НАД РУБІКОНОМ
Головне завдання сучасної української еміграції — виправдати своїм життям, діяльністю, внутрішньою поставою і гідним виступом назовні своє національне ім’я. У даному випадку обов’язує всіх українців одна максима ідейна, спільна напрямна моральна і недвозначно визначена метода діл.
В основу цього єдиного питання дня покладена однозначність національної думки, означеність творчої волі та глибинність живого почуття. В такому оформленні українська ідея не буде твором спекулятивного розуму, але висловом органічности душі, яка творить, проявляється, відчуває і діє постійно в тому самому настрої. Зрозуміло, що в такому оформленні маємо перед собою образ власної природи, повний вислів душі, а не надуману конструкцію, теоретичний закрій ідеалу, над яким треба ще спорити та критично перевіряти його життєздатність. Українська правда стоїть поза дискусією і сумнівом, вона жива і своїм висловом імперативна категорично.Стан української еміграції виказує велику різноманітність психологічних типів, світоглядових зразків, рівнів політичної культури, національної свідомости, життєвих і програмових настанов. Можна сказати, що це — багатий світ, який, загально беручи, відчуває вже внутрішню потребу зформуватися в життєву систему із власним спільним сонцем у своєму осередку, але гін до форми окремих силових потуг ще надто відосередній, радикально індивідуальний і особистий, хаотичний і самоцільно змаговий. Все, що намагається стати ближче до осередку, блищить яскравим полиском загальної ідеї, але наввипередки проголошує догматично і виключно себе самого отим сонцем, що завтра повинно вийти у величі на обрій історії і почати літопис нової доби. А втім, на далеких окраїнах українського космосу ще темна ніч і холод мряковин, що в стані безвладности своєї не уявляють нічого означеного і немов чекають формівного почину з осередку. Не пора і не місце давати аналізу причин і вияснення, гому український світ так важко проходить процес власного переформування.
Досить ствердити, що він перебуває тепер на лінії смертельної кризи і ще один ступінь внутрішньої гарячки вгору, і розрив і провал у безодню майже неминучі.Перемога сучасної кризи і поворот національного організму до рівноваги та ритмічної співдії окремих органів і сил є справою всього укралнства, і залежить від того, чи в критичний момент воно розбудить у собі найбільшу потугу — свою совість, якою переможе нищиль- ний жар хвороботворних отрут і верне собі розмірений віддих здоров’я. Національну совість може будити великий голос пророка, але створити її надхненному Meciii не сила. Ми віримо, що український світ живий та що він цю основну силу совісти в собі має, однак ми думаємо, що без особистого зусилля українців над собою національна совість, як безпосередньо вирішний чинник звороту, творчого ритму і здорового росту грядучого життя, фактом не стане, але залишиться глухим, теоретично означеним місцем у хаотичній мряковині нашої дійсносте. З цього погляду питання українське», людини висувається на чоло загальної уваги, як пекуге і вирішальне. Його актуальність у позитивному напрямі — збудить творчі сили та моральну тугість поодиноких організаційних клітин, його ж недогляд — поглибить розклад громадського життя і припечатає його розвал. Раніше чи пізніше, але існуючі суспільні групи мусять нарешті стати перед питанням української людини як основним і наглим. Бо тільки до якогось часу можна буде ще прикривати трагічно безнадійну наготу життя нашого фіґовим листом заявних і прикрасливих серпанків сили і доброї волі, за якими криється воля зла, оманна, підступна і лиходійна. Недотепний фарс на помості українського видовища добігає кінця, і завіса спаде над нею раніше, ніж думають очманілі власною грою рідні дервіші.
Ховатися за позліткову фасаду крилатих гасел і самозвеличних окликів про власне геройство, потугу і перемогу можна не довго, бо життя не любить порожнечі і нещадно здирає поволоку дбайливо маскованого самообману. Для нас воно не зробить вийнятку, як не робило його ніколи в минувшині, преважкій низкою прогаяних можливостей і протрачених земних і небесних талантів.
Так і нині скінчитися вже мусить безкарна сваволя та безвідповідальне розкидання національних сил і дарів. Вони не продукт техніки, що ним можна без обмежень і довільно орудувати для забагу і розваги. Стан украінськоі живої субстанції застрашливо змалів, і не бачити цього — є непрощенним злочином. Моральна якість української людини значно понизилась, може не тільки з власної вини, і тому питання морального піднесення нині однозначне із «бути або не бути» нашому народові на землі. Доосновно порушена наша земля плугом доби, і вирваний ним український ліс в’яне на сонці історії і всихає без допливу органічних соків батьківського лона. Розсіяні у світі українці, віддані на примхи свавільного вітру, мусять збиратися і творити спільноти української віри. Не хліб, не інтереси будня, але споконвічний дух рідної землі, не програми, партії і групова дисципліна сект, але Бог, символ віри і нація і мораль відданости ідеї мають в’язати українських людей в лицарські когорти тих, що повинні ще раз стати на Київських горах і проголосити заповіді людського життя. Не знайти порятунку нам нині в ідеях, світоглядах, доктринах, що їх можна взяти в готовому вигляді і вивчити напам’ять. Даремний буде це труд; силування себе й інших — вимушувати віру і надію в близьку перемогу, коли душа — в пітьмі власного життя — не вірить у своє прийдешнє і самітна із своїм горем на руїнах батьківських селищ. Бо зорю нового Дня мусить засвітити вона в собі, і в ній самій усе — ідея, закон і дорога.Українська ідея є більше, ніж проблема політичного визволення і власного державного буття. Обмеження її категоріями політично-суспільного порядку не вичерпує порядку потенціяльного стану її життєвих сил, що мусять розгорнутися в глибокому доземому пляні та розбудуватися в повновимірну життєву дійність із власним корінням у рідній історії та рясною короною під сонцем майбутнього світу. Гордіїв вузол свого історичного буття зможе Україна розв’язати великим творчим подвигом на міру нового ладу життя, так основно розхитаного і зруйнованого божевіллям останніх десятиліть.
Уявляти собі перемогу української ідеї в спрощено легкий спосіб значило б — не розуміти ні глузду століть своєї історії, ні вольового значення хресної проби свого народу в деспотичній системі червоної імперії. Лише український народ має у своїй душі месійний первень волі — створити новий образ життя — в противагу жахливій і потворній нелюдській системі, що вилонилася з інфернальних глибів євразійського степового номадства. Україна або стане жертвою сучасної апокаліптичної потвори, або переможе і зламає її силу раз назавжди. Змаг її мусить прийняти леґендарно-богатирську форму двобою Божого лицаря Юрія із змієм. Дивно було б, якби сучасність наша думала про свої заповітні завдання формою, живцем узятою з доктрин і практик чужої минувшини, та обманювала себе надією, що логічно побудована соціяльна програма і сігівмірна їй тактика дії забезпечують уже успіх. Постріл такої зброї короткий і противника не займе.Ніяка земля не має більше даних, ніж Україна — підняти проти царства сатани мег духа і знести голову кривавої медузи. Хіба ж мало доказів кинули нам на шальки терезів останні десятиліття, щоб ми хотіли ще рівноважити незмірний тягар страшного досвіду заплутаними формулами книжної мудрости? Кого бажали б ми тим обдурити — себе чи ворога? На його ж боці і книжники, і незрівняні мистці обману, і потужна зброя матерії. На нашому — тільки наша душа та її містична сила віри в спасенне світло своєї правди. Доки вона не знайде своїх висловників, апостолів і вірним, перемога українська не збудеться. Треба збагнути справжнє становище наше в новому Вавилоні і зрозуміти, що проти осатанілих будівничих вавилонської вежі наш плач безсильний «на ріках вавилонських» і безнадійна сама суєтливість безрадного нашого розуму; бо єдиний порятунок прийти може від власного світла, а спалахнути воно мусить таким блиском, щоб повернуло до себе очі мільйонів живих і відвернуло їх від стовпо- творного божевілля руїнників і злочинців. Віра у високе призначення життя і віра в людину — єдиний шлях до світла, що є в нас і чекає дня свого сходу.
Поворот до душі і людини — це останній відклик до вічних сил життя. Коли він прогомонить без відгомону — це знак, що доля наша вирішена. Свідомість українська вже на дорозі своєї історіософічної синтези про призначення України, однак до голосної заяви про велику свою правду бракує їй відваги і, може, почуття відповідальности, чи зможе вона подолати вимоги такого важливого і величного завдання. Поруч Грандіозних потрясенъ, перемін і зламів, в обличчі дій і розвитків у нетрах власного життя, українську свідомість мучить почуття незрілости, відсталости і порочности та, відтак — утверджує притаманну нам слабодухість. У висліді вона неспроможна зважитися на виклик долі і підняти неминучий змаг. Добре, що напрям зору її все частіше звертається в бік найсильнішого спротиву — як внутрішнього, так і зовнішнього. В той спосіб їй легше буде освоїтися з тереном дії та вбивчим підсонням життєвого середовища, що вможливить їй сприйняти своє історичне завдання в аспекті іраціонального творчого пориву. Таке відчуття дасть їй моральну основу поставити до себе і своїх низку вимог, між якими нема місця на проблеми, альтернативи і ділеми. Кризу власної духовости не можна перемагати у відірваній сфері теоретичних дискусій, спертих на маскованому «запіллі» забріханости, гістерії і злости, але єдино в безпосередньому середовищі життя — міццю його найістотніших корінних сил. Образу їх не треба щолиіп конструювати порядком дискусії, вибору і добору, бо життєва природа українства є основним фактом, даним у постаті буттєвого самопочуття, що спонтанно визначує тон, ритм і стиль ставаль- них процесів. Переконувати себе доказами про виправ- данність, раціональність і доцільність власної ідеї — значило б витягати її на непевний терен проблематики та намагатися боронити сумнівну справу запозиченими аргументами. Тоді, коли вона насправді — незаперечний факт, що афірмує себе прямо в пляні історії і додаткових апологічних підсилень з боку теорії не потребує. Із цього погляду українська ідея приявна прямим способом живої правди в бутті українських людей, що відчувають її тотожність із власним життям.
Тут вона єдина, основна, непозбувна, категорична. Підметова її постава в людях є апріорна, а типова форма її восіблення — це самопочуття своєї родової гідности, національної гести і лицарської мужности на сторожі її знаменного буття у світі.У народів з глибокою традицією національна означеність осягнула вираз статичних законів природи і ваганням трансформативних процесів не піддається. їх життєва постава навнутр — при всій різкості динаміки складних суперечностей і суперництва — визначена єдиним духом національного самопочуття в думці, дії та взаємному оціні; назовні, — постава ця ґатунково однозначна, волево вимовна, представницьки гідна формою виробленого національного стилю. Оскільки молода українська нація вже визначилася в цьому розумінні — не будемо тепер твердити; досить відмітити, ЩО СВІЙ ОНТОЛОГІЧНИЙ стрижень вона має і перебуває нині в огні проби за свою ґатункову якість і динаміку свого грядучого значення в світі. Підкреслити і наголосити треба примат сутности, цебто самобутнього первня внутрішнього, одним словом душі — перед усіма, нею зумовленими, виявами будь в якій ланці життя. Стоїмо в обличчі потужних рухів на світову міру. Можливо, що вже недалеке завтра буде видовищем найбільшого посилення суперечностей у сфері життя і духа, які вибухнуть активним змагом усіма засобами відомої зброї. На той час треба бути повністю, від стіп до голови, нацією, що центральний момент своєї сили відчуває в собі, а не щойно шукає його у зовнішньому світі. Самосвідомість та органічне самопочуття підмету буде для неї вирішним моментом рівноваги між нею і власною долею, яка, у випадку пасивности, буде накинена і деспотична, у випадку ж активности — вільно виявлятиме у своєму обличчі помітний знак національної індивідуальности і особо- вости.
Дзеркалом образу національної душі є її органічний твір — культура. Більш певного і об’єктивного критерія для самовизначення національної сутности, ніж культура — нема. На зразках культурних вартостей і пам’ятників позначується історична вісь нації. З історії рідної культури черпає нарід суттєві первні самопізнання, а в творчі зусилля свого духа вкладає він свою тугу і віру в будучність. Культура, зрозуміло, не самоціль, і в абстракції від живої національної субстанції вона подумати живою не дасться. Вона теж і не засіб для досягнення гетерогенних цілей життя. Ті «місце» не обмежене і не вмісцевлене, — культура твориться і діє як прямий вираз душі, як вислів суцільного завдання життя в його одвічному прямуванні крізь простір і час. Твори духа промовляють до людей живою мовою і відразу порушують їх душу в найглибших основах. Досить не раз самого пригаду і відклику до святих сховищ національної скарбниці, щоб збудилася совість нащадків — руїнників і вони схаменулися серед шляху чварів і ненависного самознищування. Як німі сторожі стоять величні пам’ятники національного генія на перехрестях прадідної землі і пригадують, що вони забуті, знехтувані і самітні. Пригадують живим про покликання достойного життя, що його найвища чеснота — творгість, від якої вони надіються побачити поруч себе своїх молодших, наділених славою братів.
В сучасну добу українського лихоліття значення культури, праці над нею та для неї, набирає особливого, сливе місійного характеру. Ідея духової соборности українства — це вихідна органічна передумова для всіх існуючих і можливих форм життєвого єднання українців. Вона зі свого джерела посилює живим змістом і рушійною снагою голову політигну ідею державности, сьогодні загально вже визнавану і голошену. Щоб не залишилася вона тільки голосним звуком словної заяви, моральної і творчої повинности визнавців, залежить це в першій мірі від того, на якому рівні стоїть духова соборність: декляративно-постулярному чи органічно-активному. У животворчому підсонні української культури є найбільше органічних генів, щоб оживилася кожна велика думка і сталася сама живим джерелом. У межах духових зв’язків наближення людей набирає ознак духової спільноти, на якій кожна національна побудова стоятиме твердо і певно.
Праця українських організаційних клітин, що визначили своїм предметом і полем ланку культури, не може добитися поважних вислідів, якщо вона випустить з уваги найістотніше призначення культури: бути виховною напрямною людини. Культура родиться із життя, цвітує його весняними соками і дозріває овочем для нового життя. В порядку інтелектуально-теоретичного засвою сприйнята культура є мертвою формою без рушійного змісту. В такому вигляді вона неплідна своєю відірваністю від життя і не може формувати його молодих зразків.
Становище людини, що взяла на себе обов’язок організувати і наладнувати різні форми внутрішнього життя людських громад, визначується образом середовища, в якому вона діє, та індивідуальними її прикметами.
Маючи на увазі загальну структуру української еміграції та момент об’єктивних умовин становища, можна без пересади ствердити, що з погляду повищих зауваг і завдань праця українського культурника серед нас у нинішню пору є змагом піонера з незайманим багатством лісу, що повний надійних можливостей, але й небезпечних нетрів — отже, це водночас акт небуденної відваги, коли саме подумати про завдання починальника, який прийшов у людський ліс із великою місією. Бо тут знайде він багато інших «місіонерів», що в ім'я цієї ж самої ідеї будуть різно розуміти, викладати і життєво здійснювати її істоту.
У вирі дикої і неперебірливої боротьби своїх і чужих лжепророків за душу багатого лісу треба нашому пророкові озброїтись зброєю вогненного слова і до жару розпеченим звуком рідного, з любови зродженого гніву випалювати жируючу нечисть галапасів. Чистильний вогонь не займе ні одної здорової нарости, ні одного зеленого листу не спопелить жара рідного духа. Хоч буде суворий і не знатиме пощади для насіння із роду лукавого — його пізнають і визнають, що вийшов з-посеред них і чинить справедливий суд в імени їхніх заповітів, офір і молитов. Його голос буде гріти їх душі світлом ідеалів, що кільчились і росли в теплі рідного сонця і дозрівали в тіні прадідних садів. Вони вийдуть йому назустріч і принесуть йому в дар мужність і вдячність свого серця.
Про час великої появи не личить спрагненим її кидати зайвих слів. І не йти за підшептом спокуси, щоб не попасти на манівці гріховної віри у свою вибраність і призначення — побачити день великого жнива і пожати для себе казковий урожай. Нехай визнавці віри у світлу прийдешність думають і чинять так, немов би вони були повинні тільки мостити до неї шлях із каменю жертовних днів свого життя, не маючи ніякої певности, що самі дійдуть до мети і зірвуть овоч власного чину.
Українська сучасність спинилася на роздоріжжі без дороговказів і написів. Доля поставила на пробу її здатність зважитися на дальший хід. На іспиті під перехресним вогнем історії — наша ідея. У нас ключ вирішення і розв’язки, чи відчинимо браму для походу в будучність, чи в останній метушні загатимо вихід горами власних тіл.
Хто збагне, що чародійний ключ визволу — власний дух, зрозуміє все і вийде з полону історії творцем її завтрішнього дня.
⅛⅛ ⅛
Існування є елементарною умовою життя, яке поза зусиллям для самозбереження, має єдину свою ціль і вартість у творенні культури. Вправді саме існування як таке достачає часто почуття самоцільности, але це, зрештою зрозуміле, життєве почуття не може виповнювати меж людської духової активности, бо воно є тільки хвилевим рефлексом. Культура — це властиве призначення в існуванні розумної істоти.
Нинішня хвилина для нас вирішальна чи ми станемо світовоісторичним народом чи як нарід — пропадемо. Або - або, ніякої посередньої можливости нема. Наша світовоісторичність це в першу чергу поступят: нація стає власним зусиллям духовою індивідуальністю. Власне нині має відбутись оцей акт самооформлення.
Про моральну силу, духову дозрілість народу рішають не її геніяльні одиниці, але проник культури в життя всієї спільноти.