Громадянське суспільство і демократія: вади і переваги

Взаємообумовленість між громадянським суспільством і демок­ратією, за Токвілем, належить до провідних ідей соціального зв'язку і єдності між людьми. Проте взаємообумовленість не є такою простою, як могло б здаватися з першого погляду.

На початку розділу вже йшлося про те, що в основу аналізу сус­пільної та політичної сфер Токвіль поклав демократію. Одним із зага­льнодемократичних принципів, відомо, є загальне виборче право. Од­нак Токвіль вважає, що просте його законодавче запровадження ав­томатично аж ніяк ще не є джерелом демократичних благ. Перебуваючи в Америці, він зробив відкриття, яке приголомшило йо­го: „як багато гідних людей серед тих, ким керують, і як мало серед тих, хто керує". Токвіль прийшов до висновку, що для сучасної йому Америки залучення на державні посади видатних людей - явище рід­кісне. У міру поширення демократії американські державні мужі дуже подрібнішали. Звідси висновок, що „демократії завжди бракує здатнос­ті обирати гідних людей, їй бракує бажання й схильності до цього"³⁹³. Токвіль визнає, що демократичні інститути сильно сприяють розвитко­ві „почуття заздрощів у серці людини". Іншими словами, заздрість є почуттям демократичним, оскільки збуджує бажання рівності. Природа демократії, опираючись на масовість народної участі, пов'язана не просто з волевиявленням народу, вона також залежить від рівня його освіти, від загальної культури. Зрозуміло, що народні маси, перебува­ючи в стані постійної тяжкої праці, мало мають часу для дозвілля і до­бротної освіти.

393

Там само. - С. 169.

Однак, з іншого боку, шкала виборчого права і народного воле­виявлення з роками накидає людям цілком нові навички громадянської й політичної поведінки, оновлюючи й ушляхетнюючи звичаї й розумін­ня. Тому Токвіль веде мову й про „особливий американський спосіб мислення" у всьому, що стосується влади і гідності особи. „В очах де­мократії уряд - це не добро, це - неминуче зло". Влада має бути конт­рольованою; немає жодної „потреби в зовнішніх ознаках влади", кра­ще, щоб влада була не дуже помітною. Належним чином діють також і представники влади.

Ще однією істотною вадою демократичного суспільства є коруп­ція. Вона, правда, має поширення у всіх типах політичного режиму, але за демократії, на думку Токвіля, „керівники держави, майже по­стійно перебуваючи під підозрою, забезпечують у певному розумінні державну підтримку злочинам, у яких їх звинувачують"^[393]. Найгірше те, що за демократичного уряду, застерігає Токвіль, може складатися ситуація, коли аморальність, яка веде до влади, ставить під загрозу саму цінність демократії.

А все-таки перевага демократії уже в тому, що, маючи шанси бі­льше помилятися, вона має також більше шансів для здорового глузду й усунення помилок у міру поступового усвідомлення народом причин зла й корупції. Тобто помилки в демократичному суспільстві принци­пово надаються до виправлення й усунення завдяки системі розподілу влади, незалежності судів, активності громадської думки. Тому зага­лом „хоч керівники демократичної держави не завжди достатньо чесні й розумні, її громадяни освічені й свідомі"^[395].

Вади демократичної форми правління, як вважає Токвіль, „збі­льшуються в міру посилення влади більшості". Рішуче протестуючи проти вседозволеності і однієї людини, і багатьох, Токвіль волів би ба­чити демократію в Америці Гарантованою від наділення владою біль­шості за рахунок будь-яких меншостей. „Що мені найбільше не подо­бається в Америці, то це аж ніяк не крайній рівень свободи, що там панує, а відсутність ґарантій проти свавілля"^[396]. Через панування бі­льшості людина позбавляється права бути цілком захищеною від не­справедливості і безглуздя, вона вимушена лише підкоритися більшос­ті. Звички, які складаються під впливом сваволі більшості, з часом мо­жуть занапастити суспільство. Самозакоханість не дозволяє більшості почути правду про речі, які достойні критичної думки. Тому влада бі­льшості тяжіє до духовної тиранії над людиною. У цьому зв'язку Токві- лю видається, що серед безлічі людей, які в Сполучених Штатах за­ймаються політичною діяльністю, „дуже мало хто вирізняється муж­ньою щирістю й незалежністю мислення,...

Всесилля більшості, формально закріплюване демократією, при­ховує в собі найбільшу небезпеку і для свободи особи, і для демокра­тії. Влада більшості стає особливо загрозливою, коли від її імені діє за­конодавча влада. Бо якщо виконавча влада підлягає більшому конт­ролю і регулюванню з боку населення та інших гілок влади, то законодавча влада, обрана на тривалий термін, навчається досягати інтересів влади повторно, використовуючи й заохочуючи можливості марнославства більшості, що нехтує і принижує меншість. До речі, з даною проблемою були обізнані ще перші американські президенти. Джеймс Медісон був свідомий, що „дуже важливо не лише захищати суспільство від пригнічення урядовцями, а й оберігати одну частину суспільства від несправедливості іншої його частини." А ще раніше Джеферсон, чи не найбільший поборник демократії, говорив, що „нині й ще упродовж багатьох років найбільшу небезпеку становитиме ти­ранія законодавців. Виконавча влада також може стати тиранічною, але це трапляється пізніше". У зв'язку з цим Дж. Медісон ще до Токві­ля виступив поборником концепції плюралізму інтересів і в законодав­чій владі, вважаючи, що уряд не має пересилювати діяльності фрак­цій, тримаючи їх у межах правового контролю. Як зауважує сучасна українська дослідниця проблем громадянського суспільства, “чи не вперше в політичній філософії тогочасне громадянське суспільство розглядалося не під кутом зору його незаперечної єдності, завдяки чому воно могло протистояти владі, а з позиції конфліктності інтересів і потенційних загроз, які несе в собі боротьба груп і фракцій, але при тому - позитивно, з пропозицією механізмів збалансування загально­суспільних та групових інтересів"^[397].

Як бачимо, в США на час Токвіля існувало не лише достатньо розвинене громадянське суспільство, але й поширеним було його тео­ретичне дискусійне усвідомлення.

Повторно звертаючись до аналізу загрози деспотизму, що може очікувати демократичні суспільства, Токвіль вбачає його не в класич­них формах „тиранії", а в тому, що в ХХ столітті одержало назву „спо­живацтва", взаємопов'язаного з крайнім індивідуалізмом.

Як бачимо, суспільство конформізму дорівнює станові індивідуа­льної "невкоріненості" й не відповідає духові свободи за Токвілем. Во­но цілком може бути реальним за умови невідповідності, неадекватно­сті того, що називаємо „культурою народу" в найширшому сенсі слова, до політичних форм врядування. Неможливо, щоб внаслідок формаль­но демократичних процедур голосування народу, „який має лакейські схильності, можна створити мудрий, енергійний і ліберальний уряд". Лакейство, як явище суто прислужницького характеру, що виникло при нобілітетних дворах у Франції, викликає в Токвіля відразу й озна­чується як стиль поведінки людини з відповідними настановами душі "заглядати до рота" своєму панові. Саме на подібному етичному типові поведінки проростають зерна деспотизму й адміністративної тиранії.

Вади демократичного режиму, таким чином, не є вади винятко­во демократії. Вони належать людям, а демократія здатна їх виразніше і проявляти, і лікувати. Адже процвітання демократії обумовлене не ді­яльністю посадових осіб, а тим, що особи набувають влади шляхом виборів як делеговані представники народу. Важливим чинником під­тримки демократії Токвіль знову ж вважає патріотизм, який має в США реальні підстави і розгортається через громадянську активність людей. Бо „хоча в Сполучених Штатах, як і в інших країнах, приватний, осо­бистий інтерес зумовлює переважну більшість людських справ, він все ж не визначає їх повністю. Мушу сказати, - наголошує Токвіль, - що я часто бачив, як американці йшли на значні жертви заради всього сус­пільства, і сотні разів помічав, як вони надають надійну підтримку од­не одному"^[400].

6.7.