Концептуалізаиія феномена комунікації у філософському дискурсі

Комунікація торкається сьогодні практично всіх сфер буття сучасної людини — політичної, фінансово-економічної, со­ціальної, культурно-освітньої, побутової і т. д. Навіть побіж­ний погляд на суспільні трансформації, що відбуваються, свідчить про стрімкий розвиток комунікаційних процесів.

Посилення ролі комунікації у суспільстві, що глобалі- зується, призводить до того, що в центр її розгляду кладеться сфера знань про процеси, які протікають між цією категорією й категорією суспільства, їх взаємопроникнення, взаємопе- реходи. Це відкриває шлях до вирішення проблеми суспіль­ства як цілого й окремих проблем одна через одну у формі специфічних концепцій соціальної філософії. Основна про­блема концепції виражається в тому, що деяка частина сус­пільства (комунікація) розглядається як один з аспектів, який виступає стимулом розвитку цілого (суспільства), умова його розвитку.

Схожа методологія (виділення деякого змістовного ядра, яке служить основою для формування концепції цілого) розвивається і в західній соціальній філософії, що, на думку Ю. Хабермаса, пов’язано із зростаючою роллю «комунікацій як продуктивної сили»^[1]. Позиція Ю. Хабермаса, що ставить проблему комунікацій в основу аналізу суспільства як цілого, служить додатковим яскравим підтвердженням тематичної й методологічної актуальності даної проблеми.

Термін комунікація (від лат. Commimicatio — повідомлен­ня, передача) — спілкування, обмін думками, відомостями, ідеями — це специфічна форма взаємодії людей у процесі їх життєдіяльності.

Існування різноманітних визначень комунікації, з одного боку, свідчить про наявність безлічі дослідницьких перспек­тив і підходів до аналізу, з іншого — породжує відому склад­ність з вибором методів дослідження. Проте, ще одна важли­ва характеристика комунікації полягає в тому, що вона є від­правною точкою для створення розгорненої концептуалізацїї комунікації від початкового поняття в рамках окремих наук до категорії соціальної філософії, яка дозволить спрямовува­ти й структурувати теоретичне дослідження.

Звичайно, звернення до комунікації виникло не випадко­во. XXI століття характеризується істотним прогресом у ко­мунікації. Цей прогрес виразився, по-перше, в тому, що скла­лися засоби масової інформації й інформатика — новий вид комунікаційної діяльності, народжений науково-технічним прогресом; по-друге, в тому, що за допомогою цього нового виду стали складатися і нові комунікаційні відносини людей; по-третє, в тому, що змінився зв’язок комунікації з виробни­чою і культурною діяльністю людей.

Комунікація, згідно з точкою зору К. Ясперса, є універсаль­ною умовою людського буття.

Як уже зазначалося, проблемою комунікації займалися представники самих різноманітних напрямків філософії: від трансцендентальної феноменології Е. Гуссерля й аналітичної філософії до філософської герменевтики й постмодернізму. Незважаючи на безперечний постулат, що феномен комуні­кації існував завжди в людському суспільстві, проте самого терміну комунікації в сьогоднішньому розумінні, ще, строго кажучи, не було. Оскільки тема історичного аналізу витоків і еволюції поняття «комунікація» є достатньо спеціальною як для філософів, так і для істориків і філологів, проте, важливо хоча б дуже стисло представити найбільш знаменні події іс­торії формування цього поняття.

Витоки філософського розуміння комунікації беруть по­чаток у старогрецькій філософії й пов’язані з діяльністю со­фістів, що розвивали риторику як мистецтво мови (Горгій, Гіппій, Протагор V-IV ст. до н. е.).

Сократ поклав початок моральній філософії і виробив особ­ливий метод діалектики як способу міркування в діалозі у фор­мі питань і відповідей через зіткнення різних точок зору (метод маєвтики). Вже у той час комунікація осмислювалась не тільки як необхідна умова розвитку людини, одне з джерел її пізнан­ня, але і як шлях усвідомлення нових знань і відкриття істини.

Продовжуючи сократівську позицію, Платон також всіля­ко підкреслював неможливість існування окремої ізольованої людини. Він указував на те, що сама для себе людина є недо­статньою і тому прагне до спілкування. Розуміючи останнє як обмін думками між людьми, Платон в діалозі «Федр» не лише вказував на інформаційну природу спілкування, але й на його технологію у формі мови й писемності.

Творцем першої загальної схеми процесів спілкування мож­на назвати Аристотеля. Він формулює завдання риторики як з’ясування засобів і методів ефективного переконання. Крім того, можна відзначити найважливіший момент у становленні уявлень про комунікацію, а саме, — у Аристотеля достатньо цілеспрямовано вживається термін «спілкування» (homilia). У «Риториці» він вказує, що для будь-якого акту спілкування необхідними є три елементи: 1) особа, яка говорить; 2) мова, яку ця особа вимовляє; 3) особа, яка цю мову слухає^[5].

Грецькі традиції були розвинені стародавніми римлянами (Ціцерон, Марк Фавій Квантіліан). У цілому, антична ритори­ка з’явилася першим важливим етапом у концептуалізації по­няття комунікації, у становленні й розвитку комунікативної теорії та практики. Та все ж суспільна думка античності була здатна зробити лише перші кроки в даному напрямку: рівень реального розвитку був ще дуже низьким для того, щоб проб­лема спілкування набула серйозного значення в суспільній свідомості.

Середньовіччя в особі теоретиків риторики і практики го­мілетики^[6] як мистецтва промови проповіді дещо підсилило спадщину античності. Характеризуючи специфіку комуні­кацій кінця епохи середньовіччя, Й. Хьойзінга відзначає: «У всякій речі шукали «мораль»... — урок, який там містив­ся, етичне значення як найістотніше зі всього, що там було. Будь-який історичний або літературний епізод виявляв тяжін­ня до кристалізації у притчу, етичний зразок, приклад або довід; усілякий вислів перетворювався на сентенцію, в текст, у вислів»^[7].

Починаючи з епохи Відродження, риторика все більше переміщає фокус дослідження комунікації у царину худож­ньої мови.

Наступний етап в осмисленні комунікації пов’язаний з творчістю Т.

Б. Спіноза, а потім і французькі матеріалісти XVIII ст. розглядали комунікацію як властивість людської природи. Б. Спіноза особливо підкреслював специфічність людського спілкування у зв’язку з наявністю у людей розуму і здатності раціонально мислити.

К. Гельвецій і особливо П. Гольбах, не заперечуючи в ціло­му раціоналістичних посилок спілкування, далі деталізують проблему, звертаючись до понять розумних потреб, користі й інтересу. У творі «Катехізис природи» П. Гольбах аналізує й окремі форми спілкування, зокрема, він зупиняється на та­ких проявах спілкування, як дружба, вірність, довіра тощо^[9]. У зв’язку з цим, П. Гольбах підкреслив важливу умову спіл­кування — наявність деякого передпосилочного знання, відо­мого його учасникам. Іншими словами, перш аніж вступати у спілкування, люди повинні володіти необхідним мінімумом зрозумілих їм значень, у які вкладається більш менш ідентич­ний сенс.

Німецька класична філософія розробляє категоріальний апарат, принципово значущий для концептуалізації комуні­кації. Людське спілкування трактується в категоріях суб’єкт- об’єктного зв’язку, тому комунікація постає як однонаправ­лений процес (І. Фіхте). Але вже Ф. ІПлейєрмахер розглядає спілкування між індивідами як суб’єкт-суб’єктне відношення. Він заклав основи філософської герменевтики як мистецтва усвідомлення чужої індивідуальності, «Іншого», вводить по­няття герменевтичного кола, коли текст (що розуміється як одиниця спілкування) розглядається як частка, а культура, в якій він функціонує, як ціле.

Низку нових аспектів у розуміння суті спілкування вніс Г. В. Ф. Гегель. Він фактично запропонував загальносоціоло- гічний закон спілкування і відособлення особи в суспільстві. У «Феноменології духу» Гегель, зокрема, відзначає, що індиві­дуальність «як одиничне суще явище» суперечить тому, що суть цієї індивідуальності є все ж таки «всезагальність духу»^[10]. Розвиваючи філософські позиції Фіхте з проблеми комуніка­ції, Гегель пов’язує проблематику спілкування з питаннями формування індивідуальної самосвідомості. Проте початкові установки Гегеля прямо протилежні позиції Фіхте. Соціаль­но-філософське вчення Фіхте виходило з визнання початко­вої «даності» й «первинності» індивідів по відношенню до їх можливих і дійсних взаємодій з іншими людьми. У соціаль­ній, філософії Гегеля індивіди постають як спочатку суспільні всередині себе. Всі вони у своїй внутрішній суті вже сформо­вані суспільством і втілюють у собі об’єктивний дух, є його носіями.

Далі слід зробити термінологічну обмовку. Поняття «спіл­кування» не належить до числа тих, що найбільш часто зу­стрічаються в текстах Гегеля, ще рідше воно постає у нього в теоретично значущій формі. Там, де він його використову­вав (наприклад, в «Антропології» при обговоренні «питання про спілкування душі і тіла» або «життєвого спілкування лю­дини з природою»), воно відповідно до попередньої традиції співпадало за значенням з поняттям взаємодії. Але справа не в термінах, а в сутності, і оскільки в німецькій філософії до Гегеля спілкування вже було зрозуміло як взаємодія між со­ціальними суб’єктами, відношення їх до «інших» індивідів, саме ця проблематика нас і цікавить. Інакше кажучи, спілку­вання, а разом з ним і природа комунікативного процесу ви­являє діяльнісні характеристики, що буде враховано далі при інтерпретації поняття комунікації.

Важливе значення в концептуалізації комунікації нале­жить семіотиці, яка досліджувала властивості знаків і знако­вих систем. Біля витоків цього напряму, що розробляється в рамках прагматизму, був американський філософ Ч. Пірс. На думку Ч. Пірса, знаки породжуються в одній свідомості як інтенційні акти і впливають на іншу свідомість. Ці знаки в ранні моменти історії свідомості, що висловлюється, були продуковані іншою свідомістю й адресовані першій і його «діючому інтерпретатору. Тепер же вони стають інтенційним інтерпретатором в новій знаковій події»^[11]. Тим самим знак стає білатеральним: він зв’язує те, що позначає і позначаєть­ся, тобто форму виразу поняття в свідомості суб’єкта, з од­ного боку, і його свідомість через означування — з іншого. У теорії Ч. Пірса для нас важливо підкреслити нескінченну діалектику знаків і їх інтерпретаторів, в якій знаки стають суттю духовного світу людини. Отже, Ч. Пірс вважав теорію знаків визначальною для дослідження комунікацій. Його ідеї одержали подальший розвиток у XX ст.

Тема комунікації, інтерсуб’єктивності й діалогу стає од­нією з головних у філософії XX ст. Можна з упевненістю стверджувати, що теоретичним чинником, що багато в чому визначив обличчя сучасних досліджень комунікації, став по­ворот філософської й наукової рефлексії до дійсності мови. Дослідження мовних і знакових структур, що розвернулися в роботах філософів і логіків (Б. Рассел, Л. Вітгенштейн), лінг­вістів Ф. де Соссюр та ін. і семіотиків (Ч. Moppic) радикально змінили розуміння комунікації і підходи до її вивчення й ор­ганізації.

По мірі розвитку семіотики поняття «знак» поступово від­ходить на другий план, поступаючись місцем поняттю «текст», як універсальному засобу, який пронизує всі сфери людської діяльності. Примітним у зв’язку з цим є вислів М. Бахтіна: «Людський вчинок є потенційний текст і може бути зрозумі­лим (як людський вчинок, а не фізична дія) тільки в діалогіч­ному контексті свого часу...»^[12]. Наведена цитата, крім того, що вона представляє самостійну значущість, мала на меті про­демонструвати деяку схожість семіотичного й постмодерніст- ського підходів. Людина виробляє текст, в якому відображе­ний образ діяльності, що здійснюється в різноманітних жит­тєвих і соціальних ситуаціях, тобто в контексті об’єктивних конкретно-історичних умов, так або інакше заломлюваних у свідомості соціального суб’єкта. Активність його вира­жається не тільки в розгортанні, але, значною мірою, у взає­модії структур навколишнього світу. Відносини між текстом і людиною відрізняються великим ступенем складності, тому комунікативну функцію тексту, що виконується нею на всіх рівнях організації суспільства, не можна недооцінювати.

З точкою зору М. Бахтіна співвідноситься думка М. Петро­ва: «За будь-якими актами спілкування простежується наяв­ність тексту як основної і, мабуть, вищої змістовної одиниці спілкування. Важливою особливістю для розуміння феноме­на соціальності тексту є те, що будь-який текст завжди має більше одного власника, завжди знаходиться у спільному володінні двох або більшого числа індивідів покоління, що живе, що й дозволяє тексту переживати своїх власників, існу­вати невизначено довго, постійно і спадкоємно змінюючись в актах спілкування»^[13]. З наведеної цитати можна зрозуміти, що різноманіття суспільних відносин зводиться до особи й відображається перш за все у процесі комунікації, у спіл­куванні людей, яке реалізується у формі обміну діями поро­дження й інтерпретації текстів — у текстовій (комунікатив­ній) діяльності.

У науковій літературі текст все частіше розглядається як одиниця соціальної комунікації, як спосіб обміну і міра особ­ливим чином організованої смислової інформації в сукуп­ності її вербального й невербального аспектів^[14]. У дефініції російського дослідника М. Рябовой «Текст — це певний спосіб організації значень і структуризації смислової інформації для цілей спілкування (комунікації), що втілює інтелектуально- розумову діяльність особи і припускає зворотний зв’язок»^[15]. У даному визначенні поняття «комунікація» і «спілкування» авторкою сприймаються як тотожні, оскільки комунікація — це передача інформації і взаємодія із зворотним зв’язком.

Оскільки нас цікавлять лише найбільш загальні пробле­ми функціонування даних термінів, то в завдання нашого до­слідження не входить докладний порівняльний аналіз історії їх виникнення й розвитку. Проте, не можна не сказати про існуючу в науковій літературі дискусію щодо схожості й від­мінності комунікації і спілкування. Узагальнюючи огляд лі­тератури, лише коротко відзначимо, що можна виділити два основні підходи до розуміння термінів «комунікація» і «спіл­кування».

Прихильники першого — Л. Виготський, В. Курбатов, М. Лисина, А. Леонтьев, Т. Парсонс, К. Чері та інші — схильні ідентифікувати ці два терміни, оскільки процес комунікації неправомірно зводити лише до процесу передачі інформації. Крім того, якщо ми звернемося до філософської енциклопе­дії, енциклопедичного словника, філософського словника, то у всіх перерахованих джерелах термін «комунікація» тлума­читься як «шлях сполучення, спілкування».

Прихильники другого підходу — Є. Жарков, Б. Родіонов та інші — наполягають на відмінності комунікації і спілкуван­ня. Аналізуючи їх аргументування, М. Каган виділяє головні відмінності цих термінів: спілкування має і практичний, і ду­ховний характер, тоді як комунікація є чисто інформаційним процесом; спілкування є міжсуб’єктною взаємодією і струк­тура його є діалогічною, тоді як комунікація — це інформа­ційний зв’язок суб’єкта з тим або іншим об’єктом^[16].

Ми дотримуємося першого з представлених підходів і схильні ідентифікувати комунікацію із спілкуванням, оскіль­ки вважаємо необгрунтованим розцінювати комунікацію тільки як процес трансляції інформації хоча б уже тому, що сам термін «комунікація», як вже говорилося вище, походить від латинського Communicatio — роблю загальним, зв’язую, спілкуюся. Розгляд комунікації тільки як процесу передачі інформації охоплює цей процес тільки в його односторонній формі, у сфері прагматичної взаємодії осіб. Виходитимемо з того, що процес комунікації припускає зміну людини. В. Лек­торській пише із цього приводу: «Насправді саме засвоєння адекватних способів діяльності з соціально функціонуючим предметом можливо лише за умови включення суб’єкта у жи­вий комунікативний зв’язок з іншими нині існуючими людь­ми..., які... цим самим формують у нього культурні установки і норми»^[17]. Отже, розумітимемо комунікацію як форму обміну інформацією між суб’єктами соціальної структури з метою реалізації свого потенціалу, а сукупність засобів, призначе­них для цієї мети, називатимемо системами (засобами) ко­мунікації.

Вкажемо також, що пошук відмінностей між комуніка­цією і спілкуванням виглядає у значній мірі проблемою не­істотною, оскільки і той, і інший процес за своїми найбільш характерними ознаками співпадають.

Спілкування — одна з найфундаментальніших категорій, що розробляються наукою на різних рівнях. Хотілося б від­значити це особливо, тому що по суті, будь-який мислитель, філософ, у тому або іншому ступені торкався у своїх працях проблеми спілкування хоча б опосередковано. М. Бубер нази­вав спілкування людей діалогічним життям: «Діалог, — пи­сав він, — не обмежується спілкуванням людей один з одним, він є відношення людей один до одного, що виражається в їх спілкуванні»^[18]. У основу буберівського підходу покладене пе­реконання про комунікацію як явище, що породжує дійсну суть людини. Для нього проблема індивідуальної свідомості постає як проблема унікальності суб’єкта спілкування.

М. Бахтін услід за М. Бубером розглядає діалог як модель, покликану концептуально оформити феномен людського спілкування. Будь-який діалог виступає не тільки як логіч­ний, пізнавальний, культурно-творчий процес, але і як со­ціальне явище. «Саме людське буття є якнайглибше спілку­вання. Бути — означає спілкуватися»^[19]. Діалогічний характер людського буття визначає бахтінський підхід до розробки філософських основ гуманітарних наук, а також до аналізу проблеми тексту в гуманітарних науках.

Зберігаючи ідеї діалогу й комунікації, вбачаючи в полі­фонізмі народження нової культурно-історичної інтуїції, М. Бахтін звертає увагу на іншу сторону проблеми — на де­структивні наслідки монологізму. Він розглядає граничну за­лежність індивіда від того, яким є сприйнятий ним образ «Ін­шого». «Інший» — це той, по кому людина вивіряє своє буття. У такій якості комунікація виражає основу екзистенціального відношення між людьми і є вирішальним чинником самовиз­начення, формування самосвідомості людини у світі.

Тут необхідно знову повернутися до Г. Гегеля, який, на наш погляд, все ж таки здійснив «прорив» у трактуванні ста­новлення самосвідомості в процесах спілкування, порівняно не тільки з його попередниками, але й багатьма «комуніка­тивними теоріями» у XX ст., автори яких оперували абстрак­тними схемами взаємодій дуальних опозицій «Я—Інший», «Я—Ти» тощо. Всі ці поняття без їх змістовного суспільно-іс­торичного «наповнення» залишаються гранично «чистими», тобто порожніми. Адже кожному важливо не тільки те, що він існує і визнаний як самостійне «Я», але й те, хто він є як «Інший» і в якій соціальній якості він визнаний. Тут доречно привести думку А. Кожева, одного з найавторитетніших ін­терпретаторів гегелівської філософії, що людина знаходить свою соціальну визначеність не тільки в результаті власної діяльності, але в не меншій мірі — і діяльності інших індивідів відносно нього. Якби взаємодія самосвідомості обмежувалася сферою думки, вона не знайшла б наочності й тим самим — зміст. Необхідний вихід у практику суспільного життя^[20].

Не можна не відзначити наступний крок в осмисленні ко­мунікації, пов’язаний з філософією постмодернізму, де кон­цепт комунікації займає особливе місце і припускає передачу, покликану переправити від одного суб’єкта до іншого тотож­ність якогось позначеного об’єкту, якогось сенсу або якогось концепту, що формально дозволяє відокремити себе від про­цесу цієї передачі і від операції означування. У цьому про­цесі особливо значуще місце займає «текст». «Розглядаючи людину лише крізь призму її свідомості, тобто виключно як геологічний феномен культури і, навіть вужче, як феномен письмової культури, як породження «Гутенбергерової цивілі­зації», постмодерністи готові уподібнити самосвідомість осо­би деякій сумі текстів в тій масі текстів різного характеру, яка, на їх думку, і складає світ культури. Весь світ, кінець кінцем, сприймається Деррідою як нескінченний, безмежний текст»^[21].

У міркуваннях постмодерністів вибудовується наступний логічний ланцюжок: авторський намір — процес створення — авторський текст — прочитання тексту читачем. У процесі створення гине авторський намір. Читач переводить, інтер­претує цю мову, створюючи тим самим свій, співавторський текст. Проблема авторського наміру і авторського тексту ста­виться і розв’язується не як проблема автора, а як проблема читача.

Постмодернізм — досвід безперервного знакового обмі­ну, взаємопровокацій і перекодувань. Цим і пояснюється го­резвісна постмодерністська інтертекстуальність: постійний обмін сенсами стирає відмінності між своїм і чужим словом, введений в ситуацію комунікації знак стає потенційною при­належністю будь-якого її учасника. Текст для постмодерніста існує тільки у відношенні до інших текстів і має відкриту структуру, яка з готовністю приймає в себе голоси контекстів. З появою Інтернету зникає дистанція між подією і її репре­зентацією, що призводить до спотворення реального часу. Віртуальне і реальне зливаються, переходячи один в одного, фантоми і симулякри виявляють соціальну могутність.

Згідно з філософією постмодернізму, людина не повинна шукати яких-небудь форм самоідентифікації. Людина ніко­ли не може бути тотожною собі. Вона завжди є безперерв­ний потік становлення і зміни, момент в комунікації з інши­ми людьми. Необхідно відмовитися від пошуку якої б то не було стійкості в бутті людини; усвідомити її комунікативність і пластичність в актах комунікації, неможливість виведення з цих комунікативних форм і їх варіантів норм, цінностей і регулятивів, що мають обов’язковий характер^[22].

Проте, постмодернізм доводить до крайності, до абсур­ду ідею розпаду, плюралізму, неминуче викликає зворотну тенденцію стимулювання в суспільстві масового розуміння, що інтенсифікація комунікацій, різноманітність комуніка­ційних практик неминуче пов’язані з різноманітністю осіб. Розуміння цього вимагає узагальнювального теоретичного переосмислення. Складні й неоднозначні підсумки західної філософії примушують дійти висновку, що гіперкритицизм, властивий постмодернізму, не можна прийняти. Головною відмінною рисою постмодернізму є початкова установка на неможливість опису світу як якогось цілого за допомогою яких-небудь загальних теорій. Тому важко погодитися з край­німи виведеннями постмодерністського дискурсу, який при­зводить до спроб відмови від цілісного підходу, тобто фак­тично до відмови від узагальнювального предмета соціальної філософії.

Розглядаючи текстову діяльність як комунікативну, ми підійшли до поняття «соціальна комунікація». Соціальній комунікації присвячено немало наукових праць у зарубіжній і вітчизняній науковій літературі — це ціла низка парадигм і концептів:

• соціально-психологічний напрям (біхевіоризм, діалого­вий дискурс К. Ясперса, М. Бахтіна, М. Бубера);

• символічний інтеракціонізм (Дж. Мід, Г. Бламер);

• соціолінгвістичні концепти (Т. Дрідзе, І. Сусов);

• феноменологічний погляд на природу соціальних ко­мунікацій (А. Шюц, Г. Гарфінкель);

• різні прагматичні теорії, які розглядають практичні ас­пекти передачі, обміну інформацією, зокрема, масову комунікацію (А. Моль);

• теорія технологічного детермінізму (Д. Белл, Е. Тоф- флер);

• комунікативна парадигма самодостатнього суспільства, що саморозвивається (Н. Луман).

Зусиллями таких теоретиків комунікації, як Е. Барноу і Дж. Гербнер, У. Шрамм, Р. Шейн та ін. в кінці 80-х років XX ст. була випущена фундаментальна праця — «Міжнародна ен­циклопедія комунікацій», де представлений детальний огляд існуючих теорій соціальної комунікації.

ЕІерелік різного роду концепцій і уявлень про соціальну комунікацію можна було б продовжити, але навряд чи в цьо­му є необхідність. Зрештою, теоретиками комунікації під со­ціальною комунікацією достатньо однозначно розуміється така комунікація, яка формується соціальними процесами і взаємодіями.

ЕІроблема типології соціальної комунікації також не обді­лена увагою з боку фахівців самих різних наукових напрям­ків. В рамках даного дослідження найбільш доцільним вба­чається достатньо умовне розділення соціальної комунікації на дві основні групи.

До систем першої групи — масової комунікації — відно­сяться засоби масової інформації: радіо, телебачення, різні друкарські видання, призначені для доведення інформації до багатьох членів суспільства. До цієї ж групи відносяться сис­теми, призначені для вирішення зворотного завдання — збо­ру різного роду відомостей від членів суспільства. ЕІрикладом такого роду систем є зокрема, така система, як опит громад­ської думки, референдуми і т. д. Основною ознакою масової комунікації служить те, що в рамках цих систем два окремі індивіди не можуть встановити відособлений обмін інформа­цією між собою.

Ведучи мову про масову комунікацію, дозволимо собі зро­бити невеликий відступ, привівши цитату А. Волкова: «Ма­сова комунікація не є фактом культури, тому що твори її не зберігаються або зберігаються в окремих матеріалах.... Оскіль­ки масова комунікація охоплює змістовно всі сфери культури і ніби паразитує в них (в межах масової комунікації за умова­ми побудови тексту не можуть утворюватися нові сенси, тому діяльність журналіста не є культурною творчістю), вона систе­матично руйнує, вульгаризує й отруює культуру, заміщаючи її сурогатами масової свідомості»^[23]. Дана позиція уявляється досить спірною, оскільки зміст текстів масової комунікації є свого роду «вторинною реальністю» дійсності, що відоб­ражає ціннісні орієнтації і спосіб життя даного суспільства. У зв’язку з тим, що засоби масової комунікації (ЗМК) зай­мають провідне місце як джерела інформації, а також є до­мінуючою сферою спілкування і проведення дозвілля, зміст «вторинної реальності», тобто масової комунікації, набуває особливої значущості, а самі ЗМК можуть розглядатися як ка­талізатор, інтегратор формування ідеалів, цінностей громад­ської думки. На наш погляд, масова комунікація — це сучас­ний загальнозначущий текст, у створенні й розповсюдженні якого беруть участь новітні технічні засоби й пристрої. При­чому, це переважно текст серйозного характеру, який слу­жить головним чином потребам суспільного управління, со­ціального контролю, пов’язаний з розвитком, регулюванням і облаштування сучасного масового виробництва. З розвитком сучасної цивілізації роль масової комунікації зростає, оскіль­ки сучасні електронні засоби комунікації дозволяють істотно розширити межі можливого комунікаційного процесу.

Системи другої групи — міжособової комунікації — при­пускають ситуацію безпосереднього спілкування між кому- нікаторами й дозволяють окремим індивідам встановити відособлений (від інших членів суспільства) обмін інфор­мацією. До таких систем належить телефон, телеграф і інші види зв’язку, а також бесіди, іспити й інші подібні способи спілкування.

Звернемо увагу на низку моментів, безпосередньо пов’я­заних із загальним ракурсом дослідження, запропонованим у даній монографії. Термін «масова комунікація» введений в науковий обіг на рубежі 30-40 рр. XX ст. Здійснюється не­мало спроб запропонувати найбільш просте й узгоджене ви­значення цього поняття. Д. МакКуейл відзначає, що слово «ма­совий» саме по собі є ціннісно навантаженим і дискусійним, а термін «комунікація» дотепер не має узгодженого визначен­ня — хоча «соціальну інтеракцию через повідомлення», важ­ко перевершити^[24]. Комунікація сама по собі породжує багато проблем. І масмедіа, і комунікація охоплюють десятки дис­циплін і піднімають тисячі питань. Якщо те і інше скласти до­купи, то проблеми ускладняться. Навіть якщо цю царину зву­зити до масмедіа, вона розколеться на безліч медіа, окремих дисциплін, окремих етапів у потоці і відразу ж утворюється декілька сотень підцарин^[25].

Авторитетним теоретиком у сфері вивчення масових ко­мунікацій є Р. Мертон, який відзначає відмінність в орієнта­ції європейського й американського різновидів досліджень^[26]. Він вказує на відмінності в європейському і американському варіантах, і що дослідники по-різному уявляють собі, з чого складаються сирі, необроблені емпіричні дані; що необхідно для того, щоб ці дані перетворилися на встановлені, загально­прийняті факти; яке місце цих фактів, скомпонованих самим різним чином, в розвитку соціології. Якщо американський варіант перш за все цікавиться громадською думкою, масо­вими думками, тим, що стали називати «культурою попу», то європейський варіант зосереджується на більш езотерич­них доктринах, на тих складних пізнавальних системах, які при своєму послідовному переході в «культуру попу» транс­формуються й часто руйнуються. Ці відмінності в загаль­ній орієнтації супроводжуються іншими відмінностями: єв­ропейський варіант, для якого предметом інтересу служить пізнання, зрештою має справу з інтелектуальною елітою; американський варіант, що вивчає широко поширені думки, має справу з масами. Отже, один концентрує увагу на езо­теричних доктринах небагатьох, інший — на екзотеричних доктринах багатьох. Ця розбіжність інтересів здійснює без­посередній вплив на всі дослідницькі процедури, на кожну їх фазу. Абсолютно очевидно, наприклад, що опитування, що має на меті отримання інформації від ученого або письмен­ника, відрізнятиметься від опитування, призначеного для того або іншого зрізу всього населення в цілому.

Орієнтації двох вищеназваних варіантів демонструють характерні для кожного з них кореляції тонких деталей. «Єв­ропейський різновид посилається на когнітивний аспект, на пізнання; американський — на інформацію. Знання має на увазі комплекс фактів і ідей, тоді як інформація не має подіб­ного сенсу і не вживається для позначення систематично зв’язаних фактів або ідей. Відповідно, американський варіант вивчає окремі фрагменти інформації, доступні масам; євро­пейський варіант зазвичай розмірковує про структуру знан­ня в цілому, яке доступне небагатьом. Американський варіант робить акцент на сукупності окремих «ласих шматочків» ін­формації; європейський — на системах доктрин. Для євро­пейського варіанту найважливіше проаналізувати систему загальних принципів у всьому їх складному взаємозв’язку, постійно маючи на увазі концептуальну єдність абстракт­ного й конкретного, а також категоризацію (морфологічну або аналітичну). Для американського варіанту важливо ви­явити (наприклад, завдяки застосуванню методу факторного аналізу) кластери ідей, що емпірично склалися (або устано­вок). Один підкреслює логічні зв’язки, інший — емпіричні. Європейський варіант цікавиться політичними ярликами тільки в тому випадку, якщо вони приведуть його до систем політичних ідей, які він потім детально проаналізує у всій їх складності, прагнучи продемонструвати їх (передбачува­ний) зв’язок з тією або іншою соціальною стратою. Амери­канський варіант цікавиться тільки окремими політичними переконаннями і лише в тому випадку, якщо вони дають досліднику можливість класифікувати («кодифікувати») лю­дей залежно від загальної політичної етикетки або категорії, яка, як потім можна встановити (а не припустити), широко поширена в тому або іншому соціальному прошарку. Якщо європейський варіант аналізує ідеологію політичних рухів, то американський досліджує думки тих, хто приймає (або не приймає) участь у голосуванні»^[27].

Процес «масової комунікації» не є синонім «масмедіа». Останнє означає організовані комунікаційні технології, що забезпечують можливість функціонування масової комуніка­ції. Існують і інші поширені способи застосування технологій медіа й інші типи взаємин, здійснювані за допомогою одних і тих же комунікаційних мереж^[28]. Масова комунікація, на дум­ку МакКуейла, із самого початку була швидше ідеєю, аніж реальністю. Термін позначає умови і процес, які теоретично можливі, але рідко виявляються в чистій формі. Це приклад того, що М. Вебер називав «ідеальним типом» — поняття, яке підкреслює ключові елементи емпіричної реальності, що трапляється. Там, де очевидно вона має місце, вона вияв­ляється менш масовою, менш технологічно детермінованою, аніж уявляється на поверхні^[29].

Масова комунікація є джерелом і засобом розповсюдження інформації, необхідної для функціонування соціальних інсти­тутів. Вона є найважливішим джерелом нормативних зразків, визначень і засобів формування образів соціальної реальності. Теорія масової комунікації, відзначає російський дослідник Г. Бакулєв, — це насправді теорії, кожна з яких більш менш пов’язана з конкретним засобом комунікації, аудиторією, ча­сом, умовами й теоретиком. Але на це не варто дивитися як на проблему. Теорія масової комунікації може бути персоніфіко­вана, вона постійно розвивається і є динамічною^[30].

Услід за Р. Мертоном дослідники комунікацій стали вважа­ти потрібним розглядати тільки «теорії середнього рівня». Та­кими постають теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, а також концепції Г. Лассуелла, У. Ліппмана та ін. В цілому, дослідники вважають, що масові комунікації підтримують переважаючі в суспільстві погляди у формах, прийнятних для найбільшого числа людей.

Комунікаційний підхід до теорії суспільного розвитку од­ним з перших застосував канадський дослідник Г. Маклюен. Розгорнена цим ученим історична і культурна типологія, що є «живописною картиною пожирання» одного засобу комуні­кації іншим, була навіяна дослідженнями економіста й соціо­лога Г. Іннеса, і стала свого роду коментарями до робіт остан­нього. Важливим в рамках даного дослідження є те, що Г. Іннес припустив, що комунікаційні технології вводять контроль над знаннями, соціальною організацією і колективною свідомістю. Маклюен розвинув цю концепцію, його центральна теза — «засіб комунікації є повідомлення», а зміст повідомлення ви­значається самими комунікаційними засобами. «У такій куль­турі як наша, відвіку звиклої розщеплювати й розділяти речі заради встановлення контролю над ними, люди іноді випро­бовують свого роду невеликий шок, коли їм нагадують, що на­справді як з операціонально!', так і з практичної точки зору за­сіб комунікації є повідомлення»^[31]. На його думку, до засобів ко­мунікації відносяться мова, гроші, дороги, друк, комп’ютери, телебачення. Подія набуває суспільної значущості не сама по собі, а у зв’язку з переданим за допомогою комунікації пові­домленням. Так, друкарські засоби комунікації підсилюють просторові, візуальні аспекти сприйняття. Фонетична писем­ність трансформувала усне у візуальне, друк нав’язав свідо­мості візуальну й приватну індивідуалізовану логіку. Перехід від друкарських до електронних засобів комунікації формує новий тип сприйняття реальності. Людина виявляється ціліс­но включеною у все, що відбувається. Людська сім’я існує те­пер в умовах «глобального села»^[32].

Відмітною особливістю викладених поглядів Маклюена є його переконаність у тому, що вирішальним чинником про­цесу формування конкретної соціально-економічної системи, по суті справи, двигуном історичного прогресу виступає змі­на технологій, що породжує зміну способу комунікації. Ін­шими словами, вчений заявляє, що тип суспільства значною мірою визначається домінуючим у цьому суспільстві типом комунікації, а людське сприйняття — швидкістю передачі трансльованої інформації. Модель комунікації обумовлює не тільки сенсорну, але й соціальну організацію.

Засоби комунікації, на думку Маклюена, визначають струк­туру знання, регулюють принципи сприйняття простору і ча­су, нав’язуючи їх як окремій особі, так і суспільству в цілому. Він вважає, що розвиток економічної й соціально-політичної інфраструктури індустріального суспільства був би неможли­вий без тієї кардинальної зміни комунікативних стратегій, яка спричинила за собою винахід друкарського преса, оскільки лише в умовах масового розповсюдження друкарського слова стають можливими і приватновласницьке підприємництво, і демократизація суспільства. Тільки на основі виборчого права формується початковий елемент і центральний агент подібного суспільного устрою — ізольована людська індиві­дуальність, оскільки це право є друкарським, а не усним і на­віть не письмовим словом.

На думку Маклюена, створення нових технічних засобів, доступних суспільству, носить революційний характер: від ал­фавіту і листа до друкарського верстата, а потім і до електрон­них засобів комунікації — таким є шлях розвитку цивілізації. Він переконаний, що всі види комунікації мають або візуаль­но-просторовий (лінійний, послідовний, перспективний), або слуховий (сферичний, синхронний, іманентний) спосіб ор­ганізації. Письмово-друкарську культуру Маклюен відносить до усної, а кіно й фотографію — до візуальної комунікації. Телебачення ж, у його розумінні, вимагає від глядача актив­ної участі, «постійного творчого діалогу з кінескопом», і тому представляє дотикові (тактильні) засоби спілкування.

Підкреслюючи відносну самостійність ЗМК, Маклюен по­значає тенденції ролі масмедіа, що посилюється. На його дум­ку, за допомогою активних ЗМК можливо утримувати під контролем емоційний клімат різних культур. Будучи сферою життя сучасного суспільства, що структурно оформилася, ма­сові комунікації, з одного боку, є частиною останнього, з ін­шого — мають над ним певну владу. Виходячи з цих позицій, Маклюен робить прогнози на майбутнє, стверджуючи, що людство знаходиться в межах світу, який автоматично конт­ролюватиметься за допомогою масмедіа.

Ще у 1962 році він ввів у науку поняття «електронне сус­пільство» й розглядав комунікаційні технології як вирішаль­ну умову перемоги «космічного» значення ліберально-демо­кратичної системи цінностей. Він виходив з того, що тільки в умовах масового розповсюдження друкарського слова у ми­нулому, а в сучасну епоху — електронного тексту, людство отримує можливість реального розвитку, а також приватну власність і демократизацію суспільства на основі виборчого права.

На думку Маклюена, телекомунікації, масмедіа й комп’ю­терні мережі стають продовженням центральної нервової системи людини, максимально атомізованої людської індиві­дуальності, аж до утворення «глобального буття», в рамках якого весь світ завдяки новітнім засобам комунікацій пере­творюється на «глобальне село».

Формування фонетичного алфавіту й винахід у XVI ст. на­бірного шрифту, послужили чинниками розвитку культури нового типу — відео-культури, або «галактики Гутенберга». Одним з результатів перетворення аудіо-тактильного світу у світ візуальний, яке відбулося під впливом появи фонетич­ного алфавіту, було те, що у фізиці, як і в літературі, виникло помилкове уявлення про «зміст». «Лейбніц розглядав книгу як природного наступника й ката схоластичної філософії. Йому здавалося, що книга як спонукання до слави і засіб безсмертя знаходиться в найбільшій небезпеці, реальність якої обумов­лена наявністю «нескінченної безлічі авторів». Очевидно, що в ті часи книга як і раніше була далека від того, щоб стати ос­новою політики й суспільства. Швидше, вона була якимсь по­верхневим чинником, який ледве почав тьмарити традиційні контури західного суспільства»^[33].

Тиражування, друкарні, створюють перший культурний зразок стандарту і зразок типового відтворного товару, зада­ючи тим самим стандарт масового виробництва. Письмовий текст, що тиражується друком, виступає як основа рефлексії над мовою (дозволяє «побачити мову»), що інспірує форму­вання і дистанціювання націй. Друк, таким чином, виступає як найважливіша передумова загальної писемності й про­мислової революції, стає зразком стандартної комунікації, яка дозволяє провести заміну «племінної людини» на людину «друкарську й індустріальну».

Маклюен розглядає культурні й соціальні трансформації, що задаються суспільству історичним вектором, позначеним ним як «імплозія». Це поняття позначає «могутню інтенцію до ме­ханічної технології й механічної фрагментарної псевдоєдності відеокультури, яка прийшла на зміну аудіо-органічній єдності»^[34]. Основна семантична вісь історії орієнтована, згідно з його мо­деллю, як вектор від «експлозії» до «імплозії», тобто до нового синтетизму на основі комп’ютерних засобів комунікації.

Друкарське слово, що зробило писемність основою масо­вих комунікацій, надало індивіду права селекції інформації, її вільної інтерпретації, критицизму і можливість поступати з цією інформацією на свій розсуд. Все це — право на індиві­дуальність.

Американський культуролог А. Моль також відзначає, що ЗМК контролюють всю сучасну культуру, пропускаючи її через свої фільтри, виділяють окремі елементи із загальної маси культурних явищ і надають їм особливої ваги, підвищу­ють цінність однієї ідеї, знецінюють іншу, поляризують, та­ким чином, все поле культури. Те, що не потрапило у канали масової комунікації, у наш час майже не здійснює вплив на розвиток суспільства. Висновок, до якого приходить дослід­ник, є вельми красномовним: «У даний час знання форму­ються в основному не системою освіти, а засобами масової комунікації»^[35].

Відомий німецький соціолог Н. Луман включає як фунда­ментальну передумову вибудовуваної ним теорії положення про те, що єдиним об’єктом «адекватної» соціологічної теорії є комунікація, орієнтована на коди-розрізнення. Вся решта підходів, наприклад, розгляд як об’єкт теоретичного аналізу таких антропомірних фікцій або «староєвропейських» ка­тегорій, як суб’єкт, свідомість, людська раціональність, цілі й засоби, люди або класи, стратифікація, людська мораль і свобода, мова, звичайно, теж дають можливість побудови теорії. Але не людина і її свідомість зі всіма перерахованими імплікаціями, а комунікація і способи її відтворення (коди, се­ред яких і код масмедіа) — справжній предмет соціологічного аналізу і єдина суспільна реальність, по відношенню до якої все людське являє собою «зовнішній світ». Комунікації «само­стійно» вибудовують свої системи, «відбираючи» саме те, що цій системі комунікацій повинно належати»^[36].

Описуючи массмедіа як соціальну систему, Н. Луман виді­ляє два аспекти реальності: «реальну реальність», як власне ко­мунікації і реальність, що представляється ЗМК. На його дум­ку, масмедіа є не послідовністю операцій, а послідовністю спо­стережень. Таким чином, масмедіа проводять «трансцендентну ілюзію». Функції масмедіа, за Луманом, полягають у напрям­ках самоспостереження соціальних систем. Він звертається до функції пам’яті, що забезпечує підставу реальності (оцінок, інтерпретації) для всієї подальшої комунікації. Тобто масмедіа формують якусь «початкову карту» як фундамент інтерпрета­ції реальності для здійснення подальших актів комунікації.

Специфіка соціальних систем, за Н. Луманом, виявляєть­ся у тому, що мова дозволяє тим, хто нею оперує, описувати самих себе через лінгвістичні розрізнення. Сенс виникає як відношення лінгвістичних відмінностей, через нього забезпе­чується системна адаптація. Для кожної соціальної системи навколишнє середовище є складнішим за саму систему, тому формування системи припускає зниження комплексності (ре­дукцію) через проведення межі з навколишнім світом. Систе­ма повинна постійно відтворювати саме себе (властивість са- мореферентності, тобто здібності реагувати на навколишній світ за допомогою реакції на себе).

У праці «Реальність масмедіа» Н. Луман формулює цент­ральне питання дослідження: «Як масмедіа конструюють ре­альність, точніше, як соціологи описують реальність їх кон­струювання реальності?»^[37]. Важливим моментом теорії Н. Лу- мана стає концепція «структурного сполучення», запозичена у чилійських нейрофізіологів У. Матурани й Ф. Варели. Це по­няття дозволяє пояснити характер взаємодії між аутопоезною^[38] єдністю організму і навколишнім середовищем, що складається з обурень. У цих взаємодіях структура навколишнього середо­вища «запускає» структурні зміни в аутопоезних єдностях і нав­паки. Структурне сполучення припускає взаємний дрейф системи і середовища, що припускає онтогенез, як відповідну зміну організму й середовища. Сполучення компонент відбу­вається при збереженні кожною своєї адаптації й організації. Стосовно аналізу поведінки використовується поняття «спо­стерігача», при цьому поведінку можна розглядати як вироб­люваний спостерігачем опис змін стану системи щодо навко­лишнього середовища. Так, «спостерігач (ним можуть бути і організації в системі масмедіа) здатний розрізняти теми й функ­ції комунікації. Наприклад, він може сказати собі й іншим: якщо ми не сповістимо про те-то й те-то, якщо відмовимося від прогнозів погоди або від новомодної біоскопії — ми втра­тимо читачів. Для цього комунікація повинна рефлексуватися як комунікація, що актуалізує самореференцію. Розрізнення «теми — функції» відповідає розрізненню «інореференція — самореференція». За його допомогою спостерігач одержує сво­боду у виборі тематик і, перш за все, свободу в ігноруванні деякої інформації. Він не повинен керуватися лише мотивом істинності і тим самим залежати від заданого»^[39].

Якісно відмінним на витку розвитку технологій стає гло­бальний рівень комунікації, складається глобальна комуніка­ційна мережа, яка багато в чому аналогічна нервовій системі людини^[40]. Ця аналогія дозволяє індивіду брати участь і відчу­вати наслідки кожної своєї дії й дій інших. Відбулася «імплозія комунікацій» або якийсь «вибух усередину», коли за рахунок стрімкого стиснення простору, часу й інформації індивід, що знаходиться в одному місці, може одночасно «переживати» стан віддалених об’єктів. У даній ситуації відбувається знят­тя координат «центру» й «периферії». Схожі ідеї виражають Д. Харвей з його концепцією «просторово-часової компресії»^[41], а також Е. Гідденс, що розвиває думку про «просторово-часо­ве дистанціювання»^[42].

На загальному мажорному фоні картини «електронно­го суспільства» можна фіксувати деякі суперечливі штрихи, наприклад, інтенцію комп’ютерної комунікації в рамках мас- медіа до домінування формальних засобів комунікації над її змістом. Очевидно, що комп’ютерний синтетизм породжує великі можливості і пов’язані з ним великі проблеми, що ар­тикулюють як проблеми комунікаційного, так і інформацій­ного порядків.

Поняття «комунікація» пов’язане з багатьма іншими, що обумовлено існуванням різних типів комунікації, наприклад, зв’язок емпіричних індивідів за допомогою взаємної користі, або зв’язок людей законослухняних, таких, що визнають за­гальний закон і виконують його вимоги; існує комунікація у сфері науки, освіти, культури й духу. «Комунікація у сфері духу, — за визначенням К. Ясперса, — є створення із суспіль­ної субстанції ідеї цілого. Окремий індивід знаходиться всере­дині цілого і визначається останнім. Його комунікація — це комунікація окремого члена з організмом. Він відрізняється від усіх інших, але складає з ними одне в охоплюючому їх порядку»^[43]. З наведеної цитати можна зробити висновок, що комунікація переростає в дискурс.

У Ю. Хабермаса і К. О. Апеля дискурс постає як форма ко­мунікації. Дискурс, у цілому, є діалог, що ведеться за допомо­гою аргументів. У роботі «Структурна трансформація публіч­ної сфери. Дослідження категорії буржуазного суспільства» (1962) Ю. Хабермас визначає публічну сферу як простір, що забезпечує можливість асоціаціям громадян обговорювати

і впливати на рішення актуальних проблем їх життя. У міру розвитку буржуазної публічної сфери поступово визріва­ли тенденції, які призвели до її якісної трансформації. Одна з тенденцій полягає у посиленні масовості, як у сфері розпо­всюдження інформації, так і у сфері її споживання. Домі­нування масових засобів комунікації об’єктивно пов’язане з тим, що місце громадянина у просторі дебатів публічної сфери починають замінювати посередники у формі медіа. Політичний процес в сучасному суспільстві стає неможливим без витончених форм паблік рилейшнз і реклами, що ставить громадян у роль пасивного спостерігача за тим, що відбуваєть­ся. Громадськість усе більше перетворюється в атомізовану публіку, соціальні зв’язки послабляються, громадяни стають глядачами.

Головна праця Ю. Хабермаса «Теорія комунікативної дії» представляє широкомасштабну теорію суспільства^[44]. Суспіль­ство, на його думку, слід осягати одночасно і як систему, і як життєвий світ. Поняття життєвого світу ним експлікується в комунікаційно-теоретичному плані, а функція комуніка­тивної дії розглядається в аспекті підтримки структурно ди­ференційованого соціуму й раціоналізації життєвого світу. Суспільна раціоналізація трактується ним не як зростання людського розуму, або експансія цілераціональної дії, а як структурна трансформація життєвого світу.

Соціальна еволюція — це процес, в ході якого безперервно зростає складність системи і раціональність життєвого світу. У той же час система і життєвий світ відділяються один від одного, з’являються нові системні механізми, з відповідними їм рівнями складності. Такі механізми спрямовують соціаль­ну комунікацію, що багато в чому відокремилася від норм і цінностей. Раціоналізація життєвого світу відкриває гори­зонт розвитку організованих сфер дії, створюючих основи для посттрадиційного життєвого світу людини.

За схемою Ю. Хабермаса, комунікативна практика на тлі певного життєвого світу націлена на досягнення, збереження й оновлення консенсусу, який покоїться на інтерсуб’єктив- ному визнанні доступної критиці значущості, а структури життєвого світу визначають форми можливого взаєморозу­міння. Так, обговорюючи загальні проблеми виживання, ви­являючи застарілі догми і знаходячи консенсус щодо шляхів порятунку, а також протидіючи політико-економічним про­грамам, стратегічні принципи яких визначаються можли­востями і потребами технології політики, суспільство здатне поєднати людське й нелюдське. Звідси виникає завдання до­повнити цілераціональну діяльність моральними нормами, яке Ю. Хабермас ставить у роботі «Моральна свідомість і ко­мунікативна дія»^[45].

Конструйована ним етика перетворює етичні вимоги із зовнішніх думок в конкретні рекомендації, які вбудовані в дис­курс і діють усередині нього, сприяють ухваленню рішень не тільки інструментальних, але й етичних. «Комунікативними я називаю такі інтеракції, в яких їх учасники узгоджують і ко­ординують плани своїх дій; при цьому досягнута в тому або іншому випадку згода вимірюється інтерсуб’єктивним ви­знанням прагнення до значущості»^[46]. При цьому виникають домагання на істинність, правильність і правдивість згідно з тим, чи посилаються учасники комунікації на положення справ в об’єктивному світі, соціальні норми або на власне від­чуття, наприклад, справедливості.

Комунікативні раціонально мотивовані дії Ю. Хабермас відрізняє від стратегічних, в яких один учасник інтеракції здійснює емпіричний вплив на іншого (загрожуючи іншому санкціями або ж обіцяючи винагороду). Як загальну переду­мову, Ю. Хабермас висуває «єдиний моральний принцип», що виражає основне положення етики дискурсу: «тільки ті норми мають право претендувати на значущість, які знаходять (або в змозі знайти) схвалення у всіх осіб, до яких вони мають відношення, як у учасників практичного дискурсу»^[47].

Моральні питання не можуть бути вирішені монологічним шляхом, оскільки вони вимагають колективних зусиль. Абсо­лютно недостатньо розуміти справу так, що кожна людина самостійно приходить до визнання моральних норм і після цього «голосує» за їх ухвалення; потрібне реальне аргумен­тування учасників для досягнення консенсусу. Для Ю. Хабер­маса категоричний імператив — це пропозиція для колектив­ного обговорення. Тільки у цьому випадку моральні норми набувають зв’язку з особистим інтересом, який, у свою чергу, на форумі громадськості одержує оцінку з боку інших осіб.

Ю. Хабермас відкидає трактування соціальних процесів на основі відносин між суспільними класами, як колективними суб’єктами дії. З його точки зору соціальні сили є анонімни­ми. Суб’єктом суверенності й волевиявлення, на його думку, постає не «народ», а «публіка» або «громадськість», багато­манітні й різнорідні, але споріднені за формальними принци­пами існування об’єднання.

Масова комунікація є одним з найважливіших інститутів сучасного суспільства. Без підтримки стійкого обміну інфор­мацією між індивідами й соціальними групами неможливо уявити існування суспільства як цілого.

Поняття соціальної «маси» є багатозначним, воно залежить від контексту, в якому вживається. Воно має нюанси в дуаль­них опозиціях «влада—маса (маси)», «еліта—маса (маси)», «фахівці—маса», «індивід—натовп (як вид маси)», «особа— маса». В рамках загальносоціологічного підходу маса розгля­дається як особливий некласичний вид соціальної спільноти, що формується на певних етапах розвитку суспільства і має своїм прообразом міський натовп (тобто безліч присутніх в єдиному місці й часі з єдиного приводу найчастіше незнайо­мих між собою людей). Іншими словами, це історично новий тип спільності, що ґрунтується на новому вигляді соціаль­ності (способі включення особи в суспільне життя, багато в чому через ЗМК). Яскравим прикладом цього є так званий флешмоб, прояви якого дедалі частіше спостерігаються в су­часній молодіжній субкультурѣ.

Близьке до «маси» поняття «публіка» було введено в нау­ковий вжиток на рубежі XIX-XX ст. соціальним філософом Г. Тардом. Він вбачав схожість і відмінність між трьома випад­ками маси — натовпом, публікою й аудиторією. їх диферен­ціація залежить від того, наскільки важливим визнається факт фізичного контакту індивідів, що входять у масу, оскільки всі визначення масової комунікації поки що сходяться на тому, що це є процес передачі інформації на чисельно великі й розосе­реджені аудиторії. При цьому, не кількісні, а якісно-структурні характеристики маси визнаються найбільш істотними.

Види маси історично обумовлені, з’являються внаслідок зміни характеру і умов взаємодій в суспільстві. Розвиток тех­нології комунікації призводить до того, що замість натовпів, зібраних в одному і тому ж замкнутому просторі, в один і той же час, відтепер ми маємо справу з розсіяними натовпами, тобто з публікою. Маса в контексті досліджень ЗМК означає, перш за все, аудиторію, що складається із споживачів про­дуктів культури, яка є відносно великою й недиференційова- ною за місцем мешкання і соціальним класом. Бути масовим означає бути анонімним по відношенню до комунікатора й до один одного^{[48] [49].}

Розгорнену картину складових масової свідомості запро­понував Г. Ділігенський, на думку якого цінності й мораль­но-етичні норми, традиції, система матеріальних і духовних потреб, прагнень і очікувань, політичні погляди і суспільні ідеали, реакція на різні об’єктивні ситуації відноситься до сфери масової свідомості. Грані між масовою й елітарною сві­домістю є рухомими.

Масова спільнота приймає різні види, серед яких можна розрізняти маси великі й малі, стійкі (аудиторія щоденної га­зети в значній своїй частині) і нестійкі (публіка одного сеансу), контактні й неконтактні, спонтанні (натовп роззяв на місці ДТП) і організовувані (відвідувачі лекторію); такі, що мають деякі загальні об’єктивні ознаки, окрім конкретного приводу або ситуації (фахівці, що відвідали виставку техніки), і що не мають їх (покупці рядового супермаркету, що відносяться до різних суспільних прошарків). Маса історично змінює й свої масштаби. Сьогодні формується маса світового масштабу, оскільки у розпорядженні людей є трансграничні (не обме­жені відстанями і державними кордонами) засоби комуні­кації, а потреба в них виникає і зростає у зв’язку з реальни­ми економічними, культурними, соціальними політичними зв’язками між регіонами світу^[50].

Що ж слід називати масовою інформацією? Масова інфор­мація, на думку відомого радянського дослідника Б. Груши­на, — це не тільки те, що розповсюджується на масу, при­значено їй. Відокремлюючи масову інформацію від індивіду­альної й спеціальної, він стверджує її загальнозначущий для широкого спектру суспільних груп, а значить — позагрупо- вий, надгруповий характер. Істотною є також така її ознака, як розмноженність, потужність провідних її каналів (будь то ЗМК або система усної пропаганди). Але головне — характер суб’єкта, що оперує інформацією. Виділяючи в процесі опе­рації інформацією три основні стадії (виробництво, розпо­всюдження й споживання), він приходить до універсального визначення: масова інформація — будь-яка соціальна інфор­мація, «якою хоча б на одній із стадій її життєвого циклу опе­рувала (оперує) маса»^[51]. Відповідно до такого визначення маса може виступати в ролі не тільки споживача, але й творця/ви- робника і розповсюджувача інформації.

У цьому контексті ЗМК є інститутами, що забезпечують обіг даного типу інформації в суспільстві. Але вони — не єдині у цій ролі. Розповідаючи один одному анекдоти, поси­лаючи листи в редакції, люди з різних суспільних груп беруть участь в обігу масової інформації. Ці випадки спілкування відносяться до широкого класу різновидів масової комуніка­ції, а ЗМК складають їх частину.

Як було зазначено вище, в ядро структури будь-якої со­ціальної комунікації входять суб’єкти спілкування (комуні- канти) і саме повідомлення, яке розповсюджується (пере­дається) за допомогою певних засобів. У нашому випадку — це засоби масової комунікації. Нагадаємо, що масова комуні­кація — процес обігу масової інформації. Засоби ж — її ін­фраструктура (наприклад, для телемовлення необхідні носії, на яких записується інформація, технічні засоби її передачі на великі відстані в просторі і індивідуального прийому, для газет — засоби тиражування й доставки).

Найважливішими характеристиками масової інформації є її тиражованість і відкритість. Б. Грушин вважає, що «засоби масової комунікації саме тому роблять всяку інформацію (неза­лежно від її змісту, первинної адреси і т. п.), що потрапила в їх орбіту, масовою, що поширюють її в певній кількості екземп­лярів, створюючи тим самим високу вірогідність масового ж ха­рактеру її споживання»^[52]. Наявність у засобів масової комунікації могутньої провідної здатності, і їх відкритий характер, забезпе­чують широкий доступ до інформації всіх верств населення.

Таким чином, засоби масової комунікації — це канали, матеріальні носії для фіксації, зберігання й розповсюдження інформації масової аудиторії. А засоби масової інформації — це соціальні інститути комунікації й відповідні організації, як особливий вид ЗМК. Вони характеризуються інституціоналі- зацією певних структур, інтегруючих специфічні практики, що виконуються спеціальним апаратом функціями зі збору, підготовки до виробництва й розповсюдження інформації. Соціальними інститутами такого роду в комунікаційному просторі соціуму є масмедіа або преса (друк, радіо, телебачен­ня), зв’язки з громадськістю (паблік рилейшнз).

Засоби комунікації значно розширюють закладені приро­дою комунікативні можливості людини. Історія виникнення засобів комунікації фактично невіддільна від виникнення елементарних потреб у спілкуванні. Виходячи зі своєрідних віх у розвитку засобів комунікації, коли корінним чином змінювалися методи передачі інформації, її обсяги та якісні характеристики, можна виділити різні етапи в розвитку со­ціальної комунікації. Стисло їх перерахуємо, щоб підсумува­ти особливість їх впливу на технологію соціальної комуніка­ції. Це: до письмова первісна культура, знаково-символічна культура, письмова культура, письмово-друкарська культура, культура електронних засобів соціальної комунікації.

Сучасне світобачення припускає на основі зростання ін­тенсифікації комунікацій і навантаження цього процесу на особу, осмислення комунікації як чинника формування лю­дини в суспільстві, що встало на шлях розвитку «відкри­тості». При такому підході інтенсифікація комунікаційних процесів неминуче інтерпретується як категорія соціальної філософії, оскільки цей процес перетворюється на загальну основу інтенсифікації життєдіяльності всього суспільства. Ін­тенсифікація комунікацій, під якою розуміються зростаючі за масштабами й швидкістю зміни характеру, змісту спілку­вання людей — носіїв різних мов, різних культур, формуван­ня глибших сенсів, приводить до активізації інновацій, що формуються на межі сенсів, на межі культур. Іншими сло­вами, інтерпретація комунікації як полюси соціокультурних процесів між нею і суспільством, між нею і особою містить у собі можливість перетворювати поняття «комунікація» (че­рез інтерпретацію) в категорію, у вузловий пункт концепції соціальної філософії, націленої на аналіз взаємопроникнення категорії комунікації з деякою кількістю інших категорій.

Резюмуючи сказане, в рамках концептуалізації поняття ко­мунікації в соціальній філософії можна виділити два етапи. До початку XX ст. філософський інтерес до поняття комунікації був обмежений дослідженням низки сфер, пов’язаних з про­блемою походження соціальних норм і проблемою діалогу. У XXI ст. філософський інтерес до комунікації пов’язується із зміною місця і ролі комунікацій і комунікаційних техноло­гій в різних сферах суспільного життя. Категорії комунікації й діалог починають розглядатися в числі центральних для фі­лософії як одні з основ людської життєдіяльності: засоби ін­формаційного обміну, мислекомунікації — в рамках соціаль­ної дії (Хабермас) й основи екзистенціального відношення між людьми (Ясперс).

Отже, комунікація є тим механізмом трансляції соціаль­ного в логічне, тим соціальним інститутом, який забезпечує взаємини людей в їх спільній життєдіяльності, у тому числі й функціонування самих комунікаційних систем. У такому контексті комунікація створює передумови для поглибленого розуміння рушійних сил розвитку особистості й суспільства. Стає очевидним, що комунікацію слід розглядати як кате­горію соціальної філософії.

1.2.