Інституїііоналізаііія комунікаційного простору

Суспільство в принципі є організованим на інституційній основі і являє собою систему інститутів, що представляють, за визначенням Д. Норта, по-перше, правила і норми поведінки, які структурують взаємодії, що повторюються між людьми, і, по-друге, механізми, що забезпечують виконання правил.

Інститут — це впорядкована людська життєдіяльність, яка зникає для суспільства, якщо вона не є інституціоналі- зованою. Отже, суспільство поза інститутами неможливе, як неможливе соціальне життя «поза всякими правилами». Тому, той або інший соціальний інститут — це не просто структурна частина суспільного організму, а частина системи (соціальних інститутів) життєзабезпечення суспільства. У на­уковій літературі «інституціоналізація» (від лат. — встанов­лювати, фундирувати) визначається як утворення стабільних зразків соціальної взаємодії, заснованої на формалізованих правилах, законах, звичаях і ритуалах. Поступово форми со­ціальної практики інституціоналізуються, «якщо знаходять віддзеркалення у правовій системі, що вже склалася, та/або організаційно санкціонуються державою»^[85].

Інституційна інтерпретація комунікаційного простору со­ціуму включає наступні аспекти. По-перше, слід звернутися до найважливіших параметрів і характеристик соціальних інститутів і показати можливість і необхідність їх наявності у інститутів комунікаційного простору. У цьому плані також важливим є й аналіз історичного аспекту їх формування та інституціоналізації, їх місця в системі інститутів суспільства.

По-друге, необхідно й доцільно розглянути соціальні функ­ції досліджуваного явища, ролі, що виконуються ним у сус­пільстві, їх структуру.

По-третє, вивчити характер і механізми взаємодії інсти­тутів комунікаційного простору з іншими соціальними ін­ститутами.

По-четверте, надзвичайно важлива проблема функціональ- ності-дисфункціональності даного феномена, його внеску в ста­білізацію або дестабілізацію суспільства.

Комплексне вирішення цих і пов’язаних з ними завдань дозволить повного мірою не тільки дати розгорнене обґрун­тування тлумачення структурних складових комунікаційного простору як соціальних інститутів, але й висвітити ключові інституційні зміни, що й знаходитиметься у фокусі розгляду даного параграфа.

Зміни, що привносяться в сучасний світ комунікацією, здійснюються у реальному часі. Для дослідження реального часу й простору М. Бахтін застосовує спеціальну категорію, яку він назвав «хронотоп»^[86], що буквально означає «часопро- стір». Оскільки існують різні хронотопи (просторово-часові координати), то для соціальної комунікації вибирається со­ціальний хронотоп, а не матеріальний тривимірний простір і астрономічний час. Причина такого «видалення» в умогляд­ний хронотоп полягає в ідеальній природі сенсів, якими опе­рує соціальна комунікація. Оскільки сенси належать не ма­теріальній, а ідеальній реальності, то їх рух слід фіксувати іде­альними, а не матеріальними інструментам. Таким ідеальним інструментом служить поняття «комунікаційний простір».

Комунікаційний простір є одним з елементів змісту більш широкого поняття «соціальний простір», яке репрезентується в соціальній науці й філософії. З ним пов’язана поява особли­вого підходу, названого французьким соціологом П. Бурдьє «соціальною топологією». За її допомогою, на думку П. Бур­дьє, «можна зобразити соціальний світ у формі багатовимір­ного простору, побудованого за принципами диференціації й розподілу, сформованими сукупністю діючих властивостей в даному соціальному універсумі»^[87]. Розповсюдження сенсів у комунікаційному просторі означає сприйняття їх людьми, які знаходяться в певних соціальних відносинах з комунікан- тами. Комуніканту важливо, щоб сенс повідомлення дійшов до соціально пов’язаних з ним людей і був ними правиль­но зрозумілим, інакше одержувана взаємодія втратить ранг смислової, де соціальної комунікації немає.

Проблеми конструювання й дешифрації комунікаційних просторів стали творчим завданням багатьох досліджень, зокрема у низці наукових праць С. Денисюк, В. Корнієнка, М. Мамардашвілі, В. Подороги, А. Шияна та інших авторів^[88]. Вони демонструють інтуїтивне відчуття перебігу соціального життя, що переживається людиною, яке багато в чому зале­жить від інтенсивності соціальних змін. Якщо в суспільстві змін мало, соціальний час тече поволі; якщо змін багато, час прискорює свій хід.

Рух сенсів у соціальному часі — це тривалість збереження сенсами своєї цінності. Соціальні сенси (знання, емоції, сти­мули) мають властивість старіння, тобто втрачають цінність з часом. Але тільки не з календарно-астрономічним часом, вимірюваним цілодобово, роками, століттями, а з соціальним часом, вимірюваним швидкістю суспільних перетворень. Сенси застарівають тому, що з’являються нові, актуальніші сенси, які заволодівають увагою суспільства. Тому одні сенси, наприклад математичні теореми, зберігають свою цінність століттями, а інші, наприклад прогнози погоди на завтра, пі­слязавтра, нікого не цікавлять.

Вивчати соціальну комунікацію як рух сенсів у соціаль­ному просторі й часі — це означає вивчати, як знання, умін­ня, емоції, стимули доходять до людини і розуміються нею, а також як довго ці сенси зберігають свою цінність для сус­пільства. У різних культурних типах діють свої особливі на­бори інститутів і механізмів комунікації як виду спілкування. І в цій ролі комунікація є нейтральною, їй байдуже, що саме закріплювати і стабілізувати.

Для позначення всієї сукупності масиву знань М. Петров застосовує термін «соціокод», під яким розуміється «основна знакова реалія культури», що утримує в цілісності й розріз­ненні фрагментований масив знання і що забезпечує інсти­тути спілкування^[89]. Інакше кажучи, знання — це комуніка­ційний феномен суспільства, що ускладнюється. За влучним зауваженням відомого російського дослідника М. Копосова, «сказати, що суспільство ускладнилося, можливо, справедли­во, але недостатньо: адже і суспільство XIX ст.

Проблема інституціоналізацп комунікаційного простору є виключно актуальною і складає важливий об’єкт соціально- філософського дослідження. Як зазначено вище, комуніка­ційний простір є одним з елементів змісту ширшого поняття «соціальний простір», яке репрезентується у соціальній на­уці й філософії Будь-який комунікаційний акт здійснюється в рамках просторово-часових координат. Всі комунікаційні взаємодії реалізуються в комунікаційному просторі; всі ін­формаційні процеси в суспільстві позначаються терміном со­ціальна комунікація.

Кожне суспільство утворює свій комунікаційний простір, агентами якого виступають окремі люди, групи людей і со­ціальні інститути. Сукупність зв’язків, що виникають між людьми, їх групами, соціальними інститутами, формує ко­мунікаційний простір. Розповсюдження сенсів у комуніка­ційному просторі означає сприйняття їх людьми, що знахо­дяться в певних соціальних відносинах з комунікантами. Під комунікаційним простором прийнято розуміти, в найзагаль- нішому вигляді, систему багатоманітних комунікативних зв’язків, що виникають між різними агентами комунікації^[92].

Інституційний підхід у вивченні соціальних явищ по­в’язаний з розвитком структурно-функціональної методоло­гії. Одним з виразників і основоположників цієї методології був англійський антрополог А. Редкліфф-Браун, який відмо­вився від розгляду соціальних явищ тільки в тимчасовому їх розвитку і вважав культуру кожного народу системою інсти­тутів (норм, звичаїв, вірувань). «Помилково думати, — пи­сав він, — що ми здатні зрозуміти соціальні інститути, вивча­ючи їх ізольовано, не розглядаючи при цьому інші інститути, з якими співіснують і, можливо, корелюють об’єкти нашого дослідження»^[93]. Керуючись даною думкою, слід направити весь логічний арсенал своїх методологічних концепцій на вивчення процесів функціонування інститутів, покликаних виконувати необхідні соціальні й культурні функції.

Надалі структурно-функціональний підхід до поняття «со­ціальний інститут» був реалізований у теорії соціальної дії Т. Парсонса, який будував концептуальну модель суспільства, розуміючи його як систему соціальних відносин і соціальних інститутів. Інституційна структура суспільства, на його дум­ку, — це один з видів «інтеграції» дій індивідів, яка покликана забезпечити соціальний порядок у суспільстві і його стабіль­ність. «Інститути або інституційні схеми в тому сенсі, в яко­му дане поняття тут вживатиметься, — це головний аспект соціальної структури в найзагальнішому її розумінні. Це нормативні моделі, які визначають, що в даному суспільстві вважається належним, законним або очікуваним у дії або со­ціальному взаємовідношенні»^[94]. У загальній теорії дії соціаль­ні інститути виступають і як особливі ціннісно-нормативні комплекси, регулюючі поведінку індивідів, і як стійкі конфі­гурації, створюючі статусно-рольову структуру суспільства.

У 1951 р. виходить фундаментальна праця Т. Парсонса «Соціальна система», в якій поєднуються концепти системи й рівноваги з поняттям функції. Результатом роздумів Т. Пар­сонса стає теоретична метамодель суспільства, що охоплює ту структуру й функції, які він вважає загальними для всіх соціальних систем.

• система повинна уміти пристосуватися до зовнішньо­го середовища — це проблема адаптації, з якої витікає функція адаптації;

• система повинна уміти досягати тих цілей, які визнача­ються як наслідок прагнення до адаптації, це проблема отримання від зовнішніх об’єктів за допомогою інстру­ментальних процесів задоволення або консумацїї. Для її вирішення необхідна функція ціледосягнення;

• для досягнення мети система повинна володіти достат­ньою внутрішньою єдністю і впорядкованістю — це проблема підтримки консенсусного гармонійного спів­відношення між елементами системи і забезпечення її інтеграційної функції;

• внутрішня єдність повинна зберігатися і відтворювати­ся за допомогою засвоєння елементами (суб’єктами) системи її норм. Дану проблему Т. Парсонс позначає як проблему збереження структури системи і зняття напруг («збереження інтерналізованих та інституціоналізова- них нормативних розпоряджень». Для цього необхідна функція збереження порядку.

Ці чотири основні функції, які одержали назву «схеми AGIL» у теорії соціальної системи, відповідають найважливі­шим соціальним інститутам, що становлять підсистеми сус­пільства.

На соцієтальному (соціосистемному) рівні функцію адап­тації забезпечує економічна підсистема, функцію ціледосяг­нення — політична, функцію інтеграції — правові інститути і звичаї, традиції, моделі поведінки, функцію збереження по­рядку — система вірувань, мораль і агенти соціалізації (вклю­чаючи сім’ю і інститути освіти).

Т. Парсонс вважає, що в складних системах взаємообмін здійснюється не прямим чином, а через систему проміжних ланок, так званих узагальнених еквівалентів, або символіч­них посередників. У ряд символічних посередників на соціє­тальному рівні входить мова, на рівні взаємообміну між ор­ганізмами — задоволення, на рівні взаємодії між культурою й соціальною системою — емоції, на рівні самої системи — гроші, влада, ціннісні конструкти. Домінування масових за­собів комунікації об’єктивно пов’язане з тим, що місце люди­ни в комунікативному просторі публічної сфери починають замінювати посередники у формі медіа.

Т. Парсонс вводить в науковий апарат поняття «інститу- ціоналізація», яке одержало подальшу розробку в теоріях суспільства П. Блау, Р. Дарендорфа, П. Бергера, Т. Лукмана, Н. Лумана та ін. П. Штомпка розглядає інституціоналізацію як різновид морфогенезу. На його думку, морфогенез може набувати різних різновидів, залежно від того, яка структу­ра або який аспект структури виявляється об’єктом форму­ючих впливів дій людей. Ним виділені чотири механізми ін- ституціоналізації: а) експансія структури взаємодій як поява й розповсюдження мережі зіткнень, контактів, зв’язків, за­лежності між окремими людьми; б) структури інтересів, що формуються як виникнення і поглиблення ієрархії нерівності, привілеїв і дискримінації; в) кристалізація структури ідей, поява й вкорінення стандартних переконань, поглядів, ідей, міфів, стереотипів; г) інституціоналізація нормативної струк­тури, виникнення й закріплення соціальних норм, цінностей, ролей, як механізм, який краще всього досліджений соціо­логами^[96].

У цілому, сучасна соціальна наука розглядає інституціо­налізацію як історичний процес виникнення, закріплення й зміни соціальної реальності. Динаміку цього процесу скла­дає низка стадій становлення й закріплення інституційної структури суспільства: об’єктивування, генералізація й інтег­рація. Перша стадія — об’єктивування — передбачає виник­нення і стабілізацію ціннісно-нормативного комплексу, що забезпечує функціонування системи соціальної взаємодії. Ге­нералізація означає виведення ціннісно-нормативного комп­лексу за межі контексту безпосередньої взаємодії. Саме на цій стадії поступово оформляється інституційна структура сус­пільних підсистем, викристалізовуються ціннісно-нормативні підстави суспільного консенсусу (інститути). Третя стадія — інтеграція — означає формування соціальної рефлексії про зміни в інституційних підставах суспільства^[97]. Отже, можна дійти висновку, що інституціоналізація — це процес, що ви­никає тоді, коли певна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна, а не приватна, і для її реалізації в суспіль­стві встановлюються особливі норми поведінки, готуються кадри, виділяються ресурси.

Інституціоналізація комунікацій — це історичний процес еволюції засобів інформації як соцієтальної підсистеми сус­пільства. У своєму розвитку засоби комунікації проходить ті ж стадії інституціоналізації, які характерні для суспільства в цілому. Динаміка її розвитку, як і всіх підсистем суспіль­ства, задається стадіями процесу її інституціоналізації — об’єктивуванням, генералізацією й рефлексією щодо вже встановлених підстав сенсу (інститутів).

Тлумачення інституціоналізації комунікацій як проце­су означає вичленення ї начал, напрямів і трансформацій. У зв’язку з цим важливо мати на увазі, що комунікація у всій своїй повноті диференціюється в соцієтальну підсис­тему тільки в сучасних суспільствах, для соціокультурно! еволюції яких характерний індустріальний і постіндустрі- альний стан.

Відомий вітчизняний дослідник В. Кемкін запропонував схему структуризації процесу розвитку і зміни систем за до­помогою введення в методологічний вжиток категорій «стан», «перехідний стан» як його варіант, і «зв’язок станів» для ви­явлення тенденцій розвитку. Системне дослідження об’єктів (як складних, так і відносно простих) виступає в даний час як найважливіша вимога наукової методології. В. Кемкін свого часу зазначав, що «не слід ототожнювати цей підхід з несис­темним розглядом об’єкта, що є системою»^[98]. Зауваження та­кого роду є цілком прийнятним і для аналізу інституціоналі- зації комунікацій. Інституціоналізація як процес формування різних типів соціальної діяльності пов’язана з виникненням певних суспільних потреб і розвитком певних структур, а та­кож соціальних норм і регулятивів поведінки. В процесі ін- ституціоналізації відбувається зміна конфігурації соціально­го простору. Контури комунікаційного простору також багато в чому визначаються характером інших соціальних інсти­тутів кожного суспільства.

Соціальний інститут, це «перш за все певна ціннісно-нор­мативна структура суспільства, або сталий комплекс цінно­стей (принципи, норми, установки, встановлення), що струк- турують і конституюють різноманітні сфери людської діяль­ності з позицій ролей, статусів. По-друге, це — суспільні системи; тобто, цілком конкретні соціальні спільноти (моду­си, прошарки, організації, групи). Обидва аспекти поняття, звичайно, зв’язані: цінності є інституційно втіленими (об’єк­тивованими, екстерналізованими); інститути є ціннісно ор­ганізованими (законодоцільними, інтерналізованими через мотиваційно-вольовий пласт їх представників). Природною передумовою соціальних інститутів виступає інтеграція, на основі стандартів, регулятивів (нормативний порядок соціу­му) що зв’язує різнорідні суспільні частини в єдине ціле (со­ціальні системи)»^[99].

Інституційний аспект функціонування засобів комуніка­цій, масмедіа є традиційною сферою інтересів соціокультур- ного дослідження. Він пов’язаний з уявленнями про соціаль­ні інститути, що одержали розвиток у творчості О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера та інших відомих до- спідників. Інституційний підхід О. Конта до вивчення соціаль­них явищ витікав з філософії позитивного методу, коли од­ним з об’єктів аналізу виступає механізм забезпечення в сус­пільстві солідарності й згоди. «Для нової філософії порядок завжди складає умову прогресу і назад, прогрес є необхідною метою порядку»^[100].

Найбільш широким поняттям, яке охоплює різні явища, що відносяться до сфери обміну інформацією між людьми, є «соціальні комунікації». їх виділяють серед ширшого класу взаємодій — комунікацій в цілому. Ці взаємодії можуть бути рухом матеріальних об’єктів у тривимірному геометричному просторі і в астрономічному часі або русі ідеальних об’єктів (сенсів, образів) в багатовимірних умоглядних (віртуальних) просторах і часах.

З позиції інституційного підходу соціальні інститути при­пускають свідомо регульовану й організовану форму діяль­ності маси людей, відтворення найбільш стійких і повторю­ваних зразків поведінки, звичок, традицій, що передаються з покоління в покоління. Кожен соціальний інститут, що вхо­дить у певну соціальну структуру, організовується для вико­нання тих або інших суспільно значущих цілей і функцій^[101]. В інституціоналізмі соціальна поведінка людей вивчається в тісному зв’язку з існуючою системою соціальних норматив­них актів і інститутів, необхідність виникнення яких прирів- нена до природно-історичної закономірності.

Дж. Мід, найбільший представник символічного інтерак- ціонізму, висуває низку положень про соціальні інститути. Він визначав інститут як «колективний відгук співтоварист­ва» або «життєві звичаї співтовариства». На його думку, ціле співтовариство в певних обставинах діє по відношенню до індивіда однаковим чином. За цих умов з боку цілого спів­товариства спостерігається ідентичний відгук. Мід називає це формуванням інститутів. Так, виховання — це процес «ін- терналізації» актором колективних звичаїв співтовариства (інституту). Цей процес має істотне значення, оскільки, люди повинні засвоїти колективні установки співтовариства^[102]. Од­ночасно Мід уточнює, що інститути не обов’язково руйнують індивідуальність або стримують творчість. На його думку, інститути тільки в найширшому і загальному сенсі повинні визначати, як слід діяти людям, і повинні залишати багато простору для індивідуальності й креативності. Тут Мід, за оцінкою Дж. Рітцера, демонструє «дуже сучасну концепцію соціальних інститутів, які одночасно примушують індивідів і дозволяють їм бути індивідами креативними»^[103].

Розвиток ідей інституційного підходу у соціальному пі­знанні пов’язаний з класичною теорією систем (Вінер, фон Берталанфі, Форрестер та ін.). У динамічній теорії систем, що описує зміну систем в часі, є два основні способи опису: внутрішній і зовнішній. При зовнішньому описі система роз­глядається як «чорний ящик» і її дослідження здійснюється в термінах «входів» і «виходів». За оцінкою Н. Лумана, «дана теорія принципово базувалася на понятті трансферу або по­току, а системи розумілися як його регуляції. Це відносило­ся до всіх типів трансферу — до біологічних і економічних систем свідомості й машин, що робило можливим їх порів­няння»^[104]. Відносини навколишнього світу зображалися або за допомогою моделі введення/висновку, або за допомогою кругового зворотного зв’язку, і при цьому завжди малося на увазі, що завдяки регулюванню система контролює цей про­цес або навіть породжує його. Внутрішній опис, або, як його ще називають, класична теорія систем, «представляє систему через безліч параметрів, що іменуються змінними станами. Причому формально внутрішній і зовнішній описи зв’язані як дві «мови», призначені кожна для своєї мети»^[105].

Сказане підводить до проблеми, що акцентується на по­люсах дуальної опозиції «функціональність — дисфункціо- нальність» інститутів комунікаційного простору, їх внеску у стабілізацію або дестабілізацію суспільства.

Комунікаційний простір інституційно структурований, він включає інститути суспільства, які використовують тех­нології копіювання для розповсюдження текстів комунікації. Без підтримки стійкого обміну інформацією між індивідами й соціальними групами неможливо собі уявити існування суспільства як цілого.

Інституційний підхід у соціальному й гуманітарному знан­ні служить важливим методологічним засобом всебічного до­слідження соціальних явищ. Як уже зазначалося, комунікація, соціальна комунікація, масова комунікація, засоби масової комунікації утворюють цілий ряд найважливіших соціальних інститутів комунікаційного простору сучасного суспільства і служать предметом інституційного аналізу. У сучасному сус­пільстві ці інститути виконують важливі соціальні функції і мають складну структуру, тіпологізація якої дозволяє виді­лити безліч ознак. Як основоположні соціальні функції мож­на виділити наступні.

Інформаційна функція полягає у наданні масовому чита­чу, слухачу й глядачу актуальної інформації про самі різні сфери діяльності: ділову, науково-технічну, політичну, юри­дичну, медичну і т. п. Одержуючи великий обсяг інформації, люди не тільки розширюють свої пізнавальні можливості, але й збільшують свій творчий потенціал. Знання інформа­ції дозволяє прогнозувати свої дії, економить час, помітно підсилює мотивацію до сумісних дій. У цьому сенсі дана функція сприяє оптимізації корисної діяльності суспільства та індивіда.

Регулююча функція має широкий діапазон впливу на масо­ву аудиторію, починаючи зі встановлення контактів і закінчу­ючи контролем над суспільством. У вказаній функції масова комунікація впливає на формування суспільної свідомості групи і особи, громадської думки і створення соціальних стереотипів. Тут також криються можливості маніпулювати й управляти суспільною свідомістю, фактично здійснювати функцію соціального контролю. За певних умов ця функція служить цілям «промивання мізків».

Одержувач інформації має можливість порівнювати різні соціальні ситуації, які коментуються ЗМК або з позитивною, або з негативною оцінкою. Люди, як правило, приймають ті соціальні норми поведінки, етичні вимоги, естетичні прин­ципи, які переконливо пропагуються ЗМК як позитивний стереотип способу життя, стилю одягу, форми спілкування тощо. Так відбувається соціалізація індивіда відповідно до норм, бажаних для суспільства в даний історичний період.

Стабілізуюча функція полягає в стимулюванні стійкого, збалансованого і ефективного функціонування всіх сфер сус­пільства шляхом напряму діяльності індивідів, організацій і груп в русло загальнонаціональних інтересів.

Культурологічна функція виконує не тільки своє основне пізнавальне завдання — ознайомлення з досягненнями куль­тури і мистецтва. Вона сприяє усвідомленню суспільством не­обхідності спадкоємності культури, збереження культурних традицій. За допомогою ЗМК люди знайомляться з особли­востями різних культур і субкультур. Це розвиває естетичний смак, сприяє взаєморозумінню, зняттю соціальної напруже­ності, і кінець кінцем — інтеграції суспільства. З даною функ­цією пов’язане поняття масової культури. Відношення до ма­сової культури в плані її соціальної цінності є неоднозначним. З одного боку, прагнення познайомити широкі маси з досяг­неннями світового мистецтва, новими напрямами і тенденція­ми — безперечна заслуга ЗМК; з іншого боку, ЗМК відкрива­ють простір для застосування маніпулятивних практик.

У принципі, інститути комунікаційного простору реалізо­вують самі багатоманітні функції, зокрема освіти й соціалі­зації, реклами, розваг, наукової й культурної просвіти і т. д^[106]. Вони здійснюють вплив майже на всі сфери та інші інститути суспільства, включаючи політику, освіту, релігію і т. д. За до­помогою ЗМК формується, розповсюджується і зберігається масова культура в різних її варіантах, вони відіграють важли­ву роль у формуванні, функціонуванні й еволюції суспільної свідомості.

Крім того, до функцій інститутів комунікаційного просто­ру відноситься підтримка в соціумі властивостей «дратівли­вості» й «збудливості». Це процес формування «збудження» за допомогою інформації, прив’язаної до конкретного момен­ту. Із збудженням пов’язана пам’ять (забезпечення пізнання і збереження балансу), як здатність «генерування» реальності. Наприклад, ЗМК формують стан тривожності, який запобігає можливим загрозам. В цілому, ЗМК є засобом забезпечення спадкоємності через додання нової комунікації до результатів комунікації тієї, що вже відбулася. Отже, можна стверджува­ти, що інститути комунікаційного простору в сучасному сус­пільстві проводять якісь «скріплення» як стабільні, когнітивні і оціночні координати, необхідні для здійснення нових опера­цій. Вони захоплюють такі теми, які дозволяють охоплювати різні частини, суспільства, його соціальні інститути.

Разом з тим, головними і системотворчими структурними компонентами комунікаційного простору є людина і систе­ма комунікаційних відносин, в які вона вступає. Тим самим, в рамках даної монографії стає важливим розширити струк­туру комунікаційного простору за рахунок введення наступ­ного компоненту — категорії комунікаційних відносин. Під комунікаційними відносинами розумітимуться відносини, що складаються між суб’єктами при передачі ними один одному відповідних текстів. Аналіз різних комунікаційних процесів, що відбуваються в соціумі, дозволяє запропонува­ти деяку класифікацію комунікаційних відносин. Виходячи з дихотомічного підходу, систему комунікаційних відносин людини можна розділити на дві основні групи:

1) відносини з потенційним комунікаційним продуктом, що включає, з одного боку, суб’єкт-об’єктні відносини, а з іншого — суб’єкт-суб’єктні зв’язки і реконструкцію особових знань (внутрішньоособові комунікаційні пе­ретворення) «для себе»;

2) відносини з актуальним комунікаційним продуктом, які об’єктивувалися за допомогою матеріальних носіїв знаннями і даними, з подальшим творчим переосмис­ленням на рівні індивідуальної свідомості.

Кожна людина в тій чи іншій мірі вступає у ці відноси­ни, які за природою є суб’єктивними, оскільки існують лише постільки, поскільки існує сама людина. Результатом же цих відносин виступає реальний комунікаційний продукт, здат­ний приймати не тільки суб’єктивні, але й об’єктивні фор­ми буття. Цей продукт має знаннєву суть, оскільки у своєму суб’єктивному вираженні це безпосередньо особові знання суб’єкта, в об’єктивному вираженні — знання, опосередко­вані мовним формалізмом і зафіксовані на різних матеріаль­них носіях.

В результаті, комунікаційний простір інтегрує не тільки різні види діяльності, пов’язані з менеджментом пабліцитно- го капіталу і виробництвом ефективних публічних дискурсів, але й сукупність різних типів суб’єктів, які мають пряме або опосередковане відношення до цих видів діяльності в даний момент часу в конкретному суспільстві. У такій сфері існує, точніше, здатний існувати, інститут ЗМК.

Відповідно до загального розуміння соціальних інститу­тів, під інститутом ЗМК ми розумітимемо функціонуючу в соціумі стійку, нормативно закріплену сукупність ролей і статусів, призначену для вирішення суспільно необхідного завдання — забезпечення ефективних публічних комуніка­цій соціальних суб’єктів, направлених на оптимізацію відно­син з громадськістю. Проте, якщо виходити з комплексного трактування поняття соціального інституту в рамках систем­но структурної парадигми, інститути комунікації — це особ­лива форма соціальної організації, спосіб соціального закріп­лення специфічних видів діяльності, пов’язаних з виконан­ням суспільно необхідного завдання — оптимізації взаємодії соціальних суб’єктів (індивідів, спільнот, соціальних органі­зацій і соціальних інститутів) з їх громадськістю.

Основна мета цих інститутів — обслуговування суспіль­ної потреби, пов’язаної із забезпеченням ефективного парт­нерського публічного дискурсу для всієї безлічі соціальних суб’єктів, представлених в соціумі, і для кожного з них окре­мо, якщо вони бажають збільшити свій пабліцитний капітал легальними, конвенціальними й легітимними засобами.

У даному контексті вважаємо за доцільне більш детально проаналізувати з сучасних філософських позицій світогляд­ний сенс інституту ЗМК.

Враховуючи особливу роль телекомунікацій, інформацій­них технологій в умовах глобалізації^[107] звернемося до розгляду нових складових масової культури. Сучасний етап розвитку культури одержує назву постіндустріальної або постмодерної культури, головними характерними рисами якої є орієнтація на споживання, іронізацію над художньою традицією мину­лих культур, стильовий плюралізм. Світ увійшов до якісно нової історичної епохи — епоху глобалізму, коли традицій­ні способи виробництва, споживання й обміну незворотньо змінилися. «Це світ ефемерності, стрімкого розповсюдження, фрагментарності, галюцинацій і одночасно хаосу. Цей час, коли людина слухає реггі, дивиться вестерн, їсть на ланч гам­бургер, на обід блюдо якої-небудь національної кухні, в Токіо користується французькими духами, а в Гонконзі носить одяг в стилі ретро»^[108].

X. Ортега-і-Гассет відзначав: «...наша епоха прекрасна, ряс­на, перевершує все відоме нам в історії. Але саме завдяки своєму розмаху вона перевернула всі застави — принципи, норми й ідеали, встановлені традицією. Наше життя — живі­ше, напруженіше, насиченіше, аніж усі попередні, і тим са­мим проблематичніше. Воно не може орієнтуватися на мину­ле, а повинне створити собі власну долю»^[109].

Багато вчених вважають, що розвиток техніки призво­дить до переродження людини, яка стає як би придатком ма­шини. Вже не людина, а техніка визначає характер розвитку соціуму, зміст культури. К. Ясперс відзначав, що «техніка радикально змінила повсякденне життя людини в навко­лишньому середовищі, насильницьки перемістила трудовий процес і суспільство в іншу сферу, у сферу масового вироб­ництва, перетворила все існування на дію якогось технічно­го механізму, всю планету в єдину фабрику;... відбувається... повний відрив людини від його ґрунту»^[110]. Людина знаходить­ся під впливом створеної ним техніки, не помітивши, коли і як вона потрапила під її владу. Вся соціокультурна динаміка носить на собі відбиток впливу технізації суспільства й сві­домості людини.

На думку Ж. Еллюля, технічний прогрес породив пану­ючий у суспільстві абсурд, який пов’язаний і з виробництвом, і зі споживанням матеріальних благ, і з буттям особи, де все зводиться до споживання всіляких надмірностей. «Збіль­шується число об’єктів, які дозволяють бавитися, відпочива­ти, посередньо дивуватися. Ми продукуємо надлишок, який додається до благ, що вже є зайвими. Людина нашого суспіль­ства перетворилася на людину, зачаровану різноманітністю картинок, інтенсивністю шумів, дисперсією інформації... Лю­дина захоплена всесвітом випадкових і масово нав’язуваних можливостей»^[111]. Саме технічні засоби масової комунікації «служать масі й натовпу і нав’язують свідомість певного кон­гломерату індивідів»^[112].

Проте, навряд чи беззастережно можна погодитися з цією точкою зору (про негативний вплив техніки). Очевидно, що з розвитком техніки, зростанням рівня засобів масової комуні­кації збільшується залежність способів створення культурних зразків і їх розповсюдження від технічних засобів. Культура за допомогою Інтернету, кіно, відео, сучасної поліграфії тощо перетворилася на культуру для мільярдів людей.

XX ст. породило не просто мас-медіа, не тільки розвину­ло засоби масової інформації (ЗМІ), створивши їх нові види й жанри, але і викликало до життя принципово нову форму глобального масштабу, що увібрала в себе у тому числі й засо­би масової інформації. Йдеться про масову комунікацію, яку як «індустрію культури» проаналізував Т. Адорно^[113]. Феномен масової культури безпосередньо залежить від інтенсивного розвитку ЗМК. З одного боку, філософи розглядали масову комунікацію як форму щоденної, постійної деградації духов­ного життя суспільства до виникнення усередненого загаль­ного рівня, у тому числі й художніх переваг. З іншого — вони розглядали масову комунікацію як необхідну умову для ор­ганізації й управління сучасного ринкового суспільства.

Зв’язок масової культури із ЗМК є таким очевидним, що обширне поле значень, які вкладають автори в термін «масова культура», пов’язано з тезою французького соціолога Ж. Фрід- мана про масову культуру як продукт масової комунікації, де під масовою культурою розуміється сукупність культурних цінностей, відданих у розпорядження публіки завдяки ЗМК в рамках технічної цивілізації^[114]. Більше того, деякі дослідни­ки прямо ототожнюють масову культуру зі ЗМІ^[115], вбачаючи в ній безпосереднє їх породження і стверджуючи, що сам за­сіб повідомлення здійснює вплив на характер і зміст переда­ваної інформації.

Особливий статус інформації визначається її функцією в механізмах культурної творчості, де відчужене від індиві­дуального носія знання перетворюється на інформацію, усус­пільнену в системі комунікації, а якість соціалізації визна­чається саме кількістю одержуваної інформації. На думку до­слідників, картина світу сучасної людини складається із знань, отриманих за допомогою власного досвіду, лише на 10-15%^[116]. Основним же каналом отримання інформації, способом залу­чення до світу і його подій, посередником у формуванні куль­тури, а також найважливішим чинником, що трансформує всю систему духовного виробництва, є саме ЗМК, що творять якийсь інформаційний моносвіт, особливу «інфосферу», яка володіє рисами глобальності, як принципово нове середови­ще існування сучасної людини. Її відмітними особливостями стають універсальність і тотальність розповсюдження.

Сучасна культура трансформувалася з культури книги в культуру екрану, що найбезпосереднішим чином відобра­зилося на особливостях мислення, де свідомість стала спира­тися на емоційне, а не інтелектуальне усвідомлення ідеї. Зо­ровий емоційний образ, картинка, кліше схоплюється свідомі­стю швидше й легше, цей процес не вимагає інтелектуальної напруги, саме тому телевізійні образи й іміджі політиків, представлені у форматі екрану, знаходять особливу повно­ту впливу на масову свідомість і можливість маніпулювання нею, саме телевізійна картинка «ефективніша у своєму руй­нівному впливі на здатність думки, тобто на здатність люди­ни самостійно мислити»^[117].

На місце епістолярному жанру, що практично пішов у не­буття, прийшов Інтернет, електронна пошта, не говорячи вже про телефон, без якого сучасна людина себе погано уявляє. Бесіди й дискусії в колі сім’ї та друзів замінюються спільним переглядом фільмів, телепрограм, знижується інтерес до тра­диційних видів мистецтва. Електронні засоби трансформува­ли не тільки професійну, але й докорінним чином змінили дозвільну діяльність. Немає необхідності не тільки відвідува­ти театри, концерти, виставки, оскільки все це легко відтво­рити, звернувшись до технічних засобів. Звернення до книги, як класичного джерела інформації, що є самою по собі ви­раженням культури свого часу, стає все більш рідкісним. На місце книжкових сторінок пришли комп’ютерні мережі, що дозволяють не виходячи з будинку побувати у бібліотечних фондах тощо.

Але ЗМК — це лише спосіб розповсюдження інформації, а характер, спрямованість, цінності, що передаються ними, ба­гато в чому залежать від колективного комунікатора, що ство­рює культуру. ЗМК можуть зробити надбанням мільйонів, наприклад, як концерт оперних майстрів, так і сцени жорст­кості й насильства. Так постає питання про моральну відпові­дальність тієї нечисленної групи творців зразків культури за її якість і вплив на майбутнє. Т. Адорно вважає, що користь або шкода техніки залежить від того, як вона використовуєть­ся суспільством: «У суспільстві, влаштованому відповідно людській гідності, техніка не тільки була б звільняючим чин­ником, але і знайшла б сама себе»^[118]. А на думку Д. Несбітта, взаємовідношення людини і техніки виглядають цілком оп­тимістично: «Комп’ютери, супутниковий телефонний зв’язок, факси наділяють людину владою, а не пригноблюють її, як цього боялися раніше»^[119].

Серед мас-медійних та іміджевих технологій, що бурхливо розвиваються в останні десятиліття, особливе місце займає телебачення. Зі всіх інформаційних технологій, воно, мабуть, якнайповніше і яскраво передає атмосферу сучасної масової культури.

Слід зазначити, що теоретичний аналіз телебачення був здійснений Маклюеном в 60-х роках, коли повного мірою не були задіяні його технологічні можливості, зважаючи на що багато з висловів американського соціолога носили характер техно-пророцтв. Проте, для нас украй важливо запропоно­ване ним розуміння телебачення в єдності його фізичних, фізіологічних, психологічних і соціокультурних компонен­тів, оскільки саме в такому контексті може бути осмислений образ провідної іміджевої технології, «електронного стиліста» постмодерного суспільства.

Телебаченню властива фрагментарність, яка конкретизу­ється в чотирьох проявах: мозаїчність, серійність, інтертек- стуальность і плюралістічность. Розглянемо їх докладніше.

Мозаїчність — невід’ємний спосіб конструювання, як те­лепрограм, так і самого телезображення^[120]. Вже структура те­лепрограми, складеної з різнорідних зі всієї тематики, якості і тривалості передач, свідчить про її роздроблений характер. У телебаченні, починаючи з 70-х років, на передній план ви­ходять мозаїчність і колаж в різних своїх іпостасях, будь то фрагментарність як прийом, «недбала» архітектоніка, різкі стики метафори й документа, або змішення жанрів, тональ­ності і т. д. Сама технологія ТѴ-картинки визначає її мозаїч­ний, фрагментарний характер, адже остання не представляє

єдиного цілого, а складається з багатьох точок, що світять­ся. Тобто телебачення уявляється особливою мовою деко­дованих потоків, у якій серед мозаїчних фрагментів зникає будь-яка привілейована субстанція, адже в основі будь-яко­го телевізійного образу лежить точка — вкрай абстрактний і ідеальний за своєю суттю об’єкт, для якого чужа будь-яка оформленість і завершеність. Звичайно, можна заперечити, що нам, телеглядачам, немає особливої справи до якихось то­чок, тим більше яких ми й не помічаємо, не кажучи вже про їх «магічну» дію. Але телебачення через інформаційну неви­значеність своїх образів латентно залучає до сприйняття всі органи чуття: розщеплена картинка «добудовується» за допо­могою відчутних звуків, особливості зору сполучають точки, що світяться, в цілісні об’єкти, а уява завершує процес ство­рення цілісного враження реальності того, що відбувається. Але при цьому роздроблена суть телесигналу не міняється. Приховано вона вливається в наше несвідоме, і в поєднанні з феєричною еклектикою самих передаваних «мозаїчним спо­собом» повідомлень, сприяє формуванню відповідного обра­зу світу — фрагментованої реальності масової культури.

Серійність — специфічний спосіб вибудовування теле­візійного простору, а вслід за ним і простору та часу телегля­дача. Якщо сама по собі мозаїчна телевізійна картинка є дво- мірною, то серійність додає їй в якомусь сенсі третій вимір, виступаючи як вісь, на яку подібно до бісеру нанизуються осколки телепрограм. Розділені певними відрізками часу серійні програми (до останніх ми відносимо не тільки серіа­ли, але і будь-які програми, що періодично повторюються, будь то новини, музичні шоу, політичні огляди і т. д.) особ­ливим чином структурують життя телеглядача. Циклічність передач, що цікавлять нас, кінець кінцем, починає визначати розпорядок життя: ми прагнемо встигнути додому до початку улюбленого серіалу, як запрограмовані включаємо випуски новин у визначений час (залежно від вибраного каналу-схе- ми), укладаємося спати, коли закінчується віщання. Для нас входить у звичку бачити в певний час певні передачі. Так не­помітно, але незворотно, TV-медії вриваються в наше життя і фрагментують його плавну течію на відрізки від однієї серії до іншої. Але це лише один аспект серійної суті телебачен­ня, пов’язаний з його індивідуальним впливом. Існує інший бік, у якому фіксується соціальна дія. Серійні передачі залу­чають до свого обороту певні групи населення, створюючи певного роду соціальні спільноти, те, що прийнято називати аудиторіями. Люди, реально не покидаючи крісла біля сво­го телевізора, віртуально об’єднуються з такими ж як вони «фанатами» серіалу, тим самим суспільство розпадається на аудиторії, якусь «серійну єдність». Таке об’єднання — не що інше як «помилкова соціальність», незважаючи на свою об- ширність.

Інтертекстуальність. Поняття інтертекстуальності має ряд значень. У вузькому сенсі воно означає включення одно­го тексту в інший, але в практиці постмодернізму цей термін одержав більш просторове тлумачення. Інтертекстуальність у широкому сенсі, означає розмиття меж тексту, внаслідок чого він позбавляється закінченості й закритості, стає внут­рішньо неоднорідним і множинним. Тобто інтертекст — це більше аніж сума текстів — це культурно-історичні коди, спо­соби передачі й сприйняття текстів, причому як вербального, так і невербального плану. Саме в такому розумінні ми хоче­мо застосувати категорію «інтертекстуальність» для аналізу телебачення. Як і будь-який засіб передачі інформації воно працює з текстами, але останні передаються вже не стільки словесно, скільки за допомогою образів. Саме ця обставина дозволила М. Маклюену в книзі «Галактика Гуттенберга» (1962) проголосити, що на зміну лінійному способу мислен­ня, усталеному після винаходу друкарського верстата, при­ходить глобальніше сприйняття через образи телебачення й інші електронні медіуми^[121]. Таким чином, інтертекстуальність телебачення полягає в тому, що воно генерує не лінійно-вер­бальні тексти, а аудіо-візуальні знаки, які теж суть тексти, але вже сприймані особливим чином. Виникає особливий спосіб структуризаций дійсності, який визначається як телевізійне мислення. Останнє і є не що інше, як інтертекстуальність, специфіку якої зумовлює конструкція телевізійного знаку. Як і всі інформаційні технології кінця XX — початку XXI століт­тя телебачення за своєю суттю є симулякром.

У телевізійній симуляції слід зазначити один важливий момент, що полягає в особливостях сприйняття людиною ві­зуального образу — він стає чимось непомірно більшим, аніж сама його суть. Як відзначив У. Еко, в образів є «платонічна сила», вони перетворюють приватні ідеї в загальні, і тому за допомогою візуальних комунікації легше проводити страте­гію переконання, сумнівну в іншому випадку^[122]. Наприклад, можна довго чути повідомлення про геноцид і залишатися до цього індиферентними, та варто побачити на екрані докумен­тальні кадри, підтверджуючі описувані події — і відношен­ня до них докорінно змінюється, оскільки ми певного мірою стаємо свідками, очевидцями події. І, в той же час, показані кадри можуть виявитися сфабрикованими, або ж фіксувати одиничний випадок, що не має сили загальної тенденції. Але, як би там не було, одержуючи готовий образ, та ще й у певно­му смисловому контексті, ми починаємо вірити в реальність того, що відбувається, причому одинична подія за допомогою картинки може видатися за загальнозначуще, точніше за си­мулякр загальнозначущого. Така ще одна сторона телебачен­ня, що показує, як легко за допомогою нехитрих маніпуляцій з ТѴ-образами продукувати ту або іншу зовнішність дійсно­сті, «спокусивши» нею свідомість некритично налаштованої аудиторії.

Плюралістичністъ. На відміну від розглянутих вище ха­рактеристик, плюралістичність, зрозуміло, не можна вважати однозначно іманентною телебаченню. Якщо через свою тех­нологічну особливість, специфіку створюваних образів TV завжди буде фрагментарним, інтертекстуальним і симулятив- ним, то його плюралістичність визначається залежно від тих завдань, які ставляться перед ним і від тих способів, якими воно їх досягає.

Плюралізм — фундаментальний принцип світогляду епо­хи постмодерну і телебачення, хронологічно включене в її рамки, не може не відповідати вимогам часу. В усякому разі, в нинішньому суспільстві в наявності переважання тенденцій зі збільшення числа телеканалів, багато з яких дають мож­ливість ознайомитися з різними підходами, оцінками, пози­ціями у тому чи іншому питанні. Таким чином, телебачення активно розвивається у напрямі різноманітності в асортимен­ті пропонованих послуг.

Завершуючи огляд телебачення, яке розумілося як стиль і образ епохи, відзначимо, що ми у жодному випадку не на­магаємось представити TV як ерзац сьогоднішньої культури. Зважаючи на обмеженість обсягу статті, тут зроблена спроба уникнути широкого залучення конкретних прикладів і голов­ним чином зосередитись на теоретичних аспектах. Телебачен­ня на сьогодні є найдемократичнішим засобом комунікації, воно є практично в кожному будинку. Тому досить натиснути кнопку включення, щоб на підтвердження наведеним дово­дам побачити як в «чорній дірці» екрану розчиняється одна реальність і одночасно народжується інша, що є мозаїчним сплетінням різних текстів, образів, емоцій, покликання якої — не відображати, а лише показувати, і у фантазмах якої ми все- таки знаходимо щось для себе привабливе.

З появою й еволюцією ЗМК структура культури зазнає глибоких змін. З точки зору А. Моля, цілісна система знань повинна бути замінена набором сьогохвилинних установок, що розподіляються через ЗМІ^[123]. Масова культура інформацій­ного суспільства все більше ґрунтується на продуктах техно­логічного розвитку. А інформаційне суспільство у свою чер­гу вимагає постійного вдосконалення інформаційної техніки й технологій, що приводить до якісно інших способів пере­дачі інформації. Відбувається як інтеграція національних інформаційних просторів у єдиний інформаційний простір, так і інтеграція культури. Дані процеси стали можливими, зокрема в результаті появи Інтернету, штучно створеної гло­бальної комунікаційної системи, яка виконує функції переда­чі, зберігання, систематизації інформації.

В Інтернеті існує своя виробнича й дозвільна складові, тобто те, що може бути використане й використовується на виробництві, на службі (інформаційні бази, передача й збері­гання даних тощо) і те, що використовується для заповнення вільного часу (причому і на службі, і вдома). Інтернет ство­рює індустрію культури й дозвілля. Сидячи за монітором комп’ютера можна як спілкуватися із старими друзями й ро­дичами, так і заводити нові знайомства і навіть здійснювати віртуальні шлюбні обряди. Можна подивитися новий фільм, побувати на концерті в режимі реального часу, обговорити цікаві проблеми тощо.

Інтернет, як складна, самоорганізуюча, еволюціонуюча система, породжує новий вид людської діяльності. Цікави­ми є роздуми А. Геніса на дану тему: «Вищим досягненням демократії називають пульт дистанційного керування, який дозволяє перемикати канали, не встаючи з крісла... на без­крайньому відеополі пустує глядач з пультом в руках. Це на­зивається «зеппінг» — пурхати з каналу на канал, ніде надов­го не затримуючись.... Маніпулюючи перемикачем каналів, людина з обривків і фрагментів збирає сама собі персональну розвагу»^[124]. Так ми маємо справу з новою культурою, з новим типом людини, що формується, створює й транслює нову культурну практику. Сучасна людина вибудовує кнопковими інтеракціями простір, що стає перед нею, і час, тобто простір і час пов’язуються в цілісність, структуруються через людські комунікації. Інтернет примушує зрозуміти і переосмислити появу нових можливостей для комунікації у вигляді нових швидкостей. Він змінює цілісність світу, вводячи нові про­сторово-часові порядки.

Таким чином, можна констатувати появу нового соціо- культурного феномена — глобальної мережі Інтернет, який здійснює глибокий вплив на людину і соціокультурну дина­міку розвитку сучасного суспільства. Проте Інтернет — яви­ще вкрай неоднозначне за характером своєї дії. Разом з по­зитивною стороною його функціонування спостерігаються і негативні тенденції, як результат розвитку глобальної ме­режі. Перш за все, на наш погляд, це пов’язано з відходом від реальності, зануренням у віртуальний світ, що особливо не­безпечно відносно дитячої психіки, що формується.

Наступний момент — це доступність величезних масивів всілякої інформації, що призводить до перетворення людини в примітивного споживача, який не потребує власного творчого пошуку. Одним з простих і поширених прикладів даної ситуації є звернення студентів і школярів до бази даних Інтернету в про­цесі підготовки рефератів і курсових робіт. Причому, переважа­ючим є примітивне копіювання чужої роботи з мережі.

Актуальною проблемою стає фізичне здоров’я користува­ча мережі. Збільшується гіподинамія, людина годинами си­дить у приміщенні за монітором комп’ютера. Це призводить до соматичних патологій. Також медики визнали розповсю­дження «синдрому офісу», який характеризується депресією й постійною втомою у людей, що працюють за комп’ютерами. Цей перелік може продовжити так зване «хакерство», як втру­чання в приватне життя і інтелектуальну власність особи за допомогою мережі Інтернет.

Ще однією межею є все зростаючий розрив між користу­вачами персональними комп’ютерами з виходом в Інтернет і тими, кому комп’ютер доступний лише як картинка в під­ручнику або на екрані телевізора. Відбувається своєрідне розшарування суспільства, у зв’язку з залученістю або відчу­женістю від комп’ютера. У нашій країні цей контраст яскра­во проявляється у співвідношенні між міським і сільським населенням (сам факт використання комп’ютера), з одного боку, і крупними містами й провінцією, з іншого (йдеться вже про рівень використання комп’ютерів, у тому числі й мережі Інтернет). Наступний неоднозначний результат розвитку Інтернету — це зменшення і без того вже мінімізованого ін­шими ЗМК безпосереднього міжособового спілкування. На зміну йому приходить інший рівень спілкування за допомо­гою відеотехнологій мережі.

Очевидно, це неповний перелік проблемних моментів у розвитку мережі Інтернет. Проте, не можна заперечувати її велике значення в розвитку сучасного суспільства. З одного боку, Інтернет уявляється як самостійний феномен сучасної культури, який як проекція відображає практично всі напря­ми розвитку масової культури; з іншого — впливає на її роз­виток і зміст. Формується глобальна електронна спільнота, яка діє за специфічними законами й правилами. Змінюється, зокрема, і спосіб життя людини, де комп’ютер узяв на себе ве­лику частину рутинної виробничої діяльності. При теоретич­ному підході до даного питання, можна говорити про вини­каючий вільний час, який людина може використовувати для творчості. Проте, на практиці, в більшості випадків, людина стає ще більшим споживачем індустрії культури, не прагнучи до творчої активності.

ЗМК покликані відігравати компенсаторну роль по відно­шенню до менш розвинених і менш поширених засобів куль­тури і її благ. Таким чином, при слабко розвиненій соціокуль- турній інфраструктурі або низькому рівні духовних потреб ЗМК можуть стати і стають заміною інших засобів культури.

У сучасному суспільстві за допомогою ЗМК передається соціокультурний досвід і підтримуються культурні традиції, вони значно впливають на художню культуру. Визначальною ознакою сучасної художньої культури стала багатотираж- ність, масовість. Кіно, радіо і телебачення є в наші дні основ­ними каналами, трансляторами і творцями творів мистецтва. Тиражуючі способи залучення до прекрасного невимірно пе­ревищують в художньому споживанні унікальні, як і всі інші. Сприйняття мистецтва опосередковане технікою. Отже, CMK є одним з чинників функціонування сучасної культури.

Завдяки появі телекомунікаційних мереж, була подолана часова і просторова ізольованість окремих народів і їх куль­тур. Проте формується реальна небезпека уніфікації куль­тур, руйнування етнічної самобутності і значного зменшення культурного різноманіття. Разом з тим, глобальна самоор­ганізація культури як механізм, що врівноважує положення традиційного і оновленого в структурі сучасної культури, спирається на етнічну складову.

Світова практика другої половини XX ст. свідчить про те, що лише частина традиційних культур, що розвивають­ся в незахідних країнах, змогла вдало вписатися в постінду- стріальну епоху і пристосуватися до глобальних зв’язків. Це, перш за все, так звані нові індустріальні країни Азіатського материка: Японія, Південна Корея, Тайвань, Малайзія та ін. їх досвід оновлення свого традиційно-культурного комплек­су свідчить, що в даному випадку вдалося несуперечливо поєднати базові якості своєї культури з модернізаційними технологіями, що йдуть ззовні, а також з процесами, власти­вими масовій культурі. Разом з тим, значна більшість країн незахідних цивілізацій не зуміли зробити таке поєднання. Таким чином, постіндустріальний розвиток світу призводить до необхідності адаптації традиційної культури до вимог су­часних глобальних зв’язків, що дозволить народам зберегти свою самобутність, В різних країнах йде пошук компромісу між формами модернізації і власною самобутністю культур, між співвідношенням їх диференціації і інтеграції.

Таким чином, методологічний зміст введених нами кате­горій зводиться до наступного. Існують інститути комуніка­цій, що виконують особливий вид соціальної діяльності, що мають свою мету, предмет, суб’єкти, засоби, характер і зміст. Сукупність соціальних практик, пов’язаних з цілеспрямова­ним виробництвом і функціонуванням в суспільстві ефек­тивних систем публічних комунікацій, утворює сферу ЗМК.

Для того, щоб розібратися з діалектикою існування в со­ціальній системі засобів комунікації і аргументувати мож­ливість існування цього феномена як соціального інституту, скористаємося сферно-інституційною методологією і введе­мо категорію «сфера масової комунікації».

Під сферою масової комунікації будемо розуміти широку сукупність соціальних практик (видів діяльності), пов’язаних з цілеспрямованим виробництвом і функціонуванням у сус­пільстві ефективних систем публічних комунікацій соціаль­них суб’єктів. Сфера комунікації — це найбільш загальне поняття, що дозволяє описати існування цього феномена в суспільстві. У сферу масової комунікації включається не тільки власне комунікаційна діяльність, направлена на фор­мування ефективної системи публічних комунікацій со­ціального суб’єкта, але і зв’язані з нею види діяльності з ви­робництва пабліцитного капіталу, інформування населення або окремих груп громадськості, включення продуктів ма- смедіа в систему управління, ухвалення рішень і самовря­дування.

Суб’єктні простори і сфери комунікацій не співпадають повністю, суть другого ширше. У сфері комунікацій взає­модіють одночасно декілька груп різнорідних комунікантів:

• комуніканти, які утворюють суб’єктний вимір масмедіа. До їх числа відносяться базисні (наочні і функціональ­но-стратегічні) і технологічні (неінституційні, квазіін- ституційні й інституційні) суб’єкти;

• громадськість (зовнішня і внутрішня), що є необхідним елементом суб’єктного комунікаційного простору, на яку і направлені інформаційні потоки, створюючі пуб­лічну комунікацію як субстанцію;

• різні державні й недержавні інститути, що є суб’єктами сфери комунікацій, які формують нормативно-право­ву базу для цієї діяльності, здійснюють її регулювання і контроль;

• різні професійні співтовариства, суспільні об’єднання, асоціації фахівців у сфері комунікацій;

• інститути професійного навчання і освіти, центри підго­товки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів;

• суб’єкти, що займаються вивченням і дослідженням сфе­ри комунікацій;

• різні інститути діагностики суспільної свідомості: со­ціологічні центри, служби вивчення громадської думки і т. п., що аналізують ефективність і інші параметри функціонування комунікацій;

• суб’єкти суміжних сфер діяльності, які впливають на масову свідомість або свідомість громадськості і потен­ційно здатні брати участь в реалізації функцій масмедіа, а також створюють комунікативні умови для діяльності суб’єктів ЗМК, рекламні і маркетингові служби, різного роду агентства комунікацій.

У субстанціональній структурі сфери комунікаційного простору представлена вся сукупність тих, що реалізову­ються в даний момент, комунікаційних практик і їх елемен­тів. Вони не співпадають за об’єктами й предметами, можуть розрізнятися за базисними й технологічними суб’єктами, ви­конуваними функціями, ступенем інституціоналізації, ролі в суспільному житті. їх сукупність входить в дану сферу, ви­значає її суть і специфіку в конкретний момент часу. Таким чином, сфера масової комунікації є полісуб’єктною й неод­нозначна. Характер її існування визначається особливостями розвитку суспільства, специфікою історичного розвитку, що переживається ним.

Як і будь-який основоположний соціальний процес, ін­тенсифікація комунікацій, що спричиняє за собою транс­формацію комунікаційного простору, породжує соціальні проблеми і несе в собі небезпеку дестабілізувати суспільство. Що стосується сучасного українського суспільства, то воно, знаходячись достатньо давно в умовах істотних трансформа­цій, не може не відчувати дестабілізаційних напруг^[125]. Україн­ці, зіткнувшись з радикальними змінами в житті країни за останні 20 років, опинилися в серйознішій ситуації «втрати точки опори», аніж мешканці західних європейських країн. У сучасному світі формується постіндустріальна цивілізація, виникає новий, комунікаційний спосіб виробництва. З од­ного боку, цивілізаційний перехід веде до глибоких диспро­порцій в положенні, можливостях розвитку різних класів, со­ціальних прошарків і груп, різних регіонів і країн. З іншого боку, породжуються імпульси, мотиви до подолання цих дис­пропорцій і дисбалансів, що викликає особливий стан, назва­ний О. Ахієзером конструктивною напруженістю, «втілення якого через відтворення, відтворювальну діяльність суб’єкта направлено проти дезорганізації ентропійних процесів,... на подолання соціокультурних суперечностей»^[126], проти перетво­рення будь-якого відтворення в деструктивне. Конструктив­ну напруженість слід розуміти як «інтерпретацію суб’єктом будь-якої реальності як поля між полюсами дуальної опози­ції»^[127], підвищення цієї напруги, наприклад, між негативним відношенням до комп’ютерних технологій і прагненням во­лодіти ними досконало, перетворення цієї напруги в зміст свідомості і діяльності особи, співтовариства.

Іншими словами, комунікація породжує поляризацію со­ціальних сил навіть усередині постіндустріальних країн, а сто­совно світу в цілому ця поляризація стає небезпечною, деста­білізуючою. Успіхи глобалізації — інтенсивний розвиток ко­мунікаційного простору, комунікаційної взаємодії, торгівлі, реклами і т. д. — можуть породжувати дисфункційний ефект. Зростання потреб населення бідних країн, що значно пере­вищують можливості їх задоволення, викликає посилення соціальної напруженості в суспільстві, наприклад, збільшує потоки міграції з периферії в центр цивілізації. Останнє ди- версифікує постіндустріальне суспільство в соціальному від­ношенні, породжує «нових бідних», загострюючи соціальні суперечності. Напрошується висновок, що розвиток комуні­каційних технологій призвів до появи ще одного вимірюван­ня бідності — так званої інформаційної. Це поняття відобра­жає зростання соціальної диференціації населення за новим принципом — можливостей доступу до сучасних технологій, коли лише частина людей дістає доступ до нових технологій і може реалізувати цю перевагу.

Функціонує й політичний дисфункціональний ефект, який викликає політичну активність в країнах, що розвиваються, на ґрунті дискредитації глобальних ЗМК тих або інших на­ціональних політичних режимів. У світі, де комунікаційне протиборство є реальністю, потенційною загрозою висту­пає тенденція вирішення існуючих міждержавних протиріч шляхом впливу на комунікаційну сферу, зокрема, на масову свідомість населення іншої держави. На думку Ж. Бодрійяра, «масам підносять сенс». І далі: «зневага сенсом красномовно характеризує мовчазну пасивність»^[128]. Хіба ми не стикаємося з феноменом, коли щось сказане вранці по телевізору, лише ближче до вечора починає нами осмислюватися, а до того просто живе в нашій свідомості, як би не помічається як не­потрібне нам. Виникає ситуація смислової порожнечі при одночасному кількісному заповненні свідомості величезним обсягом комунікаційних потоків, що ускладнюються.

До дестабілізаційних чинників комунікаційного простору слід віднести виникнення нових форм соціокультурно! агресії з боку найбільш розвинених країн і регіонів відносно менш розвинених. З’являється потенційна або реальна небезпека втрати цілими спільнотами своєї культурної й національної ідентичності, включаючи мовну самобутність.

В контексті цього можна також відзначити нав’язування людству споживчих переваг і смаків на користь вузької групи транснаціональних компаній-виробників^[129].

Небезпека полягає і в тому, що глобалізація виробництва, що посилюється, і мобільність всесвітніх корпорацій може неблаготворним чином вплинути на політику охорони нав­колишнього середовища, право на працю і соціальний захист у всесвітньому масштабі.

Обсяги відомостей, які видають комп’ютери, викликає тривогу і навіть хворобу, деякі люди стають залежними від комунікації так само, як від алкоголю або наркотиків. З’являється покоління інфоманів, яким потрібна регуляр­на доза інформації (синдром одержимості). «Комунікацій­не передозування» доводиться вважати об’єктивною реаль­ністю^[130].

Узагальнено результати досліджень у сфері впливу ко­мунікаційного потоку на особу можна звести до декількох по­ложень. По-перше, це стрес, що викликає напруженість у ко­мунікаційних відносинах. Далі особа демонструє сповільнену реакцію на вхідну інформацію. При цьому важливі рішення можуть відкладатися, а можливість приймати їх зменшуєть­ся із-за великого обсягу інформації, що переробляється. По- друге, це депресія для певного типу людей (інтроверти). Вони використовують Інтернет в основному для розваги, а не со­ціальних контактів як це роблять екстраверти. Найбільше в Мережі вони цінують анонімність і особисту ізольованість^[131]. По-третє, виникнення симптомів супутніх комунікаційному перевантаженню, які виражаються в підвищенні артеріально­го тиску і, як наслідок, у зростанні серцево-судинних захво­рювань; погіршенні зору; втрати орієнтації; неякісних думок, заснованих на надмірній упевненості; у недоброзичливості по відношенню до тих, що оточують.

Хотілося б відзначити і ще один важливий аспект. Поши­реність сучасних комунікаційних технологій за допомогою Інтернету формує новий тип особи — користувача Мережею. В процесі комунікації в Інтернеті індивід повністю віддається у владу віртуальної реальності. Людина, що піддається масо­ваному впливу комунікаційних технологій, не може відрізни­ти — де чутки, де реальність, де версія, де думка, де факт, у неї порушується відчуття часу^[132].

Масштаби і значення комунікаційних потоків безперервно зростають, що є стимулом появи поняття «суб’єктивна ре­альність», хоча відмінність між суб’єктивною й об’єктивною реальністю є досить відносною. Вся реальність є людська ре­альність, тобто фактично, суб’єктивна. Посилюється потреба людей ставати активними споживачами інформації, учасни­ками комунікаційних процесів в суспільстві.

Напрошується висновок, що на даний момент існує ко­мунікаційна експансія на всіх фронтах — технічному, тех­нологічному й культурному, яка, не зустрічаючи належної відповіді з боку особи, призводить до негативних результатів комунікації.

З урахуванням вищесказаного, основні джерела загроз де­струкції особи й дестабілізації суспільства поділяються на дві основні групи: зовнішні і внутрішні. Внутрішні джерела за­гроз закладені в самій соціокультурній природі психіки люди­ни, в особливостях її формування й функціонування, в інди­відуально-особових характеристиках індивіда. Ця проблема є предметом аналізу в багатьох дослідженнях гуманітарних і природничих наук. Зовнішні джерела пов’язують з понят­тям ентропії (шум) і, навпаки, неентропії й надмірності.

У контексті даного дослідження предметом інтересу є, перш за все, переходи від зовнішнього до внутрішнього і назад — джерела дезорганізації свідомості й діяльності, за­гроз, як говорив В. Біблер, «інтелектуального Чорнобиля», що йде, зокрема, від недостатнього розвитку здатності осо­би вирішувати все більш важливі проблеми. Цей Чорнобиль відбувається в наших головах, проникаючи в кожну особу, стимулюючи подвійність, «дипластію мислення» і нестійкість ухвалюваних рішень.

Результатами цих тенденцій є світоглядно-емоційні анти­номії:

• з одного боку, відчуття цілісності світу, з іншого — усві­домлення його роздробленості;

• з одного боку, відчуття зв’язку зі світом, навколишніми істотами і пов’язане з ним відчуття безпеки, з іншого — тривожне відчуття власної відособленості й відчуже­ності;

• з одного боку, відчуття злиття зі світом, розчинення в ньому, з іншого — усвідомлення своєї індивідуаль­ності і свободи.

Якщо прагнення до причетності є в деякому роді внутріш­ня (природжена) потреба людини, то здібність до розрізнен­ня себе і світу є щось, що природним чином прийшло ззов­ні завдяки комунікації, оскільки саме в процесі комунікації людина починає усвідомлювати роздробленість світу і свою відокремленість від нього, що провокує самозміну, зміну со­ціальної реальності.

Отже, комунікація може виступати як засіб, що і обмежує процес саморозуміння, і сприяє йому. І наскільки зняття по­двійності сприятиме подальшому позитивному подоланню відчуження, залежить, перш за все, від якості цього засвоєн­ня, а саме від дотримання людиною деяких умов. Завдяки цьому з’являється доступ до ресурсів комунікації як засобу самовизначення, максимально сприяючого саморозумінню. «І кожного разу, коли порушується рівновага, людина виму­шена шукати нової рівноваги. І те, що деякі називають при­родним прагненням до прогресу, насправді є всього лише спробою знайти новий і максимально зручний стан рівнова­ги»^[133]. В результаті таких безперервних спроб досягти подолан­ня подвійності комунікації, одна тенденція протистоїть іншій. Освоєння комунікації як чинника формування особи, таким чином, представляється як взаємообумовлений, «живлячий» один одного розвиток протилежних тенденцій до розділення і з’єднання. Подолання цієї подвійності служить стимулом нарощування здібностей особи.

Незважаючи на те, що світ високих технологій захлинаєть­ся в потоці інформації, повернення в недавню паперову пучи­ну практично неможливе. Професор Чарльз Оппенгайм, який займався дослідженнями у сфері дестабілізаційного впливу комунікації на суспільство, відзначив, що єдиним засобом за­хисту від соціальних катастроф є управління комунікацією. Вміло використана комунікація може сприяти встановленню мостів до стабільності в умовах глибоких економічних розко­лів по всьому світу^[134]. Наслідки застосування комунікаційних технологій залежать від ціннісних установок і політичних рішень. Реалізація можливостей інститутів комунікаційного простору — питання адекватної політики і своєчасних управ­лінських рішень.