VI Когіто — суїцид

Найпіднесеніше сходження і наймерзенніша кривава рідина, збігаються. “Хто хоче створити ангела, створює звіра” — удар Паскаля освітлює логіку, яку сумлінно вив­чав Монтень у світлі релігійних війн.

Інтегристський акт перетворює свої сутінки на апофеоз згідно з подвійним ударом релігійного одкровення — ви­дих минулого, вдих нового. Ніч світу згортається навколо простого ядра революційної консервації. Протиріччя, які обтяжують подібну програму, легко розкриваються, і по­милково думають, що вони її приречують. Було б воно так! Збіг протилежностей виставляє найліпше вдоволення бога, який вмирає і воскресає. Задовго до того, як світ перефар­бували в християнські кольори, грецька думка билася над загадкою кінічної мудрості, квазі-божественного Діогена, який вирішив, що останній час має бути позначений сход­женням до найдосконалішого панування, яке людина по­винна коли-небудь пізнати.

Діоген планував своє самогубство як захід суто вну­трішній, суто ментальний. Він систематично усував ризик випадковості, наслідки випадку та участь долі. Позаяк найкраща криця може уподібнитися соломі, шабля — зла­матися, ніж — затупитися, страйк газовиків або співчуття лагідних друзів можуть перервати цей процес,... то не­обхідно, достатньо, щоб умертвління не залежало ні від інструментів, ні від сторонньої допомоги... Чистий акт ско­рочує життя до одного зітхання. Смерть накопичиться в задишці, усвідомленій і організованій. Отже, Діоген нас покинув, ковтаючи вміст своїх легень, господар і володар ковтка кисню, останнього, якщо він його видихає, першо­го, якщо — вдихає.

Здатний безперешкодно заподіяти собі смерть, він по­винен лише просто існувати, надавати собі, за великим ра­хунком, життя. Він стає своїм власним батьком і своїм власним сином; його воля спалахує; позбувшись гальм, прив’язаностей, вона абсолютна. Його універсум хита­ється і тремтить, коли він видихає, він є інтегральним ре­волюційним руйнуванням.

З кожним вдихом світ може відродитися, його впертість в бутті стверджує самозбереження консерватора. Діоген, який дихав, описав граничний досвід, де інтегрист галю- ционує свою істину і перевіряє свої галюцинації.

Пірнаючи у Велику Голубінь своєї ядухи, досягаючи вищого рівня, де Буття і ніщо обнімаються в інтимності творення, Діоген затримує подих перед своїм власним под­ихом. Він самокерується, як Бог. Якщо він мислить бути, то він є, бо, якщо він намислив не бути, то він щезає. Він звалює на себе власну причину, causa sui. Операція — я мислю, отже, існую, здається мавпуванням щодо кар­тезіанського когіто двотисячолітньої давності. Чи міг би кінік Діоген досягти “непорушної основи”, яку Гегель та Хайдеггер приписують (помилково) фантазмові Декарта? Грецький кінізм, справді, передує цьому “абсолютному суб’єктивізму”, який історія ідей настирливо намагається приєднати до картезіанської лінії.

Картезіанський суб’єкт — не абсолютний. Він розкри­вається в ситуації слабкості. Він сумнівається. Перед зов­нішньою могутністю, упередженістю, поквапливістю, які його облягають ззовні, він сумнівається в собі. Перед тим, як стати мужчиною, він був дитиною. Ризик знову впасти в якусь дитячість існує. Злий геній, бог-шахрай його пе­реслідує. Натомість суб’єкт-кінік робить “фі” таким за­кликам до обережності. Аби не почувати себе залежним від зовнішньої агресії, він зразу ж заперечує ідею зовніш­нього світу. Добромисні гуманісти стверджують, що “ніщо людське мені не чуже”, він їх переплюнув: “ніщо не чуже, немає нічого нелюдського”. Він збирає провокації, він зма­гається з собаками за кусень сирого осьминога, він пропо­нує їсти жолуді; оцей надцивілізований знову повертаєть­ся до вільного життя первісних людей. Він знаходить ко­ристь у різниці вареного і сирого, він удає, що не знає за­стосування домашнього вогню.

Діоген із Сінопа мастурбує на площі і запитує чому Едіп, батько і брат своїх дітей, чоловік і син тієї самої жін­ки, засмучений долею, яка не обходить ні півнів, ні віслю­ків, ні персів? “Інцест, батьковбивство і канібалізм: великі заборони відкинуто” (М.Детьєн). Тут, бога ради, не треба простодушно інкримінувати божевільний культ примітиву заради примітиву. Повернення до природнього стану про­повідується в міру того, як на первісній сцені боги (вся культура) і люди (вся природа) ще сидять за одним сто­лом. Оскільки божественність ніколи не знала зла, то пізнання непричетності до нього, що вважається за погане, повертається до кініка шляхом привласнення олімпій­ського погляду. Зняти заборони означає поділити свободу думки, яка завжди інтуітивно містить лише власну велич.

Як правило, знецінення цінностей пов’язують з вирішальною констатацією ненадійності їхнього фунда­менту. “Якщо Бог помер, все дозволено”. Ніцше, на­справді, більш тонкіший за оце раз-у-раз повторюване вульгарне пережовування його сентенції, без проникнення в її суть. Згідно з Ніцше, нерв сучасного нігілізму не є фактична даність, а є акт, який її припускає, і який все ще лишається ‘‘занадто великим для нас”. Треба розуміти: якщо ми стратили Бога, то можемо все собі дозволити. 1 звідси випливає запитання Ніцше: хто — “ми”? Заратуст­ра, котрий проголошує надлюдину, котрий проголошує вічне повернення, котрий проголошує...? Провокації і кі- нічні скандали проводять ідентичне питання у повсякден­не життя міст: хто я, що дозволяє собі порушувати забо­рони? Тільки Бог має силу боротися з богом, отже, я по­винен існувати в Бозі, в двох значеннях виразу: поводи­тись на зразок досконалої істоти і розділити його глибину. “Бог не знає зла, яке дотикається до нього частиною його невинності”, — нашіптує консерватор. “Якщо все мені до­зволено, я купаюсь у божественному”, — відлунює голос революціонера.

Якщо, вбиваючи себе, Діоген стверджує себе як Бога, то його вищий доказ викриває жахливу двозначність і стає приводом для контроверзи. Сумнівно. А що як колапс здійснює мимовільне удушення, і вже паралізоване тіло, яке ще оточує живий дух, занадто пізно усвідомлює, що рішення відтворити себе йому більше не належить? А що, як навпаки — свідомо передбачена паща фантому, згідно з доктриною, свідомо не знищила фізичне тіло? Не роз­в’язати. Бракує єдиного свідчення, ніщо не представляє його як уже неіснуюче, більшою мірою, ніж воно сподіва­лося бути, і як ще неіснуюче в тому вигляді, в якому його ще немає. Підкреслюючи неможливий збіг (“коли ми є, немає смерті, коли є смерть, немає нас”) результат завер­тає у двох напрямках.

1. В пошуках елементарного, діонісієць заміняє кініка і поглиблює сліпу точку, де суб’єкт і бог перетикаються в найчорнішій ночі. Таке відхилення Менад, які виходять із міст, розривають міцними зубами пантер і косуль, змішу­ють людське і божественне в тварині до такої міри, що Агава, одержима Діонісом, впольовує і хапає свого сина, оте левеня, яке вона роздирає власними руками і готується з’їсти, не впізнавши в ньому Пентея. Численні інтерпре­тації, що тлумачать тоталітаризм як повернення до дикого варварства і одночасно до ірраціоналізму, наслідують ло­гіку, приписувану вакханкам: "Діонісизм кидається у вар­варство з втраченим тілом, там він шукає оволодіння, кон­такту з надприродним” (Детьєн). Теж саме щодо нацист­ської CA: гітлерівська молодь починає з того, що катує жи­вих котів, продовжує — участю в язичницьких містеріях, вона мріє про езотеризм і закінчує вбивством один одного в дусі скажених, вірних Бахусу, які, невдоволені малою кількістю жертовного м’яса, кидаються один на одного, щоб втамувати голод, що їх пожирає. Від антиавторита- ризму до анархізму, потім до взаємопожирання, і, на­решті, до канібалізму — і від групи, що убиває інших, до групки, що закінчує самовбивством — учень бога мостить дорогу в зоологічну безодню.

2. Кидаючись в іншу крайність, хоч крайнощі сходять­ся, кінік перебуває в пошуках максимально можливої свідомості. Він робить жорстокішими вимоги повного кон­тролю, якого не уникає контролюючий ще більше, ніж контрольований. Подвійний осуд бестіальності в ім’я за­надто інтенсивного осудження божественного і людського: діонісієць працює над темним ликом симбіозу, який кінік вивчає як позірно надпрозорий, припиняючи блукання не за допомогою ірраціонального, а впадаючи в надраціона- лізм. Шлях Діогена проголошує тоталітаризм, витлумаче­ний як воля до влади і воля до волі. Хайдеггер і його бра- ти-вороги із шкіл Франкфурта, Адорно, Хоркхаймера ста­ють її екзегетиками. Далекі від того, щоб повертатися до примітивного варварства сучасні диктатури втілюють згід­но з цією герменевтикою, деструкцію розуму за допомо­гою розуму. Вони розпалюють бажання калькулювати, ко­мандувати, передбачати і панувати. CC, так само, як CA, ілюструє “авторитарний характер”, яким позначені орди­нарні передвістя улесливого функціонера, прискіплива дисципліна бюрократа, безумовний послуг підкорення військового і катехізисне легковір’я дітей із хору (черво­ного або чорного). Віч-на-віч з хаосом і анархією старо­давнього світу новий порядок мріє про автоконтролюючий контроль. Правовірні прокламують прихід ери проле­таріату і його максимальної свідомості (Лукач) або настан­ня епохи самоврядного суспільства, яке продукує своє від­творення. Опозиціонери і незадоволені, в свою чергу, пап­люжать математичний ідеал прозорої і наукової техно­логії, що сприяє такій теорії командування. Прозеліти і критики знову опиняються перед Діогеном, який затримує подих: чи вдасться йому вдих?

Первинне варварство посібника і тонкі розрахунки зверхника є взаємодоповнюваними. В кожному CC дрімає CA; бажання раціоналізувати все і будь-що обертається на порожнечу, вона повинна використовувати інстинкт, що не підлягає обговоренню. Расизм був чудовим. Що сто­сується CA, то вона потребує господаря, який приборкує анархію, що увічнює навколо нього братовбивчу конку­ренцію. Скажений Діоніс прагне злитися з божественним. Він хоче реалізувати, тут і тепер, містично, ангелоподібно свою релігію, всю свою релігію — і нічого окрім неї. Він обертається на тварину. Кінік, схиблений на абсолютному знанні, прагне до вищої мудрості. Він намагається “ре­алізувати” (Verwircklichen) філософію, науку Платона і те, що він вижимає з теології Арістотеля. Він хоче бути по- тваринному досконалим і виявляється досконало тварин­ним. Обидва проекти виказують свою однобічність. І ледь їх з’єднують, наче дві щелепи обценьок, як вони допов­нюють один одного, утворюючи інфернальну машину.

Напруга між діонісійцем і кініком не лише не спадає, а надає сили інтегристській справі. Вони функціонують, як сіамські близнюки-пожирачі. Воля до контролю зверху і реквізиція елементарного знизу породжують потенційну різницю, що дозволяє дисциплінувати маси і гальванізу­вати достеменно нові еліти. Помічено, що картезіанське або сократовське когіто є несвідомим: “я знаю, що я нічого не знаю”. Воно впирається в сумнів або апорію. Воно від­штовхується від нашої конечності, залежачи від неї. Когі­то кініка, навпаки, рухається в прозорості, яку утверджує абсолютна суб’єктивність. Чи означає це, іцо одним і тим же ударом темну плоть реальності буде вбито або запере­чено? Ні. Дихання і воля, які її підтримують, народжують божественне, мене і світ в єдиному унітарному акті, який зразу ж дає, як еквіваленти, внутрішнє опанування і зовнішнє домінування. Будь-яка праця над собою є праця над первісною матерією. 1 навпаки. Перебільшене возве­личення “задіяного” в масових рухах XX століття не має більше нічого видатного зі своєю моральною апологетикою праці — “ти зароблятимеш хліб свій в поті чола” — або з його економічним возвеличенням (“праця без фрази” по­кладена як підмурок мінової вартості). Ця ставка ніколи не є пристосуванням до встановленого раніше порядку, навіть до перебудови світу, вона є лише власною рекре­ацією і ствердженням. В ній, як і поза нею, працівник по­кликаний вивільнити максимум елементарної енергії. Муштрування й одомашнення їх має інфантизувати найінтенсивнішу надмогутність: “Праця є ритм кулака, серця, життя дня і ночі, науки, любові, мистецтва, віри, культу, війни; праця є вібрація атому і сили, яка рухає зірки і сонячні системи” (Юнгер). Далека від того, щоб її було оцінено як продуктивну сили згідно з теорією про­гресу минулого, праця визнана силою деструктивною. Як порох, динаміт і ядерний розпад. Рівність творення і руй­нування в основі тоталітарного проекту сигналізує про пе­рехід ідеалізації будування в інтегро-апокаліптичну кон­цепцію Працівника. Цей новий господар Землі “нагадує вогонь, який пожирає і перетворює все, що горить. І тільки його власний принцип може йому протистояти, як контр- вогонь” (Юнгер).

Інтегризм не поширився б у планетарному масштабі, коли б його сучасна форма не експлуатувала антропо­логічний пороховий льох. Спираються на його родовища в усіх суспільствах, навіть у доісторичних. Діонісійські оргії відбувалися поза містом, на територіях, призначених для тимчасових out laws, для дів-мисливиць, молодих воїнів, що блукають на “no man’s” lands. Кінік практикує в ме­жах міста. Ексцентричну просторову ситуацію Вакханки він приміряє заради ясності в часі. Він ставить на карту все, впевнений в існуванні миті, в якій життя і смерть пе­реплітаються. Екстраординарна ейфорія воїна, який ризи­кує своїм життям і живе в своєму ризику, стає через по­середництво кініка-тлумача вищим принципом суб’єктив­ності: все місто запрошують для того, щоб рівнятися на полудень великої битви, коли тінь найкоротша. Еквіва­лентність життя свідомості і свідомості життя: мало попе­редників, немає прецедента, можливо їх не буде і потім, але це принесе: “Ми повинні зрозуміти, що ми народжені в пейзажі із криги та вогню... Він закликає до позиції, яка припускає максимум войовничого скептицизму... немає інших прапорів, крім тих, що їх носять на тілі” (Юнгер).

Парадоксальний переворот. Традиційний воїн боровся захищаючи місто. Інтегристське суспільство, навпаки, повністю підпорядковане меті війни. Манія Менад “ловила гав” в передмістях, щоб у центрі уникнути міазмів боже­вілля. Тут вона утверджує зеніт комунітарного життя. Ко­лись обожнювали Партію, щоб порятувати все. Зараз обожнюють усе, щоб порятувати Партію. Під сучасною етикеткою — врешті цілком модерністською, європо-цен- тристською, і звідси трішки обманною — РОБІТНИКА ма­ємо вояку, “який проходить, як нікчема, бо життя крам­ниць наповнює його огидливістю” (Юнгер), це воїн, без якого жодне суспільство не може обійтися і якого всі на­магалися стримати і підкорити, допоки новий вітер його не визволив. “Необхідно винайти техніку зменшення на­селення. Ви мене запитаєте, що означає “зменшення на­селення” і чи є у мене намір знищити цілі нації? Так! Де­що, схоже на це, є... В ту мить, коли я кину в ураган із вогню і заліза майбутньої війни квітку германізму, не ма­ючи найменшого співчуття до дорогої крові, яка проллєть­ся потоками, хто зміг би заперечити моє право знищити мільйони людей неповноцінних рас, які плодяться, мов ко­машня, і яких я, між іншим, не знищу, а лише призупиню їхній систематичний приріст?” (Гітлер — Раушнінгу).

Завдячуючи якому тлумачеві китайський, в’єтнам­ський, алжирський, іракський, іранський селянин відкрив для себе західну раціональність? Найчастіше, отримуючи зброю, крокуючи в антиколоніальних або антикомуністич­них арміях, оволодіваючи автоматом Калашникова і AK 75, вивчаючи грамоту, щоб розшифрувати і скласти за­клики до повстання. В більшості країн так званого треть­ого світу озахіднений автохтон но ить здебільшого галуни, а не дипломатичний портфель. Якщо ж він одягається в цивільне, то зразу видно, що це чиновник, і не треба да­леко ходити, щоб відкрити разом з Юнгером, що справж­нім господарем виявляється “воїн, який на власний розсуд розпоряджається багатством провінцій і великих міст і по­рядкує тим впевненіше, чим більше вміє їх зневажати”.

Марксизм підкорив уми, наповнив груди політичною технологією, а не своїм економічним подвигам. Важіль на­родних зрушень, він поширив підривні рецепти, вивільнив моделі національного визволення, відпрацював стратегію війни народної і тривалої. Mao від самого початку визнав себе продовжувачем Клаузевіца. Саме завдяки апології боротьби, ніж теорії класів, Маркс в остаточному підсумку рятує від забуття свою боротьбу класів. Все відбувається так, ніби батьки політичної економії і пантифіки діалек­тичної філософії лише промимрили одну-однісіньку Єван­гелію: “Війна — рушій історії”. (Таким чином, Батай виз­начив смисл священного згідно зі Сталіним і Гітлером, інакше кажучи: тоталітарний вояка оперує сучасним син­тезом діонісійця і кініка, тіла і душі з метою здобути мо­гутню руйнівну владу.)

Інтегрист вводить війну, ніби робить жертвопринесен­ня. Він виключає будь-яку субординацію щодо вищого кінця. Мистецтво вивільнення битви стає мистецтвом для мистецтва. Якщо Брехт і Бенжамін точно викривали, що нацизм створює небезпечну естетизацію політики, то вони помилково протиставляли йому симетричну політизацію естетики, яка в ім’я марксистського постулату — все є політика — в свою чергу проголосила політику як кінцеву мету в собі. Надсвідоме і несвідоме, абсолютне й елемен­тарне, кінізм і діонісійство вдивляються одне в одного на спільному обрії жертви в ім’я жертви. Саме вояка ози­вається в робітникові, за спиною якого вимальовується жрець, що його приносять в жертву. “Засіб, за допомогою якого німецька молодь, сповнена ентузіазму і така вправ­на, трансформувала заклик до зброї в пошук смерті, май­же унікальний в нашій історії, нас захоплює”, — так Юн- гер по кількох роках пізніше відгукнувся на вогонь серпня 14-го року.

Коли війна неминуче опиняється у центрі інтегрист- ської діяльності, ніщо не може викликати бажання звести феномен до реалістичних розрахунків (це бувало дуже рідко), до приступів брудного фанатизму чи до випадкових відхилень посвятної доктрини, спрямувань углиб, навіть чисто езотеричних. Для ерудита-арабіста Джихад являє собою духовну боротьбу віруючого з самим собою. Його воєнізована і секуляризована версія є лише надмірною вульгаризацією. Взяти до відома! Так ніби-то завдяки чи­стому випадкові, можливо сумному, тільки ця вульгари­зація притаманна маніфестантові, який виступає проти великих і малих бісів Заходу. Магомету була відома доля Маркса. Будь-який рух відновлює в культурній основі, яка знаходиться на відстані руки, декорум та убрання, які у загальнодоступному вигляді пропонують інваріантне підбурення до тотальної війни. Оскільки, щодо цієї особи, то завжди і всюди, від Пномпеня до Багдада, минаючи Пекін, Москву, Берлін, йшлося про створення ЦАРСТВА. З різнорідними матеріалами, підібраними на місці, на руїнах традицій і минулих культур, але згідно з ритуалом унікального жертвопринесення, придатного для всіх — че­рез останній смертний бій.

Будь-який тоталітарний режим бере під нагляд систему засобів масової комунікації. Він не дає можливості чинити перепони, що могли б стати інструментами пропаганди. Становлення політики спектаклів і спектаклю політики побило рекорди над рекордами. Ленін, коли радянське кіно ще тільки лепетало, прагнув видобути з нього незрівнянну ефективність, як кількісну, так і якісну. Кіно для нього було справжньою “школою мас” завдяки його поширенню й інтенсивності вторгнення в загальну свідомість. Гітлер визнав, що без радіо його вплив був би проблематичним. Для Хомейні зробили диво аудіо-касети. Саддам Хусейн майстерно використовував модулювання у своїх світських і релігійних телевізійних виступах в костюмі з кроваткою або у військовому мундирі. Хитре і реалістичне викори­стання нових засобів, які західна технологія надала анти- оксиденталізму, є лише видиме і прозаїчне обличчя фено­мена, містичною гарячковістю якого не варто нехтувати. Традиційні суспільства міфологізують мобільну імітацію вічності, з якої, як вони вважають, вони вийшли, щоб в неї повернутися. Сучасні демократії темпоралізують за до­помогою виборчого перепису заклики з минулого і деякі програми майбутнього. Тоталітарні держави рекламують себе з беззастережним розривом і зобов’язуються явити свою вічність у миті.

Для мешканців обложеної фортеці ворог стоїть біля дверей. Хто співає завтра, радіє сьогодні. Рай перемагає і гине в утробі війни і останньої битви Ніс et nunc. Поста­новка спектаклю не є політичним засобом, а великою політикою. В усіх комуністичних столицях сила роковин щорічно збирає натовпи перед їх винуватцями, той, хто йде, висвічує свою істину, вітаючи трибуну, яка вимірює свою силу дисциплінованою масою, що крокує. Починаю­чи від 1917-го року, від Петрограда до Аддіс-Абеби, від Га­вани до Берліна ще ні разу церемоніал не був порушений, не підпадав під найменший сумнів. Після сімдесяти двох років достатньо було кількох вигуків на великій площі Бу­хареста, щоб Кондукатор втратив нитку і впав, спричи­нивши, за допомогою телебачення, розвал режиму. Про­вал. Перша роль зникла з афіші. Передих.

Чи був Гітлер насправді “найбільшим кінематографіс­том всіх часів”, якого постановник Сиберберг звинувачу­вав в підступному суперництві за те, що він створив не “фільм про катастрофу, але катастрофу замість фільму”? Фюрер запропонував кожному німцеві роль в сценарії, який можна було б відновити через тисячу літ. Сяючі со­бори над факельними процесіями Нюрнберга свідчать про вічність целулоїда принадніше, ніж вечори виборів і мар­нотні дебати. Тим часом, як Mao виводить на сцену Пекін­ської Опери Велику Культурну Революцію, Чаушеску під­тверджує свою всемогутність в бетонному палаці, вибудо­вуючи свої гротескні кімнати, що тяглися до оголеного сер­ця Бухареста. Не забуто живопис, поезію, музику. Різні сфери естетичної активності, що їх викликають по черзі, вносять свій вклад у численні версії тотального витвору мистецтва, де кожне тоталітарне суспільство мріє себе ідеалізувати, виразно й остаточно. Ніцше, який прославив вагнерівський проект “Gesamtkunstwerk”, провіщав з’яву на сцені суспільства в образі самого себе: “Неможливо відновити найчистішу і високу дію театрального мистецт­ва, не оновлюючи одночасно звичаї і Державу, освіту і соціальні стосунки”. Мистецтво не є більше мистецтвом, але на вулиці, підхоплені ювілейною екзальтацією, де всі знаходяться з власної волі чи мимоволі, виконавці обміню­ються вітаннями з творцями і прямують в пекло.

Твором тотального мистецтва є Схід, до якого розвер­таються маніфестації, емоції, процеси, хрестові походи. Він примирює непроникне і прозоре, елементарно-сак­ральне і форму богоявления, яка індивідуалізує. Діонісій- ська інфраструктура, таким чином, збігається з пануван­ням заради панування, за нею вже вимальовується супер- структура кінічна (алюзійно співвіднесена Ніцше з “апол- лонічною” з’явою). Оперуючи синтезом варварського і цивілізованого, мистецтво нових порядків уникає гурт та еліти. Воно вигадує момент, коли суспільство самовідтво- рюється повністю, осягаючи себе в своїй цілісності. Воно не відступить перед насильством і жорстокістю. Ніцше на­гадував, що німецькою мовою “загальне” означає щось більше, ніж французською, одночасно колективне і за­гально поширене. Навіть брутальне. “Це мистецтво має потрясати всі ідеї освіти і культури... сором, який до сьогодні приклеєний до слова “спільний” воно має відки­нути”. Втративши свій ентузіазм — так століттям пізніше чи раніше розчаровуються Юнгер, Саломон, Шмітт та ін­ші — давній приятель Вагнера наполягає з прикрістю, викликаною вульгарністю метафізики посередності: “Най­гірше у вашому мистецтві контрапункту, яке тішить слух, це те, що в ньому не чути громоподібного нескінченного басу, в якому — гнів і насолода все зруйнувати, лютість рішучості, направленої проти всього, що існує в теперіш­ньому, волі, яка не дуже далека від практичного нігілізму і яка, здається, говорить: набагато краща цілковита від­сутність істини, ніж відчуття своєї неправоти, або відчут­тя, що ця ваша істина не приносить вам успіху”.

Практичний нігілізм заражає “тотальний твір” від са­мого початку. Аби дійти відповідного душевного стану, не­обхідно і достатньо, щоб суб’єкт історії думав, що він ото­чений ворогом, який відібрав у нього минуле і зруйнував його майбутнє. Він у такий спосіб здійснює свою смерть в глибині смертного вироку. “Якщо вірно, що одного разу все людство має загинути — хто може в цьому сумнівати­ся? — його вище завдання, для будь-якого майбутнього, повинно розчинитися в такій єдності, в такій спільності, яку воно повністю понесе на зустріч із своїм кінцем...” (Ніцше). Інтегристська тоталізація завжди постає в ореолі якогось останнього бажання. Коли я зростаюся з вірою, про мене думає смерть, щоб нею було розпочато ряд смер­тей інших.

Інтегризми XX століття народилися із Великої Війни, сприйнятої як невідомий (тому, що перерваний) апо­каліпсис. Вони дуже намагаються доповнити похмуру і руйнівну половину, не відступаючи від сценарію апо­каліпсисів, прийняту з happy end і відродженим Єрусали­мом, виплітаючи одяг із світла нової громадянськості. Во­ни продовжують світову війну, роздмухують нові пожежі, роздмухують жар і смолоскипи старовини. Було повністю здійснено універсальне протистояння, одночасно техно­логічне, ідеологічне і сентиментальне, громадянське, національне й імперське. Вони нічого не лишили поза грою; видовище, яке вони створили для самих себе, без- преревно відтворює одне й те саме. Так, ніби спалахнувши із реваншу помсти, криза серпня 14-го року могла зупи­нитись лише разом з пригасанням людського роду. Чудова можливість скромності для європейця кінця цього віку. Під екзотичним лахміттям тропічних марксизмів, куль­турних революцій, які знову навідують авторитетні руїни Ангкора або інків, під тюрбаном віри перших віків Ісламу, з чим він стикається? Він, він і ще раз він, ретельний во­яка, який піднявся ранком 14-го, вояка, що випустив стрілу в добрі старі часи, вільний для катастрофи і наперед її вітаючий. ^uB ентузіазмі волонтерів є щось більше, ніж звільнення сердець, яким раптово відкривається ще небез­печніше нове життя. В ньому також приховано революцій­ний протест проти старих цінностей, дія яких прострочена безповоротно”. Цей образ робітника “стає виразно види­мим вперше у рисах солдатів Великої Війни” (Юнгер).

З ризиком розчарувати численні містечка і муніци­пальні гонори — та їх висновки, яким расисти відмовили у праві першості, — слід визнати, що правда в тому, що інтегризм замовляє музику в рамках європейської генеа­логії, навіть якщо він роїться на п’яти континентах. Сад­дам Хусейн = Гітлер, — пояснює Енценсбергер. Росіянин може із свого боку погодитися і переписати: спорідненість Саддам — Сталін є беззаперечна: той самий curriculum vitae, ті самі етапи, та сама кар’єра апаратника, ті самі вибори, котрі він сам проголосив, той самий культ себе, ті самі інтелектуальні авторитети і вбивства, такої самої якості, якщо не тої самої кількості; в них іракський дик­татор виявляє себе подвоєним грузином, світовим чемпіо­ном в усіх категоріях...

Катастрофічна спіраль тоталітарних мобілізацій пере­тинає століття. Чи можна її обірвати? Як? За який час? Постає попереднє питання: хто воює проти кого?