Стати хворим хворого буття?

“Інтегрист ти сам!” Не так важливо, яка дитина вда­ється до елементарної хитрості відіслати кулю в зворотно- му напрямку, хитрості, прикрашеної бурмотливим “хто це говорить, той сам ним і є!” І не треба позичати прикладів у “катехізистів”, які підживлюють свої розгули вогнем, в якому колись горіла їхня побожність.

Коли удачливий і демократичний Захід, позбувшись більш-менш своїх фантазмів, критикує інтегризм, хто го­ворить? Притуплений і розслаблений старий фанатизм? Чи систематична воля тим більше владна, чим більше вона розчинена в танучому солоді? Або ще: чи можливо, а така моя ідея, вибрати себе аутентично і антиінтегристським способом, щоб цим самим принести користь анти-інтегрис- ту, який живе в мені? В даному випадку є можливість ба­чити себе, знаходячись в опозиції до себе, не потраплячи в рабство до того, проти чого повстаєш з нав’язливою іде­єю цього уникнути. Під загрозою даремно намагатися об’єднати благі обітниці минулого гуманізму і прокляття цього віку, варто уважно з недовір’ям і обережністю роз­дивитися вірчі грамоти подібного вибору перед тим, як зробити висновок, на що я сподіваюсь, про етичну та опе­раційну можливість дещо менш трагічного гуманізму, який розкланявся з месіями.

Спочатку роздивимося, про що йдеться. Розпочнемо з того, що запропонуємо найхибніший шлях з усіх хибних шляхів що його найчастіше пропонують: королівський шлях Добра. Він розпочинає безконечну суперечку. Такий самий безпосередній, як і ви, як я, інтегрист охоче обіцяє місяць. Сонце. 1 те, й інше зразу. Звинувачений в “тар- тюфстві”, зловживанні суспільним благом, в моральній ін­фляції і сентиментальній демагогії, він повертає комплі­мент. Кожен прокламує себе якнайкраще, виходячи з най­кращих міркувань. Хто поставить крапку в кінці останнь­ого заклику? Зігнутий в глибині душі, посилаючи свідчен­ня своєї чистої свідомості, інкримінуючи нечистоту непо­кірним, будь-який маленький проповідник повинен на дозвіллі роздивитися свідоцтво досконалої поведінки сто­совно до теперішнього, минулого і майбутнього. Він може прикрасити його власним сумнівом, щоб продемонструва­ти свою приниженість і розмалювати ореол над численни­ми якостями своєї додаткової скромності. Бути арбітром в конкуренції доброго і встановити світовий порядок згідно з їх претензіями, отже, підлити масла в вогонь, щоб його погасити. Хто найкраща? Запитують три богині. Паріс мав необережність відповісти і вибрати. Він спровокував Tpo- янську війну, десять років, які все ще продовжуються.

Хто наймудріший? Саме йому, метру із метрів, було передбачено істиною знаменитий триножник. Сім учених легендарної Греції кинули його в море, уникаючи майбут­нього розбрату. Саме з огляду на це Сократ об’явив себе “несвідомим”, його мудрість була в тому, щоб знати про свою немудрість (не sophos, але на відстані: друг мудрості, філософ). Ми найкращі! Стверджують королі епопеї чи трагедії, знайшовши послідовників серед громадян фукіді- дівських Афін. Грецькі поети і письменники вбачають в цій самовпевненості корені неоглядних розчарувань. Пас­тухи буття, добра, краси, істини патронують нескінчен­ним дебатам і безкінечним війнам.

У ставленні до інтегристських ілюзій західна людина, що вміє читати і писати, володіє інтелектуальним інстру­ментарієм.

Не будемо залишати провідної нитки. Анти-інтегрист уникне пастки дзеркала і не ввіллється в інший інтегризм якщо, і тільки якщо він не запозичить амулети свого суп­ротивника. Цей останній уявляє, що його наділено досві­дом добра, непогрішимість якого його загартовує. Немає сенсу щось додавати. Краще вже напасти на ворога з тилу і урівноважити його претензії на найкраще передбачення найгіршого.

Починаючи з грецького витоку західної цивілізації, до­свід зла дається як точне і безстрашне знання.

Професіонали таємного застереження дорого платили за своє покликання. Як говорить Есхіл, Кассандра — яс­новидяща, але, позбавлена здатності переконувати, волає в пустелі і не може відвернути фатального. Вона перед­рікає різню і передбачає, що в ній вона втратить. Пророки не мають монополії на темне передбачення, в ньому дося­гає успіхів Едіп, так само як і Антігона, що кинула виклик Креону. Трагічна скорбота наділяє всіх, кого вона охоп­лює, розумінням зла. Ніби для того, щоб зазнати її і страждати від неї, опинялися у засекреченій логіці, яка її виробляє і продовжує. Володіння злом відкриває науці зла, висловлює найвідоміший вираз Есхіла, що пов’язує pathein и mathein. Гостре випробування дарує знання.

Пророцтво зла знає невизначений і неоднозначний ста­тус. Там все відбувається, але не на рівних.

Сказати, що дещо є, було і буде, чи не означає це до­сягти вічності? Конкуренція. Між “власниками істини”, які вимагають всезнання, лютує конкуренція. Практику­ючи мистецтво, натхненне пам’яттю, поети-аеди — Ге- сіод, Піндар — просять у Муз гарантувати їм “магіко-релі- гійну мову” (Детьєн). З її допомогою він (поет) увічнює “славу” воїна або факт, що падає в безодню забуття. По­дібна суверенність узгоджується з легендарними справед­ливими королями, чий скіпетр був чародійною паличкою* Нехай всемогутність буде поетичною чи політичною, все одно немає дистанції між жестом і мовою, яка “купається в абсолютному теперішньому, без до і після, теперішньо­му, яке, як пам’ять, обіймає все, що було, що є і що буде** (Детьєн). Це прозоре тут і тепер згодом стає темою меди­тативного філософського запитування. “Світ один і той са­мий серед всіх, ні хтось, ні бог, ні людина не створювали його, він завжди був, він є, він буде, вічно живий во­гонь...” (Геракліт). Дуже рано ця всечасність загадково спалахує в квазі-екстрасучасності: “Ні було, ні не буде, бо він повністю присутній зразу” (Парменід). Якщо думка про зло пронизує екран розпорошення в часі, її швидко перекриває інша ненаситність, не менш фундаментальним бажанням, яке оскаженіє від намагання спіймати живе те­перішнє в його цілості.

Замість того, щоб занадто легко абсорбувати легкоба- чення зла в зразковішому і глобальнішому баченні, роз­дивимося його таким, яким воно уявляє себе в галузі, най­більш йому властивій. Воно проявляється там як первісний і автономний досвід. Процитуємо нашого здивованого свід­ка Платона. Його не можна звинуватити в упередженості. Він не підозрює благоугодні писання в схильності до зла. Скоріш, він намагається “вийти із печери”, виміряти крах істоти міркою ідей та норм і класифікувати їх в світлі ідеї Добра, яке, свого роду зрозуміле сонце, бере участь в бо­жественному, уникаючи пітьми і зла. Цей платонізм, що керує благочинним культом епігонів та екзальтаціями Діотіми, сп’янілої і натхненної проповідниці, чи керує він працею філософа і думкою останнього? Про це можна спе­речатися. Завжди в його “Діалогах” відчувалась певна на­пруга. До кінця, чи без кінця — залишається постановка зрозумілого питання про інверсовану ідею бруду, відходів і зла. І це запитання не в порожнечу. Воно опирається, в його юначому діалозі “Лісій”, на фундаментальне випро­бування хвороби, якого важко позбутися: “Якщо ми дійсно думаємо, що тіло здорове, немає необхідності ні в меди­цині, ні в допомозі, існує необхідність, щоб людина почу- валася добре, вона не є другом лікаря через своє здоров’я. Хіба це не так?” — “Це так”. — “Але хворий стає другом лікаря через свою хворобу?” — “Безумовно”. — “Таким чином, хвороба є зло, в той час як медицина корисна і добра”. — “Так”. — “Тіло в якості тіла не є ні хорошим, ні поганим”. — “Це вірно”. — “Саме через хворобу тіло вимушене вітати медицину і любити її?” — “Я так ду­маю”. — “Те, що не є ні хорошим, ні поганим стає, отже, другом добра через присутність зла?” — “Це можливо”.

Що лікуємо? Зло. На що посилається лікар, поясню­ючи це пацієнтам? На самого себе? Як в такому випадку відрізнити його від шарлатана або удаваного лікаря? Хво­роба є посередником між тим, хто лікується і тим, хто лі­кує, камінь спотикання їх стосунків. Вимога одного і пос­луга другого вимірюють їх аутентичність і їх помилко­вість, в контакті з цією реальністю (яка їм передує і їх перевіряє): скеля присутності (друге пришестя, парусія) зла.

З терапевтом консультуються з приводу страждання і через стан здоров’я. Платон це старанно розрізняє, бо сто­сунки можуть бути інтерпретовані в двох смислах. Пер­ший випадок: я себе погано почуваю і, як наслідок, шукаю поліпшення. Другий випадок: я не відчуваю себе добре або відчуваю себе не зовсім добре, у мене виникає думка поліпшити свій стан, яка освітлює моє теперішнє станови­ще одним несприятливим днем, я прагну кращого. Якщо відчувати себе добре — означає відчувати себе не так по­гано, досвід парусії зла первісний, а наша ідея здоров’я похідна. Якщо вважати поганим лише не зовсім гарне са­мопочуття, відкидаючи випадок ідеального, тоді нашим сприйняттям хвороби керуватиме саме бажання здоров’я. У такому випадку воно обмежується свідченням нестачі, як півмісяць є не що інше, як місяць, що його зменшено наполовину. Здоров’я = не хвороба, або хвороба = не здо­ров’я? Логічно опції здаються еквівалентними: шклянка, наполовину повна, дорівнює шклянці, наполовину порож­ній. Практично, оптична різниця виявляється значною. Це ілюструє текст Гіппократа. В ній автор співає хвалу почесному і ефективному медичному знанню, яке він ша­нує як “стародавню медицину”. Він її протиставляє “но­вій” крикливій манірності, намаганням виставляти себе, як вченого, який пишається тим, “що неможливо займа­тися медициною без знання того, що таке людина”. Він підкреслює: нова медицина претендує на те, щоб встанов­лювати закони, що опираються на модель людини або на людину — модель, в манері поетів-нату ралістів, які опи­сують походження світу (зокрема, Емпедокл). Навпаки, твердить він, стародавня медицина орієнтувалась на страждання (pathemata). Емпірична, серйозна, вона вилі­ковувала місцеву патологію, яка виражає конкретний тем­перамент.

Століття тому Літре сподівався знайти ознаки позити­вістського методу у засобах “стародавньої медицини”, що полягали у лікуванні окремих хвороб і строго утримува­лися від того, щоб священнодіяти і підноситись на панора- мічні вершини, аби споглядати “цілісність людської при­роди”. Фактично позитивізм, який також схильний до хибних узагальнень, вводить набагато менше, ніж постій­но відроджувану турботу відчувати “випробування страж­данням” (Rakopatheia). Вона дозволяє практику уникнути абстрактних домислів, і відчувати під ногами, як гігант Антей, незаперечний грунт людського страждання.

Яким є вибір інтегриста перед парусією зла? Видимість ошукує. Він удає, що відсікає добру частину спустошенос­ті, що перемагає. Він проводить радикальне викриття си­стеми збочень — Капіталу, Gestell, західної корупції. Він уникає нюансів і компромісів. Саме так! Той, хто прого­лошує такий глобальний і безапеляційний осуд, форсовано вилучає об’єкт свого засудження. Він судить зовні. Він знаходиться вгорі і споглядає хворобу з точки зору здоро­вої душі в здоровому тілі. Згубне оточення, кожну грань і мерзотність якого він викриває, уявляється йому глухо ке­рованим незримими кулаками. Він невідчутно зводить ді- аспоричну виставку турбот і бід до нещастя однієї згубної причини. Викорінення злоякісної пухлини мало б привес­ти істоти і особи до їх справжнього первісного і кінцевого спокою. їнтегрист парадоксально навантажує нена­висні картини Імперії злочину, щоб легко їх викинути на сміт-ники історії. Це не життєздатне, ми там більше не будемо жити, це не виживе... Пустеля розширюється, де­каданс прогресує, кінець світу здійснюється: час вели­кого здоров’я настає. Інтегрист оголошує під звуки фан­фар про хі-рургічну ампутацію зла.

Людей, яким обіцяно блаженство, і мерзенних, що пов­зають серед сміття, грецькі трагедії не розмежовували: в окремий момент, коли головний герой відчував себе здо­ровим і над обставинами, катастрофа приходила до свого пароксизму. Ілюзія уникнення зла спустошувальна, наче досвід міг бути сконцентрованим в телеоб’єктиві, зберіга­ючи в кожному незачеплену і непорушну часточку. Від­ношення зовнішнього фантазійного характеру між лихом, що навалилося на місто, і царем Едіпом, який вважає себе мудрим, розпочинають цілу низку катастроф. Вони при­пиняються, коли добрий “безвинний” цар, що втратив ко­рону і пишність, виявляє, що він заражений і сам заражує чумою. Випробування злом в його парусії огортає всі без виключення об’єкти і суб’єкти досліду. Воно збільшує іму­нітет і нікого не полишає байдужим чи незачепленим. Ін­тегрист є в очах елліна хворим на зло, яке він намагається знищити з такою запеклістю. У нього чума, ця парадигма хвороб нашої цивілізації, яку досліджено у “Іліаді” Гоме­ра, “Едипі” Софокла, “Історії” Фукідіда і поемі Лукреція.

Універсальною трагічна біда є не через простір, який вона охоплює — вона заразна і торкається всіх. Вона жор- стокішає від спротиву їй; навіть лікування розповсюджує хворобу. Всі сільські мешканці і городяни, багаті і бездом­ні, “плем’я людей і стадо тварин” (Лукрецій) рівні перед епідемією. Остаточне фізичне падіння дублюється мен­тально. Депресія поширюється, “ми бачимо, як від удару духовного страху люди зламуються” (Лукрецій). В той час, коли гасає божевілля, заборони знято, табу випару­валось, люди, які сховалися в храмах, залишаються там, щоб умерти, і трупи гниють без поховання. “Перед спле­тінням зла люди починають змінюватися, перестають по­важати все, як боже, так і людське” (Фукідід).

Невблаганно продовжуючи перевертати цінності з ніг на голову, чума стає власним множником і поширюється, дякуючи спектаклю, який вона пропонує. “Смерть є та­кож видовище смерті” (М.Боллак). Фукідід детально ана­лізує фатальну механіку цього запаморочливого мораль­ного падіння. “Страх перед богами чи перед законом уже не зупиняє людей. Обмежено і однаково міркували про те, чи потрібно показувати себе побожним чи ні, адже бачили, що всі гинуть однаково, і — діючи злочинно, ніхто не спо­дівався дожити до суду і покари. Набагато важчою була загроза покари, до якої їх уже присудили, і перед тим, як бути знищеними, вони вважали за нормальне ще трішки скористатися життям”.

Наповнена, універсальна, ауторефлексивна, живіша, ніж життя, смертельна хвороба яскраво спалахувала в са­мій собі. Вона котила фізичний і психологічний каток, не накопичувала нічого і підтримувала свою власну динамі­ку. Остання риса: чума з’являлася раптово, вільна як по­вітря, принесена вітрами від усіх кордонів світу. Вона при­ходить нізвідкіля, з-поза меж Єгипту чи Ефіопії, що зна­ходиться на кордонах безмежжя, на краєчку універсума. Вона народжується із порожнечі, вона спустошує смисл. Вона “зобов’язана своїм особливим жахом тому факту, що вона нічого не тримає і не веде нікуди” (М.Боллак). Так розгортається вона, абсурдно тотальна і тотально абсурдна випадковість, невичерпна сила, величезна парусія зла (Vis immensi... morbi, Лукрецій).

Чума — це розкриття в смислі розчарування — апока­ліпсиса стилю 1914-го року. В першу чергу, розкриття, яке розкривається за допомогою самого себе. В другу, — роз­криття, яке нічого не розкриває, яке розкриває ніщо. Такі паскалівський жах, хайдеггерівська тривога і потрясіння Я.Паточки. Минула буря, status quo ante стає неможли­вим, і той, хто залишився живим, впадає в агонію разом з Орестом і Антігоною. Він визнав себе ураженим, без по­вернення і відступу.

Людина стародавньої Греції вміла карбувати свою інтуїцію небуття. Як практика стародавньої медицини опирається на тугу, мистецтво і техніка пропонують себе у розпорядження наджиття, а не як панування над світом. Без засобів для існування люди первісних століть “бачили не бачачи, вони слухали не чуючи, і наче уві сні вони дов­го жили в плутанині і безладді. Вони не знали цегляних будинків, освітлених сонцем, вони не знали виробів з де­рева, вони жили під землею, як спритні мурахи, в глибині печер, закритих для сонця...” (Есхіл, “Прометей” 447 sq.).

Коли Прометей дарує вогонь і знання (металургію, арифметику, способи розведення тварин, навігацію, меди­цину) він не приносить Добра, він намагається відвернути зло: без цієї першої допомоги людський рід приречений на загибель, можливість якої Зевс із задоволенням споглядає. Пророки, лікарі, знавці техніки складають професію за­клиначів нещастя в більшій мірі, ніж (як потім собі лес­тили софісти) помічників безпомилкового щастя.

До лікаря зверталися з двох причин: через хворобу або з метою набути здоров’я. Дві манери інтерпретувати ора­кулів: спеціалізоване пророцтво, в якому ніщо не відбу­деться, або передбачення славного часу. Два педагогічних міркування: виправляють дітей або для того, щоб вони уникли згубної авнтюри, яка нахиляє їхню уже схилену голову, або для того, щоб їх муштрувати і вести до ясної і зримої мети. Дві модальності технічної ефективності, згідно з якими або вона хитрує з небезпеками, або вона моделює природу і керує суспільством. З одного боку не­гативний шлях, на якому в трагічній нагальності зіткнен­ня елементів, обставин та об’єднання хитрості, полум’я­ності, кмітливості, щоб одвести найбільшу загрозу. З ін­шого — шлях позитивний, про який відомо, куди він веде, може передбачити мету, маршрут і мистецтво її досягнен­ня. Наука протистояння невдачам і наука досягнення без невдач передбачала різні ментальні і моральні наповнен­ня, розвиваючи абсолютно несхожі епістемології, щоб за­кінчити антиномічними концепціями західної цивілізації, яка знаходиться на перехресті доріг як у епоху Платона, так і в наш час.

Заангажований письменник і той, що просто підписує петицію (“підписант”) складають загадку після віку за­хоплення високих позицій, часом судових і провісниць- ких, часто абсурдних і терористичних. В 1991 році неве­личким екраном національної програми французького те­лебачення пройшла серія передач, в яких простежувалося намагання окреслити портрети “сучасних” інтелектуалів. Всіх одурено. Всі ошуканці. Всі винні. В кінці викриття тільки три голови виявилися врятованими: це Бенда, який усе таки закінчив сталіністом, Камю, який мовчав, і... то­го, хто здійснив цю серію.

Щоб спіймати інтелектуалів на основі їх письмових обі­цянок, розподілювач хороших оцінок поставив себе поза конкуренцією і приберіг компліменти і леденці виключно для себе. Чи не рекламували себе ці гіди як острівки бла­женства, що в океані уникали аберацій, які вони встигли викрити, між іншим, досить справедливо? Вони зловжива­ли міфами, в яких співчували вірним собі, комунізмові, пролетаріатові, нації, третьому світові, що визволяється, поетичному божевіллю, чорному або феміністському кон­тиненту і т.д. Камю, такий стійкий щодо диму, який па- морочив сусідні голови, знову приніс жертву ідеології со­нячної і толерантної культури, середземноморське коло якої було б її природним і незнищенним заповідником. Можна було б помітити його збентеження, коли йшлося про війну в Алжирі, можна уявити його занепокоєність, коли б він побачив змагання ураганів фанатизму і войов­ничих бійок, які після його смерті вимітали його зону ду­шевного спокою, як колись робили це у Лівані.

Проповідуючи вздовж і впоперек, люди пера уявили, як вони вдовольнять своїми відповідями спраглу їх публіку і поведуть її вірним шляхом: “Інтелектуал? Можна сказа­ти, що це хтось, хто вірить в цінності. Або хтось, хто хоче, претендує на роль ідеального заступника між цінностями і Містом. Або хтось, який інколи перестає писати, щоб практично присвятити себе цій роботі заступництва” (Ле- ві). Все хибно! Письменник є вільний піддаватися само- ошукуванню, вважаючи себе охоронцем знання про До- бро, однак запитують його зовсім про інше. Коли Золя ви­ходить на арену, щоб захистити Дрейфуса, слухають ав­тора скандалу, який вишукує своїх персонажів в блюво­тинні із абсента, в розпусті великих магазинів і сп’янінні кюре, переслідуваних полудневим демоном. Оскільки ав­тор “Пастки” розумівся на розтліванні, він міг атакувати як спеціаліст, навіть як професіонал, загнивання Штабу, !мораліст Жид знав ціну чеснотам ультраморального ко­мунізму в Росії. Коли Сартр кидає громи і блискавки про­ти колоніальних злочинів, чи прислухаються до нього як до святої Бернадетти? Чи сприймають його як посередника між небом і нами, того, хто на швидку руку в численних параграфах ретельно описує курку, зачинену в шухляді, яку гвалтує смертний через відсутність іншого об’єкту? Цей філософ, ласий до збочень, викликає підозру і, зда­ється, як би там не було, швидше убогим боком “цінно­стей”. Смак, можливо двозначний, до сумнівних аспектів соціальних стосунків кваліфікують його як фахівця з ек­спертизи активістів з нашивками, які лікують своїх при­хильників електричним струмом. Він один протестує про­ти того, що численна публіка погоджується вважати якщо не офіційно дозволеним, то, принаймні, відомим, тому що він попередньо сповістив про себе, як про літературного і філософського носія знання про непристойне.

Саме як дегустатор ницих сторін існування він вистав­ляв останнє проти катувань і вбивства зі знанням причи­ни. Хтивий письменник схильний до того, щоб помітити в іншому нечистоту, яку він уважно вивчав у собі.

Він є аналітиком тривоги, неспокою душі і смислу, а не гуру чи хлопчиком-ліфтером, який піднімає на сьоме небо та опускає звідти. Що стосується його, він мріє, він хотів би добре писати про мораль, бути Шляхом і Доро­гою, вести своїх читачів до спасіння і саме в цей момент, точно в цьому пункті він літературно і політично сів у ка­лошу.

Як тільки вони сприймають себе як лікарів душі, як діагностів зловісних призвістків, а не як зцілювачів, інте­лектуали примушують про себе подумати. Навіть, і мож- либо особливо, коли вони помиляються. Проте, лікар, який захворів, не є скомпрометованим, хіба що — в дум­ках дурнів. Хитруни розшукують практика, який стверд­жує, що ніколи не зарахується хворобами, які лікує. Цей “заступник” здоров’я в собі, який професіонально рекла­мує себе як живого і здорового, не хто інший, як святий або дурень.