ІДЕОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Конгрес Українських Націоналістів — це перший крок узгідненого виявлення волі й думки з боку орга­нізацій, гуртків та одиниць, що досі загально діяли в дусі націоналістичної ідеології, однак не були ще охоп­лені формою єдиної організації.

Під знаком державного гину стоїть будучність Української Нації і тільки через нього вона зможе ви­явити свою духову й фізичну дозрілість у мірі, вимага­ній потребами повного політичного визволення. Українці — велика нація, а на землі українській б’ють численні джерела будучого народнього багатства. Біо­логічна сила нації та господарська видайність її землі — це два найголовніші факти, зумовляючі політику підбою, що його здавна ведуть наші національні вороги. Дійсність минувшини, як і сучасности, що в свою чергу позначилась знищенням матеріяльного визиску, спроба­ми зміцнити нашу культурну залежність та постепенно винищувати наші фізичні сили — наглядно довели, що боротьба, в якій здавлено українські державницькі зма­гання, мала і завжди матиме основну свою мету: зни­щення українців як окремої нації.

Українська Самостійна Соборна Держава означає зупинення і зламання традицією встановлених напрям­них чужонаціональних державних інтересів з одного, та заіснування нового рішаючого чинника міжнародньої політики в питанні Близького Сходу — з другого боку. Забезпечення собі вільного виходу на Схід передумов- лює найбільшу відборонність і принаймні незмінний стан посідання на Заході й Півночі. З цього висновок, що осе- редня лінія визвольницької політики веде Українську Націю до такої боротьби з її ворогами, щоб вислідом її було остаточне зламання їх історичного наступу на українські землі. Культ війни, мілітаризація національ­ного духу, усе знання для перемоги — оце пробоєві гасла сучасної хвилі, яких здійснення покладе тривкі підва­лини під будову української держави.

Національна свідомість довела у своєму розвитку до видвигнення ідеалу самостійности, як синтези полі­тичного думання; націоналізм означає дальший поступ розвитку нації, який полягає в здійсненні ідеї собор­ного державного гину. З цього становища мусить на­ціоналізм виповісти рішучу боротьбу всім соціяльно-по- літичним доктринам та вченням, наміреним проти такого його розуміння, всім спробам організувати внутрі нації заборола міжнароднього порозуміння та солідарности, які послаблюють моральні якості національного духу та натугу його відпору назовні, усім гаслам про пер- шенство або виключність клясово-професійних інтере­сів, що протидіють зосередженню національних сил для досягнення державности, тієї найпершої і найреальні- шої умови творчого самоздійснювання нації в усіх ді­лянках її розвитку.

Форма й метода націоналістичного мислення і чи­нення виявляють тут радикалізм, нетерпимість та су­б’єктивну виключність голошених гасел, узгіднених з ідеалом української держави, який своєю істотою є ра­дикальний, нетерпимий, суб’єктивний, а тому безогляд­но ворожий супроти тої дійсности, у наслідок якої за- існував сучасний стан загального поневолення Укра­їнської Нації.

Завдання націоналізму в стисло політичному ро­зумінні полягають у підготовці та здійсненні програми національної революції, що дасть Українській Нації мі­цні форми державного життя. Однак двигнутись зі ста­ну недержавности зможе політично поневолена нація тільки шляхом найтіснішого з’єднання всіх своїх сил під прапором єдиної спільної політичної ідеї, в інтере­сах якої мусить припинитися внутрішня боротьба на під- кладі соціяльно-господарських противенств. Історія ви­звольних змагань різних європейських націй потвердила правду, яка голосить, що всякий визвольний чин був ділом духу, був перемогою чинної волі над нахилами до квієтизму, був подвигом, а не пожитком. Удачний зовнішний чин, що має стати зав’язком державної ор­ганізації, є прямим наслідком внутрішньої тугости на­ціонального життя, яке дає почин тим духовим пряму­ванням, що вкінці завершуються у форму героїчного світогляду, формують психологічний ТИП ЛЮДИНИ чи­ну, утверджують мораль творця. Не перемога пізнаних фактів та матеріальної правди над людиною, але рація її суб’єктивно-творчих можливостей характеризує мо­ральну свідомість згаданого тішу. У ньому нема місця для тої глибокої протилежности, що заходить поміж са- мовартістю інтелектуальної культури та динамізмом іраціональних стихій життя; він перемагає її принци­пом гинного ідеалізму, в розумінні якого ідея є сила творча, що проектується безпосередньо в діяльний по­ступ, а чин є часове здійснення ідеї, плястичний знак її безнастанної актуальности. Так ні скрайній раціоналізм, що кінчить статикою свідомости, ні чистий волюнта­ризм, що врешті губиться в містичній неозначеності слі­пої прастихії, не підходять для цілей націоналістичної ідеології, яка найглибшу свою істоту віднаходить в синтезі гинної ідеї.

Багатство духово-культурного та суспільно-полі­тичного зрізничковання внутрішнього життя нації є за­кономірним явищем історичного ставання. В основі цьо­го процесу діє закон постійної індивідуації, в силу яко­го ніяка з часових форм не може безоглядно утверди­тися. У своїй наглядності даний цей закон як конкрет­на многість людських одиниць, уставлених діяльно до світу. З тенденції до товариського співжиття випливає свідомість споріднення, яке зазначує існування певного внутрішнього зв’язку одиниці з доповняючим її анало­гічним оточенням. Не можна з цієї причини говорити про ідею соціяльности, як про ідеал бажаної форми гро­мадського співжиття тому власне, що соціяльність існує цілком реально вже рівночасно з самим фактом пооди­нокого людського особня, т. зн., вона заступлена самою якістю його людської природи. Як завдання соціяль­ність в збірному житті не виступає, але тільки одиниці управильнюють і пристосовують систему своїх взаємо­відносин та взаємочинностей відповідно до поставлених цілей. Якість витворених вартостей, а не метода чи практичний спосіб їх досягання, є об’єктивною — що­правда, умовно тільки — мірою для виявлення, наскіль­ки видатною була праця одиниць, інтегрована в один спільний наслідок. Дана якість причиново не зумов­лена соціальністю, як такою, але відповідним ступнем розвитку або всесторонньою динамікою одиниць, що працювали для спільного досягнення. Таким чином вар­тість, але не соціальність, може бути предметом люд­ських стремлінь і вона засадничо залежить від мораль­них якостей творчих суб’єктів, при чому раціоналізова­на метода спрягання сил є самозрозумілим, очевидним засобом, що його примінюють вони в обличчі спільно поставленої мети.

Емпіричний зміст нації, — це конкретні людські одиниці, що носять у власній духовій будові основну форму своєї соціальности, а тою формою є національ­ність, як самозрозуміла, готова, морфологічна власти­вість їх внутрішнього «я».

З цього погляду свою національність відчуває людська одиниця підметово, отже виступає її проявлення безпосередньо в порядку інтуїтивно-органічної, само­вільної конечности, а не логічно-розумової, наміреної. У національному середовищі одиниця ставить себе зго­ри ∙— без особливого попереднього зусилля зі свого бо­ку — в прямий зв’язок з духовістю великої людської спільноти так, що в цій хвилі її індивідуальне «я» живе відчуваннями родової свідомости, поширеної не тільки на сучасність, але поглибленої в далеку минувшість і цілево унапрямленої в будучність.

Наявність енергії історичного досвіду роду в ду­ховій індивідуальності одиниці уґрунтовує ступінь CO- ціяльности її життєвих довершень. Без національної основи, як духового кореня індивідуального життя, стає людська одиниця відірваним атомом, рамки її духового досвіду замикають овид назверхнього життя, зміст її свідомости — конґльомеративний, її досконалість — тех­нічна. Така одиниця дотикає поверхні збірного життя площею свого фізичного розміру, а її значення є зде­більшого тільки безвладністю її маси.

Поняття національности й соціяльности не ©ста­ють супроти себе ні у відношенні протилежности, ні рівнобіжности, але маються до себе немов підмет до сво­го твору як зовнішнього вже предмету. Вони власне не- тожсамі, подібно як нетожсамим є творець зі своїм тво­ром, хоча поміж першим і другим заходить відношення причинової залежносте.

Найінтенсивнішу соціальність виказує j_t там, де її устроєвою і напрямною основою є єдні_с хової національної дійсносте, що дає в наслідку ну ^b соціяльну натугу збірних досягнень. У цьому. ^y іпенш національна соціологія була б ще наимсіу сово-природознавчим, та з можливих наукових найбільш удачним, систематичним відтворення^ θ пільного духу в історичній формі ЙОГО органічної лости.

Існують, однак, інші, несистематичні B∏ρa∏. те дуже суттєві в цьому огляді вияви, що в безносу ’.' наглядності засвідчують національну істоту лдук ^Д спільнот власне в хвилині їх найвидатнішої ^coHiy_blioc ти. Вони мають місце в ті моменти історії, коли чість національної ідеї виставлена на пробу в к зустрічі з ворожими їй іншими національними к Війна є формою найбільш синтетичної об’єктивізм? - ціяльного духу національної спільноти в площу⁴ нішних чинів, тому аналізи соціологічного облич^ ³°^В ни має найбільше підстав викрити й доказати, _b ціональність є основним заложенням суспільну ^_cuχo логіг.

Іншим фактом, що підтверджує у сво^ • формі висловлений погляд, є культурна творчіс Р_ь^1ДН1В узмисловлює в найрізнородніших засобах технічу- _γ° редачі головні риси духу нації. Культура — це національного генія, доконаний на протязі віків ^p вим зусиллям індивідуальних творців; тому тіл^^т' культурні вартості, що обсягають в собі найбільщ міс збірної духовосте, заслуговують на признау^^е геніяльности в загальнонаціональному розумінні, глибоко порушують душу найбільшого числа ^jiκ>yg випадково із непроглядного числа творів зберігає турна традиція актуальними ті власне, що ∏oκ∏ межі умовносте та саму розкладову силу часу ?iyθ _мо лодим еляном невсипущого національного ґену. о • но з цим, в індивідуальності генія національну вень відіграє ролю першорядного чинника ту _4θp_θ формування і власне з цієї рації є геній рівночасно фе­номеном найвищої соціяльности; його вплив вступає вже в межі позанаціональних обріїв. Соціяльности ге­нія не слід розуміти в сенсі поняття буквальної кіль- кости, бо він не сума, але якість, зразок та народжен­ня з глибин означеної індивідуальности нових овидів. Геній — сила віща; кидаючи своїй сучасності духову програму — він ступає переможно в будучність.

Феноменологія генія підкреслює творгий харак­тер національної ідеї динамічним розумінням її внут­рішньої природи, для якої не можна згори визначити меж її можливого здійснення. Саме на прикладі своє­рідної соціяльности генія унагляднюється необмеже­ність нації в можливості поширення свого «я» до най­дальших меж свідомости. Нічого в дійсності не стоїть поперек прямувань нації до зіграння всесвітньо-історич­ної ролі, хіба тільки її внутрішнє безсилля. Сферу ду­ху не обов'язують ніякі договірно-компромісові, вирів­нюючі розрахунки; дух є засадничим запереченням об­меження і статики. Його ідей не зумовлює ніяка прак­тика життя, але навпаки, все конкретне з нього випливає, як з абсолютної програми, як з правди вічного світо­вого ставання. Таким чином логічним відповідником до динамічного характеру національної ідеї може бути одиноко категорія будугности. У згоді з цим національ­ність не являється остаточно обмеженою й непорушною рисою людської дійсности, але вона є самовизначенням та відчуттям своєї духової форми, що в творчому русі позначується поодинокими здійсненнями, які склада­ють історично-суспільний зміст. Національність — це основний внутрішній факт суспільної свідомости, що в постійно підметовій ролі характеризує історичний про­цес національного ставання. При всій змінності зов­нішнього обличчя в різні стадії своєї історії нація за­тримує згадану внутрішню форму, як незмінну детермі­нанту різних своїх чинностей, що власне в часовому пе­реплив! узовнішнюються в різних категоріях зрізнич- ковання.

Хоча з погляду своєї внутрішньої оформлености являє нація готовий суспільний твір, то все ж не є вона в дійсності чимсь остаточно в собі закінченим і мусить немов безупинно себе створювати. У цьому відношенні стоїть перед нею все однакове завдання, поборювати на­пір та опір середовища природних та людських сил, су­противних її прямуванням. Система довкільного натис­ку дає нації відчути її просторову обмеженість, чого наслідком є відрухова реакція біологічним розростом- У залежності від цього елементарний постулят політич­ної свідомости нації формулюється початково негатив­но: самозбереження на зайнятім місці. Цей рід оборони здійснюється в біологічній сфері, як помноження орга­нічної маси, тому властивий сенс названого постулату в дійсності все позитивний: прямування до найбільшого гисла на вистагальному розпросторенні. Земля, терито­рія, як доповнення фізичного організму нації, творить разом з тенденцією найвидатнішого біологічного роз- росту категорію кількісного виміру або проекцію про­сторового здійснення нації. Друга вимога політичної свідомости нації дотикає властивої, бо творгог її істоти; вона означає волю найдовшого тривання засобом найін- тенсивнішого виявлення духово-культурного впливу в гасі. Обі тенденції творять немов систему сурядних, в якій звершується історична роля нації в синтетичній формі творчого буття.

Свою безоглядну волю здійснює кожний здоровий національний організм в той спосіб, що широко розви­ває заложені в собі можливості, випрацювавши необхід­ні для цього органи діяльності!. Ні один з них не є са­моцільно для себе утворений, однак всі органи нації є рівновартні без огляду на якісні різниці поміж собою, тому власне, що всі вони призначені підтримувати існу­вання цілости, з якою вони історично живуть і пропа­дають. Усяка чинність тут однаково важна й конечна, якщо тільки вона унагляднюється як додатня фукція підтримування, скріплення та виявлення національної ідеї. З цієї причини не можна буде присудити зокрема ні високій духовій культурі, ні досконалості державно- політичної організації, ні матеріальному добробутові значення виключної й найвищої національної мети — ідеалу. Всі вони, разом взяті, являються в межах якої- будь національної спільноти тільки часовими й частко­вими наслідками актуальности національної ідеї, а тому саме переходовими її стадіями, не будучи ні в своїй ці- локупності, ні поодиноко фактом остаточного її вирі­шення. Бо ні культурна історія не відмітила у своїй сфері ніяких досягнених абсолютних вартостей, ні полі­тична історія не виявила в певній конкретній політично- суспільній формі ідеального здійснення людської орга­нізації, ні також господарська історія не устійнила ос­таточно роду й обсягу матеріяльних потреб життя та методичних способів найбільш раціонального їх задо­волення.

З другого боку — всі вичислені ділянки, розгля- дані в лінії історичного ставання, остають супроти се­бе у відношенні одногасности й рівнорядности, т. зн., не випливають із себе в порядку причинової наслідности в той спосіб, щоб котрусь із них необхідно було вважати ціленою, а іншим приписувати тільки значення засібної функції. Таким чином життя людських спільнот не вкла­дається повністю і в остаточній своїй означеності в ті форми, ні не віднаходить в одній із них свого цілевого назначения. Вилонюючи їх із себе як свої наслідки, життя самоздійснюється; і хоч є воно в них самим со­бою, та все ж далі переступає їх фактом нових своїх виявлень — немов би власне на те, щоб творити все но­вий уклад власної різноманітности. Ця невпинна твор­чість життя рішуче виражає засадниче однакову акту­альність національної ідеї, якої істотно не узмисловлю- ють часовоконкретні досягнення, ні навіть цілокупність наслідків нею звершеної історичної ролі. Вони творять тільки предметний стан свідомости нації, в часі, коли властивою її істотою є ідея гинної волі, духова агресив­ність, завдяки яким нація є тим безпосереднім підметом, що сам для себе є програмою своєї будучности.

З огляду на підкреслений принцип ненастанної акції в історії, повніше й наглядніше виступають попе­редні з’ясовання значення та взаємовідносин національ­ности, як внутрішньої форми, та соціальности, як мо­менту міжіндивідуальних назверхніх взаємин. Трив­кість наслідків людської соціальности залежатиме з ог­ляду на це від ступня напруги цієї внутрішньої форми, і чим вона активніша, тим твори історії монументаль- ніші, їх вплив агресивніший, а їх духове значення дося­гає космічної міри. Критерій творгого суб’єкту ознагає засаднигий напрям вперед. Шлях у будучність все ст­ворений для всіх, що вступають на нього свідомо і йдуть з власної волі.

Історія, антропоморфізована образом в елементи розвиненого життя людської одиниці, дістає логічну структуру й духову подобу індивідуальної свідомости. Немов осередній нерв, пронизує всю її невсипущий мо­тив цілевости; усе в ній немов напружено прагне ос­таточно й певно оформитись в конкретну постать, у твір, в об’єкт. Гін максимального вияву вправді їй прикмет­ний, одначе її ціленим призначенням не є видати твір. Такий погляд був би логічно виправданий із ста­новища твору й то тільки при умові приписания йому властивостей абсолютної досконалости. Чогось подіб­ного одначе не відмітила в собі історична свідомість, за­те вона в кожному моменті потвердила псреходовістъ усього, що плястично виринуло на поверхню часового ставання. Отже не твір визначає правдивий сенс історії, але є ним саме творення, як суб’єктивний стан нескінче- ного чину. Так остаточне оформлення істоти історії не є в дійсності нічим іншим як власне формою індивідуаль­ної самосвідомости в момент чистої суб’єктивности, що в той спосіб потверджує свою духову, неминущу основу.

Безпосередній і автономний характер людської індивідуальности забезпечує вище сформульованому по­няттю історії логічний сенс та робить її саму змістов­ною етично. Це було б неможливе, наприклад, в нату- ралізуючому відношенні, де не захоплений момент су- б’єктивної безпосередности, а тому людина там необхід­но включена в систему пригиновости, як у всіх напря­мах зумовлене явище; вона вислід діючих сил, чи об’єкт, в якому вони себе здійснюють. Щолиш в історичному наставленні набирає вона автономного значення, стає са­ма джерелом гинности, є безпосередньою і творчою. Вдержатись у незмінній ролі духового росту стає для неї засадою, змістом і формою її прямувань, іцо на своєму шляху не знають ні зупину ні спокою, будучи так ви­словом вічної програми духа. В процесі світового ста­вання нічого не постає у спосіб, обіцюючий незнищиме тривання конкретного витвору, однак все в ньому дієть­ся в сенсі вищого пляну духа, т. є. зміряє до абсолют­ного. Вже логіка історичного розвитку назначує цей напрям тим, що здійснює цей розвиток на міру духової універсальности генія, а в доказ правди показує облич­чя минулих віків — портрети найбільших з небагатьох.

Людський особень — це одночасно основний факт і головна проблема історії. Як феномен найвиразнішої конкретности або частковий спосіб втілення минувшини, є він чинником і виразником, підтримуючим і узмис- ловлюючим стан зрізничкування емпіричної дійсности; як автономний учасник чинної ідеї — він зберігає за собою суверенну волю бути творцем нових вартостей та, напрямлюючи у новий напрям русло історії, давати їй свою духову подобу. У першій площині він видить се­бе в посередній формі предмету поміж багатьма інши­ми, у другій — через творчий чин стає свідомий своєї духової істоти та моральної гідности. Цей момент са­мосвідомої індивідуальности не полягає, отже, у від­чутті фізично-особової окремішности чи в означенні шляхом контрастування до оточення своїх різниць; він взагалі Генетично не лежить у першій площині, але є рівнозначний або одночасно даний з моментом освідом- лення себе як підмету. Супроти оточення, ЩО ВИЯВЛЯЄ в дану хвилину на різний лад історичну енергію, не стоїть одиниця — духова індивідуальність як мате- рія-засіб, але як самостійна сила, що в боротьбі за ра­цію індивідуального чину не тільки здобуває в збірній гущі людей становище рівнорядности, але й видвигаєть- ся понад нею та витискає на оточенні, немов на подат­ливій вже матерії, знак своєї духовости. Цей випадок, зрозуміло, передумовлює психічна тугість одиниці, здіб­на високими своїми якостями творчо діткнути середови­ще, порушити глибоко його духові основи та збудити ті бажання і нахили його душі, що, активізовані впливом духової форми, самочинно вже шукають свого доповнен­ня і скріпленого виразу в духовій громаді.

Як видно, свідома себе одиниця власне з рації своєї творчої ролі, підноситься понад рівень суспільної пересічної психології, думання і, таким чином, зміняє своє положення як складового члена, детермінованого волею й інтересами спільноти на положення почину, представництва, речника. її особистість починає ділати рішаюче й зобов’язуюче. Цей гін до вертикального здви- гу є засадничою передумовою великої динаміки; бо тіль­ки завдяки йому світове ставання не являється звичай­ним помножуванням, спряганням і розкладанням одно- родних первнів, але здійснюванням принципу духового росту, наслідком якого є ієрархічна будова якостей, що в ній нема рівности маси, однородности руху, якісної статики, але духова різнородність, гармонія творчих зу­силь, індивідуальна динаміка. Засада ступневости обо- в’язує людські спільноти як форму їх внутрішнього ус­трою, в якому рушійною силою та рішаючим чинником всякого здійснення є людська одиниця. Процес її спи­нання на вищий ступінь відбувається не в формі асоція- ції чи агрегації частин, але як поява нової синтези, що будучи окремою якістю, є чимсь більше від суми зло­жених частин і тільки тому може виявити дійсний вплив на оточення, формувати його в стилі своїх влас­тивостей.

Вище поставлення одиниці в суспільстві зв'язане з автоматичним поширенням поля її діяльности, відпо­відальносте та обов’язків супроти тих, що остають в ме­жах її активного впливу. Отже не шляхом обману, за­перечення та нехтування фізичної або моральної дійс- ности свого оточення завойовує одиниця провідне ста­новище, але рацією своєї вищої якости та наглядним до­веденням додатньої ціни своєї діяльности для вдоскона­лення засобів і форм громадського життя. Бо Невід­кличним завданням всякої вищої якости супроти ото­чення є перемогти безладність його недосконалости, щоб його визволенням усунути тим самим перешкоди, що об­тяжують і затримують досягнення власної свободи. По­дібно як право одиниці проводити не є насильством, але логічним наслідком більшої її досконалости, так обов'я­зок жертви не є зовнішнім примусом, але внутрішнім постулятом, рішенням автономної моралі одиниць.

Поміж правом і обов'язком заходить етична при- чиновзаємність, а наслідок такого функціонального вза­ємовідношення в одиницях є підставою внутрішньої рів­новаги суцільної цілости. Порушення згаданої рівнова­ги в одиниці доказує проблематичність самої її якости, вслід за чим вона невідхильно мусить втратити своє рі- шальне становище. Та послідовність наступає в поряд­ку примусової математичної конечности. Проводити не значить — ні панувати, ні служити тільки, але утвер­джувати правду досягнень індивідуального духа шля­хом її усуспільнення в той спосіб, іцоб суспільне середо­вище відчуло це як свій власний, особистий ріст — дос- коналення.

Влада без вказаних етичних основ є пануванням, опертим виключно на моральнім примусі, яке, не ма­ючи нічого спільного з духовими нормами, з конечнос­ти мусить відчинятися безвладності фізикальних зако­нів: уступати перед силою більшої кіль кости. Суспіль­ства з подібною політично-суспільною організацією не­мов існують в стані власної неокреслености; в них осо­би і речі не стоять на властивому місці; вони не мають влади, тому що в них права й обов’язки себе виклю­чають. їх гармонія можлива, навпаки, тільки на ґрунті духового споріднення та внутрішньої солідарности, які обіцюють здорову й видатну взаємочинність внутрі ієрархічної суспільної будови та дають вигляди тривко­го значення її політично-соціяльної діяльности. Не тре­ба ще раз тут окремо доводити, що найбільше цих пе- редумовних прикмет духово-соціяльного споріднення 3- поміж різних типів людської спільности має — нація.

Одиниця є в суспільстві неодмінний підмет, і та­ке її положення означає, з одного боку, засаду суспіль­ного інтеґралізму, що висловлює безпосередню й ак­тивну причаєність одиниці у складі організованої гро­мади без огляду на рід, обсяг та видайність виконува­ної функції. З другого боку, випливає з цього самого положення засада індивідуального максималізму, по думці якого одиниця змагає до найповнішого само­виявлення на ґрунті збірного життя, передумовою чого може бути виключно її дійсно вища духова якість. На перехресті обох засад родиться уся проблематика та властива динаміка історично-суспільного процесу.

Із цих власне засад, хоча покищо дуже загально означених, виникає самозрозуміла й важлива послідов­ність, а саме, з погляду їх спільного заложення, їм питоме відношення взаємозалежности, в даному випад­ку, функція взаємного обмежування. Таким чином не­ма ніякої можливости дошукатися в суспільнім інтеґра- лізмі й найменшого натяку на його спорідненість з ко­лективізмом, що признанням виклюгної рації ідеї ко­лективного інтересу установлює абсолютною засадою цілість, якій вповні підпорядковує одиницю, як об’єкт нормативної сили.

Подібно ж з другого боку розходиться індивіду­альний максималізм з поняттям індивідуалізму (взя­тим приблизно в Штірнерівському розумінні), що освя­чує культ конкретної одиниці немов вже остаточно за­кінченої досконалості! та вслід за цим дає санкцію її са­моволі у всякому відношенні. На ділі людина ніколи не є так досконала, щоб могла уважати себе абсолютним зразком для свого роду та поставитись перед нього, як його найвища й остання ціль. Хто направду має владу над людьми, мусить підноситись вище, бо час працює в засаді в користь кожного, хто зрозумів, що бути на все підвладним і пробуджуваним до вищого життя чужим голосом не є першою чеснотою людини. Не слід також забувати, що провід людьми є рівночасно для них нав­чанням хотіти більше свободи, ніж її дає добровільний послух, власне тої свободи, що родиться з особистого духового чину.

Як виходить, обидві вище наведені засади виклю­чають з однаковою логічною конечністю як колекти­візм, так індивідуалізм. Примус цей випливає із са­мого заложения, спільного обом засадам, а саме, що в основі суспільства стоїть індивідуальна свідомість, як підмет гинного відношення до оточення, яке засадничо триває тільки при умові духово-морального зв’язку зі світом. Бо одиниця — не формальний варіянт реальної суспільної дійсности, що в такому випадку мусіла б ви­являти статичну величину, але іманентний чинник її творчого руху. Якщо виникла б особлива потреба ви­словити це в формі окремого термінологічного означен­ня, то можна б це наше становище окреслити йменням індивідуального універсалізму. Він не є ні погоджен­ням, ні синтезою відкинених засад колективізму й ін­дивідуалізму, що, поруч поставлені, виключають себе на основі взаємного непризнания своїх заложенъ. Нав­паки, істота індивідуального універсалізму прямо корі­ниться в суб’єкті людини, як в неумовній правді; влас­ним тільки зусиллям здійснює людина свій щораз ви­щий духовий ріст, який не може відбуватися без впливу на оточення. Індивідуальний універсалізм потверджує в іншому оформленні та зіставленні те, що вище означе­но засадою чинного індивідуалізму.

й- ⅛

*

Залежно від повище розглянених питань та спо­собу їх розв’язки оформлюється в основних рисах істота націоналізму. У своїй повноті він не є тільки політич­ною програмою окремого гурту людей, теорією націо­нального визволення на ґрунті ідеї українського дер- жавництва, практичною організацією чинників держан­но-творчого акту, теоретичним, врешті, викладом об’єк­тивних пізнань дотичної нації, як історичного явища в загальному процесі світоставання. Ні одне з цих виз­начень не характеризує достатньо суспільного образу націоналізму, не дивлячись на те, що власне в різному відношенні вони захоплені в сферу його побудови.

Український націоналізм не постає в порядку са­мої реакції на стан національно-політичного поневолен­ня, який в сучасній хвилі досягнув найрізкіше вираже­них форм всестороннього погноблення нації. Вправді гострота цього зовнішнього ворожого натиску може й стала безпосередньо причиною ясного осведомления со­бі великої загрози, що зловіще лягла на різних місцях українського овиду. Однак тільки незначно й переваж­но в первопочині можна вважати український націона­лізм відрухом. У своїй глибині є він рухом органігно- творгим з усіма ознаками автономної волі. Власне на цій основі суб'єктивно-безпосередньої виявности розви­ваються почергово нові й нові парості й, таким чином, щораз виразніше окреслюється природа прямувань на­ціоналізму: зв'язатися з усіма поземними й доземними сферами національної дійсности та врости опановуюче в серцевину її внутрішніх сил. З огляду на це завдан­ня націоналізму не обмежуються програмою завтрішньо- го дня, але укладаються в той спосіб, щоб сягнути рі­шаюче в найдальшу будугність. У зв’язку з цим націо­налізм прагне здобути духову натугу світогляду, щоб на ґрунті цієї найбільш формівної моральної сили до­цільно й тривко здійснити свої конкретніші завдання.

Як найперше завдання висуває український націо­налізм створення української держави. Державність для нації є найпершою передумовою можливости її ро­сту в усякому відношенні. Тому для політично понево­леної нації власна держава — це перший, прямий і аб­солютний наказ, що його треба здійснити найскорше, безпосередньо та з вкладом всіх родів сил. У бік дер­жавного чину український націоналізм спрямує всі свої організовані сили та всю моральну енергію патосу української національної революції.