РЕЛІГІЯ — ЦЕРКВА

І.

Релігія — найінтимніша форма зв’язку індивіду­альної душі з душею світу, з Богом. З-поміж усіх мож­ливих родів суспільного життя, релігійний зв'язок єди­но не кріпшає через поширення людської бази, але слаб­не.

Чому тиша — найкоротший шлях від людини до Бога? Бо ніяке посередництво особи чи установи не в силі повести зв’язку, який творить безпосередні зусил­ля душі, що прагне піднестися до Бога. Тут відбува­ється містигна дія між душею і абсолютом. Або душа сама здібна прямувати до злуки з ним, або ніяка сто­роння сила не змінить її нездібности в додатньому сен­сі. Найважливіший факт індивідуальності душі супе­речний доцільності інтервенції кожного роду. Між ін­дивідуальністю душі і Богом можливий тільки один шлях — найкоротший і його може й мусить відбути сама душа...

Війна, ложе смерти, вбивство ■— взагалі безодня гріха, ось тут іде вирішальний бій, у якому по вичер­панні всіх сил падають вороги Бога. Боротьбу з Ним підіймає людина во ім’я абсолютности свого знання і віковічности своїх історичних досягнень. Як довго нія­ка небезпека не загрожує людській самопевності й са­мовладності, здається, що життя не потребує Бога, що Він — вираз недостатків, злиднів та безсилля. А однак: Наполеон найбільший вояк, витязь світлих перемог, гро­бокопатель народів, мільйонів і цілих країн, у хвилинах найбільшого тріюмфу гув близькість долі і боявся утра­тити зв’язок з нею. Це він сказав: «нема гудес, усе є гудом». Що ж глибше характеризує умовність і не­ґрунтовність науки? Коли все є чудом, що ж варта на­ука у своїй чинності найбільшого сівача чудесности? Вона ж сама наскрізь чудесна і нема величнішого ма­єстату чуда над знання, розуміння, думання. Самосві­домість — це ж таїна таїн! А другий вислів того ж са­мого велетня духа: «Світом правлять дві могутності: меч і дух. Одначе, вкінці завжди затріюмфує дух». Ко­ли ці обидві думки підкреслюють релігійність Наполе­она, то він найбільший злидар, якщо признати правди­вим повище визначення. Кого ж тоді вдягнути в це­зарську пурпуру, коли найбільший із цезарів негідний носити відзнак цьогосвітньої влади?

Інтимність релігії не викликає потреби зовнішних установ.

II.

Релігія це спроба душі (духа) практично потвер­дити волю до безсмертности. Звичайно увага людей звернена на цьогосвітнє; вона оглядається назад. Усе, що робимо, зв’язане з нашим життям, замикається в його колі. Тон наших почувань, супровідних у відно­шенні до нашого житти, дає пізнати, що із життям тра­тимо безповоротно цілий свій скарб.

Релігія — це в першій мірі єдність. Релігійне по­чуття прямує до злиття з абсолютним джерелом буття, бо істотою релігії є переживання абсолютної цілі, до якої іде всякий внутрішній розвиток. І кожна відчута єдність, у якій царині духового життя вона не проявля­лася б, має в собі подих релігійности, т. є. безумовного ствердження і спокою протиріч в абсолютній доскона­лості. Мотив релігійного життя свідчить про потребу духа перемогти остатогно життєвий рух, як самоціль у спокою Божої досконалости. Релігійна свідомість не зносить суетливей (суетней) безнастанности, що в силі родити тільки саму себе і бути безконечною жертвою самоспальної страсти життя без надійного завершення тієї снаги в повноті останнього здійснення. У тому ро­зумінні є всяка релігія підданням особистої волі, духо­вої індивідуальносте — космічній єдності Абсолюту-Бо- га.^[75]) Він є для поодинокої душі засадою її ідеалу дос­коналосте, вона ж сама для себе — тільки свідомістю обмеження, що його треба перемогти. Сама найвища мета існує ніби поза сферою людської свідомосте, але сполучний почин прямування є в ній, як її внутрішня форма, як її етос. Духовий шлях — не поворот душі до Бога, але стрімка дорога на невідому, ніколи невидану гору небесної Батьківщини. Подібно як одного дня в тиші соняшної благодате родиться в людській душі не­знаний до тої хвилини порив поетичної уяви, що з неї добуваються свобідним зривом духові квіти мрії, так душа, сповнена вином^[76]) релігійної туги, іде наперед шляхом призначення, що його сама вибрала і на себе вложила. Іншої релігійносте нема, бо поза нею все є пустим словом, вивченою позою і самообманним приму­сом розумової віри.

Передумовним фактом релігійного прямування є самосвідомість реальносте особового життя. Треба на­перед бути індивідуальністю, щоб хотіти вийти поза її межі та увійти у зв’язок з абсолютним. Усе, що за всяку ціну намагається зберегти себе, на ділі тільки й зберігає себе, т. зн. застоюється, але ніколи певно себе не має. Самозбереження через «статус кво» — така властиво формула вегетативного типу життя — існу- вальність. Не можна інакше бути, як в індивідуальній формі, однак постійність форми рівнялася б смерте, то­му духовий підмет ступає шляхом зміни, все той сам у самопочутті чиннотворчої ролі, але все інший як зміст свідомосте.

Поняття невимірности (розум — інтуїція)

Але що ж таке духовий розвиток і де він направ- ду слідний? Нескінченність, безконечність, вічність

— ці всі поняття належать до одного типу, бо мають за свою основу той сам символ — абсолютність. Наділі йдеться про щось необняте, більше від найбільшої вели­чини, що її ще може уява чи думка обмежити чи визна­чити. Можливо, що згадані поняття розвинулися з на­гляду велигин. На перший погляд противиться тому здогадові поняття вічности, зв’язане із часом, елемен­том засадниче іншого порядку (якісно іншого) як прос­тір і світ величин. В дійсності вічність думає розум математично, т. є. ідеєю звичайного ряду чисел, т. є. мо­ментів тривання. Аналогічно постали поняття загаль- ности, універсальности, ідеальної закономірности з по­няттям природозначного закону в основі. Тому типові логігно-інтелектуальної дійсності! відповідає інтуїтивно- індивідуальний світ якостей, яких ніколи не усвідом- ляємо собі величиною, т. зн. так, щоб розглядаючи їх істоту, ми мусіли в їх основі дошукатися елементів на­гляду, чогось простірно уявного. А проте, обидві ца­рини не творять у цілості протилежних типів, бо також логічні засади, норми, максими, правди мають у собі наогно невимірний момент знагности, якої вистачає, щоб вони «існували». Не мусимо перевірювати наглядом емпіричного ряду величин, щоб ствердити, що 2?2 є 4.

Наївно було б думати, що людина носить здавен- давна в своїй психічній будові апріорні форми пізнан­ня, що досьогодні в цілості зберегли свій первісний ви­гляд. Це означало б, що постійне життя органів нашої змисловости, сперте на безнастанному сутиці внутріш­нього світу людини з його зовнішнім оточенням, не має ніякого впливу на уформовання вищих осередків духо­вої діяльности. Вода, вливана до найтвердшої посуди­ни, з часом нагризає її стіни і творить верству осаду, що змінюють первісний вигляд дзбанка. Єдина виправ­даність апріоризму висловлюється в самому факті, що конечною передумовою освідомлення процесів зовніш­нього досвіду є приймальна станиця духового осередку

— людський розум. Людина з усіма своїми здібностями пізнавати є тим єдиним правдивим «апріорі», без якого нема ніякої свідомости про найрізніші змісти зовніш­нього досвіду.

Абсолютна творгість духа

Будова світоглядів, філософічних і соціальних систем дає багатий матеріял для висновків про стилі думання, засади композиції, архітектурні ідеї, замилу­вання до декорації. Не було великого філософа, що не вважав би своєї системи ближчою до абсолютної прав­ди, ніж праці своїх товарипгів-мислителів. Але дійс­ність не виправдує жагучих бажань живих людей. Сис­теми думок подібні до будівель у старому місті куль­тури. Місто в цілості репрезентує історичний шлях по­дій, рух живого часу, скам'янілий у статичних пам’ят­ках творчого генія людини. У черзі стилів тривають епохи, кожна зі своїм індивідуальним обличчям, дос­конала, повна почуття власної гідности, єдина. Що глибше наверствування культурних епох, тим велич­ніша цілість багатством творчих форм.

На основі досягнень філософічної думки не мо­жемо нічого сказати про істоту абсолютної, єдиної прав­ди, натомість дуже багато про способи думання і про психічний характер людей, що пробували цю правду висловити. Так само, як згадане місто високої культури і глибокої історичної традиції на питання про межі й форму творчости людського духа відповідає наочними пам’ятками, т. зн. індивідуальними творами мистецтва. Хто хотів би зробити з того висновок, що сума тих тво­рів дає абсолютний вимір творчости людини? Жива людина не мала б відваги підписати присуду смерти на творчу здібність духа.

Сили релігії

Думаюга людина — це трагічний вузол, зав’я­заний свідомістю вічного життя космосу і власною люд­ською обмеженістю, смертю. Знати (мусіти конечно так думати) про невичерпну духову снагу світу й од­ночасно думати про себе самого, як часовий феномен — яка інша зустріч суперечностей може дати вищу на­пругу трагічности? Тепер зрозуміло, звідки черпає ре­лігія свою просто нічим неперевищену живучість, свою внутрішньо буттєву вартість, могутню в початках духо­вих народин людини, величну у глибокій перспективі росту людської культури, пробіжну (як остання надія) в добі людського сумерку.

Несамовита це думка, уважати себе органом віч­ного життя, який сам зуживається. Не хоче людина згодитися з власним висновком і назвати це нормаль­ним, що вона, смертна частина, може й уміє подумати про вічне, має ідею космічної безсмертности. Мимоволі дивний здогад, що дійсне життя — незнищенне і триває десь поза людиною як бездонне море, і тільки гуркіт прибережних хвиль розбивається об скелі і це власне мало б бути людське духове життя. У той спосіб лю­дина була б найдальшою станицею на периферії кос­мічної дійсности, рефлексом, далеким відгомоном гро­мів і бурі. Або: через час людського життя проходить струм вігности і рефлектується (відбивається) в дзер­калі суб’єктивної свідомости як незнищенний тому, що та свідомість сама є тільки одна його форма, що відчу­ває свою обмеженість (здетермінованість) частини тим, що сама наставлена на те, щоб скінчитися переходом у дальшу, чергову форму.

ПІ.

Віра в засвітнє (трансцендентне буття) формує особливі риси душі. Енєрґгя стремління немов видов­жує промір думок — вони мають відосередній напрям, шлях віруючої душі прямий, як соняшний промінь, але він нескінченний, як математична лінія: транспозиція абсолютної мети в засвітнє надає особливого вигляду для тих, хто признав ту ціль за найвищу мету для се­бе. Цей абсолютний телеологізм спонукує душу до по­стійного напруженого підношення вгору через самодос- коналення. Де ціль лежить назовні, там можливий. тільки ненастанний зріст угору, понад себе, невпинне ставання. Згадати б протестантське: «Бог над нами», яку то виключність доповнює католицька формула: «Бог в нас і над нами». На ділі в католицизмі переважає перше, бо він витвір романського духа, в засаді грець­кого, парменідового, спокійно-соняшного, буттєвого. Де найвище має щолиш звернутися — там етика може за­сновуватися тільки на альтруїзмі. Однак певність, що дана ціль може сповнитись, відтяжує постійну напруже­ність душі, що її не видержала б, і звідсіль погідний стан віруючої душі і, можна б сказати, фаталістична відданість (зданість) Богові; бо доступити злуки з Бо­гом можна єдино завдяки ласці Божій; тому покора і дитяча віра в Богобатьківство. (Зразок — св. Франц).

Найповніший символ релігійного трансцендентиз- му в нашій історії є вежа ґотигного собору — восіблен- ня етосу фавстівської душі. Тому на Заході, а головно в Німеччині, неможлива релігія поганського культу зо­лотого сонця.⁴)

Клясичним прикладом поганської душі — греки. Почуття самоцільности, іманентности вартостей^[77]) ■— звідсіль тіло, спокій, ясність, сонце.^[78]) Цей тип душі життєвої автаркійности є безперспективний, екзистенціо- нальний, натуралістичний, зате він якийсь закінчений, зрівноважений, гармонійний, бо самоцільний, доосеред- ній. Тому таке розуміння форми у греків, такий гін до статики, до закінчення, така знеохота до всього неясно­го, таємного, нескінченого.

Коло — округла лінія, округлість — символізує шлях грецького прямування. Він виходить з душі, щоб коловим зворотом вернутися до неї назад. Феномен гармонії, спокою, форми, зворотної об’єктивації. Тип цього розвитку — власне грецька душа, що творить і створене назад сприймає в себе в цілості, натомість тран­сцендентний тип розвитку означає, що даний суб’єкт не­мов хоче вирватися із себе, видобутися і злетіти до місця постійних своїх мрій. Перший феномен можна пояснити тільки на ґрунті грецького етосу самовистагальности буття. Вежа у греків — неможлива, їхні будівлі мають характер горизонтальний, не вертикальний, бо грек не має засвіту, що тягнув би його від земности кудись у висоту. Звідсіль — певна осілість у собі.^[79]) Але тому тільки власне греки витворили основні устроєві первні- поняття для пізнання і життя в іманентному світі. Істо­рія доказує, що цей їхній почин конститутивний для людської культури взагалі і дається формально віднести навіть до найбільш своєрідних креацій фавстівської куль­тури. Це не означає, що наша культура є повторенням грецької, тільки те, що з усіх знаних культурних типів греки залишили найбільше елементів, здатних бути аб­солютними формальними первнями духової творчости. Міг це зробити тільки глибокий закінчений натуралізм грецького типу.^[80])

Сучасне відродження релігійної думки — голов­но в таборі католицизму — не є вже виявом етосу-еросу, але наслідком організаційних зусиль. Християнство довго вже переживає свій цивілізаційний період, у яко­му техніка та організація доведені до перфекції. Це період його об’єктивного розвитку. Християнство не завойовує, тільки борониться; його проповідь не поло- нює, але старається переконати логікою, наукою, орга­нізаційним ладом. Занадто обтяжене воно традицією 2000-літньої історії, задуже сильне воно, як організація, задуже вросло воно в іманентний світ через те, що до- строювалося постійно до його агресивних новостей, ком­промісом боронило своїх позицій. І те, що було тільки засобом, тактикою, упродовж віків стало «другою нату­рою», яка переважає первісну, правдиву.^[81])