5.2. ТЕОРЕТИЧНІ АЛЬТЕРНАТИВИ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Розвиток ідей лібералізму в межах економічної теорії отримує нове звучання в контексті осмислення процесів міжнародної економічної інтеграції. Проблеми, що розглядалися в рамках лібералізму та неолібералізму, їх про­тистояння кейнсіанській теорії, наповнюються новим змістом, який дозволяє не тільки більш широко інтерпретувати саме поняття економічної свободи, пов'язуючи його з сутністю та структурою економічних відносин, але й розробляти концепції, які зближують ідейне протистояння теорій, що відстоюють необхідність державного втручання і реіулювання економічного розвитку та домінування в цьому процесі вільної реалізації економічних інтересів та здібностей агентів економічного розвитку.

Останнім часом розгорається дискусія щодо розвитку ліберальних ідей та їх адаптації до сучасної економічної ситуації України, враховуючи пріоритетність інтеграції до європейського політико-економічного простору [4; 8; 9; 18; 19; 33; 34; 38; 46]. Для України така дискусія є досить актуальною, оскільки сам економічний лібералізм та його теоретичні модифікації, що осмислюються у світовій та вітчизняній науці у зв'язку з міжнародною економічною інтеграцією та інтернаціоналізацією світової економіки, отримує інколи протилежні інтерпретації [47-49; 51-53; 56; 57]. Фактично інституціоналізацію економічної свободи можна розуміти як процес обмеження можливості вільно реалізовувати наявний економічний потенціал. Економічна свобода є жорстко детермінованою, що призводить до усвідомлення наявності інституціональної де термінації свободи, обумовленої протиставленням двох планів: свободи необмеженої, яка зберігається за об'єктивною дією рушійних сил економічного розвитку, та свободи обмеженої, яка надається економічним агентам у вигляді об'єктивованого реіуляторного втручання в економіку державних або наддержавних інститутів. У цьому контексті важливо розуміти теоретичну основу трансформації, яка відбувається у сфері осмислення економічної свободи, враховувати логіку інституціональної детермінації свободи, що пропонується в деяких напрямах економічної думки.

Перш за все, уваїу привертають неоліберальні напрями економічної думки, що сформувалися в 50-х рр. XX ст. та об'єктом яких стала міжнародна економічна інтеграція. До найбільш виразних напрямів економічного неолібералізму цього періоду належать ринкова та ринково-інституціональна школи.

Ринкова школа (Р.Арон, Ж.Роефф, В.Репке), ґрунтуючись на ідеях де Бірса, Вінера і Байє, в працях яких було сформульовано теорію митних союзів у безпосередньому зв'язку з міжнародною економічною інтеграцією та у про­довження піднятої ще А.Смітом, Д.Рікардо, Мак-Куллохом проблеми митних союзів, основним ідеалом інтеграції вважала вільну конкуренцію та вільні дії ринку. Всупереч кейнсіанству, лібералізм ринкової школи розвивав ідею про несумісність економічної свободи та державного реіулювання економіки. Основною тезою представників ринкової школи стало твердження, що втручання держави в економічне життя країни має призвести до порушення нормального функціонування господарського механізму, до дезинтеграцїї країни. Розширене тлумачення економічної свободи, яка набувала соціально значущого ціннісного змісту, поширювалося на розуміння структури економічних відносин не тільки в межах країни, але й у межах спільного економічного простору для кількох країн. Ринкова школа стверджувала необхідність повної економічної інтеграції як процесу створення єдиного ринкового простору поза межами однієї країни, оскільки саме в цьому процесі можливим є забезпечення повної свободи ринкових сил і конкуренції, а також рівних умов руху товарів і факторів вироб­ництва.

Лібералізм ринкової школи у питаннях міжнародної економічної інтеграції отримував виражений наднаціональний характер. Наприклад, Р.Арон вважав [1], що дві національні економіки вважаються найбільш інтегрованими, якщо угода між резидентами двох країн ідентична угоді між резидентами однієї країни. Цим, фактично, закладалася основа для детермінації певним рівнем економічної свободи розвитку ∏ 375 h національної економіки країни та зворотним впливом позитивних тенденцій в економіці країни на міжнародний економічний простір.

Досить жорстке протиставлення ліберальної позиції ринкової школи кейнсіанським постулатам про державне реіулювання економіки дещо пом'якшується в ринково- інституціональній школі (К.Армстронг, Б.Балаши, М.Бійє, Ж.Вейлер, Г.Кремер, М.Портер). Розвиваючи ідею економічної свободи як основи міжнародної економічної інтеграції, рин- ково-інституціональна школа наполягала на певному компро- місіміжринковимитадержавнимиреіулятивнимимеханізмами міжнародної економічної інтеграції. На концептуальному рівні ∏ 376 h

стверджувалося, що державний реіулятивний механізм може мати компроміс з ринковим механізмом за умови координації економічної політики держав, реіулювання економіки та обмеженого, але необхідного втручання держави в дію ринко­вого механізму. Ця концепція фактично наближалася до ідей, що розвивалися в рамках класичного підходу, про самореіуля- цію ринку, що давало можливість прийняти кейнсіанську точку зору про абсолютну необхідність реіулювання ринку з боку держави.

Концепція ринково-інституціональної школи пропо­нує розподіл форм інтеграції на інституціональні та неінсти- туціональні групи. Перша група передбачає здійснення економічної інтеграції на основі створення спільних органів, тобто на основі практичної реалізації принципу взаємодоповнення ринкового і реіулюючого механізмів. Інша група включає в себе ті види економічної інтеграції, які виникають як на основі реалізації принципу взаємодоповнення, так і на основі виключного пріоритету ринкового механізму, коли участь держави в цих процесах або зведена до мінімуму, або ж повністю відсутня.

Інституціональний підхід до інтерпретації економічної свободи, який демонструє ринково-інституціональна школа, підтримує дихотомію, в якій економічна інтеграція водночас є процесом і певним станом економіки, що визначається економічною політикою держави. На думку представників ринково-інституціональної школи, процес економічної інтеграції передбачає проведення системи заходів, завдяки яким зникає дискримінація між господарськими одиницями, а відношення знаходить свій прояв у вигляді відсутності тієї чи іншої форми дискримінації іноземних партнерів. Через це, процес економічної інтеграції суттєво відрізняється від звичайного співробітництва, адже останнє включає дії, що мають за мету зменшення дискримінації, а процес економічної інтеграції включає засоби, застосування яких призводить до пригнічення тих чи інших форм дискримінації.

У середині 60-х років завдяки критиці з боку деяких французьких, англійських та італійських економістів неолібе­ральних підходів до економічної інтеграції поширення набула структурна концепція економічної інтеграції. Погляди окремих представників структурної школи мають суттєві відмінності, але їх об'єднує спільна критична позиція щодо традиційної теорії міжнародної торгівлі, а також прагнення довести, що структурний аспект економічної інтеграції є раціональною, оптимально збалансованою в територіально- економічному і соціальному плані господарською структурою в єдиному інтеграційному просторі, що ґрунтується на оптимальній економічній політиці. Представники структурної школи (А.Маршал, М.Мюрдаль, А.Нарбаль, П.Стритен, Ф.Перру) вважали, що вільний рух товарів і факторів вироб­ництва призводить до нерівномірності економічного розвитку окремих регіонів країн. На відміну від ринкової та ринково- інституціональної шкіл, у цій концепції головну уваїу звернено на узгодження окремих галузей економічної та соціальної політики між урядами країн-учасниць певного міжнародного економічного об'єднання. Прийняття тези про природну внутрішню суперечливість між окремими ланками суспільства, нерівномірність соціально-економічного розвитку територій давало можливість стверджувати, що інтеграційний процес повинен забезпечити соціальну рівність, рівномірний розвиток країн і регіонів.

Утворення такого простору передбачає обґрунтування наддержавного підходу, оскільки він є не просто сукупністю, об'єднанням кількох держав в межах єдиного господарчого утворення, а своєрідним досконалим господарським орга­нізмом. Завдяки такому концептуальному положенню представники структурної концепції розглядають економічну інтеграцію як процес, який сприяє встановленню оптимального співвідношення національних програм економічної політики із забезпеченням вигод завдяки міжнародному співробітництву. Останнє в межах положень структурної школи стає можливим лише на стадії формування наддержавних і наднаціональних утворень, які мають спільний єдиний економічний простір, тобто за умов, коли фактично відбувається взаємопроникнення національних економічних систем та відповідна зміна їх структури. Результатом такої якісної еволюції економічних систем має стати синергізм, тобто вища ефективність створеного в процесі інтеграції утворення порівняно з його окремими частинами до об'єднання, що, власне, і розглядається як мета будь-якої інтеграції. При цьому повна економічна інтеграція, відповідно до концепції структурної школи, витлумачена як інтеграція національних економік, сприяє формуванню системи економічних зв'язків між раніше відокремленими економічними системами. З точки зору розвитку ідей неолібералізму важливим у цьому разі виявляється те, що умови повної економічної інтеграції формуються не стільки свободою дії ринкового механізму, скільки скоординованою економічною політикою держав, яка впливає на пом'якшення нерівномірності економічного розвитку окремих країн, що задіяні у створенні єдиного інтеграційного комплексу, спрямованої на уніфікацію основних структурних елементів національних економік. Замість поступки кейнсіанству, як у випадку з ринково-інституціональною школою, струк- іурна школа просто знімає проблему державного втручання в процеси економічної інтеграції, замінюючи цей механізм "знеособленою" спільною координованою політикою держав.

Позиція структурної школи дала можливість певного пом'якшення кейнсіанської позиції в деяких напрямах економічної думки та введення ліберальних ідей до її контексту в процесі теоретичного осмислення проблем міжнародної економічної інтеграції. В цьому аспекті уваїу привертає дирижизм, який у загальному сенсі можна розглядати як неокейнсіанський підхід до міжнародної економічної інтегра­ції. Представники дирижистської концепції (М.Алле, Л.Арман, Д.Кіндер, Ф.Перу, Ж.Рюеф, С.Хоффман) виявляють тради­ційну для кейнсіанства недовіру до пріоритетності ринкового механізму у розвитку інтеграційних процесів, вважаючи, що тільки керована економіка має право на існування. Але ця проблематика дещо звужується, внаслідок чого дирижизм у теоретичному плані особливу ваіу приділяє розробленню принципів індикативного державного планування, принципу вибіркової державної економічної політики, концепції підтримки привілейованих галузей, корпорацій тощо. Реалізація економічної свободи в межах дирижизму майже не зважає на сферу приватного монополістичного бізнесу, оскільки рушійною силою міжнародної економічної інтеграції визначається інституціонально-політичний механізм. Важли­вим для розуміння принципової позиції дирижизму виявля­ється те, що основними суб'єктами економічної інтеграції він визнає самі держави. Це дає можливість розглядати економічну інтеграцію як процес ліквідації дискримінації між економічними агентами країн і координації спільної еко­номічної політики великих масштабів, що здійснюється з метою визначення основних економічних напрямів розвитку країни та передбачає обов'язковий "баланс сили між державами- членами", які беруть участь у створенні єдиного економічного простору і єдиного наддержавного утворення.

Останній момент характеризує сутність дирижизму, вказуючи на пріоритетність у процесах міжнародної економіч­ної інтеграції міжурядової взаємодії (звідси й інша назва дирижизму - міжурядовий підхід). На думку представників дирижизму, умовою повної інтеграції є не тільки вільний рух товарів і факторів виробництва, але й координація макроекономічної політики держав, яка повинна пом'якшити нерівномірність економічного розвитку країн. Дирижизм в важає, що кожна країна-член інтеграційного об'єднання по­винна відмовитись від самостійного проведення зовнішньо­економічної політики і передати ці функції наднаціональним інститутам, які, застосовуючи відповідні інструменти, мають визначати процеси загального прийняття рішень та здійснення контролю щодо компетенції інститутів держав-членів у межах єдиного економічного простору. Безпосередньо ж процес економічної інтеграції зводиться в межах дирижистських концепцій до складного механізму міжурядової взаємодії на основі перемов, що відбуваються у сфері вироблення і реалізації економічної та соціальної політики. Логіка дирижизму фактично передбачає детермінацію економічної свободи досить жорсткою інституційною ієрархією, адже саме національні уряди не повинні цікавитися проблемами національної економіки, віддаючи переваїу проблемам державної економічної політики та виробленню спільної економічної політики в межах єдиного економічного простору і наддержавного утворення, до якого країна інтегрується.

Але невирішеною проблемою в дирижизмі залишається визначення конкретної форми, яку отримає в результаті міжурядової взаємодії міждержавне утворення у межах єди­ного економічного простору, а також безпосередньо причин, основних рушійних сил, що зрештою дозволяють узгоджувати економічні інтереси всіх суб'єктів економічної інтеграції.

Подальший розвиток ідей інституціоналізму відбувається в рамках неофункціоналізму, який, за окремим положенням, є теоретично близьким до структурної школи, принципи якої розширюються за рахунок застосування системного підходу до економічної інтеграції. Представники неофункціоналіз­му (Е.Хаас, Л.Ліндберг, Ж.Моне, Р.Шуман, Д.Зайсман, Д.Най) здійснили спробу проаналізувати економічну інтеграцію як динамічне, комплексне і багатогранне явище. Важливим елементом їх теоретичної платформи стала впевненість, що логічним та невідворотним наслідком економічної інтеграції є політична теорія інтеграції, яка набувала характер стратегії. Тобто саме політична теорія інтеграції розглядалася як основа створення міжнародних наддержавних і наднаціональних інтеграційних утворень.

Розвиваючи деякі положення дирижизму, неофункціо- налізм звертає уваїу на інституціональний вимір виявлення економічної свободи у процесі інтеграції, вказуючи на те, що політична теорія інтеграції як стратегія, що є загальною для реалізації інтеграційних прагнень країн, передбачає створення вищого органу наддержавного інтеграційного утворення з наданням йому відповідних повноважень щодо спостереження та організації інтеграційного процесу. Представники неофунк­ціоналізму акцентують уваїу на прогресуючому зростан­ні взаємодії та взаємозалежності національних економік, особливо щодо ключових секторів економіки, поступовій переорієнтації соціальних інтересів від національних форм влади до загальних інтеграційних наднаціональних струк­тур як ефективнішого способу їх задоволення. Внаслідок цього стверджується необхідність і доцільність подальшої інституціоналізації на конкретному рівні реалізації економічної свободи і в межах конкретного інтеграційного утворення разом з притаманною йому інституціональною та економічною структурою, оскільки ширша за сферою інтеграція вимагає складнішого управління [6; 19].

Неофункціоналістські концепції ґрунтуються на теоре­тичному поясненні сутності та значення наддержавних і наднаціональних утворень, що виникають внаслідок реалізації інтеграційних прагнень різних країн, яким відводиться роль основної домінанти у загальному процесі економічної інтеграції. Остання реалізується за рахунок наділення переважним значенням політичних еліт, інших угруповань, що мають можливість впливати на процес прийняття та реалізації рішень. У межах неофункціоналізму такі домінантні утворення розглядаються як центри розроблення та прийняття рішень, хоча загалом інституційна структура наддержавного утворення для неофункціоналізму є цікавою з точки зору її наднаціонального характеру. Більше того, позбавляючись необхідності враховувати особливості національних економік, неофункціоналізм отримує принципово важливу можливість аналізу окремих етапів міжнародної економічної інтеграції, виявляючи тенденції загального економічного розвитку в межах єдиного економічного простору. Фактично неофункціоналізм намагається на основі аналізу частини зробити висновки щодо загальних тенденцій зміни цілого, яке персоніфікується з

конкретними інтеграційними утвореннями, що є результатом розвитку частин у межах цілого, тобто у цьому разі є резуль­татом економічного розвитку (наприклад, митний, еконо­мічний, валютний союзи тощо).

Неофункціоналізм результатом логіки розвитку струк­тури інтеграційного процесу вважає необхідність створення системи центральних інститутів поряд з поступовою передачею власного суверенітету держав, що інтегруються, єдиній наддержавній інституції. Власне, рівень економічної свободи за таких умов чітко обмежений і окреслений рамками конкретної інституції, яка визначає загальну спрямованість та результати міжнародної економічної інтеграції. Це забезпечує неофункціоналізм можливістю обґрунтування інституціональної поляризації в процесі інтеграції наддержавних інституцій і держав, що інтегруються, поряд з постулюванням необхідності надання переваги саме наддержавним інтеграційним утворенням. Гострота такої поляризації вимагає введення "серединної" позиції між державами, що інтегруються, і наддержавними інтеграційними інституціями, політичними елітами, які мають можливість прискорювати, активізувати інтеграційний процес. При цьому неофункціоналісти вважають, що обов'язковим у процесі інтеграції є створення наднаціонального, наддержавного нового політичного співтовариства [49], що розкриває сутність неофункціоналізму - приділення уваги не кінцевому результату інтеграції, а безпосередньо її процесу та механізмам.

Інституціоналізація в межах теоретичної платформи неофункціоналізму розвивається на новому рівні - наднаціональної інституціоналізації, яка розглядається в якості основної умови забезпечення ефективності міжнародної ∏ 385 h

економічної інтеграції та тривалості існування інтегрованих наддержавних утворень у межах єдиного економічного простору. Цим шляхом інституціональний характер економічної свободи перетворюється на аріумент, який обґрунтовує сам інституціоналізм в якості умови створення і функціонування стійких інтегрованих економічних систем, що реіулюються наддержавними політичними утвореннями та елітами. Здатність суб'єктів міжнародної економічної інтеграції реалізовувати власну свободу за таких умов безпосередньо залежить від інтеграції, а значить і від певної "технічно- бюрократичної еліти", яка відіграє визначальну роль у цьому процесі.

Ідея політичної інституціоналізації економічної інте­грації посилюється в концепції федералізму (А.Етціоні, Ч.Пентланд), що постулює реальність створення особливого інституціонального устрою, який повинен визначати харак­тер і спрямованість взаємовідносин між учасниками інтеграційного процесу, розподіл повноважень між ними та єдиним центром (інституціонально-політичним), що виникає в результаті інтеграції. Сутністю федералізму є еволюційна інституціональна децентралізація і деконцентрація влади [53; 57], що обмежує повноваження міждержавних утворень порівняно з повноваженнями національних органів держав- членів. У цілому ж ліберальні погляди на економічну ін­теграцію в рамках федералізму призводять до поступового зміщення акцентів у бік політичної проблематики інтеграції, що фактично закріплює інституціональність як основний принцип реіулювання інтеграційних процесів.

У 80 - 90-х рр. XX ст. відбувається поєднання економічних і політичних концепцій інтеграції, що обумовлено необхідністю вироблення комплексного підходу до проблеми зростання взаємозалежності суб'єктів і об'єктів міжнародної економічної інтеграції, враховуючи її інтенсивність і глибину, а також ступінь наднаціональної інституціоналізації, яка формує нову геополітичну і геоекономічну систему. Це відображається в концепціях "транснаціоналізму", "взаємозалежності" та компромісній інтеграційній стратегії "Європа змінних геометрій", сконцентрованій на виробленні практичних шляхів і методів реалізації регіональних інтеграційних процесів. Ця стратегія поєднує різні моделі інституціонального забезпечення економічної інтеграції: "Карткова Європа" (Дж.Мейджор), що передбачає свободу вибору інтеграційних пріоритетів поряд з прийняттям спільних інституціональних цілей; "Європа кон­центричних кіл" (Е.Балладюр, Ж.Делор), яка передбачає, що вищим рівнем інтеграції є певний "центр", до якого входять країни Європейської асоціації вільної торгівлі, наближені до ЄЄ в економічному і правовому плані після створення політичного союзу, спільного ринку, економічного і валютного союзів; "Європа різних швидкостей" (К.Ламмерс, В.Шоблє), політичне реіулювання інституціональних обмежень, що обумовлює різні темпи інтеграції країн. Більшість положень цих концеп­цій і стратегій були враховані в сучасній концепції "багато­рівневого управління" (К.Бланк, Б.Колер-Кох, Ф.Шарпф), яка розглядає інтеграцію як поєднання наднаціонального, національного і регіонального рівнів, що впливає на розробку концепту багатовекторної інституціоналізації.

Аналіз розвитку теоретичного осмислення процесів міжнародної економічної інтеграції в деяких напрямах економічної думки дає підстави стверджувати, що ліберальні та неоліберальні ідеї вводяться до контексту теорій, які прагнуть обґрунтувати необхідність та обов'язковість втручання держави в економічний розвиток. Інституційність розглядається як простір економічної свободи, водночас залишаючись її жорсткою детермінантою. В більшості напрямів економічної думки виникає дихотомія у розумінні сутності економічної свободи, яка або обмежується інстиіуціональною структурою самої можливості міжнародної економічної інтеграції ("державно-реіульована свобода"), або ж підсилюється загальним положенням про принципове значення економічної свободи у процесах інтернаціоналізації економіки, що латентно припускає необхідність певної міри конкуренції, навіть за умов міжнародної економічної інтеграції.

Дійсно, міжнародна економічна інтеграція є етапом процесу міжнародного поділу праці, який характеризується утворенням однорідного, внутрішньо єдиного господарського організму, що охоплює цілісний відокремлений комплекс держав. Об'єктивність цього процесу, його особливості навіть у межах неоліберальної думки обумовлюють необхідність позитивно вирішувати проблеми державного реіулювання зовнішньої та внутрішньої економічної політики, що перед­бачає інстиіуціоналізацію інтеграційних процесів, метою чого є усунення диспропорцій регіональних економік та відтворення сприятливих умов для інтернаціоналізації господарства. В такому контексті ідеї ліберальної свободи, адаптовані до сучасної економічної ситуації України, мають перспективи щодо створення сприятливих умов для інтеграції держави до європейського політико-економічного простору.