2.3. Інформаційні детермінанти сучасних трансформаційних суспільних процесів

Як свідчить історична практика, тривалі періоди відносної стабільності суспільного розвитку й порядку завжди змінюва­лися перехідними епохами нестабільності й хаосу. Ці епохи, як правило, знаменують майбутні глибокі зміни і перетворен­ня у суспільстві.

Суспільство, що переживає стан нестабільності у всіх сфе­рах, вирішує проблеми зміни самого типу соціальної системи, в рамках даної монографії називатимемо перехідним. Пере­хідне суспільство характеризується, перш за все, процесами переструктурування. Ці процеси торкаються сфер економіки, політики, соціальної комунікації, відносин, системи норм і цінностей, але для нас найбільш важливими є зміни інформа­ційних процесів, механізмів їх функціонування.

Чим викликані процеси переконструювання у суспільстві, що лежить в їх основі? Ці і подібні питання традиційно ви­никають в найбільш складні і кризові періоди розвитку сус­пільства. Ймовірно, можна вести мову про сукупність різних причин, що призводять суспільство до кризи, але їх основний сенс полягає в тому, що вони виявляються способом руху со­ціальної системи від її колишнього стану, через дезінтеграцію й конфлікт, до нового стану.

Основна межа нестабільного або хаотичного суспільства — його надчутливість до будь-якої флуктуації, до кожної нової ідеї, нового образу думок і дії. Фактично це означає утворен­ня простору для індивідуальної творчості і, якщо говорити в масштабі суспільства в цілому, розширення вільного інфор­маційного простору.

У процесі руху суспільства до нового стану конкурують дві протилежні тенденції: стійкість наявності у даній системі зв’язків і нестійкість флуктуацій, що як упроваджуються ззовні, так і руйнують систему зсередини. Коли нові спів­відношення, внесені флуктуацією, починають протистояти колишнім способам функціонування системи, остання напо­легливо захищається. Якщо система є достатньо стійкою, то вона може погасити вплив новацій; якщо ж флуктуації здій­снюють переважний вплив, підтримані зовнішнім середови­щем, або швидко розповсюджуються, охоплюючи всю систе­му, то відбувається зміна всієї системи — вона переходить на новий режим функціонування.

Е. Ласло відзначає, що самі нестабільності можуть бути різного походження. Найбільш вірогідними є три причини їх виникнення: недостатня асиміляція або погане застосу­вання технологічних інновацій (такого роду нестабільності Е. Ласло визначає як «Т-біфуркацїї»); політичні конфлікти, створюючі «С-біфуркацїї»; крах локального соціально еконо­мічного порядку під впливом криз, які інтенсифікуються, що породжують «Е-біфуркацїї»^[193]. У перехідному суспільстві при­сутні всі види вказаних біфуркацій в різних поєднаннях і з переважанням якої-небудь у різний час. У більшості випадків стабільність суспільств у післявоєнні роки порушується ком­бінацією T- і Е-біфуркацій. Вони є результатом того, що со­ціально-політичні системи, що розвиваються, стають відкри­тими під раптовим впливом глобальних потоків інформації, технологій, торгівлі і глобальних людських потоків.

Перехід до відкритості політично ізольованих або напіві- зольованих систем призводить до їх включення в різноманіт­ні і численні зв’язки із зовнішнім для них середовищем. Існу­юча в закритих суспільствах інформаційна недостатність при швидкому знищенні перешкод та інформаційних фільтрів викликає ефект нееквівалентного інформаційного обміну, і в перехідне суспільство спрямовуються лавиноподібні потоки інформації. Менш розвинені країни здебільшого сприймають чужу інформацію, аніж пропонують свою на ринок соціокуль- турного обміну.

Система соціальної комунікації в закритому суспільстві є такою, що найефективніше нові інформаційні потоки мо­жуть бути використані елітарною групою людей, які склада­ють незначну частину суспільства. Це або ті соціальні групи, які завдяки своєму положенню мають можливість швидко «модернізуватися» (наприклад, перейшовши з партійно- владних структур в комерційні), або найбільш соціально активні й рухомі люди, що діють на свій страх і ризик в об­становці відсутності чітких законодавчих норм і переоцінки норм моралі. Велика частина суспільства продовжує жити в колишніх або гірших умовах, випробовуючи все більш силь­не розчарування.

Соціально-економічна поляризація суспільства, доповне­на процесами активізації частини населення, сприяє розми­ванню структури суспільства, існуючої системи комунікації. В той же час, відбувається послаблення тотального контролю з боку держави за соціальними й інформаційними процеса­ми, інформаційна політика держави перестає відігравати виз­начальну роль, хоча засоби масової інформації, технічні засо­би з трансляції й розповсюдження інформації в значній мірі залишаються в руках суб’єкта, що управляє. Але, оскільки механізм самодобудовування структур в рамках самооргані­зації ще не склався, інформаційні процеси набувають стихій­ного, багато в чому не передбаченого характеру.

Стан перехідності позначається на процесах руйнування синхронних і діахронних інформаційних структур. Руйну­вання синхронних зв’язків призводить до заповнення інфор­маційного поля інформаційними шумами, або інформацією, яка не відповідає потребам, не резонується з можливостями більшості індивідів до її засвоєння й використання.

Складнощі упорядкування різнорідних, поступаючих, ін­формаційних потоков багато в чому викликана диспропор­ціями у співвідношенні загальної соціокультурно! і спеціаль­ної технологічно прикладної інформації, що впливає на змі­ну цілей і цінностей суспільства, стандартів і способу життя значно випереджає інформацію, орієнтовану на зміну техно­логічних засобів.

Унаслідок збільшення кількості циркулюючої інформа­ції комунікативний обмін стає інтенсивнішим, але, в той же час, є мало ефективним із-за неадаптованості інформаційних блоків, деформацій колишніх інформаційних структур спри­йняття й переробки інформації і відсутності нових. Інформа­ція, що одержується в процесі інформаційних взаємодій, час­то виявляється неадаптованою до ситуації, інтересів конкрет­них соціальних груп. Ця неадаптована інформація не може бути включена в програми соціальної діяльності, в механізми зворотного зв’язку. Реально вона служить засобом маніпулю­вання суспільною свідомістю.

Інтенсивні потоки інформації, що проходять по деформо­ваних інформаційних структурах, приводять до психологічної напруженості, саме інформаційне середовище стає джерелом стресів. Внаслідок цього індивід починає віддавати перевагу такій інформації, яка не вимагає інтенсивної інтелектуаль­ної роботи. Проте інформація, яка не вимагає зусиль для її засвоєння, сприймається пасивно, а це послабляє зворотний зв’язок. У цій ситуації суб’єкт, що управляє, спрямовує дії со­ціальних груп і індивідів через систему установок, що дозво­ляє здійснювати маніпулювання не прямо, а опосередковано, викликаючи ілюзію свободи поведінки й вибору.

Тривала інформаційна закритість, передуюча перехід­ному періоду, сприяє формуванню певної ментальної ус­тановки в суспільстві, що виражається в надкритичному відношенні до внутрішньої інформації, яка відображає ми­нуле, і некритичному до інформації, що поступає ззовні. Це є своєрідною реакцією соціуму на циркуляцію в період закритості великої кількості інфологем у внутрішніх інфор­маційних потоках.

Найяскравіше ці установки відображаються в інформа­ційних пристрастях такої соціально-демографічної групи, як молодь. Вік 22-24 роки відповідає максимальній потребі у загальній інформації^[194], коли комунікативні процеси відбува­ються стрімко, інтенсивніше вбирається різноманітна інфор­мація, не придатна для прикладного, спеціалізованого засто­сування, відбувається загальне інформаційне накопичення, орієнтоване на неспеціалізоване духовне виробництво.

Але, з іншого боку, коли цьому передує тривала ізоляція від зовнішнього впливу, а інформаційна дія здійснюється пе­реважно на основі певних традицій і ідеологічної демагогії, крах «залізної завіси» викликає різкий розпад традиційних зв’язків. З точки зору інформаційних процесів це означає по­рушення діахронних структур. У суспільстві рветься зв’язок поколінь, загострюється конфлікт між молоддю і старшим поколінням, якому складніше адаптуватися до нової інфор­маційної ситуації, кардинально змінити установки, що скла­лися, і систему цінностей.

Взагалі можна вести мову про різну активність соціальних груп в інформаційних взаємодіях (комунікаціях), і молодь є найбільш сприйнятливою до таких блоків інформації: загаль­ної соціокультурної, неадаптованої і нової, зокрема наукової. Але через меншу включеність в управлінські структури вона менше володіє спеціальною інформацією соціально-тех­нологічного типу. В процесі соціалізації відбувається ово­лодіння саме спеціалізованою інформацією, тобто перехід до суб’єктного освоєння інформації, що дає можливість брати участь в інформаційному діалозі, взаємодії, комунікації. Це і є процесом глибшого включення у систему соціальної ко­мунікації.

Якщо період соціалізації, як відзначають в літературі, є період прискореного засвоєння елементів суспільного сере­довища шляхом підвищення швидкості приросту інформації і розширення її різноманітності^[195], то можна вважати, що пе­рехідне суспільство — це суспільство, що переживає період соціалізації.

Початок дорослості, тобто становлення відкритого сус­пільства, знаменується відносною інформаційною стабіліза­цією, при цьому інтенсивність споживання інформації зали­шається достатньо високою, але скорочується її різноманіт­ність.

Таким чином, різке збільшення кількості циркулюючої інформації в перехідному суспільстві, не забезпечене від­повідними інформаційними структурами її селекції, відбору і застосування, призводить до ситуації, коли переважають безсистемні інформаційні зв’язки й комунікації, недостатньо ефективні інформаційні взаємодії і розпадається єдине ін­формаційне поле, об’єднуюче людей. Незважаючи на велику кількість інформації, індивід виявляється зануреним у потік розрізнених, у принципі ніяк ієрархічно неврегульованих повідомлень: він знає помалу про все на світі, але структурна його мислення украй обмежена. Відсутність упорядковано­го об’єднуючого інформаційного поля у свою чергу сприяє розриву існуючої системи соціальних комунікацій і відно­син. Подібна структурна «розірвана» відсутність цілісності має негативні соціально-психологічні наслідки, викликаючи у людей відчуття невпевненості, відчуття нестійкості суспіль­ства і свого положення в ньому.

Прагнення змінити ситуацію до кращого шляхом приско­реної модернізації, як правило, приречене на невдачу. Відтво­рення традиційних структур або створення абсолютно нових за готовими запозиченими зразками — дві крайнощі, що час­то є сусідами в перехідний період і призводять до зворотного ефекту: в результаті того, що амплітуда коливань досягає де­якого порогового значення, суб’єкт блокує потік інформації, не в змозі сприймати, переробляти і застосовувати інформацію.

Загострюється суперечність, пов’язана з конфронтацією універсальних стандартів і традиційних для суспільства цін­ностей. Перші повинні задовольняти потреби в інформації, що забезпечує принципи ефективності і високої технологіч­ності, які асоціюються з раціональною суспільною політи­кою. Останні визначають інформаційну єдність суспільства і протистоять раціональним силам. Тут дуже важливою є наявність у суспільстві еліт, які могли б дискредитувати ін­тереси соціальних груп, що представляються, із загальнона­ціональними і загальноцивілізаційними цінностями, нерідко запозиченими. Саме такі еліти активно взаємодіють з середо­вищем, центрами національного і духовного виробництва і в той же час мають бути такими, що не розривають контакт з групами, інтереси яких вони представляють, що привносять в них інформацію, отриману ззовні, здатні зробити процес модернізації найменш хворобливим.

Ще одна група проблем обумовлена суперечливою взає­модією між процесом диференціації, тобто створенням струк­турної різноманітності соціальної системи, вимогами рівності і здатністю системи до інтеграції. Зняття багатьох заборон, характерних для закритого суспільства, можливості викорис­товувати різноманітну інформацію в різних видах і формах діяльності, що з’явилися, веде до зростання соціальної мо­більності населення. Ті індивіди, які в умовах нестабільності можуть виявити і включитися в ефективно працюючі лан­цюжки інформаційних взаємодій, значно підвищують свій соціальний статус, тоді як іншим не завжди вдається навіть зберегти той, що є. Подібна диференціація стикається з егалі- таристськими^{[196] [197] [198] установками суспільної свідомості, внаслідок чого важко сформулювати позитивні цілі, інтегруючі суспіль­ство для процесів творення. Тут також виявляється характер­на для перехідних суспільств тенденція переважаючої уваги до цінності слів і ідеологій і недооцінки прагматичних пропо­зицій, витікаючих з реальних і досяжних цілей.}

Аналіз суперечностей, що виникають в ході переструк- турування, модернізацій соціальної системи, дозволяє вису­нути тезу про посилення конфліктності у перехідному сус­пільстві. Зростання конфліктності є наслідком загострення зіткнень за переважання тих або інших цінностей, закріпле­них у відповідних інформаційних структурах і претензій на певний соціальний статус, владу і ресурси, зокрема інфор­маційні, нових елітарних груп. Залежно від того, чи вдасть­ся досягнення балансу між суперечностями і прагненням до консенсусу, конфлікт може стати джерелом прискорення сус­пільного розвитку або деструктивного соціального хаосу. По суті справи, будь-який конфлікт може розглядатися як подо­лання системної точки біфуркації, його успішне розв’язання супроводжується генерацією нової інформації, її виходом на новий, вищий рівень розвитку.

Складність ситуації полягає в тому, що в рамках попе­реднього досвіду закритого суспільства не вироблена схема розв’язання конфлікту, він не був легитимізований, оскіль­ки в закритому суспільстві є один центр влади — держава, у якої немає конкуруючих груп. Якщо у відкритому суспіль­стві конфлікт розглядається як буденне явище, то в умовах моносуб’єктної політичній організації формується відношен­ня до конфлікту як шкідливого, небезпечного явища, викли­каного боротьбою групових амбіцій. Різкий сплеск конфлік­тності виявляється неготовністю соціальних і політичних структур до врегулювання.

У перехідному суспільстві не існує апробованих інститу- ціолізованих механізмів конструктивного розв’язання конф­ліктів. Тому зростає небезпека застосування насильницьких заходів і появи людських жертв при спробах розв’язання конфліктів. Прагнення придушити конфлікт, за Р. Дарендор- фом, «є не тільки аморальним, але й неефективним способом звернення до соціальних конфліктів. У тій мірі, в якій со­ціальні конфлікти намагаються придушити, зростає їх потен­ційна злоякісність». Те ж саме відноситься до всіх форм так званої «відміни конфліктів», під якою розуміється будь-яка спроба докорінно ліквідовувати суперечності: подібна спро­ба завжди є хибною. Соціальні конфлікти, що розуміються Р. Дарендорфом як суперечності, що систематично виростають із соціальної структури, принципово не можна розв’язаити в сенсі остаточного усунення^[199].

Оскільки суб’єктна різноманітність, формування якої від­бувається в перехідному суспільстві, припускає множинність інтересів, позицій і цілей різних суб’єктів, виникнення су­перечностей в процесі їх узгодження є неминучим. Будь-яке втручання в конфлікти повинне обмежуватися регулюван­ням їх прояву. Важливу роль в цьому відіграє маніфестація латентних інтересів, які лежать в основі конфлікту. Маніфес­тація інтересів здійснюється при виконанні певних соціаль­них, політичних і комунікаційних умов^[200].

Більше того, відсутність налагодженої системи інформа­ційних взаємодій служить причиною загострення конфлікту: відбувається циркуляція по інформаційних каналах неточ­ної, застарілої, суперечливої, складної, недостовірної інфор­мації, відсутність такої або інформаційне перевантаження. Відомо, наприклад, що напруженість у політичній системі посилюється, коли починається розбалансованість інформа­ційних сигналів «вимога» й «підтримка» на вході у політичну систему^[201].

Рішення, цінності, що генеруються владним суб’єктом, заломлюючись у соціальному середовищі за допомогою політичної соціалізації, через політичну культуру, стають тими самими сигналами вимоги й підтримки, від повноти і адекватності яких залежить якість нових рішень і ціннісних орієнтацій.

Значне місце у формуванні інформаційної обстановки займають засоби масової інформації. їх роль як інформацій­но-політичного інституту багато разів зростає в нестабільно­му перехідному суспільстві, для якого характерним є знижен­ня рівня легітимності традиційних політичних інститутів. У такій ситуації важливо не допустити використання засобів масової інформації з метою маніпулювання суспільною сві­домістю і добиватися контролю над ЗМІ з боку суспільства.

Реальний контроль є можливим, по-перше, за наявності громадянського суспільства, дистанційованого від держави як суб’єкта, що управляє, і, по-друге, коли громадська дум­ка включається в механізм зворотного зв’язку, впливаючи на процес ухвалення значущих для суспільства рішень. Ство­рення цих умов — одне з найбільш важливих завдань пере­хідного суспільства.

Громадянське суспільство характеризується відносною автономією його інститутів і організацій, саморегуляцією, складною організацією, відкритістю, високою мобільністю й динамічністю. У літературі виділяють рівні структурної ор­ганізації громадянського суспільства або його підсистеми, функціональне призначення яких полягає в підтримці ціліс­ності системи в якому-небудь з її проявів. Особистісна під­система забезпечує відтворення потреб і інтересів людей на індивідуальному рівні.

Культурна підсистема покликана виробляти способи й за­соби індивідуальної й колективної діяльності людей. Соціаль­на підсистема громадянського суспільства створює організа­ційні умови для інтеграції індивідів і груп у цілісну систему за допомогою обміну культурними зразками в процесі інформа­ційної взаємодії. Вона може бути представлена як сукупність символічно опосередкованих комунікацій між індивідами, що займають певні статуси в соціальній структурі і викону­ють певні соціальні ролі, за допомогою яких регламентується й упорядковується їх спільна діяльність.

Особистісний, культурний і соціальний рівні організації громадянського суспільства реалізуються через відповідні сис­теми інформаційних взаємодій (комунікацій). Осмислення потреб та інтересів, а також реальна поведінка індивідів, орієн­тована на їх задоволення, відбувається за допомогою цілеспря­мованої діяльності, в якій інформація циркулює як метазасоби. Створення й трансляція способів і засобів діяльності, здійсню­вані в культурній підсистемі, неможливі інакше, аніж через передачу інформації, через комунікацію. Організація взаємодії й спільної діяльності індивідів також припускає наявність за­гального інформаційно-комунікаційного поля. Останнім ча­сом велика увага приділяється інформаційній культурі.

Природне життя людей немислиме без постійного обмі­ну інформацією і її відбору відповідно до їх інтересів, цілей, запитів. Звідси — сучасна культура, заснована на людських інтересах і взаєминах людей, характеризується як гармоній­на і надзвичайно складна інформаційна система глобального характеру.

Багатогранність культури дозволяє розглядати її як інфор­маційну систему, що включає як підсистеми духовно-етичні цінності, етичні норми і традиції, творчі пошуки й відкриття. Ця система не може не враховувати соціокультурну динаміку сучасного світу, для якої характерні чотири основоположні тенденції:

• центральне місце в соціокультурному процесі займає людина;

• культура знаходиться у постійному прогресивному роз­витку в умовах науково-технічної й технологічної рево­люції;

• культура розвивається паралельно з сучасним типом цивілізації;

• сучасна культура орієнтована на тенденцію до духовної інтеграції людства і ця інтеграційна тенденція стає її до­мінантою.

Особливе значення останнім часом набуває розповсюд­ження культури за допомогою інформаційних технологій. У цих умовах культура виступає як інформаційно-комуні­кативний процес. Культура процвітає тоді, коли інформація доступна кожній людині, тому інформація — один з фунда­ментальних її проявів.

Завдяки диференційованій інформації кожна культурна підсистема дістає можливість вести діалог з іншими культу­рами, набуває динамізму й диференційованої структури. Зба­гачена серйозною інформацією, культура набуває додаткової можливості привернути увагу суспільства до щонайгострі- ших духовно-етичних і соціальних проблем.

Інформатизація як необхідна закономірність культур­ного розвитку є найважливішою потребою часу. Кінцева мета інформатизації — впровадити інформацію в загальну структуру культурного процесу. У сучасних умовах особли­во необхідною є інформація, що спирається на міцні куль­турні основи. В результаті утворюється культурне різно­маніття як необхідна умова життєздатності цивілізованого суспільства.

Будучи підсистемою культури, інформація виступає куль- туротворчим чинником. Вона знаходить новий соціально- культурний статус і включається в систему загальнолюдських культурних цінностей, створених людиною.

Інформацію можна визначити як загальноглобальну, пла­нетарну цінність. В даний час вона є ефективним інструмен­том впливу на глобальний процес розвитку людської спільно­ти, направлений на формування інформаційної цивілізації. При цьому, випереджаючими темпами розвиваються нові, сучасні критерії інформаційно-культурного простору, засно­вані на соціально-гуманістичних принципах інформаційної політики, свободі ціннісних орієнтацій.

Доведено, що рух до інформаційної цивілізації характе­ризується випереджаючим зростанням культурних знань. Подвоєння обсягу культурної інформації здійснюється в перебіг усе більш коротких інтервалів часу. Відомо, що у середині століття цей інтервал у розвитку духовних ціннос­тей складав приблизно 10-15 років; у середині ж 90-х років скоротився у декілька разів і зараз рівний приблизно двом рокам^[202]. Наростаючі темпи оберігають культуру від застою й консервації. Без інформатизації суспільства це було б не­можливо.

У сучасному світі успішно функціонує масштабна комуні­каційна система взаємозв’язку народів і культур, налагодже­ний механізм обміну багатобічною інформацією про всі най­важливіші соціальні й культурні процеси, що здійснюються в світі. Все це зробило доступними цінності культури окремих країн і народів для широких верств населення Землі.

У сучасній ієрархії цінностей висуваються на перше міс­це цінності загальнолюдські. Інформація для кожного народу стала специфічним способом залучення до них. Тим часом, прагнення людства до духовної єдності й соціальної справед­ливості об’єктивно прославляє значення інформації, зводячи її на планетарний рівень, оскільки саме вона здатна об’єднати людей в історичному просторі й часі.

Інтеграційні культурні процеси, що посилюються й роз­гортаються в світовій спільноті, протікають в умовах куль­турної різноманітності різних цивілізацій, коли еволюція загальносвітового культурного розвитку набуває глобально­го характеру. Незважаючи на всі складнощі й колізії, діалог національних культур, направлений на взаєморозуміння на­родів, посилюється, активно сприяючи зміцненню загально­людських принципів світового культурного розвитку. У світі, що ускладнюється, актуалізується об’єктивна тенденція до загальнолюдського типу мислення.

Будучи невід’ємною частиною культури в цілому, інфор­маційна культура є істотним моментом соціальної природи людини, її відношення до навколишньої дійсності. Саме на­явність інформаційного аспекта в будь-яких культурних фе­номенах з’явилася однією з причин ототожнення культури й інформації, зведення всієї культури до її інформаційно-ко­мунікаційної складової^[203].

Різні автори по-різному розуміють інформаційну культу­ру. Одні намагаються обґрунтувати положення, згідно з яким інформаційна культура є всією сукупністю знань про основні моменти інформаційного процесу, інші трактують її в широ­кому й вузькому сенсі. Причому, наголошується, що в першо­му випадку вона розуміється в плані історичного розвитку і її істотною характеристикою є здатність випереджаючого ві­дображення. У вузькому сенсі під інформаційною культурою розуміється рівень розвитку інформаційних зв’язків та ко­мунікацій у конкретному суспільстві, а також характеристика специфічної інформаційної сфери діяльності людей.

У системі культури інформація набуває найрізноманіт­ніших форм функціонування. Найбільш часто згадувана в літературі форма існування інформації — комунікація. Ця форма функціонування є основною, оскільки людська куль­тура виникла як знакова культура. Разом з комунікацією М. Петров висуває ще дві форми функціонування культурної ін­формації: трансляцію й трансмутацію. Трансляція — переда­ча соціальної спадкової інформації з метою збереження ком­плексів соціального досвіду; трансмутація виконує функцію імплантації нової інформації в суспільство — свого роду дви­гун прогресу. Виділення цих форм функціонування інфор­мації дозволяє наочно представити розвиток інформаційної системи культури. Слід зазначити, що ці форми суперечать одна інший: одна з них зберігає у незмінному вигляді ко­лишній масив знання, інша змінює, руйнує цей масив. Але культура може існувати тільки за наявності обох форм. У всіх трьох випадках: комунікації, трансляції, трансмутації — ми маємо відправника інформації, одержувача інформації і ка­нали, по яких вона передається. Один і той же індивід може бути задіяний як в комунікативних актах, так і в трансляціях і в трансмутаціях. Але все таки той або інший суб’єкт через свій соціальний статус і культурний розвиток використовує різне співвідношення форм передачі інформації. Наприклад, викладач займається більше трансляцією знання, учений — трансмутацією.

У основі кожної з форм лежать різні цілі виробництва інформації. І якщо комунікація протікає в одному часово­му зрізі й має обмежений час циркуляції, то трансляція, що зв’язує покоління, об’єднує різні синхронні інформаційні поля і її час циркуляції залежить від того обсягу знань, який треба передати і від інтелектуальних здібностей об’єктів, що приймають інформацію. Трансмутація взагалі не має чіт­ко фіксованого часу циркуляції, вона залежить від того, як швидко суспільство може прийняти нову і відмовитися від старої інформацїї. Звідси можна зробити висновок про те, що трансляція і трансмутація більш ємні й складні процеси. Саме їх існування підтверджує складність інформаційно-ко­мунікаційної системи культури.

Культурна взаємодія носить інформаційний характер, вона володіє низкою специфічних особливостей. У культур­ній взаємодії цілі, які встають перед суб’єктом набувають глобального характеру, що диктується спадковою функцією культури, а також функцією збереження феномена людської культури взагалі. Тому, визначальна форма культурної ін­формаційної взаємодії базується на складніших формах пе­редачі інформацїї: трансляції досвіду й трансмутації масиву знання.

Інформація, що є активним віддзеркаленням реальності через людський організм як провідник, проникаючи в сус­пільство, відображається там багато разів сама на себе. Таким чином, створюється інформаційна система культури. Ця сис­тема дозволяє інформації функціонувати, тому вона є визна­чальною для індивіда. А. Моль відзначає, що «структурна ор­ганізація поля культури завжди є дуже близькою до подібної структурної організації форм мислення»^[204].

Розвиток інформаційних процесів приводить до розвит­ку, як індивідуального інтелекту, так і колективного. Як ко­лективний інтелект виступає культура, оскільки вона «як ціле володіє особливим апаратом колективної пам’яті й механізму вироблення принципово нових повідомлень принципово но­вими мовами»^[205].

З метою продовження даної ідеї пошлемося на М. Moi- сеєва, який вважає, що «стрімке зростання складності ін­формаційних зв’язків між людьми й кількості задіяних у цій системі індивідуальних інтелектів показує, що швидкість розвитку колективного інтелекту весь час наростає, незва­жаючи на те, що морфологічний розвиток мозку окремої людини вже давно припинився»^[206]. І далі, він висуває гіпоте­зу: «а чи не присутні ми при якісній перебудові, здатній при­вести до появи у нього нових властивостей, про які ми поки не здогадуємося?»^[207].

Будучи включеною в ланцюжок розвитку існуючого ма­теріального світу, система культури взаємодіє зі всіма його системами й реагує на зміни, що відбуваються в них. Причо­му, вона не просто реагує, а відповідає відповідним чином: зворотний зв’язок є обов’язковою умовою існування відкри­тої системи.

Складність кожної системи визначається складністю її структури, сукупністю стійких зв’язків, що забезпечують збе­реження основних властивостей об’єкта при різних зовніш­ніх і внутрішніх змінах. Саме структура визначає поведінку системи і закони побудови її об’єктів. При цьому, структура складних систем, в даному випадку — культури, «не означає механічного з’єднання компонентів системи і їх упорядко­ваність з неврегульованістю, автономність частин з різно­манітністю, а також з принципом виборчої взаємодії, або, в ширшому сенсі, селективності, що включає розвиток різних форм спадкоємності»^[208]. У зв’язку зі складністю інформаційно- комунікаційної системи культури, вона містить велику кіль­кість інформаційних та комунікаційних структур, часто дуб­люючих один одного.

У системі культури, на наш погляд, за функціональною ознакою слід розрізняти базові й орієнтаційні інформаційно- комунікаційні структури. Перші визначають взаємодію між компонентами культури (перш за все підсистемами), другі — визначають відносини між культурою й індивідом.

Базові інформаційні структури — це структури взає­модіючих підсистем. До таких підсистем відносяться всі види мистецтв, кожне з яких представляє систему: системи віру­вань, система науки і т. д.

Інформаційні орієнтаційні структури складають основу орієнтаційних підсистем, які, у свою чергу, поділяються на знакові системи, а також системи, що мають настановний характер, як, наприклад, традиції й звичаї. Інформаційні орієнтаційні системи мають яскраво виражений адаптивний характер, оскільки, перш за все, за допомогою цих структур людина адаптується до навколишнього середовища. Власне, культурні моделі пошуку настановного характеру описують­ся в літературі, з цього приводу, наприклад Б. Парахонський відзначає, що різні типи отримання інформації людиною ут­ворилися в результаті історичної еволюції й розвитку куль­турного світу. Вони упроваджені в саму організацію людської особистості, культурної свідомості у вигляді настановних мо­делей пошуку, отримання, організації, зберігання й передачі інформації^[209].

Складна система включає багатоманітні різнорідні елемен­ти, підсистеми, вона володіє різними рівнями. У системі куль­тури це, перш за все, два основні рівні: ідеальний (духовний, свідомий) і матеріальний. Взаємодія між цими двома рівнями складає здібність систем до самоорганізації.

Д. Дубровський вважає, що «чим складнішою є система, що самоорганізовується, тим вищою є її можливість модель­ного відображення зовнішньої дійсності й самої себе і тим ширше її здатність самоперетворення й саморозвитку»^[210]. Під­тримуючи точку зору про те, що інформація, по суті — ак­тивне відображення, через аналіз психічних процесів Д. Дуб­ровський приходить до висновку про те, що ідеальне — це ін­формація в «чистому вигляді», проте без матеріального носія (нейродинамічних систем) існування його неможливе. Це твердження не заперечує існування ідеального рівня, йдеть­ся про складний рівень взаємодії матеріального й ідеального, що є умовою існування складної інформаційно-комунікацій­ної системи культури.

Існування ідеального ставить інформацію в системі куль­тури в особливе положення. Інформація може бути розгля­нута як субстанція системи культури. Складність останньої доводить складність функціонування в ній інформації. Ме­ханізм цього функціонування може бути виявлений тільки за допомогою суб’єктно-об’єктної взаємодії. Ступінь склад­ності системи культури знаходиться в прямій залежності від кількості і якості інформації, механізмів її згортання і зберігання, інформаційних каналів зв’язку, їх пропускних спроможностей, а також від стану тезаурусу всіх членів ін­формаційного процесу, що відбувається в контексті куль­тури.

Особливе місце в інформаційній системі культури займа­ють знакові системи, за допомогою яких відбувається прид­бання, зберігання, переробка й передача інформації. Знакові системи, як і всі підсистеми культури, розвивалися у міру розвитку культури, в результаті «вся культура людства зна­ходить своє відображення в знаках, і вивчення знакових систем — це аналіз духовного змісту культури й пов’язаних з нею помилок»^[211].

Як породження людської рефлексії, знакова система зберігає її іманентні властивості — подвійну природу при­належності до ідеального світу «чистої» інформації і, од­ночасно, матеріального світу, що відображається. Знак за­міщає об’єкт, що позначається ним для функціонального існування в системі культури. Єдиний шлях збереження ін­формаційної системи культури, а значить — і феномена люди­ни— навчання включених в систему індивідів кодуванню (і, відповідно, декодуванню). При цьому, накопичення інфор­мації приводить до розвитку старих кодів, їх відмирання й появи нових, більш досконалих. Фактично накопичення всіх кодів (навіть нижчих за нашою ієрархією) і навиків володін­ня ними продовжується все життя. Все життя ми удоскона­люємо й надбудовуємо всі коди взаємодії з дійсністю, але після введення чергового, вищого типу кодів відбуваються якісні зміни не тільки в нашому баченні світу взагалі, але й операції з уже знайомими кодами. Кожна підсистема куль­тури має свої власні коди, універсальним же кодом є мов­на знакова система, яка використовується практично в усіх способах інформаційної комунікації.

Розвиток знакових систем і соціального кодування, ра­зом з тим, є психічним процесом, тому при аналізі сучасних знакових систем завжди належить враховувати аперцепцію (вплив усього попереднього досвіду людини на її сприйняття предметів і явищ), яка свідчить про безперервність процесу формування знакових систем і багато в чому визначає спад­коємність у системі комунікацій і культури. За свою історію культура сформувала велику кількість семантичних систем. Н. Салміна наводить три системи семантик^[212]:

• семантика, пов’язана із загальноприйнятими, загально­людськими значеннями й нормами (соціальні норми по­ведінки, алфавіт і т. д.);

• функціональна семантика, в якій значення окремих еле­ментів обумовлюється метою діяльності;

• індивідуальна семантика, обумовлена особистою значу­щістю.

По суті, ці три системи семантик визначають три рівні суб’єктно-об’єктних відносин, комунікацій в інформаційній системі культури:

• загальнокультурний (як у локальній, так і в загальній культурі);

• спеціалізований (груповий або професійний);

• індивідуальний.

Ці рівні є горизонтальними, в них можуть існувати прак­тично всі відомі знакові системи.

Як будь-яка складна система, інформаційна система куль­тури володіє емерджентними властивостями. Емерджентна система повинна як цілісне протистояти навколишньому середовищу й складатися із взаємозв’язаних елементів; при цьому необхідною є наявність у системі двох або більше ти­пів зв’язків. Дійсно, складна система, що володіє відповідним складним механізмом функціонування, повинна володіти різними типами системотворчих зв’язків. У системі інформа­ційних комунікацій це — матеріальні, енергетичні й інфор­маційні зв’язки. Останні є основними і приводять до форму­вання величезного числа інформаційних взаємодій.

Тільки як про цілісне утворення ми можемо судити про якість системи, тільки в такому сенсі ми можемо порівнювати й оцінювати систему. Таким чином, складна система розви­вається тільки як цілісне утворення, разом з нею розвивають­ся всі компоненти. Визначення якості системи інформацій­них комунікацій можливе через аналіз існуючої інформації і через такі її властивості як кількість, якість, цінність, а також через аналіз інформаційних підсистем.

Подібний аналіз можливий тільки за допомогою інтрос­пекції (самоспостереження), коли людина, відчуваючи і ус­відомлюючи себе всередині системи культури, спостерігає за цим контекстом свого існування й аналізує його зміни, тобто створює новий інформаційний пласт культури — культуру інформаційних комунікацій.

Неаддитивний принцип приводить до низки цікавих спос­тережень. Так, за цим принципом Ю. Шрейдер і А. Шаров кла­сифікують системи за двома типами: зовнішні й внутрішні системи. Згідно з цією класифікацією, внутрішня система — це «дане в досвіді цілісне утворення (наприклад, організм), до якого можна застосувати процедури розчленовування, пред­ставляючи цю систему у вигляді деякої структури складни­ків», під зовнішньою системою розуміється «клас об’єктів за­гальної природи, об’єднаних деякою цілісністю». При цьому, «якщо для зовнішнього середовища системи характерною є щонайтісніша спорідненість (гомологія) її компонентів, то внутрішня система складається з істотно різноманітних ком­понентів — підсистем»^[213]. По суті, тут представлені два варіан­ти неаддитивності.

Застосування цієї класифікації до системи інформацій­но-комунікаційної культури дозволяє виявити підсистеми як зовнішні (текст, мистецтво комунікацій), так і внутрішні (система суб’єктивно-об’єктивної інформаційної взаємодії, комунікативні традиції), у відношенні ж всієї системи в ці­лому віднести її до якого-небудь одного варіанту достатньо важко. Швидше за все, вона належить до проміжного типу. Така внутрішньо-зовнішня дихотомія ще раз підкреслює складність організації інформаційно-комунікаційних систем і їх пластичність.

Виникнення все нових і нових підсистем і компонентів оз­начає, що система є динамічним утворенням. У свою чергу, її здібність до розвитку вказує на приналежність до складних систем, «розвиток як процес відрізняється від руху своєю системністю, він, тому є конкретним, що, будучи внутрішньо розчленованим, не може бути розкладеним, разом з тим, на суму окремих ознак або процесів, його розчленованість — це диференційованість цілого»^[214].

Чим складніша система, тим вона менш детермінована. Складна структура і організація систем інформаційних ко­мунікацій визначають ослаблений процес і одночасно склад­ний рівень детерміації. Цей рівень визначається зовнішньою взаємодетермінацією, що виникає внаслідок взаємодії з нав­колишнім середовищем (іншими системами) і детермінацією внутрішньою: взаємодетермінацією інформаційно-комуні­каційних підсистем і системи в цілому, а також взаємодіями між компонентами, які мають найрізноманітніший характер. Оскільки особливе положення інформації в системі культури приводить до інтенсивних, багатоваріантних взаємодій, то це повністю виключає жорсткий детермінізм.

На зв’язок між складністю побудови й детермінізмом неод­норазово наголошується в науковій літературі. Можна ствер­джувати, що первинна різноманітність, що виникає як про­дукт багатозначної детермінації, залишається прихованою і виявляється тільки в процесі зіставлення розміру альтерна­тив початкової структури з тенденцією генезису подальших структур, мислимою не у формі вибору з наперед визначе­них можливостей, а у вигляді процесу їх формування. Через перетин різних ліній зовнішньої і внутрішньої детермінації поведінка як цілісної інформаційно-комунікаційної системи, так і підсистем комунікації має альтернативний характер.

Свобода приросту інформації усередині системи, підтвер­джуюча принцип необхідної різноманітності У. Ешбі, збіль­шує інформаційну причинність, джерела обурення мають при цьому інформаційний характер — дисфункції каналів зв’язку, неякісна інформація тощо. В результаті система, з ме­тою самозбереження, повинна орієнтувати свою структуру на обробку інформації, одержаної при втручанні інших сис­тем (ззовні) і перешкод усередині системи.

Як будь-яка складна система, система інформаційних ко­мунікацій, що розглядається нами, є доцільною. Під доціль­ністю розумітимемо таку форму сумісності елементів, при якій взаємодія між ними служить збереженню даної системи^[215]. Але ослаблена детермінація призводить до того, що не всі ситуації визначаються жорсткою метою і поведінка системи іноді здається безцільною. Відсутність чітких цілей означає, що система, що вивчається, не має строгої ієрархічної струк­тури. Проте, з метою виживання й самозбереження вона ви­мушена постійно вибудовувати гнучкі ієрархічні структури, що мають інформаційний характер. Ця думка добре пояснює гіпотезу Ю. Шрейдера і А. Шарова щодо того, що «для склад­них систем характерна можливість поведінки, заснованої не на заданій структурі цілей, а на системі загальних цінностей, що дозволяють здійснити ієрархічну систему управління»^[216].

Детермінація й доцільність визначають організацію сис­теми. Складність організації визначається також кількістю і рівнем взаємодій. Якщо ж врахувати, що інформаційна взає­модія, власне визначає систему інформаційних комунікацій, то відносно складності організації не доводиться сумнівати­ся. Проте, не всякі взаємодії визначають організацію, а тіль­ки такі, які мають стійкі зв’язки, опосередковані структурою. Можна сказати, що особливість організації визначають саме зв’язки. У кожній системі зв’язки мають якусь визначальну ознаку, у системі комунікацій вони носять інформаційний ха­рактер, але кожна її підсистема, у свою чергу, має специфічні інформаційні зв’язки.

Складноорганізована система інформаційних комуніка­цій має цілу структуровану інформаційну мережу зв’язків; крім того, з метою самозбереження вона прагне закріпити ін­формаційні зв’язки багатократним дублюванням. А оскільки організація можлива тільки в цілісній неаддитивній системі, розрив зв’язків між взаємодіючими компонентами призво­дить до дисфункції організації. Отже, послаблення зв’язків призводить до послаблення організації. Звідси, як нам здаєть­ся, такий інтерес і така потреба в універсальному кодуванні, ідея метамови. Оскільки організацію слід розглядати як «без­перервний і стійкий процес становлення і споживання но­вих властивостей»^[217], проблема інформаційних зв’язків знову і знову постає перед комунікаційними процесами (зокрема, перед культурою комунікацій). Це свідчить про пластичну організацію системи, здатної швидко реорганізовуватися і та­кої, що є основою для адаптації. Пластична організація в сумі із здібністю до ідеального проводить до ще однієї специфіч­ної межі: направленому прагненню до гармонії як якогось за­гального ідеалу. Гармонія відображає відповідність і впоряд­кованість частин цілого, тому, якщо система комунікацій на­цілена на досягнення якогось ідеального стану — гармонії, то таким станом може вважатися якийсь оптимальний ступінь гомеостазису. При цьому, гармонійне співвідношення частин може бути різним, а це означає, що гомеостазис кожного разу має нову якість.

Здатність системи до вирішення подібних завдань вказує на її здатність до самоорганізації. Самоорганізація — про­цес створення, вдосконалення і самовідтворення основних структур. Під системою, що самоорганізовується, зазвичай розуміють систему управління, здатну постійно підтриму­вати свою якісну визначеність і здійснювати цілеспрямоване функціонування і саморозвиток. Самоорганізація можлива тільки в інформаційній, відкритій, складній системі, що має нежорсткі, імовірнісні зв’язки.

Володіючи високим рівнем розвитку інформації, більше того, будучи інформаційною системою, комунікаційна сис­тема має вищий рівень самоорганізації. Вона здатна оперу­вати інформацією, такою, що не тільки функціонує у системі в даний момент, а й накопиченої попередніми поколіннями, які освоїли й удосконалили способи кодування інформації. В результаті процес, що самоорганізовується, протікає по складних, емпірично перевірених, стійких зв’язках, інформа­ція, що служить новим матеріалом для змін в системі комуні­кації, фільтрується. У літературі самоорганізація описується як вічний процес самоудосконалення, «чим складнішою є система, яка самоорганізовується, тим більшими є її можли­вості модельного відображення зовнішньої дійсності і самої себе і тим ширшою є її здатність самоперетворення й само­розвитку»^[218].

Зі складності структури і особливостей організації системи витікає її багатофункціональність. Якщо функція розуміється як таке відношення частини до цілого, при якому саме існу­вання або зміна частини веде до певної або форми прояву, або зміни цілого, то, безумовно, одна лише кількість компонентів, підсистем, іншими словами, частин інформаційно-комуніка­ційної системи, свідчить про багатофункціональність остан­ньої. У літературі вказується на чотири принципи функцій:

1) принцип актуалізації функції — кожна нова влас­тивість потенційно є функцією;

2) принцип нейтралізації дисфункцій — з метою самоз­береження система прагне нейтралізувати дисфункції;

3) принцип зосередження функцій — кожна нова функ­ція залишається частиною основної функції;

4) принцип лабілізації функцій — зміна співвідношень стійкості структури і рухливості її функцій.

Тільки у разі здійснення чотирьох принципів система ко­мунікацій прогресуватиме, тобто нормально розвиватиметь­ся, зберігаючи стабільність, прогресивний режим і долаючи флуктуації.

Функції інформаційно-комунікаційної системи з точки зору інформаційного підходу, це:

• функція відображення, внаслідок чого уможливлюється існування інформаційно-адаптивного середовища для виживання феномена людського інтелекту;

• комунікативна функція — комунікаційна система висту­пає як середовище для обміну інформацією, спілкування;

• функція розвитку інтелекту — психічного механізму, здібного до активного віддзеркаленні;

• усі соціальні процеси можливі тільки в інформаційному культурному середовищі.

З нашої точки зору, великими пізнавальними можливостя­ми володіє тлумачення інформаційно-комунікаційної системи як єдності інформаційних здібностей і творчої інформаційної діяльності, суб’єктів, що реалізуються в інформаційній взає­модії, в процесі створення, зберігання, перетворення, трансля­ції, сприйняття і використання інформації в суспільстві.

Соціальна значущість інформаційно-комунікаційних про­цесів полягає в тому, що тільки на основі їх формування й розвитку стає можливим успішне розв’язання суперечності між великою кількістю інформації, що зростає, і обмеженими можливостями її сприйняття. Уміле поводження з інформа­цією припускає наявність у людини високого рівня інформа­ційної культури, супроводжуючої всі стадії її дій як з інфор­мацією, так і з іншими суб’єктами комунікації.

Таким чином, системотворчим чинником інформаційної комунікації виступає інформаційна діяльність. При такому підході система інформаційної інформаційних комунікацій включає взаємодіючих суб’єктів, їх здібності, навички й умін­ня роботи з інформацією, наявність у них певних інформа­ційних потреб і інтересів. Невід’ємним компонентом інфор­маційно-комунікаційної системи є необхідний і достатній об­сяг інформації, її оптимальна надмірність, високі пізнавальні, естетичні і етичні достоїнства і соціальна значущість. Тут уже мова йде про інформаційну культуру, до складу якої входить новітня інформаційна техніка і уміння ефективно її викорис­товувати в практичних і пізнавальних цілях.

Інформаційна культура є поліфункціональною. Її загаль­ними початковими функціями є:

• регулятивна — інформаційна культура здійснює вирі­шальний вплив на всі моменти інформаційної діяль­ності;

• пізнавальна — інформаційна культура безпосередньо пов’язана з дослідницькою діяльністю суб’єкта;

• комунікативна — інформаційна культура є невід’ємним моментом взаємозв’язку людей;

• виховна — інформаційна культура бере активну участь в освоєнні людиною всієї культури, оволодінні всіма на­копиченими багатствами.

У даний час стає все більш очевидним той факт, що оп­тимальний і ефективний розвиток інформаційної діяльності все більше залежатиме від рівня розвитку інформаційної культури всього суспільства і кожного його члена, оскільки саме за допомогою її людина одержує необхідні знання, на­вички, уміння роботи з інформацією.

Процес формування громадянського суспільства стає мож­ливим у міру складання передумов у всіх сферах життєдіяль­ності. З точки зору матеріального виробництва, це створення індустріального суспільства на базі крупної промисловості при високому рівні науково-технічного забезпечення вироб­ництва. У економічних відносинах громадянське суспільство розглядається як суспільна система переважаючого ринко­вого механізму регулювання. У політичному відношенні ос­новним принципом і формою політичного існування грома­дянського суспільства виступає демократія.

З точки зору соціальної структури базою громадянсько­го суспільства є складнодиференційована й стратифікована система, яка складається з безлічі різнорідних груп і прошар­ків, об’єднаних спільними умовами життя, типом культури й ареалом найбільш характерних інформаційних зв’язків, комунікацій. Залежно від реального доступу до дефіцитних ресурсів, це суспільство умовно можна розділити на вищі, се­редні й нижчі класи. Традиційно вважається, що соціальною базою громадянського суспільства виступають середні класи або прошарки. їх стійке положення і спосіб життя створю­ють передумови для стабільного існування всього суспільс­тва. Особлива роль, яка відводиться середньому класу, пояс­нюється тим, що через свій проміжний стан він сполучає дві протилежні тенденції: з одного боку — він є зацікавленим у динамічному існуванні, з іншого — у збереженні стабільності суспільства і свого положення в ньому.

Представники середніх прошарків — це люди, що відчу­вають себе природно у динамічному, відкритому і тому різ­норідному суспільстві. Таке середовище, по-перше, вимагає від людини ініціативи, самостійності, індивідуальності. По- друге, робить людину терпимою до крайнощів, що гармоні­зують різні політичні інтереси, соціальні стереотипи. Таке середовище виховує і робить гарантом свого існування «се­редньої» людини як здатної вибрати оптимальний спосіб мі- жособистісної комунікації з різних можливих рішень.

Нарешті, в духовно-ідеологічному плані громадянсь­ке суспільство продукується у відкритому суспільстві, яке відрізняється різноманітністю думок і ідей, толерантністю, критичним сприйняттям дійсності, раціоналізмом, гуманіз­мом, поліваріантністю комунікаційних процесів. Як таке це суспільство протистоїть закритій системі з її установкою на одноманітність думок, нетерпиме відношення до інакодумців і догматизм.

Громадянське суспільство припускає існування легальних інформаційних каналів вираження думок та інтересів різних соціальних груп і прошарків. Громадська думка може як при­скорювати, так і гальмувати перетворення, що проводяться суб’єктом, що управляє. Відношення до них суб’єктів громад­ської думки виявляється в сукупності ідей, поглядів, думок, поведінкових установок, що характеризують групову свідо­мість, яка протистоїть структурам влади.

Система відносин суб’єкта, що управляє, і громадської думки є одним з важливих механізмів суспільного розвитку. Виділяється два крайніх типи такої взаємодії: патерналіст- ський і заснований на принципах соціального партнерства. Перший характерний для закритих суспільств, де органи вла­ди майже повністю підпорядковують собі громадську думку, декларується існування однієї громадської думки — «загаль­нонародної», фактично цілком співпадаючої з офіційною ідеологією. «Неофіційна» думка, неспівпадаюча з «загально­народною», пригнічується або підкоряється офіційній. Прак­тична взаємодія владних структур і громадської думки засно­вано на ігноруванні останнього властями, невключенні його в управлінські рішення, або імітація його використання.

Другий тип відносин складається у суспільствах відкри­того типу: на основі ідеології соціального партнерства, при якому за різними суб’єктами громадської думки зберігається автономія і можливість виражати себе в різних формах. Така можливість закріплюється системою економічних, політич­них і правових гарантій вільного й дієвого функціонування громадської думки. Допускається певне рівноправ’я у відно­синах громадськості і владних структур. Нормою їх взаємодії є включеність громадської думки у процеси управління на всіх його стадіях. Саме включення громадської думки в уп­равлінські рішення здійснюється систематично і в різних формах, починаючи з використання його як фону для вироб­лення рішень, і закінчуючи його повним включенням.

Перехідне суспільство знаходиться на шляху від одного типу відносин владних структур і громадської думки до ін­шого. Критеріями завершеності переходу можуть служити наступні: готовність влади до комунікацій і взаємодії з гро­мадською думкою; повнота включення громадської думки в управлінський процес; швидкість реагування органів влади і управління на оцінну інформацію; розповсюдження реакцій владних структур на всю різноманітність суб’єктів громадсь­кої думки; ефективність комунікацій.

Виражена соціальними суб’єктами і врахована суб’єктом управління громадська думка є свідоцтвом відлагодженого механізму зворотного зв’язку в соціальній системі, гарантією того, що негативні зворотні зв’язки у системі комунікацій (передусім інформаційних) забезпечують цілісність і гомеос­тазис системи за рахунок елімінування руйнуючих її флукту­ацій, а позитивні сприяють її розвитку за допомогою збіль­шення складності і зростання різноманітності.