Інтелектуальні чинники соціального прогресу

Росміні детально аналізує роль мислення і абстрагування в соці­альному прогресі. Передусім абстрагування дозволяє побачити та ви­являє відмінності, які вкрай важливі для правильного судження про речі.

ня має йти в ногу зі здатністю інтелектуального мислення. З ними Рос­міні пов'язує два рівні соціального прогресу: субстанційне вдоскона­лення, споріднене з духовними компонентами, та акциденційне вдос­коналення. "Так як розвиток субстанційного вдосконалення суспільст­ва походить з прогресивного розвитку здатності мислити, так прогрес акциденційного вдосконалення походить з прогресивного розвитку здатності абстрагування"⁴⁴⁵. Далі Росміні підкреслює, що акциденційне вдосконалення суспільства позбавляється вартості, коли воно не гар­монізується з субстанційним, буттєвим удосконаленням. Усунення про­гресу "першого рівня" (субстанційного) веде лише до штучного, фор­мального покращення соціального становища людини. Якщо ж акци­денційне покращення умов життя перетворюється на мету соціального розвитку, то суспільство неминуче впадає в деструктивне (щодо лю­дини) коруптивне покращення зовнішніх умов суспільного буття. Такі формальні "перетворення" неминуче відбуваються під впливом розу­мових чи інтелектуальних чинників. Властиво людина за певного інте­лектуального стану буває схильною до зловживання здатністю абстра­гувати: порожні абстракції ментальності підмінюють собою справжні об'єкти, які доступні лише завдяки повноті мислення.

Видається, що в даному застереженні Росміні прочитується дум­ка про принципову кореляцію між ідеєю (поняттям, словом), фізичною річчю, або об'єктом, що його ідея позначає, та обов'язковою присутні­стю людини - інтерпретатора, яка єдино приводить у ментальну ці­лість знак (ідея), позначуване (річ, об'єкт) та значення як інтерпрета- тивний наслідок поєднання знака і позначуваного. Зрозуміло, що кон­текст інтерпретації також узалежнений від змістовної наповненості мислення й загального сприйняття світу, з його чуттєво-емоційними та звичаєвими компонентами. Росміні підкреслює, що мислення має ціле- покладальну здатність, у координатах якої в душі людини визріває ро­зуміння тієї чи іншої мети, тоді як абстрагування не є строго визначе­ним щодо зумовленості спільною метою. Абстрагування постачає мис­лення розумінням засобів досягнення мети. Оскільки жодне суспільство не обходиться без комплексу засобів, якими люди дома­гаються своїх цілей, то правильно, вважає Росміні, часом називати су­спільство "продуктом здатності абстрагуватися". "Ми не повинні диву­ватися, спостерігаючи, що дух асоціації продовжує збільшуватися се­ред людськості. Це є наслідком послідовного розвитку здатності абст-..446 рагування.

445

Ibid.- P. 402.

Не зайве в цьому зв'язку звернути увагу читача, що утворенню такої сутності, як суспільство Совєтського Союзу, цілком передувало його абстрактне обґрунтування як соціально-політичного засобу дося­гнення комуністичної мети. Таким чином, міркування Росміні дістали "експериментальне" підтвердження у всій його конкретній щодо дру­горядності і зайвості людини трагічності. Адже, справді, важко уявити комуністичне суспільство без "зловживання" абстракціями - матерія, ідеалізм, класова боротьба, диктатура пролетаріату, буржуазія, прива­тна власність, врешті - комунізм. Засоби досягнення загальної соціа­льної мети не можуть обмежуватися якимось окремим станом суспільс­тва чи визначатися винятково практичним розумом мас.

Звідси випливає важлива проблема інтелектуального спряму­вання мислення або проблема методу мислення. Її розв'язання перед­бачає визначати принципи органічної узгодженості між метою або до­цільністю суспільного розвитку та абстрактно-ментальними засобами наближення до неї. Йдеться про іманентний щодо дарунку свободи дискурсивний шлях її осягнення в індивідуальному бутті. У даному ас­пекті Росміні визначає наступну важливу функцію абстрагування. Вона полягає в тому, щоб "забезпечувати належні знаки для повідомлення наших ідей" [підкреслення моє - А.К.]. Таким чином, йдеться про зда­тність, якою знання і процес цивілізації поширюється серед населення. Це здатність, якою "уґрунтовані методи, мови, письмо, друк, літогра­фія тощо, - усе є її роботою"^{[445] [446]. У такому сенсі модерні винаходи май­же цілковито є наслідком прогресу, здійснюваного здатністю до абст­рагування. Росміні наголошує, що здатність до абстрагування могла б зробити ще значніший прогрес, якби її використовували "впорядкова­но; без шкоди для здатності мислити".}

Що стосується громадянського суспільства, то воно, на погляд Росміні, не вибирає власної доцільності саме, а знаходить її вибраною і зумовленою природою речей: "воно сприймає свою доцільність мента­льно засобами здатності мислення"^[447]. Громадянське суспільство є та­кож законне дитя здатності абстрагування, і як таке є комплексом за­собів, які дістають доцільність супутно з розвитком самого мислення і відповідності інтелектуального розуміння.

Отже, в загальній теорії суспільного прогресу Росміні зауважує­мо дуже істотний момент. Він, йдучи в ногу з часом, пов'язує розвиток цивілізацій з розвитком мислення людини і суспільства. Проте, як релі­гійний філософ, Росміні не схильний робити цивілізацію і культуру продуктом розуму і чистого мислення.

Сутність громадянського суспільства Росміні окреслює на основі розрізнення від нього теократичного і домашнього [domestic] сус­пільств.

У цілому праця Росміні має складну будову і водночас дуже по­слідовну, навіть педантичну логічну арґументацію, що структурно на­гадує "Науку логіки" Геґеля.

Передусім розрізняється значення концепту "суспільство" в ас­пектах de iure та de facto. Ідеалізований концепт суспільства, зумов­лений нормами права, називається суспільством de iure. Якщо припус­тити, що de iure суспільство може існувати незалежно від форм людсь­кої активності, то маємо визнати, що йдеться винятково про теократичне суспільство, яке не підвладне активності людини. Воно самодоцільне у власному концепті і не потребує будь-чого, що могла б додати до нього людина; для його здійснення достатня проста згода людей жити разом. Згода встановлюється самою присутністю людини в певному суспільстві, при цьому людина ще не розглядається як актив­ний діяч, а сприймається як істота, життя якої не належить їй особис­то. Людина одержує із життям право на нього, але справжнім джере­лом і життя, і права є Бог.

Росміні наголошує, що "будь-яке право набуває своєї сили і не­зворушної певності єдино від Бога". У даному судженні Росміні факти­чно говорить те, що наголошував і Дж. Лок, і Т. Пейн, і Е. Берк, і А. де Токвіль: між людиною та її Творцем існує зв'язок, який має визнавати-

ся суспільством.

Отже, теократичне суспільство, за Росміні, це радше існування чистого поняття, концепту як ментальної фіксації стану спільності жит­тя, поза яким не існує жодна людина. Прийшовши у світ, людина по­требує суспільства як стану, з яким пов'язане її життя. Цей стан - чис­то de iure існування того, що дається духом людини і ніколи не є таким у його фактуальному, речовому, предметному втіленні. Суспільство de-iure - це стан на рівні об'єкта, вже позначеного й окресленого, але не наповненого, не тілесного, не чутливого. Це стан згоди людей пе­ребувати разом, якої вони нікому вголос не висловлюють; така згода має характер морального зобов'язання жити разом на основі факту дарунку життя. Тому Росміні називає таке суспільство теократичним, боготвореним. Людина тут лише просто його приймає, як приймає власне життя.

Наступний тип суспільного життя виникає в контексті актуаліза­ції індивідуальних хотінь та дій, визначених вибором людини. На осно­ві вільної' волі людина виказує переваги щодо свого прагнення до тих, з ким вона буде спілкуватися і кого обере для створення сім'ї. Так утворюється - за участю взаємочутливості і свободи волі - домашнє або подружнє суспільство, яке існує de facto. Фактуальне суспільство завжди є конкретним у сенсі взаємних обов'язків між його членами, що виконуються в особливих обставинах. Взаємозобов'язання між лю­дьми перетворюються в юридичні відношення, оскільки нехтування ними завжди є шкідливим для людей. Якщо ж обов'язки товаришуван­ня [allegation of association] в домашньому суспільстві "були виконані через дану згоду, згода сама стає новою назвою для інших зо­бов'язань, що носять соціальну відповідальність як її об'єкти”^[449]. Соці­альні відносини відповідальності на рівні їх об'єктивного існування стають джерелом права.

Росміні визначає три суспільні фази, або три взаємопов'язані між собою суспільства; відмінності між ними позначені: а) розглядом кон­цепту; б) людським чуттєвим сприйняттям, яке актуалізує концепт су­спільною конкретністю; в) "добром” чи "благом" як третім конструкти­вним елементом суспільної пов'язаності, яка є найближчим завданням чи метою суспільного життя.

рального і соціального поліпшення, що і собі пов'язані з продовженням роду і забезпеченням товариських стосунків. У цілому йдеться про те­нденцію розвитку людської природи. Покращення людської природи - це найближча мета "домашнього" (подружнього) суспільства, яке ще може називатися "натуральним".

"Домашнє суспільство" означає подружнє поєднання і поєднан­ня багатьох родин. Іншими словами, це родове суспільство.

"Громадянське суспільство, як окреме від домашнього, починає існувати з того часу, коли людська раса, поділена на кілька родів, від­чуває потребу в спільній згоді"⁴⁵⁰. Тому найближче завдання грома­дянського суспільства полягає в тому, щоб регулювати відносини між кількома спів-існуючими родинами в такий спосіб, аби забезпечити кращі умови і безпеку для кожної з них. Громадянське суспільство не може виникнути на основі "натурального" і спонтанного знання, воно є наслідком певного спільного розуміння стану справ, що виникає за участю розумової "вільної рефлексії". У такому сенсі громадянське су­спільство не може бути наслідком природи, - воно є наслідком людсь­кої активності; воно виникає як створене людиною ще й тому, що бла­го, як його найближче домагання, також не дається природою, а ося­гається в результаті застосування людських здібностей і вміння.

7.5.