Історія дослідження проблеми взаємозв’язку людини та цивілізації

Виникнення та розробка поняття цивілізації пов’язані з формуванням особистості як родової властивості людини, яка досягла високого рівня розвитку. Для визначення тієї стадії всесвітньо- історичного процесу, який відзначається високим рівнем розвитку соціальності людини, за часів Просвітництва А.Фергюссон починає використовувати термін “цивілізація”.

Протиріччя, що виникає у такій ситуації між особистісним та суспільним, помітив Ж.-Ж. Руссо, порівнюючи сучасний для нього стан суспільства у тих країнах, що першими досягли цивілізації, з ідеальним, “справжнім”. Відмова від природних суверенних прав індивідів на користь громадського суспільства, відмічає він, призвела до закріплення громадським союзом в особі держави економічної нерівності та політичного насильства, тому цивілізація з умови процвітання народів перетворилася на чинник їх занепаду, скочування до стану, гіршого ніж так зване “варварство”. Єдиним шляхом уникнення цього процесу є, як вважає Ж.-Ж. Руссо, натуралізація культури, тобто не повернення до грубого стану природи, а перетворення людей на таких “людей природи”, які здатні жити у суспільстві не сучасному, а майбутньому, ідеальному ¹.

Надання культурі важливого значення у створенні людиною оптимального суспільного устрою, що нівелює негативний вплив цивілізації, дає Ж.-Ж.

Засобом зняття суперечності між тілесним і духовним у людині є, згідно Ж.-Ж. Руссо, виховання. У процесі його людина отримує інформацію (переробляючи її на знання), що сприяє формуванню смислової парадигми особистості (її моральних принципів, норм поведінки тощо), отже, зміни у способах та змісті виховання може впливати не лише на формування особистості, але і на її соціальну активність. Впливи оцінюючого характеру (наприклад, з боку вихователя, вчителя тощо) на формування подібної смислової парадигми робить можливим поступове виправлення усіх недоліків суспільства та викорінення соціального зла.

Отже, виникнення поняття цивілізації та початок його розробки пов’язаний із діяльністю просвітників, що використовували цей термін для визначення високого ступеня розвитку соціальності людини. Серед ідей, що мають важливе значення у нашому дослідженні, відзначаються наступні. По-перше, це визнання того, що людина, створюючи умови для забезпечення свого існування, свідомо може змінювати їх, керуючись смисловою парадигмою, утвореною у процесі виховання за допомогою інформації гуманістичного спрямування (у просвітників вона розглядається у суб’єктивованій формі - знання), таким чином надаючи великого значення духовному розвитку людини у процесі формування оптимального соціального устрою. По-друге, погоджуючись з тим, що цивілізованість пов’язана з досягненням певного рівня розвитку суспільства, просвітники, мабуть, самі того не усвідомлюючи, висували ідею інтеграції людського суспільства, яка знаходить свого визнання лише у наш час.

Подальшого розвитку поняття цивілізації та визначення її специфіки дістали у роботах представників німецької класичної філософії. Так, І. Кант намагається визначити родо-видові характеристики культури та цивілізації. Культура, за І. Кантом, є мета, яку природа ставить собі в людському роді, але він досягає її через цивілізацію, тобто всезагальне громадське суспільство. Цивілізація у такому контексті розглядається як соціальні умови (своєрідна форма) реалізації культури (духовного змісту), які забезпечують індивідам свободу по відношенню до “зовнішніх” законів ціною підкорення її “внутрішнім” законам співжиття (тобто узгодженості з певними духовними законами, їх семантикою. - С.М.), що базуються на “категоричному імперативі” - вчиняй так, щоб максима твоєї поведінки у будь-який момент могла стати загальним природним законом. Це основний критерій поведінки людини в суспільстві, що сприятиме налагодженню етичних стосунків між людьми та формуванню, як ми сказали б сьогодні, коеволюційного способу їх соціальної життєдіяльності.

Соціальні протиріччя, які все ж таки неминучі, стануть, вважає І. Кант, джерелом розвитку єдності світової цивілізації у напрямку створення світового союзу держав як закономірного процесу, адже сама наявність таких протиріч стає джерелом історичної закономір­ності, що існує в людській історії та має об’єктивний характер. Вона полягає, на думку Гегеля, у наявності протиріччя між новим, доско­налішим та недосконалим, у якому також існує потенційна можливість досконалості^[134]. Деякі тенденції інтегративних процесів як історичної закономірності І. Кант бачить у сучасному для нього суспільстві: економічна взаємозалежність різних галузей виробництва, неможливість збільшити міць цивілізації за рахунок культури тощо^[135].

Таким чином, у німецькій класичній філософії виникають ідеї, пов’язані з розвитком поняття цивілізації як явища планетарного масштабу: уявлення про цивілізацію як про створену людиною форму реалізації духовного змісту соціальної життєдіяльності людей, а також визнання важливості розвитку духовності людини у процесі формування суспільства та культури.

Розуміння цивілізації як прогресу громадського суспільства знаходимо в раціоналістичних концепціях французьких істориків ХІХ століття, зокрема, виданнях Ф. Гізо “Історія цивілізації у Європі” й “Історія цивілізації у Франції”. Аналізуючи процес історичного розвитку у Європі у зв’язку з інститутами громадського суспільства (державою, законодавством, податковою системою тощо), автор визначає, хоч і дещо в менш абстрактній формі, ніж просвітники, основні ознаки цивілізації, більше того - критерій суспільного прогресу, найвищою сходинкою якого є цивілізація: “Говорячи про цивілізацію, ми одразу уявляємо собі розширення, збільшення суспільної діяльності та кращу організацію суспільних відносин (підкреслено нами. - С.М.): з одного боку, ми бачимо могутність і добробут суспільства, з другого - можливо рівний розподіл їх між окремими особами”^[136]. Це означає, що явище цивілізації, відображаючи зв’язок між людиною та суспільством, котрий здійснюється на засадах прогресу та справедливості, виявляється у якісних показниках їх розвитку, спрямування якого характеризується двома критеріями. Це, по-перше, ступінь оволодіння людиною своїми можливостями, які виявляються і реалізуються в суспільстві, відображаючись у його могутності та добробуті; по-друге, - місце гуманістичних принципів у процесах функціонування суспільства.

Таким чином, цивілізація стає ознакою високорозвинутого суспільства, яке базується на постійному вдосконаленні суспільних інститутів з метою формування оптимальної організації суспільного життя, що складає магістральну лінію суспільного прогресу.

Швидке становлення капіталістичних відносин сприяло зростаючому інтересу до явища цивілізації та її буржуазного типу як вершини суспільного розвитку. Тому видання Ф. Гізо не залишилися непоміченими та єдиними у своїй спробі пояснити таке явище, як цивілізація у її конкретних проявах. В Англії, наприклад, історик Г. Т. Бокль видав енциклопедичну роботу “Історія цивілізації в Англії”, а вже наприкінці ХІХ століття (відзначимо, забігаючи наперед) Р.

Таким чином, у розумінні французьких істориків ХІХ століття, до яких належали Ф. Гізо, Ф. Бродель та інші, явище цивілізації тісно пов’язане з поняттям історичного прогресу, результатом і вершиною якого є, на їх думку, буржуазна цивілізація. Крім того, їм належить ідея локальних цивілізацій, кожна з яких має свої особливі риси, що пов’язані як з географічними, економічними, так і з культурними особливостями того чи іншого регіону.

Поряд з цією точкою зору існувала і принципово інша, якої дотримувалися їх сучасники - А. Сен-Симон, Ш. Фурьє, Р. Оуен. Цивілізація для них не співпадає з буржуазним суспільством. Це лише останній етап першої стадії розвитку людського роду на шляху соціальності. Цивілізація виникає, на думку Ш. Фурьє, з утворенням політичних держав Давнього світу. Їй передують часи дикості, патріархату, варварства. Починаючись як визволення людини та її сил для прориву в царство гармонії, цивілізація капіталістичного етапу вступила у стан хаосу та зростаючої нерівності, “що вбиває у людині радісно-творче ставлення до праці” і тим самим вилучає один з головних способів її самореалізації ^[139].

У А. Сен-Симона з’являється дещо інше розуміння цивілізації та критеріїв її прогресу. Аналізуючи дане явище, він приходить до висновку, що критерієм прогресу цивілізації від Сократа до сучасності було удосконалення планування соціальної організації на засадах накопичення досягнень в галузі наук, мистецтв і ремесел шляхом їх комбінування та найкращої організації.

У зв’язку з цим А. Сен-Симон вводить поняття асоціації, під якою розуміється своєрідна спілка індивідів з приводу спільного колективного виробництва та розподілу життєвих благ і духовних цінностей з метою загального щастя. Особливостями асоціації А. Сен- Симон вважає загальний добробут, громадське виховання дітей і колективно-трудівницькі стосунки в асоціації, на засадах чого відбудеться зміна соціальних звичок індивідів, відкриття і розвиток їх талантів. Утворення всесвітньої асоціації - ось найвище досягнення самої цивілізації у світовому масштабі, робить висновок А. Сен- Симон^[140].

Безумовно, деяка утопічність у розумінні А. Сен-Симоном можли­вого світового співтовариства присутня, але раціональне зерно у цьому є: зміна форми соціальної організації людей (у А. Сен-Симона “вільна асоціація індивідів”) передбачає необхідну зміну парадигми як наукової й економічної, так і культурної та загальнолюдської, без котрої неможливе справжнє “мистецтво суспільного будівництва”, а саме до необхідності такої зміни у всіх сферах суспільства ми сьогодні і прийшли, говорячи про формування світового співтовариства.

Отже, у соціалістів-утопістів вперше свідомо з’являється ідея щодо єдиної людської цивілізації, яка сприятиме змінам у соціальній поведінці людей, розкриттю їх талантів і можливостей. Іншими словами, формування світового співтовариства сприятиме зміні соціальних норм і пріоритетів, у центрі яких опиниться людина, що отримає можливість для розвитку своїх здібностей і талантів, ставши у той же час володарем світу.

На жаль, вже у другій половині ХІХ століття ці ідеї поступилися місцем соціал-дарвінізму, прихильники якого (зокрема, Г. Спенсер) вважали, що суспільство розвивається за законами еволюції, як і біологічні види. Тому цивілізація у їх розумінні має не прогресивний, а еволюційний характер і напрямок її руху передбачити неможливо. Відстоюючи таку позицію, Г. Спенсер приходить до заперечення самої ідеї суспільного прогресу. Він вважає, що вдосконалити суспільне життя неможливо взагалі, тому що процес еволюції має стихійний характер і спрямований лише на рух від однорідності до різнорідності.

Такий підхід мав великий вплив на формування та розвиток наступних теорій цивілізації, орієнтованих на позитивне знання. Але він не став єдиною парадигмою в розвитку поглядів на явище цивілізації. У 1877 році з’явилася дуже відома у свій час робота Л. Моргана “Стародавнє суспільство, або дослідження ліній людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації”. Не відхиляючись в основному від традиційного розуміння цивілізації як громадського суспільства, яке представлено в особі держави, автор характеризує її (цивілізацію. - С.М.) як політичну організацію, яка протистоїть дикості та варварству, де не існувало політичної організації. Серед факторів, що забезпечують циклічність і закономірність розвитку територіально відокремлених один від одного первісних суспільств, результатом чого є виникнення цивілізації, Л. Морган визначив винаходи та відкриття, розвиток “ідеї управління”, еволюція сім’ї та шлюбу, зміна форм власності ^[141]. На цій основі, на думку Л. Моргана, і виникає цивілізація як природно-історичний результат розвитку первісного суспільства, з яким вона пов’язана генетично, але від котрого принципово відрізняється рівнем розвитку та соціальним устроєм.

Треба додати, що при цьому Л. Морган не вважає буржуазну цивілізацію найдосконалішою формою організації буття, адже “час, який пройшов з приходу цивілізації, - це мізерний час, який прожило людство, мізерний час, який йому ще треба прожити, - пояснює Л. Морган. - Завершення історичного поля діяльності, єдиною метою якої є багатство, загрожує нам загибеллю суспільства, бо воно має у собі елементи свого особистого знищення. Демократія та управління, братерство у суспільстві, рівність прав, загальна освіта освятять наступну, найвищу сходинку суспільства, до якої постійно прагнуть досвід, розум та наука (підкреслено нами. - С.М.). Воно буде відродженням - але у найвищій формі - свободи, рівності та бра­терства давніх родів”^[142]. Це означає, що спрямовуючою ланкою у розвитку суспільства повинні бути: по-перше, досвід як знання людини про способи соціальної поведінки, що вона отримує у процесі своєї практичної предметно-перетворюючої діяльності; по-друге, розум як засіб забезпечення ефективної життєдіяльності людини у суспільстві; по-третє, наука як важливий чинник розвитку сили людського розуму та суспільного прогресу.

Таким чином, трактування явища цивілізації як результату природно-історичного розвитку первісного суспільства знаходиться у Л. Моргана в межах традиційного розуміння: цивілізація - це громадський стан суспільства. Але відмінність цієї теорії полягає в тому, що автор не тільки зробив спробу визначити фактори розвитку первісного суспільства, які ведуть до виникнення цивілізації, але і звернув увагу на те, що рівень розвитку людства визначає його соціальну організацію - суспільну, яка базується на родах і племенах, та політичну, основою якої є спільність території та власності. Продуктивною виявилася думка і щодо буржуазної цивілізації, яка, з точки зору Л. Моргана, не є вершиною прогресу, а тільки переходом до більш високої стадії суспільного руху, що визначається дією трьох складових прогресу - досвіду, розуму та науки, стадії, яку згодом філософи та соціологи визначатимуть як етап інформаційного розвитку.

Розуміння цивілізації у її науково-технічному аспекті знаходимо у дослідженні світової історії, здійсненому М. Вебером. Світова історія, згідно з ним, являє собою історію всесвітньо-історичних культур, які, не зважаючи на свою унікальність, мають деякі спільні риси. Кожна з них у своєму розвитку проходить період молодості, зрілості та занепаду. При цьому розвиток кожної культурно-історичної цілісності визначається трьома факторами: духовним (релігія, філософія, мистецтво), науково-технічним, який, власне, відображається у понятті цивілізації, та соціальним, кожний з яких співвизначає роль у розвитку культурно-історичної цілісності двох інших. Тенденція цивілізації у цьому процесі - генералізуюча, а тенденція культури - індивідуа­лізуюча.

Звідси виходить, робить висновок М. Вебер, що людство в цілому являє собою життєвий процес, який містить в собі народи, що послідовно змінюють один одного, виконуючи у глобальному соціумі певні задачі та функції. При цьому, поряд з природною необхідністю циклічних змін основних сфер суспільного життя, типів історичних часів тощо, людство має здатність вільно самовизначатися, що передбачає, з одного боку, альтернативність історичних шляхів розвитку, а з другого - неможливість повернутися з обраного історичного шляху. Орієнтирами історичного процесу та найвищими цінностями людства виступає духовний фактор, зокрема, світові релігії¹¹, що сприяють формуванню таких якостей особистості, які виявляються цінними для певного типу суспільства, а спрямовуючою ланкою суспільного прогресу - науково-технічний фактор (цивілізація). Так свого часу протестантизм заклав ідеологічні засади формування людини з якостями, що сприяли розвитку капіталістичних відносин^{[143] [144].}

Отже, філософський доробок М. Вебера відіграв велику роль у розвитку поглядів на явище цивілізації, поєднуючи його з науково- технічними досягненнями, які визначають ступінь цивілізованості певного народу. Та тут треба підкреслити і деякі інші його конструктивні думки. По-перше, це визнання М. Вебером інтегруючої функції цивілізації; по-друге, формулювання ідеї щодо багатоваріантності шляхів історичного розвитку людства та неможливість його зворотного розвитку; по-третє, що особливо важливе для нашого дослідження, спостереження про існування залежності між соціальним типом людини, що формується як засада формування певного типу суспільних відносин, та способом відтворення соціальності людини.

Питання сутності та природи цивілізації дістало свого розвитку у роботі відомого соціолога кінця ХІХ - початку ХХ століття Е. Дюрк- гейма. Намагаючись знайти зв’язок, який обумовлює існування сус­пільства, що самотрансцендує усіх своїх членів, він приходить до висновку про те, що джерелом цілісності суспільства є спільність почуття по відношенню до мети та ідеалів, яке являє собою гро­мадську релігію (що означає спільність духовного характеру). Вона поєднує людей з такою силою, що її не може подолати навіть технічний прогрес. При цьому існує два типи солідарності людей, яка робить можливим існування суспільства.

Розглядаючи історію людства, Е. Дюркгейм зауважує на тому, що у первісних суспільствах, де індивід майже не відрізняє себе від колективу, існує відповідний соціальний тип, який характеризується відсутністю будь-якої централізації. Соціальне життя, що формується з цього джерела, має у своїй основі механічну солідарність, яка виникає із схожості індивідів, свідомість яких цілком “вкрита” колективною свідомістю. Тоді, вважає Е. Дюркгейм, індивідуальність людини дорівнює нулю. Зв’язок, який виникає між людиною та суспільством, нагадує зв’язок між річчю та людиною^[145].

Цивілізації як такої ще не існує: вона виникає разом із поділом праці, наслідком якого стає і формування певних потреб. Саме вони надають ціну самій цивілізації, що, за Е. Дюркгеймом, сама по собі не має ніякої внутрішньої цінності. На основі поділу праці формується й інший тип солідарності, який визначається як органічна солідарність. Вона передбачає, що індивіди відрізняються один від одного, тобто є індивідуальностями. Різноманіття тим більше, чим значніше розвиток “індивідуальних типів”^[146]. А це призводить до того, що разом з індивідуальністю частин зростає й індивідуальність цілого. Це означає, що “суспільство стає більш здатним рухатися узгоджено, тоді як кожний з його елементів виконує більше власних рухів”^[147].

Особливість соціального зв’язку, що виникає при наявності органічної солідарності, полягає в тому, що природа соціальної діяльності тут принципово нова: вона пов’язана з тією функцією, яку виконує людина, тобто з професійною діяльністю. Це призводить до формування іншої закономірності соціального життя при органічній солідарності: спеціалізація кожного ставить його в залежність від інших, від суспільства взагалі саме тією мірою, якою він відрізняється від них. Спеціалізована функція, яку виконує людина, передбачає існування іншої людини, професійна функція якої відрізняється від її власної. Разом ці функції створюють єдину систему^{[148] [149]. При цьому прогрес поділу праці залежить від кількості індивідів, які мають можливість впливати та реагувати один на одного.}

Виходить, що міра залежності людини від суспільства тим більша, чим розвинутішим є поділ праці, а це означає, що розвиток останнього обумовлює, у свою чергу, необхідність для людини встановлювати все більшу кількість зв’язків із суспільством для узгодженого розвитку як самого суспільства, так і індивідуальності кожної людини окремо. З іншого боку, діяльність людини має тим більший суб’єктивний відбиток - особисті знання, вміння, навички, творчий потенціал - чим більше спеціалізована її праця, чим більш розвинутим виявляється суспільний поділ праці.

Отже, цивілізація з органічного явища на початку людської історії все більше перетворюється на явище соціальне, адже для людини не існує іншого способу буття за нових умов, коли відбуваються зміни в обсягах і щільності окремих суспільств. Цей розвиток стає можливим через виникнення певних потреб, що пов’язується Е. Дюркгеймом також з поділом праці. І в цьому свою роль відіграє цивілізація, яку розвиватися штовхають послуги, що вона не надає, тобто незадоволені потреби людини. Тож цивілізація у цьому сенсі може розглядатися як відображення поділу праці^[150].

Таким чином, концепція цивілізації, запропонована Е. Дюрк­геймом, поставила спосіб соціального буття людини в залежність від розвитку поділу праці і потреб, які є наслідком останнього. Виходить, що чим чисельніше людство, чим більша кількість можливостей взаємодії окремих індивідів і сила та швидкість цих взаємодій, тим інтенсивніше соціальне життя. Ця інтенсифікація, в свою чергу, і створює цивілізацію як явище саме соціального буття людини.

Вихід на початку ХХ століття книги О. Шпенглера “Занепад Європи” пов’язаний із розробкою явища цивілізації у його кількісних показниках. Відстоюючи деякою мірою песимістичний погляд щодо можливості суспільного прогресу, взаємопорозуміння та інтеграції різних культур, О. Шпенглер запропонував ідею про множинність еквівалентних культур. “Людство - пусте слово, - пише він. - Варто тільки вилучити цей фантом із кола проблем історичних форм, і на його місці перед нашими очима з’явиться раптове багатство форм... Я бачу феномен багатьох культур, що з первісною силою виростають із країни, котра їх породила, до якої вони суворо прив’язані протягом усього свого існування, і кожна з них робить на свій матеріал - людство - свою власну форму, у кожної своя власна ідея, власні пристрасті, власна смерть”^[151].

Заперечуючи наявність загальних закономірностей історії та можливості взаємодії локальних культур, їх інтеграції, О. Шпенглер визначає загальні фази циклічного розвитку кожної з них. Перша фаза - фаза зародження культури, яка виникає раптово, коли транс­цендентний прафеномен уперше розкриває себе у зовнішніх проявах; друга пов’язана з процесом її зростання - саморозкриття, саморозвиток культури, її духовного змісту в усіх сферах життєдіяльності людей; третя фаза визначає розквіт культури, тобто стан максимальної реалізації її внутрішніх потенцій; четверта зумовлена занепадом культури, коли глибинні можливості культури вичерпано і вона переходить від органічних до механістичних форм. Починається фаза цивілізації - період експансії та мілітаризму, відображаючи перевагу кількісного принципу над якісним, який домінує у культурі. Ознакою переходу до фази цивілізації є “омасовіння”, яке проникає у всі сфери людського життя. Символами цього процесу є великі міста замість селищ і невеличких міст. Своє доповнення принцип “омасовління” знаходить у глобалізації форм і способів людського існування - господарства, політики, техніки, науки тощо. Це, в свою чергу, свідчить про домінування у житті людини “цивілізації” принципу простору над принципом часу^[152]. П’ята фаза означає загибель фізичну (античність) або закостеніння (Китай), коли творчі потенції культури вже вичерпано^[153].

Подібні погляди щодо циклічності розвитку суспільства за аналогією з життєвим циклом не вперше виникають у О. Шпенглера: задовго до нього такі ідеї виклав російський історик культури М.Я. Данилевський у книзі “Росія та Європа”, де він здійснює аналіз всесвітньо-історичного процесу через дослідження культурно- історичних типів як етапів прогресивного розвитку людства, що змінюють один одний у часі та просторі^[154].

Таким чином, М.Я. Данилевським, а згодом і О. Шпенглер зробили крок дещо в іншому напрямку, розвиваючи ідею про існування локальних культур, виникнення цивілізації у яких пов’язується з розкриттям усіх потенцій певної культури (М.Я. Данилевський), що переживає розквіт, або, навпаки, стає етапом її занепаду (О. Шпенглер).

Своєрідну теорію цивілізації розробив А.Дж. Тойнбі, що стала відома як “теорія виклику-відповіді”. Виділяючи цивілізацію як локальне явище, що являє собою одиницю історичного дослідження, у контексті якого тільки і можна зрозуміти долю окремих держав і народів, А.Дж. Тойнбі визначає ціле (наприклад, Західна Європа), котре складається з частин (відповідно, Англію, Францію, Нідерланди тощо), що стають суб’єктами Викликів (або певних завдань, які повинна вирішити дана цивілізація для свого подальшого існування. - С.М.). Деякі з них, достойно відповідаючи на Виклик (тобто знаходячи оптимальне вирішення нагальних проблем. - С.М.), розвиваються, отримуючи новий Виклик, інші - застигають у своїх формах або гинуть. Найвищим прогресом, згідно А.Дж. Тойнбі, є така Відповідь, що забезпечить позачасове існування людства, яке ототожнюється автором із Всесвітньою Церквою.

Критерієм оцінки цивілізації, за А.Дж. Тойнбі, являється адекватне проявлення себе, тобто її розквіт. Це цивілізації, які, по-перше, незалежні та самодостатні (наприклад, Єгипетська, Антична) або цивілізації-супутники, що отримали імпульс від розвиненого суспільства (наприклад, Японська, Корейська - від Китайської); по­друге, ізольовані (Андська) чи неізольовані (Єгипетська, Шумерська, Індська), котрі так або інакше взаємодіяли; по-третє, з’являються безпосередньо з первісної чи формуються на засадах попередніх цивілізацій.

Серед факторів, які є передумовами переходу від старої цивілізації до нової автор визначає наступні. По-перше, наявність світової держави на кінцевій стадії вже приреченого суспільства; по-друге, наявність церкви, яка виникає ще в надрах старого суспільства та стає осередком нового; по-третє, хаотичне вторгнення варварів, які переживають свої “героїчні часи”.

На базі цього А.Дж. Тойнбі виділяє два періоди в історії людства: доцивілізаційний період первісного суспільства, на пізніх етапах якого відбувається перехід до відтворюючого способу господарювання, та період цивілізаційного розвитку, коли через конкретні соціокультурні прояви форми людство поступово формує релігійно-моральні цінності та починає інтегруватися у глобальну соціальну спільноту^[155].

Таким чином, концепція А.Дж. Тойнбі знаходиться в руслі напряму, який пізніше отримав широкого розповсюдження, і згідно якого цивілізація являє собою локальне явище і ототожнюється з конкретною соціальною спільнотою - народом, культурою тощо, про рівень розвитку яких свідчить здатність до інтеграції та формування позачасових моральних цінностей.

Спроби визначити пріоритетність духовної складової особистості та її роль у формуванні суспільних відносин ми знаходимо в українській філософії ХІХ століття, у якій особливості відображення проблеми людини як основи формування суспільства дістали свого обгрунтування у творчості Г.С. Сковороди, М.В. Гоголя, П.Д. Юрке- вича, П.О. Куліша та інших.

Особливістю української філософської традиції з досліджуваного питання є розуміння того, що людина являє собою мікрокосм, який можна осягнути лише через заглиблення у своє духовне існування, яке означає існування у світі позачасових цінностей, оволодіти якими здатен кожен. Звідси інтерес до засобів пізнання духовного - символів (філософія Г. С. Сковороди), кожний з яких містить множину варіантів їх розуміння, обумовленого факторами суб’єктивного характеру.

Універсальним символом, що поєднує у собі загальнолюдську смислову парадигму, ідеї космічного розуму, добра та краси, є Бог, духовний початок, якому підкоряється фізичний світ, та у відповід­ності з яким повинна жити людина, керована ним.

Духовний початок людини визначає її свідому поведінку та здоровий глузд, адже у серці як осередку духовного життя виникає усе те, що потім реалізується у зовнішньому світі та поєднує людину із богом (ширше - світом семантичним. - С.М.). Тому великого значення отримує мистецтво як засіб розвитку духовності людини та її спрямовуюча ланка, що повинна, на думку М.В. Гоголя, закріплювати у свідомості людини моральні норми та цінності, а також створювати умови для виявлення її найкращих духовних якостей^[156].

У той же час унікальність, неповторність кожної окремої особистості визначається шляхом її самовдосконалення та самореалізації, який полягає у здійсненні особистих здібностей в улюбленій справі, що робить людину щасливою, надаючи їй незалежність та душевний спокій, створюючи таким чином можливість побудови ідеального суспільства.

Отже, українська філософія ХІХ століття звертається до розробки, у першу чергу, проблеми людини як духовної істоти, розвиток якої здатен перетворити весь суспільний устрій, що повинен будуватися навколо духовних потреб людини та відповідати вимогам розвитку найвищих із них, закріплюючи таким чином філософські засади розвитку поглядів на людину як основу формування певного типу зв’язку між людиною та суспільством.

Таким чином, усе різноманіття визначень цивілізації, що розробляються в історії філософії, можна поділити на чотири групи, які відрізняються напрямком дослідження цього явища. По-перше, це розуміння цивілізації як високого рівня розвитку соціальності людини, який характеризується формуванням громадського суспільства та певних соціальних умов буття (просвітники, німецька класична філософія, французькі історики ХІХ століття, Л. Морган, Е. Дюркгейм та інші). По-друге, визначення цивілізації як якісної характеристики науково-технічного розвитку суспільства, що має інтегруючий характер (А. Сен-Симон, М. Вебер). По-третє, розуміння цивілізації як локального явища (Г. Т. Бокль, Ф. Гізо, Р. Альтаміра, А.Дж. Тойнбі та інші). По-четверте, ототожнення цивілізації з періодом занепаду культури, експансії та мілітаризму (О. Шпенглер).

Особливого значення має при цьому розробка проблеми людини, розвиток духовності якої обумовлює її свідому діяльність та поведінку, формуючи, таким чином, духовні засади певного типу суспільного устрою (наприклад, просвітники, німецька класична філософія, українська філософія та інші).

Тож можна стверджувати, що виникнення поняття цивілізації пов’язано із становленням особистості, яка являє собою рушійну силу суспільного розвитку, що впливає на його напрямок, визначаючи загальні особливості цивілізації, яка формується. Розвиток поняття цивілізації відбувається у напрямку відображення посилення значення духовних засад людського існування у процесах функціонування суспільства та вирішальної ролі його смислової парадигми у формуванні домінуючого способу відтворення соціальності людини.