2.1 Людина як інформаційна система

Дослідження методологічних основ аналізу цивілізації показало, що її розуміння як домінуючого типу зв’язку між людиною та суспільством залишається поза увагою науковців. Враховуючи цей факт, вважаємо за доцільне здійснити аналіз людини як основи саморозгортання інформаційної цивілізації саме у такому аспекті, продуктивність якого виявиться повною мірою при визначенні зв’язків між людиною та суспільством, якість яких обумовлюватиме загальну форму зв’язку у соціальному світі.

У зв’язку з тим, що само явище інформаційної цивілізації знаходиться лише на стадії виникнення і комплексний її аналіз матиме прогностичний характер, звернемося до дослідження основ формування нової форми зв’язку у соціальному світі, у якості якої виступає людина як інформаційна система.

Згідно з робочою гіпотезою дослідження, людина являє собою складну живу систему, функціонування якої відбувається на підставі циркулювання інформації, поза котрої існування системи, тим більше живої системи взагалі неможливе. “Живі системи, - відмічають І.В. Алексахін та А.В. Ткаченко, - існують в інформаційному полі середовища, без якого життя не може ні виникнути, ні існувати... Живі системи беруть інформацію із навколишнього середовища і тим самим забезпечують своє виживання в інформаційному полі середовища”¹. Тому життя з цієї точки зору являє собою процес сприйняття, зберігання, обробки та відтворення інформації у взаємодії часу та простору, з використанням матерії та енергії.

На рівні людської істоти як продукту еволюційного розвитку гомінід інформація циркулює, в першу чергу, як генотипова (як інформація щодо минулого досвіду розвитку), а на рівні особистості як ^[157]

продукту соціального способу життя - як фенотипова (як інформація про теперішні обставини та особливості існування).

Необхідність у розмежуванні цих двох потоків інформації обумовлюється самою якістю інформації, що надходить: інформація, яка спадкується людиною від батьків, “характеризує факти, що діяли на досить великому відтинку часу та перевірені досвідом”^{[158] [159], тому вона більш надійна і забезпечує сталість людини як біологічної системи; інформація, що надходить ззовні, “менш надійна, вимагає перевірки та, можливо, характеризує фактори середовища, що діють тимчасово,...}

При цьому співвідношення генотипової та фенотипової інформації поступово змінюється: на ембріональній стадії розвитку переважає генотипова інформація, рівень складності якої (за класифікацією І.В. Алексахіна та А.В. Ткаченка) визначає інтелектуальний потенціал людини, а фенотипова інформація, що впливає на формування індивідуальності, надходить через систему метаболізму матері; з віком відбувається переполяризація - обсяги фенотипової інформації постійно збільшуються, отримуючи пріоритетного значення у життєдіяльності та розвитку особистості^[160].

Таким чином, разом генотипова та фенотипова інформація складають, за зауваженням В.П. Беха, “інформацію людського організму як цілісної системи”^[161], взаємодія двох потоків якої обумовлює формування усіх індивідуальних та особистісних властивостей людини, її ставлення до оточуючих та поведінку у суспільстві, забезпечуючи здійснення процесів гомеостазу та гомеорезу.

Процес гомеостазу людини як цілісної системи забезпечується через декодування генотипової інформації, яка визначає фізичний, психічний і духовний потенціал людини, створюючи таким чином засади для подальшого функціонального розвитку родових властивостей людини - формування особистості та здійснення її сутнісних сил. Тому має сенс проаналізувати процес функціонування генотипової інформації та її роль у здійсненні гомеостазу.

Біологічні засади життєдіяльності людини пов'язані із

особливостями елементів та загальною структурою її клітин, що забезпечують процеси метаболізму - обмін речовиною, енергією та інформацією. Зовнішні мембрани клітини виявляються прозорими або напівпрозорими для певних видів хімічних елементів, зокрема, натрію та кальцію, кількість яких регулюється власною інформаційно- регулятивною системою. У той же час функціонування клітини завжди обумовлюється і тим зв'язком, що виникає між окремими клітинами для обміну інформацією про їх стан, який відбувається через міжклітинну рідину на рівні біохімічних реакцій, забезпечуючи таким чином процес авторегуляції, а в цілому - зберігаючи цілісність організму, його жіттєздатність.

Важлива роль у здійсненні інформаційних процесів у структурі клітини належить ядру, яке є не просто важливою її частиною, але і являється центром керування її життєвими процесами - обміном речовин, рухом, розмноженням. Але для аргументації гіпотези, що ми висуваємо, найважливішим є той факт, що ядро містить хромосоми, де зосереджена основна спадкова (генетична) інформація. Іншими словами, ядро виконує функцію зберігання інформації про всі ознаки організму в цілому, а при діленні клітини здійснює її передачу дочірним клітинам. До того ж, за дослідженнями академіка А.М. Білозерського, ДНК, що виділена з різних тканин організму, має однаковий склад і не залежить від віку живої істоти та впливу навколишнього середовища^[162]. Тож не такими вже і фантастичними виявляються припущення деяких науковців та письменників-фантастів щодо вірогідності клонування (відтворення) тварин, що зникли тисячі років тому, а також і самої людини з однієї живої клітини. Це підтверджують останні концепції (наприклад, дослідження П.П. Гаряєва, теорія В.П. Казначєєва), згідно з якими не тільки кожна людина, але навіть будь-яка клітина є голограмою Всесвіту, що зберігає у згорнутому вигляді всю інформацію про нього, коли дійсного змісту отримує вислів про те, що атом то є Всесвіт, а Всесвіт являє собою атом.

ДНК (дезоксорибонуклеїнова кислота), що міститься в хромосомах, являється головним носієм спадкової інформації, тому її, як і РНК, останнім часом визначають таким поняттям, як інформатида. Під час самовідтворення макромолекул нуклеїнових кислот під впливом певних ферментів забезпечується точне копіювання генетичної інформації та передачу її з покоління в покоління. Цей процес отримав назву редуплікації (з лат. Reduplicatio - повторення, подвоєння).

Структурною одиницею ДНК є нуклеотид, певна послідовність яких на окремому відрізку містить інформацію про первинну структуру визначеного білка і має назву структурного гену, що бере участь у синтезі білка як інформаційна матриця.

Важливу роль у цьому процесі відіграють РНК (рибонуклеїнові кислоти), серед яких треба відзначити такі їх види, як транспортні (тРНК), що беруть участь у транспортуванні амінокислот до місця синтезу білків, та інформаційні або матричні (іРНК чи мРНК). ІРНК синтезуються на певному відрізку ДНК (транскрипція) і несуть інформацію про структуру білків, являючи собою зв'язуючу ланку між ядром клітини та рибосомами, в яких, у відповідності з отриманою (через процес трансляції) інформацією, відбувається синтез білків, що необхідні для нормального функціонування самої клітини.

Таким чином, на довгому ланцюзі молекули ДНК закодована інформація про безпосередню структуру різноманітних білків (тобто про індивідуальні ознаки організму в цілому), при цьому цей код, як вважають науковці, є універсальним, оскільки він однаково функціонує у всіх організмів - від вірусів до людини.

Обмін інформацією на рівні міжклітинному може йти за двома механізмами. Ділення клітин, при якому відбувається точний розподіл комплексу хромосом з наявною у них ДНК (інформацією) між дочірними клітинами, має назву мітозу. Такий механізм характерний для соматичних клітин. Його особливістю є те, що кількість хромосом, що містять генетичну інформацію у вигляді ДНК, постійна (46), при цьому їх набір завжди містить парні, ідентичні за будовою хромосоми, які називаються гомологічними.

Процес поділу, при якому відбувається зменшення числа хромосом і кількості ДНК у два рази, отримав назву мейозу. Він характерний для статевих клітин і відбувається у два етапи.

Перший з них базується на обміні інформацією між гомологічними хромосомами (кон'югації), при якому дві дочірні клітини в результаті перекомбінації генів отримують різну інформацію, хоча кількість ДНК не змінюється.

Отже, процес мейозу забезпечує сталість кількості ДНК та числа хромосом в усіх поколіннях організмів з одночасною перекомбінацією генетичної інформації, зумовлюючи велику різноманітність спадкових ознак у кожному наступному поколінні організмів. Таким чином зберігається безперервність у функціонуванні та трансляції спадкової інформації та, водночас, її дискретність (тобто уривчастість), що “обумовлює єдиний процес інформаційної детермінації розвитку та функціонування організму”^[163].

При заплідненні статеві клітини зливаються і утворюється зигота, в якій із двох половинних наборів хромосом виникає один повний (тобто відновлюється число хромосом, яке характерне для соматичних клітин даного виду). Отже, зигота як зародок майбутнього організму, містить повний обсяг генетичної інформації, яка є унікальною внаслідок неповторного поєднання генотипів батьків, і являє собою програму біологічного розвитку і визначає потенційні можливості подальшого функціонування та відтворення цього організму, тобто є сукупністю спадкових факторів організму або генотипом.

При цьому зигота містить у собі і всю інформацію про передісторію даної істоти, що знайшло свого відображення у біогенетичному законі Е. Геккеля, згідно з яким індивідуальний розвиток живої істоти є швидким повторенням філогенезу, коли за короткий відтинок часу повторюються ознаки далеких предків індивіда - їх структура, хімізм, функції. Іншими словами, зчитується уся інформація про еволюцію живої речовини, яка залишається у генотипі.

Останнім часом ці положення дещо доповнюються. Висуваються гіпотези, згідно з якими спадкову інформацію несуть не тільки і не стільки молекули ДНК, скільки фізичні поля, які існують навколо них. Так, експерименти в галузі хвильової генетики, зокрема, відомого російського вченого П.П. Гаряєва або В.С. Полікарпова, доводять правомірність цього припущення.

При цьому все ще відкритим залишається питання дослідження механізму взаємодії нервових мереж як матеріальних носіїв інформації у людському організмі, які відповідають за виявлення свідомої діяльності та пам'яті. Це стосується як людини, так і механізму дії пам'яті (тобто зберігання оперативної інформації) у тварин. Але при цьому дослідження дозволяють говорити про два підходи у вирішенні даного питання.

Перший із них - локалізаційний - доводить, що отримана інформація зберігається в окремих клітинах, що викликає порівняння з бітами інформації у пам'яті ЕОМ, і дає можливість розглядати людину як біокомп'ютер. Але, незважаючи на ряд експериментальних підтверджень цієї точки зору, науковці досить скептично ставляться до ідеї адекватної точності та швидкості роботи мозку людини та комп'ютерних операцій через певну обмеженість швидкості обробки інформації мозку обсягом у 10 біт/сек, яка визначається ритмікою сонячної активності - так званий альфа-ритм з частотою 8-13 Гц.

Другий підхід - дистрибутивний - доводить, що інформація розподіляється на великій ділянці нервових мереж таким чином, що на кожній з них відбувається поєднання інформації, яка стосується різних подій. Саме цей підхід найбільше відповідає сучасним голографічним теоріям пам'яті, коли кожна клітина (в тому числі і нервова) містить інформацію про людину в цілому - як біологічну та соціальну істоту, а також підкріплює уявлення Бома про голографічну теорію Всесвіту.

Отже, генотипова інформація, що циркулює на рівні людського організму як біологічної системи, забезпечує її цілісність, здатність до самовідтворення та саморегуляції в умовах, що змінюються. Спіль­ність законів функціонування генотипової інформації для усього живого визначає єдність людини як біологічного виду із фізичною складовою універсуму, включаючи її до всесвітнього еволюційного процесу розвитку живої речовини.

Однак наявність такої особливості людини, як інтелект, що утворює клас розумної живої речовини (за В.П. Казначєєвим), робить правомірним існування гіпотез і щодо залученості людини до процесів, які відбуваються на рівні семантики, що у складі універсуму існує у вигляді Семантичного Всесвіту. Підключеність людини до нього виявляється через здібність розпаковувати смисли, або, іншими словами, розуміти та кодифікувати певним чином інформацію, отриману в результаті діяльності людської свідомості. Тому виникає можливість розглядати людину як селективний, вірогіднісно заданий прояв семантичного поля^[164], що відіграє роль того середовища, через яке відбувається взаємодія людини та світу смислів за допомогою слів чи символів та їх розуміння. При цьому останнє стає можливим лише за умов деякої розмитості семантики слів і символів, тобто за наявністю деякої варіативності у межах їх визначення, множини смислів.

Таким чином, символи виступають опосередковуючою ланкою між активною життєдіяльністю людини та світом семантики. Прикладом можуть бути, як вважають деякі науковці, філософські категорії - Матерія, Реальність, Об'єктивність - що являють собою не предмет критичного осмислення, а своєрідні базові образи, на які слід спиратися у сфері науки^[165].

Тож у такому контексті смисли розуміються як інформація, що міститься у знаках чи символах, де вона являє собою єдність контінуальності (тобто семантики, змісту) та дискретності (тобто знаків, форми). Тому природа смислів може бути вираженою, як вважає В.В. Налімов, триадою “смисл - текст - мова”.

Такий підхід до розуміння смислів дозволяє В.В. Налімову розглядати весь навколишній світ, що постійно вдосконалюється та еволюціонує, як множину текстів. Їх постійна реінтерпретація (перевідкриття) стає можливою через те, що текст знаходиться на семантичному контінуумі, який містить у собі усю множину вірогідних смислів. Отримання певними смислами суб’єктивного значення, їх прояв обумовлює створення своєрідної смислової парадигми суб’єкта, що розглядається як текст.

Зміна смислових акцентів (тобто важливості смислів) стає умовою виникнення нових текстів^{[166] [167]. Так, коли йдеться, наприклад, про біосферу, текстами можуть бути окремі живі істоти, види тварин тощо. Коли ж розглядається ноосфера як сфера людського розуму, то текстом стає як свідомість окремої людини, так і колективна свідомість11.}

Отже, будь-який смисл може бути розкритим лише через певний текст, у якому він розуміється шляхом порівняння з іншими смислами, що викладаються за допомогою знакових символів, у яких вони закодовані, або мови. Використання певного сполучення знакового вираження пояснюючих смислів дозволяє відібрати з усієї множини можливих варіантів розуміння, близьких між собою, один, атомарний смисл. Саме цей процес відбувається під час спілкування, читання віршів тощо. Таким чином людина виявляється підключеною до світу смислів, які складають зміст фенотипової інформації.

Якщо генотипова інформація забезпечує гомеостаз процесів, що відбуваються у структурі людини, то фенотипова інформація пов’язана із здійсненням гомеорезу, що передбачає процес пристосування людини (із збереженням своїх властивостей) до конкретно-історичних умов життя, а також коректування, узгодження своєї поведінки у відповідності з отриманою інформацією ззовні, якісні характеристики якої фіксуються у психології через вимір адаптивності людини. При цьому дослідження німецьких та українських науковців свідчать про те, що в умовах нестабільного суспільства (нестаціонарного середовища) важливішою стає не сама здібність адаптації до конкретного середовища, “а здібність переробити потік будь-якої інформації, що зростає, та синтезувати оптимальні рішення взагалі, незалежно від конкретного змісту цих рішень”^[168].

Потік фенотипової інформації переробляється за допомогою механізму суб’єктивації, що являє собою процес обробки наявними в особистості засобами (логічне та образне мислення, мова тощо) інформації, яка надходить із зовнішнього середовища. У процесі суб’єктивації відбувається перехід соціальної інформації із об’єктивованої форми її існування у суб’єктивовану, який сприяє формуванню функціональних органів особистості, що виконують відповідні функції з відбору (селекції), коректування (узгодження) та зберігання важливої для ефективного функціонування особистості інформації.

Дія механізму суб’єктивації базується на безсвідомих процесах, які відбуваються у психіці людини, де інформація, що надходить із навколишнього середовища, зазнає їх постійного впливу і виходить у вигляді чисельних спонтанних уявлень. Так, наприклад, К.Г. Юнг доводить, що образи сонця та води, які на рівні свідомості являють собою визначені фізичні явища, втрачають свою предметність, коли людина під час медитації виходить на свій психічний рівень. Вони стають “символами духовного змісту, а саме, образами джерел життя у власній душі”^[169].

Психіка людини виконує, за К.Г. Юнгом, функцію врівноваження, сутність якої полягає у маніфестації смислів, що не отримали якості усвідомленої інформації, через такі фізичні стани, коли свідомість людини “відключена”. Таким чином стає можливим усвідомлення скритих раніше смислів та їх взаємозв’язку, що стає способом впорядкування усвідомленої інформації.

Процес розпаковки смислів на цьому рівні підпорядковується дії Бейєсового силлогізму, згідно з яким зміна тексту - його еволюція - пов’язана із спонтанним виникненням у визначеній ситуації семантичного фільтру, який змішується з минулим за мультиплікативним ефектом. Наслідком цього є обов’язковість виходу із двох посилань тексту з новою семантикою. При цьому обидва посилання мають вірогідно розмитий характер, і хоча б одно з них має умовний (тобто обумовлений ситуацією), а не категоричний характер^[170]. Це означає, що зміна ситуації викликає виникнення й іншого семантичного фільтру, тобто іншого принципу відбору інформації.

Отже, психіка являє собою рівень дії індивідуальних семантичних фільтрів, які формуються в процесі розвитку людини й

обумовлюються особливостями її виховання, освіти, життєвого досвіду. При цьому роль генотипу у процесах формування

індивідуальних семантичних фільтрів полягає у тому, що він, не детермінуючи вірогідну структуру індивідуального фільтру, відкриває певні можливості для її формування^[171].

Фільтри відокремлюють від свідомості той психічний зміст, який був забутий протягом життя, але зберігається на рівні індивідуального безсвідомого. Сюди входять смисли, які ще не досягли межі свідомості за своєю інтенсивністю, неусвідомлені за якихось причин смисли та зв’язки між ними або відсунуті на рівень безсвідомого через діючу культурну парадигму, соціальні норми, інтелектуальні недоліки тощо.

Це той рівень безсвідомого, який К.Г. Юнг визначив як індивідуальне безсвідоме. Характерною його особливістю, як визначає В.В. Налімов, є здатність “відкриватися” через символи, що провокують спонтанне виникнення фільтрів, які обумовлюють породження нових ціннісних уявлень при вирішенні нових завдань. Істотним моментом при цьому є те, що символ, який провокує ціннісну перебудову, ніяк логічно не пов’язаний з проблемою, що вирішується. Нова ціннісна орієнтація (або зміна смислових акцентів) відкриває нове бачення ситуації, створює можливість для обгрунтування діяльності на рівні свідомості^[172].

Серед індивідуальних семантичних фільтрів, які діють на рівні психіки, можна визначити декілька найбільш важливих. По-перше, це так звані імпрінти, виникнення яких стає можливим навіть під впливом одного враження, в результаті чого формується особистий тунель свідомості. Як зауважує Р. Уілсон, імпрінти пов’язують нейрони в рефлексивні мережі, що залишаються на усе життя^[173].

По-друге, особливий тип індивідуальних фільтрів може виникати під дією процесу кондиціонування, який вимагає неодноразового повторення одного і того ж враження, але при цьому сталість такого фільтру залишається проблематичною.

По-третє, це фільтри, які виникають під час навчання, коли людина переймає їх у готовому вигляді чи формує під впливом тієї інформації, яку отримує від тих, хто її навчає.

Наявність індивідуальних семантичних фільтрів пояснює той факт, що людина здатна ігнорувати інформацію, яка не відповідає сформованому за їх допомогою тунелю свідомості. У цьому випадку повинно йтися не стільки про індивідуальні особливості, скільки про характерні ознаки окремого етносу. Адже кожне явище викликає активізацію так званого “ментального архіву” (Р. Уілсон), який містить у собі не тільки певні архетипи, але і зумовлені особливостями історичного розвитку, географічного розташування етнічні риси соціуму. Такі особливості сприйняття обумовлені наявними формами, які використовує мозок для обробки та класифікації отриманої інформації. До них належать особливості мови, лінгвістичні звички, характерні риси етнічного світогляду тощо^[174]. Тому кожна інформа­ційна модель завжди має відбиток ментальності її автора, суспільства взагалі, іншими словами, вона відображає те семантичне середовище (його ознаки, особливості), у якому створюється.

Селекція інформації, що надходить із зовнішнього середовища, означає встановлення певного ціннісного ставлення до неї, у межах якого формуються самі цінності як позитивне значення певної інформації для конкретного суб’єкта діяльності, зокрема, для її використання у процесі задоволення відповідних потреб. При цьому, чим більша кількість значимих смислів (необхідних для здійснення певних дій чи потреб) міститься у певному обсязі інформації, тим вища її цінність для суб’єкта, іншими словами, зміст цінності полягає у якісному відношенні між інформацією та потребою у ній.

Входження до механізму суб’єктивації ціннісних орієнтацій, що формуються у структурі особистості як функціональний орган, дія якого визначається як процес коректування, узгодження інформації, що надходить із зовнішнього середовища, з внутрішніми потребами особистості, актуальність яких обумовлює смислові пріоритети, стає спрямовуючою ланкою смислової парадигми особистості. У такому контексті поняття ціннісних орієнтацій відображає той факт, що, за зауваженням М. С. Кузнецова, “в результаті практичної діяльності стає виявленою, усвідомленою властивість певних об’єктів природної та соціальної предметності (як матеріального, так і продуктів духовного виробництва - ідей, теоретичних систем тощо) бути необхідними для існування та розвитку суспільства в цілому або окремої особистості, тобто задовольняти суспільно- та особистісно-необхідні потреби й інтереси”^[175].

Значення ціннісних орієнтацій полягає у тому, що вони надають соціально визнаної форми процесу задоволення потреб, адже зміст самої ціннісної орієнтації, за дослідженням О.Г. Здравомислова, “обумовлений культурними досягненнями суспільства”^[176], тобто якіс­ним рівнем його розвитку. Це означає, що актуальні у конкретно- історичний відтинок часу потреби, які, за ієрархією А. Маслоу, складають три рівні, сприяють формуванню відповідної системи цінностей, яка відображає пріоритетні засоби та форми задоволення цих потреб. Наприклад, потреби першого рівня, задоволення яких було пов’язано із забезпеченням біологічного та соціального виживання людини, у якості головних суспільних цінностей покладало землю, спільноту, суспільний інтерес тощо. Потреби другого рівня викликали до життя систему цінностей, що функціонувала в індустріальному суспільстві. Активізація потреб третього рівня висуває на перший план цінності духовного характеру, (наприклад, такі, як особистість, загальнолюдські моральні якості, творчість, знання, інтелект, професіоналізм, інформація тощо), які обумовлюють виникнення та використання інших принципів, форм, засобів задоволення потреб, а також нові способи поведінки та життєдіяльності особистості.

Відібрана та узгоджена таким чином інформація являє собою знання людини, що мають знакову, символьну або образну форму систематизації уявлень про об’єктивні властивості та зв’язки світу. При цьому головна функція знання, як відмічає В.П. Бех, полягає у репрезентації усього соціального світу, що усвідомлюється, у голові конкретної людини^[177].

Вплив індивідуальних семантичних фільтрів, а також ціннісних орієнтацій особистості на процес формування знання обумовлюють його ідеальний характер, результатом чого стає суб’єктивність уявлення людини про навколишній світ, зокрема, соціальний світ, тому тут може йтися про існування потенційного соціального світу семантичної природи, тобто такого, яким кожна окрема людина бачить його у системі “минуле-теперішнє-майбутнє” крізь призму індивідуально значущих смислів. При цьому мається на увазі ціннісно- смислова форма існування потенційного соціального світу, яка виникає, згідно з дослідженням В.П. Беха, у структурі особистості “під час руху від фізичного через психічне до семантичного”^[178].

Дію механізму суб’єктивації можна пояснити наступним чином. Людина, являючи собою відкриту інформаційну систему, продуктивна діяльність (саморегуляція) та розвиток (самовдосконалення) якої обумовлюється надходженням інформації ззовні (принцип зовніш­нього доповнення), отримує фенотипову інформацію по різних кана­лах інформаційного зв’язку із навколишнім світом. Отримана інформація обробляється та селекціонується за допомогою індиві­дуальних семантичних фільтрів, які виникають як функціональний орган у структурі особистості для виконання функції відбору важливої інформації та відсіювання так званого інформаційного шуму. Відсутність семантичних фільтрів призводить до інформаційного перевантаження, тиску та загибелі системи, що не може переробити та використовувати інформацію, яка надходить ззовні.

Селекціонована інформація коректується у відповідності із ціннісними орієнтаціями суб’єкта, які узгоджують її з тими смислами, що мають значення особисто для нього, а також мають статус соціально значимого смислу (наприклад, культурні норми, моральні тощо). Відібрана та оброблена таким чином інформація залишається у вигляді знань як форми концентрації смислів, якими оперує особистість у процесі свого формування та самоздійснення.

Циркулювання інформації від фізичного до духовного черех психічний рівні добре узгоджується з моделлю Мьобіуса, згідно з якою зовнішня двосторонність явища має єдину сутність, суперечливість частин якої лише підкреслює закономірність переходу одної в іншу. Відгук цієї ідеї знаходимо у давньокитайській філософії з її символами Інь та Ян, що переходять один в одне, існуючи у суперечливій єдності, а також багатьох інших філософських вченнях.

У цьому ж руслі знаходяться дослідження, які підтверджують правомірність висування гіпотези про розуміння людини як єдиної інформаційної системи, де функціонування двох типів інформації являє собою дві сторони єдиного процесу інформаційного обміну, при якому завдання визначення межі переходу інформації з рівня фізичного на рівень духовний і навпаки викликає досить зрозумілі труднощі. Наприклад, генно-культурна теорія, розроблена японськими дослідниками, присвячена аналізу двоспрямованого процесу впливу культурних досягнень на генотип нащадків, а перехід кількісних змін у духовному досвіді особистості в якісну характеристику людської істоти визначається взагалі як абстрагована міра.

Більш конкретною виявляється дослідження українських науковців залежності між віком батьків, який визначається як певний рівень складності інформації, що спадкується нащадками (найвищий можливий для людини має сьомий рівень складності), та талантом їх дітей. При цьому виявлено, що спадкова інформація складається як з інформації щодо родових відзнак людського виду (тобто біологічних його властивостей), так і з інформації про життєвий досвід батька, що має, по суті, духовний характер, а її матеріальним носієм визнаються так звані мобільні дисперговані гени^[179].

Перебіг фенотипової та генотипової інформації у структурі людини по фізичному та духовному рівнях, що здійснюється в процесі мисленевої діяльності, дає мультиплікативний ефект, що має енерго- інформаційний характер та існує у вигляді індивідуальних силових полів, за визначенням В.П. Беха^[180]. Їх існування є родовою відзнакою природи людини, її атрибутом, який можна визначити як сутнісні сили. Первісний спосіб їх існування являє собою задатки, які людина успадковує через генотип. Вплив фенотипової інформації на якісні характеристики задатків суб’єкта виявляється об’єктивно у поступовому їх “окультуренні” (Л.Н. Коган), тобто у розширенні обсягів циркулюючої на рівні людини інформації, із смислами якої вона узгоджує свою поведінку.

Це відбувається в процесі соціалізації індивіда, під час якого соціально значущі смисли, які містить фенотипова інформація, переходять у смисли особистісного значення, відокремлюючи таким чином соціально сприйнятливі способи здійснення потенційних можливостей і схильностей людини. Необхідною умовою формування, розвитку та реалізації сутнісних сил є практична діяльність, під час якої відбувається залучення до здійснення інформаційного обміну нових потоків інформації, яка може містити так звану інфлайтну (позитивну) чи інфдакну (негативну) енергію (за Лобановою А.С. та Прилипенко В.Д.). Домінування однієї з них зумовлює загальний характер діяльності людини - конструктивний, якщо в інформаційних потоках переважає інфлайтна енергія, або деструктивний у випадку домінування енергії інфдакної^[181].

Звідси виходить, що розвиток сутнісних сил людини стає можливим лише за умов наявності зовнішнього потоку інформації, суб’єктивація смислів якого збільшує швидкість та ефективність інформаційного обміну у структурі людини, сприяючи тим самим розвитку її особистості як функціонального каналу взаємодії людини із суспільством.

Таким чином, сукупність сутнісних сил людини як відображення міри її залученості до системи суспільних відносин, являє собою якісну характеристику особистості, формування якої стає можливим за умов здійснення практично-перетворюючої діяльності.

Отже, аналізуючи сутнісні сили як атрибути людини, маємо можливість проаналізувати власне ті задатки, розвиток яких впливає, за нашою гіпотезою, на трансформацію способу організації соціального життя, що змінює основу свого функціонування, отримуючи характер переважно інформаційного обміну між людиною та навколишнім середовищем.

Досліджуючи механізм інформаційного обміну, що відбувається у структурі людини, зауважуємо, що необхідною умовою його здійс­нення є, в першу чергу, інформаційні задатки індивіда, розвиток яких забезпечує процес сприйняття, обробки, зберігання, використання, а також продукування інформації.

Найголовніша здібність, пов’язана із забезпеченням інформа­ційного обміну, виявляється у процесі отримання смислами певного значення (тобто їх відокремленість, цінність порівняно з іншими смислами). Умовою ціннісної селекції смислів стає, у першу чергу, наявність суб’єкта, носія свідомості, який володіє здібністю розпаковувати смисли та оцінювати їх через сприйняття інформації. Тому найважливіша характеристика особистості пов'язана із здатністю встановлювати певні відносини між смислами, специфіка яких полягає у їх суто духовній природі.

Наявність цієї властивості обумовлює формування такої характеристики людини, як духовність, що є відображенням ціннісної парадигми особистості, у відповідності з якою вона будує свою поведінку та сприймає навколишній світ. Ситуація відсутності відносин між смислами, тобто ієрархії їх цінності для людини, створює семантичний вакуум, непроявлений Світ або Ніщо, потенційність якого може бути актуалізованою, якщо виникає суб'єкт, що здатен відновити ці відносини^[182].

Встановлення відносин між смислами відбувається завдяки розвитку здібності до породження семантичних фільтрів, що являє собою другу важливу характеристику інформаційних властивостей людини. Значення цієї якості важко переоцінити, адже вона дозволяє відбирати окремі смисли, тобто здійснювати їх селекцію, відокремлюючи при цьому важливий для особистості смисл від інформаційного шуму, а з іншого боку - виконує функцію захисту особистості від інформаційного перевантаження. Іншими словами, семантичні фільтри являють собою своєрідну усталену форму, матрицю, відповідно з якою відокремлюються смисли. При цьому, виникнення того чи іншого семантичного фільтру у певній ситуації має спонтанний характер (в інших випадках - свідомий), тому якоюсь мірою передбачити дії людини за визначених обставин стає можливим лише за умов схожості їх смислової парадигми, що означає і схожість у спонтанних процесах породження семантичних фільтрів.

Це дає підстави розглядати окрему особистість як носія певного набору смислів, що складають собою унікальний і неповторний текст із своїми особливими смисловими пріоритетами (цінностями, переконаннями, ідеалами тощо). Розуміння такого тексту означає породження приблизно схожих семантичних фільтрів (адже існування однакових принципово неможливе), що дозволяє наблизити “чужий” текст до свого власного, знайти схожі смислові пункти у них. Успішність цього процесу визначається мірою порозуміння між людьми, що обумовлює вірогідну ефективність їх спрівпраці, дружні стосунки, шлюбні відносини тощо.

Безперервність інформаційного потоку, що надходить із зовнішнього нестабільного середовища, обумовлює необхідність саморегуляції людини як цілісної системи, що здійснюється як самоінтерпретація у відповідності з новою ситуацією, коли смислова парадигма особистості узгоджується із знов отриманими смислами (наприклад, інтеграція з іншими текстами, самозбагачення), виявляючи здібність до постійного оновлення смислової парадигми. При цьому реінтерпретація власного смислового контінууму, його оновлення має не довільний, а значущий характер, адже пов’язаний із принциповим збереженням індивідуального смислового тексту у поєднанні з оволодінням новими смислами, що отримують особистісного значення.

Це означає, що кожна особистість знаходиться у ситуації постійного вибору варіанту своєї поведінки із багатьох можливих. Здійснення цього вибору, оптимального для неї, являє собою результат узгодження смислової парадигми особистості з тими смислами, які розпаковуються, що відбувається у формі внутрішнього діалогу особистості із собою. На цьому базується процес власної реінтер- претації як постійної переробки смислових оцінок, виявляючи таким чином здатність до оцінювання смислів, яка забезпечує вибір одного (відносно атомарного) смислу на семантичному контінуумі, який є найціннішим для людини у даній ситуації.

Таким чином, інформаційні здібності людини забезпечують динамічність особистості, зберігаючи її відкритість до нової інформації, забезпечуючи її саморегуляцію та самовдосконалення у відповідності з новими смислами. В результаті створюється основа для здійснення процесів гомеорезу, які підвищують не тільки ефективність функціонування, але і забезпечують життєздатність особистості як системи інформаційного характеру.

Підключення людини до інформаційних потоків відбувається двома способами. Перший із них означає розуміння, оволодіння смислами через спонтанне породження суб’єктом нового фільтру, що відповідає наявній ситуації, яка обумовлюється не тільки новими текстами, але й іншими умовами життя. У цьому випадку розуміння являє собою перевідкриття конкретною людиною тих смислів, що були розпаковані до неї і закодовані у загальноприйнятій формі через символи та знаки мовлення. В результаті цього процесу людина підключається до семантичного поля людства, яке являє собою розпаковану протягом історичного розвитку частину смислового контінууму.

Засобами такого способу оволодіння смислами є навчання, спілкування, виховання. Здійснення їх стає можливим, як зауважувалося, завдяки виникненню фільтру, який звужує словарний смисл слова в ситуації, що обумовлюється певним текстом, а саме - його семантикою, або, якщо використовувати термінологію мовознавства, контекстом, тобто певною послідовністю та сполученням смислів. Так, наприклад, під час бесіди ми залучаємося до мовної гри, у якій використовуємо певні фрази для визначення важливих для нас аспектів значення слів, тобто смислів.

Такі мовні ігри можуть не тільки звужувати смисли слів, але і розширяти їх. Яскравим прикладом цього є таке явище, як використання метафор, алегорій тощо, коли знакова оболонка слова містить смисл, який для неї не характерний, а привласнення цього смислу відбувається через перенесення смислу з контексту на певне слово (наприклад, у віршах, ситуаціях непорозуміння) або, навпаки, створення нового смислу через їх сполучення (наприклад, поняття штучного інтелекту).

Треба зауважити, що процес розширення смислів виявляється можливим лише за умов підготовленості суб’єкта до сприймання такого сполучення слова та смислу, тобто потенційна готовність до породження відповідного фільтру розуміння. Ми маємо на увазу те, що “фільтри, які відповідають визначеній новій ситуації, надають високого значення словарно не проявленим (у даному слові) ділянкам” семантичного контінууму^[183]. Але і тут межа розуміння визначається тою особливістю людини, що вона здатна сприймати лише ті смисли, які очікує, але сама не може знайти.

Характерною ознакою символьної форми відображення смислів, на відміну від знакової (тобто слів), є те, що кожний символ несе усю множину смислів і не визначається контекстом (наприклад, мандала). Це означає, що у символах не існує вибірковості, селективності смислів, яка виявляється у словах під дією семантичних фільтрів, існування котрих визначається контекстом у широкому розумінні - ситуацією, певним набором та послідовністю смислів, за допомогою яких розкривається даний смисл. Тому семантика смислів розпаковується не через логічні побудови, а лише через входження у змінені стани свідомості, коли “відключаються” фільтри, що створюються парадигматичними утвореннями. Зняття таких фільтрів стає можливим не лише під час медитації, що отримала широкого застосування у східних філософських та релігійних вченнях, але й спонтанно як результат порушення обміну речовин, розлад сенсорного сприйняття, під впливом інтенсивних емоційних збуджень або в моменти критичних фізичних навантажень^[184].

Розпаковування смислів відбувається і через процес творчості, коли спонтанно виникаючі фільтри дозволяють оволодіти смислами, які залишалися ще нерозпакованими на семантичному контінуумі. Це процес створення ідей, гіпотез, теоретичних концепцій тощо. Його механізм досить детально пояснив В.В. Налімов у своїй монографії “Спонтанність свідомості”.

Виникнення ідей, з точки зору науковця, починається на рівні психічному, де відбувається первісна розпаковка смислів та їх попередня селекція. Зв’язок образів, що виникають тут, із досліджуваною проблемою ще не виявляється (з позицій логічного мислення). Далі на рівні дії вірогідної логіки відбувається обробка нових смислів, які отримують в результаті більшого значення, ніж старі. Логічне мислення впорядковує відкриті смисли, даючи їм визначення. Це означає ще більшу селективність, ніж на попередньому рівні. В результаті ми отримуємо так звані атомарні (або відносно однозначні) смисли.

Подібний відбір значень на семантичному полі обумовлюється такою властивістю людини, як намагання логізувати навколишній Світ, прагненням чіткого, впорядкованого його бачення, коли кожне явище чи дія має своє визначення. Це ж саме породжує неоднозначність у розумінні, наприклад, соціальних, політичних, економічних, культурних явищ або у тлумаченні художніх творів, коли різні точки зору часто-густо заперечують можливість існування іншої смислової парадигми у досліджуваному тексті.

Таким чином, в результаті пізнавальної діяльності людини, у процесі якої вона оволодіває смислами, семантична парадигма людства постійно розширюється, одночасно розсуваючи межі невідомого, збільшуючи тим самим обсяги нерозпакованих смислів. Тож і процес розуміння, як і пізнання є безкінечним, багатогранним і динамічним по суті, що обумовлює й активне прагнення людини осягнути всесвітню безмежність та свою роль і місце у ній.

Отже, перебіг генотипової та фенотипової інформації, що забезпечують, з одного боку, поєднання біологічної людини із фізичним та семантичним світом, а з другого - підключення особистості до світу соціального, забезпечується через посередництво психічного рівня, де виникають семантичні фільтри, що регулюють перехід інформації з рівня безсвідомого на рівень свідомості, таким чином селекціонуючи найбільш важливу для функціонування особистості інформацію.

Циркулювання фенотипової та генотипової інформації створює енерго-інформаційне поле особистості як форми існування її сутнісних сил. Умовою здійснення інформаційного обміну на рівні особистості при цьому стає розвиток здібностей суб’єкта, які обумовлюють можливість сприйняття, селекції, обробки, зберігання та продукування інформації, для реалізації чого формуються в процесі інформаційного обміну відповідні функціональні органи.

В результаті циркулювання інформаційних потоків у структурі особистості відбувається поступове збільшення обсягів інформації, залучених до інформаційного обміну, та прискорення темпів його здійснення, що викликає зростання напруженості енерго-інформа- ційного поля особистості, яке відчувається нею як протиріччя між бажаним та наявним, тобто отримує вигляд потреби.

Необхідність зняття цього протиріччя обумовлює активність людини, яка визначається мірою розвитку її сутнісних сил. Отримання активністю предметно-орієнтованого характеру визначає інтереси особистості як спрямованості на засоби задоволення потреби. У процесі реалізації потреби відбувається вихід сутнісних сил у зовнішнє середовище, який здійснюється як процес відчуження результатів їх дії від суб’єкта, що обумовлює існування сутнісних сил людини в об’єктивованій формі, зокрема, у вигляді засобів і засобів праці (техніка, засоби виробництва, поняття), людини як результату впливу об’єктивованих сутнісних сил на конкретного індивіда (культура), а також науки та філософії як колективного інтелекту певної епохи (технології, теоретичні моделі, філософські вчення тощо).

Специфічність відчуження результатів дії сутнісних сил людини, пов’язаних із здійсненням інформаційного обміну, полягає у тому, що процес відчуження є у той же час моментом їх породження, адже соціальна діяльність суб’єкта являє собою процес накопичення фенотипової інформації (у вигляді знань, вмінь і навичок) з наступним її використанням у процесі життєдіяльності для задоволення потреб певного рівня, що сприяє таким чином розвитку відповідного типу сутнісних сил особистості (виробничих, політичних або духовних).

Існування явища відчуження має позаісторичний характер і обумовлюється існуванням у соціумі поділу праці, влади, власності, управління тощо, тобто таких явищ, які передбачають спеціалізацію діяльності людей та розділ функцій, що вони виконують, тому певні види відчуження (а до них ми можемо віднести і відчуження результатів дії сутнісних сил. - С.М.) є, як відмічає Г. С. Кисельов, невід’ємною рисою соціальності^[185]. Інша справа, коли йдеться про окремі види відчуження (наприклад, відчуження праці), які пов’язані із певними конкретно-історичними епохами та зникають разом із ними.

Розвиток сутнісних сил, пов'язаних із здійсненням інформаційного обміну, в результаті поступового зростання інформаційних потоків між людиною та соціумом призводить до виникнення потреби в інформації як засобу подальшого розвитку її власних сутнісних сил. При чому інформації у таких її обсягах, отримання яких виявляється неможливим за існуючої форми відтворення соціального життя. Активізація цієї потреби обумовлює загальну спрямованість діяльності людини на процеси отримання, обробки, зберігання та використання інформації, створення нових засобів і встановлення інших принципів інформаційного обміну, які б відповідали потребам особистості щодо обсягів необхідної інформації, швидкості та продуктивності її циркулювання.

Таким чином, потреба людини у підтриманні сутнісних сил на достатньому для ефективного функціонування особистості рівні, а тим більше потреба у їх розвитку через підключення до нових інформаційних потоків та їх використання є духовною потребою, актуалізація якої стає рушійною силою, що породжує соціальний світ та інформаційну форму зв’язку у ньому.