Micue інформації й інформаційних комунікацій у процесі еволюції соціально- організованої матерії

Фундаментальним і ключовим поняттям для всього кола досліджень, пов’язаних з проблемами інформаційного сус­пільства, є, поза сумнівом, поняття інформації. Від того, як визначається це ключове поняття, багато в чому залежить не тільки постановка, але й власне вирішення багатьох теоре­тичних і практичних проблем у вказаній сфері.

Як справедливо зазначає О. Бандура, взагалі інформацію можна віднести до «корисних копалин», причому її специфі­ка полягає в тому, що її створено людьми і вона пов’язана, на­самперед, з духовним життям^[135]. Запаси накопиченої людством інформації є настільки великими, що цілком доцільно вести мову не про її переробку, а (так само, як стосовно інших ко­рисних копалин) про видобування.

Проте, розвиток поняття «інформація» в науці XX століт­тя пішов, як відомо, таким шляхом, що сьогодні вчені-гу- манітарії, охочі використовувати його достатньо чітко ок­ресленим чином, опинилися в надзвичайно заплутаній си­туації.

Як справедливо відзначають російські дослідники В. Пуш­кін та А. Урсул, в сучасній науці можна виділити наступні ос­новні значення поняття інформації^[136]:

• повідомлення, інформування про положення справ, ві­домості про що-небудь, які передаються людьми^[137];

• зменшувана невизначеність, що знімається в результаті отримання повідомлень^[138];

• повідомлення, нерозривно пов’язане з управлінням^[139], сиг­нали в єдності синтаксичних, семантичних і прагматич­них характеристик^[140];

• передача, відображення різноманітності в будь-яких про­цесах і об’єктах^[141].

В даний час ще не вироблено єдиного й загальновизнаного загального визначення поняття інформації, а разом з наведени­ми вживаються ще сотні дефініцій, часто суперечливих і взає- мовиключних один одного. Деякі вчені на цій підставі закли­кають навіть взагалі відмовитися від спроб дійти якого-небудь вирішення проблем, пов’язаних з розумінням феномена інфор­мації.

Основною причиною складнощів, що виникли з розумін­ням феномена інформації (як це видно із наведеного вище пе­реліку основних його визначень), з’явилося несподіване вторг­нення в цю царину досліджень в другій половині XX століття представників так званих точних наук — математиків, фізи­ків, інженерів і т. д., які привнесли сюди свої власні підходи й термінологію, що радикально відрізнялися від тих філо­софсько-гуманітарних концепцій, що склалися тут раніше. Вчені-математики й кібернетики порівняно швидко створили свою власну теорію інформації, відношення до якої відразу ж виявилося суперечливим. Деякі автори середини XX століття прогнозували навіть, що в 2000 році теорія інформації, мож­ливо, існуватиме лише в нечисленних абсолютно нечитаних трактатах, які зберігаються в бібліотеках коледжів як забуті пам’ятники безрозсудно розтрачених життів. Проте цього, як ми бачимо, не відбулося. Математизовані й технізовані теорії інформації продовжують і сьогодні вельми інтенсивно розви­ватися й множитися, вносячи в розуміння сучасних інформа­ційних процесів не тільки притаманну їм точність і строгість, але й величезну смислову плутанину.

Як приклад крайнього (і навіть позамежного, такого, що граничить вже зі свідомим або несвідомим шарлатанством) «суперсучасного» підходу до визначення феномена інфор­мації, можна навести наступне, яке активно просувається з середини 90-х І. Юзвішиним і його послідовниками. Ін­формація, згідно з їх роз’ясненням — це фундаменталь­ний генералізаційно-єдиний безвладно-нескінченний зако- нопроцес резонансно-стільникового, частотно-квантового й нульсингулярного самовідношення, самовідображення, відношення, взаємодії, взаємоперетворення, взаємозбере- ження (у просторі та часі) енергії й руху на основі матері- лізації й дематеріалізації у вакуумосферах і матеріосферах Всесвіту.

Але навіть і після виключення з розгляду подібних ідей, що заохочуються сьогодні деякими фізиками, біологами й ма­тематиками, що оперують поняттям інформації, ситуація з ро­зумінням цього все більш загадкового феномена в сучасній науці залишається, як і раніше, надзвичайно заплутаною й су­перечливою. Як же склалася в науці така ситуація?

До середини XX століття з розумінням феномена (і самого слова) інформації в суспільних науках не виникало жодних особливих проблем. Інформацію тоді розуміли приблизно так само, як вона розуміється і зараз — відомості про осіб, предмети, факти, події, явища і процеси, незалежно від фор­ми їх уявлення.

Інакше кажучи, інформація розумілася тоді просто як якесь людське знання або інтелектуальний твір, оформлений якимось загальнозрозумілим способом і представлене комусь для ознайомлення або використання. Неоформлене й непре- зентоване нікому знання або твір інформацією, як правило, не називалося.

Проте, на початку XX століття група американських вче­них, співробітників компанії Bell Telephon Companie, що ви­вчали процеси передачі таких повідомлень телефонними лі­ніями (X. Найквіст, Р. Хартлі й К. Шеннон), виступили з оригі­нальним розумінням того, як треба вимірювати інформацію, що міститься в цих передачах.

У 1924 р. X. Найквіст запропонував вимірювати кількість інформації, що доводиться на одну букву тексту, яка пере­дається по каналу зв’язку, величиною H = 1/п, де п — число букв у використовуваній мові.

Через чотири роки Р. Хартлі визнав зручнішим як таку міру застосовувати логарифм цієї величини, тобто Iog(Vn).

Двадцать років потому, у 1948 році, К. Шеннон з цією ж метою ввів величину Ні = -k Iogq рі, де Ні — кількість інфор­мації, пов’язана з і-тою буквою алфавіту, p_ι — частота вжи­вання цієї букви в даній мові, q — основа логарифмів, a k — коефіцієнт пропорційності, величина якого залежить від q й від вибраних одиниць вимірювання кількості інформації; знак «мінус» перед k поставлений ним для того, щоб величи­на H завжди була позитивною^[144].

Наведені формули потрібні були К. Шеннону для обчис­лення пропускної спроможності каналів зв’язку й ентропії джерел повідомлень, для поліпшення методів кодування й де­кодування повідомлень, для вибору перешкодостійких кодів, а також для вирішення низки інших завдань, пов’язаних з оп- тимізацією роботи технічних систем зв’язку. Сукупність цих уявлень, цілком коректно названа самим К. Шенноном «ма­тематичною теорією зв’язку», і була потім перекваліфікована іншими авторами в «класичну теорію інформації».

Проте, навіть і не вдаючись в поглиблене осмислення на­ведених вище математичних формул, можна цілком безумов­но стверджувати, що до розуміння суті того, що називається інформацією, вся ця теорія кодування і зв’язку має вельми віддалене відношення (на цьому наполягав і сам К. Шеннон). Максимум, у чому вона може нам допомогти, — це в ро­зумінні того, як технічно може фіксуватися й передаватися інформація з використанням тих або інших наборів символів і сигналів та інших технічних засобів її передачі. Ця теорія є в кращому разі теорією техніки кодування і техніки переда­чі інформації, але не теорією самої інформації.

Проте, до часу виходу у світ згаданої формули К. Шенно­на природничо-наукова громадськість вже була підготовлена до її сприйняття як теорії, що описує саме саму інформацію. Кібернетика, що вже зароджувалася тоді як «наука про управ­ління і зв’язок у тварині, суспільстві й машині», вже щосили використовувала термін «інформація» для позначення тих сигналів, якими можуть обмінюватися між собою не тільки люди або тварини, але й людина та машина (і навіть самі ма­шини) з метою оптимізації своєї «поведінки». Вже був введе­ний в науковий обіг і термін «генетична інформація».

Усім цим новим теоріям і практикам тієї епохи, як ви­явилось, чудово підходила шеннонівська теорія кількості ін­формації.

Проте, слід чітко уявити собі, що, не даючи визначення поняттю «інформація» і в той же час називаючи «кількістю інформації» частотну характеристику букв коду, К.

Все це й дозволило, врешті-решт, ученим-природникам того часу, що розвивали цю нову систему загальних уявлень, з одного боку, звести інформацію в ранг загально-фізичного (природно-космічного) феномена, а з іншого — здивувати­ся при цьому її «нефізичній» природі (обмін інформацією не підкоряється законам збереження). Парадоксальна ситуація, що виникла таким чином у науці XX століття, була остаточно легалізована в ній багатозначним висловом Н. Вінера, який заявив одного разу, що інформація є інформація, а не матерія і не енергія.

У цій знаменитій формулі «батька кібернетики» відобрази­лося, втім, більше подив наукового світу того часу, аніж ясне розуміння суті справи. Проте, навіть і людьми, вельми далеки­ми від фізико-математичних і технічних дисциплін, була вже міцно засвоєна ця нова точка зору на інформацію. Так, зокрема, в словнику шанованого С. Ожегова читаємо, що інформація — це відомості про навколишній світ і протікаючі в ньому проце­си, які сприймаються людиною або спеціальним пристроєм.

Інакше кажучи, вже допускається й мовознавцями, що «спеціальні пристрої» теж можуть сприймати «відомості», разом з людиною. У свою чергу, «відомості», за словником С. Ожегова, це 1) пізнання в якійсь галузі, знання, уявлення про що-небудь і 2) звістка, повідомлення. «Спеціальні при­строї», отже, можуть, згідно з цим визначенням, одержувати «пізнання» й «уявлення» про щось, а також «відомості, пові­домлення» тощо.

Таким чином, свідомо або мимоволі, але всі ці поспішні й погано продумані узагальнення, поширювані про інфор­мацію й інформаційні процеси представниками точних наук, призвели до того, що в сучасній свідомості, у міркуваннях про інформацію, багато в чому вже стирається принципова грань між людиною й тваринами (і навіть машинами), що, як мінімум, є передчасним.

Щоб звільнитися від усієї цієї некоректності, привнесеної в теорію інформації вченими-природниками, гуманітарна наука повинна, на нашу думку, перш за все знову віднови­ти принципову грань між людиною й безрозсудною приро­дою, так поспішно і самовпевнено стерту природознавством XX століття, і повернути поняттю інформації її первинний і дуже глибокий зміст, який природничо-науковим дисциплі­нам поки що недоступний.

Але, з іншого боку, і просто відкинути ті нові сенси, при­внесені в поняття інформації розвитком фізики, математики, кібернетики (загальної теорії управління) та іншими природ­ничими й інженерними науками у XX столітті, сьогодні вже не можна. Вони повинні бути коректно переосмислені й об­межені (визначені) сучасною гуманітарною наукою.

Як свідчить історія розвитку науки^[145], загальну змістовну те­орію будь-якого феномена завжди давали перш за все філосо­фи, а не математики й інженери. Тому і осмислену теорію ін­формації слід шукати не у математиків та інженерів, занурених у пошуки відповідних їм формул для обчислення її кількості, а у філософів, які прагнуть зрозуміти саму суть обчислюваного.

Найбільш адекватною змістовною теорією інформації, на думку більшості теоретиків, є сьогодні теорія відображен­ня, що досить плідно розвивалася в XX столітті багатьма вченими.

Демістифікуюча суть цієї теорії в сучасних умовах поля­гає, перш за все, в тому, що інформація й інформаційні про­цеси визначаються в ній як специфічні феномени, що мають у своїй основі властиву всій матеріальній природі здатність взаємного відображення всіх матеріальних тіл і процесів один в одному. Інформація, таким чином, розуміється як спе­цифічний вигляд і форма матеріального відображення.

Щоправда, і в рамках теорії відображення виникли й збері­гаються деякі концептуальні розбіжності, про одне з яких, зокрема, В. Пушкін і А. Урсул вважають, що є два основні підходи до характеристики інформації і відображення. Згід­но з одним з них, відображення визначається за допомогою інформації; інший підхід полягає в обґрунтуванні поняття ін­формації за допомогою категорії відображення^[146].

Незважаючи на солідну літературу, присвячену обговорен­ню цієї заплутаної проблеми, сама ця розбіжність, на наш погляд, є простим непорозумінням, оскільки прихильники визначення поняття відображення через поняття інформації намагаються визначити зрозуміле (відображення) через не­зрозуміле (інформацію), тоді як завдання науки полягає, як відомо, в зворотному. Тому, пізнавальну цінність може мати тільки твердження про те, що інформація є видом відобра­ження. А зворотне визначення («відображення є вид інфор­мації») просто позбавлене будь-якої пізнавальній цінності.

Уникнути ж цієї явної нісенітниці прихильникам даного підходу (його іноді називають «природничо-науковим») до­помагає лише те, що вони просто підміняють незрозуміле поки що поняття інформації яснішим поняттям організації й починають вживати слово «інформація» в тому сенсі, в яко­му вживається слово «організація». Така підміна вперше була запропонована й розвинена англійським ученим-психіатром і кібернетиком У. Ешбі й сприйнята потім багатьма вченими й інженерами. Формула «матерія = речовина + енергія + ор­ганізація» замінюється у них, таким чином, формулою «ма­терія = речовина + енергія + інформація».

Проте, простою заміною у вживанні одного слова іншим ніякого успіху в поглибленні нашого розуміння феномена ін­формації ми не досягнемо. Навпаки, ми тільки містифікуємо й заплутаємо ще і поняття організації, розуміння якої цілком можливе і без ототожнення його з інформацією.

Набагато більшою осмисленістю володіє інша серйозна розбіжність, що теж виникла й існувала в рамках теорії ві­дображення. Прихильники одного з підходів, що одержав назву «атрибутивного», визначають інформацію як власти­вість, притаманну всім процесам відображення в природі. Прихильники ж іншого підходу, що одержав назву «функ­ціонального», визначають інформацію як атрибут тільки са­моорганізованих систем. В рамках цієї, «функціональної» концепції інформації виникли вже і свої різновиди, такі, як «управлінська» (у якій інформація нерозривно пов’язується тільки з управлінням), «самоуправлінська» (де цей зв’язок пе­редбачається лише з самоуправлынням), «семіотична» (де ін­формація ставиться в однозначний зв’язок із знаками) і т. д^[147].

Проте, всі ці розбіжності зводяться врешті-решт теж до своєрідних непорозумінь авторів різних підходів, хоч і не та­ких очевидних, як у попередньому випадку.

Насправді, від науки потрібно, перш за все, звести все не­зрозуміле до максимально зрозумілого, і все складне — до максимально простого. Саме це і робить достатньо задовіль­ним чином «атрибутивна» теорія відображення, вбачаючи в самих елементарних і максимально зрозумілих будь-якій людині явищах матеріального відображення, джерело всіх, складніших і малозрозумілих, інформаційних явищ і про­цесів. Суть феномена інформації в його простій і очевидній формі може бути показана цією теорією і роз’яснена вже на найпростішому і зрозумілішому рівні.

Крім своєї знаменитої формули кількості інформації, K. IIIe- нон, як відомо, ввів в теорію інформації ще й найзагальні- ше уявлення про систему інформаційного зв’язку, в якому, за його визначенням, необхідно повинні бути присутніми наступні п’ять основних елементів: 1) джерело інформації, 2) передавач, 3) лінія зв’язку, 4) приймач і 5) адресат. Зрозумі­ло, К. Шеннон описував у цій схемі лише людино-технічні ін­формаційні системи, що мають місце тільки в достатньо роз­виненому людському суспільстві.

Проте, аналогічні процеси можна побачити і на простішо­му рівні взаємодії матеріальних тіл і процесів. Розглянемо, у зв’язку з цим, наприклад, відбиток лапи динозавра, за­лишений свого часу на м’якому ґрунті крейдяного періоду, згодом затверділому. Вже в цьому, простому випадку ми мо­жемо виділити майже всі основні складові інформаційної (ві- дображувальної) системи й інформаційного процесу, а саме,

1) джерело відображення (воно ж і передавач, — динозавр),

2) безпосередній приймач (він же носій і хранитель) відоб­раження (грудка ґрунту крейдяного періоду) і 3) саме відоб­раження (сам відбиток у ґрунті, сам слід і т. д.), що представ­ляє 4) потенційному користувачу (спостерігачу, одержувачу і т. д., — суб’єкту) деякі характеристики будови лап динозав­ра, його ваги тощо.

Деякі автори виключають з цієї схеми адресата й переко­нані, що схема будь-якої інформаційної взаємодії може бути представлена таким чином: «джерело інформації» — «канал зв’язку» — «приймач інформації».

При цьому, майже очевидно, що тільки питанням конвен­ції є рішення про те, чи вважати нам (і називати) інформацією вже сам по собі цей матеріальний слід динозавра, залишений в ґрунті, безвідносно до того, чи є в природі вже істота, здатна сприйняти цей відбиток саме як відбиток лап динозавра, а не просто як зовнішню форму грудки ґрунту, чи ж ми повинні вважати інформацією тільки такі матеріальні відображення, які вже можуть сприйматися кимсь як саме відображення.

Мабуть, до появи на Землі перших живих істот ніхто не міг сприймати відображення як саме відображення, а до появи на планеті перших розумних істот ніхто не міг сприймати і так багатоманітні, тонкі й опосередковані відображення, які до­ступні тільки людському розуму. Але самі-то ці відображен­ня, як ми чудово розуміємо, існували в природі і до перших живих істот, як існуватимуть і після них. Вважати ж їх інфор­мацією чи ні — справа тільки конвенції. Можна вважати їх, наприклад, потенційною інформацією.

Тому суть розбіжностей між двома даними підходами — «атрибутивним» і «функціональним» — зводиться всього лиш до того, що «атрибутивна» теорія відображення закликає прийняти першу конвенцію, а «функціональна» теорія відоб­раження наполягає тільки на другій.

Атрибутивна концепція зручніша для сучасної науки, оскільки вона краще узгоджується з тими широкими вживан­нями терміна «інформація», які вже міцно склалися в сучас­ній науці.

Зокрема, сьогодні вже неможливо представити науковий опис процесів біохімічного синтезу речовин в живих клітинах без звернення до терміна «інформація», яким тут позначають­ся складні характеристики й відносини, що існують між моле­кулами різних полімерів. Так, наприклад, знамениті молеку­ли ДНК в біології сьогодні прийнято вже називати «носіями інформації». Точно слідуючи суті того, що описується біоло­гами як функції молекул ДНК, правильніше було б назива­ти їх «джерелами інформації», а не її «носіями». Адже, ніхто в клітках на молекули ДНК нічого не «записує», навпаки, тіль­ки самі молекули ДНК, взаємодіючи з навколишнім їх внут­ріклітинним середовищем, що складається з нуклеотидів, «за­писують» («віддруковують») свої структурні характеристики в ній, використовуючи як носіїв інформації (відображення) молекули PHK (що так і називається у біологів — «інформа­ційні», «і-РНК»), які вже відіграють роль не тільки носіїв ін­формації (по відношенню до відображуваних ними структур­них характеристик молекул ДНК), але й роль (вторинного) джерела інформації (по відношенню до амінокислот і сфор­мованих з них молекул білка). Інакше кажучи, в рамках внут­ріклітинних процесів молекули ДНК відіграють роль тільки джерела інформації, але не її носія, а молекули PHK відігра­ють тут ролі як носія інформації, так і її (вторинного) джерела (але для різних молекул і хімічних процесів).

Таким чином, як це видно із наведеного прикладу, без ви­користання понять інформації в її атрибутивному розумінні сьогодні вже практично неможливий задовільний опис тих відносин, які існують в біохімічних процесах живої клітини, хоча в них і повністю відсутня реакція молекул одна на одну як на носіїв інформації — всі молекули реагують одна на одну безпосередньо, тобто чисто хімічно (фізично). Інакше кажу­чи, все це, наскільки ми можемо сьогодні зрозуміти, — всього лиш псевдоінформаційні процеси.

Проте, без використання відповідної інформаційної тер­мінології їх опис сьогодні вже практично неможливий. Тому дотримуватимемося наступного визначення інформації: ін­формація — це матеріальний слід (відображення), що зали­шається при взаємодії двох і більше матеріальних тіл і про­цесів один в одному, потенційно здатний бути сприйнятим кимсь саме як слід тіла, що залишило його, або процесу.

Існування інформації, таким чином, в нашому розумін­ні, носить двоякий характер — 1) існування «саме по собі» і 2) існування «для іншого» («функціональне» визначення). З одного боку, інформація існує об’єктивно-фізично, сама по собі, і в цьому, безвідносному її статусі її можуть досліджува­ти всі математичні, фізичні й інженерні науки. Але, з іншого боку, вона існує також і суб’єктивно, або відносно, — «для когось», і в цьому її статусі її можуть досліджувати тільки біо­логічні, психологічні, філософські й соціальні науки, що ма­ють своїм предметом життєдіяльність біологічних і соціаль­них суб’єктів.

Таке розуміння інформації допомагає, з нашої точки зору, по-перше розмежувати компетенцію природничо-наукових і соціально-політичних дисциплін в дослідженні різних сторін інформаційних систем і процесів (у тому числі й у сфері до­сліджень проблем інформаційного суспільства), а, по-друге, ясно зрозуміти, що технічна (природничо-наукова) сторона цих систем і процесів складає підлеглу їх частину і, що, отже, головний напрям їх дослідження лежить у сфері саме соціаль­но-політичного, а не природничо-наукового й не технічного аналізу.

Отже, інформацією ми назвали реальні, матеріальні сліди, що залишаються, й породжувані всіма речами і процесами один в одному при їх матеріальній (речовинно-енергетич­ному) взаємодії. Проте сама по собі ця інформація повністю даремна і безглузда для самих (фізичних) речей і процесів, як даремний і безглуздий, втім, і сам весь цей світ, якщо не припускати в ньому наявність хоч якого-небудь суб’єкта, або істоти, що розрізняє в цьому світі хороше і погане, тобто, — корисне й шкідливе (йому), добре і зле (з його точки зору), правильне і неправильне (у його розумінні) і т. д. Інформація без того, хто здатний сприйняти її і відгукнутися на неї саме як на інформацію, фактично не відіграє ніякої ролі в чисто фізичному світі.

При такому розумінні стає ясне джерело своєрідної ілюзії, що виникає у представників «природничо-наукової» концеп­ції інформації. Інформація, — писав свого часу В. Глушков, — у найзагальнішому її розумінні представляє собою міру неод­норідності розподілу матерії й енергії у просторі й у часі, міру змін, якими супроводжуються всі протікаючі у світі процеси^[148].

Сонячне світло, складки хребта, шум водопаду і т. д., дій­сно, об’єктивно несуть в собі інформацію про багато що, але тільки в тому сенсі, що вони несуть на собі сліди минулих і поточних матеріальних взаємодій їх з іншими матеріальни­ми тілами і процесами. Проте, несуть вони її не для інших таких же речей і процесів, а тільки для особливих матеріаль­них утворень — суб’єктів. Без наявності ж суб’єктів, здатних сприймати ці сліди як саме сліди, вся ця інформація (або по­тенційна інформація, «псевдоінформація» і т. д.) в той же час, як би ще і не існує — її ніхто не здатний ані сприйняти як інформацію, ані яким би то не було чином використовувати.

Ключовим поняттям у цій частині аналізованої нами проб­леми є поняття використання. Якщо джерелами і носіями інформації можуть бути практично будь-які матеріальні ре­човини і процеси, у тому числі й чисто фізичні, то користува­чами інформації може бути тільки особлива матеріальна суть (істоти), або суб’єкти.

Взагалі, використовувати що-небудь можуть тільки живі істоти, які роблять це несвідомо, і розумні істоти, які здатні вже й до свідомого використання вельми багато чого, у тому числі й інформації. До появи на Землі найперших живих іс­тот ніяка речовина не була, наприклад, їжею, оскільки вона ніким не використовувалося в цій її реальній якості; до по­яви перших очей і вух ніякі речі і процеси не були видимими й чутними, а до появи здатності реагування на певні моди­фікації світлових і звукових хвиль як на сліди матеріальних джерел, що їх породили, не існувало на Землі і ніякої інфор­мації (у вузькому сенсі цього слова). Хоча, і перше, і друге, і третє, звичайно ж, разом з тим і існувало у вище роз’ясне­ному сенсі.

Первинним і основним завданням будь-якої живої істоти в цьому світі є підтримка сприятливого для його виживання й розмноження балансу тільки речовинно-енергетичного об­міну між ним і зовнішнім середовищем. Спочатку будь-яку живу істоту в цьому світі цікавить тільки речовина й енергія, а інформація, на перших порах, їй повністю байдужа, як і всім оточуючим її чисто фізичним речовинам і процесам.

Проте, в ході виникаючої в світі живих істот конкурент­ної боротьби за живильні речовини і енергію, перевагу вре­шті-решт одержують саме ті організми, які розвивають в собі здібності реагувати не тільки на безпосередні контакти з не­байдужими їм речовинами і процесами зовнішнього світу, але і на контакти з ними ж, але опосередковані контактами з біологічно нейтральними для них речовинами і процесами. Цю можливість вперше дають їм дистантні органи чуття, до яких відносяться у тварин, перш за все, органи зору і слуху, меншою мірою — органи нюху, і ще меншою — органи доти­ку. Органи смаку ж дозволяють живим організмам реагувати на речовину й енергію тільки в процесі безпосереднього кон­такту з ними (хоч й органи смаку теж якоюсь мірою є дистант- ними, оскільки дозволяють запобігти попаданню шкідливих речовин глибоко всередину організму).

Як приклад використання дистантних рецепторів можна привести поведінку вже найпримітивніших багатоклітинних організмів — медуз, які здатні передбачати наближення штор­му, завдяки уловлюванню їх слухом-дотиком змін у звукових коливаннях, що виникають від тертя води об повітря, задовго до наближення шторму. Реагуючи на ці, біологічно нейтраль­ні для них самі по собі, коливання як на відображення біоло­гічно небезпечного для них процесу (сильного хвилювання моря), тихохідні медузи встигають завчасно відплисти від берегів і тим самим врятувати себе від небезпеки, що набли­жається. Аналогічні механізми в ще примітивнішому їх вира­женні існують навіть і у найранніших одноклітинних (амеб, інфузорій і т. д.).

Таким чином, інформація, спочатку даремна для живих іс­тот сама по собі, виявилася корисною для них як засіб, спри­яючий ефективнішому добуванню корисних речовин і енер­гії із зовнішнього середовища і ефективнішому уникненню контактів з шкідливими і небезпечними для них речовинами і процесами.

Тому, еволюція живих істот, починаючи з деякого етапу (очевидно, з появи перших, спеціалізованих саме на віддзер­каленні, нервових клітин у примітивних кишковопорож­нинних), пішла у бік переважного відбору тих видів і форм живого, які розвивали в собі все більш могутні і витончені інформаційно-відображувальні апарати (органи чуття й не­рвово-мозкові аналітичні системи).

Найбільш розвиненим саме в цьому відношенні серед усіх живих істот на Землі і опинився врешті-решт вид Homo Sapiens. Дуже ясно й образно цю думку виразив ще в XVI сто­літті знаменитий лікар і алхімік Парацельс, який вважав, що люди відкривають те що приховано в надрах, завдяки знакам і зовнішнім відповідностям; і таким чином знаходять усі вла­стивості трав і все, що є в каменях. Немає нічого ані в глибині морів, ані у вишині небосхилу, чого людина не була б здат­на відкрити. Немає такої гори, якою б великою вона не була, яка могла б приховати від погляду людини те, що всередині неї; воно відкриває нам свою присутність через відповідні знаки.

Проте, людські здібності до сприйняття й використання інформації, присутньої в зовнішньому середовищі, принци­пово відрізняються від здатностей до такої діяльності, спо­стережуваних нами в нижніх «поверхах» живої природи. На відміну від тварин, людина відноситься до інформації і ко­ристується нею свідомо. Але ця принципова відмінність ча­сто ігнорується в різних кібернетичних моделях інформацій­них процесів.

Інформація, — писав свого часу Н. Вінер — це позначен­ня змісту, одержаного із зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього^[149]. У цьому визначенні, як ми бачимо, людина розглядається як: а) приймач і носій інформації (ві­дображення) про зовнішній світ і б) її користувач. Джерелом же інформації тут приймається тільки сам зовнішній світ. У такому розумінні, інформація — це те, що міститься, прав­да, у нас «в голові», але те, що одержано, все-таки, «із зовніш­нього світу». Звідси, при певному складі і установках розуму, тільки один крок до висновку про те, що все це, одержане нами ззовні, «зміст» якимсь чином існує в зовнішньому світі і до того, як ми його звідти «одержали».

У деякому, роз’ясненому нами вище, сенсі так воно, зви­чайно, і є. Проте, зовсім не в тому, в якому намагаються ча­сом представити це відношення деякі представники сучасних физико-кібернетичних теорій. Так, наприклад, інформаціо- логи-уфологи В. Ажажа й Г. Белімов сьогодні вже серйозно обговорюють можливість свідомості індивіда прочитувати нову інформацію з глобального інформаційного поля Всесві­ту, яке містить в своєму інформаційному банку всі мислимі знання і процеси^[150].

Це, звичайно, або груба помилка, або чергове інформаціо- логічне шарлатанство. Ми повинні дуже строго розмежову­вати те, що ми можемо одержувати в інформаційному відно­шенні із зовнішнього світу «в готовому вигляді», і те, що ми вимушені завжди проводити самі.

Поза сумнівом, що саме в результаті нашого речовинно- енергетичного обміну із зовнішнім світом, ми збагачуємося ще й тим, що можна назвати інформацією про цей світ (але також і про нас самих як учасників цього обміну, і про самі процеси нашої взаємодії із зовнішнім світом), але ця інфор­мація в більшій і ціннішій своїй частині утворюється саме в нас самих, а не виходить нами ззовні. Інакше кажучи, ін­формацію про зовнішній світ ми в основному виробляємо самі, хоч і не без деякої початкової участі зовнішнього світу в цьому специфічному виробництві.

Як і всяке матеріальне тіло, наше тіло здатне сприйма­ти в себе сліди від зовнішньої фізичної дії на нас від інших матеріальних тіл і процесів, воно здатне також зберігати (запам’ятовувати) ці сліди і накопичувати їх. Інакше кажучи, наше тіло, як і всяке матеріальне тіло, здатне бути приймачем і носієм інформації. Проте ця інформація (її можна назвати первинною інформацією) складає лише дуже малу і вельми незначну частину всієї тієї інформації, яку має в своєму роз­порядженні свідомість окремої людини, навіть і крім тієї маси інформації (ще значнішої), яка одержана нею не від зовніш­нього світу безпосередньо, а від інших людей (у тому числі і від тих, що вже пішли з цього світу). Навіть і крім цієї, со­ціальної за походженням, інформації кожна окрема людина виробляє, в інформаційному відношенні, багато чого такого, авторство (джерело) чого не можна приписати самому по собі зовнішньому світу.

Щоб пояснити сенс цього твердження, можна, на наш по­гляд, провести наступну аналогію між речовинно-енергетич­ними і інформаційними процесами, що протікають усере­дині нашого тіла і свідомості. Подібно тому, як наш організм розкладає складні живильні речовини, що одержуються ним ззовні, на їх простіші компоненти, з яких потім знов синте­зуються складні речовини, але вже такі, які відповідають природі саме нашого організму, так само, мабуть, і інфор­маційні сліди, що одержуються нами ззовні і накопичувані в нашій пам’яті, розкладаються (аналізуються) потім нашою свідомістю на їх простіші елементи (абстракції), з яких потім знову синтезуються складніші інформаційні утворення (об­рази, уявлення, поняття і т. д.), але вже такі, які відповідають потребам і природі саме самої нашої свідомості. В результаті виходить, що, хоча початковий матеріал в обох цих випад­ках черпається нами ззовні, він не залишається, в той же час, усередині нас в своїй початковій (природної) формі, але піддається складній і доцільній переробці, в результаті якої і продукуються, в одному випадку, нові речовини, а в дру­гом, — нова інформація (нове знання).

При всій грубості і приблизності цієї аналогії, вона доз­воляє, з нашої точки зору, все-таки, зрозуміти, що інформа­ція в людській свідомості не тільки і не стільки виробляється й накопичується, скільки виробляється з одержаного нами ззовні матеріалу в результаті роботи над нею самої нашої сві­домості.

Причому, ця переробка інформації в свідомості людини буває не одного, а декількох принципово різних типів, що приводять до утворення принципово різних інформаційних продуктів, які становлять потім зміст нашої свідомості.

Розглянемо спочатку тільки теоретичну частину цього змісту, тобто тільки ту частину його, яка володіє властиво­стями бути істинною або помилковою. Безпосередньо від зов­нішнього світу в цій частині нашої свідомості одержані тіль­ки сліди відчуття, сприйняття і, якоюсь мірою, уявлення. Але вся інша — власне теоретична, понятійна — частина цього змісту вироблена самою людською свідомістю, а не одержана нею в готовому вигляді ззовні. Більше того, навіть і велика частина відчуттів, сприйнять і уявлень (наприклад, всі відо­мості про мікро- й мегасвіт) ніколи не була б одержана лю­диною, не володій вона активно-теоретичними здібностями свого відношення до зовнішнього світу.

Інакше кажучи, людина не тільки і не просто «перекачує» вже готову інформацію із зовнішнього світу собі «в голову», але в процесі речовинно-енергетичного обміну із зовнішнім середовищем виробляє і запам’ятовує свої власні образи, уяв­лення, поняття і т. д. про цей процес, що і складає в основ­ному багаж її особистого досвіду (її «власну інформацію»). Цю, вироблену на основі первинної, але вироблену при цьо­му самою людиною, інформацію можна назвати вторинною інформацією (при цьому вона може бути, умовно кажучи, і «третинною», тобто виробленою на основі вторинної, і «чверт­ковою» і т. д.).

Людина, зазвичай, не може проводити цю інформацію (зміст свідомості), взагалі не вступаючи в речовинно-енерге­тичний обмін з середовищем (без чого вона не може і просто існувати), але й зовнішній світ без істот, здатних відчувати його, сприймати, уявляти представляти, розуміти і т. д. не здатний сам по собі породити такої інформації і не породжує її. Велика частина такої (вторинної) інформації — це плід і продукт активної діяльності саме самих розумних істот. Не природа є автором (джерелом) наших теорій про неї, а Аристо­тель, Ейнштейн, Дарвін і т. д. І одержати такого роду інформа­цію про природу шляхом якогось «прочитування» її з якихось «інформаційних банків Всесвіту» в готовому вигляді просто не можна. Такого роду інформація може бути тільки прове­дена свідомістю самої людини, і процес цей носить активний і принципово творчий, а не репродуктивний характер.

Отже, людська свідомість, навіть і у власне теоретичному (відображувальному) процесі не тільки сприймає, але і ви­робляє інформацію про зовнішній світ (правда, така, вироб­лена нею самою, інформація має потребу потім в особливій перевірці й відборі).

Проте, далеко не все, вироблене людською свідомістю в інформаційному відношенні має сенс тільки відображення предметів і процесів зовнішнього світу. Статусом результатів відображення володіє тільки теоретична (наукова в широ­кому сенсі) інформація. Отримання такого роду нової й ко­рисної інформації називається відкриттям.

Проте, окрім відкриття, людська свідомість здібна ще і до винаходів, тобто до отримання (виробництва) знання про те, як можна (технічне знання) або який повинно (етико-мораль- но-правове знання) робити або зробити щось. Такого роду ін­формацію (знання і свідомість) у філософії прийнято нази­вати практичним знанням. Його змістом є сукупність ідеалів і норм, вироблених в результаті тривалого історичного роз­витку даного, конкретного соціуму. Принципова зміна цих ідеалів і норм здійснюється в ході політичних революцій.

Як теоретичне знання (теорія) саме собою не виходить з чут­тєвого досвіду (з образів сприйняття і із знання фактів), так, у ще більшому ступені, і практичне знання саме собою не виходить з теоретичного — його повинно бути винайдено чиєю-небудь свідомістю і завжди має конкретного автора. Знання, наприклад, навіть і всієї теорії механіки принципово недостатньо для винаходу, наприклад, велосипеда. Так само і знання того, який цей світ насправді, принципово недостат­ньо для вироблення знання про те, яким він повинен бути.

У тому ж ступені це відноситься й до художніх творів, що є за своєю природою теоретично-практичними. Ці твори не тільки і не просто освічують свідомість, але також можуть і розважати і виховувати її. У них завжди є конкретний автор, що є оригінальним джерелом такого роду інформації. Зовніш­ній же світ по відношенню до таких творів відіграє роль лише своєрідного співавтора (постачальника сирого матеріалу).

Таким чином, ми можемо виділити наступні чотири ос­новні види інформаційних продуктів нашої свідомості, що принципово відрізняються один від одного як за технологією свого отримання, так і по своєму призначенню і характеру використання. Це, по-перше, наукові (теоретичні) інформа­ційні продукти; по-друге, технічні (інноваційні) інформа­ційні продукти; по-третє, нормативні (ідеологічно-правові) інформаційні продукти; і, по-четверте, художні інформаційні продукти. Виробництвом цих продуктів в суспільстві зайняті, відповідно, наука (емпірично-експериментальна і теоретич­на), техніка (інженерія), ідеологія (вся нормативно-правова сфера) і мистецтво (у всіх його жанрах і формах). При цьо­му очевидно, що якщо перші два види інформаційного ви­робництва, у принципі, мають сенс і для окремого індивіда, що розглядається безвідносно до його соціального оточення, то другі два види його інформаційної творчості (ідеологія і мистецтво) поза суспільством втрачають будь-який сенс і, от­же, є соціальними по своїй внутрішній природі.

Отже, людина (як окремий індивід) є найбільш складним і досконалим 1) приймачем і носієм, 2) користувачем і 3) дже­релом (автором) теоретичної, практичної і художньої інфор­мації, що в сукупності складає її другу природу — особисту культуру. Людина спочатку розвивалася в ході еволюції як істота, найбільш пристосована до сприйняття, зберігання й використання інформації, як зовнішньої, так і ще більшою мірою внутрішньої, такої, що виробляється самою людською свідомістю. Тому і в матеріальній взаємодії людей один з од­ним інформація із самого початку відіграє величезну і все більш зростаючу роль.

Оскільки саме використання інформації дозволяє людині перемагати своїх конкурентів у боротьбі за речовину й енер­гію, то й усередині людського суспільства не тільки обмін речовиною і енергією, але і обмін інформацією (різні форми спілкування) є одним з найфундаментальніших обмінів, що скріпляють безліч окремих людських індивідів в єдине (со­ціальне) цілу.

Найбільш цінна інформація, вироблювана окремими ін­дивідами, в результаті інформаційних обмінів і вдосконалень її безліччю інших індивідів одержує, врешті-решт, в тому або іншому суспільстві найбільш широке розповсюдження і ви­знання її як загальної культури, що становить основу — сво­го роду, інформаційно-культурний базис — життєдіяльності даного соціуму.

Ця інформація (культура) стає на певному етапі розвитку суспільства обов’язковою умовою ухвалення конкретних ін­дивідів як повноцінних членів даного суспільства (або його окремих спеціалізованих сфер і сфер діяльності). Привиття індивідам цієї базисної культури — теоретичної, технічної, нормативно-правової і художньої культури, — тобто соціалі­зація індивідів, стає з часом функцією особливих соціальних інститутів — сім’ї, церкви, школи, університету, ЗМІ і т. д.

Тому, людина в суспільстві, з одного боку, виступає як творіння його культури, оскільки засвоєння нею еталонів, що зберігаються в культурі, норм, традицій, знань визначає її поведінку й діяльність, забезпечує її повноцінне включення в багатоманітні соціальні зв’язки. Але, з іншого боку, люди­на ж є і творцем не тільки своєї особистої, але й загальної, со­ціальної культури, оскільки вирішуючи поставлені перед нею в суспільстві завдання, вона здатна, спираючись на минулий соціальний досвід, що почерпнула з культури, створювати нові еталони, норми, традиції, знання і таким шляхом поро­джувати нові феномени і стани культури.

В. Стьопіним запропонована оригінальна модель, що іде­алізується, описує систему цих інформаційно-культурних взаємовідносин і процесів у суспільстві. Уявимо собі, — пише він, — всю інформацію, яка утворює культуру суспільства на певному етапі його історичного розвитку, записаної на деякій інформаційній стрічці, на кшталт того, як записують­ся інформаційні програми в комп’ютерних системах. Знаки (стани) на цій стрічці представлятимуть різні соціокоди, не­обхідні для регуляції й відтворення відповідних феноменів і підсистем соціального життя^[151]. Тоді зростання інформації на «стрічці культури» відповідатиме появі нових соціокодів і їх нових сенсів, що означає зміну й розвиток культури.

Оскільки нові стани і феномени культури не виникають поза людською творчістю, потрібно ввести уявлення про ін­формаційні структури, в яких реалізуються стани свідомості і підсвідомості окремих індивідів. Ці структури представлені нейродинамічними кодами, що виникають в мозку в резуль­таті відображення внутрішніх станів організму й зовнішньо­го (природного й соціального) середовища. їх також можна умовно зобразити у вигляді «інформаційної стрічки», на якій записана вся індивідуально значуща інформація кожної люд­ської особини. Частина цієї інформації забезпечує соматичну регуляцію, частина її відповідає соціальним аспектам жит­тєдіяльності індивіда, його особистому соціальному досвіду. Між «індивідуальною інформаційною стрічкою» і «стрічкою культури існують прямі і зворотні зв’язки. Перекодуван­ня інформації з культури на «індивідуальну стрічку» постає як навчання й виховання індивіда, його програмування по­переднім соціальним досвідом. У свою чергу, вирішуючи ті або інші задачі в процесі діяльності, включаючись в різні соціальні зв’язки, реалізовуючи свої цілі, індивід набуває но­вого досвіду, який фіксується у вигляді приросту інформації на «індивідуальній стрічці». Ця нова інформація, що виникла в результаті актів індивідуальної творчості, у низці випадків може бути перекодована і записана на «стрічку культури». Таке перекодування означає появу в культурі нових семіотич­них утворень, що фіксують нову інформацію. Тим самим ін­дивідуальний досвід суб’єкта переростає в соціальний досвід і починає активно впливати на поведінку і діяльність інших індивідів.

Зрозуміло, — підкреслює В. Стьопін, — не всякий стан ін­дивідуального досвіду переноситься на «стрічку культури». По-перше, потрібно, щоб цей досвід був соціально значущим, відповідав завданням, поставленим суспільством. По-друге, нова інформація, що одержується суб’єктом, повинна бути оригінальною і не дублювати вже наявні в культурі утворення (повторне відкриття диференціального числення може бути відкриттям для індивіда, але не для суспільства). По-третє, процес перекодуваної нової інформації, придбаної індивідом, і її «запис» на «стрічку культури» повинні задовольняти ви­значеним способам і нормам кодування і трансляції соціально­го досвіду, що історично склалися. Наприклад, індивідуальне бачення художника стає феноменом культури лише тоді, коли воно виражене в системі відповідної мови мистецтва, нова на­укова теорія повинна бути представлена у вигляді тексту, задо­вольняючого прийнятим в науці стандартам викладу тощо.

Перетворення особових осяянь і фантазій в культурні фе­номени завжди вимагає вирази станів індивідуальної свідо­мості у формах мови, специфічної для тієї або іншої сфери культури, що історично розвиваються (науки, мистецтва, релігії і т. п.). Процес же такого виразу — це завжди муки творчості^[152].

Запропонована В. Стьопіним інформаційно-культурна мо­дель суспільства добре узгоджується з розвиненими нами вище уявленнями про устрій і значущість для людини й сус­пільства інформаційних процесів.

У цілому, узагальнюючи сучасні уявлення про інформа­ційні комунікації, можна погодитися з точкою зору В. Горово­го й констатувати, що^[153]:

• вони первинною своєю основою мають інформаційний ресурс, що забезпечує функціонування виробничих від­носин, і залежать як від їхнього рівня розвитку, так і від розвитку відповідних продуктивних сил;

• метою їх функціонування є об’єднання необхідних для існування суспільства видів діяльності, координація в його інтересах цілеспрямованої діяльності наявних со­ціальних інститутів, окремих членів суспільства, забез­печення необхідного внутрішньо-суспільного обміну ре­зультатами матеріального та духовного виробництва;

• сприяють формуванню інформаційної бази — як осно­ви всіх видів суспільної діяльності;

• схема функціонування соціальних інформаційних ко­мунікацій включає в себе двох або ж будь-яку зацікав­лену множину суб’єктів, кожен з яких може, у свою чер­гу, містити у собі окрему людину, групу людей, а також інформацію у вигляді об’єкта, що передається й прий­мається під час спілкування. У соціальних інформацій­них комунікаціях об’єктом є соціальна інформація — та інформація, що функціонує в суспільстві;

• засобами передавання соціальної інформації в комуні­каціях можуть бути будь-які з відомих на сьогодні ма­теріальних носіїв інформації до носіїв електронної ін­формації включно, а також технічні та інші пристрої, що забезпечують доставку інформації на тих чи інших носіях;

• формами передавання інформації є всі вироблені прак­тикою соціального інформування жанри електронної інформації, друкованого слова, мови, науки, всіх видів мистецтв тощо.

2.2.