протилежностей зумовлює існування трьох головних буттєвих форм організації: 1. Хаосу (ентропії). 2. Порядку. 3. Гармонії.

Хаос. Оскільки у бутті завжди є присутньою можливість небуття і будь-яка конкретна структура рано чи пізно розпадається, можна стверджувати, що порядок багатий хаосом, подібний до того, як і життя завжди багате смертю. Хаос - це відсутність структурності, неуважність, безмірність. У міфології хаосом здавна заведено іменувати щось невиразне у собі, внутрішньо недиференційована, неструктурована першооснова буття, що виступає як аморфна, нестійка стихія. Хаос або передує порядку, або виникає в результаті руйнування існуючого порядку. У зіткненнях своїх стихій він несе

величезну потенційну енергію, здатну за певних умов утілитися, оформитися в конкретні структури.

Порядок є способом і формою існування організованих структур, внутрішньо урівноважених цілісностей. З них складається онтологічна надсистема, що перебуває в динамічно рівноважному стані. Вона здатна упродовж періоду, достатнього для виявлення і реалізації її можливостей, ефективно функціонувати, зберігати себе в стані життєздатності, репродукувати необхідні для себе форми, генерувати нові, гасити і блокувати деструктивні імпульси і тенденції, що виникають, не дозволяючи їм руйнувати надсистему як цілісність.

Будучи станом, в якому перебуває система, порядок припускає нескінченну безліч своїх ступенів свободи. Кожен цей стан, кожна міра впорядкованості знаходиться на певному віддаленні від протилежних полюсів хаосу і гармонії.

Гармонія - цей стан цілого, коли усі його елементи приходять в таке співвідношення, при якому система досягає високого ступеня досконалості, функціональної ефективності і продуктивності. В умовах гармонії усі частини системи існують максимально повноцінно, коли кожен елемент, чим більше віддає, тим більше отримує. Гармонія - це не зовнішнє поєднання протилежностей, а їх злиття в конкретну, органічну тотожність, коли усуваються різкі відмінності і контрасти між ними, налагоджується вражаюча узгодженість взаємодій”^[XLII].

Це цілком слушне зауваження, оскільки смисл об'єктів та явищ дійсності є, по суті, системною якістю, якої вони набувають у контексті життєвого світу суб'єкта. При цьому культура аналізується як поле колективних смислів, а мистецтво, освіта, засоби масової інформації - як механізми їхньої трансляції. У соціальному житті особливою сферою, що спеціально культивує гармонію, є мистецтво. Воно начебто для того і призначене, щоб нагадувати людям, що, окрім хаосу, що лякає, і розміреного, але порою бездушного порядку, існує вищий світ прекрасних гармоній. До речі, освіта, на

переконання дослідників, належить до найбільш ефективно спрямованої трансляції смислів у структуру особистості¹.

На цьому фоні вихід в онтологічний план аналізу смислогенезу є необхідною передумовою адекватного розуміння будь-якого окремо взятого смислового феномена як елемента єдиної системно організованої смислової реальності, а також його емпіричного дослідження і впливу на смислову сферу особистості під час освітянського процесу у вищому закладі освіти.

Тільки за цих умов, як доводить дослідження Д. Леонтьєва, особистість може перейти у недалекому майбутньому “від життєдіяльності до життєтворчості, від смислової регуляції до регуляції смислів, від психології “особистості, яка змінюється у світі, що змінюється” - до психології особистості, яка творить та оновлює себе і свій життєвий світ”^{[XLIII] [XLIV].}

При цьому сила впливу соціальної проблеми системи управління на соціальний організм країни визначається енергетикою одиниць смислогенезу, які залучені до її проблемного поля. Кількісно енергетичний потенціал соціальної проблеми системи управління вимірюється енергією людини або колективу людей, яку треба затратити на її вирішення.

Виходячи з щойно розглянутого, можна дати більш розширене визначення сутності поняття “соціальна проблема системи управління”. На наш погляд, соціальна проблема системи управління - це форма існування та вираження необхідності для національної системи управління тривало здійснювати специфічну регуляційну діяльність, без якої неможливо забезпечити творення та відтворення органічної сукупності суспільних відносин на кожному з етапів саморозгортання соціального організму країни.

На перший погляд, таке визначення відрізняється від робочого формулювання, що було наведене нами раніше. Але це тільки на перший погляд. У кінцевому варіанті, соціальна проблема системи

управління визначена в широкому сенсі, а в першому - у вузькому. Перший тип проблеми є формою прояву другого. Можливість різних модифікацій та варіацій визначення соціальної проблеми підкреслює високий рівень її складності.

Таким чином, арсенал соціальних проблем системи управління обумовлюється, як вище доведено, станом та специфікою наступного етапу саморозгортання соціального організму країни. Для України, наприклад, йдеться про породження громадянського суспільства у період породження соціального цілого, забезпечення гомеорезу, у ході якого формується система управління соціального тіла на етапі становлення соціального організму країни, зберігання гомеостазу на етапі його зрілого функціонування та трансформацію або модифікацію структури та функціональних властивостей соціального цілого в нову якість на етапі еволюційного (революційного) розвитку соціального світу.

Зрозуміло, що на кожному з цих етапів систему управління чекає “свій” набір соціальних проблем. І вона має бути готовою розробляти заходи для їхнього подолання. “Історично неможливо, - підкреслював Ф. Енгельс, - щоб суспільству, що стоїть на більш низькому ступені економічного розвитку, довелось вирішувати задачі та конфлікти, які виникли і могли виникнути лише в суспільстві, що стоїть на більш високому ступені розвитку”^[XLV].

Оскільки від соціальних проблем системи управління нікуди подітись, вони будуть супроводжувати її, поки буде культивуватись існуюча форма організації соціального життя людей. При цьому, як свідчить їх теоретичний аналіз, варто детальніше дослідити умови виникнення та умови вирішення.

Водночас підкреслимо, що умови формування та умови вирішення проблеми різняться між собою не тільки в часі, а й тим, що перші є можливістю других, що перші - необхідні і недостатні умови, а другі - необхідні і достатні. Окрім того, умови виникнення проблем - не вибираються, а деякі умови вирішення можуть вибиратися, тому

що одну й ту саму проблему можна вирішити за допомогою різних засобів. Через це їх варто розглянути окремо. Спершу розглянемо алгоритм походження соціальних проблем системи управління.

1.2.