5.3. МІЖСИСТЕМНА ВЗАЄМОДІЯ ТА УПРАВЛІНСЬКІ РЕГУЛЯТИВИ ЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА: СИНЕРГЕТИЧНІ МОДЕЛІ НЕСТІЙКОГО РОЗВИТКУ

Позитивні та негативні зміни в економічній та соціальній підсистемах провокують відповідні зміни в суспільній системі в цілому, що актуалізує проблему зовнішнього реіулювання з боку суб'єктів управління політичної підсистеми та посилення кореіуючого впливу з боку системи державного управління.

Більше того, еволюційні зсуви визначають перехід між різними сценаріями суспільного розвитку, формуючи умови для якісно нової спільноти, якій притаманним є новий, відмінний від попереднього характер соціально-економічних взаємовідносин, а також інший сценарій суспільного розвитку. Фактично, еволюційний зсув може розглядатися як точка, в якій змінюється еволюційний розвиток сталого суспільства, якісні зміни в якому призводять до формування нового, відмінного суспільного утворення, яке отримує несхожий на попередні H 389 H

в історичному проміжку часу сценарії власного розвитку. Це можна розуміти з точки зору властивості інноваційності систем, що самоорганізуються.

Важливо розуміти і той факт, що імовірність еволюцій­ного зсуву значно зростає в умовах криз, тобто в кризових зонах, коли значення керуючих параметрів досягають своїх граничних величин, що визначаються ресурсами управління. Ці обмеження стосуються не тільки сукупності наявних ресур­сів, але й - і це є більш важливим - здатності системи раціонально використовувати, розподіляти та відтворювати всі види необхідних ресурсів, що фактично вказує на наявний у системи потенціал щодо її самоорганізації, визначаючи її інтенсивність та кінцевий результат.

У основу розуміння сутності методології аналізу стабіль­ності економічної підсистеми має бути покладена економічна синергетика, що розглядається як "теорія макроекономіки як цілісної системи, в якій мікро і макро мають більш складний зв'язок, ніж в структурній ієрархії, притаманній централізації" [14]. Подібне розуміння стає основою формування теоретичних моделей аналізу суспільної стабільності та стабільності суспільних підсистем не в межах традиційної суб'єкт-об'єктної, а суб'єкт-суб'єктної взаємодії. Особливості суб'єкт-суб'єктної взаємодії створюють умови для формування концепту єдиного теоретико-аналітичного контексту, в якому об'єднані основні підсистеми суспільства (саме це обумовлює доцільність і необхідність поєднання економічної та соціальної підсистеми в єдиний соціально-економічний комплекс, піддаючи їх аналізу в межах синергетичної парадигми).

Нелінійні системи непропорційно реаіують на рапто­ві, незначні впливи в умовах нерівноважності та (або) неста­більності, що відображається у біфуркаціях, фазових і самодовільних переходах [28, с. 338]. У таких системах вини­кають, зберігаються та підтримуються локалізовані процеси (структури), вякихмає місце інтеграція, архітектурне об'єднання структур за деякими законами побудови еволюційного цілого.

При цьому, сприймаючи положення синергетики про те, що у відкритих макросистемах, що самоорганізуються, можуть виникати кооперативні явища (інтеграція), які засновані на суто інформаційних взаємодіях, здатні "самі по собі", тобто без позасистемних спрямовуючих впливів, породжувати нові структури і явища [20, с. 729], ми можемо вказати не те, що доцільним є застосування в аналізі складних систем, у тому числі й суспільних систем, їх змін та утворення якісно нових рис у підсистемах суспільства міждисциплінарних принципів, що ґрунтуються на загальних засадах методології синергетики.

Так, активно запроваджуються принцип аналізу систем, що розвиваються незворотньо, та принцип системного аналізу [3]. Принциповим у цьому разі є те, що наявні проблеми у сфері економіки не можуть бути вирішені у межах виключно однієї парадигми економічної теорії або методів моделювання складних ієрархічних систем, які стали вже традиційними та відверто нехтують можливістю спрощення теоретичних моделей і не намагаються розробляти та аналізувати прості моделі, рухаючись від них до моделей складних. Принцип аналізу систем, що розвиваються незворотньо, безпосередньо стосується теорії та практики реіулювання суспільних відносин у межах реалізації основних функцій соціального управління, оскільки стабільність економічної підсистеми безпосередньо пов'язана зі стійкістю суспільної системи в цілому, оскільки саме у межах системи посилюються зовнішні виклики та внутрішні впливи, що викликають зміни в кожній з підсистем. Внаслідок цього стабільність економічної підсистеми необхідно розглядати в контексті стійкості економіки на макро- та мікрорівні. Це стає більш очевидним, якщо звернутись до ідей Т.Парсонса [31, с. 25], то інтеграція виявляється кінцевим результатом процесу, в якому для досягнення мети система повинна мати достатню єдність та збалансованість.

Варто погодитися з думкою про те, що значна частка структуроутворюючихсуб'єктів сучасного світоустрою-держав, що займають провідні позиції в світовій економіці та політиці, а також у найважливіших міждержавних інтеграційних об'єднаннях, має достатньо стабільні форми внутрішньої організації.

мають наддержави, що визначають свої глобальні цілі на наддовгострокову перспективу [7]. Ця можливість виникає внаслідок стабільності всієї системи таких держав, яка стає основою стратегічного планування та визначення ефективних шляхів подальшого розвитку на рівні суспільного управління соціальним розвитком.

Як відомо, внутрішній потенціал для змін у економічній підсистемі утворюється внаслідок взаємодії економічної макроструктури з основними елементами інших підсистем суспільства на основі зростаючого ентропійного ефекту в межах синергетичного поля міжсистемної взаємодії, вивільняючи більше можливостей для реалізації потенціалу кожного окремого суб'єкта економічних відносин, підвищуючи ступінь свободи розвитку та самоорганізації системи (рис. 5.1 - [37]).

З боку управлінської системи (особливо системи державного управління) важливим стає створення умов для зменшення негативних наслідків дії зовнішніх впливів на систему, якщо неможливо загалом їх уникнути, або ж кореіу- вання системи стримування впливів, що мають характер дестабілізуючих та деструктивних чинників, призводячи до кризового стану системи. У цьому контексті управлінська та державно-управлінська парадигма повинна орієнту­ватися на теоретико-методологічне обґрунтування здатності системи в цілому та кожної з суспільних підсистем зокрема до саморозвитку та еволюціонування, забезпечуючи адекватність стану системи зовнішнім викликам, що є складовою динаміки розвитку зовнішнього середовища. Актуалізованість розвитку інноваційної економіки та модернізації економічної сфери поряд з адекватним реіулюванням інших підсистем суспільства на предмет їх відповідності інноваційним викликам середови­ща стає безумовним фактом.

Рис.

Важливо підкреслити, що в подібній ситуації система державного управління повинна мати внутрішній потенціал для продукування відповідних механізмів реіулювання економічної підсистеми, а саме механізмів стабілізації та забезпечення стійкого розвитку. Але це завдання є доволі складним, оскільки за умов кризових станів системи істотні зміни в ній та зовнішньому середовищі можуть як прискорити, так і значно стримувати транзитивні стани та процеси розвитку. Більшої гостроти це набуває за умов розвитку економічної та політичної кризи в суспільстві, що значно підсилюються неадекватністю системи державного управління суспільним ∏ 394 h

вимогам та викликам, враховуючи можливу сукупність різноманітних перехідних процесів, перервностей та розривів у розвитку та еволюціонуванні кожної з підсистем суспільства.

У свою черіу привертає уваїу й інваріант зазначеної моделі, в якому конкретизованою є соціальна-історична динаміка соціуму, що обумовлена нелінійною взаємодією трансісторичних структур та спонтанних соціальних флуктуацій, породжує в контексті тривалої часової протяж­ності соцієтальну біфуркацію (рис. 5.2 - [37]).

Рис. 5.2. Варіативна модель синергетичної рівноваги економічної підсистеми

Інваріантна модель вказує на те, що кожна стадія соцієтального розвитку соціуму, як зазначає М.Єльчанінов [15], має свої специфічні закономірності, які необхідно досліджувати з міждисциплінарних позицій соціальної синергетики. Для еволюції стадії розвитку соціуму характерні стабільні темпи соціальних змін. На цій стадії в ньому домінують закономірні взаємодії трансісторичних структур, і тому практики різних акторів наперед визначені мікропроцесами, що відбуваються в глибинах природно-географічних та матеріально-економічних структур. Різні соціальні, культурні, політичні та економічні мутації з часом акумулюються та стають історичними пере­думовами для переходу суспільства до нової, біфуркаційної фази, котру необхідно досліджувати з синергетичних позицій.

Зазначена проблема може бути вирішена на рівні теорії державного управління у межах конкретизації критеріального підходу, в якій вводиться принципово важливе поняття межі, що визначає певний критичний стан (межовий стан) економічної (соціально-економічної) підсистеми, поза яким, у випадку, якщо система перетинає цю межу, виникають та активізуються загрози і виклики зовнішнього середовища, утворюючи умови для розвитку внутрішнього хаосу на основі деградації основних елементів підсистеми або руйнування найсуттєвіших структурно-функціональних зв'язків між ними.

Наприклад, цілісність економічної підсистеми, що забезпечує цілісність суспільної системи, у межах макро- та мікроскопічного рівнів дозволяє стверджувати про наявність в економічному просторі стохастичних процесів на рівні макроскопічному та хаосу коротколінійних взаємодій (суб'єкт- об'єктних та суб'єкт-суб'єктних), що відтворюють довгі коре­ляції на мікроскопічному рівні. Саме це забезпечує економіч­ній підсистемі умови для еволюціонування в межах незворот- ного еволюційного часу. Фактично можна стверджувати де- зинтегрованість економічної підсистеми у межах синерге­тичної парадигми, тобто відсутність зорієнтованості на теоре­тичну рефлексію в межах інтегрованих в економічну під­систему тих або інших елементів економічних відносин (під­приємство, ринок тощо). Подібне розуміння забезпечує пев­ний парадигмальний поворот у теорії державного управління до аналітичної рефлексії економічної підсистеми як само- відвторюваної основи суспільного розвитку, що створює умови для структурування суспільства та збереження його найважливіших системних характеристик і параметрів. При цьому важливим також виявляється об'єднання еконо­мічної та соціальної підсистеми в єдину економіко-соціаль- ну підсистему суспільства, що разом з культурною підсис­темою утворюють єдине поле суспільного розвитку в його онтологічному значенні (рис. 5.3 - [37]). Ствердже-ння синергетичної парадигми в якості загального теоретико- методологічного принципу дослідницької програми вивчення складних суспільних систем особливо виправдане у разі аналізу економічної підсистеми. Так, Л.Євстигнеєва та Р.Євстигнеєв зазначають [13], що в синергетичній парадигмі макроекономіка орієнтується на невизначеність та врахування фактору часу, коли системи розгортаються за віссю часу, а не тільки в просторі.

лінійні зв ’язки

системна матриця

системна

децентралізація

внутрішнь оснстемна дивергенція

управлінська горизонталь

зворотній класичний час

процесний блок

управлінський блок

параметричні впливи часу

синергетична ефективність економічної системи

Рис. 5.3. Балансова модель міжчасової економічної рівноваги

Тобто актуалізується необхідність здійснення переходу від традиційного розуміння макроекономіки як інтегровано конкурентного ринку до розуміння її як цілісної складної відкритої ринкової системи, здатної еволюціонувати відповідно принципам організації. При цьому, на нашу думку, акцентуація уваги на системі ринкових відносин, що характеризують економіку, не є обов'язковою, оскільки у подібному випадку утворюється варіативна можливість здійснення феноменологічної редукції вже не на рівні інформації щодо феноменів та фактів, що виникають внаслідок економічного результату та ефекту, але й редукції самої сутності економічних відносин з точки зору їх суспільної значимості, адже ринок не є єдиною можливою формою створення, споживання, розподілу та перерозподілу суспільного блага.

Щодо детермінованої моделі !.Поспелов зазначає, що принцип раціональних очікувань призводить до моделі міжчасової економічної рівноваги [35]. При цьому кожен агент, стосовно до власних цілей, можливостей та прогнозів, визначає власний обсяг необхідних для його функціонування основних ресурсів та інструментів їх використання в часовому періоді, на основі чого розробляються прогнози, у межах яких здійснюється спроба узгодження всіх ресурсів та інструментів їх використання у майбутніх періодах. Слід зауважити, що також необхідно враховувати не тільки часові параметри моделі, але й імовірнісні перемінні майбутнього стану системи, яку описує та або інша теоретична модель.

Однорідність середовища економічної підсистеми пов'язана не тільки з наявністю пропорційності як теоретич­ного припущення щодо стану системи у рамках економічної теорії, але й з ідеальним уявленням про симетричність систе­ми в нормальному стані (хоча навіть дезинтеграцію можна на теоретичному рівні розглядати як симетрію - симетрію руйнування, що створює умови для виникнення нового, яке отримує параметри руйнівної симетрії). При цьому слід брати до уваги, що обмеження припущення про однорідність системи детермінованістю економічної підсистеми зовнішніми обмеженнями не є принциповим. Як підкреслює дослідник, навіть приведення в якості аріументу обмеженість потреб у кожному конкретному випадку не є принциповим [35], адже економічні закономірності виявляються тільки при достат­ньому агреіуванні. Внаслідок подібного розуміння можливим є стверджувати необхідність врахування симетричного стану системи, що дає можливість розробляти в межах теоретичної моделі інваріанти імовірного розвитку системи в майбутні періоди.

Конкретизація парадигми економічної синергетики доповнюється запровадженням до відповідних методологічних принципів динамічних рядів, фазових пріоритетів, що розуміються як "сполученість структурних компонентів економіки як складної системи", що ґрунтується на моделюванні

Рис. 5.4. Парадигма економічної синергетики

Економічний простір, у межах якого відбувається взаємодія всіх підсистем та елементів суспільства, передбачає застосування теорії взаємодії, яку Л.Євстигнєєва та Р.Євстигнєєв [12] пропонують розглядати як синергетику, а саме економічну синергетику, що змінює раціоналістичну методологію статич­ної характеристики множинних процесів та інституційних і індивідуальних суб'єктів, задіяних у господарчих процесах, оскільки використовує статистичні розподіли та угруповання різного типу.

Оскільки внаслідок сполучення взаємодії та кореляцій формується фазовий простір напрямів розвитку, що спрямовані на аттрактор, забезпечуючи динамічну рівноваїу на конкретний час, у полі біфуркації відбуваються переходи аттракторів, що утворює поле переходів до випадкової траєкторії розвитку. Як підкреслюють дослідники [12], економіка повинна бути макроекономікою, у межах якої економічний лібералізм обмежується самим фактом специфікації структурних рівнів - фінансового, грошового, регіонального та соціального. Ґрунтуючись на подібному постулаті, доцільним є запозичення теоретичного положення про існування особливого структурного макроскопічного рівня економіки, у межах якого формується багатофакторна хаотична множина коротких лінійних взаємодій, чому притаманне розпорошення ймовірностей, що розуміються як очікування будь-яких подій економічного порядку з високою амплітудою коливань рівня ймовірностей, більш високого порядку, ніж наявного в межах кореляційних залежностей.

Фактом розвитку нової економіки є посилення ролі знань. Але мова не йде про постіндустріальне або інформаційне суспільство. Йдеться про ті якісні зміни, що відбуваються під впливом технологізації, інноваційного розвитку виробничих технологій, які дозволяють виробляти високотехнологічну продукцію.

За цих умов суспільство, включаючи систему державного управління, повинно демонструвати значну швидкість та гнучкість у сприйнятті нововведень, що змінюють сутність і характер суспільних відносин, трансформуючи всі підсистеми суспільства. Особливістю подібних трансформацій є їх не еволюційний, а революційний характер, оскільки саме таким чином відбувається технологічний розвиток всіх сфер H401h

суспільного життя. Тому важливим є врахування напряму імовірного розвитку економічної підсистеми, яка переходить із зони біфуркацій до аттракторів, а також визначення напряму трасування динаміки змін.

Разом з тим, необхідно враховувати можливе паралельне виникнення як передбачуваних структурних змін, так і спонтанних та раптових, які формуються під впливом невідомих чинників у межах так званого "поля джокерів". Наприклад, інноваційні галузі, що ґрунтуються на ціннісній орієнтації на знання, що перетворюються на суспільне благо, впливають на традиційні галузі економіки, викликаючи стрімкі зміни в їх структурі. Враховуючи це, можна дійти висновку про вивищення ціннісного змісту знань у новій економіці, що розвивається в сучасному суспільстві (у цьому разі не суттєвим є категоріальне визначення типу суспільства - це може бути як постіндустріальне, інформаційне або будь- яке інше суспільство), утворюючи потужну сферу ціннісних орієнтацій в економічній та соціальній підсистемах. При цьому в економічній підсистемі знання доцільно розглядати не тільки як самостійний фактор виробництва, але й враховувати його глибоку вкоріненість у соціальній підсистемі суспільства, в якій кожен соціальний суб'єкт прагне "інформаційного збагачення". Відкритість економічної підсистеми суспільства сприяє перетворенню знань на інформацію як ціннісно значимий продукт інноваційної сфери суспільних трансформацій, оскільки, як свідчить аналіз [12], у цьому разі утворюється сфера індивідуальних мікроскопічних хаотичних взаємодій як в самій системі, так і у взаємодії із зовнішнім середовищем.

Економічний простір, умовно розділений на мікро­скопічний та макроскопічний рівень у межах синергетичної моделі дає можливість визначити функціональну сферу економіки, що є загальними для обох рівнів. А ендогенність структури економічної підсистеми, звертаючись до концепції Г.Малінецького про русла та джокери, перетворюється на екзогенні, що обумовлює здатність економічної підсистеми підпадати активному впливу державного реіулювання в межах системи державного управління.

З точки зору державного управління у подібній ситуації набуває особливого значення економічна та соціальна політика держави, що спрямована на створення умов розвитку стійкого та рівноважного економічно-соціального стану суспільства і недопущення виникнення системних криз, якщо це можливо, або ж мінімізацію їх наслідків для суспільної системи в цілому та кожної підсистеми суспільства зокрема. Варто підкреслити, що справедливою є ідея про те, що реалізація економічної політики повинна супроводжуватися не поглибленням поляризації суспільства, а рівномірним, справедливим розпо­ділом тягаря кризового періоду між різними соціальними групами населення.

У межах синергетичної парадигми можна стверджувати необхідність утворення в процесі подолання економічних і соціальних конфліктів та інших кризових станів суспільних підсистем системи консенсусного управління. Метою впровадження такого типу управління повинно стати запобігання процесам розшарування суспільства, зниження темпів соціально-економічного занепаду суспільства та гостроти протікання конфліктних ситуацій. Аксіологічні зсуви, що відбуваються у межах соціальної та економічної підсистеми, характеризуються прагненням накопичення інтелектуального капіталу, при цьому в транзитивних суспільствах це відбувається на основі застосування матеріальних ресурсів (інвестування наукової галузі, освіти тощо), але кінцевою метою стають пріоритети створення системи інформаційно насиченої економіки.

Об'єктивність економічних законів не знімається і не заперечується економічною синергетикою, оскільки вони виявляються в будь-якій системі. У запропонованих моделях відображено, що існує реальна можливість передбачення та прогнозування змін характеру дії існуючих економічних законів, змін їх форми прояву. При цьому слід брати до уваги можливість на основі синергетичних моделей розвитку економічної підсистеми суспільства виявлення та прогнозування появи нових економічних законів, що не свідчить про можливість заперечення класичного розуміння циклічного розвитку економіки, модель якого логічно вписується в модель економічної синергетики, забезпечуючи інтенсивність та напрями розвитку не тільки економічної підсистеми, але й всього суспільства в цілому.