Слово

Сторіччя минуло від часу, коли на нашій землі вродилося нове рідне слово. Немов веселка, увібрало воно в себе всі промені багатобарвного життя, — того, що від непам'ятних давен творилося союзними силами дівичої землі і щедрого Божого СОНЦЯ.

Народини нового слова — святкова подія в люд­ській історії. Його світлом прояснюється вона собі в не- огляданих до того глибинах і в недосяжних ще висотах. Нове слово завсіди роздирає якусь таємничу заслону, розкриває сповиті дрімотою несвідомости надра та об’яв­ляє очам нові краєвиди буття, що в них чарівно сполу­чені і доповнені прадавня рідкість і свіжа новість. Об’яв- на сила поглиблює виміри дійсности на обріях пови­їдених можливостей. Воно може доконати цього вип- ряму дійсности в непроривний тяг живого гасу, бо слово животворить з основ буття в творчу будучність життя. Хвилина, що сповнилася звучанням і сталась живим гомоном, є серединним злучним вогником життєвої тяг- лости, є тим зв’язком-мостом, яким продовжується і пря­мує вперед похід.

Таємниця переможного впливу слова, — невимов­ний чар його звуку і незборна поривна та притягаль­на сила находила б виправдання, якщо слово не було б водночас рідним і новим, не мало б у собі тієї повноти, що є одністю творгого багатства живого гасу. Тут са­ме, у творгій потужності, коріниться прямо стихійна влада слова над людським краєвидом, у горнилі якого воно народилося, дозрівало і могутньо згомоніло. Влас­не прозвучало пророге, як заповіт — та врешті устій- нилося в головний символ віри. Чому визнавці його в трудні хвилини небезпек шукають захисту, порятунку і надхнення в силі рідного слова? Чому спішать на той в’яз-міст, і найрадше там, немов на твердині-скелі, перебули б час загрози й лихоліття ? Бо там вони почу­вають себе найсильнішими в обох відношеннях, — по­ходження і призначення, дійсної рідности і прореченої новости, бувальщини і прийдешности, учора і завтра.

Скарб слова, висловленого генієм роду усією по­тугою серця, мислі і волі, має нарід долею даровану йому жертву перейняти у свою свідомість як животвор­не добро, що призначене рости, розвиватись і цвітувати в теплі рідної землі. Так як вона досягнула в тому об’яви свого багатства, подібно теж дух цього слова не­тлінний знак своєї сутности вирив на скрижалях часу пророчим заповітом. Може ніде й ніколи земля і люди­на не ввійшли із собою в такий органічно вирощений со­юз, який зав’язався з геніального почину і несхитно триває по цей день. Видно, слово наше було висловле­не так, що перейняло в себе на довічну спадщину і са­мого речника — його серце і душу. Великий україн­ський творець вимовив його з почуттям безумовної від­даності! жерця, що на кривавий жертовник рідної істо­рії піднявся сам та поклав на ньому своє життя в офіру народові.

Людина, що промовляє, подібна сівачеві, що ви­рощене працею зерно, довіряє землі і долі. Та наскіль­ки ж говорене слово ближче душі свого творця, ніж зерно душі ратая! Устами сіється духове зерно, ним жива душа голосить світові про себе, відкривається йо­му і проказує голосну сповідь свого людського буття — в надії, що з його боку почує відгук зрозуміння і спів­чуття. З усіх здогадних спонук, що співдіяли в творен­ні дару мови, найімовірніше була і є потреба прорвати­ся з полону замкненої в собі свідомости, перервати мов­чазний кордон самоти і впіймати поза собою знаки та відгуки рідности, щоб — у розкритій безодні безкрайого світу почутися певнішим себе і свого буття. Словом силкувалася душа заявитись, вислизнути із себе, голос­но свідчити від себе, що вона є та чекає з другого кінця, від світу, поворотного відгомону та згідного потверджен­ня, що голос її був почутий. Мало було б для неї впев­нитися про себе саму, їй незмірно важливіша певність своєї світоподібности, щоб не мучили її в безконечність почуття самоти та вбивчий сумнів у недосяжну дале­кість і неодмінну чужість світу. Щолиш сказане і по­чуте слово доповнює вимір існування і простує зв’язкову вісь у спільний долевий шлях. Не будь, бодай у здогаді, такої певности про внутрішню лучність людини і світу, у глуші самоти захолола б душа і минулася б у холо­ді свідомої безнадії.

Велигний міт про тотожність Бога і Слова в непов­торно досконалій формі підкреслив первопочинну суть слова, і тим способом стався для людського думання зразком визначування, рівнем цінування і мірою вартос- ти. З можливо найвищого для себе становища вирішив розум давньої людини таємницю походження і значен­ня слова.

Критична думка доби, щоправда, трохи несміли­во, а проте, з пересвідченням і явною досадою, стверджує творчий застій, яловість душі і ступневий заник духових сил. Живемо в добі «відумирання» творчої людини, і стан такий — кажуть — є закономірним наслідком вну­трішнього становища — логікою загального розвитку. Ствердження щире і правдиве, проте, воно не розкриває цілого обсягу і змісту упадковостп, ані безпосередньо само собою не прокидає напрямних зарядного протиді­яння. Власне факт безсумнівної творчої кризи сучас- ности є головно і передусім кризою людини, що покину­ла прадідний храм, відвернулася від Бога, а обновила культи і вівтарі різних божеств, між якими особливою увагою оточила...

За спиною роз’їдженої пристрастями і знудженої людини чатує хтось інший — чинний ненависник, по­борник і руїнник вартостей. Він знає свою «єдину по­требу» і вміє знайти шляхи і способи, як промостити їй дорогу у світ для широкого сповнення. Цей восіблений спротив і одвічний противник слова в його ролі єднання і зв’язку всього живого, є одірваний і на собі самому спогивший дух самообожания, що нічого не творить і нікого не любить, але хоче над створеним панувати єди­но тиском влади «з гори», з назверху устрявати в хід дій і механічно орудувати в організмі живої історії, -— ⁰РУДУвати слухняними масами і діяти силами фізичної природи.

Діло великої руїни увінчав руїнник словом. Він промовить і установить новий закон життя, а самий че­катиме від людської маси виявів надхненного визнання, обожування і величання. Проте, почуватиме невсит- ний голос слова. Нагальна злива похвальних промов, повінь віршів, пісень і гимнів змішається в хаос метуш­ні, крику і вереску і... зникне як оманний привид. He- проминальне почуття внутрішньої порожнечі визначати­ме надалі пануючий стан душі, що обірвалась, відчужи­лась і на чужість світу відповідає ненавистю його і всіх тих, що в ньому живуть — дужі почуттям рідности, ра­дости і животворности. Жорстокий поневолювач люди­ни і вільного слова приречений животіти в безнадійній неволі власної пустки, що її не оживить ані наказаний славословний рев людського моря, ані почуття тієї ні- щоти не заглушить видовище світової Голгофи і невга­мовний крик розпинаних жертов. Довічний в’язень власної природи помщає свій полон і долю відступника та зрадника — сокирою ката. Не творить, не любить, не голосить живої правди, — так нехай вільне слово людське не гомонить у світі, а словотворців хай убиває думка про нього, що тримає в руках смертельну зброю влади. Вона піднята і удар виміряний певно — в люд­ське серце.

⅛⅝ ⅛

Слово є органігна гинність душі, а говоряча люди­на — представляє органігну єдність, портрет фізіономії. Отже перевага культури слова прадавня, бо оперта на природній функції (ролі) слова, як найбільшого без­посереднього й органічного виразового засобу. Слово і надалі залишає за собою домінуючу ролю як найваж­ливіший формальний організатор творчої енергії життя.