Громадський дух і соціальний капітал
Сукупно основні чинники громадянського суспільства забезпечують індивіди активною участю в громадських справах. Громадська зацікавленість і навіть відданість людини суспільству, а не безпосередньо урядові і державі, складають основу громадянського поступу.
То- квіль розглядає громаду в сенсі її внутрішньої здатності встановлювати зв'язки між людьми винятково на основі добровільності і непримусово- сті. Добровільність в індивідуальній поведінці громадян корелюється з відчуттям свободи і відповідно відбивається на взаємозв'язку інтелектуального і практичного життя суспільства. Іншими словами, активна добровільна участь у громадських справах прищеплює людям смак до прагматики, формує відповідну естетику й культуру. Її основними ознаками є те, що сучасний дослідник Майкл Волзер називає громадською порядністю, яка проявляється в здатності члена громади поступатися чисто індивідуальними цілями задля утвердження громадського добра. Вона полягає в тому, що, домагаючись індивідуальних інтересів, члени спільноти зобов'язані один одному Гарантією „безпеки і добробуту"[386]. Йдеться не про те, що в громадянському суспільстві лю- дина має бути конче альтруїстом. Але це означає, що індивідуальний егоїзм виявляється в контексті громадських інтересів. Це складає зміст прагматично орієнтованої активності і виражається в громадянському духові. Громадянський дух викликає в членів громадянського суспільства потребу довіри, ввічливості, люб'язності, толерантності і розуміння. З багатьох дуже різних причин зовсім різні люди під впливом громадянського духу, „не зважаючи на свої вади та помилки, сприяють загальному розвиткові, тимчасом як у недемократичних установах є дещо таке, внаслідок чого діяльність талановитих доброчесних людей призводить до страждань їхніх співгромадян"[387].Громадянський дух проймає густу мережу взаємодії людей громадянського суспільства сенсом взаємодовіри, толерантності і солідарності.
Значення трьох останніх соціальних орієнтацій пізніше набуло визначення під назвою „соціального капіталу" й оживило дискусію про роль громадянського суспільства. У цій дискусії є послідовники Токвіля і є його критики. Що стосується самого Токвіля, то він не застосовував поняття соціального капіталу, але надав концептуальні підстави для того, щоб високу громадянську свідомість пов'язати зі значенням соціального капіталу.Теорія Токвіля про громадянське суспільство переконує в тому, що громадянський дух, толерантність, взаємодовіра, або соціальний капітал, має в собі моральний компонент. Це означає, що від уживання він не зношується, а, навпаки, наростає. Ресурс його зменшується від незастосування або корупції (А. Гіршман).
Якщо застосувати концепцію соціального капіталу до ідей Токвіля (а для цього є всі підстави), то вона передусім може інтерпретуватися через значення морального компонента, найширше озна-чаючись громадянським духом[388].
Громадянський дух, про який говориться в Токвіля і який проймає громадянське суспільство Америки, постає, на перший погляд, у значенні „невидимої руки" Сміта. Стається так, що, допускаючи часті помилки у виборі достойних людей для влади, держава, якою керують такі люди, на думку Токвіля, загалом процвітає. Цей же громадянський дух забезпечує соціальну єдність Сполучених Штатів і,зокрема, те, що „державні службовці не захищають класових інтересів". Зауважмо, що Токвіль висловлює це міркування в 1835 році - задовго до марксистських концептів. Він продовжує: „В державі, якою керує аристократія, громадянським діячам властиві класові інтереси... В аристократичних суспільствах класові інтереси поневолюють навіть чесних людей, і вони, самі того не помічаючи, поступово змінюють суспільство, пристосовуючись тільки до своїх інтересів, а також роблять усе для того, аби забезпечити надійне майбутнє своїм нащадкам"[389]. Отже, громадянський дух - це те „зілля", яке допомагає видужувати суспільству і державі від зіткнення класових інтересів.
Важливим компонентом громадянського духу є почуття „природженої любові до батьківщини". Токвіль розглядає це почуття в релігійному сенсі, яке складається на рівні громад і „здатне творити чудеса". Він розрізняє два типи патріотизму: інстинктивний і раціональний. Перший панує тоді, коли „звичаї прості" й володарює давній суспільний порядок. Другий виникає внаслідок освіти й розвивається за допомогою законів. Такого типу любов до батьківщини „може менш великодушна й палка, але плодотворніша й стійкіша". Вона врешті-решт „зливається з особистими інтересами людини"[390]. Другий тип патріотизму, як вважає Токвіль, властивий республіці. Він має важливе значення для об'єднання індивідуальних інтересів з інтересами народу і країни. Подібне об'єднання складається на рівні громадянського життя і є компонентом громадянського духу. Патріотизм пов'язаний не просто з вірою, а зі звичаями і традиціями. Втрата звичаїв руйнує образ батьківщини, і люди тоді гублять також чуття громадянського духу, „ замикаючись у вузькому й неуцькому егоїзмі. У такі моменти люди позбавлені пересудів, але вони не визнають ні влади розуму, властивого монархії, ні раціонального, властивого республіці, вони зупинилися між тим і тим і живуть у розгубленості та безпорадності"[391].
З наведених думок та арґументів на користь підтримки демократії випливає ще одна, дуже несподівана, здавалося б, ідея - виявляється, що патріотизм у формі громадянського духу засвідчує соціальну потребу "вкоріненості" людини в культурному житті громади. Виходить, що "укорінення" не лише не суперечить демократичним настановам суспільства, але й сприяє їхньому поширенню. Отже, "укорінення" як елемент громадянського духу позитивно впливає на демократизацію політичних інституцій і (що особливо важливо!) не суперечить, а сприяє економічному розвиткові країни. Саме з приводу культурного вкорінення людини в ліберальному дискурсі буде відбуватися часом непримиренна полеміка з націоналізмом, гомін якої лунає донині, періодично спалахуючи з новою силою.
Пожвавлена увага до громадянського суспільства в кінці ХХ ст. повернула до життя концепт "соціального капіталу". Прибічники поглядів Токвіля, а серед них Р. Патнем, Ч. Тейлор, М. Волзер та інші, схильні вважати, що густа мережа соціальної взаємодії, заснована на добровільних громадських організаціях (ДГО) або, як тепер прийнято говорити, на неурядових організаціях з неприбутковими інтересами (НУО), посилює довіру і примножує "соціальний капітал" (СК). У цей спосіб громадянське суспільство поліпшує політичне представництво і сприяє урядовій ефективності.
Р. Патнем у широко популярному дослідженні підтверджує основні ідеї Токвіля, вважаючи, що громадянське суспільство і громадська культура, відповідна до нього, позитивно впливає на соціальний розвиток і закріплює демократичні перетворення. Патнем виокремлює головні тези Токвіля щодо природи громадянського суспільства і знову підтверджує їх, інтерпретуючи соціально-політичні перетворення в Італії впродовж 1970-1989 рр. Він вважає, що громадяни в громадянському суспільстві характеризуються активною участю в суспільних справах; членство в громадянському суспільстві пов'язане з духом громадського добра значно більше, аніж у суспільстві, орієнтованому на розподіл прибутків; члени громадянського суспільства пов'язані зв'язками взаємодії та співпраці на основі рівних прав; для них притаманні солідарність, довіра й толерантність; саме громадські асоціації виховують у громадян "шляхетні звичаї", почуття співробітництва, громадського патріотизму, збільшують взаєморозуміння[392].
Громадянський дух виступає охоронцем демократичної системи. Сама по собі демократія, за Токвілем, може набувати певних вад. Вони, зокрема, зумовлюються індивідуалістичним характером демократичного суспільства та тяжінням до сваволі більшості. Громади чи створені асоціації стають найкращим посередником між індивідуалізмом і державою.
6.6.