Насильство

Насильство - це характерно людський феномен. Існує в суспі­льстві в різноманітних формах, які мають конкретно історичний і куль­турний характери. Воно є дійсністю, яка повсякчас відтворюється в нових формах і загрожує людині, соціальній групі, етносові, спільноті.

також критики і контролю. Держава, перебираючи функцію покарання на себе у вигляді монополії на насильство, віддавна покликана реагу­вати на відкриті форми насилля (до яких зокрема належить криміна­льний вчинок). У ХХ столітті найтяжче насильство здійснювалось від імені держав, кожна з яких мала формальні конституційні ґарантії за­хисту людини від зловживань владою.

Ідея прав людини іманентно спрямована на попередження на­сильства в прихованих, тонких формах, у тому числі й формі культур­ного домінування. Саме тут насильство здійснюється не епізодично, а є проявом щоденної практики в певних соціальних обставинах, спря­мованих проти людини або спільноти. Насильство перетворюється в системні норми поведінки, звичаї чи навіть стає способом життя. Воно може набувати етичної легітимності, ставати формою етичності в кон­тексті певної соціально-культурної спільноти. Найпоказовішою є соціа­льна практика зверхнього ставлення до жінки в більшості суспільств. Очевидно, існує закорінена традиція розуміння людини та її гідності в таких соціально-культурних явищах, зокрема російської історії, як "Домострой", община, комуна і колгосп.

Іншими словами, джерелом насильства є і держава, і саме сус­пільство, проте там і там воно ідентифікується навколо значень влади. Найтотальніша форма насильства здійснювалася напівлеґітимно від імені комуністичної держави і мала первинне метафізичне обґрунту­вання в марксизмі-ленінізмі. Обґрунтування носило власне етичний зміст і полягало в дихотомічному підпорядкуванні прав людини (гро­мадянських) до т. зв. соціальних прав. Гносеологічною підставою ста­ла редукція значення свободи до значення рівності, що історично й політично наклалася на інтенцію общинного способу життя і відповід­ної етичності ("нравственности") переважної більшості населення то­дішньої Росії.

Тоталітарна форма насилля, що здійснюється від імені влади, докорінно суперечить природному праву людини на свободу, проте успіх досягається не лише з допомогою армії, спецслужб і міліції. Ве­лику роль відіграє готовність частини суспільства легітимно сприйняти насильство, вписуючи його форми в чинні, готові способи життя і над­то - в дискурсивно-мовленнєві структури світосприйняття. Перші тонкі форми насилля розпочинаються в мовленні; для тотального насилля мовлення і мова мають бути перетворені на енкратичний дискурс про­паганди. "Геббельс" - це медіум, який засобом дискурсу перетворює гідність людини в гордість солдата і підданого метафізичної теорії, від імені якої здійснюється інтерпретація - чаклунство. Подібно як у сере­дньовіччі, де "повідомлення про істину" належали освіченій клерика­льній верстві населення, "нові факти", "якщо вони переступали поріг звичного, перекроювалися на "відмінне" - віщування і чудеса. Факти перетворюються в знамення... Приглушувалася новизна історичної сфери "повідомлення" і, як знамення та дивовижі, відтягувалася в ту сферу репрезентативності, де народ тільки з правом схвалення допус­кався до ритуальної чи церемоніальної участі у відкритості, нездатної давати самостійні інтерпретації"^[647].

9.9.9.