ДО ГОЛОВНИХ ЗАСАД НАЦІОНАЛІЗМУ

Світогляд раба є нетворчий та негативний аж до хвилини, доки його не знищить новозроджений дух свободи. Чин, як наглядне здійснення свободи, переду- мовлює внутрішню її волю, що мусить проявитися як реальна вартість.

Для нації, що мусить провадити боротьбу аж до перемоги — не може бути пізнання власної минувшини самоціллю, заспокоєнням чисто теоретичного зацікавлен­ня, але першим із необхідних творчих засобів, бо спра­ва йде про продовжування життя, а не про погляд на за­вершену історію. Отже буде справедливо не визнати за українським народом випрацьованих категорій істо­ричного життя, тому, що власне історія творила його, а не навпаки. Мало великого й непроминаючого приніс він на буйно родючий лан красою залитої землі, що її не зумів опанувати для себе в цілості. Дух ного не до­повнив гідно природи. Розпливне животіння, а не жит­тя, що кидає далеко поза межі дійсности величні блиски всесвітніх задумів — тліло в лоні степового простору.

Мораль переможного гину — універсальна засада людської історії — не була постійною кермою подій українського життя, і тому в усій спадщині нашій не домінує вираз великої ідеї, стилю, методи. Звідси кож­ний визвольний наш зрив — це не тільки розгром зброй­них сил, але й моральних; це і є причиною факту, що після останньої спроби нічого в нас основно не змінило­ся та що на місці прямолінійності! суб’єктивного націо­нального чину, маємо нині тільки «орієнтації», зміно- віховство різного типу, перекупність, зраду.

Нація органічно недозріла й технічно не присто­сована до складніших функцій життя, мусить що тіль­ки в поступі методичного розросту доходити до накрес­лення світогляду, як виразу глузду своєї ролі, ніJK кла­сти в основу свого відродження якийсь суцільний сві­тогляд, що не є її власним твором. Вже сама обста­вина, що нація є величиною органічного стану, виклю­чає можливість нащіплення на її дереві чужородного на­сіння, як це нам вимовно між іншим доказують невдалі спроби досконало організованого большевизму.

Подібно як релігійне почуття людини не є теоре­тичним здобутком, вислідом доцільної чинности розуму, але первовою внутрішньою формою духової природи, формою індивідуальности, так і світогляд має в собі пер­вісну основу, що вможливлює з'єднання поодиноких властивостей творчих у ритм культури, закінчену фор­му, своєрідний стиль, що не дадуться тому ніяк свідомо наслідувати. Світогляд уявляє завжди те найвище духо­ве утворення, якого не можна повторити при помочі тех­нічних засобів. Того роду вартості прямо непереносні. Во­ни можуть бути найбільше спонукою до цього, що якась сусідня біопсихічна система починає поступ оригіналь­ного творчого розгортання своїх сил. Два огляди рі­шають про недоцільність буквально послуговуватися в творенні національного життя зразками чужого досвіду: речевий й методичний. Поперше, кожна нація підно­ситься до культурного стану тільки шляхом відосеред- нього здвигу і в цьому міститься динаміка її характеру. Подруге, насильне засвоювання несвоєрідного відклонює лінію природного напрямку і тим зуживає нераціональ­но енергію.

Українська суспільність, що не довершила в собі процесу спайности, являє в нинішньому стані поле для різних можливостей, чого найкращим доказом є сучас­ний хаос політичного життя. Українець як індивіду­альність був анархістом. У суспільності не означився, понад неї підіймався тим, що її цілком не признавав. Нація культурно в повному значенні не жила, до полі­тичної самоуправи ніколи не була готова, цивілізаційно є вона слабим споживачем підрядних вартостей, а не ви- творцем. Хто скоріше і рішучіше візьметься за діло — той буде рішати про якісні прикмети української майбут­носте. Чому сучасний стан можна вважати малоозна- ченим, т. є догідним для різних можливостей, виясню­ється з цього, що наша минувшість проходила під зна­ком найменшого духового зусилля, а тому майже без самокритики.

У всьому цьому одна спільна прикмета: відсут­ність у нашій природі змислу панування. Своєї правди не несли ми ні мечем ні словом, бо ніколи не були під владним хотінням правди та почуттям безумовної її потреби.

Наша дійсність жадає рішучого звороту від само- задоволеного розм’якшеного животіння та розпорошен­ня до зосередження, до інтеграції. Неможливо ні здо­бути суверенного становища нації, ні боронити його, як­що наші позиції не піднесуться до світового рівня, не зможуть вдержатися в огні взаємного міряння сил.

Націоналізм розбудовує свою програму методич­но, т. з. не за абстрактними засадами філософії, моралі, соціології, уложеними в схему, але відчитанням потреб нації з безпосереднього наглядання її життя та визво­ленням засобів енергії, необхідних для їх здійснення. При ламанні опору безвладних мас має обов’язувати пра­вило: не нищенням будувати, але будуванням нищити, — усувати все, що зраджує нахил зберігати стан сучас­ної нашої відсталосте.

Передовим для націоналізму є момент національ­ної єдности, втримання якої передумовлює будівництво реального життя на докладному знанні соціальної стру­ктури всіх у нації діяльних людських чинників. З цьо­го становища організаційно здійснений націоналізм не тожсамий з угрупованням людей, які заступають окремі цілі чи то протиставленням їх інтересам іншого роду, чи узгіднюванням їх із ними, але предметом його ува­ги є утворювання найкорисніших умовин, що в них єд­ність нації оставала б постійною основою органічного зв'язку поміж всіми її розгалуженнями.

Нація живе соціально, — це є один суспільний акт — і, як довго вона жива, — так довго соціальна справа є самозрозумілою автоматичною її функцією.

Націоналізм не знає диктатури окремого інтересу, що встановлює режим частини над цілістю, насилуючи різнородну дійсність у межі одної площі чи просто її ви­ключаючи. Зате вважає цілокупність взаємно доповне­них інтересів природною базою засобів, що вдержує на­цію як живу збірну одиницю у всіх формах її буття.

Ні політична партія, ні суспільна кляса, ні стан не відповідні як становище, з якого можна було б обня­ти, зрозуміти й кермувати життям нації, бо всі вони од­нобічні тим, що є власне тими означеними своєрідними чинниками. Тому ні одна з цих форм не підходить для цілей націоналізму, що стається тим, чим він є, власне шляхом поборення в собі духа партійности, клясовости, становости. Головним предметом його прямування є зі- суцільнювання різного при помочі доповнення й синте­зи, а не упрощування його шляхом виключення й неґа- ції. З огляду на це можна б назвати його інтеґральним націоналізмом. Слід ще раз підкреслити, що метою йо­го є найвищі синтетичні досягнення при найменшій за­траті форм різнородности життя та при найменшому об­меженні індивідуальної свободи. Не дивлячись на те, націоналізм не сміє відступати від простолінійности ви- тичених шляхів, бо нація знаходиться тепер у станови­щі, де все цінне, сильне й тривке має перед собою як завдання, а тому потребує найбільшої координації й зо­середження своїх сил. Останні мусять бути виразом од­ного пляну й одних засад праці, щоб стати передумо­вою можливости перших.

Нація це людський твір природного розвитку, в якому найбільша різнородність форм зв’язана в той спосіб, що суцільність частин цієї суцільної величини найбільше зближена до стану органічної взаємозалеж- ности.

Національна єдність є основою для вільнішого за­спокоювання, при малій витраті енергії, життєвих потреб поодиноких частин нації, а то через випрацьований ві­ками природного співжиття спільний, психічний, куль­турний і соціяльний підклад життя.

Буду гніетъ і ціль нації лежить у ній самій, як це доводить воля її вдержатися гинно в бутті.

Для одиниці нація не є ідеалом, абсолютною вартістю, але ідеєю, формою творчого буття, що, не див­лячись на багату різнородність своїх ідеалів, вдержує їх у відношенні певного споріднення, співналежности. Оди­ниця вважається супроти нації засобом тільки зі стано­вища свідомости, що ідея нації переходить межі її існу­вання, — отже тільки з огляду на свою часово обмеже­ну участь в ідеї нації, тоді як вона є ціллю з огляду на обставину, що актуальність самої ідеї зумовлена непе- реривною присутністю одиниць, які дають їй зміст та вдосконалюють його. Якщо людський розум зумів би знайтися в стані надособового суб’єкту нації, він ба­чив би в одиниці не засіб, але ідеал нації.