Комунікації в інформаційно- культурному континуумі

Комунікацію можна вважати необхідною й загальною умовою життєдіяльності людини і однією з фундаменталь­них основ існування суспільства. Тому, останнім часом ін­терес до комунікації з боку представників самих різних на­укових напрямів зріс.

Існує безліч визначень комунікації, найбільш пошире­ними з яких є: комунікація — механізм, за допомогою яко­го забезпечується існування і розвиток людських відносин, що включають усі мислительні символи, засоби їх передачі у просторі і збереження в часі (Ч. Кулі);

• комунікація — обмін інформацією між складними дина­мічними системами і їх частинами, які в змозі приймати інформацію, накопичувати її, перетворювати (А. Урсул);

• комунікація — в широкому сенсі соціальне об’єднання індивідів за допомогою мови або знаків, встановлення загальнозначущих наборів правил для різної цілеспря­мованої діяльності (К. Черрі);

• комунікація — інформаційний зв’язок суб’єкта з тим або іншим об’єктом — людиною, твариною, машиною (М. Каган).

Стосовно досліджуваної нами царини особливо важливи­ми є два аспекти використання даного поняття. По-перше, поняття комунікації застосовується, коли необхідно сказати про процес передачі інформації, який включає такі складові, як відправник повідомлення, канали, зміст, адресат, ефектив­ність, зворотний зв’язок і деякі інші.

Виникає проблема співвідношення понять «комунікація» і «спілкування». Спілкування — поняття, яке давно й міцно за­твердилося в науці. І виникає питання, чи не позначає термін «комунікація» те ж коло явищ, що й поняття «спілкування». В результаті визначилися наступні підходи до вирішення цієї проблеми.

Перший підхід полягає в ототожненні цих понять. Його дотримуються — Л. Виготський, В. Курбатов, А. Леонтьев та інші. На підставі історико-лінгвістичних досліджень класич­них і сучасних значень цих термінів вказані представники приходять до висновку, що етимологічно і семантично термі­ни «спілкування» і «комунікація» є тотожними.

Аналогічних поглядів дотримуються Т. Парсонс і К. Чер­рі. На думку Т. Парсонса, комунікацію можна розглядати як спілкування, взаємодію між людьми. «Оскільки комунікація є частиною соціального простору, остільки, — пише Т. Пар­сонс, — особи діють в рамках ролі, природа якої залежить від її відносин з актуальними реципієнтами повідомлення, і від джерел, з яких вона одержує комунікативний зміст»^[154]. Згідно з Т. Парсонсом, у процесі комунікації взаємодіють декілька елементів: 1) дія актора та/або носія повідомлення; відповід­на реакція реципієнта; 3) зміст комунікативного процесу; 4) взаємні ролі, що зв’язують учасників комунікативної взає­модії.

К. Черрі відзначає, що комунікація — «це по суті соціаль­не явище», «соціальне спілкування» з використанням числен­них систем зв’язку, вироблених людьми, серед яких головни­ми, «поза сумнівом, є людська мова»^[155].

Другий підхід пов’язаний з розмежуванням понять «ко­мунікація» і «спілкування». Саме таку точку зору висловлює М. Каган. Він вважає, що комунікація і спілкування розріз­няються у двох головних відносинах. По-перше, спілку­вання має і практичний, матеріальний, і духовний, інфор­маційний, і практично-духовний характер, тоді як комуні­кація є чисто інформаційним процесом — передачею тих або інших повідомлень.

Спілкування, навпаки, є суб’єкт-суб’єктний зв’язок, при якому «немає відправника і одержувача повідомлень — є співбесідники, співучасники загальної справи». У спілку­ванні інформація циркулює між партнерами, оскільки вони є рівноактивними, отже, процес спілкування, на відміну від комунікації, носить двонаправлений характер. Комунікація є монологічною, спілкування — діалогічне^[157].

Крім того, в рамках другого підходу висловлюється точка зору, згідно з якою спілкування — одна з форм комунікацій­ної діяльності. В основі виділення цих форм лежать цільові установки партнерів по комунікації. Таким чином, виника­ють три варіанти відносин учасників комунікації:

1) суб’єкт-суб’єктне відношення у вигляді діалогу рівно­правних партнерів. Така форма комунікації і є спілку­вання;

2) суб’єкт-об’єктне відношення, властиве комунікаційній діяльності у формі управління, коли комунікатор роз­глядає реципієнта як об’єкт комунікативної дії, засіб до­сягнення своєї мети;

3) об’єкт-суб’єктне відношення, властиве комунікаційній діяльності у формі наслідування, коли реципієнт цілес­прямовано вибирає комунікатора як зразок для наслі­дування, а останній при цьому може навіть не усвідом­лювати своєї участі в комунікаційному акті.

Типовим способом реалізації комунікативного спілкуван­ня є діалог двох співбесідників; управління й наслідування — монолог в усному, письмовому або пантомімічному (поведін- ковому) вигляді. У даному випадку комунікація розглядаєть­ся як поняття ширше, аніж спілкування.

Інваріантом більшості визначень комунікації виступає поняття інформації або інформаційного обміну. Нас ціка­витиме соціальна інформація, оскільки вона є вищим, най­більш складним і багатоманітним типом інформації і завжди пов’язана з людським суспільством.

Соціальна інформація — це інформація, циркулююча в соціальних системах, у соціальному управлінні. Вона є знан­нями, повідомленнями, відомостями про соціальну форму руху матерії і про всі інші її форми у тій мірі, у якій вони ви­користовуються суспільством, людиною, залучені в орбіту суспільного життя.

Формуюча й використовуюча соціальну інформацію лю­дина є головним компонентом будь-якої соціальної системи, основним суб’єктом і об’єктом управління, є істотою суспіль­ною, належить до конкретного суспільства.

Оскільки в даній роботі йтиметься тільки про соціальну інформацію, тобто про ту, про яку є сенс говорити, лише ма­ючи на увазі людське суспільство, ми використовуватимемо слово «інформація», маючи на увазі словосполучення «со­ціальна інформація».

Наявні в науці точки зору на істоту поняття інформації до­статньо повно систематизував Ф. Махлуп. У його викладенні різні точки зору зводяться до наступних:

1) інформація є процесом передачі знань, сигналу або повідомлення;

2) інформація є поточними даними про змінні величини в якійсь царині діяльності, систематизованими відомос­тями щодо основних причинних зв’язків, які містяться в знанні як понятті більш загального класу, по відно­шенню до якого інформація є підпорядкованою;

3) інформація є знання, що передані кимось іншим або придбані шляхом власного дослідження або вивчення;

4) інформація є знання про якусь особливу подію, випа­док або про що-небудь подібне.

Якщо розглядати інформацію лише як відомості, якими обмінюються люди, то необхідно визнати ширший характер поняття «спілкування», що включає разом з інформаційною стороною взаємодії людей його інтерактивну й перцептивну сторони.

Третій підхід заснований на понятті інформаційного об­міну. До нього схиляються ті, хто вважає, що спілкування не вичерпує всіх інформаційних процесів у суспільстві. Ці процеси охоплюють весь суспільний організм, пронизують всі соціальні підсистеми, присутні в будь-якому фрагмен­ті суспільного життя, причому далеко не завжди набувають словесних форм, мови або тексту. Навпаки, повідомлення у вербальному (словесному) вигляді складають лише невелику частину інформаційного обміну в суспільстві, — в решті ви­падків обмін інформацією здійснюється в немовних формах, а її носіями служать не тільки невербальні сигнали (міміка, жести, інтонація тощо), але й речі, предмети, матеріальні носії культури. Останні дозволяють передавати інформацію в про­сторі і в часі. Саме «спілкування» позначає тільки ті процеси обміну інформацією, які є специфічно людською діяльністю, направленою на встановлення й підтримку взаємозв’язку і взаємодії між людьми і здійснюються, перш за все, вербально, за допомогою мови (або тексту). Всі інформаційні процеси в суспільстві позначаються терміном «соціальна комунікація».

Соціальна комунікація — це соціально обумовлений процес міжособового й масового спілкування, в рамках якого форму­ються індивідуальні та групові комунікативні установки, реалі­зація яких відбувається в конкретних соціальних умовах за до­помогою комунікативних засобів (вербальних і невербальних).

Соціальна комунікація в ході свого здійснення вирішує наступні основні задачі:

• інтеграція окремих індивідів у соціальні групи й спільно­ти, а останніх — в єдину і цілісну систему суспільства;

• внутрішня диференціація суспільства, його складових, спільнот, соціальних організацій та інститутів;

• відокремлення й відособлення суспільства і різних груп, спільнот один від одного в процесі їх спілкування і взає­модії, що приводить до глибшого усвідомлення ними своєї специфіки, до ефективнішого виконання власти­вих їм функцій;

• створення передумов і основних компонентів для підго­товки, ухвалення і здійснення управлінських рішень.

Звернемо увагу на деякі особливості соціальної комуніка­ції: публічний характер і відкритість; обмежений і контроль­овані доступ до засобів передачі; опосередкованість контак­тів передаючих і приймаючих сторін; певне «нерівноправ’я» у відносинах передаючих і приймаючих сторін; численність адресатів повідомлення. Таким чином, за допомогою понят­тя «соціальна комунікація» описують процес виробництва і доведення повідомлень до аудиторії за допомогою телебачен­ня, радіо, друку, кінематографа, Інтернету та інших засобів. У зв’язку з цим, широко використовується поняття «засобу масової комунікації» — ЗМК. Засоби масової комунікації зай­мають середнє проміжне положення в комунікаційному лан­цюжку відправник — канал — одержувач повідомлення.

Існують різні моделі комунікації. Моделлю комунікації зазвичай називають абстрактне представлення процесу ко­мунікації, що виражає взаємозв’язок його основних елемен­тів. Розглянемо два основні способи бачення соціальної ко­мунікації, які одержали своє концептуальне оформлення в моделях соціальної комунікації.

Перший тип моделі відноситься до так званих «трансмісій­них», передаючих. Акцент робиться на тому, що соціальна комунікація — це, перш за все, процес передачі інформації (часто однонаправлений) від передавача до приймача.

Моделі другого типу визначаються як «символічні» — ос­новним тут є уявлення про соціальну комунікацію як акт спілкування, деякий «символічний» обмін, в який сторони, що передають і приймають, включені в більш менш рівному ступені.

В цілому, сутність відмінностей, що виявляється в моде­лях соціальної комунікації, можна визначити як відношення до питання: чи є соціальна комунікація «дзеркалом суспіль­ства», «вікном у світ», або вона здійснює вплив на цінності, установки і поведінку людей?

Початкові передумови для моделей першого типу були пов’язані з науковими працями основоположника сучасної математичної теорії зв’язку К. Шеннона і його колег. Комуніка­ція зображається ним як лінійний і однонаправлений процес, який включає п’ять функціональних і один дисфункціональ- ний (шум) чинників. Важливо, що запропонований погляд на комунікацію був значною мірою обумовлений практичним проблемами, які припускав вирішити К. Шеннон. У центрі уваги була проблема ефективності каналів передачі інфор­мації. Для цього необхідно було визначити, який тип каналу комунікації забезпечує проходження максимальної кількості сигналів; яка частина сигналів спотворюється на шляху від передавача до приймача за рахунок впливу шумів.

В ході роботи дослідники розглядали три групи проблем. По-перше, це технічна проблема точності передачі символів комунікації; по-друге, — проблема семантики, тобто того, в якому ступені передані символи доносять сенс повідомлення; по-третє, це проблема ефективності: як вплинуло повідом­лення на поведінку індивіда його що приймає.

Модель К. Шеннона послужила підставою для великої кількості розробок у царині теорії комунікації, її аналоги ши­роко використовувалися в науках про поведінку й мову.

Ведучи мову про недоліки моделі К. Шеннона, зазвичай відзначають відсутність у ній зворотного зв’язку, під яким розуміються різні процеси, за допомогою яких комунікатор одержує інформацію про те, якою мірою і з якою якістю адре­сат одержав повідомлення. Тут також практично не беруть до уваги особливості соціального (культурного й політичного) контексту, в якому відбувається комунікація.

Один з поширених поглядів на соціальну комунікацію по­лягає у вивченні зробленого ними ефекту. У 1948 р. відомий американський дослідник Г. Лассвелл писав: «Адекватним способом опису акту є відповіді на питання: по якому каналу; кому; з яким ефектом?»^[158]. У даному випадку комунікація роз­глядається, перш за все, як процес переконання. На прикладі формули Г. Лассвелла видно основні особливості моделей комунікації «трансмісійного» типу, в яких завдання відправ­ника повідомлення полягає у впливі на приймаючу сторону. Тобто, повідомлення повинне мати певний ефект.

В рамках «символічної» моделі передбачається відмова від розгляду комунікації як лінійного процесу. При цьому, на перший план виходять проблеми значення й розуміння, діа­логічності, соціокультурного контексту, в якому комунікація здійснюється. Тут символ трактується як ключовий елемент культури. Культура при цьому розуміється як сукупність зна­чень, втілених в символічних формах, включаючи дії, висло­ви і значущі об’єкти різного роду. За допомогою цих форм індивіди спілкуються один з одним, обмінюючись досвідом, розділяючи уявлення й цінності. Таким чином, основним за­вданням аналізу комунікації є пояснення значень, втілених в символічних формах. Відмінною рисою цього підходу є по­шук «сенсів», що народжуються в процесі комунікації; того, які інтерпретаційні схеми використовуються учасниками ін­формаційного обміну. Достатньо вдало, на наш погляд, це ві­дображено в моделі комунікації В. Шрама^[159].

У моделях даного типу вивчаються проблеми «кодування» й «декодування», поза якими неможлива комунікація як одна з форм соціальної взаємодії. У технічному плані під кодуван­ням зазвичай розуміється переклад повідомлень на мову (або в коди), необхідну для процесу передачі. Декодування при­пускає зворотний переклад — відновлення сенсу повідомлен­ня після його прийому.

Якщо говорити про «людську» складову кодування й деко­дування, то важливо взяти до уваги інтерактивну природу ко­мунікації. Беручи участь в акті комунікації, індивід створює повідомлення, кодує його (переводить у форму, можливу для передачі), декодує відповідь. Важливою умовою успішної ко­мунікації є «перетин» простору соціального досвіду тих, що взаємодіють. Таким чином, кодування й декодування при­пускає постійний процес інтерпретації суб’єктів комунікації, що відбувається в конкретному соціокультурному контексті. Саме на це робиться акцент в моделях «символічного» типу.

У «символічній» моделі суб’єкту відводиться значно само­стійніша роль, аніж в моделі «трансмісійній».

Після визначення поняття і моделей соціальної комуніка­ції розглянемо структуру цього суспільного явища з позиції системного підходу. Поняття системи є однією з найважливі­ших категорій сучасної науки. Виникнення загальної теорії систем сходить до кінця XX століття. Найбільш відомими спробами створення теоретико-системних концепцій загаль­ного характеру є «тектологія» О. Богданова, «загальна теорія систем» Л. Берталанфі, «функціональна теорія організації» М. Серова та ін.

Системою В. Афанасьев називає «цілісне утворення, що володіє новими якісними характеристиками, які не містяться у створюючих його компонентах»^[160]. В результаті об’єднання елементів в систему виникають нові організаційні структури, що володіють спеціальними «системними властивостями»^[161]. Системний підхід розглядає комунікацію як систему, в якій присутні джерело, передавач, канал, одержувач, місце при­значення, шум. Комунікація означає, що джерело інформації вибирає бажане повідомлення, передавач кодує повідомлення в сигнали, а одержувач перетворює сигнали в повідомлення. Успіх інформаційної передачі залежить від здатності точно одержати повідомлення в місці призначення. Проблемами ін­формаційної передачі є: надмірність (повторення, копіюван­ня інформації); шум (будь-яке спотворення, яке виникає при передачі сигналу від джерела до місця призначення); зворот­ний зв’язок (коректуюча інформація від одержувача).

Категорія зворотного зв’язку характеризує принцип побу­дови системи соціальної комунікації, що дає можливість вра­ховувати різницю між метою дії і її результатом. Це дозволяє оцінювати поточний стан керованої підсистеми, а потім на основі одержаних відомостей видавати корекційні команди. Проблема достовірності інформації пов’язана з неспівпадан­ням інтересів і цілей окремих елементів системи комунікації, тому виникає свідоме або мимовільне спотворення відомос­тей. Вирішення цієї проблеми включає: виховання відчуття відповідальності; введення каналів перевірки й контролю; встановлення санкцій на випадок виявлення спотворень. В даний час підкреслюється, що система соціальної комунікації є складним утворенням. Такий погляд на систему соціальної комунікації необхідний для аналізу механізмів її функціону­вання, що дозволило б ясніше побачити процеси, що відбува­ються в суспільстві і в людині.

Серед трьох підходів до дійсності і до вивчення складних систем, що виникли останнім часом: кібернетичного, сине­ргетичного й інформаційного — найбільш універсальним І. Новік і А. Абдуллаев вважають інформаційний, оскільки концепція інформації «як об’єктивної сутності, об’єднуючої в собі матеріальне (фізичне) й ідеальне» приводить до розумін­ня дійсності як «інформаційної реальності», або «інформацій­ного світу»^[162]. І. Новік, визначаючи інформаційний підхід як «розгляд системи під кутом зору протікання в ній процесів вироблення, зберігання й передачі інформації», знаходить в системності інформаційних процесів три аспекти: 1) онто­логічний (відображення реальних систем); 2) семантичний (розкриття інформаційних процесів через аналіз елементів); 3) прагматичний (використання інформації заради деякої мети)^[163].

Достатньо важко визначити чіткі межі між усіма трьома аспектами, але в цьому прагненні до інтеграції й універсаль­ності полягає особливість інформаційного підходу.

Розгляд соціальної комунікації в світлі всіх трьох аспектів дозволяє краще уявити її як цілісний об’єкт дослідження. Те, що система соціальної комунікації «наповнена» інформацією, не викликає сумнівів, — проблема полягає в тому, щоб зро­зуміти, яким чином вибудовується ця інформація в ній. Ін­формація в процесі комунікації відображає зміст зв’язку між взаємодіючими об’єктами системи суспільства, що приво­дить до змін інформаційного змісту цих об’єктів. Взаємодії в суспільстві вельми різноманітні, це обумовлюється багатьма причинами, перш за все, складною соціальною структурою.

Такий широкий спектр феномена взаємодії приводить до необхідності його типологізацй. Навіть найбільш загальна схема при цьому виявляється достатньо заплутаною, вона включає взаємодії: між протилежними елементами одного роду; між тотожними елементами; між різними елементами. Суспільство припускає взаємодії: 1) між двома індивідами; 2) між індивідом і групою; 3) між двома соціумами. При цьому у всіх цих випадках обов’язково присутній зворотний зв’язок, усі зв’язки в суспільстві здатні шикуватися в певні варіанти, а комбінація цих варіантів визначає синхронний зріз суспіль­ства.

Звернувшись до загальної схеми, ми залишили осторонь такий складний механізм, як психіка і витікаючу з психологіч­ної суті суспільства складніше інформаційну взаємодію між особистістю й суспільством. У всі віки відношення саме між цими двома феноменами хвилювали філософів. Наприклад, П. Сорокін зупиняється на міжособистісних зв’язках, пропо­нуючи наступну класифікацію: 1) між двома індивідами; 2) між трьома індивідами; 3) між більш ніж трьома індивідами; між одним індивідом і багатьма; 5) між багатьма й багатьма^[164].

У ситуації існування величезної кількості взаємодій не­можливо розглядати кожну конкретну з них поза впливом інших, при цьому для суспільства важливо враховувати їх ха­рактер, форму, а також відрізок часу, в якому вони існують.

Специфіка взаємодії всередині суспільства багато в чому пов’язана з інформацією. Багато авторів підкреслюють ви­щий рівень інформаційної взаємодії над іншими типами взає­модії. Це пояснюється тим, що «на порівняно слабкий вплив ззовні система відповідає реакцією, енергетична потужність якої багато разів вище за енергію впливу, енергію сигналу»^[165]. Результат несилового інформаційного впливу може набагато перевершувати результати силових дій.

Інформаційний підхід, що трактує інформацію широко, дозволяє поглянути на даний феномен з усіх боків і просте­жити всі його функції (соціальну, когнітивну і т. д.). Комуні­кація включає суб’єкт, об’єкт і канал зв’язку. Це найпростіша схема, яка у кожному конкретному випадку набуває складно­го характеру.

Роль суб’єкта в системі суспільства завжди припускає на­явність творчого аспекта. Зрозуміло, не завжди в суспільстві суб’єкт виступає як творець, він може бути простим транс­лятором інформації, та все ж статус творця тут — вищий статус. Накопичуючи протягом життя інформацію, кожен індивід формує якийсь інформаційний тезаурус^[166]. Взаємодія між суб’єктом і об’єктом буде оптимальною, якщо їх тезаурус приблизно однаковий. Відзначимо, що обсяг і зміст тезаурусу суб’єкта й об’єкта не повинні співпадати повністю, оскільки при цьому відпадає необхідність в інформаційній взаємодії. Оптимальна інформаційна взаємодія, на наш погляд, означає, що об’єкт не тільки сприймає максимум передаваної інфор­мації, але й відчуває потребу в отриманні інформації саме від цього суб’єкта.

Кожне суспільство має якийсь середній «рівень» тезаурусу для свого суб’єкта, проте цей «рівень» є відносним, оскільки, по суті, тезаурус є суто індивідуальним, крім того, він скла­дається в рамках конкретної соціальної групи. Кожна со­ціальна група характеризується не тільки певним тезаурусом включених в неї індивідів, але й необхідною для інформацій­них взаємодій системою знаків.

Для того, щоб мати можливість існувати в цьому середо­вищі, людина повинна добре орієнтуватися в даній системі знаків, отже, вона повинана володіти якоюсь «мовою» куль­тури: «Вся маса елементів культури в сукупності пронизана взаємодіями між різними її аспектами, ця система взаємодій складає своєрідну інфрамову, якусь безформну, але таку, що відіграє надзвичайно важливу роль внутрішню структуру»^[167]. Звідси — уявлення про мову культури як про «універсальний простір» (М. Фуко) і пошуки специфічної мови культури (В. Гумбольд, Е. Kaccipep, О. Шпенглер і т. д.).

Визначення мови культури у своїх ранніх наукових пра­цях дає відомий український дослідник Б. Парахонський, який вважає, що мова культури є «системою знаків, значень і їх кореляції, структур осмислення і співвідношень взаємодії, функція яких полягає в забезпеченні основи для розуміння носіїв даної мови, у формуванні ціннісно-комунікативних орієнтацій свідомості її носіїв, у визначенні провідних стра­тегій їх життєвої й дослідницької активності»^[168]. Таким чином, мова культури організує простір для інформаційної взаємодії індивідів.

Кожен суб’єкт у суспільстві одночасно є об’єктом, — цей феномен відбувається в результаті наявності зворотного зв’язку, який посилюється із зростанням інформаційних пот­реб, що збільшуються з розвитком суспільства. Творчий по­тенціал певних суб’єктів і загальні інформаційні потреби де­яких об’єктів приводять до інформаційної взаємодії «творець — публіка» — взаємодії високого рівня.

Даний рівень визначається, перш за все, якістю й цінністю інформації. В цьому випадку транслюється або наукова, або естетична інформація.

Особливістю естетичної інформації є неможливість її адекватного повторення. Це припускає пошук і створення безлічі варіантів, формує творче мислення. Спочатку суб’єкт продукує інформацію заради власного задоволення, тому ін­формація, ним вироблена, повертається до нього ж і знов ним осмислюється: відбувається інформаційна взаємодія. Проте, стадний інстинкт, що примушує людину ототожнювати себе з тотемом, автоматично призначає вироблювану інформацію племені, тим самим канали взаємодії розширюються. Потре­ба в інформації, що має не тільки життєво важливе значення, приводила до зростання інформаційної взаємодії, що вимага­ло від індивідів формування знакових систем. Оформлення ж знакових систем, у свою чергу, приводить до збільшення виробництва інформації і необхідності її систематизації.

З формуванням суспільства соціальна комунікація усклад­нюється. Змінюються всі компоненти інформаційного проце­су: суб’єкт, об’єкт, інформаційні канали і саме інфосередови- ще. Виробництво і споживання естетичної інформації стає усвідомленим і для суб’єкта, і для об’єкта. Пошуки суб’єктом і об’єктом способів найбільшого задоволення естетичних потреб приводить до осмислення законів гармонії, до появи канонів, а також нових семантичних способів взаємодії. Ос­таннім часом коло розповсюдження естетичної інформації може бути значно розширене за допомогою засобів масової інформації, але це не знімає проблеми її якості.

Виробництво наукової інформації — не менш потужний стимул для розвитку суспільства. Інформаційна взаємодія в науковій сфері має свої особливості. Тут виникає, формуєть­ся коло об’єктів наукової інформаційної взаємодії, які відчу­вають потребу в науковій інформації і є здатними сприймати її. Виробництво наукової інформації, на відміну від естетич­ної, має інші цілі. Коло об’єктів представляється активнішим, тому інформаційна взаємодія має тут активніший зворотний зв’язок.

Розвиток суспільства розширює коло споживачів наукової інформації. Засвоєння її певного обсягу стає обов’язковим у суспільстві. Так поступово зростання інформаційної взає­модії в суспільстві приводить до збільшення каналів передачі й появи цілої мережі таких каналів.

З розвитком суспільства взаємодія ускладнюється від безпосередньої взаємодії суб’єкт-об’єкт до взаємодії, опосе­редкованої передавачем інформації: суб’єкт — передавач — об’єкт (таким передавачем у суспільстві може бути як тех­нічний пристрій, так і засоби масового впливу). Наявність передавача, його характер, суть впливають і на суб’єкт, і на об’єкт. Необхідність у технічних інформаційних засобах пов’язана із завантаженістю інформаційного поля останнім часом, а людина, як приймач інформації, володіє граничною пропускною спроможністю і граничною здатністю зберігати інформацію.

Таким чином, на наш погляд, соціальну комунікацію мож­на розглядати як певну одиницю суспільства. Так, комуніка­ція між індивідами, об’єднаними єдиною територією, ши­кується в численні суб’єктно-об’єктні ланцюги. Ці ланцюги за низкою параметрів шикуються в певні структури. Все це повинно набути форми соціокультурного простору, де існу­ють інформаційні взаємодії^[169].

Змодельоване поле системи У. Ешбі називає «абсолютно об’єктивною властивістю», оскільки воно представляє по­ведінку системи. Чим складніша система, тим складніше її поведінка, тому можливим стає розгляд складної системи че­рез деяку відносну суму її полів. Поле завжди припускає об­меження: перш за все, тимчасове, тому можемо вважати поле синхронним утворенням; і просторове, оскільки необхідним стає чітке уявлення про межі досліджуваного об’єкта. Таким чином, «поле системи є фазовим простором, що містить усі лінії поведінки, знайдені шляхом реєстрації переходів систе­ми з усіх можливих початкових станів при даній сукупності зовнішніх умов»^[170].

Суспільство — складна система, тому поле суспільства не може бути статичним утворенням. Його стабільність завжди є відносною, більше того, в кожний певний часовий промі­жок вона є різною. Розглядаючи, порівнюючи й зіставляючи картини поведінки системи, ми можемо скласти уявлення про особливості розвитку суспільства.

При аналізі механізмів функціонування поля суспільства користуватимемося методичним інструментарієм, запропо­нованим В. Коганом: розглянемо інформацію, включену в систему за наступними параметрами — розмах циркуляції інформації (від міжособової до циркулюючої нескінченно), напрям руху інформації в соціокультурній структурі, емоцій­не забарвлення інформації, спосіб виробництва інформації (персоніфікована й безособова), мета виробництва інфор­мації^[171]. Також нас цікавитиме якість і цінність інформації. Ін­формація рухається по полю суспільства, охоплюючи різні за площею ділянки. Розмах циркуляції залежить від часу, емо­ційного забарвлення, способу виробництва, якості, цінності й мети виробництва інформації. Процеси функціонування різноманітної соціальної інформації накладаються один на одного, роблячи деякі ділянки більш інформаційно «насиче­ними».

Розмах циркуляції — синхронна категорія. Вона точно визначає одномоментну ситуацію, в наступний момент поле змінюється залежно від інформації, що поступає знову, і про­цесів, що відбуваються із старою. Безумовно, розмах циркуля­ції впливає на діахронію^[172], але остання визначається більшою мірою часом циркуляції (або збереженням інформації). Тому, у поєднанні з розмахом циркуляції, час циркуляції характе­ризує сплески активності системи. Подібні сплески можуть охоплювати окремі підсистеми. Існує деяка верхня планка таких сплесків активності, яка визначається рівнем і якістю всієї існуючої інформації, пропускною спроможністю каналів і здатністю об’єктів сприймати дану інформацію.

Розмах і час визначається, перш за все, цінністю інфор­мації, цінність же визначається, у свою чергу, потребою в інформації. Якщо суспільство активне, воно здатне ставити перед собою цілі реалізації потреб, а якщо інформація, що поставляється, ще й якісна — це хороший стимул для розвит­ку суспільства. При цьому слід враховувати втручання в сис­тему суспільства з боку біологічної, культурної, політичної і економічної систем, які можуть потужно вплинути на пара­метри, на окремі ділянки поля і на все поле відразу.

Враховуючи величезну важливість циркуляції інформа­ції в суспільстві, соціальну комунікацію можна розділити на три основні види^[173]: 1) особиста, 2) спеціальна й 3) масова. Від­повідно до цього і в структурі соціальної комунікації можна виділити конкретні її види: особисту, спеціальну й масову.

Особиста комунікація — це безпосереднє міжособове спіл­кування людей, що використовує, як правило, природні мови і що носить більше вербальний, неформальний і аксіальний^[174] (осьовий) характер. Суб’єктом такої комунікації виступає особа і мала група. Це мікрорівень, мікроструктура соціаль­ної комунікації.

Оскільки спеціальна інформація носить найчастіше про­фесійний характер і має цінність в межах певних соціальних груп (наукова і спеціальна інформація), то до спеціальної комунікації ми відносимо наукову й художню. Художня ко­мунікація розуміється як специфічний її вид з приводу пре­красного. Тут вивчається взаємодія художника-творця і спри­ймаючого твори мистецтва читача, глядача, слухача, а також і спілкування між ними при сприйнятті художнього твору.

Наукова комунікація — це сукупність процесів уявлення, передачі і отримання наукової інформації в людському сус­пільстві, створюючих основний механізм існування й розвит­ку науки.

Суб’єктом спеціального виду соціальної комунікації висту­пає особа, колектив. У цій, груповій комунікації використову­ються як природні мови, так і аудіовізуальні засоби. Спеціальна комунікація носить неформальний і формальний, вербальний і невербальний, безпосередній і опосередкований, аксіальний (комунікація, коли точно відомо, кому передається інформа­ція), а іноді й ретіальний^[175] (комунікація, при якій немає фіксо­ваних одержувачів. Так діють теле- або радіопередача, газетна стаття, листівка, рекламне оголошення) характер. На такому рівні соціальної комунікації починають використовуватися со­ціальні інститути (наука як інститут), включатися в інформа­ційно-комунікативний процес певні комунікативні спільноти (публіка, творчі об’єднання й союзи, професійні групи тощо).

Масовий вид соціальної комунікації — це коли комуніка­ція йде у внутрішньодержавному й міждержавному масшта­бі: соціальні контакти між соціальними інститутами, сфера­ми суспільного життя, видами людської діяльності, соціаль­ними класами, історичними спільнотами людей, державами і їх організаціями. Суб’єктом даного виду соціальної комуні­кації є держава в цілому, саме людство. Таким чином, це — міжсоціумна комунікація. У свій склад вона включає масову комунікацію і масові інформаційні системи суспільства (пуб­лічні й наукові бібліотеки, інформаційні центри, інформацій­ні агентства, «банки інформації» тощо).

В інформаційно-комунікативні процеси на цьому рівні соціальної комунікації включаються наступні комунікатив­ні спільноти — типи поселень (сільське, міське, агломерація й ін.), урядові й неурядові організації та установи держав, міжнародні громадські організації^[176].

Масовий вид соціальної комунікації в більшості випадків носить ретіальний, опосередкований, невербальний, аудіові­зуальний і формальний характер.

В основі кожної з форм соціальної комунікації лежать різні цілі виробництва інформації. І якщо особиста комуні­кація протікає в одному часовому зрізі й має обмежений час циркуляції, то спеціальна комунікація, що зв’язує покоління, об’єднує різні синхронні інфополя, і її час циркуляції зале­жить від обсягу знань, який треба передати, і від інтелек­туальних здібностей об’єктів, що приймають інформацію. Масова комунікація взагалі не має чітко фіксованого часу циркуляції, — вона залежить від того, як швидко суспільство може прийняти нову інформацію і відмовитися від старої. На підставі всього вищевикладеного можна зробити висновок про те, що спеціальна й масова комунікації — більш ємні й складні процеси.

Будучи суб’єктом одночасно двох систем — соціальної й культурної — в результаті порушення взаємодії між ними ін­дивід опиняється в ситуації конфлікту, яка, без сумніву, впли­ває на інформацію і на способи й форми її передачі. Саме таку ситуацію й описує Т. Парсонс як ситуацію «невизначеності соціальної взаємодії», коли виникають проблеми комунікації і «спільності мови», впорядкованості дій учасників взаємодії, сенсу символіки і т. д^[177]. Соціокультурна взаємодія трактується тут як взаємодія, здійснювана на базі стандартизації деяких взаємних очікувань і вимог людей. Цілком очевидно, що взаємодія соціуму з природою відбувається через соціальну комунікацію.

Адаптивна суть соціальної комунікації визначає її відно­шення до інших систем і до індивіда. По-перше, адаптивна здатність соціальної комунікації дозволяє їй існувати усере­дині екологічної системи і у міру процесів, що протікають в природі, змінюватися, зберігаючи свою структуру. По-друге, всередині адаптивної системи відбуваються процеси спад­коємства й соціалізації. Створення соціокультурних кодів спілкування — необхідна умова існування адаптивної систе­ми соціальної комунікації, оскільки вони є способом передачі інформації, тоді як середовище — поле пересування інформа­ції в синхронному (просторовому) і діахронному (часовому) зрізах. По-третє, адаптивне середовище є умовою існування нормальної людської психіки. Для цієї мети вона формує і підтримує моделі поведінки й установки — способи адаптації. Як вважає Р. Лінтон, моделі поведінки «дозволяють успішні­ше пристосуватися до навколишнього середовища, позбав­лявши від необхідності проходити деколи через хворобливий досвід»^[178].

Отже, система соціальної комунікації — інформаційно- адаптивна система, в основі якої лежить інформаційна со­ціальна взаємодія. Розгляд такої системи можливий тільки через інформаційний підхід, що ставить на ріг кута інформа­цію.

Суспільство є складною соціальною системою, що вклю­чає низку підсистем і елементів, які взаємодіють між собою. Збереження цілісності системи і підтримка оптимального ре­жиму її функціонування забезпечується в значній мірі інфор­маційними процесами.

Власне людське існування можливе лише у з’єднанні взає­модіючих груп людей, які застають на кожен даний момент певні відносини, що склалися, вступають у ці відносини за допомогою комунікації.

Механізм існування й розвитку соціальних груп поміще­ний у системі людської діяльності. Взаємодії між людьми в процесі діяльності — основа формування й відтворення цих груп. Системність і цілісність соціальної комунікації додають потреби й інтереси соціальних груп, тобто сукупності людей, що володіють рисами схожості за об’єктивним положенням у системі суспільства.

Призначення соціальної комунікації полягає у виконанні комунікативної функції соціуму, засоби ж її реалізації досить різні: від народних зібрань до інформаційних агентств і між­народних організацій. Специфічність соціальної комунікації як соціального явища полягає в тому, що вона є чинником, який забезпечує взаємозв’язок людей в їх діяльності. Та­кий обмін — суть інформаційна взаємодія. Під останньою розуміється взаємодія людей у процесі виробництва, пере­творення, передачі і споживання інформації. Інформаційна взаємодія — це вищий тип взаємодії, відповідний соціальній (вищій) формі руху матерії.

Обмін інформацією має місце в будь-якому соціальному процесі, скільки б далеким від традиційного розуміння ко­мунікації він не був, оскільки інформаційною є сама куль­тура, виступаюча як контекст. Річ у тому, що в своїй основі будь-який соціальний процес — сумісна, організовувана за допомогою комунікації, діяльність людей^[179]. Отже, в самій тка­нині соціального процесу завжди існує інформація про спів­віднесення багатьох індивідуальних дій в єдиному соціокуль­турному просторі. Але інформаційна природа соціальних процесів — слабко вивчений феномен. Розкрити механізми соціальних процесів дозволяє застосування інформаційного підходу до соціальної комунікації.

Найзагальніша картина, яку можна змоделювати, виглядає так: виробництво, відтворення і функціонування соціальної комунікації відбувається на основі постійного безперервного процесу руху потоків інформації від її виробників, трансля­торів, власників до умовних або безумовно-конкретних спо­живачів або одержувачів. Але суть соціальної комунікації і, тим більше процесів, набагато складніша, хоча б тому, що ін­формація — явище складне саме по собі.

Великим є значення інформаційних процесів у розвитку суспільства. Інформація, використовувана суспільством, є соціальною за своєю природою. Джерелом соціальної інфор­мації є саме суспільство: відмінність суспільних явищ, відно­син і процесів обумовлює наявність різних видів інформації. Такими, перш за все, є науково-технічні, економічні, соціаль­но-політичні види інформації. Соціальна інформація є самим вищим, найскладнішим і найбагатшим типом інформації. Будучи універсальною формою зв’язку в соціумі, інформація виступає як найважливіший атрибут усієї системи суспіль­них відносин.

Передача інформації відбувається на різних рівнях органі­зації матерії — скрізь є комунікативний зв’язок явищ. Проте, необхідно підкреслити принципові відмінності між інформа­ційними процесами в суспільстві і в тваринному світі. Біоло­гічна комунікація, за В. Соковніним, заснована на продуку­ванні акустичних, оптичних, тактильних і хімічних сигналів^[180]. В. Афанасьев вважає, що, визнаючи за тваринами здібність до сигнальної взаємодії, не можна забувати про те, що вона у них характеризується відсутністю членороздільної мови у будь- якій з її можливих форм — звукової чи письмової знакової^[181].

Умовою виживання людської організації більшою мірою стає необхідність операції позагенетичною, новою, оператив­ною інформацією. Ця проблема стала особливо актуальною, як тільки суспільство переросло рамки окремого «стада», коли з’явилися роди, племена і людське суспільство стало функціонувати, як складна система: з’явилася необхідність комунікації або не-комунікації з «іншими».

«Мабуть, історію людства треба починати не з появи пер­шого кам’яного знаряддя або першого глиняного горщика, а з того часу, коли стосунки між людськими групами, або, корис­туючись виразом Герцена, їх «тертя один об одного», стало регулярним явищем і наклало певний відбиток на життя пер­вісного суспільства, на психіку і поведінку первісних людей... Слово як символ колективу втрачає всякий сенс, якщо воно не протиставляється іншому символу іншого колективу. У одній, окремо взятій, ізольованій людській общині мова не могла зародитися, якого б прогресу вона (община) не досягла в інших відносинах. Слово могло народитися тільки в контак­ті двох людських груп, як вогонь висікається зіткненням двох кременів. Початкова людська мова — це набір соціовідмінних засобів, тобто знаків, що служили для розрізнення одного ко­лективу від іншого»^[182]. Виникла мова — спеціальний код, за допомогою якого можна було, абстрагуючись від конкретної події, генерувати знання, щоб передавати їх від покоління до покоління. Стала можливою комунікація, здійснена вербаль­ними засобами. Це була перша революція у сфері комуніка­ції, по суті — радикальний крок людства на шляху виходу з царства тварин. За виразом американського соціолога Г. JIac- свелла, що присвятив немало досліджень темі зародження ко­мунікації в житті суспільства, виник механізм, за допомогою якого існують і розвиваються людські відносини, передають­ся у просторі і зберігаються в часі всі символи свідомості, а також здійснюються наступні функції^[183]:

• орієнтація у навколишньому середовищі;

• кореляція реакцій різних частин суспільства на стимули навколишнього середовища;

• передача соціальної спадщини від одного покоління до іншого.

Але і сама інформація в ході еволюційного розвитку люд­ської спільноти ускладнилася. Генетична інформація, що сприяла природному відбору особин, почала витіснятися оперативною, а ще в більшій мірі «нагромаджуваною» ін­формацією. «Нагромаджувана» інформація була сховищем знань, які тепер впливали на спроможність виживати. Про­цес розробки коду для спілкування членів співтовариства став більш прискореним, а сам код — складнішим.

З вуст у вуста передавалися міфи, казки, табу, що регла­ментують поведінку, тобто сукупність позагенетичної ін-

формації, або культури, накопиченої людством в ході свого розвитку. Вона була потрібна, щоб забезпечити людському співтовариству стабільність. З ускладненням соціальної ор­ганізації, появою племен, родів, етносів, просторових посе­лень перед співтовариством встало принципово нове завдан­ня: зберегти стійкість цих суспільних утворень і забезпечити їм тенденцію до розвитку.

Спочатку і те, і інше було функцією ватажка. Він, як пра­вило, був тим персональним накопичувачем емпіричної ін­формації, яка дозволяла йому певного мірою уподібнитися божеству. Він знав, коли сіяти і коли жати, коли і де полювати і т. д. Від нього залежало життя роду, саме він визначав, що можна і що не можна робити, щоб залишитися співтоварист­ву у повній цілості.

На першому етапі життя людства така заборонно-доз­вільна матриця була дублюванням минулої практики. Чим більшою мірою сьогодення повторювало те, що пройшло, тим більше обґрунтованим воно вважалося. Таким був зміст тих людських комунікаційних мереж. Ці заборони й дозволи транслювалися через народну творчість, усіма засобами візу­альної культури (орнамент в одязі, в гончарних виробах, роз­фарбовування обличчя й тіла).

У тій мірі, в який рід сприймав настійність соціальних координат поведінки, виникало розуміння сукупності сили і знання як самоцінності — звідси ореол харизми, поклоніння й обожнювання ватажка, авторитету його фігури.

Ситуація, коли ватажок здійснював свою владу «контакт­но», була тупиковою. Перевести її на новий рівень — зроби­ти дистанційною — можливо було тільки використовуючи новий вигляд інформації. Ця нова інформація — структур­на — постійно відтворювалася: виникали традиції, норми, цінності.

В ході розвитку співтовариства функції управління до­сить серйозно трансформувалися. Розподіл праці торкнувся і сфери відтворення структурної інформації. Починається розвиток соціальних інститутів (сім’я, релігія, мистецтво, право, наука), що продукують її з метою підтримки стійкості соціального організму і забезпечення цілей його розвитку. Інформація ставала багатоманітною, багатозначною, само­достатньою. Слід підкреслити, що синкретичність функцій таких достатньо автономних систем виробництва інформа­ції, як мистецтво, релігія, наука, кожна з яких тривалий час здійснювала передачу сукупної інформації (знань, норм і цін­ностей), додавала певний запас міцності системі взаємин у суспільстві.

Отже, в суспільному житті інформація носить в основ­ному поза генетичний характер, тут значущими є соціальне спадкоємство й соціальна пам’ять. Можна виділити три ве­ликі групи носіїв соціальної пам’яті: 1) знаряддя виробниц­тва і опредметнені результати праці, які узагальнені у понятті «матеріальна культура»; 2) об’єктивні соціальні відносини; 3) мова в широкому сенсі, тобто «природні» мови, їх різні тех­нічні видозміни, а також позамовні семіотичні засоби. Це все — матеріальні носії інформації.

Інформація забезпечує цілісність соціальної системи, яка відчуває зовнішні впливи з боку середовища. Ці впливи в су­купності можуть призвести до зростання невизначеності й де­зорганізації системи. У цьому випадку зняття невизначеності проходить через адаптацію системи до зовнішніх умов, при цьому за отриманням відомостей про відхилення в розвитку системи повинна слідувати адекватна реакція. Даний процес здійснюється через отримання, відбір і використання інфор­мації, що виконує функцію зняття невизначеності.

Найзагальніше розуміння соціальної інформації полягає в тому, що це інформація, яка виникає й функціонує в сус­пільстві. Так, одне з визначень будується, виходячи з потреб оптимального управління, тому під соціальною інформацією розуміється така інформація, яка «циркулює в суспільстві як сукупність знань, відомостей, повідомлень, ідей про навко­лишній світ, перш за все про суспільство, які слугують цілям управління суспільними процесами»^[184].

Розглядаючи соціальну інформацію як вищий тип інфор­мації, О. Аверін вважає, що вона включає як основу біологіч­ну сторону, що забезпечує діалектичну єдність соціального й біологічного^[185].

Обґрунтування положення про соціальну інформацію як вищий тип інформації, пов’язаної зі свідомим типом управ­ління, було зроблено В. Афанасьєвим. Соціальна інформація існує тільки у взаємодії суб’єктів у процесі їх діяльності і є ін­дивідуальною системою інформації. Головна суть соціальної інформації, за В. Афанасьєвим, полягає в тому, що вона несе глибокий слід класових, національних та інших відносин, від­биток потреб, інтересів, психічних рис колективу, відносини в якому інформація відображає^[186].

Одна з найважливіших проблем у дослідженні соціальної інформації — проблема співвідношення в ній матеріального й ідеального, з приводу чого існують наступні основні точки зору. Перша полягає у визнанні існування двох видів соціаль­ної інформації: матеріальної й ідеальної. Друга виходить з того, що інформація у будь-якому випадку залишається со­ціальною й ідеальною, незалежно від того, чи зберігається вона в голові людини або записана на речовинний носій.

Особливе місце в експлікації поняття соціальної інформа­ції займає діалектика матеріального й ідеального. Розвива­ючи цю думку, В. Коган бачить діалектику матеріального й ідеального як віддзеркалення однієї із сторін взаємодії між ба­зовим фактом і соціальною інформацією: базовий факт — це потенційна форма існування інформації, «річ у собі». «Річчю для нас» її робить віддзеркалення базового факту й констру­ювання його знакової копії»^[187].

Зважаючи на уявлення про соціальну інформацію як су­купність знань, відомостей і повідомлень, виражених в якій- небудь знаковій формі, вважатимемо за можливе розширити зміст даного поняття за рахунок включення в нього тієї інфор­мації, яка міститься в самій системі суспільства, в його струк­турі, в характері існуючих соціальних інститутів, норм, тради­цій тощо, іншими словами — інформації, поміщеної, кінець кінцем, в типі суспільства і механізмах його функціонування.

Можна сказати, що соціальна інформація існує в двох формах, які по-різному визначаються різними авторами: ак­туальна й потенційна, вільна й структурна. Найбільш про­дуктивним уявляється використання понять «оперативна» (циркулююча в суспільстві) і «структурна» (відображена в структурі відносин) інформація.

Оперативна — циркулююча в суспільстві — інформація складає зміст процесів, форм руху матерії. Вона сприяє по­родженню, формуванню, вдосконаленню різних відносно стійких структур, що включають структурну інформацію. Знову створені об’єкти із структурною інформацією, в свою чергу викликають нові цикли оперативної інформації. Таким чином, оперативна інформація є співвідносною з процесами, а структурна — з об’єктами, і взаємозв’язок процесів і об’єктів виявляється саме в русі інформації.

На рівні соціальної форми руху матерії оперативна інфор­мація, циркулююча в суспільстві як сукупність знань, відо­мостей і повідомлень, набуває особливого значення у зв’язку з якісно новим рівнем відображення, властивим людині — сві­домістю. Інтенсивний обмін інформацією в процесі комуні­кації й діяльності приводить до формування стійких зв’язків, суспільних структур і інститутів, правових і етичних норм, в яких у «зв’язаному» вигляді, що об’єктивувався, зберігається структурна соціальна інформація.

Вказані види соціальної інформації взаємозв’язані між со­бою постійними процесами переходу з одного стану в інший. Трансформація оперативної інформації в структурну в аспек­ті соціальної комунікації означає процеси інституціоналіза- ції, формування стандартів і норм, складання світоглядних парадигм, менталітету соціуму. Іншими словами, відбуваєть­ся об’єктивування, «осідання» у вигляді структур інформації, циркулюючої в процесі соціальної комунікації й діяльності. Причому структуруються, перш за все, соціально значущі ос­новні тенденції й закономірності формування особистості й соціуму, інформація, що найбільшою мірою забезпечує жит­тєдіяльність суб’єктів.

Зворотні процеси, пов’язані з циркуляцією структурної інформації, знаходять вираження в соціальній адаптації, со­ціалізації, інтеріоризації — в залученні інформації, закладе­ної різного роду соціальними структурами в живу діяльність і взаємодію індивідів.

Структурна інформація має визначальне значення, оскіль­ки містить у собі оперативну інформацію всіх попередніх по­колінь, що «об’єктивувалася», за допомогою чого здійснюєть­ся, перш за все, діахронний інформаційний зв’язок. Можна сказати, що в структурній інформації зберігається закуму- льований соціальний досвід, її основна функція в суспіль­стві — підтримка стабільності системи, що склалася.

Оперативна інформація лежить в основі синхронних ін­формаційних зв’язків, в рамках яких між учасниками ін­формаційної взаємодії може бути встановлений зворотний зв’язок. Вказана інформація забезпечує в числі інших про­цеси зміни норм, що склалися, і інформаційних взаємодій. Отже, соціальна функція оперативної інформації — розвиток і адаптація суспільства і взаємозв’язків між його елементами. Комунікативно-діяльнісний характер існування і взаємодії соціальних суб’єктів сприяє зростанню ролі і значення опера­тивної інформації, а також збільшенню обсягів її циркуляції.

Саме через конкретні види людської діяльності і багато­манітні форми соціальних відносин соціальна комунікація реалізується в суспільному бутті. Передача соціальної інфор­мації розглядається нами як змістовна сторона соціальної комунікації. Якщо соціальна комунікація фіксується на рівні структурної інформації, то діяльність і соціальні відносини забезпечуються циркуляцією інформації оперативної.

У найабстрактнішому визначенні соціальна діяльність, що розглядається як система, є єдність живої й опредметне- ної діяльності, взаємоперехід яких здійснюється через ка­тегорію «суб’єкт»^[188]. Подальша конкретизація припускає на­явність у будь-якій соціальній системі двох взаємодіючих суб’єктів, отже, діяльність може бути розглянута як вид со­ціальної комунікації. Вплив суб’єктів один на одного в про­цесі діяльності є об’єктно обумовленим, тобто здійснюється через об’єкт діяльності. Дія наявної опредметненої діяльності на живу діяльність суб’єктів виступає як об’єктивна умова взаємодії. Відображення ж опредметненої діяльності у сві­домості суб’єктів виступає суб’єктивною умовою діяльності, свідомість є ланкою, посередником у взаємодії.

Система соціальної діяльності може бути представлена як взаємодія між собою, щонайменше, двох суб’єктів і умови їх діяльності. Причому, необхідно розрізняти умови взаємодії суб’єктів і умови діяльності кожного з них: умови взаємодії — це речові умови, умови діяльності кожного суб’єкта включа­ють разом з речовими елементами також і іншого суб’єкта.

Запропонована теоретична модель соціальної діяльності в реальності завжди реалізується як конкретний вид діяль­ності, співвіднесений з видом соціальної комунікації. Ос­кільки об’єктом нашого аналізу є соціальна комунікація, ми маємо на увазі діяльність, у процесі якої індивіди реалізують соціальні (або інформаційні) потреби, а саме: потребу у від­творенні себе як соціального суб’єкта і потребу займати пев­ну соціальну нішу в системі інформаційної взаємодії. Ці дві потреби можуть бути визначені і як цілі, які примушують лю­дину діяти. Таким чином, становлення й підтримка соціаль­ної комунікації викликає людську активність.

Ведучи мову про сутність соціальної діяльності, Т. Пар­сонс запропонував поняття «одиниці дії», яка включає на­ступні компоненти: 1) зусилля; 2) цілі; 3) умови; 4) засоби; 5) норми «одиниці дії»^[189]. Зусилля, цілі й норми є суб’єктивними компонентами, умови й засоби — об’єктивними. Характерну відмінність дій з соціальними суб’єктами Т. Парсонс вбачає у взаємодії.

Дії індивіда припускають кооперацію і інформаційно- обмінний процес, організуючий цю кооперацію. Ситуації, в яких протікають дії індивіда, можна назвати інформаційно- процесуальними.

Теоретико-методологічною підставою аналізу служить твердження про те, що будь-яка доцільна діяльність пов’язана з інформаційним процесом, з пошуком, селекцією, спожи­ванням і використанням інформації в процесі соціальної комунікації. Відповідно до цієї концепції індивід у процесі діяльності постійно знаходиться в ситуації вибору, здійснен­ня якого відбувається на основі цілепокладення й діяльності стосовно досягнення мети. Для цього індивіду необхідно: ус­відомити потреби, визначити спосіб їх задоволення, вибрати оптимальні засоби — здійснити акт діяльності, використо­вуючи вибрані знаряддя й засоби. Домінантне значення до­дається метазасобу — інформації, без якої не може бути здій­снена жодна з процедур, що становлять структуру соціальної діяльності. Надійність і своєчасність інформації — головна умова, що забезпечує успіх діяльності.

За допомогою інформації суб’єкт діяльності виявляє всю сукупність наявних шляхів досягнення проміжних резуль­татів, весь спектр можливостей, а потім проводить процедуру відбору, оцінюючи ступінь ефективності приватних рішень з точки зору досягнення кінцевої мети. У даному контексті кінцевою метою виступає соціальна комунікація.

Роль інформації в процесі діяльності може бути представ­лена у вигляді деякого інформаційного простору, в рамках якого здійснюється діяльність. Подібна модель діяльності запропонована У. Масудою, який поміщає її в «потрійні рам­ки»: суб’єкт дії, поле і процес. Суб’єктом може виступати ін­дивід, організація, підприємство, громадський рух тощо; по­ле — це сфера з конкретним змістом, в рамках якої суб’єкт діє свідомо й цілеспрямовано. Проте, поле в цьому випадку не є позасуб’єктивно існуючим, а неминуче пов’язане з діяльніс­тю суб’єкта й об’єктивною реальністю. Нове розуміння поля, введене У. Масудою, полягає в тому, що це поле інформацій­ного простору, яке характеризується двома рисами: перша — воно не має меж, друга — у цьому полі елементи об’єктивно- орієнтованої дії пов’язані один з одним через інформаційні мережі. Що стосується третього поняття: «процес», той це розвиток у часі ситуації взаємодії між свідомою дією суб’єкта і зворотною реакцією інформаційного поля на проведену суб’єктом дію. Іншими словами, в наявності динамічний про­цес системи, що включає суб’єкта дії і поле, процес, направ­лений на досягнення мети. Даний процес характеризується завершеністю, оскільки суб’єкт дії припиняє його, коли мета досягнута або відхилена^[190].

Результатом будь-якого досягнення в «потрійних рамках» є «часоцінність» (time-value), який вимірюється відповідно до ступеня і якості досягнутого, і пов’язаний із задоволенням людських соціальних інтелектуальних потреб. У свою чергу, людські потреби задовольняються через виробництво інфор­мації і цілеспрямовану дію.

Оскільки суб’єкт існує серед інших суб’єктів, і не просто існує, а завдяки об’єктивно-орієнтованим діям прагне зай­няти певне соціальне місце, то можна сказати, що в перетині численних «процесів» він активізується дією соціальної ко­мунікації. Соціальне положення суб’єкта, кінець кінцем, виз­начається якістю одержаного в цьому процесі часу — як цін­ності, фактично соціальної реалізованості суб’єкта.

Характер діяльності значною мірою визначає соціальну комунікацію, при цьому об’єм і якісні параметри використо­вуваної інформації відрізнятимуться. Так, не всяка діяльність вимагає генерування або пошуку істотно нової інформації, це може виявитися згубним для стабільних соціальних дис­позицій. Але й відсутність у суб’єкта нової інформації може призвести до втрати займаної соціальної ніші.

Послідовний ланцюг традиційних дій складає процеду­ру діяльності, вони виконуються за певним стереотипом або шаблоном і фактично доводяться до автоматизму. Інформа­ція тут як би втрачає своє значення і стає іманентною діяль­ності, а точніше, вона переходить в алгоритм дії, в його струк­туру, перетворюючись на технологію. Отже, існують підстави стверджувати, що соціальна комунікація володіє деякою тех­нологією і алгоритмом. Оперативна інформація тим самим набуває якості структурної, присутньої в об’єктивованому вигляді як набір стандартизованих дій. Це свідчить про от­римання суб’єктом відповідної соціальної ніші. Але зміна умов, що приводять до виникнення нових цілей або знижен­ня ефективності традиційно ухвалюваних рішень, робить на­явну інформацію недостатньою. Виникла ситуація може бути охарактеризована як стан інформаційного дефіциту, вона стимулює потребу в інформації, прагнення до задоволення якої викликає прояв активності у пошуку нових, раніше не використовуваних інформаційних блоків. Слід зазначити, що в цілому відхилення від мети є джерелом активності системи, що, безумовно, впливає на комунікацію між соціумами.

У випадку якщо пошук не приводить до виявлення необ­хідної інформації, встає завдання її виробництва. На основі аналізу зміни умов і уточнення мети формується новий рі­вень комунікації між соціальними суб’єктами, відповідний знов виниклим нормам.

Спонукальним мотивом до генерування нової інформації окрім інформаційного дефіциту може стати прояв феномена незгоди, яка розглядається як відмова від зразка, незважаючи на наявність умов його відтворення.

Відбувається акт припинення копіювання інформації при передачі від актуального до потенційного учасника соціаль­ної естафети, в даному випадку — інформаційної взаємодії. Це означає або повне блокування відтворення, або відтворен­ня інформації в істотно перетвореному вигляді, тобто поява інновацій. Незгода тут — механізм захисту, збереження й маніфестації інновації, що сприяє залученню до неї уваги і можливому перетворенню її в нову традицію. Якщо процес інновації пов’язаний з переходом структурної інформації в оперативну, то перетворення інновації в традицію — зво­ротний перехід. Взагалі інноваційна діяльність — необхідна умова зміни, розвитку суспільства як системного утворення. Змістовно цей процес полягає в постійному збільшенні опе­ративної інформації і її впливі на структурну.

Суб’єкти, що беруть участь в інформаційній взаємодії, володіють реальними соціальними характеристиками, яким відповідають параметри інформації, що генерується й пере­дається. Більше того, можна говорити про те, що через ін­формаційну взаємодію в процесі діяльності або відносин ре­алізується соціальна комунікація, соціальність як така. Чим більше у суб’єкта можливості одержувати спеціалізовану, со­ціально-значущу інформацію, що дає максимальний приріст до тезауруса суб’єкта, тим більше можливості використання і застосування одержуваної інформації, тим вище його со­ціальний статус. Існує, поза сумнівом, і зворотна залежність, але визначальною, на наш погляд, є інформаційна характе­ристика.

Ще одне доповнення стосується розрізнення загальної і спеціалізованої інформації. Це співвідношення не є констан­та, особливо в суспільстві, що знаходиться в рамках ідеоло­гічного контролю. Так, загальнокультурна інформація, якщо вона відображає погляди, що суперечать існуючій ідеології, може потрапити в розряд спеціалізованої, закритої інформа­ції.

Обумовленість спілкування інформаційною взаємодією суб’єктів цілком закономірно приводить до експлікації по­няття «спілкування» через інформаційний обмін, включе­ний у трудову діяльність. Дійсно, спілкування засноване на інформаційній узгодженості суб’єктів, що можливо лише за участю їх в процесі взаємного обміну інформацією. Отже, суть соціальної комунікації є не що інше, як система органі­зованих інформаційних взаємодій у процесі діяльності й від­носин суб’єктів.

Зрозуміло, будь-який суб’єкт спілкування, перш ніж всту­пити в процес спілкування з іншими суб’єктами, об’єктивно вже включений у систему соціальних відносин. Тому розумін­ня людини як суб’єкта спілкування обумовлене діяльністю і відносинами. Соціальні відносини виконують функцію несу­чої конструкції, на основі і відповідно до якої здійснюються різноманітні види спілкування.

Інформаційний аспект даного положення полягає в тому, що в процесі спілкування через його учасників суб’єктивується, «озвучується» оперативна інформація, в якій у знятому вигляді присутня структурна, визначальна інфор­мація. Рівень суспільних відносин це і є інституціалізована структурна інформація. В той же час, необхідно враховувати те, що остання формувалася як фіксація, «осідання» соціаль­но-значущої, найбільш стійкої, забезпечуючої збереження цілісності суспільства оперативної інформації.

Взаємозв’язаність і взаємозалежність двох форм соціаль­ної інформації робить достатньо складним процес їх розве­дення, що відображається і на соціально-діяльнісному рівні. Але існують труднощі розмежування діяльності і відносин, її що оформляють, оскільки «у будь-якому реальному акті соціальної взаємодії і те, й інше наявно як його початкові і рівнозначні передумови (або умови), закільцьовано, замкну­то один на одного»^[191]. У даному контексті логічно припусти­ти, що процес спілкування є таким, що пов’язує відносини й діяльність. Здійснення функцій спілкування забезпечує на­явне буття соціальної діяльності і соціальних відносин. Зміст соціальної комунікації залежить від параметрів інформації, циркулюючої в процесі соціальної взаємодії, а також умов ін­формаційної взаємодії.

До найбільш важливих параметрів і умов доцільно віднес­ти: обсяги (необхідна кількість інформації), якість (відповід­ність базовому факту — у разі, коли може бути встановлена дана відповідність), доступність (можливість отримання ін­формації для задоволення потреб), різноманітність джерел інформації (можливість зіставлення з іншою інформацією або аналогічною з інших джерел). Значення цих параметрів виразніше виявляється в парному угрупуванні: отримання необхідного обсягу інформації значною мірою пов’язане з можливістю доступу до інформаційних блоків, якість інфор­мації встановлюється в процесі її верифікації.

Навіть у тому випадку, коли перераховані параметри задо­вольняють вимогам, що пред’являються в конкретній ситуа­ції, це ще не означає, що створені умови оптимального проті­кання соціальної комунікації в суспільстві. Необхідне існуван­ня розвиненої інформаційної інфраструктури, що дозволяє здійснювати виробництво інформації і розповсюдження її по відповідних каналах, причому, чим точніше обізнаний вироб­ник про запити споживачів і більше ступінь диференціації інформаційних потоків відповідно до соціальних характерис­тик потенційних споживачів, тим більше вірогідність того, що інформація досягне мети. Важливу роль у цьому випадку відіграє відлагодженість механізму зворотного зв’язку між ви­робниками і споживачами соціальної інформацїї.

Зберігання проведеної інформації повинно бути органі­зовано так, щоб до мінімуму скоротити час на її пошук і от­римання. Щоб проведена, перероблена і одержана інформа­ція була використана для досягнення поставленої мети, вона повинна бути сприйнята об’єктом інформаційної взаємодії. Проблема сприйняття полягає у подоланні так званих інфор­маційних бар’єрів, визначуваних в літературі як сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, що перешкоджають руху інформації і її сприйняттю суб’єктом.

При існуванні різних варіантів типологізації інформа­ційних бар’єрів зазвичай виділяють: тотально-ключові, такі, що зберігають своє негативне значення при будь-якому виді інформаційної взаємодії; знакові; тезаурусні; контрасуггес- тивні^[192]; ситуативні. На наш погляд, важливу роль у дисфунк- ціональних порушеннях інформаційної взаємодії відіграють наступні чинники:

• прагнення використовувати інформацію з метою мані­пулювання об’єктом;

• надлишок потоків інформації, що призводить до де­зорієнтації в них і відмови споживати визначені інфор­маційні блоки;

• соціальна неадаптованість інформації до конкретних суб’єктів;

• уніфікована інформація;

• внутрішня неоднорідність приймаючого суб’єкта (особ­ливо актуально, коли суб’єкт — соціальна група).

Подолання тотально-ключових, а також просторово-часо­вих, державно-політичних, технічних, економічних і психо­логічних інформаційних бар’єрів і виконання, вимог дотри­мання кількісних і якісних параметрів інформації забезпечу­ють оптимізацію процесів інформаційної взаємодії. Остання, у свою чергу, — це механізм, завдяки якому здійснюються внутрішні і зовнішні взаємозв’язки між різними соціальними групами, складові основу соціальної комунікації. Помітною є тенденція постійного кількісного зростання й накопичення інформації, збільшення її різноманітності і складності, її тем­пів і масштабів. Це створює основу для появи й циркуляції нових духовних цінностей, що забезпечують соціальний роз­виток людини. Саме в інформаційному процесі буття культу­ри виступає як безперервний процес культурної комунікації, тобто набуває форм інформаційного обміну, що спирається на багатоманітні механізми трансляції. Процес комунікації постає як особливий вид творчої діяльності особистості, що безпосередньо бере участь в інформаційних зв’язках. Тому культурне інформаційне середовище є не тільки сховищем ін­формаційних ресурсів, але й ефективним комунікативним за­собом. Причому, культурна спадкоємність базується в основ­ному на матеріальних носіях інформації. Будь-які відносини окремих людей або груп — відносини економічні, соціальні, культурні — незмінно відображаються у вигляді інформації. Причому, ця інформація виступає в різноманітних формах.

Людина сприймає культуру у вигляді оточуючих її куль­турних реалій, але на відміну від інформації з природи, куль­турна інформація носить принципово інший, аксіологічний характер. Вона змінює суть людини, звільняє її творчий потенціал, бере участь у формуванні духовно-етичних і со­ціальних рис особистості. Цій інформації властива особлива, комунікативна функція — передача від людини до людини різних і багатобічних соціокультурних відомостей про них самих, про їх життєдіяльність.

Діяльність інформаційної системи стосовно збереження культурних цінностей свідчить про високу значущість, яка надається в суспільній свідомості культурній спадщині як надбанню, що забезпечує збереження суспільства; як базі і найважливішому принципу вирішення багатьох щонайго- стріших проблем сучасного духовного життя на основі від­бору й інтерпретації класичних цінностей, що відповідають запитам сучасності.

Кожне покоління повинне заново зрозуміти, сприйняти, відчути класику. Класика незамінна тим, що в ній є позачасові цінності. Забуття культурної спадщини завдає свідомості на­роду непоправної шкоди, яку вже не поправити нічим, якщо загинуть в пам’яті народу шедеври, які формували і складали його душу.

Для успішної діяльності інформаційної системи необхідні її адаптація до культурного середовища і здібність до актив­ного регулювання прихованих напруг на основі гуманістич­них пріоритетів у соціальній і культурній сферах.

Людина відчуває потребу у спілкуванні, в постійному об­міні інформацією, в емоційній взаємодії. Комунікація і є най­важливішою формою культурного спілкування, вона є не­обхідним обміном життєвою інформацією між людьми, що здійснюється цілеспрямовано і побудована на принципі виб­ірковості. У широкому сенсі духовне спілкування виступає як культурний інформаційний зв’язок, як комунікація на основі взаємної міжсуб’єктної передачі інформації. Засоби комуні­кації й інформації знімають існуючі у минулому просторові і часові бар’єри між народами, створюються сприятливі умови й реальні можливості для вдосконалення взаємозв’язків і їх ефективності, взаємообміну загальнолюдськими цінностями.

У наш час соціальна комунікація починає набувати аб­солютно іншого характеру. Багато людей вступають у нові відносини, майже не контрольовані суспільством. Насту­пає технологічна революція, з’являються нові високі техно­логії: цифрове віщання, комп’ютерні мережі, інтерактивне телебачення. В результаті з’єднання комп’ютерних мереж з телебаченням створюється «техносфера», що абсолютно змі­нює систему людських відносин, людина отримує в дар від техніки певну соціальну й особисту незалежність і духовну свободу.

Однією з функцій інформації є становлення й регуляція міжлюдських відносин. Саме вона виступає засобом духовно­го спілкування людей, тільки з її допомогою воно стає пов­нокровним і багато поколінь мають можливість брати участь в культурному діалозі. Одне з найважливіших призначень інформаційної системи є формування у людей високої куль­тури людського спілкування.

Отже, соціальна комунікація, що здійснюється між со­ціальними спільнотами й індивідами як представниками цих спільнот, реалізується за допомогою інформаційної взаємодії в процесі циркуляції оперативної інформації й фіксується у структурній інформації, що об’єктивувалася. Суб’єктивованою формою інформаційної взаємодії виступа­ють діяльність і відносини.