II Нові апокаліпсиси

“Як люди любили в Бозі, я бачив на війні”, — зізнаєть­ся Марсель Пруст. Однією фразою все сказано. Війна — це явлене одкровення для Європи кінця XX століття, таке ж вражаюче-сильне, як і одкровення божественне.

Ініціація не поспішає, вона охоплює кілька поколінь. Війна незаконно продовжує свої наслідки в нескінченному потрясінні. Тривожність, зусилля і зітхання людей, зане­покоєних моралізаторством і пригнічених порожнечею публічного і приватного життя, майже безрезультатні. По­переднього status quo сантиментів і благопристойностей не досягнуто, віднині немає потреби в накопиченні й акуму­ляції минулих основних буржуазних чеснот. Багатій XIX століття жив довго в сім’ї, він продовжував себе в дітях і увічнював себе в капіталі.

Умови розподілення прибутків і набування багатств бу­ли перевернуті. Кейнс діагностує ще небачене “суспіль­ство споживання”. Ленін цього разу, всупереч своїй звичці, вітає переконливість такого “буржуазного” аналі­зу. В свою чергу він пророкує, що нинішнє століття буде століттям війн і революцій. Два прогнози виявляться адек­ватними. Європеєць інтегрував Верден, він знає, що “че­рез якийсь час ми всі станемо покійниками” (Кейнс), от­же, він запалюється.

До того часу, коли суспільство нагально відновлює свою рівновагу і свою ієрархію, воно допускає асоціальну соціальність військового. Воно надає йому символічний строк — юність мисливця-воїна. Простір — прикордонна зона, де внутрішнє і зовнішнє взаємопроникають. Кодекс — із своїми способами єднання, здійснення і завершення ворожих стосунків. Здавалось, всі великі нації пройшли і витримали випробування в пожежі бунтів. Довгих чотири роки витривалість “пуалу” (жаргон, так називали жарто­ма солдат, — прим, перекладача) і відносна згуртованість тилу демонстрували чимало почуттів обов’язку, патріо­тизму, дисципліни, заспокоювали войовничі пристрасті, утихомирювали бунти і панували над вибухами паніки. Попри всі приниження і біди від пекучої поразки, Німеч­чина швидко відновилася, і початок розквіту через шість років обіцяв спростувати похмурі передбачення. Загою­вання рани виявилося ілюзорним, під час першої кризи 1929 року травма кінцевого катаклізму стала ще нав’яз­ливішою ніж будь-коли, і економічна “велика депресія” жила в гарячій пам’яті палія війни.

Вбивче повітря траншей спустошило, щоправда із за­пізненням, душі: дев’ять мільйонів мертвих, двадцять один мільйон поранених і покалічених, чому? В ім’я чого? Пам’ять про благословення всесвітніх церков, які закли­кали до безумовної перемоги своїх національних парафі­ян, кинутих проти інших народів, не менш християнсь­ких? Заклик інтернаціональних партій розгортати в зво­ротному напрямку загони священних союзів, направлених один проти одного? Розширення різні? Стільки беззмістов- ностей топили заперечення, ідеали і, насамкінець, душу. Озлобившись сама на себе на перемішаних полях бою, ста­ра Європа вибухнула в головах. Сукупність орієнтирів, яка дозволяла воїнові знаходитися в “пеклі”, розсіялась, коли його “в ім’я чого” почало поглиблюватися. Муштра вчорашнього європейця лише підтримала зусилля в ім’я війни, його освіта дала йому змогу піднятися над злигод­нями і смертю. Абсурдність результату була зримою навіть в своїй основі, а озлобленість вбивць, яких і самих убива­ли, значила для Гамлета, що блював і задихався у фран­цузьких, німецьких і російських траншеях, “щось про- гниле”. “Вийти із такого великого божевілля”, — зітхав Ален, філософський поводир покоління інтелектуалів і професорів. Він мимоволі повторював Троцького, чия шкі­рянка зачарує кілька поколінь військових, котрих нудило від цивілізації. “Європа нагадує будинок для божевільних і, на перший погляд, здається, що самі її мешканці не зна­ють, кого вони через півгодини почнуть убивати і з ким брататися. Монархія, аристократія, духовенство, бюрокра­тія, буржуазія, професійна інтелігенція, власники ба­гатств і можновладці — саме вони без перешкоди готували неймовірні події, саме вони їх творять і сьогодні; стара “культурна”-“християнська” Європа, таким чином, нага­дує клініку для божевільних” (Троцький).

В галантніших термінах дискурси про розподіл цін пах­нуть, згідно з Валері, “надгробною промовою”.

За благородним благанням і певною, не такою вже й небесною, кризою духу відкриємо ментальності і способи життя, поглиблені тріщиною, яку не можна зашити. За­гальне потепління разом з почуттям громадянського обов’язку, не менш старі звички їсти і спати — найеле­ментарніші і найглибші. Нутрощі, серце, голова колива­ються. Або послаблюються. В початковій і середній школі громадянина вчили, що життя, як матрьошка входить в послідовні сполучення: індивід присвячує себе сім’ї, яка, при необхідності, кладе своїх дітей на вівтар батьківщини, котра у свою чергу, слугує людству. Кожний елемент при­свячувався більш високій сукупності, яка надавала йому суті, потім функціонував, як залежна частина об’ємнішого сполучення. Вікторіанські і едвардівські проповідники, світські і релігійні соціологи від Конта до Дюркгейма, професори-кантіанці і художники-гетеанці нав’язували своїм різним конкурентам одну-єдину версію Bildung’a або освіти. Від малого до великого, від універсального до при­ватного, ціле містить частину, яка містить іншу частину і т.д., завдячуючи послідовній сингуляризації. Згори дони­зу, від найширших обріїв до найменшої точки опускаючи сенс життя. Натомість, елементарне існування оживляє смисл, в ім’я якого воно віддає своє життя в годину істини.

Індивід, інтегрований в чудовий ансамбль, ладен при­нести себе в жертву заради нього, такими теплими були відносини, що їх зруйнували війни і кризи. Очевидно такі відносини занадто добре діяли, якщо стільки життів було наражено на ризик та зруйновано в надії збагнути суть. Не існує більш чудового ансамблю. Загальний результат виявився абсурдним. Нації можуть лише бавитися тим, аби уявляти себе переможцями або жертвами зради, але людство має полічити свої смерті і запитати себе — чи не є воно частиною цієї кількості. Воно стає ансамблем пара­доксальним, аналогом дубини, яка провокує сучасну кри­зу математики. Що являє собою Співдружність Націй, ко­ли нації виявились здатними до взаємного винищення? Ансамбль ризикує зникнути в колізії його елементів.

Коли говорять про велику війну? Коли вона не минає. Коли вона пожирає свої післявоєнні статки. Коли вона за­пам’ятовує себе краще, ніж халтурний мир, який претен­дує її погасити. Коли вона відлине в довоєнний стан, ре­троспективно оголивши кубло гадюк, що причаїлися в примарній тиші. Така драматична подія не могла б стати­ся, коли б приватно не припускала сама себе. Її акту­альність не вичерпує її істини; у верхній течії вона позна­чена приготуваннями, в нижній — дозволяє передчувати своє продовження. Позаяк, взаємопожирання було мож­ливе лише один раз, воно продовжувалось і було завжди. Невеликі війни жили в межах всеохопного миру, на поря­тунок якого вони претендували. Велика війна перевертає відносини, вона вимірює своєю катаклізменною аутентич­ністю спокійні пляжі історії, наполеглива небезпека кот­рих розколюється. Нічого не збагнеш у повній непередба- чуваності поглядів, ідеологій, поведінці та намаганнях інтелектуалів, врешті, європейця певного стану, доки не побачиш, що така відсутність можливості передбачати тя­жіє до чорної діри, в котру все всотується, звідки все ви­ходить і куди повертається.

Якщо поет, мислитель, бунтівник побачить себе вирва­ним із вузького кола своїх поодиноких прихильників, а потім украденим із замкнутої касти, де щось бурмотять на його честь в інтимній обстановці, якщо раптово стурбовані покоління універсалізують його фігуру, перетворять його на фетиш, на гасло і провідника людства, не варто ошу­куватися, розміщуючи фактори в зворотному порядку. Він нічого не вибирав, його вибрали. Болюча потреба вимагає відповіді, попит породжує пропозиції, і магія впливів опе­рує лише бажанням впливів. Війна змушує мислити інакше: знову відкривають забутих і прекрасних письмен­ників, їх перечитують іншими очима, і відроджені, вичи­тані чи раптом знайдені за допомогою сакралізованого тексту відповіді, варті запитань, які їм передують і чия попередня умова передбачає світську різню. Будь-яка істо­рія ідей, будь-яке знищення вошів на знаменитих головах, будь-яке здирання концепту зі світу і життя стає марним заняттям, якщо не схопити екзистенціальний, мате­ріальний, життєвий задник, який лежить в основі міжкон­тинентального, інтелектуального життя, не лише в основі найпіднесеніших дебатів літературних кіл, але й в основі найменш академічних конфліктів, де не по-людськи рі­жуть один одного мільйони колег. Жорстокий прибій, на­роджений в 1914-1918 рр., не припиняє свою спустошливу дію.

Оскільки її не можна обмежити, буря деморалізує без­поворотно. Марно її актуалізують (екзальтовану чи жах­ливу) з добрими намірами і помалу сприскують (за чи про­ти) за допомогою однозначного повідомлення, за бажан­ням того, хто славословить або таврує. Письменник чи мислитель, на перший погляд стриманий, не відмовляє собі в тому, щоб не побавитись, (воістину, мистецтво — це “Останній Суд”, Пруст) не витратити свій час на участь чи захоплення. Один анекдот іде за іншим, дарма — патріо-тичний він чи антипатріотичний. Відвернувшись від негативного пустослів’я, від “поширеної глупоти”, від простецького накипу і сяйва слави, прустівська втеча, дале­ка від того, щоб стати подією, відкриває шлях наступу не­баченого.

1. Кінець світу: конфлікт звільняє ефемерність більш капітальну і кінцеву, ніж вічність, яка служить йому оп­равою. Кинута на волю нічних нальотів, столиця надає можливість побачити її повну беззахисність: “За два чи три дні до перемоги на Марні, коли думали про неминучу облогу Парижа, одного разу ввечері я піднявся і вийшов; у прозорому світлі місяця, мерехтливому, осудливому, спокійному, іронічному і справжньому, бачачи цей вели­кий Париж, якого я не знав, як любити, його, що чекав у своїй непотрібній красі стрімкої атаки, якій, здавалося, ні­що не могло завадити, я не зміг утриматися, щоб не за­плакати” (лист, березень 1915). Кінець у світовому мас­штабі тільки одного світу, за яким іде інший, як трикольо­ровий клан заміняє Прекрасну Епоху, де царював барон де Шарлю? Вибух світів швидше нагадує відсилання до святого Іоанна. Ворожі ескадрильї “творять апокаліпсис”, виючі сирени закликають Валькірій і Загибель Богів.

Далеке від того, щоб зводитися до емоціонального і пе­рехідного, видовище ефемерного обгрунтовується в постій­ності і вводить перевертання оптичної системи. В той час, як раніше будь-яке небуття здавалося небуттям чогось конкретного, а руйнування було кваліфіковано і оцінено лише щодо зримого руйновища, погляд письменника сприймає кожне буття в світлі його майбутнього зникнен­ня. Жільбер Сван у “Знайденому часі” дізнається від опо­відача, що міст через Вівонну зірвано і що “підйом до гло­ду” і житнє поле є краєм 307 у військових зведеннях. Історія захоплює, щоб їх стерти, святі місця прустівських пошуків: Мезегліз, Комбрей, Тансонвіль.

В міру того, як вони знову виникають, оточені ореолом смертності речей, пейзажі і персонажі звільняються від світу, який одягав їх у гармонійну, але фальшиву ком­пактність. Післявоєнний стан не означає повороту до нор­мального життя, а знаменує лише вхід до літератури, кни­ги силкуються схопити жест, мить, яка зразу ж скасовує час. Письменник передчуває працю кінця світу. “Свята імпро-візують те, що можливо станеться, якщо німці ще трішки просунуться, тобто останні дні Помпеї. Це їх вря­тує від фривольності. Щоб мова якого-небудь німецького Везувія (їх морські гармати не менш страшні, ніж вулкан) застала їх зненацька за туалетом і увічнила їх жест, пе­рервавши його, а пізніше діти будуть вчитися, роздивля­ючись в ілюстрованих підручниках Мадам Моле, яка зараз накладає останній шар рум’ян перед тим, як вийти обідати до своєї невістки або до Сустене із Германтів, що закінчує фарбувати свої фальшиві брови...”

2. Зруйнування мене — таке суворе одкровення спала­хує в тому, хто не зміг вийти за її межі. Європеєць йшов воювати в ім’я миру. Юнак-призовник підтримував в собі ідею проекту, краще життя надавало сенс смерті.

Обіпершись на кінець світу, привід виявився марним. Він заледенів у страхітливому відчутті мрії, що перетворилася на кошмар, з відсутнім майбутнім, куди б можна було впи­сатися, з відсутностю світу, щоб його можно було перебу­довувати, навіть реальності, щоб її зруйнувати. Колишній учасник війни випрямляється, намагаючись протистояти дзвінким фразам, які жили в ньому. “Вміст черепа є слово, позбавлене смислу... справжній його вміст досягається власним зусиллям надії” (Пруст). Той, хто врятувався, може ганити журналістів, проклинати демагогів, ганьбити тил і його сховища, богохульствувати щодо системи, він не знає, що вісь зусилля і душа агресивності — це все і ніхто, інакше кажучи, не хто інший, як він сам. “Істина саме в тому, що кожного ранку оголошують війну. Отже, той, хто хоче її продовжувати, так само винен, як і той, хто її розпочав, можливо, навіть більше, бо перший, пев­не, не міг передбачити всі її жахи” (id). Той, хто “дивом волі” тримався до кінця, бажав і безкінечного пекла. В кінцевому підсумку привид може дорікати тільки собі са­мому. Він більше нічого не знаходить. Він віддаляється. Післявоєнний час — це все ще війна, бо у неї немає кінця, конфлікт спалахує в мені самому, стає для неї невідомим солдатом.

Потрясіння глобальне, воно продовжується: “теперіш­ня війна розворушила все... і особливо ідею війни” (id). Воно заражає, як було сказано, світ, мене, але ще більше — їх кореляцію, це буття-в-світі, яке довоєнна епоха ос­мислила в тій складці, де існували передсвідома звичка і свідома воля. Одне слово, все, що барон де Шарлю, який закликав до зруйнування церкви Комбрея і собору в Реймсі, запозичив у Барреса: загальний вибух “позбавляє коренів”, звичка, що зберігала минуле, і воля, котра ви­бирає майбутнє, вписували індивіда в оточення, яке пере­вершувало його самого; перевершене в свою чергу, воно виявилось зовсім позбавленим смислу. “В цих сварках ве­ликі ансамблі індивідів, названі націями, якоюсь мірою самі поводяться як індивіди. Логіка, яка їх веде — пов­ністю внутрішня і безкінечно сплавлена пристрастю, як та, що властива особам, що протистоять в любовній чи до­машній сварці...” (id).

Поля боїв створили ефект Пруста, що полягає у виз­нанні відсутності логіки, розсудливого колективу, опертя. Знімали з себе все, як читач, у якого закрутилась голова від Пошуків. “Звичка — це пакт, підписаний між інди­відом і його оточенням, або між індивідом і ексцентрично- стями його власного тіла... Звичка — це якір, який при­в’язує собаку до її блювотини” (Беккет).

Інстинкт, звичка, воля, кожна щаблинка пристойної освіти мудро відновила б попередній навик і підготувала б підйом, де потроху людська природа здійснилася б в якості апетиту і сприймання, сутності і свідомості. Рух, добре підмащений сублімацією, який інтегрує нижче у вищому способом його очищення, терпить фіаско, коли підйом до світла більше не маскує спуск в пітьму, який його дублює. “Якщо звичка є друга натура, вона нам заважає пізнати першу, ні жорстокості, ні зачарування якої вона не має” (Пруст). Перепони очевидні: час погіршує буття, війна ка­лічить весь світ; це два кінцевих одкровення “Пошуків”, по суті, являють собою одне. Архаїчне і археологічне, зна­чить початкове. Церква Комбрея разом зі своїм склепом заглиблюється в “меровингську ніч”, де знаходиться мо­гила франкської принцеси. Її вбивство на самому початку роману викликає в пам’яті читача Августина Т’єрі і при­хильника Ріхарда Вагнера, довгий ланцюг злочинів, здійснених в атмосфері варварства, свободи і сімейного любострастя.

Що знаходить оповідач у схиленому під ворожим вог­нем Парижі, крім початкового фантазму, меровингського підйому розкладання? “Введення війни у “Знайдений Час” драматизує пошук часу, бо світові, в якому вона здійсню-ється, загрожує знищення. В глибині сторінок, пізніше добавлених Прустом, відбувається довга нічна прогулянка, вечір бомбардування і епізод з будинком со­домітів. “В Помпеї знайшли, говорить Шарлю, викриваю­чий надпис: “Содом — Гомора”. Читач відчуває, що над Парижем, котрий ховає у своїх підвалах і лабіринтах сек­ретні обряди друзів Шарлю, нависла загроза ^u вулканічних гуркотів бомб”. Історія стає джерелом трагічного” (Рено). Подвоюючи петлю, масштабність великої війни відкриває свою таємницю, щоб поширити первісну сцену європей­ського варварства і фінальну напругу вагнерівського “Кільця”.

Вона не вносить свою частку в новий апокаліпсис. Вона підгризає зсередини санітарні кордони, які мали перегоро­дити їй дорогу. Ледь викрита колективно в масовому шумі, вона постає у віданні індивідуальному, у видихові особи­стих ідентичностей. “Істота, розпорошена в просторі і часі, не є для нас більше жінкою, але є низкою подій, на які ми не можемо пролити світло, низкою нерозв’язних проблем, морем, яке ми, як той Ксеркс, намагаємося безглуздо ви­сікти, аби покарати його за те, що воно поглинуло” (Пруст). Я, ти, він чи вона більше не знають, де вони зна­ходяться, у них було місце, у них більше немає місця. Арістотель помер в 1914 році, він, який приписував кож­ній природній істоті батьківщину, де схильності послаблю­ються, де рух здійснюється і відпочиває, тоді як в ньому самому здійснюється його сутність. Агресивний рух, засуд­жений колись, як “протиприродний”, запозичує у просто­ра його розпорошуючу силу, а в часа — його руйнівну енергію. І якщо вона денатуралізує миролюбну природу, воно лише розчиняє оптичні ілюзії. “У випадку з Аль- бертіною (Пруст поширює цей досвід на всі людські відносини) численні аспекти (для цього жалібного слова слухайте Blickpunkt) не зазнають позитивного синтезу... Рашель перед обличчям Спасителя репрезентує для оповідача тридцять франків і похмуре вдоволення, для Сен-Лу — багатство і об’єкт незкінченних страждань. А коли Сен-Лу бачить фотографію Альбертини, він не може приховати здивування з приводу того, що таке нікчемне убозство могло принадити такого блискучого і його улюб­леного друга” (Беккет).

Я, світ і Бог завіяні в пекло. Насильство віку накладає на себе інтегральний досвід поразки, воно забороняє по­гляд з висоти пташиного лету, воно довгий час припису­валось божественному всезнанню. Воно роз’єднує різно­рідне, навіть без надії знову зібрати його в якийсь космос. Воно розтліває добре сформовану свідомість, яка намага­лася досягти самоуправління своєї Голгофи. Найзаземле- ніша, загальна, прозаїчна історія та історія вошивих тран­шей і літератури, що досягла вищого ступеню концент­рації, зустрічаються в зіткненні з одною й тією ж жорсто­кою очевидністю, невідділеною від усіченого апокаліпси­су, це одкровення, яке не буде іншим одкровенням, як де­мон страшнішим від страхітливого. Поруч із близькістю кінця всього, речей, істот, ідей не існує ніякого “потім”. Авантюра бруду, снарядів, бомб, паразитів може на за­конній основі метафізично утвердитися, бо вона вводить у гру ті об’єкти, які панують в першій філософії: Бог, Мир, Я. І якщо вона невблаганно це знецінює, то чи не тому, що вчора світ заплутався у відношенні до твердої опори і трансцендентних сутностей (Істини, Добра, Краси, Бут­тя)? Чи не шукають їх сьогодні під виглядом “цінностей”, ніби їх не було давно втрачено в могилах Аргонни? Кри­ваве святкування позбавило особливості, душа втратила там все, коли, при нагоді, тіла роздроблювали одне одного.