6.1. ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ В ГЛОБАЛІЗОВАНЕ ФІНАНСОВЕ СЕРЕДОВИЩЕ

Процеси інтеграції в фінансовій сфері, які є одним з найбільш впливових чинників розвитку господарського життя на межі XX-XXI ст., проявляються передусім у послабленні ролі національних держав і урядів, передачі функцій контролю фінансів наднаціональним органам.

Фінансова інтеграція - це тривалий та багатовимірний процес зближення національних фінансових ринків, трансак­цій, інструментів з метою їх об'єднання в єдиний світовий фінансовий ринок на основі гармонізованого законодавства, єдиних принципів і підходів у запровадженні фінансової політики та її рішень, використання досягнень науково- технічного прогресу.

Провідні зарубіжні вчені називають кілька напрямів, що визначають зміну глобальних фінансових систем за останні 10 років:

- зміни в технології;

- зміни в розмірах ринків;

- зниження статусу банків та банківської системи;

- вихід на фінансові ринки великих гравців з Азії паралельно з підвищенням волатильності ринків і масовими банкрутствами фінансових інститутів;

- зниження ролі координаційного нагляду з боку центрального банку і посилення процесів самореіулювання;

- передача в низці регіонів функції реіулювання та контролю фінансової сфери наднаціональним формуванням (на кшталт Європейського централь­ного банку).

До менш визначальних тенденцій розвитку інтеграції світових фінансових ринків належать активізація процесів злиття та поглинання в банківській сфері, а також посилення ролі моделювання (доход до ризику)у банківському реіулюванні та нагляді [32].

Міжнародні ринки справляють все більший вплив на функціонування української фінансової системи, діючи вже на рівні окремих підприємств та організацій. Разом з тим, органи державної влади України вже набули певного досвіду співпраці з міжнародними організаціями, відчули їх тиск у багатьох аспектах формування внутрішнього укладу держави.

Питання впливу інтеграційних процесів на фінансові ринки були предметом наукових пошуків багатьох вчених, зокрема в Росії - Л.Абалкіна, В.Белолипецького, І.Герчикової, С.Булганіної, М.Гузева, А.Кірєєва, В.Коллонтай, Ю.Осіпова, В.Широкова та багатьох інших, в Україні - О.Білоруса, З.Варналія, А.Гальчинського, Б.Кваснюка, Л.Кістерського, Г.Климка, О.Плотнікова, !.Пузанова, О.Рогача, А.Рум'янцева, А.Філіпенка.

Зазначимо, що більшості російських вчених притаманна вкрай негативна оцінка явищ інтеграції ринків, песимізм у прогнозуванні наслідків диктату великих міжнародних фінансових центрів (зокрема слід вказати на позицію, яку неодноразово відстоювали В.Белолипецький, В.Коллонтай, Ю.Осіпов, Н.Сімонія). Вони зазначають, що ці центри акумулюють національне багатство, стяіують фінансову ренту, визначають напрями розвитку економіки країни, в тому числі, структуру виробництва, сприяють ще більшому розмежуванню різних верств населення, перетворюючи одних на надзвичайно заможніх, інших - на жебраків. Ці вчені також вимагають структурної адаптації національних економік до умов, які найбільш вигідні для функціонування транснаціональних компаній та банків.

Українські науковці більш обережно оцінюють вплив фінансової інтеграції процесів на фінанси України. Поклавши в основу своїх праць загальнодержавний орієнтир на європейський вибір, фахівці в галузі фінансів працюють над питанням щодо інтеграції в європейський фінансовий простір з найбільшою вигодою для держави загалом й її економічних агентів зокрема. Водночас, недостатньо висвітлена проблема розроблення концепцій нової фінансової багатовекторної політики, в якій би на перший план висувалися ідеї сувере- нізації фінансових ринків.

Процеси інтеграції ринків мають кілька аспектів, що безпосередньо впливають на розвиток інфраструктури фінансового ринку.

По-перше, процеси глобалізації та інтеграції, одним з факторів яких є робота економічних агентів із різними валютами, призводить до виникнення та збільшення валютного ризику. --------------------------------------------------------------------------- 407 І

Також значно посилюються інші види ризиків - політичні, юридичні, цінові, технологічні тощо. У міжнародній практиці вироблено один із способів зменшення цих видів ризиків шляхом запровадження єдиної валюти розрахунків, ціни, кліриніу (СДР, андський песо, африканський динар) або єдиної валюти об'єднання країн (евро, АКЮ). Однак це не обмежує намагання держави враховувати весь спектр валютних ризиків та їх проявів. Зокрема, до завдань державного реіулювання інтеграційних процесів додається визначення специфічних ризиків, пов'язаних з роботою мікро- та макроекономічних агентів на міжнародній арені.

По-друге, необхідність здійснення трансакцій у масштабах усієї планети зумовлює необхідність уніфікації законодавства різних країн і врахування цих вимог при створенні або зміні національного нормотворчого процесу. Зміни в міжнародних законодавчих нормах потребують внесення відповідних коректив і у вітчизняну законодавчу базу, що ускладнює розвиток національного законодавства, особливо на етапі його формування.

По-третє, в міжнародному середовищі помітна тенденція до всілякого зменшення операційних витрат, пов'язаних з операціями на фінансовому ринку. Ця загальна тенденція міжнародних фінансових трансакцій означає передусім високий технологічний рівень їх здійснення, причому як на рівні "hardware" (технічного обладнання), тобто залучення високотехнологічних комп'ютерних мереж, так і в аспекті "software" (програмного забезпечення) і менеджментських практик. Відсталість фінансових ринків нових держав проявляється у зазначеному ракурсі особливо контрастно на фоні потужної комунікативної інфраструктури розвинутих країн. Отже, інтеграційні процеси на світогосподарських ринках вимагають вирішення низки проблем, пов'язаних з відста­ванням національної інфраструктури від вимог розвинутих економік.

По-четверте, на місце "економічного патріотизму" приходить "глобальний прагматизм", а національні інтереси поступаються (чи за вимогами наднаціональних утворень - мають поступатися) на користь міркуванням доцільності, які склалися в рамках інституціональної інфраструктури міжна­родного фінансового співтовариства. Останнє становить особливу загрозу молодим, "новонародженим" фінансовим ринкам, коли рівень капіталізації їх фінансової системи незначний, статус країни та його уряду - ще нижчий, а аттракційність окремих інститутів досить велика, що спричиняє руйнівні процеси поглинання фінансових ринків та його інституцій більш потужними суб'єктами фінансової інфраструктури розвинених країн.

Дуже важливим є вибір моделі інфраструктури, на яку слід орієнтуватися державам з ринками, що формуються (emerging markets). Вибрана модель інфраструктури "визначає якість управління економікою загалом" [2, с. 649]. Зазначимо також, що під дією урядових і ринкових механізмів найчастіше формується модель, яка не створює "корсету" для національного фінансового ринку так, щоб він являв собою нежиттєздатний організм. Отже, через правову формальну інфраструктуру створюється система обмежень, яка пізніше під дією ринкових сил кориіується у напрямі створення надсистеми уникнення цих обмежень.

Як приклад, наведемо досвід Японії у реформуванні фінансової системи. У процесі інтеграції у фінансове поле кожна країна, як правило, орієнтується на певну, вже існуючу модель фінансової системи, а потім здійснює її узгодження з внутрішнім середовищем. Японія після Другої світової війни струкіурувала свою фінансову систему на зразок американської. У країні було створено кілька банків різних типів (комерційних, трастових тощо), але вони були відсторонені від виконання інвестиційної функції та роботи з цінними паперами так само, яків США. Однак, банкам було дозволено мати капітал в інших корпораціях. Тому дістали поширення холдинги, що об'єднували банки, страхові компанії, фонди, які працювали з цінними паперами, і нефінансові корпорації (кайрацу).

Однак має діяти одне правило інтеграції: обрана модель не повинна бути еклектичною стосовно національної фінансової системи. Ця вимога дуже важлива з огляду на необхідність вжиття низки заходів, спрямованих на вирішення широкого спектру проблем, пов'язаних з лібералізацією фінансових ринків.

У теорії й практиці інтеграції фінансових ринків широко обговорюється питання про доцільність відкриття національної фінансової системи. Сьогодні на фінансових ринках спостерігаються тенденції до лібералізації ринків. Давня традиція відкритості фондових ринків підтримується в США. Іноземцям належить левова частка державних облігацій, близько третини корпоративних облігацій і близько 10% акцій компаній США. Однак така відкритість у певні моменти часу може привести до колапсу економіки, що пов'язана з масовим відпливом капіталів інвесторів-нерезидентів у зв'язку з економічним спадом, зміною законодавства тощо.

У 1986 р. Велика Британія розпочала програму ін­теграції вітчизняного фондового ринку в міжнародний фінансовий простір та відкриття ринків для іноземних компаній та банків, яка отримала назву "Біг Beπτ"(Big Beng) [9]. Була введена комп'ю-терна торговельна система, скасовані фіксовані брокерські комісійні та інші обмеження на торгівлю цінними паперами, ліквідовано жорсткі розмежування між посередниками на фінансових ринках - джобберами, брокерами, маркетмейкерами. Було дозволено також відкривати брокерські фірми для небіржових капіталів, у тому числі й іноземних; створені системи сучасних комунікацій, які увійшли в міжнародну інфраструктуру. Після цього Паризький Bourse був вимушений відкрити біржу для іноземних компаній та запровадити більш досконалу систему торгів.

Прикладом традиційної закритості ринку була Японія. Токійська фондова біржа й досі залишається закритою і доволі монополізованою. Для неї характерно високі рівні фіксованих комісійних і те, що з цінними паперами працюють переважно чотири гігантські фінансові компанії. Проте з 1984 р. проводились так звані "Йєна-Долар переговори" про відкриття японської фінансової системи для іноземців. Японія за домовленістю з США всередині 80-х р. поступово почала інтегруватись в міжнародні фінансові ринки: спочатку оффшорні, а потім ринки фінансових ф'ючерсів та опціонів були відкриті для іноземців.

У країнах виникаючих ринків інтеграція в міжнародний ринок була на початку цих процесів обумовлена завеликими ставками позичання та обслуговування клієнтів, що встановлювали вітчизняні банки. Отже, центрально- та східноєвропейські країни допустили до банківської системи велику частку зарубіжних компаній, які формували свою інфраструктуру ринку, його ідеологію. На сьогодні у Словаччині переважну більшість у національній банківській системі становлять банки з іноземним капіталом, частка активів, що належать іноземним власникам, становить 96,72 %, при цьому основна частина іноземного капіталу походить з Люксембуріу (ЗО %) та Австрії (29 %). У банківській сфері Румунії відбувається постійне зростання присутності іноземного капіталу: якщо в 2004 р. іноземним банкам належало 38 % на ринку банківських послуг, то нині їхня частка в активах банківської системи досягла 50 %. У Чехії частка іноземного капіталу в загальному капіталі банківської системи становить 90 %, причому 33 % усього зареєстрованого капіталу належить Австрії, 17 % - Франції та 8 %

- Німеччині. Заслуговує на уваїу також самобутній і при цьому досить успішний досвід реформування в країнах Балтії. Кожна із цих країн обрала свою стратегію трансформації. Унаслідок цього спостерігаються й суттєві відмінності в процесах, що відбуваються яку реальному секторі економіки, так і в грошово- кредитній сфері. Так, у Прибалтиці внаслідок процесів злиття й поглинання утворилися дві провідні банківські групи: перша

- група SEB (Швеція) - уже володіє контрольними пакетами Eesti Uhisphank (Естонія), Unihan (Латвія). За розмірами активів частка шведів на ринку банківських послуг Прибалтики становить 30-35%. Друга група - Swedhank (Швеція) - стала власником Hans ah ank (Естонія). Останній, у свою черіу, має дочірні банки в Латвії та Литві. Частка цієї групи на ринку становить 20-25 %. Тільки протягом 2000-2004 рр. було укладено 144 угоди щодо злиття й поглинання у світовому банківському секторі, з яких 99 - угоди між місцевими банками та 45 - угоди за участю іноземних банків, загальна сума за всіма угодами злиття й поглинання становить 270 млрд. дол. США [17].

Аналогічна ситуація склалася і в інших секторах фінансового ринку. Зокрема, в Польщі за даними Гарантійного фонду застрахованих лише 25,5% у 2005 р. належало польським страховим компаніям, решта - іноземним, причому, частка німецького капіталу становила 35,2% (майже в 1,4 раза більше, ніж належить національним структурам), австрійського -15,5%, нідерландського - 5,4%, британського - 3,5%, американського - 3,1%, решта (11,8%) - іншим країнам [33, с. 40].

Для банківської системи небезпека фінансової інтеграції полягає передусім у неконкурентності вітчизняних закладів порівняно з іноземними. Весь капітал українських банків складає десяту частину російських, а з більшістю європейських країн рівень капіталізації української банківської системи навіть не можна порівнювати. Крім того, є погроза того, що український простір фінансового ринку буде використовуватися для підвищення рівня конкуренто­спроможності іноземних підприємств, які будуть отримувати дешеві кредити, а їх конкуренти - українські підприємства - не будуть підтримуватися іноземними банками. Більше того, існує суттєва обмеженість українських банків у залученні коштів через механізм публічної пропозиції акцій через нерозвиненість вторинного ринку цінних паперів, традиційну закритість інформації про установи, а також через корпоративну політику розподілу доходів, яка фактично не обіцяє міноритарним акціонерам пристойного рівня дивідендів. Розміщення акцій на зовнішніх ринках є досить дорогою операцією, до якої можуть вдатися лише частина банків.

Отже, міжнародні вимоги інтеграції передбачають певний розвиток інформаційної, правової та комунікаційної інфраструктури, інфраструктури фондового ринку, виконання яких для України на сьогодні є недосяжним. З іншого боку, наявність іноземного капіталу у банківський мережі, як правило, гарантує більш цивілізоване ведення справ і сприяє розвитку м'якої інфраструктури. До того ж, саме у банківський сектор приходять компанії з гарною репутацією, що загалом обумовлює поступове витіснення легальною інфраструктурою напівлегітимні утворення, які є продуктом розвитку «дикого капіталізму» початку запровадження його принципів.

Питання збільшення ризику виконання фінансових операцій, що спричинені глобалізацією, турбують багатьох учасників ринку. Воно вирішується ними як у теоретичному плані, так і практично, шляхом застосування численних стратегій і тактик запобігання ризику. Більшість інвесторів розподіляють інвестиції або фінансові інструменти таким чином, щоб знайти певний оптимум між низькоризиковими, але і низькоприбутковими активами, і середньо- та високоризиковими активами, які приносять високий дохід. Ix стратегія може бути подана у вигляді фінансової піраміди, на якій показано, що більшість інвестицій розміщена серед активів, що гарантують ліквідність та безпеку, а меншу частину - вершину піраміди - утворюють високоризикові інструменти (рис. 6.1).

Високоризикові активи

?- Спекулятивні інструменти

Активи, що приносять дохід та довгострокове зростання

— Ліквідні та безпечні активи

Рис. 6.1. Розподіл фінансових інструментів за ризиком

Ця піраміда набуває іншого значення для країн з фінансовими ринками, що формуються. Беручи до уваги, що фундамент піраміди має компонуватися з безпечних і малоризикових активів, яких явно цим країнам бракує, при приході іноземного легітимного капіталу та відкритості ринку таких інструментів стає більше.

Процеси інтеграції породжують певних суб'єктів інфраструктури. Ми виділяємо два їх типи. З одного боку, формуються послуги, які для свого виконання потребують глобального простору. Однією з таких "глобалізованих" послуг є кастодіальна, тобто діяльність із зберігання цінних паперів. Цей вид послуг ще називають "міжнародною діяльністю з обслуговування фінансових активів". У деяких країнах, зокрема США, діє централізована модель, згідно з якою функції зберігання і кліриніу зосереджені в одній установі - в Депо­зитарній трастовій кліринговій корпорації (Depository Trust Clearing Corporation). Такі структури формують глобалізовану суб'єктну інфраструктуру, яка виступає іманентним елементом глобальних фінансових ринків і результатом інтеграційних процесів. Вони органічно вплетені в процес проходження грошових потоків між країнами та просторами і сприяють підвищенню ефективності функціонування усієї фінансової системи світу.

Інший вид суб'єктів інтегрованої фінансової інфра­структури формує надбудову над фінансовими інституціями національного та міжнаціонального рівня. До них належать Міжнародний банк реконструкції та розвитку і його група, Європейський банк реконструкції та розвитку, Європейський центральний банк, Європейський інвестиційний банк, Міжнародний валютний фонд, Банк міжнародних розрахунків, Міжнародна організація комісій з цінних паперів, Міжнародна асоціація органів нагляду за страховим ринком, Міжна­родна торговельна палата та ін. [11]. Ці надбудови формують реіуляторний пласт фінансової інтегрованої інфраструктури і виступають свого роду глобалізованими мегареіуляторами світового фінансового ринку. Роль, завдання та функції цих інституцій далеко не всіма вченими сприймаються позитивно, у тому числі й автором цієї роботи. Запроваджуючи міжнародні стандарти та власну ідеологію архітектури фінансового ринку, ці інституції радикально змінюють національне інфраструктурне середовище, підлаштовуючи його під зразки, притаманні розвинутим країнам. Однак такі зміни, як це далі буде показано, далеко не завжди можуть сприяти розвиткові національних ринків.

На міжнародних ринках як результат інтеграції широко застосовуються операції злиття та поглинання, які також змінюють суб'єктну інфраструктуру, формуючи не національні конгломерати, а мультинаціональні мегаінституції, в яких

система цілепокладання орієнтована на знеособлений міжна­родний капітал з його величезною здатністю примножувати самого себе, а не багатство національних економік.

Характер дії нових інституцій зумовлений саме проце­сами глобалізації та інтеграції. Поширеним механізмом залу­чення довгострокових інструментів, особливо в конвертованій валюті, є практика злиття банків, пайової участі в статутному фонді, а також їх перманентних об'єднань без втрати оперативної самостійності. Нові утворення організуються для отримання розширених можливостей щодо кредитування суб'єктів підприємницької діяльності, зменшення ризиків, виходу на нові ринки, кооперації зусиль фінансових інститутів, зменшення операційних витрат на дослідження нових ринків та ін. Розвиток небанківських інститутів приводить до диверсифікації можливих джерел фінансування малих та середніх за розміром і діловою активністю фірм. Компанії венчурного капіталу та лізиніу дають можливість підтримувати інновації у виробництві чи отримати капітал із зовнішніх джерел у матеріалізованому вигляді, не маючи достатнього розміру застави, причому цей капітал найчастіше отримується в результаті новітніх розробок, не поширених на місцевих ринках. Фондовий ринок організовується таким чином, щоб існувала не тільки пропозиція цінних паперів резидентів та нерезидентів, а й попит на них [7].

Значні зміни відбуваються і в застосуванні різних видів інструментів з огляду на терміни їх отримання. Для масштабного фінансування довгострокових програм на інтегрованому фінансовому ринку вдаються до надання консорціумних кредитів. Таким чином можна акумулювати значні суми кредитних ресурсів у національній або іноземній ∏417h

валюті, зменшити кредитний ризик, підтримати ліквідність банків, а також підвищити їх прибутковість^[I]*.

Залучення похідних інструментів (форвардів, ф'ючерсів, свопів, опціонів) дає змоіу зменшити ризик коливання валютних курсів, сприяє проведенню торговельних операцій, зменшує ризики. Спостерігається яскраво виражена тенденція розвитку цього ринку, причому все більше активізується біржова його частка.

Фактично, за рахунок ф'ючерсного ринку відбувається значне розширення масштабів віртуального ринку і, відповід­но, його інфраструктури. Ф'ючерсний ринок у деяких країнах має власних реіуляторів та систему обмежень.

Інша "данина" інтеграції надається створенням численних інструментів розширення національних кордонів публічного розміщення цінних паперів, тобто використанням різних програм IPO - initial public offering.

Фінансові ринки є дуже динамічною та гнучкою складною системою, яка швидко реаіує на будь-які макроекономічні змі­ни. Тому досягнення оптимальної структури та моделі побудо­ви фінансових ринків майже неможливе. На сьогодні більш спекулятивний, а інколи і більш надійний валютний ринок відтяіує грошовий капітал від ринку кредиту та фондового ринку. На ринках нових держав переважають короткострокові кредити, адже довгострокові є надто ризикованими. Проте відбувається постійне балансування різних видів інструментів і пристосування роботи фінансових установ до швидкоплинного розвитку ринків. Позичання типу "позики під програми" (policy lending) відокремлюються від надання комерційних кредитів.

Для підвищення ефективності фінансових ринків залучається багато інституцій. Один з них, інституція кредитного брокерства, здійснює пошук тих, хто має гроші, і тих суб'єктів ринку, які їх потребують. Особливостями роботи кредитних брокерів на міжнародній арені є те, що вони активно діють як арбітражери^[II]*, використовуючи переваги різних ринків стосовно відносно недооцінених та відносно поцінених або переоцінених інструментів. Недооцінені інструменти вони купують на одних ринках з тим, щоб продати за реальною вартістю на інших. Оскільки брокери є професіоналами фінансового ринку, вони використовують багатий арсенал технік і технологій, що врівноважують співвідношення між попитом та пропозицією на капітал з меншими затратами, ніж непрофесіонали.

Міжнародний ринок є переважно вторинним (за винятком суто міжнародних інструментів, зокрема різноманітних видів єврооблігаційних позик), який підвищує ефективність руху потоку заощаджень. Саме на вторинному ринку досягається ліквідність фінансових інструментів, якими володіє фізична або юридична особа. Трансакції з цінними паперами на вторинному ринку не збільшують їх загальної кількості, але життєздатність цього ринку підвищує ліквідність фінансових активів і сприяє розширенню первинного ринку цінних паперів. Потоки інвестиційних коштів оптимізуються інвестиційними банками, які виступають гарантом реалізації емітованих цінних паперів та їх розміщення. Коли керівництво фірми бажає залучити кошти шляхом розміщення цінних паперів, то інвестиційний банк скуповує їх випуск, а потім перепродає його інвесторам.

Отже, створюється ефективно діючий інтегрований механізм, який всіляко сприяє швидкому руху потоків грошей, примножуючи світове багатство, багатство певних груп країн.