ГЛОБАЛЬНИЙ ПЛАН МАРШАЛЛА

Людська цивілізація сьогодні така складна і розмаїта, така розкидана і чисельно велика, що важко навіть уявити, як ми можемо скоординовано і спільно зреагувати на світову екологічну кризу.

Це є зрозумілим. Але що робити далі? Як нам налагодити практичні робочі стосунки, які об'єднають людей, що живуть в абсолютно різних обставинах? Як сконцентрувати енергію кардинально різних держав у неперервному і довготривалому зусиллі, що втілить цей організуючий принцип у конкретні зміни - зміни, які вплинуть майже на кожен аспект нашого спільного життя на цій планеті?

Нам важко уявити собі реальне підґрунтя для сподівань, що довкілля може бути збережене, не тільки тому, що досі бракує глобальної згоди щодо нагальності цього завдання, але й тому, що ми ще ніколи не працювали разом у світовому масштабі над вирішенням жодної проблеми, яка б за своєю складністю хоча б наближалася до цієї. Навіть за таких обставин ми повинні знайти спосіб об'єднатися навколо спільної мети, бо криза, яка нам загрожує, зрештою, є всесвітньою і може бути подолана

тільки на глобальній основі. Виокремлення лише одного якогось аспекту або спроби знайти якісь рішення в межах окремого регіону світу, зрештою, приречені на невдачу, розчарування та ослаблення рішучості, що необхідна для вирішення проблеми в цілому.

Хоча справді немає реальних прецедентів таких дій світового масштабу, як це необхідно зараз, але історія дає нам принаймні один яскравий зразок спільних зусиль - План Маршалла. У блискучому співробітництві, яке було саме по собі безпрецедентним, декілька багатих країн і декілька більш бідних країн, натхненних спільною метою, об'єдналися, щоб реорганізувати цілий регіон світу і змінити спосіб його життя.

Одразу після Другої світової війни Європа була настільки спустошена, що, здавалося, про відновлення нормальної господарської діяльності було важко навіть мріяти. Тоді, ранньої весни 1947 року, Радянський Союз відхилив пропозиції США щодо допомоги відродженню німецької промисловості, тим самим переконавши генерала Джорджа Маршалла і президента Гаррі Трумена, що Радянський Союз сподівається скористатися з економічних негараздів, що існували тоді не тільки в Німеччині, але і на решті території Європи. Після тривалих обговорень та вивчення цього питання Сполучені Штати заклали фундамент для Плану Маршалла, що отримав офіційну назву Програма європейської відбудови.

Найчастіше План Маршалла сприймають як сміливу стратегію допомоги народам Західної Європи у відбудові та достатньому зміцненню своїх країн, аби запобігти поширенню комунізму. Ця популярна точка зору загалом відображає суть Плану. Але історики професори Гарвардського університету Чарльз Майєр і Стенлі Хоффман наголошують на стратегічній природі плану, що брав до уваги структурні причини нездатності Європи самостійно впоратися з економічною, політичнок) та соціальною кризою. План передусім передбачав виправлення найбільш вузьких місць, які перешкоджали потенційному зростанню національних економік кожної країни, зокрема відновлення зруйнованої інфраструктури, відбудову затоплених вугільних шахт, скасування безглуздих торгових бар'єрів. Він був достатньо довготривалий, і тому зміг стати основою для фундаментальної структурної перебудови, а не лише "швидкою допомогою" або якоюсь "програмою розвитку". Його свідомо було розроблено так, щоб змінити динаміку системи, якій була адресована допомога, таким чином стимулюючи появу здорової економічної системи. І це було блискуче реалізовано Евереллом Гарріманом.

Історики також відзначають регіональну спрямованість Плану Маршалла і його стимули для посилення інтеграції й співробітництва у Європі.

Але в той час, коли починалося його впровадження, ідея спільної Європи здавалася ще менш імовірною, ніж руйнування Берлінської стіни лише кілька років тому, і так само нездійсненною, як видається нездійсненною сьогодні спільна світова реакція на екологічну кризу. Отож, план на зразок Плану Маршалла, якщо хочете - Глобальний План Маршалла, зараз вкрай необхідний. Масштабність і складність сьогоднішніх завдань набагато вищі; тепер потрібен план, у якому поєднаються широкомасштабна, довготривала та цільова фінансова допомога країнам, що розвиваються, величезні зусилля з розробки і подальшої передачі бідним країнам нових технологій, необхідних для сталого економічного прогресу, всесвітні програми зі стабілізації демографічної ситуації на планеті та жорсткі зобов'язання з боку індустріальних держав щодо якнайшвидшого переходу до екологічно відповідального способу життя.

Незважаючи на принципові відмінності між кінцем 40-х років і сьогоденням, модель Плану Маршалла може стати у великій нагоді, коли ми почнемо вирішувати величезну проблему, з якою тепер зіткнулися. Зокрема, новітній Глобальний План Маршалла необхідно, як і його оригінал, зосередити на стратегічній меті та зробити наголос на тих діях і програмах, які допоможуть виправити ті вузькі місця, які зараз перешкоджають здоровому функціонуванню світової економіки. Нова світова економіка мусить бути всеосяжною системою, яка охопить усі регіони, на відміну від нинішньої системи, що ігнорує більшу частину Африки і значну частину Латинської Америки. У всеосяжній економіці, наприклад, багаті країни більше не будуть вимагати від країн "третього світу" сплати величезних процентів за старі борги навіть тоді, коли ця сплата значно збільшує зубожіння і страждання їхнього населення, що у свою чергу сприяє неконтрольованому зростанню революційної напруженості.

Але стратегічне мислення безплідне без згоди, і тут План Маршалла знову стане у нагоді. Історики нагадують нам, що цей План зазнав би невдачі, якщо б держави, які отримували допомогу, не мали спільних ідеологічних засад або принаймні не схилялися до спільних ідеалів і цінностей. Сильний післявоєнний потяг Європи до демократії і капіталізму уможливив регіональну економічну інтеграцію; подібним чином, зараз світ перебуває набагато ближче до консенсусу щодо основних політичних та економічних принципів, ніж це було всього кілька років тому, і оскільки ідейно-філософська перемога Заходу стає дедалі очевиднішою, то тим самим зростає можливість втілення у життя Глобального Плану Маршалла.

Загалом, буде справедливим зазначити, що останніми роками більшість країн світу зробила три важливих вибори щодо майбутнього: по-перше, демократія буде найпоширенішою формою політичної організації життя на нашій планеті; по-друге, керовані вільні ринки будуть найбільш прийнятною та розповсюдженою формою економічної організації; і, по-третє, більшість людей сьогодні відчуває себе складовою частиною справді глобальної цивілізації, яка дещо передчасно неодноразово проголошувалась в цьому столітті, але лише тепер люди в усьому світі осягають це розумом та відчувають це серцем. Навіть ті держави, що досі офіційно протистоять демократії і капіталізму, як наприклад Китай, здається, поступово почали схилятися до нашого філософського напрямку, принаймні у свідомості молодших поколінь, які ще не прийшли до влади. •

Ще одним мотивом для Плану Маршалла було чітке усвідомлення небезпеки вакууму, який утворився після завершення тоталітарного порядку в країнах Осі (Німеччина, Італія, Японія - ред.), і перспективи хаосу за відсутності позитивних зрушень у напрямку до демократії і капіталізму.

План Маршалла, однак, частково завдячує своїх успіхом деяким конкретним обставинам, що переважали в післявоєнній Європі, але не є характерними для різних регіонів світу сьогодні. Наприклад, європейські держави мали розвинену економіку перед Другою світовою війною, і тому зберегли велику кількість кваліфікованих робітників, запаси сировини, і широкий досвід життя в сучасних умовах. Вони також мали великий потенціал для регіонального співробітництва - хоча це краще видно з перспективи часу, аніж це було видно тоді, коли перспектива дружніх стосунків, скажімо, між Німеччиною та Англією здавалася дуже віддаленою...

Розмаїтість країн і народів світу значно ускладнює модель, яку з таким успіхом було застосовано в Європі. Але навіть за таких умов інші уроки Плану Маршалла все одно можна реалізувати. Всередині цього розмаїття плани прискорення переходу до сталого суспільства мають бути розроблені з урахуванням регіональних особливостей і з різними стратегіями для кожного регіону. Східна Європа, наприклад, має ряд регіональних особливостей, що суттєво відрізняються від тих, що характерні для Сахелю (на околиці Сахари в Африці), так само як умови Центральної Америки суттєво відрізняються від тих, що характерні, скажімо, для архіпелагів Південно-Східної Азії.

Багато перешкод для прогресу і в індустріальному світі. Справді, одним з найбільших бар'єрів для Глобального Плану Маршалла є вимога того, що розвинені країни й самі повинні зазнати глибокої трансформації. План Маршалла поклав тягар змін і перехідних процесів тільки на країни, які отримували допомогу.

Новий план вимагатиме, щоб багаті країни фінансували передачу екологічно безпечних технологій країнам "третього світу" і допомагали злиденним країнам досягти стабілізації чисельності свого населення і сталого економічного прогресу. Але щоб цей план спрацював, багаті країни повинні трансформуватися, що для них буде у певному відношенні навіть складніше, ніж для країн "третього світу", бо буде порушена усталена і масова економічна практика. Тому опір цим змінам є досить сильним, але цей перехід до сталого суспільства може і обов'язково повинен відбутися - як у розвинених країнах, так і в країнах, що розвиваються. І цьому, імовірно, сприятиме низка глобальних угод, які зобов'яжуть всі держави діяти спільно. Для успіху цих угод вони повинні бути складовою частиною повномасштабного проекту, спрямованого на розвиток здоровішої і більш збалансованої моделі світової цивілізації, яка інтегруватиме країни "третього світу" у світову економіку. Не менш важливо, щоб розвинені країни були готові вести інших своїм прикладом; інакше країни "третього світу" навряд чи погодяться впроваджувати необхідні зміни, навіть в обмін на суттєву допомогу. Зрештою, так само, як План Маршалла поважав суверенність кожної країни, хоч і вимагав, щоб усі вони працювали разом, цей новий план має наголошувати на співробітництві - в різних регіонах світу і в глобальному масштабі - одночасно з глибокою повагою до цілісності окремих націй-держав.

Цю думку варто спеціально наголосити. Саме згадування будь-якого плану, який передбачає широкомасштабне співробітництво, викликає тривогу у багатьох, - особливо у консерваторів, - які вже давно поставили знак рівності між такими пропозиціями та пропагуванням наднаціональних інституцій на зразок світового уряду. Дійсно, деякі з тих, хто підтримує спільні глобальні дії, схильні припускати, що наднаціональні утворення такого плану є неминучі. Але це уявлення неможливе з політичної точки зору та непридатне для практичної роботи. Політична проблема очевидна: ця ідея викликає такий опір, що подальші дебати щодо основоположної мети зразу припиняються - особливо в Сполучених Штатах, де ми так сильно захищаємо наші особисті свободи. Побоювання, що наші права можуть опинитися під загрозою при делегуванні навіть частини нашого суверенітету до якоїсь всесвітньої влади, є гарантією того, що цього просто не станеться. Практичну проблему можна проілюструвати запитанням: яка мислима система глобального управління могла б примусити окремі країни реалізувати екологічно безпечну політику? Адміністративні проблеми будуть просто гігантськими не в останню чергу через те, що часто недієздатність органів влади схоже зростає в геометричній прогресії зі зростанням відстані між суб'єктом влади і людьми, на яких він впливає. І зважаючи на хаотичний стан деяких урядів, які будуть підлеглі цим глобальним інституціям, діяльність будь-якої такої установи напевне матиме несподівані побічні ефекти і ускладнення, які зашкодять основній меті. Як сказала Дороті Паркер про книгу, яка їй не сподобалася, ідею світового уряду "не варто легко відкидати; її треба відкинути з великою силою".

Якщо світовий уряд і не можливий, і не бажаний, то як ми можемо налагодити успішну співпрацю у світовому масштабі з метою зберегти довкілля? Є тільки одна відповідь: ми повинні вести переговори щодо укладення міжнародних угод, які встановлять всесвітні норми прийнятної поведінки. Але приєднання до цих угод має відбуватися добровільно - хоча з розумінням того, що вони міститимуть як стимули, так і юридично обумовлені санкції за їх невиконання.

Найважливіша наднаціональна організація світового рівня - Організація Об'єднаних Націй - може грати в цьому певну роль, однак я сумніваюся в її спроможності зробити багато. Зокрема, щоб відслідковувати розвиток в контексті тієї чи іншої глобальної угоди, Організація Об'єднаних Націй могла б розглянуги ідею створення Ради Господарювання, яка мала б справу із проблемами глобального довкілля так само, як Рада Безпеки сьогодні розглядає питання війни і миру. Такий форум був би дедалі більш корисним і навіть необхідним в умовах розгортання глобальної екологічної кризи.

Так само варто було б започаткувати традицію щорічних зустрічей у верхах з питань довкілля, подібно до нинішніх щорічних економічних самітів, на яких лише інколи знаходять час для розгляду екологічних питань. Попередні обговорення Глобального Плану Маршалла повинні так чи інакше відбутися на найвищому рівні. І, на відміну від економічних зустрічей у верхах, у цих обговореннях повинні брати участь глави держав як розвиненого світу, так країн, що розвиваються.

У будь-якій глобальній угоді такого типу, як я пропоную, найважчими будуть взаємостосунки між багатими і бідними країнами; необхідний дуже виважений баланс тягарів і обов'язків, що покладатимуться на обидві групи держав. Якщо, наприклад, певна угода матиме більший вплив на бідні країни, то потрібно її урівноважити одночасною угодою, яка матиме більший вплив на багаті країни. Цей підхід уже розвивається природним чином під час перших попередніх обговорень глобальних екологічних проблем. Зокрема, є безумовний, хоча і не виражений відкрито, зв'язок між переговорами щодо збереження вологих лісів, які знаходяться здебільшого на території бідних країн, і переговорами щодо зменшення викидів парникових газів, що є особливо складним для багатих країн. Якщо ці переговори будуть успішними, то остаточні угоди стануть компромісним вирішенням цих двох проблем на основі взаємних поступок.

Розробка Глобального Плану Маршалла повинна також враховувати, що багато країн перебувають на різних стадіях розвитку, й кожна нова угода має зважати на ту прірву між державами-учасницями, не тільки в плані їхнього відносного багатства, але також і рівня політичного, культурного і економічного розвитку. Врахування цього розмаїття має значення як для тих держав, які мають щось отримати внаслідок запровадження тієї чи іншої глобальної угоди, так і для тих, які повинні стати донором. Координованість і узгодженість дій між країнами-донорами, наприклад, може стати найбільш складною проблемою. Два донорські учасники Плану Маршалла, Сполучені Штати і Великобританія, налагодили чудові робочі стосунки протягом війни, які потім використовувалися як модель для їхнього післявоєнного співробітництва. Сьогодні Сполучені Штати не можуть, зрозуміло, бути головним фінансистом світової програми відродження і не можуть приймати ключові рішення самі або тільки з одним близьким союзником. Фінансові ресурси повинні тепер надійти від Японії і Європи та від багатих нафтовидобувних держав...

Досі існує кілька серйозних перешкод для співробітництва навіть між великими світовими потугами - Сполученими Штатами, Японією і Європою, - які мають бути подолані до розгляду Глобального Плану Маршалла. Японія, незважаючи на величезну економічну силу, поки що не була схильна брати на себе частину відповідальності за світове політичне лідерство і, здається, наразі не бачить необхідності для себе грати таку роль. А Європа ще багато років буде поглинута складностями на шляху до творення цілого - завдання, що додатково ускладнюється прагненням несподівано звільнених держав Східної Європи потрапити до ЄЕС.

Таким чином, відповідальність за висунення ініціативи, запровадження нових підходів, каталізацію процесу і лідерство в глобальних зусиллях непропорційно припадає на Сполучені Штати. Тим часом на початку 90-х наш потяг до світового лідерства виглядає зовсім не таким рішучим, яким був наприкінці 40-х. Тут частково вплинув гіркий досвід війни у В'єтнамі, а також накопичена втома від тривалого тягаря світового лідерства. До того ж ми вже не домінуємо у світовій економіці, як це було раніше, і це тим більше впливає на нашу готовність взяти на свої плечі важкий тягар. І наш дефіцит бюджету тепер такий великий, що може зовсім задушити нашу готовність до розгляду навіть найбільш невідкладних завдань. Чарльз Майєр вказує, що щорічні видатки США згідно Плану Маршалла у період 1948-1951 рр. становили близько

2 відсотків нашого валового національного продукту. Видатки у такому ж обсязі (проценті ВНП) нині сягали б майже 100 мільярдів доларів на рік (в порівнянні із загальною невійськовою іноземною допомогою США, що становить нині близько 15 мільярдів доларів на рік).

Тим не менше свого часу План Маршалла отримав сильну підтримку в Конгресі з боку обох партій. Тоді було мало сумнівів у тому, що урядове втручання, цілком далеке від завдання будь-якої шкоди системі вільного підприємництва в Європі, було найбільш ефективним засобом посприяти її здоровому функціонуванню. Але здається, що наші теперішні лідери бояться будь-якої форми втручання.

Справжньою причиною їхнього затятого небажання очолити розробку ефективної екологічної стратегії схоже є побоювання, що якщо ми рушимо вперед, то нас неминуче примусять слугувати прикладом і активно запроваджувати зміни, які могли б порушити політику, якої вони воліють дотримуватися, - політику невтручання, політику економічної пасивності...

Послуговуючись оригінальним Планом Маршалла як моделлю і надихаючою ідеєю, ми можемо почати схематично розробляти план дій. Глобальні зусилля з порятунку довкілля повинні бути зосереджені навколо стратегічних завдань, які одночасно відповідатимуть найважливішим бажаним змінам і дадуть нам змогу розпізнати, виміряти і оцінити наш прогрес на шляху до цих змін. Кожне завдання повинно бути підкріплене комплексом заходів, які дадуть змогу світовій цивілізації реалізувати його якомога швидше, ефективніше і більш справедливо.

На мій погляд, п'ять стратегічних завдань повинні спрямовувати та забезпечувати інформацією наші зусилля

3 порятунку глобального довкілля. Дозвольте мені побіжно окреслити кожне з них перед тим, як розглядати їх де­тальніше.

Першим стратегічним завданням має бути стабілізація населення світу. При цьому слід розробити заходи для створення в кожній країні світу умов, необхідних для так званої демографічної стабілізації - історично і документально зафіксованого переходу від динамічної рівноваги високого рівня народжуваності і високого рівня дитячої смертності до стійкої рівноваги низьких рівнів народжуваності та дитячої смертності. Ця зміна відбулася в більшості індустріальних країн (які мають низький рівень дитячої смертності і високий рівень письменності та освіти) і фактично відсутня в країнах, що розвиваються (де ситуація прямо протилежна).

Друге стратегічне завдання - швидке створення і розвиток природозберігаючих технологій, - особливо в енергетиці, транспорті, сільському господарстві, будівельній промисловості і у виробництві, - які здатні сприяти сталому економічному прогресу без одночасного руйнування довкілля. Ці нові технології потім слід швидко надати всім країнам - особливо тим країнам "третього світу", яким можна дозволити розплатитися за них шляхом виконання різних зобов'язань, які вони візьмуть на себе як учасники Глобального Плану Маршалла.

Третє стратегічне завдання - це всеохоплююча і повсюдна зміна в економічних "правилах гри", за допомогою яких ми вимірюємо вплив наших рішень на довкілля. Ми повинні запровадити - з допомогою глобальної угоди - систему економічної звітності, яка даватиме відповідну оцінку екологічним наслідкам як того повсякденного ринкового вибору, що ми робимо на рівні окремих осіб та компаній, так і вибору більших, макроекономічних альтернатив на рівні держав.

Четверте стратегічне завдання - це проведення переговорів і укладання нової генерації міжнародних угод, в яких буде визначено міжнародно-правові системи регулювання, конкретні заборони, механізми впровадження і планування, стимули, санкції і взаємні зобов'язання, необхідні для успіху всього плану в цілому. Ці угоди повинні обов'язково враховувати величезні відмінності у можливостях і потребах розвинених держав та країн, що розвиваються.

П'яте стратегічне завдання - це створення спільного плану екологічної освіти громадян усього світу щодо нашого глобального довкілля. По-перше, слід створити всеохоплюючу програму досліджень і моніторингу змін, що відбуваються в навколишньому середовищі, з тим, щоб залучити до цього людей в усіх країнах світу, особливо студентів; і, по-друге, інтенсивно поширювати інформацію про місцеві, регіональні і стратегічні небезпеки для довкілля. Остаточна мета цих дій - сприяти утвердженню нового розуміння взаємовідносин цивілізації і глобального довкілля.

Кожне з цих завдань тісно пов'язане з усіма іншими, і всі вони повинні здійснюватися одночасно в рамках Глобального Плану Маршалла. Насамкінець, План повинен мати більш загальну, інтегруючу мету - створення, особливо у світі, що розвивається, соціальних і політичних умов, що приведуть до формування сталих суспільств, таких як, наприклад, соціальна справедливість (включаючи рівні права на землеволодіння); дотримання прав людинй; належні харчування, охорона здоров'я і житло; високий рівень письменності; більша політична свобода, активніша участь у суспільному житті та політична підзвітність і відповідальність. Звичайно, всі конкретні заходи повинні бути підпорядковані головному організуючому принципу збереження глобального довкілля...