Солідарність: світ без насильства

Свобода дії людини є спільним для багатьох процесом, що в іс- торико-культурному контексті здійснюється через природу рівно­прав'я - тобто в формах громадянського суспільства. У соціальності громадянського суспільства насильство збалансовується не просто відповідною дією держави, а орієнтованістю самого суспільства на такі правові норми, що найкраще ґарантують вияв свободи людини і за­охочують добровільну і благочинну поведінку.

Сукупність добровільних дій, здійснюваних у певному соціаль­ному просторі без примусу державної влади, утворює спільне взаємо­розуміння і супроводжується солідарними взаєминами^{[650] [651].}

Такий підхід до солідарності пов'язує її з можливостями інститу- алізації в контексті конкретної етнічної культури, що й собі переводить стан солідарності до розряду випадкових, "відносних" феноменів у людській історії.

Погляд Р. Рорті має багато прихильників і не менше критиків. Серед останніх ті, хто вважає його теорію "ліберальною утопією". Ска­жімо, відомий іспанський філософ А. Кортіна переконує, що суть солі­дарності в тому, що вона не може бути інституалізована і, відповідно, не визначається контекстом стосунків "один з нас", а, навпаки, за по­ходженням орієнтована на сприйняття "іншого свого"^[653].

Видається, що варто враховувати два підходи в сенсі двох типів можливої солідарності: прагматичної і "жертовної", так би мовити, в контексті "шляху до обрію" і "шляху поза обрій" - з тим, що така і така солідарність існують у дійсності і є чинниками її творення. Суперечка про єдиний тип солідарності повертається до класичного типу гносео­логічного боку проблеми і претендує на встановлення єдиної раціона­лістичної кореспонденційної істини в позаісторичному контексті буття спільноти. Якщо ж міркуємо про солідарність не в позажиттєвому про­сторі, то погляд Р. Рорті виявляє справжню проблему інтерпретації со­лідарності. Проте заперечення поняття істини, яке він називає "поро­жнім метафізичним компліментом", зіштовхується з позицією Ч.С.Пірса, якого Р.Рорті визнає своїм учителем.

Спроби інтерпретувати природу солідарності наштовхуються на проблему "історичного контексту" як основи прийняття соціальних явищ. Загроза редукції феномена солідарності до соціальності криєть­ся в прагненні пояснювати те і друге детерміністичними раціональни­ми концептами, що ототожнюються з природою розуму. Проте суспіль­не життя не вичерпується його розумово-раціональним виміром. Бага­то чого має розсудкову природу, поза якою взагалі неможливий сталий консенсус (єдність). Солідарність не належить винятково до раціональності або раціонального розуму, вона є радше розсудковим розумінням і в цьому пов'язана з моральною природою особи. У такому сенсі варто погодитися з думкою Дж. Ролза, що "суспільство розсудку не є ні суспільством святих, ні соціумом зосереджених на самих собі. Значною мірою це частина нашого буденного світу, що ми його не надто поціновуємо, поки не зостанемося без нього"^[655].

Розсудкове, на відміну від розумово-раціонального, безпосеред­ньо звертається до громадського світу інших. Солідарність складається в таких точках зустрічі між людьми, коли вони зацікавлені безпосере­дньо один одним, а не лише вигодами, які можуть бути від зустрічі. У таких моментах життя солідарність відіграє фундаментальну роль для суспільної єдності і взаємопідтримки. Окрім того, „ми сприймаємо солі­дарність як факт, який відіграє надзвичайно важливу роль у спільному житті всіх живих істот (курсив мій - А. К.), відкриття якого було окрес­лено в новітній час як першорядне"^[656].

Солідарність спрямована до майбутнього в тому сенсі, що вона виявляється спільним зусиллям задля збереження життя та продов­ження його в майбутньому. І життя, і солідарність є мета сама в собі. Через онтичне спрямування до майбутнього солідарність дає значення сучасному життю і суспільству.

Р. Рорті зауважує, що “оповіді про те, чим була країна і чим вона прагне стати - це не так спроби точного зображення, як спроби знай­ти етичну ідентичність"^[657]. У "пункті зустрічі з іншим" інтенція гідності і значення солідарності збігаються в контексті етики свободи.

Контекст етики підлеглості сприяє такій інтерпретативній наста­нові мислення, в якій відбувається застрявання на минулому, вихоп­лене значення якого зумовлює уявлення про майбутнє в подобі "фан­тазії", утопії або божевілля. Оскільки значення та уявлення функціо­нують у певному дискурсивно-мовному контексті, то "застрявання" звично породжується наперед існуючими (узвичаєними) концептами і парадигмами, які за своїм походженням і раціональним статусом на­лежать до минулого періоду суспільства. У такий спосіб дискурс кон­ституює "семіотичне відставання" ("semiotic lag") у розвитку. Новий пункт зустрічі досягається тоді, коли стає можливим вдало створити свіжий поворот думки й адекватного значення-вислову, що виражати­ме не минуле, а нове, сучасне. Тобто мова сама перебуває під впли­вом культури, що її історично породжує, існуючи також у постлінгвіс- тичних структурах. Останні є продовженням еволюції життя, в кон­тексті якого і виникає мова. Життєвобіологічне взаємопов'язане з гуманітарним від його походження до його неперервної кореляції че­рез асиметрію півкуль головного мозку і загальносеміотичні контури сприйняття і розуміння.

Солідарність - це передусім певний стан усвідомлення і розу­міння, що з'являється як феноменологічний знак. Солідарність надхо­дить не від зовнішньої соціальності, а від розуміння людиною соціаль­ності. Тому солідарность може бути з різною мірою солідарних взає­мин. Проголошення марксистами-комуністами пролетарської солідар­ності як найвищої чесноти не перетворилося, як гадали, в створення солідарної соціальності. Навпаки, зацікавлена в бідності багатих "про­летарська солідарність" у політичних діях більшовиків здійснювалася в тотальному насильстві над людиною і суспільством.

Солідарність як феномен не тотожна зі значенням того, що вкладаємо в такі слова і дії, як допомога, послуга і навіть доброчин­ність. Про це говорив не так давно майже не відомий в Україні чеський філософ Ян Паточка, праці якого вийшли французькою мовою напри­кінці 1970-го року. Солідарність він ідентифікував як феномен "звору­шення" (спантеличення), що виникає під впливом усвідомлення факту насильства і порушення людських прав. "Зворушення" близьке за сво­єю природою до віри в ранкове світло наступного дня, віри в "життя" і "спокій" (мир). Солідарність не є простою реакцією на здійснення на­сильства, а радше сподіванням і відкритістю людини до прийдешньої радості, в світлі якої те, що суперечить її можливості, виокремлюється свідомістю як насильство і знущання. Відтак солідарність набуває сво­го значення в історії лише поступово, проте вона відіграє дедалі знач­нішу роль в "онтологічному уконституюванні буття людини" і виконує феноменологічну функцію соціальної надії на краще^[658].

Звідси солідарність - це розуміння; розуміння, яке ширше за вербальне мовлення і раціональні практики. Лише там, де є розуміння, існує солідарність. Контекстом розуміння і солідарності є культура^[659], що підтримує етику свободи. Солідарність потребує спільної ясної мови і культурно узвичаєних кодів і символів; тобто мова солідарності по­требує бути відкритою, публічною і прозорою, такою, що відповідає некорисливим спільним інтересам. Такою є мова спільних, громадсь­ких інтересів. Бути громадським - це бути спільним або су-спільним, відкритим для всіх, діяти не криючись. Громадська відкрита дія в рим­ському праві вважалася традицією res-publica. Мова і практика соліда­рності інтенціонує суспільство рівних у своїх правах людей. У сенсі со­ціальної організації - це таке суспільство, в якому вигода одного інди­віда не перетворюється на поразку іншого. Навпаки, відносини за принципом "перемога - поразка” відсуваються з соціального простору солідарності; натомість складається розуміння і потреба взаємодопов- нення здібностей людей з рівними правами. Суспільний простір, з до­статньо розвинутим дискурсом та етикою свободи, породжує потребу громадянських прав і громадянського стану як добре організованої справедливої суспільної співпраці.

9.10.