Історико-теоретичні аспекти становлення націософії як складової вчення про націю

Та перед тим, як розглянути націософію крізь призму суперечностей філософського дискурсу, необхідно окреслити історико-теоретичні аспекти формування проблеми нації, починаючи з термінологічно суперечливого поняття “націоналізм”.

Термін “націоналізм”, як свідчить Г. Касьянов, вперше згадується у ХѴ ст. у Лейпцігському університеті. Тоді цей термін, як і термін “нація”, використовувався в значенні певної університетської спільноти-нації, яка була створена для захисту корпоративних інтересів. У Лейпцігському університеті серед професорів існувало чотири нації, кожна з яких по черзі висувала свого претендента на посаду ректора.

У ХѴІІ ст. слово “націоналізм” було заборонено для вжитку серед інтелектуалів. Але вже в ХѴІІІ ст. цей термін означав національний дух, захоплення власною культурою. Це поняття особливо розвивалося німецькими мислителями. Й.-Г. Гердер, який вперше в європейській філософії систематично займався вивченням національної культури, зауважував існування і негативного значення слова “націоналізм”, що штовхає до ненависті до інших народів. Про такий націоналізм він писав як про “примітивізм, вузький націоналізм”. Але якщо нації потрібно самостійно вирішувати проблеми, то поняття націоналізму у Гердера має безумовно позитивний характер.

Таке подвійне значення і подвійне ставлення до цього терміну зберігалося і в подальшому, що було відображено в такому ж подвійному, суперечливому трактуванні на теоретичному рівні. З самого початку суспільного і теоретичного народження націоналізм стояв, як відомо, на перетині філософських парадигм, тобто тих концептуальних засновків, які обумовлювали ставлення до цього поняття. Так, історики, що пов’язують розвиток доктрини націоналізму з німецькою філософією, в той же час стверджують, що в самій Німеччині цей термін у ХІХ ст. був непопулярний. Він не з’явився навіть у найповнішому на той час словнику Брокгауза і Майєра.

Французькою мовою слово “націоналізм” вперше вжив абат Огюстен Баруель у 1798 р. Значення його було те саме, як і в німецькій традиції того часу. Націоналізм як “любов до нації”, на думку Баруеля, замінив любов до людства в цілому. Але до активного політичного і публіцистичного вжитку у Франції це поняття спочатку не увійшло. Та й значення цього слова теж було негативне. Словник Робера (1860 р.) ототожнює “націоналізм” із національною винятковістю і ксенофобією, шовінізмом. Але, з другого, — в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. французькі історики використовували вже цей термін у значенні національного руху, після чого це поняття мало вже відносно нейтральний характер. Представник інтегрального націоналізму М. Барре це поняття розумів як суспільний рух, який веде до об’єднання нації. ’’Націоналізм” — це ступінь інтеграції спільноти.

В англійській мові слово націоналізм з’являється в першій половині ХІХ століття. Спочатку воно мало телеологічний характер, який визначив, що нації є об’єктом божественного вибору (Оксфордський словник, 1836 р). Пізніше це поняття вживалося у значенні почуття національної індивідуальності разом зі словом “національність”, “патріотизм”. В англійській мові цей термін мав нейтральний характер як в ідеологічному, так і в морально-етичному значенні. А з другої половини ХІХ ст. цей термін поширився на всі європейські мови, в тому числі і слов’янські.

У процесі загострення міжнаціональних суперечностей, особливо після Першої Світової війни, цей термін отримав явно негативне значення і почав ототожнюватись із ксенофобією, національною ворожнечею. Ліберальна, консервативна, марксистська публіцистика були майже єдиними в розумінні значення цього терміна. Але все ж таки цей термін міцно увійшов не тільки в мовні словники європейських країн, а й у масову свідомість суспільства.

Це не могло не звернути увагу вчених, які намагалися дати чітке, логічне визначення цього поняття. Але бажання дати об’єктивну характеристику цього явища наштовхнулись на методологічні проблеми.

Так Вебсерівський “Новий міжнародний словник” дає декілька тлумачень:

1) “Національний характер або почуття; національність.

2) Характерна риса, характеристика певної нації.

3) Відданість національному інтересові та національній єдності й незалежності.

4) Самопосвята власній нації та її принципи; патріотизм.

5) Фаза у розвитку соціалізму, за якої відбувається націоналізація промисловості.

6) Теологічне значення. Доктрина, згідно з якою певна нація чи нації є богообраними” [87, с. 190].

Е. Сміт пропонує свої версії цього терміну:

“(1) процес утворення й становлення націй;

(2) почуття й свідомість належності до нації;

(3) мова й символіка нації;

(4) соціальний і політичний рух;

(5) доктрина і/або ідеологія нації, загальна і конкретна” [152, с. 13].

З’явившись у XVІІІ-XІX ст. філософські ідеї націоналізму в суспільно-політичній формі існували як національно-визвольні рухи. У ХХ столітті національні ідеї перетворюються у політичну філософію, яка у формі ідеології отримує теоретичне обґрунтування для перетворення стихійних національно- визвольних рухів у свідомі організовані форми державного будівництва. Організований масовий націоналізм мав різні форми: від тоталітарних організацій орденського типу до партійних об’єднань демократичного напрямку. Складність націоналізму як суспільно-історичного руху має далеко неоднозначні і, водночас, об’єктивні оцінки його ідеологічних інтерпретацій і практичних результатів планетарного масштабу.

У кінці XX століття у 80-х роках в Європі відбувся своєрідний теоретичний бум стосовно проблеми концептуального осмислення націоналізму. Але з огляду на те, що теоретично увесь комплекс націологічних проблем, починаючи з М. Вебера, вважався частиною соціології, перші концепції з’являлися саме в руслі фундаментальної соціології. Так, наприклад, Е.

Найбільші трагедії ХХ століття — дві Світові війни — пов’язують з націоналізмом. Етична відраза до ксенофобії відбилася і на зниженні енергії теоретичних досліджень. Окрім цього, націоналізм і по сьогодні продовжують розглядати в тій традиції, в якій він сам себе визначив — ідеологічно. Політологічний підхід, звичайно, є визначальним у XX столітті, але проблема, на думку автора, глибша, ніж проблема організації влади в суспільстві і державі. І теоретичне відсторонення дослідників від цієї теми не зменшує, а збільшує потенціальні небезпеки соціального явища, яке вже третє століття змінює політичну карту світу, але все ще не має філософського предмету дослідження.

Націоналізм як ідея і як ідеологія з’явився в драматичний період історії філософії. XZX-XX століття — період кризи класичної парадигми філософствування. XZX-XX століття — період методологічного оформлення некласичної парадигми філософствування. Це період, коли, з одного боку, філософію намагалися подолати то науковим позитивізмом, то суспільною практикою. Це період, коли, з другого боку, філософія ставала то основою ірраціоналізму, то логічною основою богослов’я. Але вона ніяк не сприймалася як відносно самостійна сфера людського буття.

Тектонічні зрушення філософських традицій не могли не відобразитись на всій сукупності суперечностей націологічної проблематики. Діапазон теоретичного ставлення до останньої, як правило, відбувається за всіма законами діалектики, коли одні взагалі не вбачають філософського предмету дослідження, а інші вважають, що націоналізм піднімається до фундаментальних, онтологічних вершин філософії, які формують сучасний світогляд людства.

Цим пояснюється вперте “замовчування” проблематики філософії нації, з одного боку, і натхненний пошук національної ідеї — з другого. Але національно-визвольні рухи реально охопили масштаб всієї планети, про що мріяли марксисти, правда останні мріяли про рух пролетаріату, який якщо і з’являвся (робочий рух соціал-демократів кінця XZX — початку XX ст.), то сам загострював національні питання. Навіть тоді, коли національні рухи стали основою утворення нових держав (і не тільки після розвалу СРСР), офіційні ідеологи продовжують пояснювати це зовнішніми політичними впливами або, в кращому випадку, модернізаційними етапами держави. В результаті це продовжує блокувати теоретичні дослідження, що створює умови для інтелектуальної порожнечі. Небезпека останньої полягає в тому, що “теоретичні” питання все-таки “вирішуються” на шпальтах газет, або, в гіршому випадку, на вулицях. Історія ХХ століття показала як і чим заповнюються такі пустоти. Соціал-демократія Германії після Першої Світової війни, недооцінивши теоретичної сили націоналізму, незчулася як його ідеями скористалася деструктивна суспільна сила.

З другого боку, період оформлення національної ідеї як політичного явища відбувся ще в ХІХ столітті, після якого розпочався глобальний процес оформлення політичних концепцій націоналізму. Тому в сучасній академічній літературі говорять не про націоналізм, а про націоналізми. Йде процес дослідження типів націоналізму (Г. Кон, Дж. Пламенац, Е. Сміт, Дж. Гатчинсон, П. Альтер,

Л. Грінфелд, А. Валіцький, Б. Стефанеску).

Не випадково, починаючи з 80-х років ХХ століття, у світовій філософії почався, умовно кажучи, третій, “філософський” етап — період фундаментального осмислення національних концепцій, період націософії. У 1971 році було видано монографію Е. Сміта “Теорії націоналізму”, яка вперше узагальнювала напрацювання з проблем теорії нації у ХХ столітті. Успішне перевидання цієї монографії в 1983 році спричинило бум теоретичних досліджень з націоналізму. Саме тому Е.

Але й після цього як в західних демократіях, так і в пострадянських новоутворених молодих національних державах не був подоланий психологічний бар’єр стосовно понять “нація” і “націоналізм”. Його особливість проявляється в двох крайнощах. Або як “націоналістичний утопізм” в різних екстремальних формах прояву, або як зверхньо поблажливе і навіть презирливе ставлення до сучасних національних рухів, які страждають на інтелектуальну і моральну неповноцінність.

Хоча саме такий наднаціональний підхід може проявляти саме націоналістичну зверхність до “відсталих” націй.

Але попри існування різних аспектів розуміння терміну “націоналізм”, основна частина дослідників погоджується, що націоналізм — це, перш за все, вияв свідомості, при чому свідомості колективної, яка формулюється як ідея. Хоча в основі націоналізму є почуття, почуття єдності з конкретною спільнотою. Але некритичне ставлення до власної нації, подібне до “засліпленого кохання”, породжує свідому або ірраціональну ненависть і, як наслідок, агресивність дії до інших національних спільнот — шовінізм, який не тотожний націоналізму.

Поняття націоналізму в сучасній світовій, як правило, європейській і американській філософській літературі з 80-х років ХХ століття використовується в теоретично-філософському сенсі. Тому в роботі поняття націоналізму буде використовуватися саме в такому контексті.

Хоча в пострадянській філософії це поняття ототожнюється з конкретно-політичною ідеологією, що продовжує гальмувати теоретико-філософські дослідження в цій галузі. З утвердженням незалежності української держави цей термін почали використовувати в значенні суспільно-історичного визвольного руху. Та деякі вітчизняні історичні (Г. Касьянов, О. Гринів) та історико-філософські (О. Забужко, М. Степико) дослідження свідчать про тенденції осмислення цього поняття як частини теоретичних процесів у соціальній філософії.

Але окрім тлумачення націєтворчих процесів, як соціально- політичного явища, розвитку теоретично-філософських досліджень заважає методологія класичної модерної традиції. Соціологія, яка виникла як опозиція соціальній філософії, демонструючи свою “науковість” у протилежність “спекулятивній” філософії, використовує класичні методи лінійної “об’єктивності”, охоплюючи лише емпіричний рівень соціального явища.

Тому автор намагається розвести філософський і науковий предмет дослідження нації використовуючи поняття “націології” і “націософії”, введені в наукову літературу українським дослідником О. Бочковським. Виходячи з цього “націологія — навчальна дисципліна, цілісне вчення про природу, сутність нації як духовно-біосоціальну даність людства” [118, с. 187].

При цьому сучасна націологія, як загальнотеоретична сфера дослідження проблем нації, має свою складну структуру. “У структурі націології, як правило, виокремлюють: 1) історичну пропедевтичну або генетичну націологію, де, використовуючи дані етнології, досліджується процес етногенезу; 2) нацоаналітику з аналізом складових нації та її суспільні структури; 3) націодинаміку, що досліджує національні рухи як суспільні процеси; 4) етнополітику, яка осмислює природу і логіку взаємовідносин між державою і нацією; 5) націософію, в компетенції якої філософський аналіз нації у найбільш загальному й сутнісному аспекті; 6) націотипологію і характерологію, де узагальнено результати націєзнавчих досліджень, визначаються типи й класифікація нації, її визначальні риси і властивості; 7) націографію, яка, послуговуючись методами теоретичного націєзнавства, розкриває й ілюструє наявні нації в їхньому фактичному бутті як самостійної суспільної спільноти” [118, с. 187].

Якщо ж предметом дослідження є виокремлення філософсько-теоретичних засновків проблеми нації

(націософія), то необхідно визначити методологічний принцип, на основі якого пропонується вести аналіз.

1.3.