ГЛАВА 5 Місце страху в класичних теоріях походження емоцій

Страх розглядається як одна із трьох первісних емоцій поряд із радістю та гнівом у периферичній теорії емоцій. В. Джеме визначає страх як інстинкт і як емоцію з єдиною різницею в тому, що емоція не піддається зовнішньому ана­лізу, а інстинкт “може йти далі та вступати на практиці у взаємні відносини з об’єктом, який її викликає” [87, 272].

Особливу увагу В. Джеме приділяв остраху самотності, темряви та над­природних явищ: “Самотність у дитинстві є одним із головних джерел стра­ху... діти, які прокинулись і не знайшли біля себе нікого, виражають страх безперервним криком” [87, 309]. Аналіз причини страху В. Джеме доводить до гіпотези, що деякі страхи (боязнь мерців, павуків, змій, печер тощо) та ряд фо­бій (агорафобії) можна розглядати як рудименти, які колись були корисними інстинктами первісної людини.

Перераховані В. Джемсом рудиментні об’єкти страху можуть мати як фі­логенетичну природу, так і соціокультурне коріння та зберігатися у несвідомій пам’яті людства. Тому страх у житті людини також існує у формі нагадування: “Жахи земного існування можуть для нас стати написом незрозумілою мо­вою... такі жахи малюються нам у вигляді картини, яка могла б прикрасити ки­лим на підлозі тієї кімнати, де ми так затишно розташувалися і звідки благодушно дивимося на навколишній світ” [87, 307]. Страх павуків, черв’яків, змій відобра­жає давно минуле світовідчуття людини до смерті і пов’язаного з цим уявлен­ня про потойбічний, “чужий” для живих світ і роль померлого в ньому.

Цікавим для подальшого вивчення феномену страху є зауваження В. Джем­са стосовно самотності як однієї з головних причин страху.

На думку В. Джемса, інстинкт страху викликається пітьмою, яка у міфо­логічній свідомості є атрибутом смерті та хаосу. Смерть, сон, пітьма, ніч у мі­фологічному світорозумінні є нумінозними, включеними у нерозривний кру­гообіг Космосу. Темрява викликає страх, у першу чергу, тому, що вона протистоїть життю і постійно загрожує йому. Темрява страшить своєю неві­домістю, бездонністю. Вона зупиняє весь різноманітний кругообіг світу, ро­бить його нерухомим, у ньому зникають простір і час, усі речі та предмети втрачають особисті якості і стають однорідними. Тим самим пітьма породжує єдину та суцільну масу, де все зливається, втрачає індивідуалізацію, перетво­рюється на Ніщо - на час до-Творіння.

Мабуть, тому однією з перших якостей давніх богів є розсіювання темря­ви, нескінченності, що є початком утворення упорядкованого світу. У більшос­ті міфологічних систем Темрява тісно пов’язана з первісним Хаосом, який у грецькій теогонії був прабатьком жахливої безодні - Тартару, вічного мороку - Еребу та темної ночі - Нюкти. Початком світу була блискавка - атрибут бога Грози. Наприклад, у “Брихадараньяке” Упанішаді Брахман - “блискавка, бо розсіває [тьму]” [245, 136]. Своїм раптовим світлом блискавка як атрибут Брах­мана, Зевса, Перуна тощо знижує відчуття страху в людини, але одночасно презентує новий об’єкт страху в його таємничій силі Бога (що є прикладом раціонального поясненням явищ світу). Однак страх перед темрявою (безо­днею, хаосом) постійно присутній в архаїчному мисленні, й це передавалось богам. Згідно з Іліадою, сам могутній Зевс тремтів перед чорнокрилою Ніччю (Іл. XIV, 261).

Близький до висновків В. Джеймса щодо страху дитини перед темрявою Дж. Сєллі. Він зауважує, що дитина в темряві гостро відчуває відчуженість, самотність і віддаленість від усього того, що вона знає та любить [177, 115— 116].

Отже, усі перераховані В. Джемсом причини та об’єкти страху (боязнь самотності, темряви, мерців, павуків, змій тощо) у подальшому розкриті у психології, є, з одного боку, біологічно зумовленими страхами, а з іншого - соціокультурними формами та функціями єдиного феномена страху. За цими повсякденними формами страху стоїть його інша сфера існування - трансцен­дентна, яку ми розглянемо пізніше.

Повертаючись до психологічних теорій емоцій та їх пояснення природи страху, треба згадати погляди американського психолога В. Мак-Дугалла. Він теж відносив страх до інстинктів та бачив цей феномен одним із базових серед емоцій. Емоції, на його думку, є внутрішнім вираженням інстинктів у людини і визначають соціальну діяльність людей. Спираючись на цю думку, В. Мак­Дугалл запропонував дискретну теорію виникнення емоцій.

У психології історично склалися два принципово різні підходи до вивчен­ня організації емоцій - дискретний та багатомірний. У центрі уваги останньої моделі - багатомірний простір (за шириною відчуттів, дихотомічний принцип дослідження) емоцій, який створений обмеженою кількістю перемінних, на­приклад, таких, що описують негативність позитивність, силу - слабкість. Ця модель теоретично орієнтована на вивчення подібностей та розбіжностей між емоціями та відчуттями.

Дискретна модель (еволюційна-вертикальний принцип дослідження) по­ходить із того, що емоційна сфера складається з певної кількості первинних, базисних чи фундаментальних емоцій, близьких до природних інстинктів. Прихильники цього підходу (Т. Рібо, У. Мак-Дугалл, 3. Фройд, Дж. Уотсон, Е. Клапаред, К. Ізард, Р. Плутчик) [38, 46-511 орі< нтуються на вивчення внут­рішньої організації окремих емоцій, а не на їх взаємодію. Вважається, що пер­винні емоції у процесі еволюції ускладнюються й уTBopioiOTb вторинні емоції - вихідні від базальних, які є більш складними і коні і тивно зумовленими. Базаль­ні емоції є нерозкладними, даними при народженні індивіда, у процесі суб’єктивного розвитку вони дають “життя” іншим, вторинним емоціям. Біль­ше того, вони збільшують психофізіологічні можливості людини вижити і присутні в усіх культурах людства.

Традиційно до первинних емоцій відносять: радість, страх і гнів, іноді до­дається печаль (смуток). Різновидами або похідними від страху вважаються почуття печалі [141, 116], провини (збентеженість і сором’язливість) [135, 119], сорому (занепокоєння, пригноблення) [56, 278]. Ймовірно, останній є сильнішим за страх у силу здатності пам’яті відроджувати причини відчуттів. Страх також “стоїть” за відчуттям провини як частки моральної совісті, диктату зовнішнього соціального середовища (3. Фройд).

Не всі базальні емоції є безперечними. Так, умикання гніву або ярості у цьому ряді є дискусійним. На підставі нейрофізіологічного аналізу емоцій вважається доведеним, що емоції містять у собі три основні компоненти: суб’єктивне переживання, зовнішні виразні реакції та систему запуску. Вихо­дячи з цього, можна констатувати, що гнів (лють) як цілеспрямована емоція на будь-який об’єкт (на іншу людину або на себе) повинна мати свою систему запуску. Під системою запуску розуміється механізм сприйняття дії подразни­ків, що породили дану емоцію. Перед тим, як спрямувати “свій” гнів чи ярість як агресивну реакцію на об’єкт, що викликає подразнення, сам суб’єкт пови­нен випробувати емоційну напругу оцінки.

Існує і зворотна “оцінка” ситуацій - у першому випадку замість агресив­ного поводження буде переважати пасивне, і суб’єкт під впливом страху може втекти. У другому випадку об’єкт можливого гніву знаходиться поза зоною досяжності чи занадто авторитетний для людини, тоді суб’єкту доводиться виражати гнів у “собі”, “витісняти” чи замикати його психологічну енергію. Суб’єкт у цій ситуації внутрішньо переживає страх перед авторитетом і стри­мує свій гнів. Тому страх є пусковим механізмом люті і гніву як агресивна ре­акція на можливе недосягнення мети, зазіхання на соціально-культурні ціннос­ті чи небезпеку життю людини.

Виходячи з цієї тези, психологічні реакції та стани гніву й люті не можуть існувати без страху. Гнів та лють - це психологічні реакції зовнішньої поведін­ки людини, які припускають досягнення будь-якої існуючої мети і тому ви­никають в онтологічному розвитку людини значно пізніше, ніж страх. Але й досі у науці ця гіпотеза не знайшла остаточного підтвердження та залишається нерозв’язаною.