Інтерпретація Великої Французької революції і “Декларації прав людини і громадянина”

А. Росміні, розглядаючи події, викликані Великою Французькою революцією, надає пріоритетного значення принципові справедливості і спільного блага. В основу інтерпретації покладає суперечність між соціальним та сеньйоральним елементами суспільства, виявлену ним раніше.

Французькі події 1789р. визначаються упертою боротьбою між "родиною" і "громадянським суспільством". Росміні вважає, що поши­рена на той час у Франції (і не тільки) інтелектуальна спрямованість щодо розуміння суті свободи великою мірою сприяла тому, що прогре­сові громадянського суспільства були нанесені значні втрати. Вони розпочалися з розумового перекручення суспільного розвитку. Суспі­льство просто потрапило на манівці через жорсткі розпорядження. Пе­ребуваючи в стані вимушеної скутості та в намаганні рухатися до гро- мадянського стану, воно вдалося до безглуздого насильства в спробах йти за вказівками розкутого розуму. Залишаючись послідовним у логі­ці власних концептів і термінів, Росміні розцінює революцію як ситуа­цію, коли "соціальний елемент викликав реакцію поза межами справе­дливості; він вдався до спроби подолати сеньйоральний елемент, під­даючись ненависті та помсті, прагнув зруйнувати його". Насправді ж, заповзявшись владарювати самостійно, соціальний чинник потолочив індивідуальне право "під виглядом, що не може бути жодного права, за винятком соціального права"^[467]. Такий заклик став логічним наслід­ком жорстокого переслідування сеньйорального елемента, який нале­жить до індивідуального права за умов, коли кожне індивідуальне право є певною силою і принципом сеньйорату. "За таких обставин громадянське суспільство стало тираном над індивідами і малими сус- пільствами"^[468], - вважає Росміні і додає, що дослідження цього періоду боротьби між цивільним (громадянським) і родинним елементами дасть більше для розвитку філософії права, аніж гори спекуляцій^[469].

Пропоную більш детально ознайомитися з аргументами Росміні на кількох прикладах його аналізу.

Стаття І "Декларації" наголошує: "Люди народжуються і зали­шаються вільними і рівними в правах. Єдиною основою соціальних відмінностей є спільна користь".

Інтерпретація Росміні:

"Люди народжені вільними" - настільки, наскільки вони мають особисту гідність, вони мають особисту свободу, але вони народжені в родині (сім'ї), тобто під батьківською опікою. Стаття цілковито забуває права в родині.

"Люди народжуються рівними в правах”. - Це справедливо ли­ше щодо тих прав, які засновані на людській природі й однаково при­таманні усім людям. Проте знову ж таки люди народжуються в родині, де батьки і діти зазвичай не є рівними в правах. Мало того, родини не є рівними ні числом, ні якістю набутих прав... Говорити, що люди на­роджені рівними в правах, означає забути знову про родинні права”.

"Люди залишаються вільними”. - Якщо ми розуміємо сутнісну свободу, тоді люди, звичайно, залишаються вільними. Але відношення сеньйорату і підлеглості, визнавані раціональним правом, також існу­ють. Отже, необумовлене твердження, що люди залишаються вільни­ми, спростовується сеньйоральним правом.

"Люди залишаються рівними в правах”. - Вони залишаються рі­вними в природних [connatural], але не в набутих правах. Тут набуті індивідуальні права відкинуті разом з усіма родинними правами.

"Єдиною основою соціальних відмінностей є спільна користь”. - "Якщо внески членів суспільства є нерівними., відмінності внесків створюють відмінності корисного внеску. У громадянському суспільстві внесок і кількість всього того, що застосоване в ньому, співвіднесене з більшою чи меншою власністю його членів. Така соціальна диференці­ація ґрунтується не на спільній користі, а на індивідуальних, родинних правах”.

"Далі більше. Сентенція про "спільну користь” є неясною і дво­значною. Що означає спільна користь і хто судитиме, чи певна соціа­льна відмінність, заснована на ній? Коли судитимуть всі, ми будемо в стані анархії. Пощо складати Конституцію?”

Стаття ІІ: "Мета кожної асоціації^[470] - зберігати природні і не­від'ємні права людини. Такими правами є свобода, безпека, власність та спротив пригнобленню”.

Інтерпретація Росміні:

"Тут "кожна асоціація” може лише означати громадянську [civil] асоціацію. Громадянська асоціація в такий спосіб підмінює усі інакші суспільства^{[471] [472] і виганяє їх з цього світу. Це не погана тиранія.}

Крім 'природних і невід'ємних прав людини', мусять бути забез­печені набуті права... Декларація, в якій не зроблено жодної згадки про набуті індивідуальні і родинні права, говорить лише про горду людську істоту і громадянина, який захищає так звану малу люди­ну..⁴¹²

Чи зовнішня власність завжди є невід'ємним правом? Хіба вона є природним, а не набутим правом. Тоді що такого існує в природі іншо­го, якщо не здатності набувати власність? Чи це є рівність прав щодо зовнішньої власності? Визнання власності, таким чином, суперечить і даному, і першому аргументам”.

Стаття ІІІ: "Джерело повної суверенності походить сутнісно з нації. Ні група людей, ні індивід не може вживати владу, яка явно не походить з нації”.

Інтерпретація Росміні:

1. Що таке нація? Чи це увесь французький народ, разом з жін­ками і дітьми, чи просто більшість? Чи це батьки родин, чи більшість з тих батьків, які сплачують податки, чи батьки, які фактично мають право голосу?. Слово "нація” не має визначеного значення і зумовле­не вільним судженням усіх тих партій, які поза словами можуть завжди вжити тиранію в ім'я нації. Мало того, якщо нація означає більшість з тих громадян, оподаткованих чи неоподаткованих, хто фактично голо­сує. Ми маємо справу з трьома мільйонами, поза якими ще є тридцять мільйонів. У такому разі обраний правитель виказує волю півтора мі­льйонів плюс один громадянин”. Далі Росміні прагне довести, що про­голошення суверенітету від імені нації, якої ще не існує і яку потрібно щойно консолідувати, є лише новою політичною формою виголошення війни для усунення монархії. "Це просто війна суспільства проти сень­йорату, повалення сеньйоральних і родинних прав громадянським ін­стинктом”^[473]. Як і всякий інстинкт, він заснований на егоїзмі і передба­чає насильство. Тому "перебільшення” значень соціальних прав понад етичні вартості суспільства на прикладі Французької революції засвід- чили, як вважає Росміні, практику насилля і терору, а зовсім не прак­тику втілення справедливості.

Погляди Росміні близькі до поглядів на Французьку революцію Е. Берка, який писав, що, "захоплюючи владу під проводом фальшивої свободи, а насправді задля здійснення неприродного і спотвореного панування (тиранічного, коли бути точним), народ не відрізняється від тих, хто править державою, не віддаючись цьому цілковито як своєму праву, а лише нікчемно потураючи випадковим своїм примхам, тим самим убиваючи... усі моральні принципи, всяке чуття гідності..., від­даючи водночас цілком заслужено себе на волю найницішого шано­любства народних блюдолизів чи придворних підлесників"^[474].

На думку Росміні, "Декларація" сповнена рішучості не допустити на землю жодної іншої влади, жодного іншого авторитету, аніж влада громадянського суспільства.

Щодо національного питання, то Росміні зберігав виважену по­зицію християнського мислителя. Він визнавав націю як одиницю соці­ально-сеньйорального виміру, покликану гарантувати правову єдність людей у формі їх державно-політичної організації. Росміні вважав, що невеликі громадянські суспільства, якими в Італії ХІІІ ст. виглядали самостійні міста - комуни, накладають штучні обмеження на права людини і сприяють міжсусідському розбрату і війнам: "чим менші сус­пільства, тим запекліша між ними боротьба". Природний шлях позба­вити людей небезпеки полягає в тому, щоб малі "комуни" зливалися в більше громадянське суспільство, постійно пересуваючи обмеження для людини. Причому зовнішньо накладені на неї обмеження штучно лімітують свободу і права, тому є джерелом зла. Невеликі суспільства об'єднувалися і зливалися в більші громадянські суспільства, формую­чи "модерні нації Європи". На прикладі Ломбардії Росміні показує, що створення ліги міст надало правителям значно більше свободи, аніж вони мали на рівні підлеглих міст, не залучених до ліги. Наслідком стало наростання "соціального елемента" через неможливість для кня­зів залишатися лише в межах власних сеньйоральних прав. Якби ко­муни й надалі відстоювали лише повну незалежність міст, свободи для громадян не стало б більше. "Абсолютна свобода, здобута комунами Ломбардії силою, видається, могла б затримати час, необхідний для їхнього злиття в єдину націю"⁴⁷⁶.

Властиво на рівні нації збалансовуються соціальні й сеньйора­льні елементи, вщухає розбрат між невеликими суспільствами - само­врядними комунами. Проблема полягає в іншому - проголошення нації самодостатньою цінністю неминуче містифікуватиме її образ і суть. Во­звеличення нації, на думку Росміні, пов'язане далеко не лише з сень­йоральним чинником, головну роль тут відіграють приватні амбіції, що поєднуються з "сеньйоратом". Вони стають джерелом імперіальних за­зіхань певних родин та відповідної політичної сили. Містифікований образ нації в руках проімперських сил стає загрозою для прав людини всередині самої нації.

Варто визнати, що в умовах розмежованої Італії, що потерпала від іноземного панування, переконання, висловлені Росміні, справді були сміливими і застережливими щодо тенденцій у європейській полі­тиці. Однією з провідних тенденцій за тих умов став розвиток грома­дянського суспільства. У його контексті формувалися і демократичні ідеали, і великі світові імперії.

Таким чином, громадянське суспільство існує не для того, щоб декларувати соціальні права національно організованих громадян чи позбавляти їх від іншого роду прав, - воно покликане надавати мак­симальні можливості для проявлення прав загалом. Мета громадянсь­кого суспільства в тому, щоб регулювати задля спільного блага форми, в яких ці права проявляються.

Громадянське суспільство в теорії Росміні інтерпретується через регулювання взаємодії між соціальним і сеньйоральним елементами в напрямку послаблення чинності останнього, але не насильного його вилучення. Громадянське суспільство, поєднуючись з відповідним до його мети врядуванням, досягає найвищого сенсу свого існування тоді, коли забезпечується найбільша міра можливої активності прояву прав громадян. Такий стан може характеризуватися як прагнення спра­ведливості. Найвагоміша роль належить тут доброчинності або чесноті, "яка єдина є остаточною ґарантією, що суспільство буде по­збавлено розбрату”^[476].

476

Ibid.- P. 200.

Громадянське суспільство покликане до життя передусім потре­бою людини в її внутрішньому вдосконаленні і досягненні духовного миру та злагоди. Послідовне здійснення даного домагання мотивує людство до усунення родинного і національного егоїзму, який заважає просуванню шляхом солідарності і братерства людей до створення уні­версального громадянського суспільства. Це шлях, на якому поєдну­ються соціальний і родинний елементи суспільного життя, формуючи новий тип соціальності, з підпорядкованим, але не знищеним сеньйо­ральним елементом. Права, властиві людям як природним істотам, а також права, притаманні людям як особам, які складають частину ре­лігійного суспільства або є членами родин (домашнього суспільства), потребують не просто захисту від влади, - вони також потребують за­хисту від соціальних крайнощів самого громадянського суспільства. Останнє не виглядає в Росміні середовищем досконалих моральності і права. Він чутливо сприймає в ньому відкриту і приховану війну між егоїстичними, владними і матеріальними інтересами, тому вважає, що два суспільства, домашнє і громадянське, мають доповнюватися третім - релігійним, властиво християнським, що супроводжує розвиток лю­дини в європейській цивілізації. Християнське суспільство є "правдиво універсальним і вкрай потужним у запевненні відповідальності за опо­середнення громадянського і родинного суспільств...”^[477] Якщо ж відпо­відальність за свободу і права людини залишити за громадянським су­спільством, яке одне опосередковуватиме відносини між родинами, то, на думку Росміні, це загрожуватиме людському існуванню взагалі. На рівні взаємодоповнення родинного, громадянського і християнського суспільств виникає такого роду цінність як спільний соціальний капі­тал - сукупність усіх прав людини в повноті їх модальності^[478].

На ту пору справи в Європі, на переконання вченого, не вигля­дали найкраще: "громадянське суспільство само набралося пихатості своїми перемогами. Егоїзм перейшов від родин до націй. Наш час є пе­ріодом національного егоїзму, який розквітає, збільшується і посягає на все”^[479], руйнуючи взаємодовіру. Росміні наголошував на важливості свободи людського духу як єдиної упривілейованої сили в громадянсь­кому суспільстві, підтримка якого є першочерговою потребою доби.

7.8.