Комунікаційна природа інформаційного простору

Ведучи мову про соціальні комунікації, в контексті проб­лем нашого дослідження, ми як смисловий концепт маємо на увазі якусь «ідеальну комунікацію», яка визначається не че­рез індивідуальні риси учасників комунікації, а через струк­турні характеристики, що визначають механізм дії комуніка­тивних практик.

Всього виділяють три види цілей комунікації^[54]:

• пізнавальні (набуття й розповсюдження нових знань і умінь, циркуляція інформації);

• спонукальні (стимулювання інших людей до певних дій або отримання таких стимулів від інших);

• експресивні (вираження або отримання певних пережи­вань, емоцій).

Питання про те, яка саме мета переслідується в конкрет­ному комунікативному акті, не може бути вирішене тільки на підставі дій, оскільки дія і мова представляються двома різними, хоча й взаємозв’язаними, елементами комунікації. Спостерігаючи здійснювану дію, ми можемо лише припуска­ти ті мотиви, якими керується її виконавець, яку конкретно мету комунікації він переслідує у даному випадку. Єдиним способом з’ясування мети комунікації через розуміння її мо­тивів є акт мовної взаємодії. За словами самого Ю. Хаберма­са, «мовні дії інтерпретують себе самі, а саме, вони володіють структурою, рефлексії»^[55].

Націленість людини на раціонально обґрунтовану й пе­реслідуючу іллокутівні цілі комунікацію є фундаменталь­ною властивістю, що визначає життєвий світ людини. Саме поняття «життєвий світ», яке концептуалізується в рамках феноменологічної традиції філософствування, розумієть­ся як простір повсякденних практик, що виступають по­чатковими способами конструювання соціального простору і відношення людини до агентів соціального простору. При цьому слід зазначити, що життєвий світ у розумінні Е. Гуссерля визначався через категорії раціональності й транс- цендентальнсті^[60], що приводило до ухилу в соліпсизм^[61]. Насправді, життєвий світ людей, що належать до одного сегменту соціального простору, може практично співпа­дати, що й дозволяє Е. Гуссерлю констатувати трансцен­дентальність початкових принципів людського існування. Але при порівнянні життєвого світу представників різних спільнот (наприклад, українського олігарха і якутського ша­мана), то ліній розбіжності їх життєвих світів можна буде виявити значно більше.

А. Шюц зробив акцент у дослідженні життєвого світу на інтерсуб’єктивності, тобто життєвий світ є загальним для ба­гатьох людей через однакові умови їх соціалізації. Саме спіль­ність повсякденного досвіду формує практично однакові схе­ми сприйняття дійсності, а також поселяє в людях упевненість в тому, що ці схеми є загальними для тих, що всіх оточують. У повсякденній комунікації діє правило взаємозамінності точок зору: кожна людина приймає на віру те, що будь-яка інша людина так само сприйматиме навколишній світ навіть у тому випадку, якщо вони поміняються місцями. Способи переживання дійсності у будь-якому випадку виявляться ідентичними. Другим правилом, логічно наступним з пер­шого, є правило збігу систем релевантностей^[62], тобто способів оцінювання тих або інших фактів, подій, феноменів тощо^[63].

У замкнутих соціальних спільнотах, де умови формуван­ня особи однакові для всіх членів цієї спільності, така упев­неність може супроводжувати людину впродовж всього її життя. Інша ситуація складається у випадку зі складними соціальними системами, наприклад, сучасними мегаполіса- ми, які будуються на з’єднанні великої кількості людей, що володіють різними системами релевантності і, проте, вступа­ючими в комунікацію з метою досягнення взаєморозуміння.

Ю. Хабермас робить акцент на дослідженні саме такого суспільного устрою, тому його розуміння життєвого світу виявляється зосередженим на вивченні повсякденного світу як продукту комунікативних дій. Виражаючись за допомогою термінології самого дослідника, будь-яка дія є оволодінням певного ситуацією, причому зв’язаними в даному випадку ви­являються два аспекти дії: телеологічний і комунікативний. Телеологічний аспект полягає у виконанні кожним індивідом запланованої ним послідовності дій для досягнення постав­леної мети.

Звернення не до одиничних дії, а до цілих послідовностей дій призводить до того, що трактування ситуації змінюють одна іншу, піддаючись постійному критичному осмисленню, що призводить до того, «що комунікативна практика постає як реальний досвід, що забезпечує перевірку адекватності визначень ситуації»^[65]. Контури ситуації при цьому мають пев­ну текучість, завдяки чому діалог може поступово переходити від одного питання до іншого, причому, якщо сусідні ланки цього процесу будуть зв’язані між собою, то кінцеві елементи можуть розходитися настільки далеко, що сторонньому спо­стерігачу можуть показатися різними речами. Для безпосеред­ніх учасників комунікації весь діалог постає як безперервна мережа взаємних відсилань, підпорядкованих власній логіці, але при цьому перехідних від однієї до іншої довільним, але не випадковим чином. Тому процес комунікації, незалежно від зміни предмета спілкування, може не просто залишатися у межах раціональності, але й сприяти досягненню згоди між співбесідниками.

У сфері інтерсуб’єктивного сприйняття раціональність досягається за допомогою використання принципів безпе­рервності традиції і когерентності. Інакше кажучи, кожна нова інтерпретація повинна логічно виходити зі всіх поперед­ніх інтерпретацій (що не означає їх збігу), а також повинна відповідати явищу або речі, що служить зараз предметом ко­мунікації. Таким чином, життєвий світ людини в комуніка­тивному аспекті можна охарактеризувати за допомогою на­ступних положень:

1. Життєвий світ як межа комунікації. Життєвий світ є безпосередньо даним учаснику комунікації і не може бути проблематизований внаслідок того, що складові його еле­менти не можуть з повного упевненістю бути віднесеними до соціальних фактів або психологічних припущень, що пере­шкоджає досягненню в взаєморозуміння ході комунікації. Всі питання, комунікації, що потенційно є предметом, обмежені фоном повсякденного буття людини, причому фон цей ніко­ли не виходить на передній план. Залишаючись фоном, про­те, життєвий світ учасників комунікації є невід’ємною умо­вою комунікативного акту, оскільки містить символічні пере­думови, на яких базуються осмислені вислови щодо ситуацій. Інакше кажучи, життєвий світ співбесідників, не будучи без­посереднім учасником комунікації, задає межі комунікації, обумовлює сукупність речей і явищ, які можуть виступати як предмет спільних інтересів.

2. Життєвий світ як умова комунікації. Апріорна значу­щість життєвого світу сприяє онтологічній спільності учас­ників комунікації незалежно від відмінності точок зору, наявність життєвого світу у обох співбесідників надає їх комунікації потенційну можливість досягнення взаєморо­зуміння. За словами самого Ю. Хабермаса, «перспективність сприйняття й тлумачення є вирішальною для структури си­туації дії, але свій життєвий світ члени того або іншого ко­лективу відносять до себе в першій особі множини, подібно тому, як одиничний промовець відносить до себе в першій особі однини доступний йому суб’єктивний світ»^[66]. Однак тут є ще один — лінгвістичний — аспект.

3. Життєвий світ як джерело сенсу комунікації. Сліду­ючи цьому положенню, тільки за допомогою життєвого сві­ту об’єкти соціальної й культурної природи потрапляють у поле зору індивіда, стають частиною його запасу знань, який і дозволяє йому знаходити адекватне вираження тій різноманітності ситуацій, в яких він опиняється. На думку самого Ю. Хабермаса, життєвий світ не може видозмінюва­тися відповідно до накопичуваного досвіду, навпаки, весь одержуваний людиною досвід автоматично переробляєть­ся відповідно до тих рамок, які задаються життєвим світом. Сформувавшись в індивіда в процесі соціалізації, життєвий світ утворює ядро інтерпретацій, на основі якого людина підбирає той або інший штамп для віддзеркалення насущ­ного досвіду.

Будь-яка дія, що здійснюється індивідом, носить подвій­ний характер: з одного боку, він (індивід) виступає в ролі ак­тивного суб’єкта, ініціатора цієї дії, а з іншого — посередни­ком, пасивним інтерпретатором соціально обумовлених тра­дицій поведінки, які керують кожним його кроком. Однією з таких умов є нарративне^[68] закріплення досвіду, що отри­мується в процесі повсякденних комунікацій, і його розташу­вання у межах соціального часу й соціального простору.

Соціальний простір з точки зору комунікативного підхо­ду — це система соціальних відносин, що інтуїтивно відчува­ються людьми. Соціальний простір є багатовимірним, тому що існує безліч різнопорядкових соціальних зв’язків (сусід­ські, споріднені, службові тощо). Він має непряме відношення до простору географічного — люди, що знаходяться на одно­му ступені соціальної ієрархії, можуть жити в різних кінцях міста, а рідні брати можуть мати кардинально різні соціальні статуси, наприклад, двірника й професора. Розповсюдження сенсів у соціальному просторі означає їх сприйняття людьми, які знаходяться в певних соціальних відносинах з ініціатором комунікації — по горизонталі (які мають однаковий статус) або по вертикалі (які знаходяться на різних ступенях соціаль­ної ієрархії).

Соціальний час — це інтуїтивне відчуття перебігу соціаль­ного життя, що переживається сучасниками. Це відчуття за­лежить від інтенсивності соціальних переживань — якщо в суспільстві змін мало, то соціальний час тече поволі, якщо змін багато, то час прискорює свій хід, тому в трансформо­ваному суспільстві процеси комунікації протікають інтен­сивніше, аніж у суспільстві стабільному. Соціальні сенси, які служать своєрідною розмінною монетою цих процесів, не залишаються незмінними, вони мають властивість стирання, тобто поступової втрати цінності по мірі зменшення своєї ак­туальності.

Нарративізація комунікативного досвіду не тільки сприяє встановленню взаєморозуміння між учасниками комуніка­ції, але і є необхідним атрибутом для одиничного співбесід­ника, оскільки створює його власну ідентичність. Як відомо, термін «ідентичність» (identity), введений у філософський лексикон Дж. Локком, позначає тотожність, збіг людини са­мої з собою. У цьому сенсі учасники комунікативного акту знаходять власну ідентичність лише за умови послідовного відтворення власної точки зору. З індивідуальної ідентич­ності залишається один крок до ідентичності соціальної, яка кристалізується у момент усвідомлення індивідом при­належності точки зору, проявленої ним у процесі комуні­кації, визначеної соціальною спільнотою, збігу ситуативної оцінки аналогічним оцінкам, висловленим представниками даної спільноти.

Відповідно, можна перейти від особового аспекту розгляду комунікації до соціального аспекта і виявити наступні функ­ції комунікації в соціальному житті.

1. Функція взаєморозуміння, що полягає у використанні й оновленні запасу соціальних стереотипів поведінки й оцін­ки ситуації. Стикаючись у процесі комунікації з якоюсь не- поясненою ситуацією, індивід підбирає з власного «арсена­лу» найбільш відповідний штамп, який або використовуєть­ся без змін, або (у тому випадку, коли взаєморозуміння в комунікативному акті не може бути досягнуте без посту­пок точці зору співбесідника) піддається незначним транс­формаціям.

2. Функція соціальної інтеграції, що виявляється в усві­домленні індивідом спільності своєї точки зору, що вислов­люється в процесі комунікації, з аналогічними точками зору, які належать іншим людям. Подібне ототожнення дозволяє усвідомити приналежність, не тільки формальну, але й фак­тичну, до певної соціальної групи або соціального інституту. Цей принцип використовується в сучасних західних і деяких вітчизняних компаніях для побудови системи корпоративної етики.

3. Функція соціалізації, сприяюча утворенню індивідуаль­ної й соціальної ідентичності особи. Формування власної точки зору і усвідомлення її рівнозначності точкам зору ін­ших людей приводить до інтеріоризації соціальних норм і їх засвоєння. Індивід переймає ціннісні орієнтації своєї групи і починає усвідомлено їх відтворювати в процесі комунікації з іншими людьми.

Дані функції сприяють розвитку трьох компонентів жит­тєвого світу, що виділяються Ю. Хабермасом: культури, суспільства й особи. «Культурою називається запас знань, з якого учасники комунікації, прагнучі досягти взаєморо­зуміння один з одним, черпають інтерпретації. Суспільство складається з легітимних порядків, за допомогою яких учас­ники комунікації постулювали свою приналежність до пев­них соціальних груп і добиваються тіснішої інтеграції з реш­тою представників цих груп. До структури особи відносяться мотиви і навики, які дозволяють суб’єкту говорити й діяти і при цьому забезпечувати власну ідентичність»^[69]. Якщо куль­тура є запасом усіх наявних соціальних стереотипів («те, що висловлюється»), то тільки суспільство здатне позначити ме­ханізми використання цих знань у потрібному контексті («те, як висловлюється»). Висновок, який можна зробити з даного розгорненого визначення, звучить таким чином: комунікація є універсальною властивістю життєвого світу, сприяючою розвитку всіх його компонентів.

Життєвий світ, з точки зору комунікативного підходу, можна визначити як мовний організований і такий, що пе­редається від покоління до покоління за допомогою куль­турних традицій запас зразків тлумачення. У цьому сенсі життєвий світ людини є безперервним споживачем інфор­мації, яка «просівається» через сито стереотипів поведінки, сприйняття, тлумачення, для того, щоб бути відкинутою, або сприяти трансформації наявних стереотипів у бік біль­шої адекватності актуальної ситуації. Таким чином, інфор­маційний простір включає безліч життєвих світів окремих соціальних акторів, але при цьому не зводиться ні до жод­ного з них, оскільки виступає зовнішнім по відношенню до індивіда джерелом, інформація з якого потребує рефлексії й інтеріоризації.

Інформаційний простір, таким чином, є сукупність кому­нікаційних технологій, що забезпечують взаємодію між ви­робником, передавачем і споживачем інформації.

Структуру інформаційного простору утворюють повідом­лення, комунікативні акти й комунікативні канали. Смисли, що містяться в окремих повідомленнях засобів масової ко­мунікації можуть стати інформацією, або не викликати яко- го-небудь інтересу у широкої аудиторії. Як показують дослі­дження російських і українських соціологів, лише 5-7% озву­чуваної по телебаченню інформації викликає раціональний або емоційний відгук у глядачів, відповідно, решта повідомлень виступає в ролі інформаційного фону, на який можна не звертати особливої уваги^[70]. Іноді людина не в змозі відразу ж провести відбір потрібних їй для використання у повсякден­них практиках повідомлень, тому і виникає явище «відкла­деної інформації», тобто таких повідомлень, які зберігаються в пам’яті індивіда впродовж певного проміжку часу, після чого частина повідомлень використовується, а незатребувані повідомлення замінюються іншими.

У сучасному інформаційному просторі, коли кількість дже­рел інформації і трансльованих ними повідомлень зростає в рази, людина втрачає можливість орієнтуватися в повідом­леннях, сприймаючи лише ті, які безпосередньо мають до неї відношення, ігноруючи всі інші. Зрозуміло, що весь обсяг ін­формаційних повідомлень, які здатні надати ЗМК і які часто здійснюють непрямий вплив на життєвий світ індивіда, усу­вається з безпосередньої сфери інтересів, що негативно впли­ває на прогностичні можливості людини, продукуючи виник­нення комунікативних ризиків.

Якщо повідомлення виступає формальною одиницею ви­мірювання інформації, що не відображає її якісні характе­ристики, то для визначення змістовної наповненості пові­домлення дослідниками використовується термін «текст». Під текстом у сучасній теорії комунікацій розуміється «від­носно замкнута, внутрішньо організована знакова система, об’єднана загальним сенсом і така, що містить у собі якусь інтенцію, спонукання до зворотного зв’язку»^[71]. Сприйняття інформаційних повідомлень, по суті, є декодування текстів, які можуть мати як вербальну, так і візуальну форму. При невербальному спілкуванні роль текстового повідомлення може відігравати так звану «мову жестів», наприклад, ознаки нервового збудження, що проявляються людиною і можуть сприяти правильнішому трактуванню передаваного нею повідомлення, чого можна було б зробити тільки з опорою не вербальні характеристики тексту.

Комунікативними актами можна назвати одиничні взає­модії суб’єктів комунікації, що не припускають продовжен­ня процесу комунікації між ними, наприклад, оплата проїзду кондуктору в транспорті задовольняє всі параметри комуні­кації, оскільки носить раціональний характер і націлена на досягнення взаєморозуміння, але сам процес комунікації в даному випадку апріорі носить одиничний характер. Слід відразу обмовитися, що у випадку із засобами масової ко­мунікації поняття «комунікативних актів» може бути вірним тільки по відношенню до споживача інформації, тоді як самі засоби комунікації побудовані на принципі постійного від­творення встановленого взаєморозуміння, що приводить до утворення комунікативних каналів.

Під комунікативними каналами розуміються цілеспрямо­вані сукупності повідомлень, витікаючі з одних і тих же дже­рел і розраховані на постійну цільову аудиторію. Інформацій­ний простір, разом з одиничними комунікативними актами, включає в себе постійно функціонуючі потоки інформації, що відрізняються один від одного «за щільністю, інтенсив­ністю, а головне — за ступенем стійкості по відношенню до інших інформаційних потоків»^[72]. Відносна впорядкованість комунікативних каналів сприяє подрібненню інформацій­ного простору на окремі елементи, які зберігають тісний взаємозв’язок між собою, але при цьому характеризуються деякою автономізацією, оскільки орієнтуються на постій­ний склад комунікативних каналів надходження інформації. Дане явище є характерним для будь-якої історичної епохи і, на відміну від локалізації інформаційного простору в умо­вах панування засобів електронної комунікації, є інформа­ційним виділенням індивіда або соціальної групи на підставі обмеженості доступних комунікативних каналів. Ж. Бодрійяр наводить як приклад мешканця середньовічного села, чий пе­релік комунікативних каналів був достатньо обмеженим і, як правило, складався з односельців, представника феодала, що стягував податки, і періодичних мандрівників^[73].

Оскільки життєвий світ людини будується на комуніка­тивних процесах, то і еволюцію життєвого світу в сучасно­му суспільстві Ю. Хабермас пов’язує із зміною форм і засобів комунікації, в першу чергу, з актуалізацією електронних за­собів комунікації. У цьому аспекті його теорія знаходить під­твердження в тих, що виділяються канадським соціологом і філософом М. Маклюеном стадіях, через які проходить ко­мунікація в процесі свого історичного розвитку: усну, пись­мову, книжкову й посткнижкову^[74], про які йшла мова у по­передньому параграфі.

Згідно з теорією М. Маклюена, в будь-яку історичну епоху існує своєрідний інформаційний простір, що характеризується визначеними джерелами інформації, комунікативними кана­лами, швидкістю передачі і якістю розподілу інформації, а та­кож відповідним рівнем розвитку технологічного забезпечен­ня. Втім, у даному випадку не може йти мова про абсолютиза­цію якого-небудь одного способу комунікації, оскільки окремі компоненти інформаційного простору завжди функціонують в різних часових ритмах, сполучаючи в єдиний континуум типи комунікації, властиві різним історичним періодам.

На першому етапі, що історично відповідає періоду тра­диційного суспільства, панує безпосередня комунікація, об­межена межами первісного племені територіально і межами одного покоління хронологічно. Людина живе у вічному сьо­годенні, минуле й майбутнє є зворотніми, вони утворюють кругообіг, у якому складно визначити об’єктивні орієнтири спрямованості історичного процесу. Разом з тим, людина не відокремлена від природи, причетна до навколишнього середовища, що дозволяє їй залишатися цілісною істотою. Основною формою передачі повідомлень є усна комунікація (оповідання, притчі і т. д.), яка не тільки має надто обмеже­ний потенціал збереження соціально значущої інформації, але й зберігає свою ефективність лише за умови збереження колективного устрою життя. Найбільш поширена фігура ко- мунікатора в традиційному суспільстві — це старійшина роду або племені, який передає вироблені попередніми покоління­ми знання і навички своїм нащадкам і молодшим родичам.

Поява писемності дозволяє комунікації значно розшири­тися, оскільки кодування інформації за допомогою символів і знаків відкриває шлях зберігання й накопичення знань у сус­пільстві, незалежно від конкретних носіїв цього знання. Па­пірус або пергамент можуть легко транспортуватися на знач­ні відстані або передаватися з покоління в покоління без спо­творення, природного в суспільстві усної комунікації. Сама структура письмового тексту сприяє раціоналізації людини і розвитку у неї абстрактного мислення, оскільки зв’язок з конкретними речами, ще відчутний в ієрогліфах, абсолютно втрачається з появою алфавіту. Людина починає мислити не метафорами, а поняттями. Таким чином, поява письмового типу комунікації з необхідністю веде до розширення інфор­маційного простору і гнучкішої його спеціалізації, оскільки в раніше єдиному просторі починають виділятися стійкі ко­мунікативні канали, що спеціалізуються на передачі певної інформації. У соціальному аспекті спеціалізація інформацій­ного простору, що посилюється, приводить до виділення ок­ремих ремесел, кожне з яких має на увазі оволодіння навика­ми і «секретами майстерності», яка і є основним предметом комунікації всередині соціальної спільноти представників конкретної професії. Цікаво, що ще в середні віки, коли рі­вень письменності був низьким, книги слугували сховищем інформації, а не виконували повчальну функцію, оскільки звичною справою було читання вголос або розгляд ілюстра­цій — основним каналом отримання інформації залишався аудіовізуальний. Августин Блаженний вражав сучасників своїми уміннями, які ми б зараз назвали читанням «про себе», але в книжкову епоху цей тип отримання інформації стає ви­значальним, людина залишається наодинці з книгою.

Комунікативні канали в умовах такого типу суспільного устрою не припускають наявності крупної соціальної ауди­торії, тому основним механізмом соціальної структури є кла- новість, замкнутість інформаційних потоків у відносно вузь­кій площині політичної верхівки суспільства. Зрозуміло, комунікації і в традиційному суспільстві існували на всіх рів­нях суспільного устрою, але найбільш значущі рішення ухва­лювалися і транслювалися в межах обмеженої групи людей, об’єднаних, як правило, загальним походженням (династія). Характерною межею повсякденних комунікацій Маклюен вважає неструктурованість інтересів широких верств насе­лення і, як наслідок, відсутність механізмів інформаційної репрезентації цих інтересів.

Інакше кажучи, комунікативні канали у традиційному сус­пільстві працювали лише в одному напрямі, доносячи до народних мас стратегічно важливі рішення, але не доносячи до правлячої верхівки реакції у відповідь. За словами А. Со­ловйова, що приєднується до позиції Маклюена, «в інформа­ційному просторі традиційного суспільства було значущим є лише те поле, яке формувалося в дуже обмеженому, верх­ньому рівні соціуму, а базові комунікації в цьому просторі складалися без участі соціальних аудиторій, чиї інформаційні контакти не мали яких-небудь владних значеннь»^[75]. Нерівно- важний розподіл комунікативних каналів призводив до виді­лення в інформаційному просторі традиційного суспільстві двох чітких сегментів, що умовно позначаються як «політич­на інформація» і «соціальна інформація», інформаційний об­мін між якими міг виникати лише спорадично і не приводив до стійких комунікативних зв’язків.

Друкарський етап, названий М. Маклюеном «Галактикою Гуттенберга», знаменує собою панування безликої продук­ції друкарні, яка одночасно створює масову аудиторію, що чутливо реагує на віяння книжкової моди і сприяє зростан­ню відчуження, оскільки комунікація стає опосередкованою. З одного боку, в друкарську еру зменшується загроза втрати значущої інформації, з іншого — джерелом знань все більше стає не живе спілкування, а книга. На перше місце виходить авторитет не вчителя, а автора книги. Можна сказати, що книгодрукування як процес виготовлення масової продукції стало одним з перших проявів капіталізму, що зароджується, з його потягом до фабричного способу виготовлення това­ру. Якщо в перші століття після винаходу книгодрукування держава продовжувала залишатися одноосібним гравцем на ринку друкарської продукції, то в XVIII ст. все кардинально змінюється — засоби масової інформації (перш за все, газети) бере в свої руки буржуазія, вбачаючи в них реальний спосіб інформаційної конкуренції з політичною владою. Монополія держави на інформаційний простір виявляється порушеною, у зв’язку з чим на світ з’являються нові способи регуляції ко­мунікативних каналів і взаємодії окремих сегментів інформа­ційного простору вже в умовах індустріального суспільства^[76].

Погоджуючись по суті з розробленою Маклюеном пе­ріодизацією розвитку засобів комунікації, Хабермас трохи інакше позначає провідну тенденцію розвитку комунікацій в індустріальному суспільстві (або в суспільстві «модерну»). Специфіка суспільства «модерну», на думку Хабермаса, поля­гала в тому, що в ньому опинилася сформована окрема під­система інформаційного простору, яка є сферою публічної інформації. Виникнення цієї сфери, побудованої на відкри­тому й раціональному використанні інформаційних ресурсів, пов’язується Хабермасом з епохою Просвітництва в інтелек­туальній сфері й поступовим наростанням капіталістичних тенденцій — у сфері економіки й матеріального виробни­цтва. Ідеальною моделлю публічної сфери були парламент­ські дебати, які в XVIII-XIX ст. викликали настільки великий інтерес громадськості, що дослівні звіти про ці дебати друку­валися в щоденних газетах. Інформаційний простір у даному випадку охоплював все суспільство, оскільки малося на увазі, що учасники дискусій раціонально й аргументовано вислов­лять свої точки зору, а широка публіка зможе сприйняти цю інформацію й позначити своє відношення до обговорюваних питань і до висловлюваних думок. Дана модель виявилася привабливою як для прихильників просвітницької ідеології, оскільки мала на увазі обдумування позицій і ухвалення ос­таточних рішень тільки після обговорення, так і для прихиль­ників демократичної форми правління, в очах яких публіч­ність інформації гарантувала чесність і прозорість діяльності урядових інститутів.

Преса стає інститутом представництва «третього стану» у владних структурах, що, разом з розвитком виборчих про­цедур, змінює спосіб взаємин між державою і суспільством, між політичним і соціальним типами інформації, про яких йшлося стосовно інформаційного простору традиційного сус­пільства. Інформаційні контакти між політичною владою й ма­совою аудиторією не тільки набувають стійкого характеру, що диктується назрілими змінами у соціальному просторі (Вели­ка французька революція), але й стають двосторонніми.

Ускладнення структури виниклого громадянського сус­пільства, що проявилося у виникненні партій, привело до посилення диференціації інформаційного простору, оскіль­ки почали вибудовуватися спеціальні комунікативні канали між владою і новими соціальними утвореннями. Інформа­ція про характер діяльності цих утворень по відношенню до державної влади (лояльність/опозиційність) стала важливим політичним ресурсом, що враховується при ухваленні стра­тегічних рішень. Саме перехід інформаційного простору під контроль буржуазії привів до розвитку нових інформаційних способів політичного впливу — пропаганда, маркетингові практики, реклама, PR-технології.

Зростання ролі публічної інформації привела до збіль­шення значущості преси, яка дійсно стала засобом масової ін­формації, набувши в західноєвропейському суспільстві XIX ст. статусу «четвертої влади» (разом з владою аристократії, церк­ви й парламенту)^[77]. Економічне підґрунтя цього процесу по­лягало в посиленні ринкових відносин і прагненні буржуазії, що народжується, до незалежності від традиційних «госпо­дарів життя» — аристократів і церковної верхівки.

Результатом розвитку преси стало створення, на думку Ю. Хабермаса, публічного інформаційного простору, що ви­користовує ресурси друкарської моделі комунікації і що ха­рактеризується яскраво вираженим критицизмом по відно­шенню до політичних інститутів, прагнення до відкритості суспільних і політичних дискусій, посилення незалежності інформації від державних цілей і інтересів. В цілому, розви­ток публічного інформаційного простору виступав логічним завершенням процесу розведення суспільства і держави, ха­рактерного для ліберальної тенденції в суспільно-політичній думці, що бере свій початок в ідеології епохи просвітництва (Ж. Ж. Руссо).

В ідеології Просвітництва опинилася прихована й реалі­зована згодом модель зменшення конфліктів в інформа­ційному просторі. Лібералістська модель досягнення взає­морозуміння, консенсусу, привела до того, що провідним імперативом існування соціального представництва в інфор­маційному просторі стала вимога толерантності й цивільної відповідальності індивідів або соціальних груп. Інновацією індустріального суспільства стало «відкриття» громадської думки — населення перестало бути пасивним споживачем інформаційних ресурсів, а стало виступати як активний су­б’єкт інформаційного простору.

Критичне відношення до проблеми громадської думки було неодноразово висловлено свого часу Ж. Бодрійяром^[78], який вказував на те, що появу мовчазної більшості (маси) потрібно розглядати в рамках цілісного процесу історичного опору соціальному. Помилково вважати маси якоюсь суттю, маси — це тінь, що відкидається владою. Маси — це безодня, що поступово поглинає владу. Гегемонія сенсу несе в собі те­рор схематизації, від якого й намагаються відхилиться маси, перетворюючись кінець кінцем на якусь подібність чорної дірки, що безжально відхиляє і скривлює всі випромінюван­ня, всі потоки, направлений до неї. Сила поглинання, ней­тралізації і розсіювання до перетворення в ніщо всього, що до неї направлено, перевершує зараз всю решту сил. Напри­клад, маси ніколи не приймали Ідею Бога, але лише його об­раз, і така доля чекала всю решту схем розуму. Разом з сенсом зникає й інформація, тому всі заклики, засновані на розсуд­ливості, до повнішого інформування мас, до підвищення їх культурного рівня, до забезпечення повноцінної соціаліза­ції — даремні, оскільки за всім цим маси відчувають тиск, якому і протиставляють стратегію розсіювання сенсу і спожи­вання тільки видовищ і знаків замість сенсу. Ухиляються маси від революційних ідеалів, як і від соціальної активності не внаслідок того, що вони дезорієнтовані спритною пропаган­дою з боку влади. Байдужість — це суть мас, це їх єдина прак­тика. Маси характеризує не негативність і вибух, а поглинання й імплозія. Раніше, коли владні механізми були централізова­ними й бюрократизованими, пасивність мас віталася владою і підтримувалося нею. Але тепер байдужість і пасивність мас провіщає крах влади, тому спостерігається трансформація її установок — підштовхування до участі в управлінні, до ак­тивності, заклики висловлюватися, говорити, дискутувати, масам нав’язують соціальність, участь у профспілкових та інших рухах тощо, але еволюція соціального змінилася інво­люцією. Тому, зараз з масою заграють, оточують її турботою, її досліджують, розгортають інформаційність, намагаючись реалізувати зворотний зв’язок, але ефект — зворотний. Ін­формація, яку намагаються ввести в маси з метою трансфор­мувати маси в енергію для побудови «соціального», лише здійснює подальше виробництво маси, все більш ослабляючи «поле соціальності». Шаленство пануючих зараз масмедіа й інформації руйнує соціальне, соціальна енергія мас згасла. З сенсом справа йде також, як з товаром. Раніше капітал був стурбований тільки виробництвом, оскільки із споживання проблем не виникало, зараз потрібно враховувати і попит, і споживачів, і їх потреби. Виробництво попиту і виробни­цтво соціального багато в чому — одне і те ж. Раніше і влада, і революціонери намагалися нарощувати виробництво сенсу. Сьогодні головна проблема системи — це виробництво сен­су, без якого влада виявляється, по суті, простим симулякром, тому виробництво попиту на сенс невимірно важливіше. Але врешті-решт виробництво попиту на сенс стане нездійснен­ним. Ситуація схожа на гру двох сторін і поки не можна сказа­ти, хто бере в ній верх: симуляція, яку влада обрушує на маси, або симуляція, яку маси у відповідь обертають на владу. Мов­чання мас — «це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке накладає заборону на те, щоб про нього говорили від його імені». Представників у мовчазної більшості немає — «репре­зентація розплачується за своє минуле панування»^[79].

З технологічної точки зору процес формування інформа­ційного простору також зазнав чималих змін: крім відкрит­тя друкарського способу виготовлення книг, було задіяне й машинне виробництво друкарської продукції, а потреби у безперервному збільшенні споживчої аудиторії приводило до формування нових засобів комунікації, перш за все, радіо й телебачення, що ознаменували собою настання ери засобів електронної комунікації.

Безперечним мінусом розгляду Ю. Хабермасом публічної сфери інформації, вже неодноразово відзначеним критиками, виявилося ігнорування ним інтересів власників і виробників засобів масової інформації, дії яких сприяли зміні конфігура­ції інформаційного простору у бік обслуговування владних інтересів. Ця тенденція особливо виразно виявилася в період, коли інформатизація комунікативних процесів призвела до утворення засобів масової інформації (телебачення й Інтер- нет), а також особливої форми представницької демократії, що одержала назву медіакратія.

XX ст., разом з багатьма інших звершень, видозмінило й пануючий тип комунікації — на зміну книзі прийшов екран, який багато в чому повернув людину до часу, коли інформа­ція доносилася до свідомості за допомогою візуального ряду (простіше кажучи, зображення, а не тексту). М. Маклюен оптимістично вважав, що телебачення, відновлюючи втраче­ну гармонію між раціональним і плотським, між візуальним і вербальним, між понятійним і метафоричним, повертає лю­дині цілісність і повноту сприйняття й переживання нею сві­ту^[80]. Через декілька десятків років, цей прогноз вже не вигля­дає реалістичним. Телебачення, а, тим більше, Інтернет, пере­носить людину навіть в найвіддаленіші куточки планети, дає ілюзорну можливість відчути себе учасником подій на іншо­му кінці земної кулі, що народжує, за словами Ж. Бодрійяра, «емоційну відчуженість». Телеглядач може, сидячи на дивані, спостерігати за ходом війни в Іраку, навіть більше — війна для нього існує лише у вигляді екранної заставки, яку можна змінити одним натисненням кнопки.

Разом з тим, інформаційний простір постіндустріально- го суспільства виступає як закономірна стадія розвитку сус­пільства і його компонентів, тому цілком виправданим пред­ставляється застосування до його аналізу тим тих методів, які були апробовані на дослідженні попередніх історичних епох. Можна погодитися з російським дослідником В. Устьян- цевим, що «ступінь застосовності класичних і некласичних парадигм інформаційного простору індустріального суспіль­ства до аналізу постіндустріального суспільства пояснюєть­ся тим, що інформатизація соціуму не підриває просторові структури, що склалися, а змінює форми соціальної детермі­нації людської діяльності в просторі»^[81].

Симптомом епохи засобів електронної комунікації стає структуризація часу постійними випусками новин, які створю­ють абсолютно особливий образ людини, яка не зобов’язана все знати, але зобов’язаний завжди «бути в курсі». Можли­вості практично безмежного розширення комунікації в со­ціальному просторі, коли людина по Інтернету може знайти своїх однодумців практично в будь-якій країні світу (у 1998 році була зафіксована перша спроба створення мережевого етно­су не на підставі спільності території або мови, а на підставі спільності інтересів), не означають протікання аналогічних процесів і в соціальному часі. Швидше, навпаки, розпилю­вання людини в інформаційному просторі приводить до його неможливості зібрати себе як хронологічно впорядкова­ну послідовність станів і точок зору. Представники сучасної молоді, розділені буквально декількома роками, вже насилу знаходять спільну мову у сфері особистих інтересів (змі­нюється як сленг, так і кумири, цінності і стилі поведінки) — на зміну проблемі «батьків і дітей» приходить проблема «старших і молодших дітей». Крім того, постійне отримання інформації стає своєрідним наркотиком, що вимагає все но­вих і нових доз (у психології цей процес отримав назву «синд­ром нав’язливого споживання інформації», симптомами чого служить непомірний перегляд телепередач або розгадування кросвордів).

Розростання й інформатизація сфери комунікацій — ці чинники позначаються і на характері політичного устрою суспільства, відбувається «замикання» людини на «приват­ній» сфері власних інтересів, тоді як сфера «публічна» стає підпорядкованою, що примушує політичних діячів підстро­юватися під бажання публіки. Симптоматичним явищем пе­ретворення політики у свого роду телевізійне шоу стає зміна основного типу радників будь-якого політичного керівника — якщо в 60-і роки як такі виступали speechwriters (уклада­чі мов), то в 90-і роки їм на зміну приходять imagemakers (творці образів). Мистецтво переконання поступається міс­цем мистецтву справляти відповідне враження на телевізійну аудиторію.

Зміна ціннісних пріоритетів не могла не викликати від­повідного відгуку в структурі соціального і політичного про­стору сучасного суспільства. Посилюється темп виготовлен­ня і споживання інформації, що приводить до явища «фу- турошоку», яке описує в одній з своїх робіт американський футуролог Е. Тоффлер, тобто багато разів посилюється швид­кість соціальних взаємодій і пов’язаних з ними змін у со­ціальній інфраструктурі. У соціокультурній ситуації, при якій головним чинником, що впливає на соціальний успіх людини, стає рівень його інформаційного забезпечення, про­відним соціальним інститутом стає освіта. Надзвичайно важ­ливого значення набуває вже не базова освіта і набір знань, що робить суб’єкта фахівцем у конкретній галузі науки або практики, а оволодіння навиками отримання нових знань і, відповідно, готовність до постійного підвищення або навіть зміни своєї кваліфікації.

Домінуючою стратегією політичних суб’єктів стає поси­лення контролю за ступенем розповсюдження інформації, причому основним способом такого контролю стає вже не посилення цензури, а різке збільшення джерел інформації за короткочасний проміжок часу, що позбавляє людину можли­вості розібратися в ситуації. З метою досягнення подібного ефекту, створюються нові джерела інформації або забезпе­чується доступ до вже існуючих засобів масової інформації.

Подальший розвиток телебачення, радіо, телефонії, кос­мічних і телекомунікаційних каналів зв’язку, а найголовніше, стрімко розширення інформаційного й комунікаційного по­тенціалу глобальної комп’ютерної мережі Інтернет привело до утворення в сучасному суспільстві електронної інформацій­ної структури, паралельної традиційній. І надалі електронна інформаційна структура може стати по суті основним джере­лом інформації для людини, роблячи безпосередній вплив на її психічну діяльність і формування її соціальної поведінки.

Ще однією тенденцією, що анігілює публічність інформа­ції, стає локалізація інформаційного простору, що полягає в утворенні особливих сегментів, що структурно є перепле­тенням новітніх комп’ютерних технологій з соціальними структурами, які піддаються безперервній модернізацїї. Ко­жен сегмент інформаційного простору перетворюється на об’єкт конкурентної боротьби між власниками засобів елек­тронної комунікації за ексклюзивність права надання інфор­маційних послуг. Як приклад можна привести спеціалізацію телевізійних каналів на цільовій аудиторії, що належить до певних соціальних груп: ділові канали, де основними пові­домленнями, що передаються за допомогою комунікативних каналів, є відомості про фондові ринки і біржові індекси; сі­мейні канали, орієнтовані на практично застосовну складову інформаційного простору; розважальні канали, що надають інформаційні послуги розважальної та ігрової властивості.

Прагнення зберегти свій життєвий світ у недоторканності й об’єктивні ускладнення, що виникають при здійсненні цьо­го прагнення зважаючи на наявність безлічі джерел інформа­ції, що суперечать один одному, можуть послужити джерелом архаїзації життєвих цінностей і пріоритетів. Пануючим праг­ненням людини стає консервативна спрямованість на збере­ження існуючого стану речей або відновлення того порядку, який уявляється суб’єкту ідеальним варіантом життєвої стра­тегії, що може призвести до некритичного відношення до од­ного джерела інформації і повного заперечення альтернатив­них джерел, неможливості неупередженого й об’єктивного оцінювання ситуації, що складається.

Комунікативність, як властивість соціальної реальності, є сукупністю умов, що забезпечують можливість встановлення діалогу, взаємодії між двома суб’єктами—індивідуальними або соціальними. Але в умовах інформатизації і комп’ютеризації соціальної реальності як невід’ємна умова подібної взаємодії виступає наявність налагоджених комунікацій, каналів транс­ляції і репродукції інформації, що дозволяє вважати найбільш характерною властивістю сучасного інформаційного просто­ру не комунікативність, а комунікаційність. Під визначення комунікаційності підпадають технології й засоби комунікації, сприяючі встановленню контактів між виробниками, посе­редниками і споживачами інформації. Дана відмінність доз­воляє говорити про необхідність методологічного синтезу ко­мунікативного і комунікаційного підходів з метою найбільш адекватного відображення характерних рис інформаційного простору в умовах сучасного соціального розвитку.

Таким чином, комунікаційну природу інформаційного про­стору можна виразити в наступному. Комунікаційний під­хід будується на теорії «публічної інформації» Ю. Хабермаса і еволюціоністському баченні засобів комунікації М. Маклю- ена. Його безперечною перевагою, у порівнянні з існуючими соціально-філософськими підходами, є зосередженість на пи­таннях структуризації інформаційного простору і виявлення його значущості в повсякденному житті сучасної людини.

Комунікація є невід’ємним феноменом життєвого світу людини, забезпечуючи інтерсуб’єктивний характер його утво­рення і функціонування. Життєвий світ, у свою чергу, висту­пає як межа комунікації, зумовлюючи наявність схожих для всіх учасників комунікації тем спілкування; умова комуніка­ції, оскільки наявність життєвого світу є фундаментальною властивістю спільності різних індивідів, що долає різницю точок зору, а також джерело сенсів комунікації, на якому базу­ються сформульовані в процесі взаємодії точки зору.

Нарративізація комунікативного досвіду, що виробляєть­ся в процесі окремих актів комунікації, приводить до усвідом­лення єдності точок зору, що висловлюються щодо окремих ситуацій, тобто сприяє формуванню особової ідентичності. Схожість одиничної точки зору з аналогічними оцінками, ви­словлюваними представниками певної соціальної групи, при­водить до утворення соціальної ідентичності. Таким чином, комунікація сприяє соціалізації індивіда, а також підтримці й трансформації запасу соціальних стереотипів, способів їх актуалізації й легітимації.

Окремі комунікативні акти, учасники яких звертаються до запасу соціально значущої інформації, що є в суспільстві, ак­туалізуючи її, або змінюючи відповідно до принципу когерент­ності, є невід’ємною частиною соціального життя. Разом з тим, в сучасному суспільстві структуру інформаційного простору утворюють технології й засоби комунікації, що дозволяють встановити контакт між різними сторонами діалогу незалежно від просторово-часових координат їх функціонування. Інфор­маційний простір, з точки зору комунікаційного підходу, є су­купність комунікаційних технологій, що забезпечують взаємо­дію між виробником, передавачем і споживачем інформації.

Відмінність у способах комунікації визначає своєрідність інформаційного простору в різні історичні епохи, тому М. Мак- люен пропонує наступну періодизацію динаміки інформа­ційного простору, відповідно до основних способів комуніка­ції — усний і письмовий (традиційне суспільство), книжний (індустріальне суспільство) і електронний (постіндустріальне суспільство).

Специфіка інформаційного простору в рамках постіндуст- ріального суспільства з позицій комунікативного підходу по­лягає у формуванні засобів електронної комунікації, сприя­ючих подоланню інформаційним простором меж державних суб’єктів і утворенню транснаціонального інформаційного простору. Сучасний інформаційний простір утворюється з безлічі комунікативних каналів, що, з одного боку, полег­шує для індивіда процес отримання інформації, а з іншого — створює ускладнення для раціоналізації комунікації й вибу­довування власної ідентичності.

На підставі викладеного вище можна виділити деякі пози­тивні цивілізаційні тенденції сучасного суспільства, які свід­чать про комунікативну природу інформаційного простору.

В процесі інформатизації цілеспрямовано формуються й розвиваються інформаційні потреби суспільства, що при­пускає створення таких умов, при яких у людини в процесі її життєдіяльності виникає необхідність і інтерес до підвищен­ня свого рівня інформованості й інформаційної культури. Ці умови можуть бути як економічними, так і соціальними. Без цілеспрямованого розвитку інформаційних потреб суспіль­ства не можна розраховувати на успіх інформатизації, оскіль­ки в цьому випадку результати інформатизації можуть ви­явитися просто незатребуваними.

Таким чином, інформатизація, з одного боку, сприяє най­більш ефективному задоволенню потреб в комунікації, а, з ін­шого — вона породжує нові інформаційно-комунікативні потреби. Наявність інформаційних потреб дозволяє говори­ти про інформацію як про ресурс, що задовольняє ці потреби. Відзначимо, що зростання інформаційних потреб сприяє ін­телектуалізації й духовному розвитку як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Перетворення інформації в комутаційний ресурс, що ви­значає розвиток цивілізації. В кінці XX століття вперше в роз­витку людського суспільства інформація стає пріоритетним ресурсом. Успішне вирішення проблем соціально-економіч­ного розвитку суспільства багато в чому визначається тим, наскільки ефективно використовується інформація як ресурс у всіх сферах діяльності, наскільки широко застосовуються сучасні інформаційні технології як засіб використання інфор­маційного ресурсу. Інформатизація дає можливість масового використання інформаційних технологій у всіх сферах діяль­ності людини, створення автоматизованих інформаційних систем, що ефективно підтримують функціонування еконо­мічних, організаційних і соціально-культурних структур (на­укова і освітня діяльність, промислове виробництво, фінан­сова діяльність, охорона здоров’я, торгівля, діяльність різних органів влади і т. д.).

Обробка й застосування інформаційного ресурсу за допо­могою сучасних інформаційних технологій сприяє підвищен­ню ефективності використання і економії трудових, речовин­но-енергетичних, фінансових ресурсів. В цілому відбувається фундаментальна зміна структури ресурсів, необхідних для життєдіяльності суспільства, і на передній план висуваються саме інформаційно-комунікаційні ресурси. Використання та­ких ресурсів і сучасних інформаційних технологій у сфері ма­теріального виробництва дозволяє вирішувати принципово нові задачі, недоступні у разі застосування тільки речовинно- енергетичних технологій. Таким чином, інформація все біль­шою мірою використовується як ресурс розвитку держави і найважливіший якісний чинник переходу на шлях комуні­каційного розвитку суспільства.

Інформатизація опирається на використання всіх засобів традиційної й сучасної інформаційної технології, яка включає не тільки комп’ютери, але й телекомунікації, візуально-аку­стичні пристрої, інтегровані інформаційні мережі різноманіт­них типів тощо^[82]. Уже тільки перераховане дозволяє зробити висновок про системний характер процесу інформатизації. Ця системність інформатизації виявляє себе ще й у тому, що суміжні інформаційні галузі: зв’язок, теле- й радіомовлення, журнально-газетна й книговидавнича справа, фото-, відео- й аудіоіндустрія все в більшій мірі поєднуються з усіма про­шарками електронно-обчислювально-програмної промисло­вості. Інформатизація дозволяє системно на базі інформацій­них технологій зв’язати воєдино всі інформаційно-комуні­каційні послуги. Підкреслимо, що саме злиття когнітивних, соціокультурних і техніко-технологічних процесів найбільш адекватно характеризує процес інформатизації.

Для використання інформації як пріоритетного ресурсу розвитку суспільства необхідне підвищення інтелектуально­го рівня перш за все окремої людини. Інформація може бути ресурсом тільки для людини, що досягла певного рівня інте­лектуального розвитку, яка зможе використовувати інформа­цію саме як ресурс, інакше інформація стає інформаційним шумом, який тільки збільшує ентропію даної системи, тобто суспільства. Тому інтелектуалізація суспільства пов’язана, перш за все, з розвитком освіти, підвищенням якості підго­товки фахівців, досягненням високого рівня інформаційної культури і т. д. Розвиток процесу інформатизації суспільства і подальше становлення інформаційного суспільства приво­дить до необхідності постійно вчитися, підвищувати кваліфі­кацію, а іноді й перекваліфіковуватися. Таким чином, процес освіти стає безперервним протягом всього життя людини. У зв’язку з цим, особливої важливості набуває віртуаліза- ція освіти, яка виявляється в створенні систем дистанційно­го навчання, систем відкритої освіти, що дають можливість формувати індивідуальні програми для навчання.

Нові інформаційні технології відіграють велику роль у роз­витку інтелектуальних здібностей людини. Ці технології роз­глядаються фахівцями як засіб розвитку таких якостей люди­ни XXI століття, як системне наукове мислення, конструктивне образне мислення, розвинена уява, просторове і асоціативне мислення, розвинена інтуїція, варіативність мислення і відчут­тя нового, хороша лінгвістична підготовка і володіння інозем­ними мовами, які найбільшою мірою забезпечують можли­вості широких міжнаціональних контактів людини.

Підвищення інтелектуального рівня окремої людини веде до інтелектуалізації всього суспільства в цілому, що є необ­хідною складовою процесу інформатизації, оскільки тільки суспільство з високим інтелектуальним потенціалом здатне реалізувати всі можливості інформатизації, а не зупинятися тільки на техніко-технологічній стороні цього процесу.

Сучасні інформаційні технології, звільняючи людський інтелект від рутинних операцій, багато разів збільшуючи за­пас і різноманітність доступної йому інформації, є могутнім чинником стимулювання творчої діяльності. Особливу роль в контексті комунікації інформаційного простору відіграє віртуалізація науки. В даний час у світовій науковій спільноті набули широкого поширення так звані «розподілені творчі колективи». Оперативна взаємодія членів таких колективів відбувається за допомогою мережі Інтернет. Сучасні й перс­пективні технології віртуальної реальності, якщо їх спеціаль­но орієнтувати на підтримку творчості людей в тій або іншій сфері, можуть істотним чином полегшити підготовку й ре­алізацію творчих процесів. Творча людина сьогодні має мож­ливість створювати спочатку деяку віртуальну реальність у своїй галузі і тільки тоді переходити до процесу матеріалі­зації цієї віртуальної реальності у вигляді креслень, малюнків і т. п., які, до речі, теж можуть бути зафіксовані на електрон­них носіях інформації.

Сучасні інформаційні технології є способом залучення людини до джерел і змісту всієї світової культури. Інформа­тизація — найважливіший спосіб усуспільнення знань, пере­творення їх в загальне надбання. Відзначимо, що тільки на основі загальнодоступності знань і всіх досягнень світової культури і може відбутися зміна традиційних світоглядних установок суспільства на цінності і принципи соціальних ко­мунікацій.

Таким чином, в процесі інформатизації потужно транс­формується інтелектуальний потенціал соціуму за допомо­гою засобів інформатики, особливо заснованих на системах штучного інтелекту. Відбувається підвищення інтелекту­ального й інформаційного потенціалу нації, тобто здібності людей проводити і засвоювати нові знання, істотно розши­рюються можливості пізнання й комунікацій. Це приво­дить до зростання інтелектуалізації суспільства в цілому, що особливо важливо для становлення ноосферного інтелекту людства.

В даний час все частіше рівень розвитку того або іншого суспільства оцінюється за рівнем розвитку його інформа­ційної сфери. Разом з техносферою створюється інфосфера як планетарна інфраструктура, об’єднуюча інтелектуальні комп’ютерні системи і глобальні телекомунікаційні мережі. На основі створеної інфосфери суспільство опановує проце­си виробництва і розумного використання інформації, долає інформаційну кризу і якнайповніше реалізує право доступу кожної людини до інформації.

В майбутньому інфосфера дозволить здійснити безперерв­ний моніторинг стану навколишнього середовища з метою збору інформації для запобігання негативним впливам лю­дини на природу і вживання дієвих заходів для захисту лю­дини від природних явищ, що завдають збитку її здоров’ю, матеріальному і соціальному стану. Сьогодні за допомогою інфосфери не просто охоплюється вся цивілізація, але й фор­мується свій, багато в чому ще замкнутий світ. Серед творців і користувачів інфосфери вже затверджується інший спосіб мислення, комунікацій, нова етика й культура розуміння; комп’ютер, інформаційна техніка і технології відкривають і нові виміри свідомості.

Таким чином, йдеться не просто про нову технологічну епоху в розвитку людства, що змінює еру послідовно наро­щуючих свою потужність енергетичних технологій. По суті можна зробити висновок про те, що інфосфера є третьою природою, що піднімається над першою природою як такою і штучною природою, створеною людиною. Більше того, ін­фосфера сполучає природне і штучне середовища, утворюю­чи новий інтелектуально-комунікаційний простір.

Використання комп’ютерних технологій створює прин­ципово інші можливості не тільки в отриманні людиною но­вих знань, але і в розвитку її відчуттів і всієї емоційної сфери. Комп’ютерні технології стають, наприклад, інструментальною основою екранного мистецтва, яке, знаходячи нову якість, ро­бить широко доступними шедеври світової культури.

Розвиток інформаційних технологій приводить до появи глобальних інформаційних мереж (таких як мережа Інтер- нет). Глобальні інформаційні мережі, роблячи інформацію загальнодоступною, формують нові типи людських кому­нікацій, багато в чому трансформують колишні цінності і пропонують нові, такі як відкритість суспільства й людини, пріоритетний розвиток пізнавальної здатності людей, їх ду­ховності.

На основі глобальних комп’ютерних мереж формується розподілений банк знань. Основу цього банку знань складає фундаментальна науково-технічна інформація, що відобра­жає закони розвитку природи і суспільства. Це та інформа­ція, яка всеосяжно описує наукову картину світу. Наукова картина світу є певного системою знань, яка при відчуженні від конкретного співтовариства втрачає свій операційний ха­рактер. Тому, щоб картина світу могла виступати як описова структура наочної реальності, вона сама повинна бути описа­на. Як такий інформаційний опис наукової картини світу (ін­формаційної моделі світу) і служитиме вказаний банк знань. На нашу думку, формування такої інформаційної моделі сві­ту стане одним з найважливіших результатів інформатизації, який позитивно позначиться на вирішенні багатьох глобаль­них проблем цивілізації.

Створення банку знань, для користування яким буде до­сить наявності персонального комп’ютера, відкриє широкі можливості багатократного і швидкого використання знань, накопичених усім людством. Завдяки процесу інформатиза­ції знання стають загальнолюдським надбанням. Підкресли­мо, що знання — єдина форма колективної власності, яка тільки примножується від використання. Відповідно, вико­ристання банку знань приводить тільки до його подальшо­го поповнення й розвитку. У принциповій невичерпності розподіленого банку знань і полягає особливість цього типу власності.

Зростання й накопичення знань є визначальним чинником розвитку людства, спрямований стійкий розвиток у принципі неможливо здійснити без інформаційного забезпечення. Об­сяг інформації, необхідний для переходу до стійкого розвит­ку, на багато порядків вище, аніж при стихійному розвитку суспільства. Але справа не тільки в кількості інформації, але і в її якості. Важливо забезпечити перехід до стійкого розвит­ку необхідною по кількості й якості інформацією. Роль такого інформаційного забезпечення і відіграватиме розподілений банк знань, створений на основі сучасних інформаційно-ко­мунікаційних технологій.

На певній стадії розвитку інформатизації відбувається формування глобальної інформаційної системи, розвиток якої приведе до інформаційного об’єднання людства в єди­ний соціум. Відзначимо, що це може мати вирішального зна­чення для глобалізації процесу переходу цивілізації на шлях стійкого розвитку^[83]. Єдиний людський соціум буде з необхід­ністю володіти інтелектом, але це буде вже емерджентно но­вий — інтегральний інтелект, який не може бути зведений до простої суми окремих інтелектів, його складових, цей інте­лект володітиме принципово новою системною якістю.

Інтегральний інтелект — це система, об’єднуюча людей інформаційними зв’язками, завдяки якій їм стають доступ­ні загальні знання, загальне розуміння ситуації. В результаті неминуче виникає єдине бачення того, що відбувається як основа для загальних вирішень і дій. Інтегральний інтелект об’єктивно стане якимсь інструментом, що управляє діями людей. Інформаційною підтримкою такого управління слу­житиме банк знань, заснований на сучасних інформаційних технологіях. Будучи озброєним усіма технічними нововве­деннями інформаційних технологій, інтегральний інтелект придбає справді дивовижну могутність. Формування інтег­рального інтелекту має велике значення для вирішення гло­бальних проблем сучасної цивілізації, переходу до стійкого розвитку, а також для створення інформаційного суспільства і подальшого становлення ноосфери.

Найважливішою тенденцією сучасного процесу інформа­тизації є становлення інформаційного суспільства спочатку в країнах-лідерах інформатизації, а в перспективі — глобаль­ного інформаційного суспільства, що не виключає різноманіт­тя в окремих країнах і регіонах. У інформаційному суспільстві широке застосування інформаційного ресурсу кардинальним чином змінює всю структуру соціальної діяльності. Основу соціальної динаміки в інформаційному суспільстві складуть не традиційні матеріальні, а інформаційні, інтелектуальні ре­сурси — знання, наука, організаційні чинники, інтелектуаль­ні здібності людей, їх ініціатива, творчість.

Завдяки засобам інформатики і новим інформаційним тех­нологіям діяльність переважної більшості (до 90%) населення країн, що вступили в стадію інформаційного суспільства, буде так чи інакше пов’язана з інформацією. І лише решта частини населення трудитиметься в матеріальній сфері, тобто в про­мисловості і сільському господарстві. Таке переструктуруван- ня діяльності людини сприятиме значному зниженню антро­погенного тиску не біосферу, що є важливим чинником збере­ження стійкості біосфери. Інформаційне суспільство дозволяє вирішувати глобальні проблеми сучасної цивілізації, наяв­ність яких є серйозною перешкодою для переходу цивілізації до стійкого розвитку в планетарному масштабі.

Таким чином, основним чинником, що структурує й змі­нює інформаційний простір постіндустріального суспільства, стає діяльність засобів електронної комунікації, перш за все, Інтернету. Оскільки глобалізований інформаційний простір здійснює вплив на всі сфери суспільного життя, то особли­вий інтерес викликає з’ясування тієї ролі, яку відіграють за­соби електронної комунікації в процесах функціонування соціальних інститутів і життєдіяльності окремих індивідів. Річ у тому, що сам термін «засоби електронної комунікації» не стає предметом концептуалізації, тому дослідники, що пи­шуть про сучасні наслідки комп’ютерної революції, роблять акцент на окремих сферах, у яких застосовуються дані засо­би, наприклад, аналізують потенціал розвитку Інтернет-біз- несу або медіакратії. З нашої точки зору, необхідно спершу поставити питання про те, які власне інновації вносить поява засобів електронної комунікації в процес комунікації людей, яким чином цифрова форма подачі інформації полегшує про­цес досягнення консенсусу, або створює достатньо серйозні перешкоди на шляху до взаємовигідної угоди.

1.3.