ГЛАВА 6 Місце страху в латентний період та в час народження

Філогенез людини пов’язаний із проблемою субстанціональності людсь­кого плоду в латентний період свого розвитку. Мабуть, уперше думку про при­сутність страху під час народження людини висловив С.

На відміну від свого учня, 3. Фройд частково дотримувався думки, що страшне переживання народження може стати прототипом усіх майбутніх тривог. Але заперечував наявність будь-якого емоційного життя до народжен­ня дитини. Він відокремився від теорії О. Ранка, акцен туючи, що страхи, яких зазнають діти (боязнь темряви, страх бути кппунім матір’ю) не мають нічого спільного із процесом народження. 3. Фройд вважав, що страхи дитини є, зде­більшого, результатом незадоволених бажані» і потреб.

Виходячи з цієї гіпотези, 3. Фройд розмежовує фази та рівні дитячих страхів, не вказуючи на віковий період. На його думку, кожному етапу психо­логічного розвитку відповідає свій тип страху. Процес народження засновник психоаналізу визначав як можливу передумову життєвої тривоги і вважав, що “у людини та споріднених з нею тварин при акті наролження виникають харак­терні риси виявлення афекту страху як першого індивідуального переживан­ня цього афекту” [257, 249].

Під впливом картезіанської моделі в науці в більшої* і і психіатричних на­прямів закріпилося поняття про новонародженого як “чисту дошку”, а його розвиток як повністю зумовлену послідовність дитячих переживань. Виходячи з цього, сучасна медична теорія заперечує можливість іою, що досвід біоло­гічного народження записаний у пам’яті дитини. Підтверджую іь цей висновок недорозвиненість кори головного мозку у новонародженої о, незавершеність формування (мієлінізація) оболонки церебральних нейронів.

У рамках цієї теорії сучасна психологія відповідне на іннапня про ембріо­нальний розвиток емоцій у дитини, збільшуючи час виникнення, чи заперечує розвиток емоцій зовсім. Одна частина вчених вважає, що емоції (в тому числі, тривоги-страхи) з’являються у дитини на 5-6 місяці ембріонального розвитку, і тому новонароджений вже має деякий емоційний досвід [86, 8; 99, 26-27]. Інші - заперечують тезу про вродженість емоцій і будь-яку можливість спо­стерігати емоції у новонароджених [84, 52-53].

Ситуація кардинально змінюється, коли вчені починають пояснювати емоційні реакції у дитини після народження. Більшість психологів трактують зовнішні реакції дитини як успадковані від тваринних предків людини.

Первинний страх (“корінна тривога”), на думку К. Горні, властивий дити­ні із самого народження, продовжує і надалі бути силою, що впливає на моти­вацію поведінки. Це призводить до того, що поведінка людини може визнача­тися не справжньою небезпекою, що виникає під впливом зовнішніх умов, а тією, що викликана її суб’єктивним уявленнями про небезпеку. Мотивація по­водження людини визначається й іншими мотивами: первинне занепокоєння, викликане дитячою безпорадністю, породжує почуття ворожості до навколиш­нього світу, а потреба у безпеці породжує внутрішнє прагнення до самооцінки й оцінки людини іншими людьми.

Корінна тривога пов’язана з несприятливими взаємовідносинами з бать­ками у ранньому дитинстві: відсутністю любові, розуміння й толерантності стосовно дитини або з надмірним опікуванням, позбавленням самостійності. Як реакція на страх виникають різні захисні механізми: придушення страху; “наркотизація” від страху - пряма (за допомогою алкоголю тощо) або перенос­на (у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності тощо); втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби захисту породжують три “Ьеликі неврози” нашого часу: невроз прихильності - пошук любові, кохання і схвалення будь-якою ціною; невроз влади - гонитва за владою, престижем і володарюванням; нев­роз ізоляції - втеча від суспільства з його моральними домаганнями.

Усі перераховані факти підтверджують гіпотезу про еволюційний та умов­но-рефлексивний характер страху. Він у “нерозкритому” вигляді присутній з часу зародження плоду людини й апріорно даний йому і несвідомо відомий кожному.

Послідовник О. Ранка Ф. Грінейкер додав до теорії “травми народження” свої роздуми про пренатальні переживання плоду в утробі матері як фактор, який визначає у подальшому душевне здоров’я людини. Ця ідея розвинулась у працях С. Грофа. Американський дослідник доводить, що плід більшу частину свого утробного періоду веде насичене емоційне жиїтя, яке відкладається в філогенетичній пам’яті кожної людини [73, 56-58]. Дитина відчуває емоцію тривоги, яка посилюється з наближенням пологів. Сам процес народження пронизаний страхом за своє існування, шаленою боротьбою за звільнення від материнського лона. Усі можливі згодом фобії, за переконанням С. Грофа, без­посередньо пов’язуються з пренатальною тривогою [Там само. - С. 108-109].

Засновник трансперсонально!* психології вважав, що жахливі відчуття страху, які пережила дитина у свій утробний період та в момент народження, відображені в основних мотивах та сюжетах міфології. Час утробного існуван­ня дитини залишає особливе “океанічне відчуття” чи “пренатальну свідомість” у пам’яті кожної людини. “Відчуття океану” характеризується почуттями цілого, єдиного та нерозчленованого простору - “свого світу”, який поступово стискає, душить, обмежує свободу дитини і являє собою смертельну небезпеку.

Припустімо, що це перше відчуття “обмеженості”, “стискання” закладене в етимологію слів “страх” та “тривога” - “anxiety”. Це слово має індогерманський корінь - angh. У грецькій мові це слово аухи, яке значить “щільно тиснути”, “ду­шити”. У тезаурусі латинської мови зміст “обмеженості”, “тиску” зустрічається у словах - angh, angos, anxius, angina. У німецькій мові ідея “здавленості “тісноти”, “вузькості” простежується у словах eng і bange, а також у слові Angst.

На зміст слів “страх” і “пристрасть”, близький до індогерманської етимології “anxiety”, звернув увагу В. Топоров. Слова “страх”, “прис грасть” та “страждан­ня” походять від індоєвропейського ster-, stor-, stro-; литовського Stregti - за­ціпеніння; у німецькій мові Strecken - розтягувати, розповсюджувати (у семан­тиці розтягування й заціпеніння лежить розуміння безжиттєвого, нерухомого), а також давньогерманське Stracken і давньоанглійське Onotrecan “страхатися” [242, 567].

Під час народження стискання доходить до свого максимуму, й освоєний простір перетворюється на жахаючу Мати (у концепції К. Юнга, що здійснила значний вплив на концепцію С. Грофа, є первинною якісно га архетипом ко­лективного позасвідомого), яку треба перебороти заради подальшого життя. Це мить первісного амбівалентного відчуття захоплення та жаху, де перемогти зобов’язана любов матері до своєї дитини (любов, яка випускає) і любов дити­ни до нового простору (любов, яка приймає). Отже, це проходить через бороть­бу, приборкання страху невідомого - нового простору, який обіцяє спасіння, свободу й одночасно страх розриву з материнським “відомим” на жахаюче лоно - простір. Виходячи з дуалізму двох утробних просторів - максимальної здавленості та максимального розкриття - створювалася первісна міфологічна організація чуттєво-емоційного світу, що характеризується дихотомічністю та амбівалентістю.

Від цього світовідчуття первісний хаос та початок миру подібні до органі­зації світу в міфології, що було представлене двома типами: по-перше, це стис­нутий до крапки, повністю закритий і здавлений простір (мікропростір - яйце); по-друге, необмежений простір, що не піддається усвідомленню та огляду (ме- гапростір - Космос). Ці перші соціокультурні форми переборення хаосу свідо­мості створювалися завдяки страху, який відчувала дитина (“Я-свідомість”), а з нею і первісна людина перед непізнанним, “ворожим” простором.

Страх нового, необмежено жахаючого й кінцевого простору, подолання його заради реалізації свободи є одним із первісних відчуттів, феноменом со­ціокультурною життя людства. Простір, який не несе на собі “печатку” люди­ни, вселяє страх. Це ландшафт гніву злих демонів, це світ пустель, неприступ­них гір чи безмежний морській простір. Такою тривогою пронизане світовідчуття давніх єгиптян і англосаксів [175, 102]. Морська стихія лякала давніх греків, які визнавали, що вони спочатку були сповнені глибокого страху перед підступністю стихії, і тільки сувора бідність і муки порожнього черева спонукали їх до освоєння моря [34, 21].

Отже, два світи - внутрішній та зовнішній - об’єднувались у свідомості як первинної людини, так і дитини в єдиний нерозривний партиційний світ. Згід­но з цим світовідчуттям усі надприродні сили, природа й людина є елементами єдиного космічного порядку, безперервним полем різнобічних взаємодій та залежностей. Одним із головних елементів цього міфологічного уявлення є амбівалентно-дихотомічний Страх - деяка субстанція, яка живе паралельно з людиною і зв’язує її з актом народження світу та безмежною енергією Космо­су. В атмосфері тотального нагляду над особистістю нічим не обмеженої дик­татури страх позасвідомо перетворюється у міфо-релігійну особу, поетичний образ, що ніби повисає у повітрі, проникає у всі таємниці душі.

Феномен страху пронизує індивідуальне й соціокультурне життя людини. На думку Е. Фромма, засіб буття людини пов’язаний зі здатністю та необхідніс­тю для неї творити так звану “другу природу”. Людина як природна істота мусить залишати старий, надійний стан заради нового, яким ще тільки має оволодіти. Цей процес починається з часу народження і продовжується все життя. Життя людини не що інше, як процес самонародження, оскільки на кож­ній новій стадії свого соціокультурного народження людина знову й знову відчуває страх. Вона завжди в полоні двох протидіючих тенденцій: з одного боку, вибратися з материнського лона, із захищеності (проте несвободи) на свободу. З іншого ж боку, повернутися до материнського лона, до природи, звичного стану. Ця необхідність шукати нові та нові розв’язання суперечностей власного існування, шукати вищі форм єднання з природою, іншими людьми та самою собою є джерелом усіх психічних сил, що спонукають людину до діяльнос­ті і, в першу чергу, страху, який постійно супроводжує її [260,44Ф448].

Творчий процес виникнення людини з себе та навколишнього світу, світу “нової природи”, таким чином, пов’язаний із кризовим станом психіки та сві­домості. Будь-яка критична ситуація (стрес, фрустрація, конфлікт) є моментом, у якому суб’єкт зіштовхується з необхідністю реалізації внутрішніх потреб свого життя (мотивів, прагнень, цінностей тощо) [45, 31]. Людина, яка перебу­ває у стані кризи, переповнена внутрішніми переживаннями, емоціями, енергією позасвідомого, не відокремлює живі образи внутрішнього світу від подій зов­нішньої реальності. Настає “темна ніч душі”, яка, на думку К. Юнга та С. Грофа, відкриває браму позасвідомого, і на поверхню свідомості виринають спогади з трансперсональних галузей (навіть з галузей вселенського масшта­бу), переживання інших епох - зв’язані з ними битви з міфологічними чудови­ськами, “чужими” страхами, самотністю, безумством та відчуттям смерті. Під тиском цих афектів людина в будь-яку мить може втратити розум та контроль над своєю свідомістю [74, 64-67]. Така психологічна регресія може мати колектив­ний характер і охоплювати в кризовий період свого історичного розвитку майже все суспільство.

Із метою оздоровлення хворих С. Гроф передбачає можливість “повер­нення” через спогади людей до пренатальної свідомості - в час єдності психі­ки. Цей процес міг би допомогти людині подолати хворобу за рахунок гармо­нізації пренатальної свідомості та “Я-свідомості”. Аналогічну практику знали у первісному суспільстві, коли дикун впадав у стан “амоку”. Під час занурення у цей стан такий “одержимий” ставав досить небезпечним для всього оточення не стільки своїми непрогнозованими діями, скільки сугестивною заразливістю для своїх родичів. Єдиним методом “повернення” хворого дикуна були магічні ритуали під керівництвом чаклуна (шамана), який своїми здібностями і поетич­ним мистецтвом очищував первісну спільноту від страху та відчуття постійної загрози їх життю.

Здійснюючи магічний ритуал, шаман занурювався у транс, у якому пси­хологічно лікував причини хвороби [186, 31] і проходив усі стадії формування свідомості, повертаючись в “утробу матері”, в період Уробоса, Всемогутності, панування несвідомого. Заново витримуючи у стиснутому часі у зворотній послідовності усі переживання народженої свідомості, останнім і першим “на зворотному шляху” він зазнає страху. Цим не обмежується “шлях” містика: він також зустрічається у несвідомому з архетипом Жахливої Матері, яку він по­винен чи задобрити чи обдурити, але обов’язково обійти, не потрапляючи в її смертельні обійми.

У міфологічній свідомості транс шамана уявлявся як “шлях” у світ помер­лих. Щоб “повернути” душу родича, шаман був зобов’язаний досягти середи­ни царства мертвих та його Господині - Господаря, пройти численні жахливі перешкоди [35, 78]. Однією з них є перехід через небезпечний Міст та Тісні ворота (символ пережитого та нового народження - через відчуття страху), які проходять усі померлі [291, 340]. Головне - заспокоїти Господиню - Господаря “обіцянками розкішних підношень” [120, 79], (дати надію на задоволення, пси­хологічну розрядку колективному позасвідомому) оскільки не можна увійти без їхнього дозволу до царства мертвих [15, 78], а, отже, врятувати душу родича.

Інтуїтивно винайдений первісним суспільством метод лікування (магіч­ний ритуал шамана і його сугестивний вплив на охопленого “амоком”) - вихід зі стану психологічної регресії, який давав можливість знаходити гармонійні соціокультурні феномени, що ставали захисними “бар’єрами” перед афектив­ними проявами несвідомого. З цією метою міфо-ритуальні феномени поверта­ли людину до акту свого народження філоонтологічного рівня буття. Цей про­цес сам по собі викликав страх людини й нескінченно примножувався, перетворюючись у моторошність під час “зустрічі” з внутрішнім змістом Єди­ного, з його часткою - індивідуальним існуванням. Будь-якої миті одиничність могла втратити себе, злитися з Множинністю, і лише відчуття жаху повертало людину до “свого буття”, що відображено в міфології.