4.2. ОДНОПОЛЯРНІСТЬ І БАГАТОПОЛЯРНІСТЬ СВІТУ: ГЕОПОЛІТИЧНІ СТРАТЕГІЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Інтеграція та інтернаціоналізація світового простору приводять до формування нового світового порядку як системи військово-політичних, політичних, соціальних, економічних відносин між державами та іншими учасниками світової політики, який формується в результаті цивілізаційних змін і суттєво змінює геополітичну карту світу.

Досліджуючи геополітичні процеси, О.Дугін виділяє на геополітичній картині світу такі полюси:

- американський полюс (центр планетарної глобалізації), який є носієм коду, в якому тенденції автономної раціональності, розвиток капіталізму дійшлидосвоєїлогічноїмежі. Звідси "новаекономіка", "фінансизм" (Ю.Осипов), "турбокапіталізм" (Люттвак) і "реальна домінація капіталу" (К.Маркс "Економіко-філософські рукописи"). Це і є код глобалізму. Планетарна глобалізація - це глобальне поширення "нової економіки";

- європейський полюс є продуктом розвитку капіталізму попереднього періоду. Це ідеально відточений і оптимізований зразок гетероекономіки. У ній зберігається баланс "ринкового фундаменту" - в цьому випадку це "інтегрований великий простір", який може бути розглянуто і як "прелюдію планетар­ного глобалізму", і як його фазове заперечення, якщо це рейнсько-ніпонська модель (М.Альбер) що буде зміцнюватися через опозицію англосаксонської моделі: тут між двома полюсами можливі "структурні прагматичні тертя";

- тихоокеанський економічний полюс, аналогічний європейському (з меншим ступенем інтеграції), ймовірність опозиції "планетарному глобалізму" тут підкріплюється серйозними розходженнями в типі раціональності ("традиційні суспільства"), що може виявитися через загострення чисто економічних колізій;

- віртуальна четверта (євразійська) зона - її потенційне економічне об'єднання може стати головною перешкодою для "планетарного глобалізму".

Наведена О.Дугіним сучасна геополітична картина світу свідчить, що закономірності її розвитку та складні конструкції різних політичних союзів і міжнародних об'єднань можна розглядати лише на основі синергетики, яка може пояснити суперечливість і неоднозначність інтеграційних процесів, характерних для кінця XX - початку XXI ст. У контексті цієї теорії розвиток розглядається як підвищення стійкості до впливу зовнішнього середовища: зростання населення і споживання, з одного боку, і обмеженістю ресурсів - з іншого. У результаті інтеграція може розглядатися як ускладнення конструкції міжнародної економічної і політичної системи з метою ефективного використання обмежених ресурсів у тривалому інтервалі часу. Тут діють такі особливості розвитку, як принцип мінімуму дисипації (згідно з цим принципом, у процесі розвитку подальша конструкція системи розсіює енергії менше, ніж попередня) і «закон збереження», який формує траєкторію розвитку системи, обмежуючи нескінченну кількість можливих варіантів. Спираючись на ці особливості, можна по-новому оцінити основні тенденції нового світового порядку.

Серед них, як зазначалось вище, поряд з позитивними рисами інтеграції та інтернаціоналізації світового господарства відбувається процес закріплення ієрархічної нерівності різних країн та націй, оскільки залишається можливість для певної групи акторів міжнародної спільноти мати переваги в економічному збагаченні, політичному та культурному впливі, у той час як для периферійних країн сценарії розвитку не передбачають навіть вирішення поточних проблем і приводять до хронічного відставання цих країн від розвинених держав.

Це призводить до створення протестного потенціалу, який є захисною реакцією на ризики, що породжуються H 284 H

глобалізацією: порушення компромісу між працею та капіталом у глобальному світі, зростання нерівності членів світової спільноти, загострення економічних і соціальних проблем. Серйозною загрозою є зростання економічних інтересів глобального фінансового капіталу з інтересами національної державної бюрократії, яка прагне задовольнити насамперед власні егоїстичні потреби, формувати нові олігархічні групи.

Звернемо уваїу і на таку форму протесту, як протест проти політики вестернізації (американізації), який обумовлюється тим, що, по-перше, неоднорідний політичний, економічний, соціокультурний світовий простір не може бути уніфікований чи стандартизований за єдиним західним зразком. По-друге, цивілізаційні фактори продовжують домінувати у сучасному світогосподарському просторі. По-третє, світові цивілізації здатні протистояти будь-якому викликові, якщо захищені їх традиції та цінності.

Як приклад, у переважній більшості соціумів "третього світу", особливо у населення арабських країн, західні ідеї індивідуалізму, лібералізму, конституціоналізму, правової держави, демократії, вільного ринку, відокремлення церкви від держави не завжди сприймаються як необхідні. З цього випливає, що вестернізація (американізація) може сприйматися як загроза знищення національної ідентичності, традицій і цінностей, локальних економік. Зокрема, модернізаційні можливості держав Сходу показали, що успішна індустріалі­зація можлива і без вестернізації.

Інша проблема полягає в тому, що виникає питання, наскільки національні держави зберігають свій вплив і значен­ня, незважаючи на залежність від таких інститутів, як СОТ, МВФ ∏ 285 h і Всесвітній банк. Насамперед це стосується суверенних держав "третього світу". Боротьба між країнами "золотого мільярда" та країнами-периферії точиться навколо таких питань, як: правила конкуренції, урядові закупівлі, подальше зниження бар'єрів у торгівлі промисловими товарами, лібералізація інвестицій тощо.

Процеси глобалізації викликають нові проблеми також перед розвиненими країнами, адже неоліберальні принципи господарювання починають розвалювати західне суспільство на ті ж зони злиденності й багатства, не просто поділяючи його на бідних і багатих, а й стрімко збільшуючи цей розрив. Якнаслідок, пришвидшується динаміка сучасних соціальних процесів, H 286 H

що спричиняє трансформації всіх сфер життєдіяльності суспільства. Принципи людського співіснування зазнають кризи під впливом ринкових принципів і правил співжиття. Прагматизм витісняє етичні норми реіуляції поведінки у суспільстві. Спостерігається послаблення демократичних структур інститутів громадянського суспільства.

Спрощене сприйняття ринково-суспільних відносин призводить до примітивних поглядів у сприйнятті світу загалом, як наслідок піддається критиці так званий ринковий фундаменталізм, ідеологія панування світового ринку. Слід враховувати, що ринок не підкорюється ні державам, ні їх об'єднанням, ні наднаціональним органам.

Внаслідок зазначених змін у рамках нового світового порядку маємо три основні конкуруючі центри активного розвитку міжнародних економічних відносин та інтеграційних процесів - європейський, американський і азійсько-тихо­океанський. Визначальними об'єднаннями у кожному з них є, відповідно, CC (Європейський Союз), ЄФТА (Європейська Асоціація Вільної Торгівлі); НАФТА (Північноамериканська угода про вільну торгівлю), МЕРКОСУР (Спільний ринок Південної Америки - Бразилія, Аргентина, Уругвай, Парагвай, Чилі), ФТАА (Панамериканська зона вільної торгівлі), АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії) та ATEC (Азіатсько- Тихоокеанська економічна співпраця).

Пострадянські країни одразу після розпаду CPCP створили спільний ринок з елементами економічного союзу - СНД (що класифікується Світовою організацією торгівлі як зона вільної торгівлі), у складі якого почав працювати митний союз країн ЄврАзЕС, а зараз створюється Єдиний економічний простір, який починає із зони вільної торгівлі, а у віддаленій перспективі може перетворитись на економічний союз.

Названі об'єднання мають різний зміст: у рамках спільного ринку СНД забезпечується вільний рух робочої сили, але немає зони вільної торгівлі товарами, єдиного інвестиційного поля; в економічному союзі ATEC не передбачено вільної торгівлі, єдиної митної політики чи вільного руху факторів виробництва і т.д. Таким чином, існують різні напрями узгодження та інтеграції. У зонах вільної торгівлі та митних союзах узгоджується проведення торговельної політики, спільний ринок забезпечує вільний рух факторів виробництва, а в економічному союзі спільними зусиллями вирішуються питання соціально-економічного співробітництва та розвитку.

Спільною особливістю цих об'єднань є прагнення країн- сусідів, які не входять до того чи іншого об'єднання, вступити до нього.

У цих інтеграційних об'єднаннях здійснюється основна діяльність THK, формуються моделі зростання добробуту населення, розвиваються форми співпраці, які дозволяють розглядати новий міжнародний порядок як світовий інтегру­ючий розвиток. У результаті посилюється взаємозалежність між названими світовими центрами, які мають координувати свою діяльність, щоб запобігти економічним і фінансовим ризикам та загрозам фінансових криз.

Виникає феномен паралельної кількарівневої інтеграції держав, за якого одна країна бере участь одночасно у кількох організаціях.У результаті кожна країна вибудовує власну геополітичну стратегію, яка залежить від того, до якого світового полюсу тяжіє та яку соціально-політичну ідеологію обирає. Зокрема, для України основними факторами впливу на формування власної геополітичної стратегії можна вважати те, що після закінчення "холодної війни", краху комунізму у Східній Європі і кризи радянської моделі як усередині CPCP, так і на міжнародній арені, позначилися контури нового світу - "одного світу", що говорить "однією мовою". "Новий світовий порядок" грунтується не на ідеологічному конфлікті і рівновазі страху, а на загальному визнанні міжнародних норм і принципів моралі. Головним тут було усвідомлення того, що розбіжності слід вирішувати мирним шляхом, агресія і експансіонізм підлягають протидії, ядерні арсенали мають бути взяті під контроль і скорочені, а населення всіх країн, якими б вони не були, заслуговує поваги до прав людини.

Архітектори нового світового порядку вважали, що він повинен бути "зав'язаний" на США, тобто біполярний світ поступився місцем однополярному, де роль "всесвітнього поліцейського" свідомо була відведена США. Цю роль США і зіграли в ряді випадків: в операції "Буря в пустелі" з вигнанням Іраку з Кувейту, в "іуманітарній інтервенції" НАТО у справи колишньої Югославії, бомбардуваннях Афганістану з подальшим поваленням Талібану в 2001 р. тощо. Отже, глобальна гегемонія США обіцяла принести міжнародному співтовариству мир, а з ним разом - найширше політичне і економічне співробітництво.

Проте ці дії США показали, що такий новий світовий порядок є спробою повернути історію в таке русло, яке найбіль­ше відповідало б інтересам США і цілям збереження їх гегемо­нії у світовій економіці. Отже, ідея стабільної однополярності, можливо, з самого початку була міфом, оскільки гегемонія однієї держави завжди викликає роздратування і ворожість з боку інших, а роль світового поліцейського безконечно довго виконувати неможливо. Однополярність може бути всього лише якоюсь перехідною фазою. Вже сьогодні є ознаки того, що світовий порядок XXI століття буде багатополярним, і в ньому формуються, крім США, такі центри, як Китай, Європейський Союз при пануванні Німеччини і Франції, Японія і Росія; важлива роль буде також належати регіональним центрам сили - Бразилії та Індії.

Як вважають науковці, багатополярний світ викликає низку дискусій, оскільки незрозуміло, чи буде багатополярність внутрішньо стабільною, адже біполярність жорстко структурована. Багатополярність породжує більш поточні і менш передбачувані умови, при яких головні актори завжди знаходяться в більшій чи меншій невизначеності щодо своїх власних ролей і завдань. Чим вище тут рівень рівності між великими державами, тим нестабільнішою є система, оскільки кожна з сторін може піддатися спокусі змінити баланс сил

на свою користь і тим самим домогтися гегемонії. У такій ситуації спілки легко створюються і розпадаються, вчорашні союзники стають супротивниками (наприклад, США і ЄС), а противники - союзниками (наприклад, США і Росія або Китай і Японія). При таких союзах стає можливим становлення нової біполярної системи у вигляді двох союзних блоків держав. Ще одним фактором нестабільності багатополярної системи стає здатність невеликих за чисельністю терористичних груп і слабких в економічному і політичному відношенні "держав- ізгоїв" завдати такій системі абсолютно "непропорційної" шкоди.

Але є й оптимістичний погляд на багатополярність, який вбачає в ній нові можливості для миру й стабільності. Опти­місти вважають, що при більш плюралістичному світовому порядку чия-небудь глобальна гегемонія тут абсолютно неможлива: множинність незалежних акторів і перетасовування альянсів самі собою забезпечать баланс сил. Але навіть і при цьому міжнародна система XXI століття буде відрізнятися від усіх попередніх міжнародних систем у найважливішому відношенні: всі держави тут, навіть великі держави і наддержави, будуть жити в ситуації взаємозалежності, що скорочує ступінь свободи їх діяльності через глобалізацію і зростаюче значення міжнародних організацій. Розглянемо у зв'язку з цим основні геополітичні стратегії інтеграції США, ЄС, Росії та України.

Геополітична стратегія інтеграції США

Аналізуючи позиції США як одного з провідних економічних і політичних центрів інтеграції, можемо виділити такі глобальні цілі країни:

- просування і, в окремих випадках, нав'язування силою військової присутності демократичних,

Н291Щ

ліберальних цінностей у країнах, що розвиваються і в будь-яких інших регіонах світу;

- забезпечення функціонування, розвитку і міжнародної безпеки багатонаціонального капіталу та використання для цих цілей військової та економічної переваги.

Для реалізації цих цілей на заході США зосереджують зусилля на реконструкції відносин у структурі НАТО та розширенні ЄС на схід до кордонів Росії. Для цього США заохочують інтеграцію України в європейські процеси і надають відповідну допомоіу. Крім того, США прагнуть вивести із зони політичного та економічного впливу Росії Азербайджан, Грузію, Туркменістан і Узбекистан, отримати доступ до ресурсів Середньої Азії.

США не сприймють Євросоюз як єдиний блок і стратегічного зовнішньополітичного партнера. Співпраця з ЄС-27 для США - це крок, на який вони йдуть з тактичних міркувань, коли їм це вигідно, залишаючи за собою право в інших ситуаціях безпосередньо спілкуватися з країнами- членами. Доречно згадати дискусії про "стару" і "нову" Європу напередодні іракської війни, розміщення компонентів системи ПРО на території Польщі і Чехії за домовленістю з відповідними урядами, а також переговори з протидії тероризму і полегшення візових процедур, які йдуть винятково на двосторонньому рівні.

На сході основний інструмент впливу США - це участь в організації Азіатсько-Тихоокеанського економічного співро­бітництва (ATEC), а також у формуванні системи азіатсько- тихоокеанської безпеки спільно з Японією і Південною Кореєю. Стратегія США щодо Китаю засновується на тому, щоб не дати Китаю об'єднатися з великими сусідами - Росією, Індією, Іраном.

Росію США розглядають її як потенційного економічного партнера, з 1996 р. - партнера у АСЕАН, з 1998 р. - учасника організації Азіатсько-Тихоокеанського економічного співро­бітництва (ATEC).

Згідно з основними тезами аналітичної записки Національного інституту стратегічних досліджень "Зміна пріоритетів у системі міжнародної безпеки під впливом світової фінансової кризи" [11], прагнення НАТО адаптуватися до нового безпекового середовища на глобальному та регіональному рівнях відображені у новій Стратегічній концепції НАТО, прийнятій на саміті у Лісабоні в листопаді 2010 р. Маючи потужний воєнний потенціал та значний досвід у вреіулюванні широкого спектру кризових ситуацій, НАТО має намір розширити сферу своїх повноважень, охопивши також питання енергетичної безпеки. У рамках створення мережі центрів НАТО з удосконалення майстерності у 2011 р. у Вільнюсі засновано Центр енергетичної безпеки при МЗС Литви, що стало одним з перших кроків НАТО з розвитку потенціалу у сфері забезпечення енергетичної безпеки.

Геополітична стратегія інтеграції ЄС

Геополітічна стратегія інтеграції ЄС є спільною ініціативою союзу, яку реалізують спеціальній комісар з питань зовнішньої політики і безпеки, Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), сили безпеки ЄС. Східна політика ЄС, зорієнтована на країни Центральної і Східної Європи, привела до розширення ЄС та прийняття програми "Східне партнерство" з Україною, Білоруссю, Грузією, Азербайджаном, Вірменією, Молдовою. З Росією підписано договір про партнерство та співробітництво.

Що стосується інтеграційних процесів, то для країн ЄС характерні такі тенденції: різна швидкість інтеграції; різні H 293 Щ

моделі інтеграції, коли держави самі вирішують, брати чи ні участь у певній конкретній інтеграційній ініціативі; Європа концентричних кіл - концепція, запропонована Ж.Делором у січні 1989 року, що передбачає дедалі вищий рівень інтеграції у напрямі "центру" Євроспільноти. До центру ЄС відносяться країни після створення політичного союзу, спільного ринку та господарського й валютного союзів. Далі йдуть країни Європейської асоціації вільної торгівлі, наближені до ЄС у господарському і правовому плані. Зовнішнє коло утворюють країни, асоційовані з ЄС, які претендують на повноправне членство. Четверте, найширше коло - це країни-члени ОБСЄ як спільний простір європейського співробітництва.

Головною константою ефективної стратегії ЄС є оптимальне поєднання політичного прогресу з прогресом економічним і соціальним - з урахуванням об'єктивних реалій. За півстоліття цей процес сформував унікальне міжнародне середовище, в основі якого лежить подолання міждержавних протиріч і досягнення цілей окремих учасників винятково шляхом багатостороннього співробітництва. У сучасному світі саме держави - члени Європейського Союзу демонструють найбільшу готовність і здатність до обмеження національних амбіцій заради досягнення спільних цілей.

Після розширення (12 нових країн в 2004-2007 рр.) Європейський Союз досяг чисельності 500 млн. чоловік і в результаті об'єднання став претендувати на роль потужного гравця у світовій політиці. Але Союз має і певні інтеграційні проблеми:

- недостатня готовність країн-членів ЄС привести масштаби співробітництва в галузі безпеки і зовнішньої політики у відповідність до вимог, що пред'являються самостійним центрам сили;

- відставання Євросоюзу в галузі досліджень і високих технологій (сьогодні Європейський Союз витрачає менше 2% ВВП на зазначений сектор, США і Японія - близько 3%).

Найбільш складним зовнішньоекономічним питанням є енергетична залежність Євросоюзу від зовнішніх джерел. Це змушує ЄС прагнути до зміцнення енергетичних відносин з Росією і надання їм якомога міцнішого і взаємного характеру. Теоретично може бути поставлено питання про створення єдиного енергетичного комплексу Росії і Європи, заснованого на гарантіях прав власності, створенні спільних інструментів управління в галузі єдиного правового і реіулятивного поля, про що свідчать зусилля по створенню нових газопроводів Росія-країни ЄС на півночі та півдні Європи.

В умовах світової кризи, яка виявила ослаблення "рефлексу інтеграції", об'єктивна необхідність обмеження суверенних прав країн-членів Євросоюзу заради підвищення економічної та політичної конкурентоспроможності об'єд­нання певним чином вступила в конфлікт з глобальною тенденцією до посилення державного втручання в економіку і протекціонізму як реакції на загальносвітові виклики. Це заставило ЄС у своїй антикризовій політиці, незважаючи на сильні протекціоністські імпульси в ряді держав (насамперед у Франції), продемонструвати здатність уникати заходів, які завдали б шкоди їх партнерам по загальному ринку. Це стало видатним досягненням інтеграції, як і здатність до активних і злагоджених колективних дій, направлених на вдосконалення державного реіулювання у фінансовій сфері.

Але коли криза всерйоз торкнулася реального сектору (що загрожує політичними наслідками для національних урядів), ∏ 295 h країни-члени рішуче обмежили спроби Брюсселя визначати умови державної допомоги підприємствам. Країни-члени критично сприйняли пропозиції про збільшення державних витрат (кейнсіанські заходи) і перехід від Євросоюзу як реіулятивної системи до об'єднання як центру перерозподілу коштів. Остаточний пакет заходів підкреслює, що члени Європейського Союзу повинні варіювати макроекономічне реіулювання, виходячи із специфіки кризових явищ на їх території.

Як геополітичний гравець, ЄС концентрує 20% світового експорту та імпорту, 20% світового ввозу та вивозу прямих інвестицій. Найважливіший інструмент політичного впливу Євросоюзу в світі - принцип політичної обумовленості, розроблений на початку 1990-х років. Він ставить розвиток торговельно-економічних зв'язків ЄС із зовнішніми партнерами в залежність від дотримання ними демократії, прав людини і верховенства закону. Ступінь дотримання цих параметрів Брюссель оцінює сам відповідно до власних індикаторів.

Іншим важливим інструментом досягнення політичних і економічних цілей є вимога правової гармонізації. Реіулюван- ня Європейського Союзу екстраполюється на його партнерів, щоб полегшити європейським компаніям ведення бізнесу в країнах-партнерах. У наявності прагнення ввести в брюссельське русло правовий розвиток "третіх" країн через введення вимоги про правову гармонізацію в текст відповідних угод.

У 2007 р. цей принцип був доповнений принципом "взаємності", який передбачає обмежувальні заходи для експорту товарів та інвестицій з країн, де реіулювання ринку не відповідає прийнятим в ЄС стандартам. Реалізація принципу "взаємності" викликала дискусію між двома групами країн- членів Євросоюзу: тих, хто закликає захищати від конкуренції ∏296h

європейські товари, вироблені з дотриманням дорогого соціального та екологічного реіулювання ("французька" група), і тих, хто відстоює свободу торгівлі ("британська" група).

Важливим "громадянським" компонентом дій ЄС на світовій арені продовжує залишатися глобальне екологічне лідерство, яке виражається в першу черіу в просуванні режиму обмеження викидів парникових газів. ЄС поширює дію свого досить жорсткого екологічного законодавства і на компанії "третіх" країн, які працюють на території Європейського Союзу.

В останні роки Євросоюз втрачає вплив на традиційних ринках країн, що розвиваються. Це пов'язано як з вимогами політичної обумовленості економічних контактів, так і з необхідністю адаптації зв'язків до нових вимог СОТ, які забороняють преференціальну торгівлю, яка раніше служила основою взаємодії з більшістю "третіх" країн.

Запропонований проект ЄС щодо створення зони вільної торгівлі товарами та послугами з країнами, що розвиваються, супроводжується дискусіями. Паралельно з цим формуються нові ініціативи ЄС: Середземноморський союз Н.Саркозі; програма "Східне партнерство", ініційована Польщею та Швецією, Чорноморська синергія. Таким чином, окремі напрями діяльності Європейського Союзу на міжнародній арені очолюються конкретними країнами або групами країн.

Складовою геополітичної стратегії інтеграції ЄС є використання COT для вирішення торгівельних суперечок з основними партнерами і для нав'язування їм правової гармонізації, створення глобальних режимів реіулювання у окремих сферах (реіулювання питань інтелектуальної власності, інвестицій і т.п.).

Таким чином, загальна позиція країн Європейського Союзу в геополітичних процесах носить гранично загальний і компромісний характер: наприклад, це стосується таких конфліктних питань, як незалежність Косово, грузино- осетинське питання тощо.

Після масштабного розширення 2000-х років різко інтенсифікувався політико-дипломатичний вплив ЄС на регіон колишнього CPCP, що не тільки загострило конкуренцію між Європейським Союзом і Росією, але і надало їй геополітичного характеру. Істотну роль зіграла політична ідентичність країн Центральноїта СхідноїЄвропи, особливо Польщі, а також Балтїї, що мають у цьому регіоні власні ідеолого-історичні уявлення. Отже, після розширення Євросоюз виявився втягнутим у нові для нього політичні процеси. Так, після "кольорових революцій" деякі країни СНД проголосили курс на вступ до ЄС і стали використовувати Брюссель для вирішення своїх завдань, у тому числі у сфері відносин з Росією.

Зовнішній вплив Євросоюзу заснований на презумпції того, що він є однією з найбільш успішних і привабливих моделей політико-економічного розвитку. Це заклало фундамент "м'якої сили", тобто привабливості Євросоюзу в очах світового співтовариства, і насамперед безпосереднього оточення. Головним об'єктом застосування "м'якої сили" стали держави, прилеглі до ЄС, - країни СНД і Північної Африки, насамперед ті з них, хто прагне приєднатися до європейських інтеграційних проектів і скористатися його перевагами. "М'яка сила" Європейського Союзу практично цілком залежить від прагнення інших країн вступити в нього. Якщо таке бажання відсутнє, ефективність впливу на відповідну країну суттєво зменшується.

ЄС не прагне стати реальним суб'єктом у воєнно- політичній сфері, на відміну від деяких країн-членів. Багато держав Євросоюзу (насамперед Великобританія і країни- "новачки") виступають проти "розмивання" і ослаблення НАТО за рахунок розвитку оборонного потенціалу Європейського Союзу. У результаті країни ЄС (частина - цілеспрямовано, частина - примусово) тісно прив'язані до США у військово- політичній сфері і в багатьох питаннях слідують у фарватері американського курсу. А Вашингтон низкою своїх дій щодо розширення НАТО, розміщення в Європі елементів ПРО, по суті, намагається нав'язати ремілітаризацію європейської політики і провокує посилення військового компонента в російській стратегіїна європейському напрямі, а також посилює некерованість і конфліктність міжнародних відносин в цілому. Потрібні зусилля (що відповідають інтересам більшості в Євро­пейському Союзі) щодо недопущення ремілітаризації Європи.

У наукових дослідженнях висуваються кілька сценаріїв геополітичної стратегії ЄС. Серед них виділяють варіант, умов­но названий "євро-Англія", який характеризується концен­трацією на внутрішніх справах і суперництвом з Росією в регі­оні так званого загального сусідства. Подібний розвиток подій є ймовірним у перспективі 3-5 років, оскільки ЄС переживає кризу своїх зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних інструментів, а при цьому більшість країн Європи прагнуть до вступу в Європейський Союз. Цей варіант виключає становлення Євросоюзу як справді самостійного центру сили і передбачає високу залежність від США в області безпеки.

Другий варіант називають "євро-Венеція". Зусилля будуть спрямовані на саморозвиток як суто громадянської сили, що використовує економічні інструменти для досягнення економічних і політичних цілей. У міру зниження частки ЄС у світовій економіці дедалі більш наполегливим є застосування принципів обумовленості і правової гармонізації, що може приводити до зростання невдоволення країн-партнерів і поступової втрати авторитету і ролі Євросоюзу в світі.

Третій варіант - "євро-Франція". Європейський Союз може суттєво посилити свою зовнішньополітичну та оборонну складову. У цьому разі він має шанси на перетворення на глобальний центр сили. Враховуючи велику кількість внутрішніх суперечностей, такий варіант може почати втілюватися в життя не раніше ніж до середини наступного десятиліття.

На сьогодні ЄС, як зазначається в аналітичній записці Національного інституту стратегічних досліджень "Зміна пріоритетів у системі міжнародної безпеки під впливом світової фінансової кризи" [11], демонструє наміри щодо посилення економічної інтеграції, зокрема на саміті ЄС у Брюсселі (4 лютого 2011 р.) розглядався Пакт про підвищення конкурентоспроможності, запропонований Німеччиною та Францією, який передбачає гармонізацію корпоративних податків країн-членів ЄС, запровадження єдиного пенсійного віку (67 років), ліквідацію механізму індексації заробітних плат, посилення відповідальності країн-членів ЄС за невиконання визначених бюджетних показників.

Крім того, продовжується формування інститутів ЄС, орієнтованих на забезпечення фінансової стабільності, зокрема Європейської ради аналізу системних ризиків (European System Risk Board) та Європейської системи фінансових контролерів (European System of Financial Supervisors).

Відбувається перегляд принципів участі країн у діяльності МВФ, Світового банку, ЄБРР та інших міжнародних фінансових організацій, що зумовлено зміною балансу сил у світі.

Водночас ОБСЄ, яка на сьогодні є одним з основних елементів архітектури європейської безпеки, демонструє низьку ефективність діяльності у нових умовах: наразі вона обмежу­ється здебільшого питаннями функціонування демократич­них інститутів та допомогою у вреіулюванні кризових ситуацій на територіях її країн-членів. Проте ця організація намагається розширити сферу свого впливу за рахунок охоплення питань забезпечення фінансово-економічної безпеки та запобігання іншим актуальним глобальним ризикам і загрозам.

Геополітична стратегія інтеграції Росії

Росія отримала у спадок від CPCP весь його стратегічний і тактичний ядерний потенціал, отже, вона позиціонується як глобальний економічний і політичний центр, який в умовах слабкої демократії і потужного ядерного потенціалу загрожує глобальному розвитку і становищу США, а також безпеці Європи. Якщо Росія зможе значно збільшити економічний потенціал, то отримає можливість протистояти економічним і політичним інтересам США спершу в Євразійському регіоні, а потім у глобальному масштабі.

Реінтеграція країн СНД у союз під патронатом РФ є головною складовою стратегії зовнішньої політики Росії стосовно пострадянських країн. її суть зводиться до повного ігнорування економічних інтересів колишніх союзних респуб­лік при максимальній реалізації економічних інтересів Росії. Статистика показує збільшення частки зовнішньої торгівлі з РФ країн СНД з одночасним зменшенням частки зовнішньої торгівлі країн СНД у РФ, що свідчить про успішну реалізацію стратегії.

Друга складова цієї стратегії - військова доктрина. Присутність армійських з'єднань РФ в Таджикистані, НзоіЬ

Грузії, Вірменії, Молдові як миротворчих сил - це військове забезпечення колишніх кордонів CPCP. Основа просування ближньозарубіжної стратегії РФ - так званий панславізм: акцент робиться на утиск російськомовної меншини в інших країнах, що дає Росії право захищати його всіма доступними способами. У реальності це є стратегією розмивання домінування національної ідеї в країнах СНД і формування дезинтеграційних процесів.

Ключем до домінування Росії в Євразії є Україна, тому значна частина геополітичної стратегії Росії в цьому напрямі буде залежати від відносин з Україною. Але Росія розглядає Україну, як і всі пострадянські держави, в якості "васала", а не як імовірно сильного, потенційного союзника. Отже, російська політична еліта поки не усвідомлює, що сильна і економічно незалежна Україна може стати надійним союзником Росії у процесі перетворення останньої в центр глобальної активності.

Стратегія зовнішньої політики Росії формується двома обставинами. Перше - це те, що цілі, суть і спрямованість зовнішньої політики визначаються вузькою групою представників російської еліти, не позбавлених імперських амбіцій, які прагнуть перетворити РФ у центр активності у світовій політиці. Друга обставина - це географічна протяжність території і кордонів, що визначає найрізноманітніші еконо­мічні та політичні завдання і цілі зовнішньої політики РФ. Крім того, Росія позиціонує себе як євразійську державу, тому в східній, азійсько-тихоокеанській, близькосхідній, чорноморській, європейській та ближньозарубіжній політиці вона прагне не просто співпрацювати і конструювати відносини, але і домінувати в них.

У східній політиці Росії основним інструментом є участь в ATEC. Оскільки ATEC прагне створити спільний економічний H 302 H

простір і систему колективної безпеки, безпосередня участь Росії в цьому процесі - це перший крок у конструюванні євразійського економічного простору та системи безпеки від Європи до Японії.

З Китаєм у Росії дуже складні відносини. Прагнення РФ нав'язати Китаю відносини в рамках союзів "Росія - Китай" і "Росія - Китай - Індія" поки що ні до чого поки не привели. Це пояснюється тим, що через досягнутий за останні 20 років рівень розвитку і прагнення до власної незалежної зовнішньої політики Китай, як і Росія, має глобальні економічні та політичні амбіції. Крім того, Китай має величезний обсяг зовнішньої торгівлі з США. Він є одним з найбільших реципієнтів кредитів МВФ і МБР, де не останнє слово мають Сполучені Штати. Таким чином, для Китаю переваг відносин з РФ набагато менше, ніж із США.

На Близькому Сході у Росії залишається традиційно сильна позиція за рахунок поставок зброї, військових і промислових технологій та інвестування в нафтовидобуток. Крім того, в арабському світі поширені антиамериканські настрої, на чому і намагається грати російська дипломатія. Разом з тим кожен п'ятий житель планети Земля сповідує іслам, а Близький Схід є батьківщиною міжнародного тероризму, заснованого на цінностях ісламського фундамента- лізму. Боротьба з міжнародним тероризмом об'єднує США і Росію і згладжує економічний конфлікт, викликаний війною в Іраку.

Західний напрям російської стратегії - це відносини РФ із США, які будуються в рамках НАТО і мають характер швидше м'якого протистояння, ніж співробітництва та партнерства. Зовнішня політика РФ вступає в протиріччя із зовнішньою політикою США на наднаціональному рівні. У геополітичній

стратегії Росії присутнє прагнення зміцнити роль РБ OOH і ОБОЄ в прийнятті політичних рішень, що впливають на військовий компонент світової політики, оскільки в цих організаціях Росія володіє правом вето і контролю. Ігнорування Сполученими Штатами РБ OOH - це ігнорування політичних претензій Росії і її спроб впливати на світову політику.

Зв'язки Росії з ЄС ґрунтуються на розвитку добросусідських відносин з упором на економічні компоненти: торгівлю, інвестиції і т.д. Крім того, у зовнішній стратегії РФ стосовно ЄС присутня енергетична домінанта. Газопровід "Ямал - Німеччина" повинен збільшити поставки газу РФ до ЄС, а значить, і стратегічну енергетичну залежність від РФ. Крім того, ЄС є одним з найбільших торгових партнерів та інвесторів РФ. Росія має з ЄС активне сальдо торгового балансу. Ще одна складова західної політики Росії - це участь у всіх європейських інститутах і проектах (ТРАСЕКА) з метою не опинитися на узбіччі європейського розвитку.

О.Дугін вважає, що Росія здатна висунути свій власний проект інтеграції, конкурентний на фоні інших наднаціональ­них моделей. Оскільки проект "американської імперії" для Росії абсолютно неприйнятний, за своїм геополітичним та цивілізаційним форматом, обсягом і стратегічною силою в існуючу Європу ніяк не вписується, а ісламський та китайський проекти не відповідають державним цілям Росії [10].

На думку Б.Гаврилишина, основними сценаріями для Росії у майбутньому можуть бути геополітично-силовий, науково-економічний, соціально-зорієнтований. Основними характеристиками і передумовами реалізації першого сценарію були б: відновлення східнослов'янського союзу (Росія, Білорусь, Україна) або включення в нього ще деяких Н 304 Щ

країн СНД; відновлення, зміцнення збройних сил; подальше зміцнення центру влади, тобто створення авторитарного режиму, з демократичною косметикою, капіталістичною економічною системою, домінантною роллю олігархів. Це була б антизахідна, російська, "солженіцинська" орієнтація і, можливо, встановлення стратегічних партнерств з деякими азіатськими країнами. Такий вибір базувався б, у першу черіу, на існуючих величезних природних ресурсах і можливості фінансування держави через їх експорт.

Другий варіант - науково-економічний. У Росії збереглася велика мережа наукових установ із сильним науково-технічним потенціалом, з досить великим інвентарем науково-технічних знань. Якщо б налагодити процес трансформації науки в комерційно корисні продукти, послуги, тоді Росія могла б інтегруватися в глобальні торгові процеси, експортуючи наукомісткі продукти, послуги, а не тільки енерго-ресурсно- капіталомісткі. Це вимагало б справжньої ефективної ринкової системи, більш демократичних відносин на всіх рівнях і спілкування зі світом, що базується на технологічних та економічних потужностях, а не на "кулаці".

Третій варіант - повна політична, економічна і соціальна трансформація. Основна мета полягала б у забезпеченні рівноправності і добробуту всіх людей, як це робиться в деяких, особливо скандинавських, членах ЄС, це зближення з Європою, особливо з ЄС, хоча не інтеграція в нього, оскільки Росія завелика, щоб стати нормальним членом Європейського Союзу. Третій варіант був би найкращим для Росії, але найважчим для реалізації, адже він не випливає з історичної політично- соціальної спадщини Росії. Цей варіант міг би бути об'єднаним з науково-економічним, що збільшило би шанси на успіх [8].

Геополітична стратегія інтеграції України

Геополітична стратегія інтеграції України засновується на багатовекторності і націленості країни на входження в усі європейські та глобальні наднаціональні інститути. Україна стала членом ОБСЄ і МВФ, увійшла в ПАРЄ, до складу PB ООН. Вона є клієнтом Міжнародного банку реконструкції та розвитку і Європейського банку реконструкції та розвитку, за її дипломатичної ініціативи було утворено Чорноморське економічне співтовариство. Республіка дотримується позиції неприєднання до військово-політичних союзів. Україна реалізує власну політику на Близькому Сході і в рамках СНД. Разом з тим, існує думка, що Україна не має чітко визначених національних інтересів і пріоритетів, не конкретизувала загрози національної безпеки і не сформулювала ясну і зрозумілу громадянам геополітичну стратегію.

Зовнішня політика Україна має три основні вектори: стратегічна спрямованість на європейську інтеграцію, яка закріплена договором про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, а також Указом Президента України №587 від 12.04.2000 р. "Про стратегію інтеграції України в Європейський Союз" та іншими пізнішими законодавчими актами; стратегічне партнерство з США; особливий статус відносин з РФ.

Вважається, що три вектора зовнішньої політики України є самодостатніми і взаємодоповнюючими. Але існує досить багато робіт, які, аналізуючи зовнішню політику і вектори інтеграції України, доводять, що багатовекторна політика на сьогоднішній день невиправдана і може розглядатися як геостратегічна невизначеність. Можливість політичної інтеграції в Європу в найближчі роки є нереальною, оскільки H 306 H

українська національна еліта не готова розлучитися з владою на користь наднаціональних інститутів. Крім того, існує розбіжність інституційного устрою України та країн Західної Європи, а також сильне відставання в економічному розвитку і домінуючий вплив російської зовнішньої політики на позицію щодо ЄС. Вважається, що Україна навряд чи здатна на серйозні самостійні кроки у зовнішній політиці. У республіки відсутня національна стратегія енергетичної безпеки. Військова доктрина нейтралітету і позаблоковості видається сумнівною з юридичної точки зору через спільне використання Україною і РФ військової бази в Севастополі та охорону повітряних кордонів з використанням супутникових радіолокаційних центрів в Хмельницькій області і в Криму. Вважається, що в політичному оточенні світових центрів - США, ЄС, РФ - в України дуже мало шансів на цілеспрямовану власну стратегію і зовнішньоекономічну політику. На думку Б.Гаврилишина, основними сценаріями геополітичного розвитку України є: включення в процес глобалізації у співробітництві з Росією і через Росію, тобто створення східнослов'янського союзу, притік російського капіталу в Україну, його домінантна позиція в ключових секторах; коливання між Сходом і Заходом, не інтегруючись повністю ні в той, ні в інший, залишаючись на маргинесі політичної і економічної структуризації світу і глобалізації в сучасній та майбутній формі; інтеграція в ЄС паралельно зі зближенням Росії з Євросоюзом і більш симетричним (рівноправним) співробітництвом з нею в економічній сфері.

Б.Гаврилишин аналізує шанси і загрози цих варіантів і вважає, що перший варіант означає для України "кінець історії", втрату своєї специфіки, другорядний статус, мовну, культурну, побутову асиміляцію, маленькі перспективи на мирне, вільне, матеріально комфортне життя для більшості її населення. Це також зменшення прав для неросійських меншин, це "спиною, а не обличчям" до Європи. Такий вибір України (а можливо, і примус) був би поштовхом для Росії до її геополітичного силового вибору з усіма його негативами.

Другий варіант - коливання між Сходом і Заходом, на думку вченого, не на користь Україні та Росії. Для України - це ізоляція від здорових світових інтеграційних процесів. її тягнули б то сюди, то туди, що мало б для неї руйнівний ефект. Вона стала б іграшкою для Сходу і Заходу. Для Росії такий "вибір" України був би не дуже корисний, тому що це відволікало б велику кількість її політичної енергії від основного завдання розвитку сучасної, демократичної, багатої держави.

Третій сценарій - інтеграція України до ЄС - є єдино корисним для України і Росії. Для України найбільш бажане майбутнє - це справжнє поєднання суверенності, політичної свободи, економічної ефективності та соціальної справедливості, тобто приблизно шведська модель. Це вимагало б злиття партій у п'ять чи сім, децентралізацію влади, закінчення економічних реформ, впровадження інструментів прямої демократії. Це дало б людям можливість на рівні районів чи областей спонтанно вирішувати питання, життєво важливі саме для них, а не для цілої країни. Це вимагало б також іншого розподілу бюджетних ресурсів. Це було б благом для всіх, а не для вузького кола людей, означало легкий доступ до освіти, до якісної охорони здоров'я. Це не утопія, оскільки кілька саме європейських, особливо північно- європейських країн доводять, що це можливо. Для України це не утопія, тому що людські та природні ресурси, і ностальгія за егалітаризмом зробили б можливим такий вибір. Це вимагало б реструктуризації політичного життя, облаштування законодавства, кращої адміністрації. Цей сценарій бере до уваги як само собою зрозуміле збереження повних громадських прав усіх меншин, їхніх культур і мов, але це означає також повне "право громадянства" української мови, культури. Це вимагає і колективного лікування від комплексів «меншовартості» українців-малоросів, це самоповага до свого рідного, особливо мови і культури, бо у світі поважають тільки тих, хто поважає себе і своє. Порівняння успіхів, досягнень України, українців за світовими стандартами, а не тільки щодо Росії. Реалізація такого сценарію можлива лише через інтеграцію в ЄС. Саме такий вибір України був би і найкращим для інтересів Росії. Це наш спільний шанс, бо Україна, йдучи цим шляхом, зробила б менш можливим геополітичний, силовий вибір Росії. Силовий вибір виснажував би її замість того, щоб займатися розбудовою сучасного суспільства на основі своїх великих літературних традицій, інтелектуальних сил, природного багатства.

Глобалізація дає шанси для України та Росії перетворитися на кращі суспільства, але тільки за умови, що дві сусідні держави, у яких насправді багато спільного, йшли б у майбутнє паралельно впевненим кроком, де в чому гармонізовано, а не з Україною на колінах. Україна йшла б в ЄС, Росія зосереджувала б свої зусилля на розвитку сучасного суспільства. Найбільша загроза для обох країн - це геополітичний силовий вибір Росії і вибір Україною варіантів: або з'єднатися з Росією, або постійно коливатися між Сходом і Заходом. У такому разі жодна з двох держав не стане справжнім сучасним ефективним суспільством [8]∙

Таким чином, керуючись принципом мінімуму дисипа­ції обмежених ресурсів системи, виражений механізмом

реалізації суспільної згоди, Україна має геополітичні шанси, спираючись на геополітичний плюралізм. Звідси випливає, що Україна передасть рішення національних завдань на надна­ціональний рівень тільки за умови можливості впливати на макроекономічну політику в масштабах всієї регіональної системи і тим самим реалізовувати власні національні економічні інтереси. Для цього Україні необхідне стійке економічне зростання і економічна, енергетична та військово- політична незалежність, скорочення поставок енергоносіїв з РФ і активне формування альтернативних джерел надходження енергоносіїв.

Як зазначається в аналітичній записці Національного інституту стратегічних досліджень "Зміна пріоритетів у системі міжнародної безпеки під впливом світової фінансової кризи" [11], незважаючи на те, що економіка України значною мірою інтегрована у світове господарство, вплив нашої країни на прийняття рішень у системі міждержавних відносин та міжнародної безпеки є, на жаль, незначним.

Крім вирішення складних внутрішніх проблем соціально- економічного розвитку, перед Україною стоїть нелегке завдання забезпечення власної безпеки в умовах зростаючих новітніх викликів і загроз, які мають транскордонний асиметричний характер. Для України, як позаблокової держави, суттєво ослабленої фінансово-економічною кризою, вирішити таке завдання самостійно буде вкрай складно. З огляду на це, дедалі більшої актуальності набуває питання отримання для країни додаткових зовнішніх гарантій безпеки [11].

Останніми роками об'єктивне значення України для системи міжнародних відносин в Європі та світі було невідповідним тій ролі, яку вона відігравала на міжнародній НзіоЬ

арені. Міжнародна кон'юнктура не сприяла реалізації стратегічних зовнішньополітичних завдань, а внутрішня ситуація в країні, з відсутністю єдності серед української політичної еліти та браком ефективної системи державного управління, заважала проведенню консолідованої зовніш- ньополітичноїлінії. Ослаблення позицій України в зовнішньому світі було зумовлене також світовою фінансово-економічною кризою. Остання деструктивно вплинула не лише на розвиток економіки держави, але й на ефективність міжнародної співпраці, уповільнила процес залучення інвестицій, зашкодила реалізації міжрегіональних проектів (політичних, транспортних, енергетичних, екологічних тощо).

Проте найбільшої шкоди реалізації національних інтересів у галузі зовнішньої політики Україні завдали деякі помилки концептуального плану. Гра на суперечностях між глобальними гравцями, між Заходом та Росією не принесла очікуваних результатів, тому що базувалася на застарілій логіці біполярного протистояння часів "холодної війни". Так само неефективними виявилися й спроби демонстративного ігнорування Україною позиції Росії, які призвели до небезпечного загострення українсько-російських відносин й до провалів у зовнішній політиці на "західному" напрямі. Невірним у підсумку виявився не принцип "багатовекторності", який зберігає для України значення практичного інструмента відстоювання національних інтересів, а постійні запізнення у врахуванні швидких геополітичних змін, зростання рівня склад­ності розподілів сил у Європі та в світі. Зрештою, внаслідок дії сукупності зовнішньополітичних і внутрішньополітичних чинників Україна опинилася на периферії світової політики, у "сірій зоні" безпеки.

За останній рік зміни у зовнішньополітичному курсі дозволили зупинити деякі негативні тенденції, зняти небажане напруження у відносинах з РФ і водночас продовжити курс на європейську інтеграцію. Тривають переговори про Угоду про асоціацію між Україною і ЄС, Україна просунулася на шляху до лібералізації візового режиму з ЄС, отримавши спеціальний План дій, спостерігається прогрес у копітких переговорах щодо ЗВТ. Водночас з'явилися нові негативні моменти, пов'язані із зниженням міжнародних рейтингів України щодо дотримання демократичних прав і свобод, що створює нові перешкоди на шляху до інтеграції з ЄС та не сприяє взаємній довірі.

Проблема визначення місця України в новітній системі європейської безпеки, згідно з проголошеним нашою країною позаблоковим статусом та відповідно до сучасних умов і тенденцій міжнародного розвитку, потребує ефективного й швидкого вирішення.

Позаблоковий статус, проголошений Україною, не виключає її співробітництва з військово-політичними союзами. При цьому позитивним сигналом для України у контексті збільшення її безпекового потенціалу є висновок, зафіксований у Декларації Лісабонського саміту НАТО, про те, що "стабільна, демократична і економічно процвітаюча Україна є важливим фактором євроатлантичної безпеки", а також про наміри Північноатлантичного альянсу "продовжувати розвиток партнерства з Україною і Грузією в рамках Комісії Україна- HATO і Комісії Грузія - НАТО на основі рішень, прийнятих на Бухарестському саміті НАТО в 2008 році і враховуючи євроатлантичну орієнтацію чи прагнення кожної з цих країн".

У той же час занепокоєння в Україні має викликати зниження інтересу до проекту "Східного партнерства" з боку ∏312h

провідних країн ЄС - Німеччини і Франції, які аріуменіують це згортанням демократичних перетворень у країнах Східної Європи. Проте активізація діяльності Веймарського трикутника (ВЗ), який у ході саміту, що відбувся у Варшаві 7 лютого 2011 р., визначив одним з пріоритетів своєї діяльності розширення співробітництва з країнами Східної Європи (включаючи Росію), надає Україні шанс для поглиблення взаємовідносин з ЄС. Зокрема, на зазначеному саміті ВЗ було підтримано позицію Польщі щодо доцільності запрошення керівників східноєвропейських країн для переговорів у форматі ВЗ у якості спостерігачів, а також підкреслено необхідність підтримки України у проведенні політичних та соціально-економічних реформ.