В РІЧНИЦЮ

Дві постаті — Симон і Євген[71])

Чарівна Батьківщина наша — благословенна лас­кою високого неба і — беззахисна на землі. Відкрита для вітрів Сходу, безборонна на Захід, золотом нив про­стелена на Північ, звідки рушиться і звалиться на неї найлютіша завірюха, записана в пам’яті прадідів і вну­ків.

Казкова земля на грані суходолів і на перехрес­них дорогах — зазнала твердих ударів долі, яким і по цей день нема ще кінця. Призначена вона сталась то­му, хто на ній завжди залишався, а був ним той, хто від непам’ятних днів припав до неї серцем і душею все­лився в неї, — той, що лихоліття налетів і облог пер­ший витримав та зважився жити тут у похмурій тіні мега.

Якого був роду і кров яких предків пливла в його тілі, з якої сторони світу сюди прибився і розбив свій намет, чи може родився тут на зорі людського світанку і є первозаконний і первозванний? Важко на це відпо­вісти звичаєм людської науки, яка жадає доказів, па­м’яток і свідків матеріяльног правди. Від первопочатків таких нема. Та є один багатющий посвід, велетенська скарбниця — сам живий народ — автохтон. Він дер­жить у своїй душі єдиний клюг, яким уява розкриває час до минувшини і джерел. Власне серце і почуття кажуть йому, що на цій землі він мусів із давних-да- вен бути, вкорінений у неї немов дерево, переплестися з нею так глибоко і неподільно, щоб перетривати кожну бурю, навіть і ту, що покотом виложила людський ліс, але коріння його не вирвала. Довго не росла після неї трава і не дихала земля, — проте, здавлене лоно її таки врешті випрямлялося і починало знову буйно родити. А ті, що росли з предвічного посіву, вкінці виростали ду­жі і згодом пізнавали, з якого вони народу.

Батьківщина наша — за волею ворогів своїх — не повинна мати власного імени, носити на собі пам’ят- кових окрас, пишатися знаками давньої слави, бути гор­дою на синівське плем’я людське, що його вона вихо­вала теплом матері.

Де, в яку глибину заховала чудодійний талісман свій, з якого джерела струмлять її воскресні сили? Бож наглядно видно, що невмируща вона, коли — побита, зруйнована і з усього окрадена, — підводиться знову і феніксом злітає із попелу пожарищ. Воскресає в кра­сі минулих віків і грядучих надій. У вінку із квітів ве­сни іде в зелений луг, мов наречена молода. Пісню ви­водить давню, іде над кручу Дніпрову, вінок кидає на воду. У мріях ясноволоса палає голова. Кого чекає, кому назустріч весільно вийшла прекрасна діва сте­пова?

Так було завжди. Виходила кликати долі, — лицаря звала із води, щоб вийшов і землю велику з по­лону неволі звільнив. Ніколи не кликала марно. У тузі вимріяний, болем виколисаний, оспіваний серцем... приходив — у шоломі і з мечем. Або серед глухої ночі Бояном з’являвся і словом віщим будив «мертвих, жи­вих і ненароджених». А мову пророчу кінчив громом заповіту, і... клався в могилу поблизу святої води.

Ось вігне ім’я її, перелите кров’ю землі із моло­ком матері в душу сина, духом його як скарб найцінні­ший відчуте, голосно вимовлене, вірно повторене, і ще раз побожно устами пророка-мученика прославлене. — Як легко співна душа виспівала чарівну звучність рід­ного слова! Воно не передається нікому, хто не здіб­ний бути дружинником і лицарем своєї землі. І тільки тому дає вона свою красу і славу, своє добро і багатство, хто в її оборону відважний підняти руку і тоді, коли вона, земля рідна, ограбована та осквернена, а він — її оборонець — сам один проти ворожої пітьми.

Від непам’ятного часу заповзав в соняшну землю страшний змій — жадний квітучого її добра, спраглий її гарячої крови і нестямно жаждущий її — душі. Хто він, з якого насіння виклюнувся, де набрався невида­ної подоби, бо виріс великий, незугарний, страхітний. Родовід і пору його появи годі встановити, можна здо­гадуватися, що він споріднений з мітичними потворами передвіку, а прародич його жив на дереві райського са­ду та спокутував овочем зла першу людину. Блідий є біблійний гад супроти сучасного воплочення злого, що ось кинуло свою тінь на половину світу, а на другу, ще в сонці, дивиться холодним зором жадоби. Якими нетрями праісторії мандрував сучасний гад, того може й сам він не знає, — досить, що поглинув життєве жни­во не однієї землі і стравив кровну спадщину не одного племени. Йому пощастило перетривати добу лютого панування свого старшого брата, підглянути таємницю його сили, перейняти увесь досвід ординної життєвої мудрости і вкінці перелити ціле його насліддя у свою молоду подобу.

Природа гада незмінна, і недарма володар темно­ти уподобав собі його та вчинив із нього свій видимий лик. Панування, влада — холодна, жорстока, безмеж­на, — визначає породу земного і світового зла. Колись живу видність злого розуміли як чинну спокусу для лю­дини, сьогодні ширше і глибше розкрились челюсті йо­го печери. В них пропадає не сам достаток людської праці, туди спливає виточена із ран живої жертви кров, там побудовані досвідні місця для страшних тортур, яким підпадають найшляхетніші зразки людської поро­ди. Найбільша бо насолода для гада — образ мук. Спокійно приглядається, як повільно ломиться, ячить і конає небезпечна йому шляхетна людина.

Червоний гад викликав Божий світ на двобій. Ко­сті кипені, і вороття нема нікому.

Світ приглядався несамовитій з’яві на Сході, але не зовсім розумів її походження та історичне значення. Він первісно навіть уявляв собі, що з’ява тільки явище, яке швидко минеться. Автім, це «явище» — глибоко законний вияв, відосновний голос своєї землі, який му­сів прорватися назверх і пролунати на ввесь світ. Ко­рінна сила московського ґрунту піднялася із глибів при­роди у простір історії і станула на її обріях обличчям страшного призначення. Про те, що боротьба із сучас­ним сатанізмом є тільки продовженням безконечного змагу між Києвом і Москвою, та має в своїй основі зав- сіди той сам характер протилежности між ідеалом сво- бідної людини — особи і рабством безособової людської маси, — про те мало хто в західньому світі має чітке уявлення.

Перша ближча зустріч нашої країни із північним московським сусідом була лише сповидно добровільна, бо насправді вона була тактичним ходом творця козаць­кої держави, який шукав помочі у затяжній і виснажли­вій боротьбі із польським заходом. Хибність цього кро­ку в очах українського поета — невибачний вчинок «не­розумного сина», що відкрив Москві дорогу у свою зем­лю, якій від тієї хвилини вже нема життя. Сучасна по­етові Україна забула часи колишньої слави і вже не відчувала, який глибокий її душевний і фізичний по­лон. Тут мусів вирішно встрянути національний геній. Так, на шляху історичних катастроф український нарід над берегом певної пропасти був своєчасно остережений внутрішнім голосом, який відкрився йому і промовив як його власна совість, самопочуття і воля. Заціління на­ціональної окремішности і поновне третє з ряду у своїй історії — ставання в державну націю завдячує україн­ський нарід власній істоті, бо поява рідного генія — не випадок, але внутрішня конечність, його виростання і творча жертва не плід умовин, але невхильна доля, роз­повита з душі генія, який її свідомо сприймає і ствер­джує.

Доба молодечого пробудження, освідомного ви­ростання і мужнього дозрівання потребувала одного сторіччя, щоб досягнути свого виразу історичним чином. Весна прийти мусіла і потвердити своє неписане право. Для тих, що її ще не чекали — прийшла несподівана, станула перед ними нага і кинула їх у нестямний пере­ляк; тим же, що надіялися від неї для голодної своєї плоті молока і хліба, вона показала обоюдний меч і ме- геносців у бою за її правду; а тим, що марили про при­хід щасливої доби вселюдської рівности і мирного існу­вання серед дарів земного раю, велика весна принесла криваві прапори бурі, у якій громи запалювали землю, а люди своїм тілом давили вогонь і власною кров’ю гасили пожежу рідної матері-землі.

Літопис української весни відкрився зачинним ініціялом військового чину на далекій півночі, але був перерваний рідними літописцями, що округлим словом ліричної проповіді братання в одній мирній сім’ї наро­дів поваленої імперії — змінили його стрункий стиль і почали своє довжелезне і розв’язле строкате писання в усяких жанрах і стилях. Тяжкий гріх «літератів» на­шої національної революції в тому, що вони знехтува­ли живу мову історії, а довірилися сліпо силі доктрин і теорій. Віра в голошені міражі полонила наших чіль­них провідників у такій мірі, що вони вступили у слое­ний бій із супротивником, думаючи перемогти його ра­дикалізмом гасел соціяльної справедливости, — і це в часі, коли він — прикритий мрякою дурманного слова — думав про владу і гострив кривий ніж степового номада. Вийшло не зовсім так, як стояло у плянах нового во­лодаря, що з царського Петербурга перекочував у рід­ний собі московський Кремль.

Творець «Заповіту» знайшов відданих собі слуха­чів і надхнув їх своїм духом. Вони вирішили: до виз­волу нема різних доріг, тільки один шлях веде до ньо­го певно, — той, що на ньому зібрані сили народу спли­вають спільною волею в рух озброєної руки. Той, би­тий історією змаговий шлях української зброї, увірвав­ся на соняшних полях під Полтавою і замовк у звитяж­ному вереску московських полчищ.

Поворотний похід у бій на підняття зламаного ме­ча почала білокрила юнацька горстка, яка весняною ластівкою вилетіла назустріч тяжким полчищам черво­ної орди і в нерівній зимовій січі, смертельно ранена, упала на сніг і... замерзла. Юнацький вихід на славне Марсове поле героїчно відкрив лицарський епос наших днів. Україна вважає цей день воскресениям і першим хрищєнням лицарської гести нового воїнства свого, і тим набуває моральне право — поріднитися з найсвітлі­шими чинами людської посвяти в історії народів. її Tep- мопіли — не був неприступний просмик в гористій Гре­ції, але на всі сторони відкрите поле, між її крутян- ськими херувимами не було місця на Ефіяльта, а її про­тивником не був королівський помазаник пророка Зоро­астра, але слуга пекла і земний сатана.

Із животворчих дарів першої світлої жертви при­частилися ряди рідного війська і вели свій титанічний змаг до кінця. Останнім зусиллям нездоланного духа створили вони завершення воєнної епопеї — героїчний епілог, безсмертний Базар. їхнє ім’я — 359.

— Суворий пророк дивився з високої своєї могили на одних і других, він бачив початок і кінець. До слів «Заповіту» він не має нічого додати, ані від нього що- небудь відняти.

Між Крутами і Базаром замкнулась дорога воєн­ного походу, вистелена червоною китайкою. Тих, що простерті долею на ній простелились нащадкам у слід і напрям — нема. Нема теж багатьох із тих, що нею ішли, її пережили і бачили здалека, як горить вона яс­ним полум’ям. Між ними було ще двох, що з гуртом побратимів цю заповітну дорогу будували, її внапрям- лювали, чинним зусиллям труднощі її ізміряли і духом опікунчим над нею нічну сторожу несли... Тих двох, що живим словом її увічнили, щоб на сонці і дощах буднів не звітріла її кривава краса. Тих двох, що го­товили прихід нового дня і чекали знаку — дзвону із Божої вежі світу, щоб ступити на свою дорогу, почату скрутою лютих Крут, верстати ще раз її грізні провалля, перейти Базар, відшукати Конотоп і... зайти далеко, — станути святим Юрієм-лицарем у входу до печери-про- пасти, де в лігві кремлівської ночі — потворний змій червоний. Дати йому останній бій, щоб захлинувся від власної крови.

Яка прекрасна, яка ж рідна мрія на битій дорозі зійшла і веселкою української правди зацвіла! На доб­ре зораному лані — на боєвищі вояцької душі знайшла собі теплу ласку пухкого поля. Це ж бо квітка вічної казки і пахне вона — як у полоні воля. Тому лицаре­ві, що вже в поході царством ночі, але ще не там, де його хрест і звершеної долі храм. Бо є призначення, щоб збудник мрії не знав спокою, аж вона повно зацвіте і видасть плід рум’яний. Він повинен бути її весною зро­стання, стерегти її сон і стежити у власному сні, чи вона росте. Так, як призначення, яке сходить на людські чола в авреолі журних мислей і з них черпає свою розквітаючу світлість. А коли заздра сила зла зга­сити захоче їй ненависний квіт і націлить у нього стрілу смерти, то завсіди вб’є призначену людину, а потвердить невмируще признагення.

Кров мрійника живить мрію і вогнем останньої краплини переливається в неї в живу пам’ять.

— Київ — Париж — Роттердам! — у такій черзі криваве призначення вершилося в містигний трикутник долі. Кожна в ньому точка рівноцінно свята. Бо ті, що спільним боєм увіходили у Київ, не вийшли з нього з різними думками. На шляхах вигнанщини вони жили щоденним хлібом рідного духа, а цей давав силу писа­ти на скрижалях їхнього життя спільну заповідь. Із Київських гір видно далеко, і український дух бачить •бидва скрижалі як сторони однієї книги, розгорнутої для гитання.

Cumoh Петлюра і Євген Коновалецъ — два дорогі скрижалі, і ще дорожча книга, і найдорожчий пам’ятник. Славно записане життя і мудрістю налита книга, і свя­та заповідь — жертовно здійнята високо вгору хрестом. Піднявся із землі у небо, білі рамена, мов руки, широ- ко розкрив і лине сяйвом із чужини — на Захід, і на рідний Схід. Хто не бачить його — у сніжно-мармуро­вій висоті, — хто це незрячий і не вміє читати глаголу зримого хреста, хто заблукався і не знаходить дороги, ані до нього, ані від нього? Вага хреста цього велика, та хто з доброї волі зважився нести його — відчуває на плечах не мертвий тягар, але пару могутніх крил, розправлених до надхненного лету — на верхи і висо­ти. Бо заповідь обож великих не наказує вмирати, але кличе віддано жити, життя творити і духа багатити. Рос­тити оті союзні сили життєвого вміння, щоб передчас­но не дозріти і не зарано вмерти. Щоб більше не тво­рити Крут і не кінчати під Базаром. Кривавий шлях цей непорочно чистий і незмірно дорогий — хай же за­лишиться він нам на завсіди неповторно один і святий.

**

*

Річниця двох чорних днів трагічного травня в рр. 1925 і 1938, яку сьогодні обходимо далеко від могил пе­редчасно поляглих на славній дорозі історичної бороть­би України — це наша пам’ять і поклін дорогим Тіням, пригад минулого і вигляд у майбутнє.

Сл. п. Cumoh Петлюра, Голова Директорії Укра­їнської Народньої Республіки і Головний Отаман Військ УНР;

Сл. п. Євген Коновалець, полковник Української Народньої Республіки, командир Корпусу C і ч ов и х Стрільців, творець і комендант Української Військової Організації та творець Організації Українських Націо­налістів і перший Голова Проводу Українських Націо­налістів —

дві чолові постаті великої «Доби Зриву, Держав­ного Відродження, поновного поневолення і готовленої Віднови».

У пригаданому відтворюванні великого минулого уява нащадків домагається переконливих ознак наочної великости провідників і героїв. Життя потребує міту і зримих титанів. Без пантеонів і велигних храмів — нема націй. Україна збудувала багато храмів Божих, але єдиного пантеону не могла спорудити на землі. Бе­регла його в серці і піснею з роду в рід передавала його в захист людських душ. Бо своїх велетнів і багатирів хоронила в землю хіба на те, щоб сталися незабаром здобиччю мстивих ворожих рук, які ламали хрести, роз­копували могили і викидали святі кості. Збереглись тільки ті, що поховані були в чужу землю.

У числі «вигнанців мертвих» перебувають теж оба найближчі сьогодні нашому серцю. З великого легіону творців, будівничих і каменярів недавнього минулого дві постаті підійнялися на вершок історичної будови і сталися видні на обрії цілої України світлом однієї ідеї. Цього світла не роздвоїть і не розпорошить уже ніхто. Сумнівників і вузькосердних поменшувачів рідного скар­бу не нам переконувати, нехай це робить хто інший, — той, що з-поміж усіх вибрав собі на жертву їх обох. Він голосно потвердив, кого найбільше боявся і через чиї серця найглибше ціляв у живу душу народу.

Упродовж двох сторіч іржавів у забутті україн­ський меч, а ворог невтомно трудився, щоб пам’ять про нього не воскресла і не зворушила сонного плеса мир­ного степу. Повного успіху він не домігся, але вогнен­ний спалах тієї пам’яти він, як тільки міг, душив, га­сив і закривав. Йому все ж у дечому пощастило, бо пророча візія поета дійсно збулася — і його Україну «окрадену збудили у вогні». Але смертельну небезпеку її безсліднього загину на моторошному вогнищі ціло- палення — відвернено. І щолиш сьогодні видно, якою великою ця небезпека справді була. Без протидії їй у почині її діяння, вона була б уже доконаним станом, і ми не мали б сьогодні ще надій.

Революційний розпал Сходу обняв Україну не­писаним правом живого горіння. Щоб споконвічне пра­во це не вигоріло до тла в димі і чаді отрутних речовин загнило!’ імперії та щоб у процесі горіння не прищепи­лась йому зоря гужої віри — мусів прапор України здій­нятим бути на висоту панівну і абсолютну. Ніяких дис­кусій та умов. На схрещених мечах підняло його укра­їнське військо. Не загони революції, але збройне ра­м’я Української Держави тримало національний пра­пор і боєм боронило його до кінця.

На міру справжнього чуда відбувся цей україн­ський прорив на поверхню історії. Рішучий против ме­чем вузла неволі аж до його Переяславського зав’язу — привернув українському самопочуттю його національну природність в образі державної суверенности. Сам чин цей — назверх радикальний і наглий — був унутріш- ньо вирощений від глибокого кореня і визрілий у духо­вому підсонні цілої історії України, що свою теперіш­ність починала саме творити в новий день свого геро­їчного епосу. Такого запалу, відданости і чистоти бо­йового побратимства не хутко зможемо ще раз огляда­ти! Вони з правила неповторні, як неповторною є жит­тєва весна окремої людини, як єдиною є в історії справ­жня весна народу. Тож після не знати вже скільки сто­літь безтямного існування, прориваного на короткий час заблиском волі — назріла хвилина пробуду і почуття якогось містичного віднайдення себе. Будився справді нарід, що перший раз відчув своє ставання в державну націю, що перший раз споглядав, як на різних кінцях його прадідної землі самозривно об’являється та сама спільна воля, той сам ерос молодости і той сам герое змагу і посвяти. Звичайно, мова йде не про поставу найширшої маси. Зосередження моральної динаміки, героїчної чистоти і духового пориву в їхньому активно­му аспекті — прикметне буває малій частині, однак відгук її шляхетних починів і жертовних чинів засягає цілий нарід, який сприймає їх як всенародне добро, пе­редане в захист його душі, і бережене відтепер нею як найбільша цінність і святощі.

Уже на самому вступі Української Національної Революції, з почину мужів типу Петлюри і Коновальця, появилися перші струнко вирівняні когорти у марше­вому ладі. На сторожу і чинний захист землі, народу і держави підійнявся мег і він упродовж цілого періоду боротьби був тією булавою, що твердо тримала в пос­лусі як будівничих рідного ладу, так і рідних сівачів чужого хаосу. Так Симон Петлюра, як і Євген Ko- новалець у цьому відношенні є найяскравішими пред­ставниками духового виростання у рідному середовищі нового людського міту, що стратив хворобу всесвітян- ства і глибше станув на старому, на вігному, власному ґрунті. У хвилину найсильнішого наступу московських гасел соціяльної і світової революції була дана рішуча відсіч із становища українського. Не так гаслам, як передусім старому ворогові, що вогнем і мечем прокла­дав собі нову дорогу в Україну для поновного і повно­го її закріпагення.

Нове українське покоління припинило дурманний торг, отрутний свар і заглушний вереск ріжношерстих сівачів хаосу вір та ідей на базарі «Малоросії». Без­соромна юрба півнагої горлаючої голоти нагло зникла і пропала в темних норах — залякана стукотом похід­них колон, що входили на чисту площу і під опікунчим зором старокняжого храму св. Софії — творили квадрат вігної сили: Бога, України, Народу і Держави. Так, кожний, що тут у шоломі стояв мовчазний — своєю по­статтю воїна говорив за нове покоління в лоні старого народу. В його душі жила віра в одного Бога, а в його вірі було місце для однієї ідеї, а була нею жива Україна

— її земля, кров і дух водночас. Тієї одної ідеї, що во­лею творчою прагнула виповнити собою простір між землею і Богом, було для цього покоління досить, щоб мати гідну людини мету і тим відчути повну достойність свого буття. Проте, малочисленно! горстки було зама­ло там, де повинен був стояти великий, вповні дозрі­лий для великого чину нарід. Його довелось надхнен- ним визнавцям ідеї формувати з етнографічної маси серед найбільш ворожих йому умовин у часі ненастан­ного бою, що гримів на бойовищі батьківської землі. Бою

— не в класичному стані війни між двома народами, але в бою із справжньою гидрою, — що мітичній пот­ворі на глум — об'явилась у печері світової революції з безліччю голів на тілі якогось моторошного гидрополі- па. Дух молодого покоління назад не подався. Він чув, що перед долею ні відступу ні відклику нема. Щолипі тепер, в обличчі реальної невхильности, спалахнула в неземних глибинах його буття сліпуче ясна мить, і він збагнув чистий глузд буття власного народу, а свого окремого покликання: життя посвятити і отим своїм гином народові на визвіл у славну буду гніетъ послу­жити.

Нагло і несподівано об’явилася трудна заповідь поколінню, що було юнацько молоде і не мало досвіду. Та кому, як не молодості і молоді цвітуть казки, воскре­сають забуті міти, збуваються крилаті сни і рясним овочем укриваються дерева грядучого? Що мала чи­нити, яку відповідь могла дати надхненна молодь, що з мирного батьківського дому вийшла в поле підняти «Червону Калину» — боронити рідні міста і села перед наступом ворога-людини, а замість цього побачила та­ке, чого ще не було в ніякій людській казці? На її, на долю дитини українського роду впав жереб і вибір — іти на першу зустріг і перший прийняти удар. Не удар меча, не вогонь затруєної стріли із кочового лука і не тріскучий градобій скоростріла, — але удар ціл­ком незнаної, ніким не провіщеної зброї. Такої, що вбиває раніш ніж ударить, а вдаривши — жертву назад оживлює, щоб можна її у нескінченність убивати, та ні­коли цілком не вбити. Невже таку зброю справді могла видумати жива людина? Здається, і найгіршій не під­дала б жадібна кров такої думки! Видно, не із пекучої спраги чи з пристрасного жару, а з холоду кам’яного серця передався комусь у мозок збудний поштовх... са­тани. Довго думав цей мозок у сутінках свого понуро­го лабіринту і врешті... придумав.

Така була дійсність, на зразках такого реалізму печерних появ і пекельних дій гартувався бойовий дос­від і формувалася «романтика» лицарської мрії в моло­дих душах пробоєвих лав Петлюри і Коновальця. Сам- на-сам стояли вони муром проти розкритої безодні і побратимним ладом творили перший стан нового лицар­ства, якому було призначено полягти смертю невідомо­го в світі воїна, того, що перший перестрів дорогу ще досьогодні в широкому світі не зовсім відомому ворогові всього людського і надлюдського. Певна доля і нашої вини є у факті забуття і невідомости тієї почесної ролі, якою Україна ще раз в історії відкрила бойовий шолом і силами своєї молодости започала той змаг, що йому закінчитися призначено щолиш у «добу атому».

Тяжкий віддих євразійського дракона чути сьо­годні всюди, а найвиразніше чують його в метрополіях передових потуг світу. Від нього думали найперше від­купитися жертвами і данинами, пробували пізніше йо­го залякати примарам «розбитого атому», тепер готу­ють уже голосну оборону і водночас із запертим від­дихом чекають від нього якогось розумного слова. Та він заклято мовчить і глумиться отак з нерозуму ба­лакучих оптимістів. Він вибере пору для свого «остан­нього слова», але втомлені нервами чекаючі почують його не так, як бажали б, і не там, де схотіли б його слухати.

— Проти наступу вирішний є наступ випереджу­ючий і безоглядно переведений.

Наступ ідеї і світла Божого проти тьми і волода­рів зла.

Вони зустрінуться на землі, — у страшній січі пітьма спалахне, загориться і... вигорить.

**

Глухий стук до світових брам темної ночі — ві­щий знак добра. Для світу, — щоб прозрів і оцінив, де він — серед союзників, чи торгівців життям? Для нас, — щоб прозрілому показати себе та назватись «правом першої зустрігі і змагу по день цей». Відрадним для нас явищем є той факт, що в світі починають уже розу­міти істоту Червоного Сфінкса, хоч походження його мислять собі ще надто поверховно і механічно виводять його появу з «доктрини», — тоді, коли це живий, добре визрілий у старому лісостані плід московської півногі. Терпку заходові доктрину він вправними зубами доб­ре на свій лад перекусив, перегриз і давно її стравив, тільки не відмовився від її послуг поза власною пече­рою. Там він готує словом бунт і сіє бурю в душах, а руками п’ятих колон закладає динаміт... для великого вибуху в переддень приходу його самого. Намагана боротьба проти його доктрини даремна, устійнити тре­ба гі живе джерело і вогнем його випалити. Часу для цього було доволі, однак світ безжурно приглядався цікавому видовищу, рахував можливості і в потребі на­віть послужився ним та обов’язком взаємности сам при­служився аж до того, що врешті довелось самому ста­вати на чергу як рокована йому здобич. У цьому світі дрімають велетенські сили досвіду, традиції і мораль­них вартостей, однак він чомусь їх не доцінює належ­ною мірою. Він свобідний, голосить невтомно гасло оборони свободи, проте, якось не видно, що має він у собі справді стільки свободи рішення, як цього в дій­сності треба. Здається, він дуже спутаний власним пра­вом свідомости і не хоге того, що власне повинен. Ніби немає віри у свою правду і правоту серця! Щолиш учо­ра цей сам світ оглядав упадок двох хоробрих народів і причину його відкрив у неправоті їхнього діяння, яка в одного з них об’являлась у небувалих огріхах розбою і народовбивства. Остережний то був знак, небуденною мірою повчальний, як не треба поводитись. Але від цього вчорашнього прикладу ще дуже далеко до знан­ня, як сьогодні треба жити і гинити, щоб у правоті жит­тя злий демон не находив для себе поживи і мусів «го­лодний» вертатися до своєї печери на довгий, а може й вічний зимовий сон.

Сьогодні він не думає ні про «такий» спочинок, ні про відступ узагалі. Він повний надій. У його та­борі кипить праця. Мільйони рабів, сотки мільйонів заляканих і багато-багато «добровільних» союзників і нікчемних вислужників працює по обох боках залізної заслони на те тільки, щоб він міг далі йти. Від його тіні почорніла велика Евразія, до тієї тіні чомусь і лю­дина і світ уже так звикли, немов би мала вона зали­шитися і вже ніколи в історії не зійти з обріїв землі. Розливається вона в простір жадібно і спішно, ніби зна­ла, що це власне її «час» прийшов, її пора «дияволь­ської інтеграції і синтези» простим способом фізичного руху живої маси. Боротися із нею треба, як із сараною, повінню, пошестю, заразою — спішно і цілком своє­рідно. Без генеральних баталій, ясно, справа не піде.

Висновок для загрожених є один: власне здоров'я — не зрадливо-сповидне, але повне і всебічне, — таке, що небезпеку гостро відчуває і боїться її, проте, не бо- ягузить, не ховається і не пробує з нею зговору. Атом­на чи воднева бомба ще не вихід, коли знаходяться охочі прислужники і зраджують їхню таємницю, або, коли вкінці можуть знайтись і такі, що готові бомби викрадуть і передадуть їх туди, куди їм треба, або в наг­лій потребі зірвуть їх у зле бережених арсеналах.

Несамовита є наша доба розкритих таємниць і розбитого атому. Брутально, до кореня зрушена при­рода і вивернута в смертельних судорогах потворно зір­ваного лона. Лезом жадоби глибоко увігнався в неї холодний ніж, жорстоко розпанахав її серце на двоє, і жадібний знати, — узнав. Знетвореним трупом лежить горілиць обнажена тайна, а над нею захолов кривий зривач печатей, — сам нагий і вже без таємниць. Яка зустріч, яке вітання! "Ніс natura — virgo et mater, ессе homo — 'fіIius' Dei!"

— Хтось здалека дивиться і по своєму бачений образ на вазі важить. Вагається під тяжким зором ваги, а зір блукає за рухами її гри. Вага не рішаєть­ся, не рішений і важник.

Тому на другому боці ще час відкласти розваж­но свій ніж нагого знання, і вже лише духом живим зірвати печать тієї в собі останньої тайни, що її, неві­домо як, сам запечатав і про все забув. Визволити власну силу, яка повинна була самоявно розгорнути­ся і не боятися, що буде зраджена або й украдена. Хоч явновидна і явночинна — не є обнажена для тих, що тільки із чужих читають книг. Не взнають, з якого вийшла роду і чиїм мечем та волею така вона певна і незбагненно сильна — доки самі не почують її в собі. Ні силою пірвати, ні перемовити словом, ні золотом ку­пити її не можна. А коли в нестямі кинуться за нею в погоню і по цілій землі почнуть убивати всюди її зри- ме тіло — то вкінці схаменуться і побачать, що били в порожнечу, її живої, невмирущої незримости смертель­но не досягнули. Завойовникам і руїнникам матерії на­перекір і на горе — проклята ними тайна незримости знову зримо жива, а найбуйніше цвіте позаду них — на бойовищах їхніх голосних перемог і гримугої слави.

Так, хай же блудний син не чекає на світовому роздоріжжі, здеревілий над трупом матері, але хай спа­м’ятається, щоб не мусів далі шукати очима доріг смер­ти, але зараз же, отут, — перед обличчям смертельного гріха, вернувся на забуту собою правдиву дорогу. Вона чудотворна, вона воскресить покривджене і знетворене, та виведе його самого із темряви на спільну для свого живого світа — дорогу сина.

Не забувати ні на хвилину, що там іде вагання на вазі зримих засобів для останньої гри за... долю лю­дини. Червоний ватажок давно зважився гру почати, він тільки гекає пори. Про тайну незримої сили він знає, йому теж відомі одчайні поклики на її пробуд, він ще лише не знає, як глибоко той поклик у людину вже сягнув. І в тому вігна слабість горно книжника герво- ного Сходу. Та горе світові, коли він відкриє, що спа- м’ят взагалі не почався, бо тоді рішальний бій він по­чне першим, і залишиться на землі перший, хочби на­віть перший мав бути водночас і останній.

Захід не мусить тільки стежити і жахом роздер­тими очима дивитись у східню ґегенну. Живопальні містерії чорної меси — давня там правда, а магія ва­ження і гонитва за тайною життєтворної сили — ви- вершили із костей людських багато нових «пам'ятни­ків». Захід мусить стежити більше за собою, щоб свій повний затям міг вчасно кинути на вагу — не ту, що в людських руках, а ту, що долею вагається між землею і небом, між людиною і Богом, між сином і батьком. Кинути отой свій в’яжень повного спам’ятання і без ва­гання почати перший — не гру округлими бомбами на тоці землі за багатий стіл життя, але почати благосло­венний похід проти сатани — за царство Сина Божого.

Пора остаточно розглянутись у терені ворожих і своїх сил. Чи знає він — розумний Захід, — де був Рубікон для червоного хана і чому було чути стріли в Парижі і Роттердамі? Чи спитав він коли, чому цей Рубікон уже десятки років котить гервоні хвилі до Чор­ного Моря? Він не цікавий шукати дійсної причини, хоч нині кривавиться вже ціла земля від своїх Рубіко- нів, яких вже так багато, що води океанів потемніли, а в них і синя вода висот Божих — мутніє.

Україна є Рубікон — перший на Захід і останній на Схід. Не від червоної зорі на небі Сходу він черво­ний, а від проливаної крови, що в ній безсилий деспот прагне вбити і втопити його вічну силу.

Український Рубікон — досьогодні не перейдено, а на його дні лежать кипені кості нескінгеної гри. Тому хильцем підкрались на Захід тіні скритовбивників, щоб вибухом зірвати дві зацілілі людські твердині україн­ської ідеї, а з їхніх пошматованих тіл витиснути остан­ні краплини пам’яти. Вони то — на кинутих історією України костях — почали від себе нову гру, і пам’ята­ли, де лежать рідні кості всіх гасів, та знали, як їх на­зад підняти і в новому храмі слави соборно на вігну пам’ять скласти. Відома їм була тайна Рубікону, що його ворог міряв по зверхній ширині, а був сліпий на його незмірну глибінь. І він навмання шукав усюди укритого скарбу, перейшов усі українські води, розко­пував могили і зривав гори, палив села і церкви, бичу­вав голодом мільйони, перестрівав кожного і наганом зазирав у серце — а проте ніде не знайшов його. А ко­ли над червоними водами Рубікону зривався знову га­рячий вітер, він — раз і другий — знайшов таємне джерело грізних подувів, і... вдарив. Щоб ми сьогодні врешті вже пізнали великість утрати і... схаменулися над тими прірвами, що їх навіжено рили і вкінці вири­ли на власну загибіль; над тими гробами, що їх уже начинили братнім тілом. Щоб, шмагані бичем заздрос- ти і осатанілої гонитви за лаврами героїв — «спасите- лів народу», ми не попали у пастку безвихідної розпачі... і не погубили себе самі. Ворог стоїть безрадний перед непрохідними мурами нашої твердині духа, а її оборон­ці у братовбивчій гризні за владу -— близькі вже хвили­ни, коли нестерпна напруга зірветься і розрядиться ок­ликом нестямного жаху: «ворог у місті, рятуйся, хто може!» І хоробра колись залога кинеться голіруч ті­кати з міста і «спасатися» на ворожих багнетах.

Невже справді неймовірне — дійсне, і хитрий во­рог не помилився, коли підступом ударив і влучив у серце оборони? Невже це правда, що окрім тих двох нікого не було більше на варті і ворог по трупах мерт­вих сторожів перейшов нездобутий Рубікон, увійшов у душу і посіяв там своє зерно смерти? Ні, ми віримо, що страшна уява — тільки дзвін тривоги, у який укра­їнський дух б'є — не на сполох давно окрадених спля­чих, але на пам’ять живих в оточеній твердині. Нехай оборонці пам’ятають про небезпеки постійної облоги і життя в облозі. Нехай не перестають удень і вночі зо­рити за рухами ворога, який напевно робить глибокі підступи, щоб від основ і з нутра розсадити живу і слав­ну твердиню укралнської ідеї. Оборона її на фронті вну­трішніх теренів і глибин — це і є найсутніше життя «.народу в поході-». То невід’ємний із його долі час справжнього виростання і дозрівання для ясно освідом- леного призначення, яке збувається в невхильно пов’я­заній черзі завдань і жертовних виконань. «Моральний лад нації в боротьбі» має силу «самостановного закону життя», який не допускає ні самоволі ухильних амбіцій,

15І ні вигідного вибору благ та їх незв’язаного споживан­ня. Наперед праця і жертва, а згодом уже визнання, слава — чи теж навіть і важке ярмо влади, до якого так ірвуться його деякі гордовиті оборонці. Затяжний на глибинному фронті бій іде не виключно проти меха­нічних підкопів ворожої облоги, що в такому розумінні давно була б трагічно для нас закінчена, але йде він... за власну душу. І його треба повністю виграти, щоб з унутрішнього становища абсолютної перемоги набути основної свободи почину і перейти в генеральний наступ.

Проти жана Півногі Україна мусить вийти в по­ле Цезарем під прапором Христа. Готувати великий виступ-похід може вона з найглибшої основи свого бут­тя. Вийти завтра в поле в панцирі бога війни — для цього невмістні в ролі передумови ні Цезар ні цезаризм. Навіть сила месіянізму і гаряча туга за Месією не спов­нили б ще достатньої міри для великого визволу. Одне і друге — дуже відірваний ідеал, бачений десь на не­ясному обрію, далеко від будучности. А Україні не гекати їх треба, але вже сьогодні визволятися власною дійсною силою саме від спільного ярма і месіянізму і цезаризму, що зрослись у постать реальної потвори. Сфанатизована звіролюдина іде проти Бога своєю «вірою», у якій переплела світовий месіянізм зла із пі­тьмою місцевого деспотизму в живу подобу. В її облич­чі Україна не може прийняти у свою свідомість сьогод­ні якогось історичного зразка месіянізму і цезаризму, але повинна почати визвіл із того, гим вона є, із дійс- ности свого людського буття ростити для себе свою го­ловну заповідь:

завернути людину із бездоріж світових на при­родне їй старе місце в землі і народі, з яких органічно виросла;

допомогти їй потоптане право людської гідности очистити і вірою в себе поновно його розвинути;

віру людини підняти вище і від словної заявности перейти до чинної її справжньости;

відношення між людиною і Богом прояснити на внутрішній ланці живого духа в союз Сина і Батька, в якому буде сказано найбільше про повинності сина, а нічого про його права і вимоги супроти повинного бать­ка;

життя у світі бачити, розвивати і творити з осно­ви його Божої односутности, а різниці і форми її орга­нічного, історичного і духового виразу уважати набу­тою ласкою, а не твором власного вміння, щоб з талану і долі не робити негідного торгу, тоді, коли вони при­значені родити як дерево, яке дарує всі свої овочі, а собі залишає саму радість плоду і дарування;

злого не сприймати, а злих учити добром.

Отут і справжній месіанізм і правдивий цезаризм вільної і повинної людини. Ростить вона їх із себе як вдячний син, який не почуває, що твір свій творив для себе і тому повинен сам його спожити.

Тугою України є мати багато таких синів і са­мій вкінці бути Сином. Ось чому готовити повинна жит­тєвий похід і вийти Цезарем у поле на змаг із злом ■— під прапором Божого Сина. Треба, щоб Цезар не підій­мав меча проти Месії, бо цей добровільно віддав йому належне, та не може дати ще теж і того, чого взяти не спроможний і Цезар. Так було — наша ж доба пока­зує на зміну — не в обличчі Месії, у якому життя за­писалось усім своїм найгіршим і найліпшим, але в об­личчі грядугого Цезаря, щоб заповіджений прихід Пер­шого попередити і землю йому до ніг простелити. Не­хай Україні, як матері, буде вільно плекати в серці га­рячу мрію — зродити його — провісника, і самій від на­дії його зростання в багатому її лоні — просвітліти.

На Захід — ніби погасав вогонь і не було вже таємниць, на Схід — червона заграва і горе перебитих тайновидів, і пропасть потопленої тайни. Там ще лише Україна — на зорях страшної весни своєї ворожить і когось виглядає. Дівою простоволоса вийшла ще раз, та не у степ і не над воду прийшла кликати і голосити. З вогненного моря злинула мироносиця земна, з очима піднятими в небо, щоб надхненна була духом невиди­мим, отим, що в передвіку линув над водами. Нехай пролита кров на її землі пересвятиться і спливе у новий дзбан живої води. А станеться і буде так, як звелить — Він.

*

Є призначення, яке не збувається раніше, ніж призначений сам не заговорить, що він і призваний і по­кликаний. Велике призначення терпеливе і чекає сло­ва людини та доказу її віри у власне покликання.

Пригадаймо...

Друга нищівна хуртовина доби знялася несміли­во на Заході, метнулася дико світом, ніби шукала собі місця, аж зупинилася над землею кривавих походів, зо­лотих нив, степових могил і горобиних ночей. Отут знайшла його — бойовище за світову владу і найдорож­чу здобич сподіваної перемоги.

Поперек і вздовж пройшла його вогнем і ножем — і сама минулася.

І знову довкола старе ненависне море солоної во­ди. Кидає прибоєм мутні лави хвиль, заливає потопом, гризе і розмиває.

Чарівна колись країна сонця, землі і квіту — сьо­годні замкнутий холодом тюремної води похмурний са­мотній острів. Покинутий, забутий, — приречений роз­пастися і зникнути в сірому безмірі ледяних криг.

Та соняшна сила рідного над ним синього океану незборно молода і вічно ласкава йому весільними дара­ми своїх животворних щедрот. Полум’яним жаром то­пить довкола гострі леза криг і велить жадібному мо­рю лютитися в собі, кипіти в глибинах неспокоєм, і, за власним сказом і варом, поневільно давати вічній жерт­ві цілющу хвилину передиху і спочину.

Стоїть у соняшній зливі могутній острів твердю скелі, немов би постаттю мітичного титана виріс угору і дивиться в... сонце.

Невгнутий триває одністю потрійної сили: тієї першої від землі, що спочила в надрах вічного буття і глибша від кожного моря над собою; тієї другої від не­вмирущого вогню, що палає жаром живої крови і топить льоди мертвого небуття; тієї третьої, що від Божого Духа — сущого в землі і крові поривом туги бути людиною і творчо ростити свою ідею богоподібного життя.

Український Титан — Прометей живий, бо спо­живає окови і скелю неволі перетворно в себе; тож буде розкований сам від себе.

Дні хмарні і соняшні минають, а їм на зміну по­вільно сунуть кромішні ночі, між ними витають і... зо­ряні.

Як у розкриту книгу бувалого поринає духовий зір титана в безодню нічного неба і ворожить на зорях, що срібно вицвіли з туманів і мряковин. Різної вони якости, величини і віддалі, проте, у темряві всі видні і всі... світять.

Любо Титанові поринати в тихі води людської слави, переходити думкою від одної до другої, визна­чати місце і час їхніх народин та виявляти спосіб їх зо­ряного буття чи їхній зв’язок з тими, кого покинули.

Незмірно багата, таємнича і незбагнута світова ніч! Проте, близька вона і думці і серцю, а найближ­ча у місячну повню, коли туга до зір така безмежна, що сам небосхил лине долі їй назустріч, і зорями сво­їми, немов очима, дивиться в душу так глибоко, що, здається, чути шепіт його великої молитви.

Он... багате сузіря із двома великими братніми зорями посередині... Спливає над острів і осідає на шпилях дрімучих зір. Займаються гори відцвітом сяй­ва, і зорі горять червоно, а з обох великих падають не­зліченні рубіни-сльози... рікою пливуть і пливуть. Вид- но, недавно вони і передчасно одірвались від землі, бо стільки ще крови живої рине ураз із відкритих ран на­зад на землю. Оддають повинний їй борг життя, да­рують заповіт духової жертви і передають прапор віг- ноі ідеї.

Жертовна містерія зоряної ночі гасне. їй услід линуть слова жалібної землі: Cumoh і Євген.

Укритий прапором, що зітканий соборним зусил­лям усіх сузір на небі рідної історії, — стане Україн­ський Титан на своїй скелі і повернеться на всі чотири сторони світу, щоб по черзі до схід сонця гомоніли чо­тири заповіді його віри:

Людина — ораг на вігній землі, та плуг її оре не глибоко, а спішить заорати, як далеко видять очі, хоч утомлені руки встигають кинути долі лише зерна що­денних потреб. Людина — сірий збираг хліба, і хоч не багато сіє для себе, не збирає всього сама, а й збору добре не сховає.

Народ є сіваг, що йде за плугом гасу і, думкою гнаний, кидає глибоко в землю добірне зерно життя. Та і він не встигає засіяти заораних поколіннями нив, теж і йому не щастить зібрати і спожити дарів урожаю, бо жниво його ще зеленим, немов на тоці, толочить голод­на сарань отих косарів, що косять життя для смерти.

Світ — то Божа земля — заширока для ока лю­дини і заглибока для думки народу, щоб можна її про­глянути наскрізь і руками обняти як свою ниву. І ора­чі для хліба, і сівачі для життя, і їхні спільні врожаї — усі пропадають у незмірній її глибині. Так є, так буде і так бути мусить — доки людина в народі і нарід у людях не збагнуть духом живим, що треба їм у Божу землю посіятися самим. Для врожаю і того жнива, що їх зібрати спроможен хіба лише той, хто творив, не ду­маючи про врожай, хто сіяв, не бувши спраглий жнива.

Бог є дійсна міра для безконечних можливостей і можливих безмірів. Міра добра і правдива, бо повна правди і добра. У тій мірі повноти буття — нічому не тісно, бо все сповнилось від скарбу Божої міри.

*

Людина, нарід і світ — одна дорога, на якій уми­рають лише ті, що, спрагнені її швидше перейти, — зупиняються, а живуть усі ті, що нею так довго йдуть, аж самі засіються на ній для живої вічности.

Обидва Вони — і Симон і Євген — як уже каза­ли зорі, у ній посіялись і для неї — для дороги.

Україно! Ти жива є дорога на грані пропастей смерти і небуття. Несеш у серці невмируще зерно — Твою віру живого духа у вічного Бога, Твою тугу сина — іти до нього, до Батька.

У ніч світової темряви хай же горить твоє серце і так жертовно світить пожертвенними зорями Твого рід­ного неба, аж роз’ясниться у... Божий День.

# ⅛c ⅛:

Україна ніколи не піддалась внутрішньо кочовим стихіям — тому тут могло бути тільки взаємне нищен­ня себе як двох протилежних душевних субстанцій, що себе виключають. Так і було. Кочовий дух, навіть при такій своїй динаміці, як наступ татар, не вселився ор­ганічно в українську душу так, щоб запліднити її зер­нами степового номадства. Інакше сталося з Mocko- вією. Вона піддалась внутрішньо і прийняла органічно монголо-азійську душу. Стала наслідницею, кровним потомком і є продовженням засад відчування і життєво­го руху азійського номадства. Большевизм — яскравий доказ. Те, що ми збереглись духово перед впливом азійських орд — найсильніший доказ нашого захід­ництва.