4.1. ІНТЕГРАЦІЯ ТА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СВІТОВОГО ПРОСТОРУ

Інтеграція та інтернаціоналізація світового простору є важливими характеристиками загального процесу соціально- економічної, політичної та духовно-культурної трансформації, яка здійснюється в усіх сферах суспільного життя.

і гібридизацію старого та нового, тобто змішані форми. Трансформаційний рух є багатоваріантним. Це не тільки рух до нового, а й модернізація старого та традиціоналізація інновацій, пробудження потрібного минулого, вивільнення його від рис стародавності та знищення невиправданих форм теперішнього чи утопічних перекручень того, що вважають майбутнім [19, с. 249-251].

Виходячи з цих міркувань, можна говорити про те, що трансформація залежить від загальних тенденцій змін та ступеня керованості суспільства.

Згідно з концепцією "хвиль глобальної інтеграції", перша з них прокотилася у XVI ст. внаслідок великих географічних відкриттів і супроводжувалася активним розвитком торгових зв'язків Європи з Америкою. Це сприяло формуванню світового ринку та європейській експансії до країн Азії, Африки та Латинської Америки.

Друга хвиля глобальної інтеграції спостерігалася з 40-х або 70-х рр. XIX ст. до 1914 р., коли почали здійснюватися ∏ 255 h

широкомасштабні поставки маси товарів на далекі відстані, розширювалася світова торгівля, розпочалася епоха вільної торгівлі. Це стало основою для формування глобальної економіки та світового господарства як цілісної системи на основі міжнародного географічного поділу праці.

Лібералізація міжнародних економічних відносин спри­яла переходу до відкритої економіки і мала антимонопольний характер. Але чимало держав, як правило, одночасно зацікавлені як у лібералізації та відкритті своєї економіки, так і в протекціонізмі - захисті її від негативних впливів зовнішніх факторів. З епохи первісного накопичення капіталу найважливішою складовою економічної політики держави стало співвідношення протекціонізму щодо вітчизняного підприємництва та лібералізації міжнародних економічних відносин, де склалися дві крайнощі - від переважної опори на власні сили (автаркія) до активної боротьби за ринки сировини та збуту.

У подальшому в умовах глобалізації особливої актуаль­ності набула поетапна світогосподарська інтеграція, що поєд­нує відкритість до зовнішнього світу із захистом національних інтересів. В економіці мистецтво політики стало полягати в пошуку оптимальних для конкретного місця і соціального часу відносин між протекціонізмом та лібералізацією. Преференції для ввезення іноземного капіталу та обмеження для імпорту товарів мали поєднуватися з селективним протекціонізмом стосовно вітчизняного підприємництва. Однак протекціонізм не можна підміняти ізоляціонізмом. Державна протекція вітчизняного виробника без співвіднесення з лібералізацією може лише загальмувати економічний розвиток. Разом з тим, на період реформ держава зобов'язана виконувати роль

гаранта соціальної захищеності громадян від негативних наслідків відкритості до зовнішнього світу (фінансових та інших криз). З точки зору теорії про абсолютні і порівняльні переваги у міжнародній торгівлі (А.Сміт, Д.Рікардо та ін.). структура зовнішньої торгівлі повинна визначатися порівняльними, а не абсолютними перевагами.

Після закінчення Другої світової війни лідерами геоекономічного підходу в міжнародних відносинах стали США, засновуючи свої дії на концепції "єдиного світу" (Дж. Кеннан). Доктрина "єдиного світу" передбачала залучення Радянського Союзу у новий світовий порядок, зокрема план Маршалла передбачав виділення економічної допомоги Радянському Союзу, що мало сприяти більшій відкритості народного господарства та розвитку ринкових відносин. Однак "стримування шляхом інтеграції" зазнало невдачі, і в основу нової американської геополітики була покладена геоеконо- мічна стратегія згідно теорією "зон життєвих інтересів", що обґрунтовувала військову присутність США в різних регіонах світу економічними інтересами.

Важливу роль у розвитку геополітичних процесів зіграла теорія Ф.Броделя про світи-економіки. У фундаментальній праці "Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, 15-18 ст." (1967) Ф.Бродель здійснив історичний синтез усіх сторін життя суспільства і показав, що світова економічна історія постає як зміна протягом п'яти-шести століть панування певних економічно автономних регіонів світу - світів-економік.

І.Валлерстайн запропонував триланкову ієрархічну структуру світової системи: ядро - напівпериферія - периферія. Ядро становлять кілька економічно потужних держав, які здійснюють політичний світовий контроль. У період структурної перебудови світової економіки і відповідної трансформації політичної карти зміни відбуваються за рахунок "напівпериферії". З неї одні країни переходять на верхній ступінь (ядро), інші деградують до стану периферії.

Теорія світових систем акцентувала уваїу на геоекономічному підході, і прихильники світ-системного підходу розглядають єдиний світ-економіку як особливий суб'єкт міжнародних відносин, що визначає політичну поведінку держав.

У аналізі інтеграційних процесів важливо звернути ува­їу на теорію про цикли світової кон'юнктури російського економіста М. Кондратьева, який визначив закономірність світового економічного та технологічного розвитку у вигляді циклів, які відображають переважно підйом і занепад провідних галузей світового господарства. Циклічність зачіпає в першу черіу господарство високорозвинених країн, які становлять "центр" світової системи. Через міжнародний поділ праці світове ядро впливає на інші держави. Тривалість циклу становить 40-60 років.

Вчення про цикли світової кон'юнктури сприяло створен­ню моделі Кондратьева - Валлерстайна, пов'язавши геополі­тику зі світовою економікою.

І.Валлерстайн виділив стадії "гегемоністського циклу". На першій стадії "висхідної гегемонії" виявляється геополітичне протиборство, коли великі держави змагаються за право на лідерство. Довгострокову економічну переваїуотримуєдержава, де концентруються нові технологічні досягнення, що підви­щують ефективність виробництва. На другій стадії відбувається загальний спад у світовій економіці, що обмежує можливості для експансії. Однак висхідна держава, маючи технологічні, виробничі і торгові переваги, здатна захистити свої інтереси і досягає зрілості. До неї переміщається світовий фінансовий центр, і настає "справжня гегемонія". Гегемон, що володіє високою конкурентоспроможністю на зовнішньому ринку, виступає за відкритість світової економіки і вільну торгівлю. Заключна стадія "падіння гегемонії" пов'язана зі зниженням ефективності виробництва і посиленням протекціоністських заходів у протистоянні з суперниками, які набирають силу. Наклавши триланкову модель на "довгі хвилі" розвитку світового господарства (цикли Кондратьева), І.Валлерстайн виявив переміщення світового "ядра" за останні двісті років. Центр ваги світової економіки змістився з Великобританії до Німеччини і далі в період "глобальної цивілізації" на схід у США. У сучасному світі "ядро" продовжує дрейфувати на американський захід до Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Теорія !.Валлерстайна довела помилковість погляду на світову історію як єдину поступальну траєкторію, яку рано ∏ 259 h

чи пізно повинні пройти всі країни. Надалі американськими політологами були розроблені довгі цикли світової політики, або "цикли лідерства". Зміна таких циклів періодично змінює геополітичну структуру світу (світовий порядок), сприяє висуненню нових великих держав і розширенню зон їх впливу.

Аналіз цих процесів доповнюється сьогодні концеп­цією ділових (економічних) циклів, що відбивають коли­вання національного продукту, доходу та зайнятості і супроводжуються підвищенням або зниженням економічної активності в період до 10 років.

"Економізація" геополітики на основі світ-системного підходу була підтримана П.Дж.Тейлором у вченні геоеконо- мічного моноцентризму. Сутність цієї концепції полягає в тому, що геополітична гегемонія держав здійснюється як абсолютне домінування у міжнародній системі відносин в економічній, політичній та ідеологічній сферах. Гегемонія досягається, насамперед, на основі економічної переваги, коли виробнича, торговельна та фінансова діяльність однієї держави стає більш ефективною, ніж інших. Перевага над суперниками досягається за рахунок створення нових монопольних продуктів за допомогою нововведень і розширення попиту. Це сприяє виробничому, торговельному, а згодом і фінансовому домінуванню, і держава стає світовим гегемоном. Вчений увів поняття геополітичної динаміки в зміні світових порядків, поглибив світ-системний підхід І.Валлерстайна, органічно зв'язавши глобальний, національно-державний і локальний просторові рівні політики. У зв'язку з цим Тейлор виділив три геоекономічних цикли гегемонії в новій історії: Голландії (середина 17 ст.), Британії (середина 19 ст.) і США (середина 20 ст.).

Тейлор широко використовує поняття "геополітичний код", який змінюється протягом історії держави. Код включає національні інтереси, сферу впливу, відносини з сусідніми країнами, тобто весь географічний спектр відносин і способів взаємодії з зовнішнім світом. На думку Тейлора, соціал- демократичні принципи досягають найбільшого ефекту в країнах, що знаходяться на досить високому рівні економічного розвитку (світового "ядра"). У країнах "периферії" і "напівпериферії" за обмеженості коштів на соціальну політику і домінуванні громадян, що не володіють економічною гідністю, реально відсутня система свободи вираження політичних поглядів, а голоси бідного електорату можна купити.

Вчений розглядає світ як жорстку ієрархічну систему з домінуванням країн "ядра" і "головною" державою. Періоди відносної геополітичної стабільності, які характеризуються пануванням провідної держави, він пов'язує з кондратьєвсь- кими циклами економічного розвитку. Перехід від одного світового геополітичного порядку до іншого відбувається протягом коротких драматичних періодів, таких, як світові війни, епідемії і голод. Хоча концепція Тейлора базується на економічному фундаменті теорії довгих циклів, причини моїутності держави він бачить, перш за все, в привабливості ідей, що лежать в основі її внутрішньої і зовнішньої політики. Тейлор відкидає можливість конфлікту між Північчю і Півднем, але не виключає зростання інтеграційної ролі ісламського фундаменталізму. Він висловлює тривоіу з приводу того, що піднімаються хвилі націоналізму і подальшого дроблення держав. Вчений вважає ідею нації-держави спадщиною європоцентризму, здатною дестабілізувати світ.

У рамках глобального моделювання, започаткованого Римським клубом, найбільший інтерес щодо перспектив інтеграції та інтернаціоналізації викликали такі концепції, як геополітична концепція "Північ-Південь", конвергенція держав з різним соціально-економічним устроєм.

У доповіді Римського клубу "Перетворення міжнародного порядку" було визначено, що "новий світовий порядок" необхідно формувати на основі скорочення гонки озброєнь, подолання продовольчої кризи і наслідків "демографічного вибуху". Для цих цілей необхідно створити наднаціональні інститути, покликані забезпечити перерозподіл ресурсів на користь країн, що розвиваються. Ідейною основою теорії глобалізації став геоекономічний проект планетарного існування людства на основі ринку і демократії.

Повертаючись до теорії "хвиль інтеграції", зазначимо, що у зв'язку з тим, що міжнародна інтеграція має циклічний характер і періоди інтеграції змінюються періодами дезинтеграцїї, можна виділити такі цикли: перший глобальний інтеграційний цикл продовжувався з 1846 р. до 1914 р., з 1914 р. до 1945 р. - період глобальної дезинтеграції. У 1914-1918 рр. відбувся розвал системи вільної торгівлі, закінчилася епоха відкритих кордонів, і 20-30-ті роки XX ст. характеризувалися нестабільністю міжнародної валютної системи, політикою протекціонізму, скороченням обсягів міжнародної торгівлі. З 1945 р. розпочався другий глобальний інтеграційний цикл, пов'язаний зі створенням у 1944 р. Бреттон-Вудської валютної системи, підписанням у 1947 р. 23 європейськими державами Генеральної угоди про тарифи і торгівлю.

Однак в умовах "холодної війни" глобалізаційні процеси штучно гальмувалися, а перспективи глобалізації оцінювалися песимістично. Лише з 80-90-х рр. XX ст. відбулася лібералізація світової торгівлі, багато країн послабили контроль за рухом капіталу і почали проводити більш сприятливу політику щодо прямих іноземних інвестицій у свою економіку, що стимулювало інтеграцію ринків товарів і послуг.

Найбільшого успіху інтеграція досягла у Західній Європі, на теренах якої утворився Європейський Союз. Уперше правові акти про єдину Європу - Римські договори - було прийнято у 1957-1958 рр., далі ці угоди у 1986-1987 рр. було переглянуто і оновлено після ухвалення Єдиного Європейського Акта. Ще через кілька років відбулося підписання Маастрихтського договору (1992-1993 рр.), яким, власне, було започатковано Європейський Союз. Амстердамський договір (16-17 липня 1997 р.) заклав нові підвалини процесу інтеграції, отже, сьогодні ЄС - це фактично нова форма політичного устрою, об'єднання незалежних держав, що поступаються своїм суверенітетом лише в обмежених сферах або в обмеженій мірі.

Багато дослідників проблем міжнародної інтеграції використовують схему стадій інтеграції, запропоновану Б. Балассою, який вважав, що інтеграція - це стадійне явище, яке у своєму розвитку проходить такі етапи: зона вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний союз; політичний союз, або повна інтеграція [21].

Зростання кількості та різноманітності форматів діяль­ності інтеграційних об'єднань, прискорення інтеграційних процесів у світі дають підстави вважати, що процеси глобалізації примушують країни шукати собі партнерів, а країни-одиначки, за словами Ю.Пахомова, приречені стати країнами-ізгоями.

- Є.Ніколаєв виокремлює кілька загальних рис, властивих більшості інтеграційних об'єднань [21]:у кожному об'єднанні враховується об'єктивно існу­юча різниця рівнів розвитку країн-членів. Інтеграція є поетапною і різношвидкісною для кожної країни;

- багато серйозних блоків розглядають можливість переходу в перспективі, по-перше, на розрахунки між країнами у єдиній валюті і, по-друге, на впровадження єдиної валюти всередині блоку;

- у зонах вільної торгівлі внутрішні протекціоністські бар'єри повністю не скасовані;

- інколи країни змушені приєднуватися до центрів інтеграції, аби запобігти власній економічній маргіналізацїї;

- початок масштабних інтеграційних процесів у світі припав на останні 15-20 років. Інтеграція в цей час із субрегіонально!’ перетворюється на регіональну (континентальну);

- на основі "базового" інтеграційного об'єднання виникають інші з іншими завданнями, цілями та дещо різним складом членів. "Відбруньковані" об'єднання функціонують одночасно зі своїми "батьками".

У подальшому, з розпадом світової системи соціалізму активізувалися інтеграційні процеси між Заходом і Сходом і протягом 90-х років продовжувалося значне зниження торго­вих перешкод, лібералізація торгівлі, були прийняті єдині правила у сфері реіулювання банківських і фінансових операцій, що сприяло руху капіталу. Як наслідок, як зазначає Т.Каль- ∏264h

ченко, якщо у 60-х рр. XX ст. лише 20% населення Землі прожи­вало в країнах з відкритою ринковою економікою, у середині 90-х рр. XX ст. їх кількість збільшилася до 50%. Прискорювалась і регіональна інтеграція в рамках Європейського Союзу, НАФТА (США, Канада, Мексика), Організації азіатсько-тихоокеанського співробітництва (ATEC), Організації експортерів НАФТИ (ОПЕК), Співдружності незалежних держав (СНД) [13, с. 68].

Розглянуті особливості інтеграційних процесів свідчать про зростаючий динамізм останніх, про те, що в епоху глобалізації вони стають центральними у всій системі міжнародних та світових економічних відносин.

Вважаємо, що значною мірою інтеграційні процеси активізуються сьогодні в результаті розвитку інформаційних та комунікаційних технологій, які виступають базисом нової продуктивності, сучасних організаційних форм і, зрештою, самої глобальної економіки. Це призводить до формування "суспільства знань", об'єднання планети в єдину інформаційну мережу; переведення міжнародної торгівлі у режим он­лайн. Система глобальної інформації призводить до появи глобальних продуктів, що виявляється в стандартизації товарів та уніфікації торговельних марок. Таким чином, технологічна революція зумовлює певну уніфікацію світу, життя за єдиними принципами, прихильність до єдиних цінностей, наслідування єдиних звичаїв та норм поведінки.

За висновками Всесвітнього банку, у виграші від економічної інтеграції в 90-ті рр. опинилися саме ті країни, що знизили політичні бар'єри, які перешкоджають міжнародній торгівлі та інвестиціям. Разом з тим, в 90-ті рр. темпи економічного зростання країн, яких майже не торкнулися глобалізаційні процеси (Нігер, Демократична республіка ∏ 265 h

Конго, інші країни Південної Сахари), були негативними. Таким чином, ізоляціонізм у цьому разі дорівнює відставанню. Багато народних господарств у період з 1975 р. до початку 2000- X рр. поліпшили своє становище як в абсолютному вираженні, тобто в розмірі ВВП на душу населення при постійних цінах, так і стосовно США як провідної економки світу. Зокрема, Китаю за останні 25 років, забезпечуючи реальний ріст ВВП близько 10% на рік, вдалося вивести із граничної бідності 422 млн. людей. У виграші також опинилися Єгипет, Ботсвана, Чилі, Пакистан, Індонезія та Шрі-Ланка. Такі країни, як Аргентина, Гана, Камерун та Мексика покращили власне становище в абсолютному вимірі, хоча й збільшили відставання від США.

Дослідження інтернаціоналізації економіки як структурованого і стадійного процесу, що об'єктивно зумовлює формування глобальної економіки, дає можливість виділити мікро- та макрорівні інтернаціоналізації, її екстернальний та інтернальний шляхи, внутрішні і зовнішні прояви. За науковими дослідженнями, інтернаціоналізація економіки має різні етапи розвитку: початковий, локальний, інтеграційний, глобальний. Т.Кальченко розглядає інтернаціоналізацію за такими характеристиками [13, с. 43]:

- інтернаціоналізація є в принципі універсальною за суб'єктами і простором, які охоплюються нею, хоча і не обов'язково втяіує до сфери власного впливу всіх чи навіть більшу частину учасників міжнародної економіки. В деяких випадках вона здатна досягати (і досягала) таких масштабів. Але найчастіше і ефективніше цей процес демонструє розвиток на локальному рівні і/чи як супроводження окремих сфер, видів, напрямів діяльності;

- інтернаціоналізація як явище повинна була історично з'явитися досить рано - за суттю одночасно з появою перших чітко оформлених соціально- територіальних структур. Головна її функція - забезпечення стійких міжнародних зв'язків у реально функціонуючій світовій економічній системі;

- інтернаціоналізація є поступовим взаємопроник­ненням технологічних і культурних стандартів, яке проте не захоплює державного суверенітету. Національні кордони ніби перетворюються на напівпрозорі перегородки;

- інтернаціоналізація є історико-еволюційною підго­товкою глобалізації, в операційному сенсі - прямим і безпосередньо попереднім процесом останньої, яка не могла б виникнути, якби їй не передували масштабні, довготермінові та всеохоплюючі процеси інтернаціоналізації, які підготували матеріальне, когнітивне, політичне підґрунтя глобалізації. Якщо явище інтернаціоналізації різних видів діяльності, відносин, процесів обміну і розвитку існує стільки, скільки самі міжнародні відносини, то глобалізація як явище оформилася у другій половині XX століття. Причому суб'єктом глобалізації, як і в разі з інтернаціоналізацією є, в принципі, увесь спектр суб'єктів сучасної економіки, політики, міжнародного життя.

Процесу інтеграції та інтернаціоналізації протистоїть процес локалізації і регіоналізації. За дослідженнями Є.Ніколаєва, "преференційний" режим, що встановлюється країнами-учасницями для розвитку взаємовигідного співробіт-

ництва, одночасно дискримінує інші країни. Тому регіоналізація світового інтеграційного процесу, розсмикуючи його по різних квартирах і економічно ці квартири виділяючи, не усуває бар'єрів на шляху глобальної інтеграції, а лише змінює їх просторову конфіїурацію. Через це виникає питання про те, чи є континентальні регіони відносно закритими чи відкритими, чи не відбувається їх поступова зовнішня лібералізація, тобто наскільки ідеї нового регіоналізму адекватні дійсності [21].

Підкреслимо, що інтеграція та інтернаціоналізація виступають як сукуність процесів організованого використання матеріальних та нематеріальних ресурсів у масштабі всієї планети, процес взаємопроникнення економік, політики, культури, мови, який є об'єктивною реальністю, яку не можна припинити, загальмувати, відмінити. В результаті інтеграція та інтернаціоналізація перетворюються на глобалізацію, яка, за виразом І.Валлерстайна, вказує на формування такої світової системи, якій притаманна надвисока складність у сенсі географічного охоплення, чисельності людей, які до неї належать, технологій, розмаїття економічної активності та середнього рівня знання.

В науковому світі йде активна дискусія щодо сутності і наслідків глобалізації - від позитивних оцінок до антиглоба- лізму. Так, згідно з характеристикою глобалізації, яку наводить один з відомих російських дослідників геополітичних проце­сів О.Дугін, глобалізація має два визначення:

1) дійсна глобалізація, що здійснюється в реальності як процес нав'язування всім країнам і державам світу західного економічного, політичного, культурного, технологічного та інформаційного коду. Така глобалізація проводиться "багатою Північчю" (країнами НАТО), "золотим мільярдом" H 268 H

і спрямована на зміцнення їх світового панування. Це форма "нового колоніалізму", коли "багаті" правлять "бідними", "розвинені" - "нерозвиненими". Народи і країни при цьому втрачають залишки "суверенітету" і або вбудовуються в систему глобалізму, або стають "знедоленими", країнами- паріями, "віссю зла". Економічно така глобалізація наполягає на повсюдному затвердженні ліберальної моделі економіки, радикального монетаризму.

Політично така глобалізація стверджує необхідність повсюдного утвердження світського ліберал-демократичного устрою, домінування ідеології "прав людини", "відкритого суспільства", "громадянського суспільства". Державність, адміністративні системи різних держав поступово скасову­ються. Стратегічно така глобалізація означає прямий контроль збройних сил США та їх партнерів (сателітів) по глобалізації (Англія) над усім простором планети. Така глобалізація може бути названа "глобальною глобалізацією" (перехід від системи суверенних країн до єдиної світової держави зі світовим урядом на чолі).

О.Дугін називає таку глобалізацію однополярною, адже головною інстанцією залишається сучасний Захід. У ході такої глобалізації передбачається поступова відмова від колишніх моделей міжнародного права: відмиранню підлягають такі структури, як ООН, НАТО і т. д. На цьому місці повинні бути сформовані інші структури, які передбачають більш повну концентрацію влади (економічної, політичної та військової) в руках "глобальної еліти" (надалі - "світового уряду"). На відміну від існуючих нині міжнародних структур, заснованих на обліку силового потенціалу багатьох країн, структури глобальної влади передбачають більш чітко виражену єдиноначальність.

Стратеги США мислять такий світоустрій, як перенесення американської політико-економічної та культурної моделі на простір всієї планети. Ця ідея закладена в концепції "Сполучених Штатів Світу";

2) потенційна глобалізація - чисто теоретичний проект, поширений в іуманітарних (найчастіше "лівих", екологічних, сцієнтистських і т. д.) колах розвинутих країн. Гуманітарна глобалізація мислиться як розвиток діалоіу культур та цивілізацій після закінчення протистояння двополярного світу. У цьому разі під "глобалізацією" розуміється не нав'язування Заходом єдиної економічної, культурної, політичної, інформаційної, ціннісної моделі всім іншим, але "глобальний обмін досвідом", інтенсивний діалог різних суб'єктів. Подібна глобалізація передбачає подолання "колоніального" ("расистського") підходу, прагне надати різним народам свободу для вибору шляху історичного та культурного розвитку.

Гуманітарна глобалізація допускає розмаїття соціально- політичних та економічних систем, має пацифістський характер, веде до ядерного роззброєння всіх країн, включаючи США, або (як проміжна фаза) створення кількох ядерних полюсів, що обмежують одне одного, і може бути названа багатополярною, на відміну від першої - однополярної.

Різновидом такої глобалізації можна вважати "часткову", "локальну глобалізацію" або "глобалізацію великих просторів", що припускає інтенсивне економічне, політичне та соціальне зближення країн з єдиним цивілізаційним кодом (глобалізація не в рамках всієї планети, але в рамках однієї цивілізації). Прикладом "регіональної глобалізації" можна назвати сучасний Євросоюз або країни ЄврАзЕс [10].

По-різному оцінюючи можливості і недоліки глобаліза­ції, західні автори (О.Гоффлер, Е.Гідденс, Ф.Фукуяма, А.Турен, H 270 H

М.Кастельс, 3.Бауман, У.Бек та ін.) вважають, що інтерна­ціоналізація і глобалізація є об'єктивними явищами і якими б сильними не були ізоляціоністські погляди деяких політиків і держав, але ера "закритих" суспільств уже закінчилась. Іде формування нового міжнародного порядку, уякомувідбувається об'єднання не лише на міждержавному, регіональному рівнях за певними економічними, політичними, територіальними інтересами, але відбувається також об'єднання громадських рухів, організацій, поширення ідей, які підтримуються широкими громадськими колами. За думкою більшості вчених, глобалізація із стану "ізольованих цивілізацій" і просто міжнародного об'єднання держав перетворює світ у взаємопов'язану систему з інтенсивними моделями обміну, влади, ієрархії та нерівності. За думкою Е.Гідденса, глобалізація являє собою складне переплетіння ряду процесів, які розвиваються суперечливо або навіть у протилежних напрямах [9, с. 29]. Такими процесами є відкритість економіки, інтенсифікація іуманітарних потоків, розвиток комунікативних систем, інтернаціоналізація суспільних практик. Ці процеси актуалізують питання про нову стратегію і тактику соціального управління, необхідність розробки таких механізмів останнього, які здатні об'єднати громадян навколо позитивних змін і протистояти негативним суспільним тенденціям.

Сучасна наукова доктрина трактує глобалізацію як про­цес, що виводить цивілізацію на більш високий рівень розвитку із системною інтернаціоналізацією умов і сфер людської життєдіяльності, включаючи політичні, економічні, соціальні, екологічні, науково-технологічні та інші складові. Серед ключових імперативів сучасних глобальних трансформацій науковцями виділяються [12]:

- політика глобального капіталу щодо обмеження національного суверенітету держав та звуження їх економічної ролі на світових ринках;

- посилення ролі глобальної інституційної системи, яка виражає інтереси міжнародного фінансово- промислового капіталу, найпотужніших держав- лідерів світу та їх коаліцій:

- новий стратифікаційний поділ країн світу через асиметричний характер глобального економічного розвитку;

- трансформація біполярної системи світоустрою у багатополярну модель з посиленням ролі регіональних інтеграційних блоків та нових центрів світового економічного суперництва;

- техноглобалізм як визначальний фактор динамізації науково-технічного прогресу країн;

- фінансовий глобалізм;

- формування глобальної системи енергетичної безпеки, світову інформаційну революцію;

- розвиток глобальної конкуренції та глобальна екологічна криза.

Ці імперативи пов'язані з іншими суспільними процесами, найбільш важливими і радикальними з яких є: перехід найрозвинутіших країн світу (США, Канада, Західна Європа, Південно-Східна Азія) від індустріального до постіндустріального, інформаційного суспільства; встановлення цивілізаційної єдності світу в результаті поширення як основоположних принципів організації громадського життя цінностей та ідеалів європейської цивілізації: соціально- H 272 H

орієнтована ринкова економіка, багатопартійна парламентська демократія, першорядне значення прав і свобод особистості; бурхливий розвиток науки, техніки, інформатики, який перетворює земну кулю в тісно переплетений клубок техніко- виробничих, торгових, фінансових та інших взаємозв'язків; формування цілісного світового господарства (глобальна економіка).

Поглиблення глобалізаційних процесів в усіх сферах суспільно-економічного життя породжує якісно нові виклики національним державам, що вимагає адаптації їх економік до світових трансформаційних процесів через формулювання відповідей на глобальні виклики та розроблення механізму ефективної інтеграції у світогосподарську систему.

Але через складність і суперечливість цього процесу спостерігаємо, як потенціал глобалізації міг би більш ефективно та масштабно впливати на розв'язання глобальних соціально-економічних проблем, забезпечення гармонізації інтересів розвинених країн та тих, що розвиваються. Це виявляється у поглибленні розшарування країн, регіонів, окремих суб'єктів господарювання за різними ознаками - доходами, інвестиціями, експортом товарів і послуг тощо. Як наслідок, зростає поляризація країн з високими доходами, де досягаються певні успіхи в розбудові соціальної держави, та країн, де система соціального захисту не охоплює всі верстви населення, що потребують термінової соціальної допомоги. Отже, розглядаючи питання про подальші шляхи розвитку, є необхідність повніше враховувати загальноцивілізаційні закономірності, ресурси, нові тенденції глобального, регіонального та локального розвитку.

Авторами циклу наукових праць "Імперативи глобаль­них трансформацій: стратегічні концепції інтеграції, конку-

ренто-спроможності і сталого розвитку України" [12] обґрун­товано наукове положення про те, що за умов глобалізації суттєвої модифікації зазнають конкурентні механізми ринку. Конкуренція була і залишається рушійною силою розвитку у ринковому середовищі, однак її трансформація (перехід від досконалої до недосконалої і далі до глобальної конкуренції) зумовлює зміну диференційованих макро-, мікро-, функціональних підходів на підхід інтегративний. Виникає якісно новий стан ринку - "гіперконкуренція", коли швидкість змін правил "глобальної гри" дозволяє адаптуватись до них лише найбільш дієздатним та активним організаціям різних рівнів, здатних опанувати ефективні механізми формування та використання конкурентних переваг. Загалом фундаментальні умови глобальної конкуренції вимагають випереджувальних організаційно-структурних змін на високоінтелектуальній основі, а глобальна конкурентоспроможність забезпечується ефективними інвестиційно-інноваційними стратегіями розвитку, здатними нівелювати асиметрії і диспропорції сучасного постіндустріального інформсередовища.

Виходячи з наведених міркувань, можна стверджувати, що на етапі глобалізації ми маємо якісно новий етап розвитку світової економіки, який відрізняється від попередніх ступенів інтернаціоналізації господарського життя тим, що світове економічне співтовариство перетворюється на цілісну економічну систему, де національні соціуми стають складовими елементами єдиного всесвітнього господарського організму і змушені пристосовуватися до реалій глобальної економіки. Тобто глобальна економічна система поступово стає сильнішою і більш значимою, ніж національні економічні системи. В результаті глобалізація об'єктивно призводить до H 274 H

розмивання і знецінювання реіулюючих функцій національної держави, яка не здатна реіулювати економічні, соціальні, політичні, культурні процеси, які виходять за національно- державні рамки.

Як вважає Т.Кальченко, глобалізація принципово відрізняється від інтернаціоналізації тим, що провокує нівелювання національних кордонів, підриває підґрунтя національного суверенітету, закладає фундамент деякої нової, глобальної спільноти. За наявності багатьох спільних рис, глобалізація і інтернаціоналізація є все ж таки якісно різними процесами, тому їх можна розглядати як стадії, що наслідують одна друїу.

Країни, що розвиваються в полі інтернаціоналізації і глобалізації, знаходяться ніби в різних діапазонах. Звичайно, що між інтернаціоналізацією і глобалізацією немає нездоланного бар'єру. Якщо прийняти точку зору, що акцентує уваїу не на стадіальній, а на якісній розбіжності, то можна вважати, що глобалізація виглядає, з одного боку, конкурентом інтернаціоналізації, з іншого - прояви глобалізаційного процесу мають місце і в ході інтернаціоналізації, що виділяється посиленням взаємозалежності окремих держав [13, с. 188].

Як зазначається в аналітичній записці Національного інституту стратегічних досліджень "Зміна пріоритетів у системі міжнародної безпеки під впливом світової фінансової кризи" [11], остання світова фінансово-економічна криза стала яскравим каталізатором прояву назрілих проблем світового розвитку не лише в економічній, але й геополітичній площинах. Система міждержавних взаємовідносин, яка протягом останніх десятиліть забезпечувала розвиток та надавала гарантії безпеки для більшості країн, вже не відповідає реаліям сьогодення.

Це, зокрема, засвідчує хвиля акцій громадського протесту (аж до збройних конфліктів), що розгортається у світі, недостатня спроможність існуючих міжнародних інститутів ефективно вирішувати питання подолання поточних загроз та гарантування міжнародної безпеки.

Питання побудови нового світового економічного порядку активно обговорюється на міжнародних зустрічах вищого рівня. Зокрема, найгостріші питання забезпечення глобальної економічної безпеки та встановлення нових "правил гри" порушувалися на останніх самітах країн "великої двадцятки" (G20), ATEC, ОБСЄ, а також на 41-му Давоському форумі.

Головними темами Всесвітнього економічного форуму у Давосі стали: нестабільність глобальних сировинних і продовольчих ринків, зростання цін на енергоносії, пошук нових моделей росту і конкурентних переваг, зміна функцій державного реіулювання у посткризовому світі. Світова економіка зіштовхнулася з інфляційними процесами, безробіттям і, як результат, - соціальною і політичною нестабільністю. Протести у Тунісі, Єгипті, Греції та інших країнах підтверджують таку тенденцію. Таким чином, виникла загроза дезинтеграції, якщо не будуть вжиті заходи щодо того, щоб політика була ближчою до людей, економічне відновлення приводило до поліпшення якості їхнього життя.

Світова криза довела, що економічна система XX ст. уже не здатна керувати ризиками XXI ст., які просто перекладаються з одних частин суспільства на інші, в результаті доводячи максимум ризиків для найбідніших груп та держав, які найбільше страждають від подорожчання продуктів, енергоносіїв, безробіття, бідності. Курс на розумну економіку стає сьогодні одним з головних завдань для всіх країн світу, ∏276h

адже лідером стане той, хто зможе максимально наростити частку продукції з високою доданою вартістю.

Отже, система міжнародних економічних відносин, побудована на традиційних правилах та постулатах ринкової економіки (вільний рух товарів і капіталів, Ямайська валютна система тощо) виявила свою недосконалість у нових реаліях. Так, на фоні "валютних війн", що тривали у 2010 р. між Китаєм та США, відбулося значне посилення протекціоністських настроїв у світовому співтоваристві; зросла конкуренція за ринки збуту; постало питання про необхідність світової резервної валюти як альтернативи долару США, а також доцільність створення глобальної системи резервних ресурсів (енергетичних, продовольчих та ін.).

Крім того, розгорнулася широка дискусія щодо вибору між цінностями ліберальної капіталістичної системи та жорстко реіульованою ринковою економікою. Західні експерти наполягають, що США та CC мають дотримуватися існуючої системи цінностей, оскільки саме у ній вони досягли макси­мальних успіхів.

Суттєву конкуренцію цій системі сьогодні становлять, у першу черіу, соціалістичні країни Східної Азії (Китай, В'єтнам), які за останні роки в умовах жорсткого державного реіулювання досягли значних економічних успіхів і увійшли до складу світових та регіональних лідерів.

Гостро постало питання реформування глобальних інститутів, які виявилися неспроможними у сучасних умовах ефективно впливати на процеси забезпечення міжнародної безпеки у різних її проявах. Потенціал цих організацій не можна ігнорувати, враховуючи їх напрацьований досвід, правову базу, наявні кадрові та фінансові ресурси тощо. Проте таке реформування повинне враховувати зміну балансу сил в системі міжнародних відносин, що має відповідним чином відкориіувати формат представництва держав-учасниць та їх участь в управлінні діяльністю цих організацій.

Переважна більшість існуючих міжнародних організацій була створена після Другої світової війни. Вони були засновані країнами, які мали на той час найбільший вплив на систему міжнародних відносин, і їх основним завданням було задоволення власних національних інтересів. На сьогодні діяльність цих організацій об'єктивно не зорієнтована на подолання новітніх викликів і загроз, а структура їх управління вже не відповідає новому багатополярному формату міжнародних відносин. З огляду на зростаючу актуальність питань забезпечення економічної безпеки у світі, дедалі більш характерною стає тенденція економізації діяльності основних міжнародних інститутів.

Глобалізація приводить до появи нового політичного феномена - глобального управління, яке розуміється як сукуп­ність офіційних інститутів і організацій, які створюють і підтримують правила і норми, що управляють світо­вим порядком, та всі організації і групи впливу - від багатонаціональних корпорацій, транснаціональних соціаль­них рухів до численних неурядових організацій, які пересліду­ють цілі і задачі, досягнення і вирішення яких залежить від транснаціональних правлячих і владних інститутів. Найбільш впливовими інститутами є ООН, СОТ та інші, але не менше значення має участь у глобальному процесі громадських об'єднань і рухів.

Розвиток глобального управління виявляється у форму­ванні міжнародних режимів, які передбачають принципи, норми, правила і процедури прийняття рішень, щодо яких у певній сфері міжнародних відносин очікується загальна згода. Міжнародні режими охоплюють значне коло учасників, включаючи уряди, урядові органи, неурядові владні структури, створюючи систему «урядування без уряду» в сучасному світовому порядку (наприклад, ОБСЄ - Організація безпеки і співробітництва в Європі).

Але ці інституції неоднозначно оцінюються з точки зору збереження державності, оскільки їх здатність брати на себе деякі функції національних держав суттєво різниться. Ф.Фукуяма привертає уваїу до тих технічних організацій, які встановлюють стандарти, міжнародні правила, що сприяють глобальній ефективності, однак виступає проти політизованих за своєю природою організацій, що прагнуть зламати легітимність національних держав без застосування на заміну їм ефективних міжнародних інститутів [26, с. 195].

Необхідність формування глобального громадянського суспільства визначається тим, що світовим тенденціям до зубожіння, екологічного дисбалансу, психологічного відчуження людини неможливо запобігти лише на локальному або національному рівнях. Глобальні ринкові механізми та структури можна демократизувати лише за допомогою узгоджених всесвітніх громадських акцій. Такі акції і об'єднання, на відміну від міжнародних механізмів ринкового та урядового походження, намагаються діяти по горизонталі. Це дає можливість діяти повсюди, керуватися не імперативами, а швидко реаіувати на зміни, швидко пристосовуватися і діяти стільки, скільки це необхідно для вирішення проблеми. Головним засобом діяльності є спілкування, спільне вирішення проблем і, як тільки у них відпадає потреба, вони розпада- ються. Прикладом такої діяльності є акції антиглобалістів, Міжнародної амністії, організації "Лікарі без кордонів" тощо.

На рівні глобальних об'єднань зусилля зацікавлених неурядових організацій вплинули на підсумки найбільших всесвітніх конференцій OOH (Глобальний форум у м. Ріо-де- Жанейро та Світовий саміт 1992 р., Віденська конференція з прав людини, Каїрська конференція з питань народження та розвитку, Всесвітній саміт з проблем соціального розвитку у м. Копенгагені 1995 р. та ін.).

Процес побудови подібних всесвітніх мереж просте­жується також у царині ринкових інституцій. Окрім лобіюван- ня і контролю за прозорістю діяльності та звітністю, що їх проводять організації, які опікуються процесами розвитку, приміром, Світовий банк і Міжнародний валютний фонд, на міжнародному рівні діють потужні асоціації споживачів, які зробили значний внесок у підвищення відповідальності перед суспільством з боку різноманітних ринкових структур. Для захисту прав людини в економічній і соціальній сфері в умовах погіршення соціального забезпечення створена Міжнародна асоціація людської економіки.

Першочерговим завданням, яке стоїть перед громадянами та інституціями громадянського суспільства, стає необхідність втілити різноманітність громадських інтересів, адже ні уряд, ні бізнесові структури не можуть повною мірою їх відобразити Це особливо видно на прикладі зростання апатії громадян до таких форм політичної участі, як голосування на виборах, партійна діяльність, членство у профспілках. З іншого боку, політичне відчуження, глобальна культура, гомогенізація викликає у деяких громадян захисну реакцію у вигляді повернення до етноцентризму, націоналізму, тому відродження почуття небайдужості та солідарності може бути ефективною альтернативною як соціальній фрагментації, так і агресивному утвердженню національної або релігійної ідентичності.

Можна вважати, що змістом глобальних громадянських акцій є:

- почуття належності до широкої спільноти, яка має спільні цінності, що не виключають визначення і сприйняття цінностей кожного;

- визначення універсальних людських чеснот - любов,

співчуття, турбота про інших, безкорисливість, толерантність, неповторність, плюралізм, миролюбність, справедливість, солідарність,

відповідальність перед іншими;

- бажання захистити універсальні людські цінності на противаїу державному і владному примусу та індивідуалістичному егоцентризму, переконання у пріоритеті прибутку над інтересами суспільства.

Названі особливості глобального громадянського сус­пільства впливають на стратегію і тактику державного управління, зокрема визначають потребу у створенні таких механізмів управління, які здатні впливати на інтерна­ціональний об'єкт управління. Так, Е.Гідденс вважає, що глобалізація має супроводжуватися поглибленням демократії, яка може приймати різні форми залежно від конкретних умов: ефективне делеіування повноважень; ефективні антикоруп- ційні заходи; інституційні реформи; прозорість у політичній сфері; альтернативні демократичні процедури («народне журі», електронні референдуми); співробітництво політичних партій з групами інтересів, наприклад, з екологічними рухами; виховання культури громадянськості [9, с. 90-95].