ЛЮДИНА — НАЧЕ ДЕРЕВО
Людина — наче дерево. Яка ж докладна подібність! Корінь і стовбур і головне галуззя — не зміняються доглядно, а тільки дуже поволі і непомітно. Тим часом листя, цвіт і овоч дозрівають щороку і щороку опадають.
Які ж вони тендітні, прегарні й неподібні до всієї цупкої маси дерева. Листя, цвіти, овочі — їх будова, вигляд, якість наче тому значно досконаліші від самого дерева, що їм призначено жити тільки одне літо. Тут короткість життя надолужена інтенсивністю краси, якости. За те корінь, стовбур — скільки тут суворости в будові органів, якими вливається життя із землі, яка твердота і відпорність стовбура — згідно з призначенням — жити довго.А людина? Яка ж докладна подібність між нею і деревом. Кучерява корона дерева, повна зелені, світла, цвіту і пташиного співу — це духове життя дерева. Багатство корони дерева таке ж, як у душі людини, з якої кожної хвилини виділюється немов дозрілий запашний овоч із зеленого дерева творчости. Так — духове життя ворушке й непостійне, як листя дерев полудня, що опадає, щоб дати місце новому поколінню. За те ж тіло з його життєвою врощеністю у ґрунт буття — це основна тверда частина дерева. Яке і скільки буде листя — скільки цвіту і який овоч — цим дерево не журилося б, якщо б могло свідомо турбуватися про свою будучність, але його журбою було б в першу чергу забезпечити тривалий доплив земних соків, щоб якнайдовше утримати життя самого дерева.
Тіло — основа, дає себе владно відчувати кож- ночасно, як найперша потреба, як абсолютна преміса. всього іншого. Воно дає зміст журбі одиниць, народів, держав. Війни були ведені задля засобів і джерел життя як такого. Зберегти за собою найпевніші підстави фізичного буття — для прийдешніх поколінь — така була життєва журба кожного правдивого політика і державного мужа. «Ді Нот дес Лєбенс» — журба за життя, голод тіла — оце елементарні мотиви — рушії усіх великих здвигових рухів людської історії.
Культура, дух — приходили завжди опісля, як плід ДОЗВІЛЛЯ, як внутрішня справа, яка могла прийти щойно після того, як наступила упевненість назовні, як щось, що не мусі- ло бути безумовно так, як появилося. Люди жаліють занику своїх духових досягнень, проливають сльози над упадком культур, але завжди найбільшим нещастям було є і буде для людини утрата життя — смерть. Власне утрата життя, як основи всякого можливого виявлю- вання духових особливостей. І ще ніколи той, якому залишилось життя, не попадав у розпуку із причини загину майна, достатків, творів, життєвих досягнень. Життя дає завжди запоруку можливости всього, воно— зерно безконечности, тому з його утратою пропадають усі можливості його творчих проявів. Не вміємо уявити собі самостійного існування духових форм в абстракції від фізичного тілесного субстрату. А коли навіть така уява постане, то вона не тільки не в силі утриматись у собі через себе, але навіть зрівноважити у свідомості постійного тиснення тягару тіла. Радісна смерть не є в людині правилом, а тільки вийнятком, який і потверджує правило, що смерть є найбільшим лихом.
Духовий наш світ росте наче овоч на дереві тіла
— життя. З вигляду овочів можемо робити висновок про відмінну їх природу та своєрідні прикмети якоїсь іншої скалі вартостей. А втім, овоч здатний тільки видати те, із чого сам постав. Замкнений цикл! Власне тут треба основно провірити можливість дальшої стислої аналогії. Чи дійсно душа є ентелехією тіла, чи може овоч є щось більше від дерева?