VII Антизахідні дрібнички

Вашингтон не любив євреїв, але Рузвельт їх дуже любить, він — їх людина на сто процентів, він ні в чому не може їм відмовити. Він все втягує у війну: США, континент, Місяць

Йому вищою мірою на все наплювати, він шукає, він в такому віці, він розважається.

(Л.Ф.Селін, “Чудесні простирадла”, 1941).

Німецький, радянський, ісламський, азіатський, бага­толикий і поліідеологічний інтегризм ментально склада­ють один блок. Тут я ризикую протистояти більшості ав­торитетних поглядів. Звичайні активісти заплющують очі на те, що їх ріднить, кожний вважає себе незрівнянним, єдино істинним. Що стосується їх супротивників, які при- дивляются до своїх прибічників і до наслідків злочинів, од­ночасно специфічних і абсолютних, то вони вважають будь-яке зближення банальністю; конкретний інтегризм, який вони помічають, завжди має в своєму розпорядженні свій оригінальний шлях (Зондервег), нацизм виростає на чисто німецькому перегної, сталінізм має свої російські ко­рені, і кожний фанатизм квітне на гноївці, що не має ні­чого спільного з іншими.

Відповідь для тих, хто не згоден: дерева ховають ліс. Якщо правильно, що кожне сучасне кровопролитне бо­жевілля пробиває собі дорогу по рейках “початкового шля­ху”, то, навпаки, нічого немає буденнішого у XX столітті, ніж з’ява і примноження подібних первісних шляхів”. В міру того, як вони збільшуються і процвітають, винятки стають правилом. Деякі ерудити мають рацію: Коран не може бути зведений до читання з позицій нетерпимості, яка його спотворює. Необхідно, щоб вони прочитали про існування цих редуційних версій, що біжать вулицями і мобілізують маси, немає сенсу дорікати тим, кого вони піднімають і хвилюють. Інтегрист не є Кораном, він є ли­ше способом черпання звідти викриваючих і примирю- вальних аргументів. Виверти мало що значать, достатньо виробити запас прокляття і фонд закликів до вбивств.

Уникнемо, заради всього святого, духовної пригоди ши­роко знаного та оскарженого Х.Корбена, відомого фахівця з іранського Ісламу. Протягом усього свого життя він кляв­ся, що шиїтський езотеризм побудував найнадійніший мур проти політизації релігії і політичних релігій, що спусто­шують третій світ. За дванадцять років до Ісламської ре­волюції Хомейні, він доводив абсолютну неможливість цього: “Будь-яка політична амбіція, що посилається на Халіфат, і різновидності якої збуджують ту чи іншу фрак­цію сунітського Ісламу, абсолютно неможлива в шиїтсько­му Ірані, де ця ідея була б нестерпним блюзнірством.

Стільки делікатності і точності вчених, заклопотаних тим, щоб усе розрізняти, принесло переконання уважних, що чим менше власний зміст традиції пояснює сьогод­нішнє відхилення, тим більше знаходяться в інтелектуаль­ному протиріччі ті, хто намагається зробити незалежним актуальне використання минулого, яке планують виключ­но інтелектуальні терористи. Навіть якщо, врешті-решт, відкривається, що прикладання до різної моральної чи інтелектуальної кон’юктури ідентичних рецептів обробки досягає однаково катастрофічних результатів. Єдність су­часного інтегризму виділяється тим більше, що він одна­ково жорстоко обходиться з територіями, які протягом тривалого часу вважалися такими, що не піддаються аси­міляції.

Незважаючи на свій агресивний і руйнівний алюр, він проштовхує об’єднуючий світогляд, свідка інваріантних тем, які йому дозволяють гомогенізувати під різними гео­графічними і метафізичними широтами невтомну при­страсть до завершення. В першу чергу відмітимо анти­семітизм, ідеологію найпоширенішу і довготривалу. Ним було освячено нацизм, комунізм, ісламські заворушення, не зберігаючи, проте, виключність цього відштовхування. Ex aequo в хіт-параді зненависті — антиамериканізм мобі­лізує найбільш пасеїстські консерватизми і крайні рево­люціонізми, окрім того великі батальйони, уже згадувані у зв’язку з першим випадком. Дві головні пружини інтег- ристських катехізісів — ненависть до євреїв, жах анти- янкі — додаткові і при нагоді зворотні. Коли одна протя­гом короткого часу не використовується через ексцеси, інша намагається її змінити; таким чином, після 1945-го, грандіозного успіху нацистського “остаточного вирішен­ня” войовнича Європа стала антиамериканською, потай відновлюючи попередній антисемітизм, якнайкраще розділений на всьому континенті, праворуч і ліворуч.

Ні уніфікований прапор, що об’єднує в згорнену силу почесний список грандів планетарного антиоксиден- талізму. Ні примітивна реклама, що маневрує з метою приманювати наївну клієнтуру. Ні чисті приводи, що маккіавелівським способом камуфлюють відверто мате­ріальні та егоїстичні інтереси. Повернення антиамерикан- ських і антисемітських лейтмотовів фактично являє собою максими дій стратегічних операторів.

Педагогіка ворожнечі припускає м’якість і еластич­ність. Одна тема може компенсувати іншу, відсутню. За певних обставин єврей утверджується в антиамериканізмі, а американець — в антисемітизмі. Втім, алхімія ненависті зовсім не виключає, що кожен поверне проти себе ті най­гірші почуття, які скеровує на супротивника. 1 антисемі­тизм Семіта і антиамериканізм Янкі можуть досягти див­них вершин самознищення. Уточнимо для заблуканих простаків: критикувати єврея, державу Ізраїль або уряд Сполучених Штатів у жодному разі не є ознакою расист­ської ворожості і найпрекрасніших єврейських історій, в яких часто виставлено слабкі і смішні сторони тих, хто уникнув гетто. Все хитається, коли суперечка спалахує на обрії гоміциду або суїциду. Прихована чи наявна, в такому випадку гасає смерть.

їнтегризм робить професію із останнього причастя. Щоб поєднати, він вимагає боротьби до смерті, яка граючи з кожним для кожного, народжує кожного, як деякого. Воїн минулого ризикував житям заради своєї домівки і своєї віри, тоді як героїчний “консерватор” обіцяв, не без деяких протиріч і лицемірства, цивілізувати світ, посила­ючись на “прогресизм” озброєного до зубів вихователя. В обох випадках для Суворова, як і для Наполеона, для укоріненого захисника, як і для осяяного славою завойов­ника, найвищу жертву було принесено світопорядку, який існує до чи після шалу і диму великої битви.

Якщо світ повністю загниває, то тільки мій останній час буде хорошим, бо тільки він перетворює, згідно з Мальро, моє життя в долю. До нього я не належу собі. Загнаний в середину ворожою могутністю (часто “єврей­ською”), переслідуваний ззовні повсюдним іноземцем (найчастіше “імперіалістом”, колись британським, віднині американським), він залишається самим собою і відчуває внутрішню злагоду, проживаючи кожну хвилину як ос­танню. Капіталістичне оточення, культурний імперіалізм, п’ята ідеологічна колона, семітські лоббі в комунікаціях, систематична деградація звичаїв, змова проти думки, західна систематизація приниження, знищення розуму і обдумана культурна дегенерація складають стільки повто­рюваних звинувачень. По той бік спрощеної пропаганди оці дорікання присмачують терористично-тероризований спосіб життя. Спосіб постійного існування в тлінності на межі розриву між буттям і ніщо. Антисеміт і антиамери- канець, саме так, бо вони є анти до останньої клітини, фабрикують фатальність і сподіваються, виключаючи все, згорнутися в самих себе.

Між “Америкою” і “євреєм” — погляд, який ненави­дить, з давнього часу наводить фокус на загальну і фан­тастичну силу дезінтегратора, якому індивід, що втрачає себе, як і розтлінні народи, можуть протиставити лише по­рив “зараз або ніколи”, про який роздзвонюють усюди їх біографії.

Чаруюча свіжа відвертість бодлерівської анафеми, за­надто сентиментальної, емпіричної, ще не теоретичної і ненаукової! Півтора століття тому доктринарний амери- канізм священнодіяв, усвідомлюючи неможливість зупи­нити страхітливі провини буржуазного суспільства і його економічних джунглів. Там ніщо не може поставити крап­ки на колишній критиці, хіба що стиль: “Все це нагадує мені бридке батьківське прислів’я: make money my son, honestly, if you can but make money. Який запах магазину!, — як говорив Ж. де Местр про Локка ” (Бодлер). Справді, бідний Локк, батьківщина свободи і лібералізму, вияв­ляється під началом звіриної диктатури грошей; земля де­мократії породжує деспотизм думки; портрет — робот капіталістичного Великого Брата, нетерпимого і некуль­турного, виявляється завершеним і зробленим халтурно.

Бодлер зробив суттєві штрихи, але він не закам’янів у стерильному протистоянні інтегриста. Він жив в сучасно­му місті і сам не міг уникнути болота поверхового тріумфу і відчуження. Спав з “жахливою єврейкою”, голомозою і зараженою сифілісом повією, хоч і витворював в собі образ ангела, “в кожній людині в кожному проміжку часу існує два одночасних прагнення, одне — до Бога, друге — до Диявола”. Подібна кореляція не може звестися до випад­кової зустрічі двох зовнішніх, одна щодо одної, реально­стей. На вершині своєї співучасті з універсальною проста­ту йованістю, заражений до останньої клітини, ще жах­ливіший і ще більш єврейський, ніж “жахлива єврейка”, він озлоблено зривав квіти чистоти. Та ж епоха, ідентич­ний парадокс: Санкт-Петербург, “протиприродне місто” пронизує Достоєвського “непоясненним холодом”. Столи­ця Петра Великого увічнює заморожену мрію оксиденталі- зації ударом Батога. Переслідувана залізною волею циві­лізувати за будь-яку ціну, вона руйнує, псує стару Русь і підпорядковує її царству торгівлі і лихварів. “Єврейське” розчинення традиційних цінностей, технологічна і нігіліс­тична могутність Заходу, все, що письменник ненавидить, виникає перед його очима, за його вікном, на берегах Не­ви, невідступно переслідуване “сатанинським умислом” царя. Достоєвський не тікає із цього анти-раю, він не про­славляє ні Москву, слов’янофільський Єрусалим, ні Ясну Поляну, де толстовці закликають до селянської і христи­янської чистоти. Він залишається на місці. В клоаках су­часності, що гниє, у скупченості заражених нетрів, в на­повнених шумом і пронизливими криками більярдних за­лах зав’язуються деякі серйозні і вирішальні розмови, до яких постійно повертається людина XX століття, коли во­на намагається зрозуміти, що ж діється і що ж її за­сліплює.

Якщо вона і сатанізує єврейський Захід, письменник і поет уникають інтегристського наслідку їх ідеологічних зафіксованостей, вони укладають договір з дияволом. Аме­рика і її столиці, де з’єднуються гниття і сучасність, “це варварство, освітлене газом”, одночасно стають, не всупе­реч, а завдяки розкладанню, грунтом, де шкідливі випари обертаються на такі, що надихають. “Плече Мессаліни, просвічуючись крізь газ”, народжує “прекрасне в жахли­вому”.

Минають десятиліття; врятувавшись втечею з Берліна, захопленого Гітлером, ностальгічний обожнювач Парижа, якому він відданий, близький до самогубства, якого він так і не уникне, Бенжамін зобов’язує себе оголосити з болем у серці і смертю в душі, що часи поетів-гультяїв заверше­но, бо історія і економічна революція оприлюднюють вер­дикт. Натхненний гуляка підтримував кустарні стосунки з міською юрбою, стаючи її інтимним другом, повірником, двійником, братом. Але місто втратило свою урбаністич- ність, коли прийшов час великої індустрії. Стосунки між людьми відбиваються на стосунках між речами, суб’єк­тивні контакти зводяться до зустрічі на рівні об’єктивного зіткнення. Вуличні автомати наштовхуються на літаючі авто. Індустріальний анонім замінює особистий внесок, якого вимагали ремесла минулого. В марксистському і соціологічному одязі Бенжамін поглиблює екзистенціаль­ний і теологічний розрив. Яким би зіпсованим воно не бу­ло, місто мало душу. Воно її втратило. Вона перетворилася на холодного монстра. О, Метрополіей О, Фріце Ланг! Віч-на-віч з великим розбещеним і технічним Вавілоном спілкування стає нереальним, лишається реальність взаємовиключення.

Теми старі. Структура, яка скеровує нашу сучасність, нова. Всі кліше, забобони, ненависть, які живлять інтег- ризм, літають у повітрі вже сто років. Раптове вирулюван­ня захоплює, позаду утертих ідей повелителем стає інте­лектуальний державний переворот. Антиоксиденталізм стає світоглядом, спонуканням до дії. Під російським, ні­мецьким, ісламським, іудаїстським лаком рухаються одні й ті самі ментальні диспозиції, вони керують соціологією, політикою, педагогікою, релігійністю, які навперебій бе­руть на себе обов’язки зафіксувати великий злам кінця часу.

Дивна зустріч: Дрюмон і Бенжамін, французький есеїст популярного антисемітизму 1880-х років і єврей­ський німецький мислитель, сповнений власної гідності через свої біблійні уподобання! Бенжамін увічнює Бодле­ра, останнього поета, який назвав епоху епохою власної неможливості, прокляв її, і після нього прокляття досягло свого апогею, унеможливлюючи спроби творчого письма. Отже, сплін відбиває спляче сонце людства, яке у скор­боті охороняло свою зону мешкання і досвід свого існуван­ня: “Меланхолік боїться побачити, повернувши землю до звичайного стану природи, що жоден подих передісторії її не сповиває, не існує ніякої аури. Так з’являється в уже цитованому вірші “смак до ніщо”:

“Я споглядаю з висоти земну круглу кулю

1 вже не ш^каю на ній притулку”

(Бенжамін).

Дрюмон, зі свого боку, прославляє Бальзака як співця епохи, коли грэші емансипуються, стають кодексом і мо­литовником паризьких джунглів, але без очікування ано­німа, який їм гарантує владу поза всякою критикою і без ризику. Бальзаківський кар’єрист — як і бодлерівська бо­гема — залишаються на одному рівні зі своїм творінням. Багатства збільшуються і призводять до безладдя. Герої “Людської комедії” пізнають і злети, і падіння. їх банк­ротства містять стільки екзистенціальної істини, як і спільність гультяя із заблуканим серед квітів зла. Скоро прозвучить похоронний дзвін над цією поетичною і літературною столицею, яка стала людяною завдяки по­разці тих, хто намагався в ній працювати. Віднині творін­ня тікає від своїх творців, які не більше, ніж творці: “По­глянь на них сьогодні, на героїв Бальзака, поглянь, ким вони стали. Горді великосвітські дами, герцогиня де Ланже і маркіза де Мофриньєз, зворушлива мадам де Морсов і віконтеса де Босеан піднімаються по східцях якогось Гірша, який в обмін на кілька годин присутності у їх са­лонах, сплачує модельєрам прострочені рахунки. Щасли­ву баронесу де Листомер утримує німецький єврей, від якого нестерпно смердить... Для того, щоб пророкувати цикл Грошей, передбачити, що цей “мерзенний метал”, який так зневажали поети і філософи, незабаром стане всемогутнім володарем світу, для цього справді треба було бути генієм. Нусінген так само безсмертний, як і Шейлок, і він величніший, ніж Шейлок за всієї своєї висоти, яка відділяє сьогоднішній Високий Банк від вульгарного лих­варства минулого...”

Постбодлерівський індивід втратив “ауру”, — каже Бенжамін, постбальзаківський — оєвреївся, — шепоче Дрюмон. За непримиренними ідеологіями, схоже, нав’язу­ють одне й те саме враження, викликане знехтуванням всього “людського” досвіду. Нездоланна диспропорція ста­вить сучасного індивіда у стосунки з тим, що робить її “оточення”, лицем до нового будується механічна і без­ладна ворожнеча.

Яким би образливим воно не здавалося епігонам, дорі­кання, сприйняте Бенжаміном, який цитує як спільника, як доказ, як опертя, один роздум про Париж, побачений із Сакрекера; цей роздум належить Леону Доде, другові і alter ego Дрюмона: “3 висоти дивишся на людей, палаци, пам’ятники, будинки, хижі, які мають вигляд зібраних пе­ред катаклізмом чи кількома катаклізмами — метерео- логічними або соціальними... Населений пункт є загроз­ливим, гігантська праця є загрозливою, бо людина має по­требу праці, це загальноприйнято, але у неї є ще й інші потреби, є потреба ізолюватися і кооперуватися, кричати і вбивати, заспокоюватися і підкорятися, нарешті, є потре­ба в самогубстві, як у нього, так і в суспільства, яке він формує, і ця потреба живіша, ніж інстинкт самозбережен­ня. І що дивує, коли відвідуєш Париж, Леон або Марсель з висоти Сакрекера, Фурвітера, Нотр-Дам-де-ла-Гард, так це тс, що Париж, Леон, Марсель... все ще існують”. Як існують одночасно месіанський, марксистський і пропа­гандистський сіонізм, коливаючись між Сталіним, Брех­том і Троцьким, єврей міг би так само подивитися на су­часну столицю, як і ксенофоб і шовініст-антисеміт. Те, що вони обидва споглядали, було самовбивчим кінцем історії: “Ми починаємо усвідомлювати до того, як вони впадуть, що пам’ятники буржуазії є руїни” (Бенжамін).

Три наші релігійні пекарні було піднесено на вершину великих міст за допомогою максимального консерватизму, занепокоєного тим, щоб спокутувати вину духовних і соці­альних клоак. Піднімаючись на узгір’я з мінаретами його домодерної побожності, Доде проголошує світові і місту без­застережний осуд буржуазного безладу, він, як і Бенжамін, таврує революціонера і розставляє містичні акценти мулли, виганяючи в п’ятницю на вечірню відправу Сатану, який вештається занадто європеїзованими тротуарами.

Місто — це пекло сучасності. Воно втілює подвійну безмежність, яку Паскаль називав “безоднею” для люди­ни, позбавленої моральної гавані. Нью-Йорк, Мехіко, То­кіо або Каїр, не зупиняючись, переступають через кожно­го свого мешканця, їх гігантизм розчавлює і ту могуть, яку вони вводять у гру, і ту велич безладдя, яку вони самі і породжують. Мегаполіс “третього світу” пожирає околи­ці. Місце всіх рішень — він, місцевий аналог Америки фантазму. Замість смолоскипа статуя Свободи розмахує мечем, о, Кафка! Так ніби дух всемогутності остаточно аб­сорбував могутність духу критичного, який колись освітив світ. Селянин, у якого відібрали землю предків, зазнає не­вдачі в нетрях, провінціал підстерігає фортуну в столиці, діляга ста континентів здається зневаженим собі такими ж, як він, з другого боку Атлантики. Всі висловлюють двозначну зачарованість “центром”, який їх притягує і відштовхує, забруднює і знаджує. Нав’язлива думка про “американський імперіалізм” оркеструє улюблені ритур­нелі століття. Вона передує науковим аналізам, які пре­тендують її скоротити або заснувати. Вона зразу ж показує себе, як об’єктивний корелят суб’єктивного досвіду втрати себе, що розуміє кожна істота, залежна від наслідку сіль­ського, психічного чи соціального. Проте дехто сам тягне­ться до того, що є тут жорстоким недоліком!

Америка, місто-світ, величезний технологічний людо­жер, що живиться недорозвиненістю всіх інших. Вона жадібно поглинає енергетичні субстанції планети, вичав­лює її відходи, сіє хаос і стерилізує універсум після погра­бування.

Такий самий перекіс в управлінні пальмами незацікав­леності навіть наукового знання. Його обумовлено ніби об’єктивним аналізом політичної економії (часто марк­систським), соціології і геополітики, яким були знайомі сторінки академічної слави до того, як нацисти їх вульга­ризували. Священні тексти з’являються в свою чергу, щоб придушити акт звинувачування проти червивої сучаснос­ті, матері рабства і безкультур’я. Призначена для викори­стовування happy few, філософія Хайдеггера цілить в тех­ніку як в “долю”, велич якої не підкоряється волі того, хто хоче бути її хазяїном, як і тим, хто мислить себе, як її раба. Американізація демонструє до якого моменту на­уковий і постіндустріальний прогрес, інструменталізує все тс, що він претендує використати як інструмент. Науки, релігії інтегристським способом приходять до згоди: в Америці учень чаклуна стає залежним від власного чак­лунства.

Імперія нападає на два фронти. На безмежність велику і безмежність малу. В піке, починаючи з супралюдства, в субмаринах, в інфралюдстві вірусової агресії, яку часто називають “єврейською”. Існування в дісперсії, в “діаспорі”, цього проклятого народу, виявилося, з точки зору християн і мусульман, ознакою зловісної влади. Піс­ля відмови від Благої вісті, а потім — розп’яття свого Месії цей народ був позначений тавром ганьби. Стоячи на чолі будь-якої відмови від “благої вісті”, цей народ з “негнуч­кою потилицею” утверджував себе в своєму нещасті і зро­бився індикатором свого розпорошення. Він вилучає себе з самого себе, завдяки самому собі і завершує тим, що вод­ночас виступає як хаос і як причина хаосу. Історик уточ­нює, що за часи Icyca Христа, три чверті євреїв уже жили без землі і без Держави, де завгодно, тільки не в Пале­стині. Все це не має жодного значення! Не йдеться про те, щоб перевірити факт, про те, щоб виключити саме прин­цип розповсюдження “єврейського зла”, що призводить суспільний дух до манії свого саморозщеплення. В Європі, швидко секуляризованій, небезпека позначена не стільки первісною зрадою, скільки перманентним подвоєнням спе­куляції здобутками, ідеями, почуттями. Під різними гас­лами Ротшильд, Ейнштейн і Фрейд втілюють матеріальну і духовну циркуляцію; долаючи внутрішні і зовнішні бар’єри, вона погрожує споконвічним імунітетам.

Гидотність Шейлока кристалізує первісний гріх су­спільства ринку: немає нічого, що не можна було б обмі­няти. Фунт людської плоті може бути платою за борги. Сцена має місце в Венеції, колисці тріумфа Заходу, там помічено початок кінця ілюзій. Будь-яка річ афішує свою ціну, включаючи пороки і чесноти, тіла і душі. Консерва­тори і революціонери відлучають цивілізацію суперринку, як колись Тимон Афінський, згідно з Шекспіром, звину­вачував купу свого золота, що перетворює “чорне на біле, потворне на прекрасне, фальшиве на істинне, підле на благородне, старе на юне, боягуза на хороброго — цей жовтий раб створить нові релігії, благословить бидло, ос­вятить білого бандита... проклятий пил, всесвітня шлюхо, яка належить всьому людському роду, ти, хто сіє скаже­ність у мішанині націй... ти, побачений бог, хто тісно по­в’язує в поцілунку несумісне; ти, хто говорить всіма мо­вами і з будь-якою метою!...”

На перший погляд, Шейлок персоніфікує дух лихвар­ства, який виступає чимось третім між принципом любові і рівноправного обміну — ти мені, я тобі — і войовничим принципом абсолютного ризику, де той, хто не вкладає все, не здобуває нічого. Антоніо, венеціанський купець, володіє двома чеснотами, яких немає у Шейлока, чесно­тами попа і лицаря; він кидає свої кораблі на авантюру як на війну; він кохає безкоштовно, як це належить у хри­стиянському світі.

З другої точки зору, нещастя Шейлока полягає не в то­му, щоб нав’язати незвичний погляд, скільки в тому, що він не може його витримати. Єврейський лицар мас намір стати кравцем людського живого тіла, мов неєврейський воїн, він бідкається, як християнин, коли його дочка Дже- сіка обдурює його. Він марить тим, щоб копіювати Анто­ніо, щоб додати чесноти чужому віку — або власному, не­зважаючи на цю несумісність. Він руйнує сам себе.

З третьої точки зору, Шейлок покараний своїм власним гріхом, він стає жертвою неперевершеної досконалості свого власного методу, який не можна поєднати з іншим, і, зрештою, опиняється “поза грою”. Робити гроші за до­помогою грошей є основою відмови від збагачення іншими засобами (стосунки любові) або їх втрати іншим чином (відношення війни, пограбування, гри з нульовою сумою), це передбачає, врешті-решт, прибуток, як виграш креди­тора. Не провокуючи загибелі “дебітора”, за допомогою якого позичені гроші “працюють”, Шекспір примушує надзвичайно ніжну Порцію провчити Шейлока. Вона ого­лошує йому, що війну закінчено, що його помста не може бути задовільнена “натурою”. Неможливо вийти з універ­сальної циркуляції, аби зафіксувати момент абсолютного дарунку, який, у свою чергу, не міг би бути обміняним.

Шейлока християнізували проти його бажання, тим часом як Венеція м’яко, на єврейський кшталт, збезчести­ла себе. Загальна профанація. Універсальна проституція. Так виявляє себе “єврейська” точка зору на ринкову цир­куляцію, яка підгризає не тільки старовинні ієрархії, але й опір для будь-якої ієрархії. Антоніо хоче бачити себе ре­спектабельним і поважним, благочиннішим за священика, хоробрішим, за лицаря без страху і докору. Антоніо вста­новлює дату. Час позики під заклад — фунт м’яса, кіло добрих почуттів — пройшов. Майбутнє позики — це по­зика заради неї самої, коли кредит породжує кредит. Шей- лок його передчуває, бо він для початку довідується про свого можливого боржника. Але він робить помилку, на­солоджуючись реваншем замість того, аби контролювати взаємообмін речей і сутностей. Він упирається, його по­чуття абсурдно стає неможливим для торгового обміну. Його помста анахронічна і непрофесійна. Далекий від то­го, щоб залучити Антоніо до “єврейської" науки, де голо­вним є інтерес, він дозволяє заманити себе у пастку, де головує серце. Порція нагадує йому закон про мінову цінність, яка підкоряє пристрасті, зброю і цінність спожи­вання. “Все, що є стабільним і міцним, непритомніє”, “Alles Standische und Stehende Verdampft”, — відлунює Комуністичний Маніфест. В колишньому світі, там, де освічена людина цитує Арістотеля і Платона, кожна річ знаходила своє місце, фізичні істоти з’єднувалися зі своїм “природним місцем” і моральні суб’єкти залишалися при­значеними на свій пост. Віднині всяка річ має свою ціну і все перейняте запамороченням.

• Честь, любов, заслуга дозволяє оцінити себе, завдяки їх точному еквівалентові, вони не створюють нині транс­цендентних сутностей. Скільки б вони не коштували, але коштують; серед інших речей вони релятивізовані. “Єв­рейська” частина буржуазного суспільства веде до розбра­ту через свою невблаганну відмову від платонізму; круго­верть не залишає жодного місця, з якого мудрець, герой чи святий змогли б заради Добра врегулювати справи, не поринаючи в цей вихор. Від початку гри філософ-цар і фі- лософ-людський керівник лишаються поза грою. Загальна оборотність виключає абсолютне релігійне обертання. Іс­нує тільки "вальс обмінів”, і навіть коли справу закінчено, вона не завершується, завдяки банкові і біржі, де відбува­ється справа всіх справ. Жоден фунт м’яса, ніяке золото, жодний небесний ореол, навіть таємний шлюб не є спів- мірним з тим рахунком, який уявляє себе безмежним.

Універсальний рух переміщує і повертає фізичну і мо­ральну велич. Завдяки прозорому перевертанню, коли не обмінюють для того, щоб їсти, працювати, набувати по­томство, а навпаки — їдять, працюють, народжують на­щадків з метою обміну, гроші, що їх введено в обіг як скромний посередник, як засіб циркуляції, було еманси- повано. Утверджуючи себе як виток, репродукуючи себе як інтерес, вони автономізуються як альфа і омега універ­сального ринку, який в них осмислює себе і відповідає са­мому собі, як жертва власної перемоги, венеціанський ку­пець лише поступився власній торговельній активності становлення світу.

Всі євреї? Іронічний нюанс випливає з п’єси Шекспіра. Шейлок приречений на атавізм, до речі, анти-Шейлок та­кож, всі ці персонажі минулого роблять свої справи, куль­тивуючи прокапіталістичні ідеали, їх не лишають у спокої середньовічні почуття лицарської честі, їм заважає жадоба помсти. Нове покоління венеціанців, Порція і Джесіка, привчаються набагато вправніше оперувати грошовими авантюрами й ритмами серця. “У Венеції намагаються змішатися жадібність і великодушність, співчуття і жор­стокість, гроші і людська плоть” (Р.Жирар). Шекспірів- ська Венеція є перша “єврейська Америка”, але ще по­збавлена тієї ганьби, яка наснажувала проти неї всіх при­хильників Магомета, Леніна і свастики. “Шейлок, який перетворюється на християнина — це Порція, яка пере­творюється на Шейлока” (Д.Сібоні). Єврей — це людина грошей, гроші виступають пророцтвом буржуазії, яка до­мінує над світом і “оєвреює” планету. Євреїв — у вогонь! Вогонь на Землю! Іронія Шекспіра стоїть на обертанні пропозицій: якщо все є грішми, гроші — це все, нехай ніщо не буде ізольованим в собі. Зламати вільну циркуля­цію матеріальних благ означає заборонити вільну цирку­ляцію ідей, образів, почуттів, винаходів, замкнути їх за товстими стінами, аби завершити все це похованням у то­талітарному мавзолеї.

Венеція, столиця масок, дзеркал і карнавалу. Голівуд — Вавілон. Точка перетину подвійної циркуляції, там роб­лять суміш образів із золотом. Світовий ринок і суспіль­ство спектаклю призначають один одному рандеву на шек- спірівській сцені перед тим, як разом захопити планету. Багата Порція грає комедію, комедіант стає міняйлом, світ перетворюється на театр. Дідро, набагато пізніше, виголо­сить парадокс актора, який грає всі ролі і втілює будь-який персонаж; з нещирою щирістю хамелеона він робить про­фесію з відсутності власного “характеру”. В сфері уявного комедіант є аналогом монети в світі товарів, це загальний еквівалент, “порожній об’єкт, використуючи який здій­снюють будь-який обмін” (Ж.М.Апостолідес). Від метро­полії Ренесансу з його каналами, лагуною і його митцями до Сполучених Штатів, з їх телепатичними грішми і су­путниками-медіа, вільна циркуляція образів і здобутків вириває Землян з їх тисячоліттями усталених місць. Не без суму.

На півдорозі від купця до комедіанта, “викоріненого” і “викорінювача”, на узліссі 'Нового часу людина втілює універсальну здібність до обертання. Хвилювання бенте­жить своїми переходами від іудаїзму до християнства або від християнства до іудаїзму, розповсюджених в Іспанії XV і Європі XVl століть, будує принцип converse в куль­турній моделі (і контрмоделі), “фундаментальна ознака розриву між місцем і смислом — розрив, який важко при­пустити, але без якого неможливо зрозуміти у XVII століт­ті агресивну реставрацію локальної легітимності в полі­тичній і національній сфері” (М. де Серго). Єврей пере­суває і обертає одну за одною муніципальні цінності; сама циркуляція, в свою чергу, обертає єврея на буржуа, а бур­жуазну велич — на безконечно “конвертовану” мо­гутність; кожен американець — єврей, а кожен єврей — американець, пласко виводить інтегрист і, на манер дурня, — Селін в 1938 році: “Демократії є не що інше, як єврей­ський гомін що одурманює, неймовірний, нечуваний бара­банний бій; гігантський супровід нашого апарату тортур і рабства. Абсолютно непереборний, хто патронує цьому кошмарові? Єврейські банки, заколот равинів (з героїном або без нього), Intelligence Service (великий виробник війн і революцій), юдократична Англія, Сіті, усе євреям... На сьогоднішній день в Німеччині!, в Італії, в Росії, потроху всюди, правду кажучи, єврей виявляє певний опір своєї волі... Певний арійський расизм. О! Не дуже небезпечний! Лише спорадичніший, вигадливіший, скромніший. Небез­пека неясна, її притупляють! США — країна наскрізь єврейська — володіє понад 70 процентами світової індуст­рії! Єврей може бачити, як приходять!.. Він тримає всю касу, всю індустрію... Усе буде гаразд!”