Критика як знак свободи
Критика чаклунства - від магії до пропаганди - є необхідною умовою розпізнавання насилля й ідентифікації свободи волі людини. Критика - це передусім природна функція розумової активності, що однаково стосується гуманітарних і природничих пошуків.
Тому для тоталітарного режиму під підозрою є кожний, хто займається розумовою активністю. Мовчання вчених чи інтелігенції щодо насильницьких дій влади свідчить не стільки про їхню згоду з самою владою, скільки про приховані мотиви нею скористатися або про елементарний страх - у будь-якому випадку виказуються пріоритети етичних орієнтацій. Тоді, коли пряма участь у авторитарній владі сигналізує про зведення порахунків не лише з критичним мисленням, а, й напевне, з інтелектом. "Неможливо прийняти владу, яка практикує насильство, і не прийняти мови насильста". Різниця стосується лише форм поведінки. Адже мова - це не тільки слова, які вживаємо, це також уявлення про себе і про іншого.Критика є передумовою заперечення насильства і першим кроком до визнання пріоритету свободи і встановлення правових норм суспільного регулювання взаємин. Як правило, дієва критика може здійснюватися в контексті усієї гуманітарної літератури і культури; саме тут людина перетворюється на художнього героя, який органічно не сприймає насильства і прагне здійснювати власну свободу.
Заперечення насильства через інтерпретацію його форм та умов створює раціональні передумови його ідентифікації та виокремлення прав людини і можливостей їх захисту. Звідси раціональні форми дискурсу, заснованого на пріоритеті вартості свободи, є необхідною умовою складання соціальності з фіксованими правовими громадянськими нормами.
Інтелектуальна інтерпретація світу сама в собі є виявом його природи через розумову активність людини. Поза інтелектуальним проникненням соціальність залишається глухою, закритою до свободи і прав людини, де насильство сприймається крізь призму "природних катаклізмів" поза диференціацією з особливостями людського життя.
Критичне ставлення до насильства на рівні інтелектуально- раціональної функції виявляє властивість, іманентну життю, його інтерпретації людиною. Під знаком критики здійснюється визнання гідності людини та якості життя, що може бути забезпечене спільними зусиллями вільної людини. Етичний дискурс свободи і прав людини кидає виклик, в тому числі так званій "ліберальній індиферентності", або байдужості до іншого, яка втілюється в принципі: "живи і не лізь у життя інших" (в українському варіанті - "моя хата скраю"). Проблема байдужості пов'язана з соціальним змістом свободи. Адже свобода, як і демократія, здійснюється лише в суспільстві, спільноті людей. Індивід може бути вільним пропорційно до можливості незалежності інших. Навіть коли я йду на дільницю і беру участь у голосуванні за "добру людину", то свобода мого вибору матиме нульовий ефект для мене (громади), коли такого ж вибору не вчинять інші. Свобода потребує належного розуміння і не може здійснитися на рівні особистої гадки або впертості переконання, інтенцією якого є будь-яка очікувана особиста вигода. У такому значенні свобода перетворюється лише в сваволю. Звідси сенс слів Ж.- П. Сартра: "Ми всі однаково винні у всьому". Навіть наявність достатньо ґрунтовної політичної демократії далеко не означала (історично й культурно) соціальної свободи жінки, відсутності расової та етнічної дискримінації або звичайного насильства.
9.9.10.