XI Комплекс Платона

Амбіція замінити просвітників на спроможності тих, кому не імпонує просвіта, яка все влаштовує здебільшого якнайкраще, — опіум Заходу. Великий інквізитор Досто- євського наполягає, що Христос, який знову прийшов ін­когніто, щоб утвердити — нарешті — блаженство людства, цим самим поневолив його.

Спробі бути щасливим без обмежень і замовчувань не вистачає оригінальності. Запропонований Леві-Строссом аналіз міфологій народів, які не мають писемності, став яскравим свідченням універсальної банальності гонитви за блаженством. Підкреслюючи “непримиренність відмови примітивної думки, що ніщо людське (і навіть живе) не може бути чужим”, етнолог розміщує ці міфи навколо трі­ади сирого, вареного і гнилого в полярній опозиції поход­ження, де культура (кухня) драматично відділяє себе від природи (сире) і кінця, де вони збігаються (гниле, що сприймається як “природна кухня”). В роздумах над умо­вами можливості людського суспільства в міфі виявляється початковий розкол, який постійно наповнюється історія­ми, що повинні щасливо завершитися, але які, підпоряд­ковані міфові, мимоволі дублюють початкову кризу. “Будь-який міф є пошук втраченого часу”. Пошук гармо­нійного минулого, де культура зливалася з природою і де людина “бачила себе відкритою”, як нині може тільки тва­рина, вважає Рільке, поет та оповідач nambikwara.

Захід перетворює перманентну спокусу на повторювані спроби. Міфологічний пошук щастя спонукає дію і під пре­красним іменем paideia (культура) присвоює собі педаго­гічну і терапевтичну місію попередити малих і врятувати великих.

В лихій печері все робиться для найгіршого. Владарює ілюзія. Приборкані в’язні, паралізовані, пригнічені довко­лишньою облудою, навіть не відчувають, що вони в’язні і раби. Неможливо уявити більш повне відчуження. Обож­нювачі Маркса і Хайдеггера можуть побачити в платонів- ському міфові оригінал, кальку з якого мотивує їх захоп­лення. Зовні іскриться сонце й істина. Опозиція, настільки різко означена, не залишає зацікавленим ніякого вибору: щоб вийти із ув’язнення, необхідно зруйнувати його жи­вою силою. Містична могутність повинна розірвати ці зв’язки, розтрощити їх непорушність і витягти за межі стін. Звідки оця рятувальна інтервенція? Зовсім не від до­помоги ув’язнених, які живуть в безкультурному рабстві. І не від речей, подіб та фантасмагорій, які їх спокушають і поневолюють, не викликаючи відрази. Ніщо з того, що існує в печері, не спроможне вказати шлях назовні. При­неволені, вимушені, відірвані, несвідомі вважають себе ка­тапультованими у вільне повітря.

Тяжіння керує двома просторами, нижній світ регулює спокуса, котра поширює хибні речі в обманливих умах, так само як світ вищий — за допомогою залучення справ­жніх заради істини. Ніяка автономна реакція не могла б внаслідок цього розбудити в’язнів цього підвалу і підштов­хнути їх до виходу. Нещасні не шукають звільнення “че­рез” свій хворий стан, який вони сприймають як достаток. Рятує лише дисципліна, якій піддаються усамітнені, захищаючи тіло і дух та законність, яку вони усвідомлю­ють лише потім, коли пройдуть одного разу через приму­сову Голгофу, деспотичну в принципі і незрозумілу в практиці. Звільнення з необхідності відбувається як агре­сія і вигнання... Замикаючи в середині храмів неуцтва можливість знання про неприємне й шкідливе як шкідливе та неприємне, Платон виключає можливість відрази, не­гативної визволительки через огиду, яку вона викликає.

Залишаючись пасивною, скорена свідомість не може ні уникнути, ні осудити боротьбу. Виходячи з альтернативи, яку він запропонував в “Лісії” — консультуються “через” хворобу або “з метою” здоров’я — Платон зупиняється тут лише на другому виборі. В гроті ілюзій ув’язненого занурено в оманливе здоров’я. На вільному повітрі мудрий живе з метою мати справжнє здоров’я. І той, і інший по­водять себе так, ніби не беруть до уваги патетичне випро­бування, так, ніби зло зникло або, точніше, ніколи і ні в кому не проявлялося. Ця гіпотеза, яку Платон проголошує і кваліфікує як “комічну” — в “Лісії” — керує в “Держа­ві” міфом Печери.

Казка про того, хто у філософському розумінні спить стоячи, кристалізує гігантський захід подолання трагедії, проходить крізь всі десять книг “Держави” і завершується пропозицією вигнати з ідеального Міста Гомера, Есхіла та інших богохульників. В темному підземеллі панує чума, але вона залишається незримою для тих, кого воно зара- жує. На сонці вона розсіюється. Платонівський міф при­водить до структурної неможливості грецької трагедії, яка сягає кульмінації, дивлячись жахові в лице. Під землею як під землею сприйняття зла як зла було б єдиним дос­відом, якому людина не змогла б ніколи завадити, який не змогла б здійснити.

Кілька попередніх засторог, аби відтінити нашу розмо­ву. 1. Платон не може бути резюмованим у платонізмі, ані зведеним до міфу Печери, який не обов’язково є останнім словом платонівської думки. 2. Можна піддатися платоніз­мові, не приєднуючись до інтегризму. Навпаки, будь-який інтегрист ловить рибку у водах платонізму, особливо в йо­го вульгарних і безпутних версіях. Для релігійних типів інтегризму спадковість виявляється історично безпосеред­ньою. Іранський шиїзм перекидає місток, дещо двознач­ний, між персидськими платоніками і вірними імаму Xo- мейні. У випадку з інтегризмами атеїстичного чи язич­ницького напрямку, можна побачити хитріший зв’язок.

Розпочнемо з примусу. Платонізм та інтегризм разом постулюють, що громадянин не формується власними зу­силлями. “Справжня алегорія виходу із печери до світла сонця повністю примусова” (Леві-Стросс). Міф накладає два простори закриття. Зверху людина прямує до чарівно­го і захоплюючого Добра, і прямує так, що мудрий може знову спуститися, хіба що проти своєї волі, щоб просвітити нещасних нижнього поверху. Внизу не менш зваблива за­чарованість працює в хибній подібності, і кожен тяжіє до неї як служитель виняткової любові до себе, яку Платон вважає “причиною всіх помилок” (Закони V, 731 е).

Просторовий дуалізм міфа знову перекроює соціальний розкол, спільне добро не ідентичне добру приватному. 1 не тільки. Не існує прямої відповідності між містом і індиві­дом, бо їх розділяє перелом, який може зменшити лише жорстка дисципліна. Жертва власних егоїзму та еготизму, тварина печер має бути вигнаною, щоб досягти політич­ного обрію. Необхідно пробиватися в глибини своєї душі і здійснювати справжнє насильство над свідомістю, щоб во­на стала керованою. Висхідній і “природній” ієрархії, які розкладають соціальні категорії згідно з їх заслугами, від­повідає спадна і необмежена політична психопедагогіка, яка підкорює нижні верстви.

Економічно й антропологічно ідеальне місто платоніз­му ділиться на три прошарки. Існують люди задоволення, бажання і матеріального виробництва достатку, ремісни­ки, купці, селяни. Існують охоронці, які протистоять зов­нішній і внутрішній небезпеці, вони керують містом. Існу­ють освічені верхи, якими керують згідно з моделлю KO- роля-філософа, “якщо тільки не бачать в одному й тому ж суб’єкті об’єднання політичної влади і любові до муд­рості... не буде кінця бідам, які засмучують Державу і, я думаю, весь людський рід (“Держава”, 475 d).

Керівна каста з охоронців і філософів практикує кому­нізм за військовим зразком. Вона забороняє приватну власність і сімейне життя. Дітей виховують колективно, не знаючи хто їх батькй. На протилежність їм болото біль­шості, простолюддя займається своїми власними турбота­ми. Але якщо мова йде про публічні речі, воно більше не має права голосу і платить, згідно з обов’язковою повин­ністю, викуп за свою анархічну свободу.

З одного боку пастухи, з другого — вівці. Кожен опи­няється, великий він чи жалюгідний, володар чи раб, у відповідності до свого інтрапечерного існування, або до то­го, як він прагне уподібнитися до Бога або до істот, які вище від нього” (“Закони”, 716 а). Нехай власні і суспіль­ні інтереси не збігаються, навіть боряться між собою — ось банальна істина, ніхто не увінчає її як велике відкриття. Спільна оригінальність платонізму й інтегризму проявля­ється, коли ог озиція настільки утверджується, що повніс­тю замикає на себе сексоцивільну сферу суспільства і, па­ралельно, світ, який є менш закритим від теолого-політич- ного апарату. Або печера, або казарма. Пануюча еліта жи­ве “як пои комунізмі”, вона колективізує своє середови­ще, сексуального партнера і дітей для того, щоб знищити випадки несправедливості, головним в якій є плоть разом з сексуальним й естетичним розділенням і його виключ­ним внеском, викликаним задоволенням. Комунізм “Дер­жави” передбачає, оскільки і здійснює “абстракцію тіла” (Лео Стросс) в той час, як, навпаки, вульгарна маса стирає на порох потреби душі, виходячи із вимог шкіри. Індивід живе в своїй тілесності, як у могилі (“Федон”), колектив провідників людини турботливо муштрує свої перманентні поривання, освічена людина теж віддаляється від усього цього, як від клоаки. Дистинкція душа — тіло не нова, але вона як свідомий удар скальпеля, який насікає, обтесує і крає.

Інтегрист — нещасний платонік.

Ретроспективно платонізм здається інтегризмом, який мав успіх, і утопічно пропонує полемічне співіснування найантиномічніших реальностей. Щоб краще розглянути щасливе і вмиротворене обличчя вирішення, необхідно до­зволити собі передбачити занепокоєних із зони пітьми. Здається, що апокаліптичне насильство, яке інтегризм піднімає на щит у пору кінця світу, глухо заціпеніло на­вічно в архітектурі Платона. Це інтелектуально неминуче: тут внизу існує зло, більшість пліснявіє в підземеллях, во­на не може вийти звідти сама, як би того не бажала. Ніхто, — і це додаткова трудність — не застрахований проти па­дінь і повернень назад. Звідси витікає висновок: підозра набирає сили, нагляд здійснюють на всіх інстанціях, слід постійно суворо карати. Навіть якщо вони були піднесені і доброзичливі, уважні коментатори відкривали стількох великих філософів-ідеалістів, які узаконювали абсолютно тоталітарні процедури, що їх виявило XX століття:

1. Повсюдність доносу. Оскільки, ті, хто керує, суто єдині, хто знає, що треба хотіти, то здається підозрілим, коли інші скоряються без незадоволення. Адже вони по­винні будуть наглядати один за одним і доносити один на одного. Якщо еліта зобов’язує себе до прозорості, руйнуй ючи стіни помешкання і бар’єри приватного життя, маса буде виявляти невдоволення і нудьгу. Донос — це кому­нізм бідних.

2. Благородство брехні. Із “Держави” було вигнано по­етів і найбільших знаменитостей “зовсім не тому, що вони розповідали небилиці, а тому, що розповідали небилиці найгірші” (Лео Стросс). В ідеальному місті напутливі ав­тори і моралізатори гідно оцінені, діти смакують медом їх­ньої мудрості ледь не в колисці. Щоб примирити запальні схильності і загальну користь, Платон рекомендує міфо­логію Держави і зобов’язує правителів створювати одно­стайні вірування, фабрикувати консенсус, вміло керуючи “дивовижною могутністю шуму, ситуації, де ніхто не ри­зикнув би навіть вдихнути не так, як того хоче закон” (Детьєн).

3. Загальна інфантилізація. Якщо, дякуючи диву, філо- софу-платоніку дісталася б влада, він був би повинен для того, щоб заснувати своє місто, реформувати душі, обме­жити дух, все ще деформований, виключити із громадян­ського життя і вислати в поле всіх, кому більше десяти років (“Держава” 541 а). Жодних інших засобів нейтралі­зації пануючого розбещення. Прозора примха видає сек­рет всіх. Скрізь завжди потрібна безпомилкова і непере­можна рука, яка веде і рятує індивіда, неспроможного са­мостійно рухатися. Закритий в своєму саркофазі, в череві матері-мачухи, він чудово там себе відчуває. Він має най­більше з нещасть, тобто незнання свого нещастя, тобто не має можливості йому протистояти. Змінюючи місце, лише віддаляючи його, він змінює ментальність лише в остаточ­ному підкоренні тиранічній владі. Ця примусовість від са­мого початку не несла в собі нічого епізодичного. Це акт народження платонізму, його риса, найбільш характерна, найбільш жорстка і найменш мінлива, яку наслідує

інтегризм.

Назавжди приречені жити в “корисній” брехні, прире­чені на загальне шпигунство, істоти “Держави”, — якісь кулако-голови знову посаджені в клітку. їм кажуть, що вони живуть на волі під великим сонцем Розуму. їх пере­конують, і от вони переконані. В їх підземеллі все, як було раніше, бо із залізною твердістю вони роблять ставку на справжню істину привидів та інших галюцинацій. Не при­слухаючись до їхньої думки, їх штовхають від одного кіно до іншого. Вони ковтають нову ілюзію так само просто­душно, як проковтнули попередню. Від сьогоднішнього фільму вимагається чудове, хороше, справжнє, так само як вчора заборонялися фільми, в яких таврувалися брех­ня, потворність, зло. Та не існує ніякої різниці для пуб­ліки, роль якої лише підтакувать. Ясно, що міфічне сход­ження тільки переносить стадо з однієї печери в іншу.

Назвемо “комплексом Платона” викладення, яке пере­творює діячів у постійних в’язнів. З мисленням, яке пов­ністю залежить від публічної брехні, вихваляючись доско­налістю свого місцеперебування, яким би воно не було, во­ни виходять із своєї підземної в’язниці лише для того, щоб ввійти в іншу, не менш задушливу. Вони не піддаються лікуванню, адже міф проводить попередню ампутацію їх можливості критично мислити. Точніше, міф має її за та­ку, що не існує. Зрозуміло, що оповідь Платона не заво­ювала б пальми першості на ниві філософського ілюзіо­нізму, коли б він не заснував системи освіти скс-трогло- дитів, яким він прививав, доза за дозою, здатність розріз­няти і судити. Цей добрий намір переконає переконаного. Він змусить тихо посміхнутися тих, хто пригадає разом з Кантом, що міркування, якщо воно буде самовдосконале- не, не повинно вдуватися в істоту, яка його завсім не має. Яким чином той, хто вчиться міркувати, спроможний від­різнити справжню думку від нісенітниць, які йому підно­сять? Необхідно, щоб в ньому прокинулася попередня не­від’ємна здатність розрізняти, хоча б в зародковому стані. Занурюючи ці людські манекени в помилку, яку вони не­спроможні помітити, роблячи їх такими нещасними, що вони називають щастям свою знедоленість, Платон закри­ває свою пастку-свідомість: спійманий втрачає найменшу надію на визволення, він не може втекти від біди, з’яву якої він не бачить.

Знищити зло: можна уявити два методи. Перший, пе­реможний, його виривають з коренем. Так, платоніки, причалюючи до “щасливих островів”, більше його там не знаходять. Цей спосіб наслідують “комуністичні” нагля­дачі, що намагаються підточити основи егоїстичного спо­собу виробництва і відтворення. Другий характерний тим, що знищує очевидність, випадок щасливих ідіотів, які пу­стують в моторошних катакомбах. Або зла зовсім не існує. Або воно існує в такій великій кількості, що його вже не сприймають. В обох випадках розрахунок на легку вигад­ку. Уявний світ платонізму та інтегризму — це світ при­страсної звабливості, поширюваної з допомогою появи До­бра або його реальності. Він не знає ні граничного збурен­ня, ні внутрішнього холоду: все є історія або ілюзія любові. Постулювання остаточного знищення зла важко підтриму­вати, “позаяк необхідно, щоб завжди існувало дещо, яке протистоїть добру, і зло фатально водить свій хоровод се­ред смертної природи і цього світу” (Теетет, 176 а). Через спекулятивний фокус намагаються пригасити скандал, но­сіїв скорботи чекає вигнання до пом’якшеного, посеред­нього, вирахуваного існування.

Рішуче нашіптують, що тільки позитивне, добро і здо­ров’я є об’єктами знання, і що бачення негативу являє со­бою вторинну процедуру, яка розділяє і розмежовує. Вся­ке зло буде лише найменшим злом, дефляцією кращого. Неохоче визнане як факт, зло буде зменшеним, маревним і хитливим, повністю залежним від умов свого виявлення; в момент свого випробування воно відіб’ється лише в на­строї того, хто його відчуває. Так, софісти втискують сум в його “тут-і-тепер”, щоб виставити напоказ його умов­ність. Вони сигналізують — все, що розпалена істота від­чуває як гіркоту, не є гірким в собі для здорової людини. Платонічні висновки в такий спосіб пом’якшують досвід зла. Ті, що сидять на сідалі примату добра, який керує думкою, муштровані на цьому відчутті суб’єкта, яке кон­тролює сприйняття, вони обговорюють свою подвійну ре- лятивізацію. Трагічне явище зла радикально не заперечу­ється, але стає сумнівним в своєму змісті, як і в своїх проя­вах. Йому відводять місце, як байстрюкові, на межі люд­ської гуманності, на тій грані, де воно не сприймається.

Примат досвіду зла? Трагедія там постає на первісній сцені загальної чуми. Чи платоністський примат досвіду Добра? Альтернатива пронизує за сідну історію. Вона не­примиримо розколює керівні ідеї. В першу чергу ідею Вла­ди. Хто примушує кого? Що таке політична, юридична чи етична заповідь? Якому типу особистості її адресовано? Чи є вона голосом ззовні, чужим контролю, який його чує? Законом, що звідкись з’явився, і який Кант визначив як “гетерономний”? Чи необхідно, щоб заповідь була мораль­но прийнятною, визнаною істинною тим, хто їй підкоря­ється і дотримується лише її?

Автономія, твердять кантіанці. Платонівський міф має вигляд печерного кола гетерономії, де прості істоти при­носять жертви престижу ілюзорних благ. Потім, паралель­но, міф прославляє світлоносний край, де під сонцем істи­ни освічений культивує аутентичне добро і працює для свого власного порятунку. Де закон є його законом. Але чи йдеться про автономію? Де вже там! Міф драматизує перехід однієї сфери в іншу. Необхідно звертатися до мо­менту, де все хитається, щоб відрити, що причиною коли­вання є ніщо. Платон запобігливо і в деталях це підкрес­лює, людину тягнуть до світла силоміць. Остаточна зміна її буття не має джерела в своєму бутті, переворот в душі проходить через душу. Сходження людини від некультури до культури не підтримується ні першою, яку вона поки­дає, ні другою, до якої прямує. Між фальшивою й істин­ною заповіддю вибір відсутній. Я підлягяю або одному, або другому, навіть без здатності коливатися і балансувати між ними. Мене “хтось” катапультує, і рішення ніколи мені не належить. Заповіді, навіть якщо виявиться, що во­ни чудово пристосовані для мого глибинного “я”, мене знають краще, ніж я знаю себе. Вони мене розуміють ще до того, як я зрозумію їх, вони вибрали мене до того, як вибираю я. Ми плаваємо у невідновлюваній та визначеній гетерономії.

Щоб моє спрямування — знизу вгору, від ночі до дня — було моєю роботою, треба і достатньо, щоб я внизу зна­ходив у собі потребу перейти до вищого стану. Таким чи­ном, зовнішнє Добро (істинне) не висвічує в печері, а внутрішнє Добро (фальшиве) затримує мене в полоні. От­же, причини, які б переконали мене вийти, не можна за­позичити ні в якого добра, лише відраза, що народилася із проблематичної ситуації, із хвороби, із неприємності може підштовхнути мене до виходу. В більшості “Діало­гів”, особливо в тих, які нічим не закінчуються, в нероз­в’язних труднощах (апорія) Сократ відчуває зловтішне за­доволення, щоб розбурхати кризи. Його співбесідники прогресуюче панікують, бо не розуміють більше, де вони є (атопія). Опинившись на заваді кружляння в хороводі, блюзнір був засуджений на смерть, як такий. Руйнівник забобонів, профанатор вірувань, перший із інтелектуалів, котрі стояли на заваді, Сократ, вимагаючи для себе такої покари, говорив про суспільну користь.

Щоб примус не був суперечливим, а опирався на згоду, я повинен знайти в собі мотиви моєї згоди. Вона не може дотримуватися ні колишньої справедливості, яку я відки­даю, ні нової, якої я не знаю. В стані кризи з допомогою Сократа я відкриваю, що я нічого не знаю крім кризи. Це він у відчуванні зла життя, зла думки, зла любові зобов’я­зує мене шукати якийсь вихід. Сократичне потрясіння прирікає на автономію. “Ми сьогодні ближче до жахливо­го, ніж сам сполох. Саме тому пора нам створювати здо­ров’я нашого нещастя” (Рене Шар). Комплекс Платона заливає вуха воском і не дозволяє почути набат.

Забороняючи відчувати прийнятну апорію нашого про­будження і нашого випрямлення, печера організовує ан- тикризове сховище. Фальшиві блага приборкано, панує блаженство, тривогу виключено. І Сократа з нею. Ска­жуть: лігвище ілюзій — Афіни, що більшістю засудило фі­лософа, якого воно не зрозуміло. Зовсім не так! В гроті оманливих див Сократ не міг би зробити чогось непоряд­ного. Він не зміг би, як на Агорі, розтлівати молодих лю­дей, що слухали його запитання без відповідей. За своєю природою печерні подоби мають відповіді на все, мешкан­ці пансіону не мають запитання взагалі. Сократ неможли­вий. Це Платон проти Платона. Отже, Сократ розповідає один міф, який не залишає для нього жодного місця. Він іронізує. Він, який прожив, окликаючи юних, старих, ге­нералів на пенсії та тих, які активно працюють, захопле­них поетів, жалюгідних політиків, софістів “психів” і ко­ханців, що їх введено в оману, — все це пояснює, що ніхто не міг би його почути за винятком малолітніх дітей.

Якщо міф про Печеру — правда, то Сократ всього лише колисковий каламутник. Заперечують: хіба він не зазнав поразки скрізь? Хіба образ Печери не оприлюднив свій сумний підсумок? Чи Платон не зачинив на замок свою історію з допомогою очевидного натяку про вбивство Сок­рата? (517.) Я заперечу на заперечення: Платон зізна­ється, що він засуджує Сократа вдруге. Він перевершить навіть трибунал Афін, бо якщо він не вб’є філософа, він його опустить ще за життя до рівня остаточного безсилля. Він ставить під сумнів не успіх чи провал занепокоєння, а здатність непокоїти. Заколотникові потрібна публіка, схильна до смути, світ в цьому йому відмовляє і кидає фі­лософа на два блаженних квітники, що їх занурено, як один, так і другий, у ваду в постійній впевненості, що вони перебувають в істинному добрі. Можливо, заперечать ме­ні, Сократ був зовнішнім порятунком, який виводив на праведний шлях божевільних із підземелля? На це я від­повім: сила Сократа не в тому, щоб ув’язнути в переко­наннях і догмах, а в тому, щоб підштовхнути кожного до його внутрішнього трибуналу. 1 зробити це так, аби освіт­лений труднощами, які виникають в процесі обговорення, слухач переконувався у тому, що не знає того, що вважав за відоме. Рефлексія це “розмова душі із собою” (Теетет, 189, Софіст, 263). Аргументація Сократа завжди прово­диться ad hominem: ти стверджуєш це, що припускає те, що, в свою чергу, ставить нове запитання... Що ти про нього думаєш? Діалог зіштовхує ідеї, пінг-понг вільних за­питань. Серед духовних в’язнів Печери він ніколи не знайшов би собі місця, тоді як він запалюється серед афі­нян під час будь-якого, навіть невеличкого бенкету, він повинен був закривати себе в застіллі і пияцтві.

Гостра різниця між нав’язаним, тобто, насильницьким, примусовим — і примусом за згодою, юридично і морально узаконеним, не передбачала кантівського розділення на гетеро- і автономію. “Переконай себе сам”, — радить Сок­рат, проповідуючи пізнання себе. Потім іде основополож­не розрізнення Арістотелем “praxis” чи етичної дії “рое- sis ” або творчої продукції. Сукупність людської діяльності поділена на дві під-сукупності. В одну входять всі види ви­робництва (поезіс), яка втілює зовнішні прояви, наприк­лад, архітектура. До другої — всі дії (праксис), які не за­вершуються окремим твором, наприклад, політика. Етика належить до другої групи, позаяк моральний суб’єкт, в по­шуках мистецтва жити, шукає можливості удосконалити себе. “В той час як виробництво має іншу мету, ніж воно само, його неможливо використати для дії, гарна політика є ціллю в собі”. В світлі цього розділення, основи всякої моральної відповідальності, як оцінити вирішальний мо­мент, коли ув’язнений переходить до світла? Цей перехід не є наслідком його практики, навпаки, протилежна сила, яка його насильно підштовхує, робить із нього людину до­бра. Добра нагода відмітити, що легенда не розглядає долю Сократа лише як долю безробітного, але все-таки виявля­ється аморальною. Немає яскравішого прикладу безвідпо­відальності, ніж дозволити думати стисло і ясно: ніхто не є добрим добровільно.

Будь-яка команда передає подвійне повідомлення. Як­що вона наказує, то визнає, що цей наказ можна і не ви­конувати. Якщо вона забороняє, вона одночасно припус­кає, що робити інакше не можна. В граничному випадку будь-яка заборона ризикує спокусити. Обстрілюючи те, що не дозволено, вона розкриває діапазон того, що можна собі дозволити. Проникливі містики помічали, що радячи не куштувати яблука, іудео-християнський Бог, очевидно, привив до них смак. Сподівалися уникнути цієї двознач­ності, вважаючи заповідь “неогородженою”, тобто тим, від чого не можна ухилитися; вона повинна б “прилипати” до шкіри, в ній має говорити кров, раса або незаперечний го­лос свідомості. Вона б виражала нашу сокровенну суть або милість глибше, ніж серце і нирки, яких вона удостоїла візитом. Це означає звести до нуля нашу заслугу підлег­лості, яка припускає здатність до відмови. Це означає ще суворішу вимогу звести заповідь до грубого насильства ба­тога. Віддати йому всю природу заповіді, тобто адресу, за якою можна, успішно чи ні, звертаться. Будь-який наказ припускає запитання, тобто діалог. “Заповідям підкоря­ються, наказ виконують”, — зауважує П’єр Лярусс в сво­єму словникові. Літтре одночасно підкреслює несубстан- ціональність термінів: “Етимологічно заповідь є рекомен­даційною дією, наказ — дією розпоряджувальною, припис — дією накладання обов’язку”. Людина Печери пересту­пає поріг під загрозою наказу, який на нього накладається, хоч він і не знає чому. Він скоряється під батогом наказу, який ним розпоряджається і його висилає. За крок від две­рей він стає жертвою сили, яка сильніша за нього і тягне його за собою; бідна маріонетка з людським обличчям. Цей вигнанець власного розуму не може змиритися у своїх міркуваннях з примусом, якого він зазнав. Платонівським суб’єктом не командують, ним — маніпулюють.

Отже, не випадково платонік й інтегрист виривають свого неофіта із його звичної моралі і пропонують йому нову етику, використовуючи, по суті, методи аморальні. Ні обставини, ні психологія лідерів, ні помилки у напрям­ку руху ролі не грають. Нав’язлива ідея №1 — це перво­родна Печера: капітал, Gestell, імперія невірних, блюзнір­ський Єгипет. Єдині ліки для перетворення світу, револю- ціоналізація суспільства і навертання душ — різка!