ГЛАВА 7 Нейрофізіологічна інтерпретація страху

Психофізіологічне вивчення феномену страху бере свій початок із праць Р. Декарта. Філософ вважав, що природа страху (у Картезія - пристрасть) дуалістична і зумовлена, з одного боку, фізіологічними тілесними процесами (безпосередньо страх), а з іншого - психологічною діяльністю душі людини (“інтелектуальна тривога”) [83, 611—613].

Розвинув картезіанську теорію Ч. Дарвін. Його погляди на страх базують­ся на двох основних положеннях: по-перше, на тому, що здатність до пережи­вання страху є вродженою особливістю людини і тварини, що відіграє значну роль у процесі природного відбору; по-друге, на тому, що упродовж життя багатьох поколінь цей адаптаційний механізм удосконалювався, оскільки пе­ремагав та виживав той, хто виявлявся найбільш умілим у подоланні трудно­щів та униканні небезпеки. На думку вченого, це забезпечує особливі власти­вості страху, у тому числі можливість зміни інтенсивності страху від помірної зосередженості до крайнього жаху.

Засновник еволюційної теорії дав докладний опис різноманітних емоцій, поділивши їх на три базові групи. Цей розподіл відбувається за принципом м’язової активності. Емоцію страху він зарахував до першої групи, яка супро­воджується екстренним підвищенням загальної активності організму.

Крім Ч. Дарвіна, природу вроджених почуттів вивчали І. Павлов та 1. Сеченов. Перший вважав, що безумовні рефлекси, інстинкти, емоції, які іс­нують від народження, є одним і тим самим - патерном. Близький до цієї гіпо­тези І. Сеченов, який поділяв відчуття на “елементарні”, пов’язані з інстинктив­ною діяльністю, та “складні”. Центри безумовних рефлексів, на думку фізіологів, знаходяться у підкірці головного мозку. Закономірні процеси у під- кірці головного мозку гальмуються негативними емоціями, що веде до двох основних зовнішніх проявів: до “пози замирання” та “панічної втечі”.

Значний інтерес у науці становило трактування феномену страху у фізіо­логії та біохімії. Уже згадана периферійна теорія з посиланням на фізіологічні процеси давала пояснення природи емоцій і передбачала розкриття цієї про­блеми постановкою двох питань: які мозкові структури беруть участь у меха­нізмах емоцій і які види активності мозку слід розглядати як церебральні (центри емоційних процесів). Тож теорія Джемса-Ланге стала свого роду зраз­ком для великої кількості альтернативних теорій, що відрізняються лише тим, який саме фізіологічний процес вважається головною детермінантою виник­нення емоцій. Згодом, замість запропонованої теорії периферійного збуджен­ня, з’являються таламічна (Кеннона-Борда) та лімбічна (Ліндсней, Арнольд і Луфборроу тощо) теорії.

Продовжуючи периферійну теорію, У. Кеннон висунув гіпотезу, згідно з якою емоції - це сутність процесів, що відбуваються в ядрах таламуса і гіпота­ламуса. Таламус (з якого бере початок вегетативна нервова система, що регу­лює основні тілесні функції) розглядається ним як резервуар емоційного на­пруження, що за відомих умов розряджається сильними імпульсами, спрямованими безпосередньо до кори, викликаючи при цьому емоцію страху [288, 114-115].

Погляди У. Кеннона розширила М. Арнольд, яка доводила функціональну подвійність страху та гніву, що діють в екстремальній ситуації та виникають безпредметно (поза критичною ситуацією) [153, 666]. Цієї теорії дотримувався і X. Дельгадо, який вважав доведеною участь таламуса у формуванні страху, оскільки експериментальне руйнування невеликої частини таламуса призводи­ло до зникнення раніше зафіксованої емоції [84, 137].

У процесі своїх експериментів У. Кеннон звернув увагу на те, що під час голоду, страху, болі, люті в організмі посилюється дихання, зіниці очей зву­жуються. Печінка виробляє цукор, що забезпечує швидке згортання крові і захист організму від крововтрати через рану. Частішає серцебиття, підвищу­ється артеріальний кров’яний тиск, кров насичується киснем, що полегшує його доступ до органів і тканин організму. Тіло покривається “холодним” по­том, шкіра біліє, дрижить, а волосся чи шерсть (у тварин) встають дибки. По­мічаються позиви до сечовипускання та дефекації з метою очистити кишечник і сечовий міхур перед імовірною небезпекою. Ці реакції пов’язані з діяльністю вегетативної та ендокринної системи, мають неспецифічний характер і сприяють збереженню внутрішньої рівноваги організму, гомеостазу в цілому [137, 86].

Біохімічні експерименти У. Кеннона розкрили закономірність того, що введення адреналіну в організм викликає у тварин почуття страху, тривоги та невпевненості. І навпаки, з появою будь-якої небезпеки організм виділяє адре­налін, що супроводжується зовнішніми проявами страху [238, 57]. Отже, мож­на зробити висновок, що афект страху у вищих тварин і у людини несе в собі мобілізацію всього організму, яка здійснюється через сильну розрядку у веге­тативно-гормональній системі. Іноді ця розрядка може бути настільки силь­ною, що сама по собі призводить до смерті організму. Тому “смерть від стра­ху” є не лише фігуральним зворотом. Причиною загибелі людини може бути страх, якщо фізіологічні реакції, що викликані мобілізацією організму і мають цільовий характер, супроводжуватимуться надмірним виділенням енергії і не “підтверджуватимуться” активними діями.

Слід згадати, що страх як негативне емоційне збудження закріплюється в центральній нервовій системі й характеризується тривалими наслідками і су­мацією. Тобто феномен страху має тенденцію до свого розширення, значної генерації, тривалості й поступового збагачення своїх стимуляційних джерел, до приєднання інших, нейтральних збудників [128, 561. 1 [я якість створює кру­гову мобілізацію з притаманною їй необхідністю вегетативно-гормональної розрядки. Порятунком з порочного кола стає будь-яка рухома активність, яка хоча б частково розряджає мобілізацію організму. Тому в стані неспокою лю­дина часто здійснює ряд безцільних моторних рухів.

Коли ж у стані соціального конфлікту індивід відчуває сильний стрес без можливих тілесних рухів, які допомагають провести, знизити вегетативно- гормональну розрядку, то вся психологічна енергія спрямовується безпосеред­ньо на внутрішні органи чи розум людини. І тому сучасна медицина ствер­джує, що сильна та стійка тривога може перетворитися на причину тяжкого захворювання і смерть людини. Це можуть бути важкі психосоматичні хворо­би, такі як цукровий діабет, астма тощо [182, 88-90].

Смерть людини від страху була помічена ще в давні часи. 1 Ірикладом цьо­го може служити сюжет з японської міфології, де бог бурі Сусаноо пробив дірку в куполі зали для ткацтва богині Аматерасу і кинув у неї “небесного строкатого коня”, з якого він зідрав шкіру і надів її навиворіт. 1 Іобачивши це, прислужниці богині були настільки налякані, що вмерли від страху. Сама Аматерасу, налякана видовищем, сховалась. І тільки завдяки хитрості бога Думки та сміху восьми мільйонів божеств, богиня Сонця вийшла зі свого схо­вища. Цей міф як символ і “живий” приклад оспівування позитивного подо­лання руйнівної сили некерованих афектів (страху) й утвердження культурно­го завоювання і розумної насолоди чуттєво прекрасним заклав основу культурно-державної традиції японської цивілізації.

Усе сказане підтверджує дихотомічний взаємозв’язок фізіологічних про­цесів із тваринними інстинктами та соціальними процесами, що закріплені у всьому філогенезі людини. На цю закономірність соціального впливу на фізіо­логічні процеси звертав увагу У. Кеннон. Він зауважив, що “смерть Буду” у примітивних народів, викликана порушенням табу чи прокляттям чаклуна, є не чим іншим, як порушенням вегетативної системи організму дикуна. Просте слово чи усвідомлення порушення суспільної норми стає сугестивною силою, яка в мозку створює непоправні фізіологічні зміни, що призводять до припи­нення діяльності організму. Вплив негативних емоцій під час конфліктної си­туації на психофізіологічні процеси у тварин довів Д. Міміношвілі. У резуль­таті штучно створених порушень стадної ієрархії мавп було показано, що тва­рини переносили конфліктні стани дуже болісно, і це призводило до розвитку в них артеріальної гіпертензії та інфаркту міокарда [235, 152].

Висновки фізіології дають змогу розглядати страх у процесі порушення тваринних інстинктів як один із факторів, який загрожував існуванню первіс­ної людини та її розвитку. Дикун не лише був приречений на постійну бороть­бу за існування у навколишньому світі, але змушений переборювати свої силь­ні емоції, які гальмували процеси мислення. Якщо цього не відбувалося, дикун не зміг освоїти навколишнє середовище, а емоційне напруження, афект страху спричиняли застійні стани, які якоїсь миті призводили до фізіологічно­го вмирання. Щоб цього не трапилось, архаїчне суспільство створювало особ­ливі інститути подолання сильних емоцій [16, 120].

Із цією метою первісна людина використовувала тваринний механізм зниження неспокою - робила несвідомі соматичні рухи, які поступово ставали імітацією вигнання злого духу (страху) з внутрішнього світу дикуна. Такий механізм знижував психологічне напруження, стабілізував вегетативну рівно­вагу людини і фіксувався в пам’яті дикуна як радість від гнітючого неспокою. Прості тваринні рухи перетворювалися на виснажливий танець, який супрово­джувався криком.

Відчуття тривоги та страху виникали не стільки під час об’єктивно загроз­ливої ситуації, скільки через відчуття невіри в успіх своїх дій і можливості уникнути загрози. Тривале перебування первісного колективу у стані всеосяж­ного страху, психологічного напруження, на думку С. Давиденкова, породжу­вало щось подібне колективному неврозу, який можна подолати чи тимчасово знищити, належним чином виконавши магічний ритуал.

Із точки зору психофізіології, щоденний ритуал, що виконував дикун, по­трапляючи в складну для нього ситуацію, є створенням механізму протидії центру тривоги у мозку. С.Давиденков так визначав цей механізм: “Справді, що робить із точки зору динаміки коркових процесів той самий австралієць, що поспішає додому й обламує гілку дерева, щоб зупинити сонце? Він знахо­диться у стані тривоги внаслідок застійної та афективно забарвленої діяльності певних кортикальних комплексів. Ця тривога його непокоїть і заважає йому. Згодом у корі мозку людини створюється новий пункт концентрації дратівли­вого процесу (все одно який, лише б він був умовним, іноді випадково пов’язаним з основним дратівливим пунктом і сам мав би достатньо афективну забарвленість, щоб стати для першого пункту джерелом зовнішнього гальму­вання). При цьому використовується негативна індукція з другого центру з метою заспокоєння кори мозку. Тим самим руйнується почуття тривоги, яка заважає, і внаслідок цього людина краще може керувати своїми діями і, зви­чайно, отримує більше шансів потрапити додому до заходу сонця” [79, 139].

Пояснення С. Давиденкова дає змогу стверджувати, що самопереключен- ня свідомості (фантазування) допомагає дикуну долати важкі переживання, а в подальшому побачити свій емоційний стан з боку, а отже, відсторонити афект тиску від свідомості, “приручаючи” його. Цей соціокультурний механізм ви­водив негативну емоцію у зовнішній світ, опредмечував афект та згладжував гальмову силу страху. О. Ранк [207, 91-92] і К. Юнг також робили подібні вис­новки стосовно того, що негативні емоції, загрозливі для дикуна, придушува­лися, мінімізувалося за допомогою фантазій і перетворювалися на міфологічні мотиви. Таким чином, створювалися соціокультурні межі особистої поведінки (табу, ритуали), які зменшували фізіологічну ставлення індивіда до стресового впливу і в подальшому закріплювались у суспільстві.

Висновки У. Кеннона про різницю хіміко-фізіологічних та вегетативних змін між афективними станами страху та гнівом були підтверджені експери­ментами А. Акса. Його дослідження доводять, що фізіологічні зміни у стані гніву та страху різні за 7 з 14 показників. Це пов’язано з розходженням біохі­мічних факторів, які утворюють дві емоційні реакції. Стан гніву спричиняє перевагу в організмі секреції норадреналіну, а фізіологічна реакція страху ана­логічна реакції, викликаній дією адреналіну [209, 310-311]. Із цим висновком збігаються результати Фанкенстайна, який встановив, що при психічних за­хворюваннях у хворих із вираженими ознаками екстрапунтивної агресії (тобто агресії, спрямованої ззовні, на інших, люті) домінує реакція, що характерна для переважання норадреналіну, тоді як у хворих, котрі виявляють ознаки три­воги, спостерігається комплекс приступів, характерних для переважання адре­наліну. Подібні результати вчений одержав під час дослідження групи здоро­вих людей, які реагували на стрес за типом “гніву, спрямованого ззовні”. У них спостерігалися фізіологічні зміни, аналогічні тим, які відбуваються при посиленій секреції норадреналіну, тоді як у осіб, які реагували за типом “гніву, спрямованого всередину”, а також “гострої тривоги”, спостерігалися зміни, характерні для підвищеного виділення адреналіну [209, 312].

Підтверджують ці висновки дослідження Ю. Макаренка, який підтвердив, що в момент відчуття страху тваринами його біологічний опір різко знижуєть­ся [166, 158-159]. Це ще раз доводить, що спрямований усередину страх, який не має соматично-вегетативної розрядки, веде до психологічного виснаження і в деяких випадках до смерті організму.

У зв’язку з появою нових фактів та ідей таламічна теорія невдовзі зійшла зі сцени, поступившись місцем лімбічній теорії. До неї входять деякі ядра пе­редньої ділянки таламуса, які розташовані нижче гіпоталамуса. Важливі факти на користь лімбічної теорії були отримані Г. Клювером і П. Бюсі, які після двобічного руйнування скроневої частини неокортекса і палеокортекса у мавп спостерігали глибокі зміни поведінки, які виявлялися у зниженні емоційної реактивності. Мавпи ставали ручними, втрачали страх: багаторазово схоплю­вали запропонований їм запалений сірник, не зважаючи на яскраво виражену больову реакцію. У таких тварин виявлялася гіперсексуальність, вони втрача­ли ієрархічне становище у стаді [234, 150]. Жодне з цих перерахованих пору­шень не виникало при ізольованому пошкодженні скроневої частини неокор­текса. При цьому, якщо пошкоджувалися лише мигдалини та гіпокамп, то спостерігалася “слухняна поведінка” і відсутність реакцій страху при збере­женні реакції гніву та люті. Ті ж синдроми спостерігаються у хворих із двобіч­нім скроневим порушенням [86, 201].

Пізніше Л. Вейскранц довів, що зникнення емоції страху пов’язано з по­рушенням функцій мигдалин та їх зв’язків із нижньоскроневою корою, де ло­калізовані гностичні одиниці, які реагують на емоційну експресію [81, 127]. Мигдалина відповідає як за безумовні так і умовно-рефлекторні реакції страху [19, 194]. При цьому руйнування мигдалини усуває раніше вироблені умовні рефлекси страху та робить неможливим нове продукування. Руйнування ми­гдалини в людини порушує розуміння емоційних сигналів, які йдуть від інших людей. Тобто хвора людина погано розпізнає патерни лицьової емоційної екс­пресії та незадовільно ідентифікує обличчя людей, погіршується пам’ять на нові обличчя. Особливо треба зазначити, що порушення сприйняття виборнос­ті лицьової експресії, яке відхиляється у бік негативних емоцій, передусім, страху, і реакція на “щасливе обличчя” замінювалися негативною оцінкою - переляком чи “обличчям страху” [81, 129-130]. З цього робився висновок, що мигдалина відповідає за агресивну поведінку та емоцію страху. Гіпокамп, що знаходиться поряд із мигдалинами, відповідає за пам’ять тварин і теж відіграє відповідну роль в організації емоцій страху та люті.

Із урахуванням експериментальних даних Г. Клювера і П. Бюсі, теорії ре­цептивного поля емоційних пережитків Дж. Пейпец створює свою фізіологіч­ну теорію емоцій та їх “зосередження”, яка увійшла в науку як “кола Пейпе- ца”. Ця теорія структурно і функціонально пов’язує між собою гіпоталамус, передні таламічні ядра, поясну звивину та гіпокамп. Отже, складається за­мкнуте коло, по якому циркулюють “емоційні процеси”.

Спираючись на дослідження своїх попередників, П. Мак-Лейн пов’язував формування емоцій із регулярною роботою внутрішніх органів, позначивши лімбічні структури мозку як вісцеральний мозок. Морфологічну основу в фор­муванні емоцій відіграла циклічна взаємодія двох кіл лімбічної системи. Одне з них - амігдалярне коло, друге - септальне. Структури амігдалярного кола, на думку П. Мак-Лейна, забезпечують емоційне супроводження таких важливих реакцій, як харчова і захисна, у той час як структури септального кола пов’яза­ні, переважно, зі статевими реакціями. Також у формуванні емоцій бере участь філогенетична стара кора, пошкодження або знищення якої різко змінює емо­ційну реакційність, стискуючи або посилюючи її. У цьому ж процесі також бере участь і нова кора - неокортекс [234, 150].

Далі П. Мак-Лейн розглядає емоційну поведінку, виходячи з уявлень про те, що мозок людини зберігає отримані ним від далеких предків три мозки, які різняться за структурою, організацією і хімізмом: мозок рептилій, мозок дав­ніх (нижчих) ссавців і мозок пізніх (вищих) ссавців. Ці три мозки функціону­ють як біологічні комп’ютери, які володіють певною автономністю. Автоном­ність того чи іншого мозку може різко посилитися з розщепленням церебральної діяльності у зв’язку з деякими захворюваннями людини. Страх у цій теорії є складним вторинним патерном, створеним у процесі програмуван­ня стереотипної поведінки на основі спадково закріплених інструкцій у мозку рептилій [86, 22].

Теорія П. Мак-Лейна дотримує гіпотезу про багатомірність вертикального устрою мозку людини. Його багатомірність полягає в тому, що у своїй струк­турі він зберігає три еволюційних різночасових пласти, кожний із яких несе в собі відповідну архетипову інформацію. З цього можна зробити висновок, що всі особисті якості людини, всі її психічні функції та реакції контролюються одночасно трьома різними видами і рівнями ментальності. Розбіжність цієї сумісної діяльності може призвести до дисоціації особистості, коли в якийсь момент пласти можуть мінятися місцями, і на поверхню свідомості “сплива­ють” архетипні образи рептилій (змії, крокодила) чи тварин (вовка, ведмедя), цим самим одночасно перетворюючи людину на шаленого звіра (берсерка, маніяка, тирана) з відповідними афективною поведінкою й ментальними обра­зами мислення.

Людська свідомість, яка формувалася протягом тривалої еволюції, відчу­ває до інших двох пластів (як несвідоме) зрозумілу тривогу і постійно зо­бов’язана стримувати їх потяги різноманітними соціокультурними феномена­ми. До цих феноменів належать магічно-релігійні ритуали, міфологічні образи та символи, табу. Пам’ять про прориви архетипових образів нижчих пластів головного мозку відбита в зооморфних міфологічних образах, які зобов’язані нагадати людині про їх внутрішню небезпеку. Це різноманітні жахаючі драко­ни, кентаври, сфінкси тощо.

Кожна з трьох вертикальних структур мозку певною мірою автономна й тому несе в собі не лише архетипові й ментальні образи поведінки та мислен­ня, але й притаманні лише тільки цьому рівню особисті форми та модифікації страху. Останні через афективну реакцію чи стан людини пов’язані між собою і, на думку автора, є тим механізмом, який і призводить до розбіжностей сумі­сної діяльності структур мозку. Усі автономні модифікації страху об’єднуються в єдиний феномен, який має могутню енергетичну силу і цим руйнує захисні бар’єри свідомості людини. Об’єднаний Єдиний страх пере­груповує еволюційну та соціально-культурну ієрархію мозку, змінюючи його послідовну структуру.

Людина, яка “захоплена” сильним афектом чи тривалий час перебуває в стані сильного неспокою, змінює свої світоглядні позиції, що фізіологічно є дисоціацією головних структур мозку. Це може перетворитися на психологіч­ну патологію, але частіше - на деформацію аксіологічних цілей життя людини та методів досягнення їх у суспільстві. Такі індивіди формально залишаються в рамках соціально-культурних інститутів та традицій, але насправді мають інші внутрішні мотиви - тваринні, “хижацькі” потуги до необмеженої влади, повного оволодіння світом (це можуть бути “суперанімали” в канібалістичній теорії Б. Діденко [89]) чи навпаки - потяг до злиття зі стадом, з масою та від­мову від своєї особистості.

Фромівська “втеча від свободи” (в суспільному стані “виживання”) та утворення авторитарної психології може також базуватися на фізіологічній перебудові структур мозку. Індивіди зі структурними порушеннями мозку пе­ребувають у постійному стані страху та тривоги, що підштовхує до активної реалізації несвідомих тваринних потягів. Методи реалізації “хижацьких” ба­жань виправдані однією з утопічно-міфологічних ідей. Вона охоплює і підко­ряє своїй волі іншу пасивно-тваринну масу. У сучасній історії є багато прикла­дів структурної перебудови мозку, яка стає суспільно-історичним явищем.

Висловлена гіпотеза, що спирається на теорії П. Мак-Лайна, допомагає розкрити сутнісну (трансцендентну) природу страху і для цього, на наш по­гляд, може з’єднуватися з визначенням ролі феномена в аналітичній психології К. Юнга, де спалахи колективного позасвідомого в страхітливо-тваринних об­разах Великої матері могли не лише перетворити здорову, психологічно стійку людину на маніяка, невротика, але здатні були приборкати рефлексію розуму, несвідомо керувати аксіологчними установками й соціальними діями індивіда, які за своєю сутністю є егоїстично-тваринними.

Продовжуючи, слід зазначити, що лімбічна гіпотеза була підтверджена радянськими нейрофізіологами: Н. Рожанським, П. Анохіним, Н. Бехтеревою, П. Сімоновим тощо. Лімбічні утворення пов’язуються із розвитком емоцій, завдяки яким відбувається перехід активного характеру поведінки тварин на якісно новий рівень. Отже, мозок набуває спроможності використовувати пе­реживання власного стану в якості спонукання поведінки людини.

Варто звернути увагу на те, що до цього часу психофізіологам не вдалося дійти єдиної думки щодо того, яка структура мозку відповідає виключно за страх. Так, наприклад, П. Сімонов стверджує про існування загальних центрів для страху і гніву [220, 124-125]. Він вважає, що головна функція емоцій - “сигналізувати” про потребу в інформації. Значну роль у цьому процесі віді­грає емоція страху, що й сигналізує про критичність або повну відсутність ін­формації, про об’єкт і сформовану ситуацію, з якою стикається індивід. Отже, страх розвивається за відсутності знань, необхідних для захисту, як очікування невдачі при виконанні дії, що повинна бути виконана в даних умовах. Теорія П. Сімонова близька до ідеї Г. Лебона і К. Юнга. Перший помічає, що натовп (первісне суспільство) “живитиме священну повагу до традиції і безсвідомий жах, дуже глибокий, до усякого роду новизни, здібності змінювати реальні умови її існування” [142, 31]. К. Юнг, у свою чергу, визначає, що все нове, непізнане навіює людині (що панувала в первісному суспільстві) відчуття страху. Такий стан К. Юнг визначив як мізонеізм.

Існує протилежна думка К. Гольдштейна та Р. Мея, які стверджують, що не може існувати “конкретної"” нейрофізіологічної бази страху та тривоги, оскільки ці психологічні явища охоплюють увесь організм узагалі і включають у себе “весь комплекс нейрофізіологічних зв’язків та "рівноважних станів’’” [182, 74]. Отже, мозок контролює всі системи тіла. Але ж емоційне збудження у стані страху чи іншої сильної емоції безпосередньо пов’язане й охоплює весь організм людини, всі рівні його буттєвого існування та гомеостазу (в першу чергу, його вегетативну нервову систему).