СТЕПОВИЙ СФІНКС*

Людина нашої землі не відчула в собі покликан­ня статися Прометеем власнсп долі і дати щедрій при­роді гідну відповідь самостійного творця. Вона не ви- кресала із себе вогню титанової гордости, що винесла б її на верховини слави і величі. Скупі діла української людини не змогли навіть станути гідно поруг краси й багатства її землі, а невмирущих творів її генія, що ви­росли б понад природу — майже не видно. Мандрівник, що проходитиме українською землею, подивлятиме різ­номанітність її природньої краси, та одночасно буде збен­тежений враженням слабкого прояву нетлінних пам’я­ток людського духа. До рясно розсипаних багатств при­роди людина додала від себе мало, лише де-не-де блі- диться слід її існування.

Українська земля багата минувшиною, але в ній мало історії української людини.

Сила української природи, зазначена в багатствах ■земного краєвиду, не знайшла потрібного доповнення з боку української людини. Буйна природа — як усе й усюди — домагалася формуючої, дисциплінуючої і па­нуючої сили людського духа, але та сила приходила до нас від чужих племен і народів. їх манили пахучі ла­ни української рівнини і вони спадали туди хижими ор­дами, розбивали ледачий місцевий люд та упродовж сто­літь панували над ним. Бо історія, подібно як і природа, не терпить безладдя, порожнечі і кволости. Мужня рі­шучість є засадою її добірних-селекційних нахилів, то­му віддає вона володарський скиптр у руки найдужчих і найсміливіших, що таким чином увіходять у життя як провідна сила і творять з нього історію. Цей почин ви­рішного впливу на історичне діяння, за малими вийнят- ками, був на нашій землі правом чужих народів, а вони взяли собі його простим актом перемоги дужчого над слабшим.

УКРАЇНСЬКА ЛЮДИНА

(негативна характеристика)

У цьому світлі багате українське минуле є духом не-українське, бо українська людина не зуміла сама ста­тися джерелом власного історичного розвитку, вона ско­рилася наказам чужої волі і хоч згодом розрослася чи­слом до значних розмірів, то ще й сьогодні не має до­статньо міцних внутрішніх основ, щоб здобути собі по­зицію історичного підмету. На що здалася сповидно сти- лева леґенда про Україну, як «Campus Martius», коли її фактичні висновки звертаються проти української люди­ни, її вдачі, характеру та історичної ролі.

— але цей опір переходить із постави безвладности у стан чинного, доцільного поборювання. Те, що всюди буває випадковим вийнятком, стає в нашому житті пра­вилом конечної закономірности. В нас велика людина бореться самітно й безнадійно проти засадничої нехоті і спротнву своїх власних земляків, і тут саме наочно пробивається основна риса української історії: імпрові­зована вибуховість, хвилевий підйом і... довгий, мер­твецький сон духа. Бо як переломові дії, так і поява великих людей у нас — рідке явище випадкових імпро­візацій, що їх не сприймає органічно народній дух в основу свого непрерывного історичного розвитку. Ве­лика людина і її твір не були для українців предметом сильної волі й чинної віри, але хіба тільки зринали перед їх зором як неясний привид-мрія, що розвівалася за першим подувом вітру життя. М’якосердя поневоле­ного і пониженого тануло в почутті власного безсилля і шукало порятунку в химерних сподіваннях приходу спасителя чи чудотворця, що в чудесний спосіб перемі­нить твердий устрій життя в безжурний, щасливий рай.

— такий мотив прикметний нашій українській сутності. Органічної волі вперед, угору, змислу величі й напряму живучого життя в нас майже нема. Послаблена воля при надмірній перевазі почуття проявилася в нас як па­сивний, існувальний тип людини, що в умовах природ- нього багатства своєї землі цілком піддався стихійній, майже анімальній формі життя, не проявляючи ніяких вищих завойовницько-панівних нахилів. Так постав ві­домий український тип хлібороба, глибоко зв’язаного зі своєю землею, миролюбного й обмеженого до своїх

вузько-особистих, родинних і побутових вітально !Сну­вальних справ. Надзвичайно вкорінена осілість українця не тільки спутала його розрісні - експансив­ні гони, — крім чисто біологічного, розмножного,

але засудила його до вічної оборонної, отже, апріорно слабшої і некорисної ролі зберігання свого стану посі­дання. Не диво, що нарід плужників завоював великі простори, розорав цілинні степи, але залишився найми­том у неволі чужих наїздників — владик. Де душі бракує засади руху — волі, там неможлива ніяка прав­дива історія, переткана мережею великих імен і славних подвигів.

ОБРАЗ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

(коротшій перегляд)

Похмурий образ української минувшини не має провідних ліній суцільної епопеї. Це ряд дій, не зв’язаних спільним мотивом героїчних зусиль, — тому й найбільші катастрофи нашої історії не прокидають враження тра­гічної глибини. Кожна велика історія у своїй основі трагічна, бо напруга вольового зусилля — хоч би воно кінчилося й найбільшим успіхом — мусить ламатися, щоб з невдач черпати сили до ще болісніших напружень. Велич поляглих титанів так само безумовна-абсолютна, як і їх переможців, коли цей упадок стається після най­більшого зусилля.^[33]) Де ж бракує особистої волі, буде й найбільше страждання тільки проявом фізичного бо­лю, що для нього маємо багато співчуття, але мало подиву.

Нетворчий час ялового животіння швидко зарів­нює плястичні і яскраві колись пам’ятки давньої слави і по літах... знову стелиться пахучим килимом зелена рівнина, проткана тендітними нитками польових дорі­жок. Ніякого сліду з великої драми воєн ні на землі, ні в пам’яті майбутніх поколінь. Пропащий час, забуття і довга степова ніч... Безпам’ятний сон стулив знову на цілі сторіччя сонні повіки українця і він несподівано про­кинеться з нього у хвилині, коли чигиринський сотник за особисту образу розбурхає степове море і пірве за собою стихійну лявіну народнього гніву. Випадково воєнний і політичний геній Великого Гетьмана блискавицею осві- домить собі великі наслідки химерного початку, офор­мить хаотичний живловий рух у національно-політичну ідею і на протязі кількох літ створить українську держа­ву. Велич Богданового духа і його твору перевищує всі інші досягнення в нашій історії.

Хмельницькому не пощастило завершити свої во­лодарні задуми у формі міцної, упорядкованої держави. Він упав поражений ударом зрадницького ножа в спину. Вістка про зраду свого полковника^{[34] [35]) викликала в ньому таке сильне потрясения, що навіть його великий дух подався перед тим черговим виступом найбільшого ук­раїнського зла — зради. Причина смерти Хмельницько­го глибоко символічна для характеристики українського середовища, що в ньому зрада була прокляттям злого духа, що одним потайним ударом нівечив досягнення невсипущих зусиль. Це напевно не вперше вжалило Богдана гадюче жало зради, він мусів важко і часто переживати в собі оцей проклін непевної крови своїх, коли вістка про зраду вдарила його громом і передчасно звалила найбільш кремезного дуба в лісі української минувшини.®)}

Не одним самоцвітом характеру, геройства і посвя­ти заблисла козацька Україна після Богдана, однак сто­літній період української державности був на ділі тільки довгим епілогом короткого ренесансу справжньої само­стійности за панування Великого Гетьмана. Політичний відступ, корчення державних кордонів — Руїна. Наочний спад організаційної напруги, скривлення первісної буді­вельної форми, заламання основних ліній монументаль­но задуманого пляну. В добі після Богдана суворий своєю простотою і рішучістю стиль його творчого почи­ну щораз більше підлягає розкладовому впливу назрі­ваючого хаосу. Україна живе і тримається силами, що їх черпає із здорового вкладу Богданового чину, однак він мусить вичерпуватися тим скоріше, що бистріше по­ступає внутрішній розклад козацької нації, розточуваної з основ лихими інстинктами української душі.^[36]) Пов­торюється давній образ заколотів, кирині, підступів і братовбивств. Боротьба за владу не перебирає в засобах, де гребує і національною зрадою на користь сусідів- ворогів. Ролю давньої татарської орди переймає монго- ло-фінська Москва, скріплена на традиції жорстокого азійського деспотизму, що ним вона донині скувала Бать­ківщину мрійливих хуторян. У той час, як попередні набіги азійських орд виснажували свою ударну енергію в безнастанньому бойовому русі, пролітали буревієм над просторами культурних країн і, вичерпавши всю свою стихійну лють, зникали з поверхні історії як нагло роз- таяний сніг, — московське плем’я створило міцну дер­жавну організацію, перейнявши основні психічні первні жорстокого азійського деспотизму і неприборканого за­войовницького гону. Постійність території запевнила тривкість основи, цієї елементарної умовини історичної тяглости^[37]) етнічної форми, що в злуці з динамікою ви­борчих інстинктів монголо-татарського духа зродила страховище московського імперіалізму. Він виріс як за­конний син Джінгісханового духа, перейнявши у спад­щині його зажерливу жагу простору і жорстоких форм панування. Україна сталася його головною жертвою виключно завдяки нікчемности власної провідної вер­стви, що залізній твердості московських завойовників протиставила оборону дрібних особистих справ, чести- любства, слави і почестей і ніколи не вміла відповісти на ідею — ідеєю, на месіянізм — месіянізмом, на жор­стокість — жорстокістю. Тепер удруге почався винаро- довний процес серед українських верхів, а історія цього явища належить до найбільш прикрих і принизливих картин української історичної самосвідомости.

Знесилена, позбавлена власного імени, покинута своєю провідною верствою, що покірно схилила чоло і перейшла тілом та душею на службу до ворога, всту­пила країна «рабів незрячих, гречкосіїв» у пороги XIX століття, помазані червоним миром великої револю­ції. На всіх кінцях Европи гриміли бойові сурми Напо­леона, за їх гомоном пливла його велика армія в без­межні простори імперії білих царів, — але тим разом найбільша драма європейської історії не доторкнулася нашої Батьківщини. Славетний "Campus Martius'' мов­чав, немов заворожений, заклятий лицар, що його не збудив буревій наполеонських громів. Не забриніла ні одна струна на золотій арфі пшеничних ланів України. Нечинна постава українського народу в найбільшій хур­товині історичних подій проречисто промовляла, що рі­вень національної свідомости впав на саме дно, що нація — не жила. Літопис величної кривавої епопеї ні словом не згадує нашої Батьківщини, бо вигорів вогонь воєн­ного козацького запалу і не стало гордої колись про­відної верстви українських варягів, щоб у годину веле­тенського змагу народів і держав підняти вгору прапор самостійної України.

У сивому попелищі минулої слави догасали остан­ні іскорки активного духа і над плесом українських рів­нин простяглася темна ніч упадку, забуття і кволого сну. Незабаром український нарід сплощився і вирівнявся в одну масу кріпаків, по коліна вбитих у землю, що її вони благословили, проклинали і в поті свого чола орали чорними, дужими руками невільників-злидарів. Заник внутрішньої ієрархії свідчить, що нарід не жив, як нація, а зіштовхнений на найнижчий щабель животіння утра­тив цілком почуття історичної свідомости, не проявляв ніяких відродних політичних прямувань, не бажав, не чинив, не боровся. Під порогом історії було його життя біологічним процесом анімальних інстинктів, що стихій­но розростався, як росте ліс, степ, тваринний світ. Украї­на ХѴІП і XIX століть відступила з історичного кону і знизилася до форми села, сталася однородною масою, етнографічним явищем, примітивом, фолкльором. У цій формі заниділи остаточно історіотворчі сили і висохли джерела політичної волі. Відземі виростові гони вгору перемінилися в поземий і площинний дух розросту, що просторився довкола як трава, і вкривав зеленню життя все дальші й нові загони землі. Життєва енергія народу тісно переплелася із землею^[38]), і наслідком цієї одно- вимірної функції була велика перемога українського плуга, що завоював для українського народу великі нові території.

Україна була перед віками золотим степом і ста­лася потім блискучим чорноземом. Це й єдиний трива­лий чин української людини, хоч істотно цивілізаційний, є в дійсності не історичний осяг. Він у цілості доконався у сфері природи, це чин неособової стихії життя, що вкорінене у плідну землю розросталося, здобуваючи для себе відповідний ґрунт. Глибока взаємність української людини і землі не є вислідом її культури волі, що шля­хом постійного зусилля витворила окрему форму роз­витку. Ця взаємність зачата в духових глибах духової природи українця і є апріорним засновком його душі. Своїм почуттям приявна вона в землі, а не опановує її волею, як зовнішній предмет. Наочно переконує про те ліригний тон цього містичного зв’язку із землею, що місцями підіймається до висоти палкого еросу, любос- ної пісні, елегійного смутку. Звідсіль непоборна туга до землі^[39], що причарувала до себе українця на все, оформила його душу вродженого хлібороба і наповнила її вщерть своїм п'янким пахом. Гіпноза землі на люд­ську душу досягнула в нас нечуваної сили — так, що треба говорити про підданство українця землі, що під її неписаними законами й наказами стелиться шлях його життя. На цьому шляху він два рази загубив свою дер­жаву, призабув вікопомні діла своєї історії, але знайшов своє призначення, свою відвічну мрію — землю.

ЗЕМЛЯ — MIT УКРАЇНСЬКОГО життя

Відродження

Земля — міт українського життя. Його сила про­явилася в добі найбільшого занепаду, коли нарід утра­тив форму підмету своєї історії, а сам розлився і приліг чорною масою до рідної землі. Самозбережний відрух життя закріпив вузли: кров-земля. З подружнього зв’язку цих обох елементарних-первових сил народився для України її пророк-віщун, обновник і геній Шевген- KO¹¹) — кріпак, самоук, син українського села, припав серцем до української минувшини, підняв її бойові пра­пори, що упродовж віків лежали в безодні забуття і не­волі, підніс їх великим і жертовним зусиллям свого духа вгору — щоб невпинно маяли вони над українським чорноземом. Із землі прокинувся дух, розгорнув крила і піднісся над землею — у вільний простір життя. Місте­рія українського відродження взяла свій початок з ук­раїнської природи, випрямила вгору духовий зір україн­ця і проламала безвладну кригу стихійного животіння. Шевченкове слово має вагу начального^{[40] [41]) чину, що зру­шив українське життя з мертвецької точки безвольного горіння і дав його річищу напрям творчого пориву. Заклик до визвольного чину вніс в українську душу нервенъ мужесъког сили, а з нею віджили в ній завмерлі струни чинної волі і знову загомоніли величними тона­ми воскресного гимну.}

Вони до коріння потрясли деревом українського життя, минулого й сучасного, і в пошумі його віття дух українця прокинувся з довгого задубіння і почав поволі перегортати лист за листом української історії і здиво­ваними очима жадібно відчитувати запорошені картки власного літопису.

Шевченко привернув українській душі почуття її історичної особовости та своїм заповітом показав шлях її прийдешнього діяння. Закон боротьби освятив і підніс його на найвищий щабель національної моралі. «Здо­бути боєм волю» — наказав і цю заповідь виписав огнен­ними буквами на пам’ятнику свого життя. Слова рішучі, як помах меча, ясні, як правда, виразні, як день, неухиль­ні, як поклик життя. Ними промовив загублений на бо­йовищах лицарський етос наших предків-варягів і від ча­ру тих владних слів стало світати на розлогих просторах української ночі^[42]). Із світлом ранньої заграви знову вступила в свої права мужня правиця людської душі: воля та із цією хвилиною почав рости давно не огляда­ний у нашій дійсності новий світ самоцільної підмето- вости українського життя. Нитка історичної тяглости, перервана заником субстанціального вольового чинника душі, знову випрямлюється і таким чином установлює нормальний стан життя, що в його образі є всі основні риси живої душевної цілости. Прометейська енергія Шевченкового духа вибухає саме в моменті, коли в дже­релах українського життя, здавалось, загинули сліди і навіть пам’ять про героїчну минувшину, а про наявні безпосередні історіотворчі сили української душі не мож­на було й мріяти. Цілим своїм коротким життям муче­ника, повним чеснот, і своїм прометейським чином уві­йшов наш геній у нечисленну родину українських героїв духа, що їхня поява завжди підіймала питомий тягар України, і навпаки, що їх відсутність постійно спричи­нювала занепад і неволю. Цей психічний тіш людини знайшов у Шевченкові самовідречного речника, що з безприкладним завзяттям ніс на кріпацьких плечах тя­гар суворого присуду долі, що каже своїм вибранцям без нарікань іти крізь бурю і вогонь, боротися, падати і вмирати без каяття. Не піддатися і тим перемогти. Шевченко сповнив своє призначення і виріс ув очах грядучих поколінь на велетня, на досконалий образ-зра- зок характеру, що його українцям бракувало в усіх часах їхньої історії.

Враження появи Шевченка — глибоко містигне, як самим своїм фактом, так і силою і далекосяглістю тривалого свого впливу. Одначе, містерія національного відродження залишилась би надалі незрозумілим при­чиново актом якоїсь іраціональної основи, якщо б уваж­ніше не вглянути в суцільну взаємність різних чинників українського історичного розвитку. Українська дійсність після упадку гетьманської України є прикладом природ- нього існування^[43]), де не діють формотворчі сили істо­рії^{[44] [45]), тому життя сліпо тримається власної органічної поверхні, проростає невпинно в земний ґрунт, розгор­тається простірно10), але навіть при найбільшій своїй животворчості не виявляє означеного, доцільного спря­мування, не є матеріялом, в якому і з якого живе кон­кретна історигна ідея. Людина тут занадто є предметом природи, щоб мала силу заявлятися підметом історії. Саме існування без панівної і керівної волі[46]) є причи­ною нашої історичної безіменности у століттях після упадку гетьманської держави.}

Найпекучіше питання вольової слабосильности української людини поставив знову в актуальну площину Шевченко, і то на органічному ґрунті українського жит­тя. Воно впало в цілості до форми села, тому виключно із цієї форми, як із природнього підґрунтя, міг зроди­тися ренесанс української нації як історичної ідеї. Від коріння, із селянської гущі, що зрослася із своєю землею в органічну цілість, виріс міцний паросток, що йому при­значено статися могутнім деревом нового життя. Так освітлена містичність пророчої сили національного генія поволі виступає із сутінних опон таємничости на яву і приймає прозорі форми логічної закономірности. Стає ясно: великий українець вийшов з українського села, бо тільки в ньому зберіглася жива сила української душі, хоча ще несвідома ні себе, ні своїх хотінь, ні духових можливостей. Після відпаду, занику і відступу провід­них верстов народу, його життя обмежилося до спідньо­го, немов підземного проростання, укорінювання у ґрунт, завернулося до первісної основи, щоб по роках вирости з неї вгору, зацвітувати і родити величні духові овочі. Походження Шевченка символічне в найвищій мірі для факту української національної одновимірности, що з неї колись наступить розгалуження і зрізничкування^[47]). Водночас можна з найбільшим, власне, правом на укра­їнському селянському народові потвердити думку, що невичерпаним, вічно живим джерелом сили нації є спід­ня, селянська гуща, що з неї вона постійно тягне свої життєві сили, а в добах занепаду — єдину надію воскрес­ного дня своєї майбутности. Аристократична природа се­лянства виступила разюче на яву головно в нашу су­часну добу, коли великі націоналістичні рухи сперли свій розмах власне на непохитній корінній силі селяни­на. Українському селянству припадає подвійно важна й багата роля в українському ренесансі, щоб його вияви­ти, широко розгорнути та ідейно оформити, і це є пере­довим завданням наших днів.

ШЕВЧЕНКО — І УКРАЇНЦІ

Століття Шевченка дало багато, коли мірити ве­личину загального осягу катастрофальним положенням нації до нього, але мало, дуже мало, коли за мірило взяти енергію духового розвитку інших народів і суворі вимоги сучасної доби збройних перегонів та шалених досягнень модерного духа. Українство прийняло Шев­ченка по лінії найменшого опору і переробило його на подобу своєї слабосилої душі. Сантиментально-миролюб- ні течії XIX століття розслабили до решти вже й так з природи мрійницьку, пасивну українську душу, якій забракло гарту, самоопанування, щоб узяти із Шевчен­ка вогонь його прометейських ідей, патос пророчих ві- зій, бойовий запал революціонера і тими рушійними си­лами обновити свою химерну хуторянську душу та зро­бити її засадою боротьби нації за власну велич і владу.

Ні, до героїчної сутности¹⁸) свого генія нарід мир­них гречкосіїв не докопався, на це треба було мати в жилах кипучу кров, а в душах голос гордої раси пред- ків-варягів, а не рабів землі з чорними руками і з чор­ними думками в тяжкодумній голові. Власна духова активність, що хоче знайти дорогоцінний скарб — ось ключ, що відкрив би отвором Шевченкову криницю- скарбницю. Та не той ключ знайшовся в руках укра­їнства, воно не пішло до Шевченка шляхом власних шу­кань і зусиль, ні, воно залишалося^{[48] [49]) непорушно на сво­єму духовому перелозі[50]), заслухане в монотонний, по­вільний такт пісні своєї буденної безпросвітности жи­вотіння.}

А пророк міряв важким кроком ширінь своєї землі, кликав з канівської могили під рев Дніпрових хвиль вогненним заповітом і надслухував серед тиші степу відгомону власних слів. Ні тупіт копит, ні бряз­кіт зброї, ні тріюмфальний хід переможного лицарства ніразу не перервав лиховісної глуші, що осіла на полях предківської воєнної слави. Замогильна трагедія канів­ського самітника продовжується донині, і вона припи­ниться лише з моментом, коли українська нація пере­родиться духово і дозріє до виконання Шевченкового заповіту власними силами. Многославний культ Шев­ченка серед українців багатомовний на некористь зем­ляків, що своєю малодушністю до непізнання заплями­ли духовий портрет поета. Наша сучасна доба гостро відчула злочинні експерименти на постаті Шевченка і стала визволяти його з рідної неволі^[51]) та привертати його обличчю його оригінальний первісний пророгий ви­гляд. Бо українці затратили всяке почуття міри і при­стойности у відношенні до свого генія. Немилосердно надужили його великого імени до злободенних справ буденщини, і хоч половину століття деклямували його твори — вислід виявився марний. Замало ствердити, що пробудження національної свідомости сталося виключ­но завдяки Шевченковій творчості. Українська націо­нальна свідомість — пасивна, поверховна і зовнішня. Усенаціональність Шевченка, ширина культу і леген­дарна популярність стоять у відворотній пропорції до глибини відчуття, внутрішнього переживання, енергії ду­ші та її чинної здібности^[52]). Шевченко пробудив націо­нальні почування українців, на жаль українці не видо­були із себе достатньо міцного співчуття його ідеям, за­кликам і заповітам. Вплив Шевченка в них не йшов хвилею найвищого піднесення творчих духових сил, тіль­ки вдаряв у струни ліригних почувань, розчулював, ви- ніжнював, роззброював і заколисував до мрійного сну. Дощем ридань і лірницьких нарікань спливали розслаб­лені душі, і цей помилковий настрій устійнився згодом як всенародня форма Шевченкового культу. Його ви­стачало, бо він заспокоював прокинені емоції м'якого українського серця, дозволяв прослезитися і давав наго­ду помріяти про прийдешню волю, або літати уявою про кращі давні часи. Хвилина святочного спочину ду­ші, що до нічого не зобов’язує. Шевченкові свята вві­йшли інтегрально в український національний побут, сталися народною «неділею», вільним від праці днем, суворо періодичним явищем, звичаєм. Поет-лірик без­застережно переміг пророка-борця, бо народня душа здавен-давна жила піснями і не була настроєна до бо­йових гимнів. Ще раз потвердилося відоме правило на­шої історії: чергова імпровізація українського духа роз-

пливлася, як усі попередні, в сонних водах степового плеса. Великий майстер задумав передати в тонах ге­ніальну драматичну поему: йому пощастило з народньої арфи видобути тільки супровідні тони — головний мо­тив твору зустрів міцний опір з боку матеріалу і не стався криштально-чистий. Хто мав би відвагу відзна­чити цей факт, як неуспіх композитора, коли сам твір понад усякий сумнів досконалий і чекає тільки на від­повідний собі музичний інструмент^[53]).

УКРАЇНА В XX СТОЛІТТІ

Невідома, без признаного імени, із похиленим до землі чолом вступила Україна на сцену історії в мо­мент найвищого напруження сил.^[54]) Хоч погляд несмі­ливий і боязкий, а крок непевний — вона переступила поріг велетенської арени світових ігрищ і ввійшла. В розгарі змагу її приявности не завважили, а велич ви­довища ледве торкнулася її дитинної душі. У шалено­му крутежі перевалювалися події, в румовища розліта­лися старі імперії, а на згарищах війни лютував огонь червоної революції і розливався довкола безмежним пек­лом заглади. Українську землю знову сповила курява диму, спалахнули під небо стовпи пожеж і сонна степо­ва тиша роздерлася від вереску ворожих полчищ. Із півночі і сходу насувалася остання, червона орда. Від віків та сама, незмінно дика, жорстока і численна, сту­пала під проводом нових, московських ханів, щоб зато­пити в крові зелену Аркадію південних орачів. І ста­лося, як написано: «збудять її в огні». Безрадна Укра­їна метнулася і вхопила загублений придорожній меч у свої незвичні руки плугатаря. І від одного рішучого руху пішов по жилах гарячий струм молодої крови та розлився умлівіч по зів’ялих судинах цілого тіла. І бу­ла б доповнилася містерія лицарської обнови і були б руки утримали меч і був би тріс надвоє низький череп московської гидри, коли б у вирішну хвилину не впав проклін первородного гріха української душі — легко­вірної, продажної і слабосилої. М'яке серце не витри­мало напруги бою, забракло віддиху і з охлялих рук висунувся визвольний меч і глухо впав на землю. І зно­ву український Аріман-раб переміг українського Ормуз- да-лицаря, знову зрадила непевна кров своїх і знову від­далася розслаблена, жіноча душа заборчому, владному духові чужинця. Пішли в найми, бо панувати не звик­ли. Та швидко проминув отруйний хміль зрадних при­ман і вінок рожевих сподівань безжурного раювання розсипався, розвіявся на вітрі дійсності! і розплився, як блудний привид. Тверезий день, твердий, залізний день настав!

«Земля і воля» — старе, заповітне, гасло україн­ських мас золотим вужем виблискувало на прапорах України вчорашнього дня. Загіпнотизована з’явою ле­гендарного вужа, утопилася Україна в запашному міті хліба і не підвела зору від чорнозему, що осліплював її масним полиском. А однак ні земля, ні хліб, ні ба­гатство, ні щастя не дають чарівної сили визволу, і хто записав їм свою душу — не ввійде до царства золотої свободи. Пролетарські ідеали голодних розпалюють ве­ликий вогонь низьких пристрастей, тому із цього вогню дух не виходить очищений і міцний. Тваринний тип існувальних зворушень не в силі підняти людини до ро­лі будівничого історії, її законодавця та організатора. Нація, що дозволила елементарним, примітивним потре­бам життя запанувати над собою і пішла в полон ідео­логії «гнаних і голодних», підписала смертний присуд під ідеалом своєї самостійности. Голодні не бачать далі хліба, а незрячим не світить сонце волі!

Драматичний епізод українських визвольних змагань закінчився погромом великої справи, що змир­шавіла в руках слабодухих гречкосіїв, які надіялися всіх чудес від землі, а ніяких від себе²"). З декретом червоного диктатора прийшла обітована земля, а за нею на баґнетах червоної ґвардії «братів»-пролетарів зало­потіла воля, що від неї відразу погасло державне сонце України і потемніло в очах «визволеного» народу. «Було літо, була осінь, настала зима...» Північний мороз льо­дом скував південну душу і в морозній заверюсі почався дикий тан ошалілої московської орди. Прийшла весна, забагрена росою червоних зір і з кривавої безодні ви­пливло лячне сонце пролетарського раю. Повіяв з нього ярий пал, пекельний жар топив лани олов'яного неба і змивав нашу землю вогненним дощем. Судний день, страшного суду день настав! Ледяніла в морозі, дере- віла з ляку, попеліла в огні українська душа. Не рони­ла сліз, бо чистильний вітер висушив багаті джерела почувань, і не знайшла тепер у собі сили навіть гірко заридати.

Чорне лихоліття саваном смутку покрило нашу землю. Глуха могильна тиша! Україна без Вождя, без Бояна, без Єдиної Ідеї! Морозний подих смерти. Прима­ра страшних днів погрому прилягла щільно до чорних скиб і чекає свого літописця. Хто знайде відваїу і рівно­вагу духа, щоб співом і спокійним словом передати епо­пею страхіть земного пекла, коли дійсність далеко пере­росла найвищий лет уяви! Найсміливіші її помисли му­сять збліднути перед лиховісним мовчанням руїн. Ук­раїнський літописець мусить знайти в собі відвагу Данте, щоб зійти в підземний льох недавньої минувшини і по черзі записати дії її страшної правди. Але водночас він мусить скупатися у глибинах Шекспірового духа, щоб змалювати нелюдські обличчя гробокопателів України і будівничих її нової домовини. Розкрита могила і домо­вина чекають і від нас залежить, хто в них спочине — ми чи вони²⁷).

У пороги залізного двадцятого віку вступила Ук­раїна випадково, мимоходом. Своєї появи на овиді вели- ^{[55] [56] кого життя не скріпила вона, як лицювало, аргументом великої людини, геніального провідника забракло якраз у переломову добу. Вимова тієї безплодности нації ха­рактеристична як документ моральної її кволости: життя стає великим герез особовий вираз, яким є все особа, ве­лика людина, що оформлює розпорошений, хаотичний стан почувань у єдність окресленого почуття, що стоплює мерехтливий світ думок у сонце одної ідеї, що зосереджує шляхи розбіжних хотінь в єдиний струм волі, яка дістає виразний напрям до означеної мети. Згаданої єдности усіх трьох стихій душі в особовості геніальної людини Україна не виавила і ца її внутрішна неготовість вирі­шила про від’ємний вислід її останнього визвольного по­чину. Він мусів заламатиса об опір внутрішнього хаосу розбіжних сил, почувань, суперечних думок і взаємно ворожих цілей. Зовнішню, номінальну тожсамість ідеалу розсаджували із середини темні сили української душі, яким переможно протиставитися зуміє щолиш новий тип українця, що виросте на традиції лицарських цінностей духа і зітре голову степової гидри. Тоді політичні ідеали ростимуть і житимуть соками душі і не буде небезпеки, що вони ще раз упадуть, підточені в коріннях кертични- ми ходами мстивого Арімана. Уже більше не відкриє він на всі сторони брам України, щоб впустити до власного дому чужі полчища і на спілку з ними глибоко зранити квітлого Ормузда[57]). Останній то раз пощастило йому затіяти на велику скалю підступний плян розвалу ук­раїнської ідеї ізсередини. Троянський кінь московського большевизму серед диких вигуків розгнузданої юрби в’їхав на українських плечах у мури святого міста і з тієї хвилини почався розклад національної душі струєю всього зла, що зродилося із сатанічної душі червоної орди та виллялося у сморідному підсонні злочину, бруду, жорстокости і нахабства. Не збагнули тупі голови мало­росів-яничарів, який плід зросте із посіву на гидкому пометі потвори. Від початків свого існування не бачила Україна більше жахливого жнива, як смута, що її нині переживає. Червоні спасителі вивласнили нарід від зем­лі, щоб вирваний з корінням, немов мітичний Антей, утратив свою життєву силу і зів’яв від спраги й голоду в пустельній спеці неволі. Розірвати насильно святий споконвічний зв’язок землі і крови, розкласти здорову душу опієм утопій і перемінити людину із суверенної істоти в повільне знаряддя, в невільника — ось головний задум, яким червоний сатана відповів на наївні україн­ські сподівання землі, волі і справедливости з рук влади «робітників і селян». Не снилося ніколи нашим світовим миротворцям, що не нові закони вільного життя, але присуд ганебної смерти випише меч наїздника-перемож- ця на плечах переможених рабів. Крізь туман своїх оманних мрій не добачили невільницькі очі хижих кігтів ненаситного страховища, якому не досить самих достат­ків, багатства і землі, бо його мучить туга за видом шматованого тіла і хмільним запахом пролитої крови. Бліда, безкровна уява не проникнула у сферу найближ­чих можливостей, вона піддалася суґестії власних хи­мерних засновків і повірила, що людським світом кермує розумна ідея вселюдської любови, братерства і миру, що людина поступає наперед шляхом соціальної справедли­вости, що до оборони життя непотрібний меч, бо виста­чить словна проповідь єдиноспасенних доктрин і засад. Автім, промовила дійсність суворими словами відвічної правди про незламні закони життєвої боротьби, про не­змінні основи людської природи, що на всіх щаблях роз­витку проявляє свою однакову душу особистого творчого поривання й індивідуального успіху. Щобільше: прак­тика червоної революції не тільки знехтувала й цинічно перекреслила банальні гасла чоловіколюбного талмуду українських хуторян, але дала досадні докази, що досвід української історії повторився в сучасну добу із здвоє­ною силою виразу: фіно-монгольська Москва не тільки не ослабила в собі устроєвих первнів своєї душі, але скріпила їх енергію і свідомо завернула до джерел своєї духової пранатури. Ожили і яскраво спалахнули традиції Золотої Орди, і цей рецидив — «ренесанс» ви­бухнув стихією такого знищення, що перед ним зблідли найгрізніші образи татарського лихоліття.}

Стоїмо нині у стані людини, що їй прочитали смертний присуд і вона чекає помилування суверена. Майно і кров забрали, а свободу духа знищили. Видано український нарід на загладу: він повинен щезнути з лиця землі, умерти. Усіх родів смерти вжило опричниць- ке плем’я Москви: червоної, білої, чорної. Тортури і роз­стріли у підвалах, сибірських тундрах і цар-голод. Останньому дали в руки скиптр найвищої влади: при­значили йому перемінити Україну в безмежну могилу- цвинтарище. І цар голод володарив. Мільйони його під­даних голодні заснули чорним сном і вже не встали. Хто де впав — там і знайшов свій гріб. Як довга й ши­рока, покрилася Україна дорогими трупами своїх дітей і не співала над ними похоронних псалмів та не приси­пала грудкою землі. Лише рідний степ шумів буйними травами колискову пісню до вічного сну і молитовно хилив до безіменних мільйонів пахучі келехи лугового квіття. Земля цілувала счорнілу рідну кров.^[58]) Дощ часу полоще розкинені білі кості і чекає хвилі, коли прийде нове покоління, зроджене з любови і помсти. Воно збере кості замучених, збудує з них велетенське вогнище і за­палить, щоб стало ясно на землі і в небі. Нічиїх костей не помине цілопальна жертва народнього вогню, усіх поляглих пом’яне гомін визвольних сурм, щоб із пороху вікового забуття прокинулись і встали всі жертви україн­ської крови на воскресне свято державної України. Тоді скінчиться її неволя безіменного життя, у якій без сліду пропадали гекатомби жертов, і почнеться новий заповіт, писаний нетлінним письмом творчого чину, і не пропаде з нього для майбутиости ні одна буква. Український дух буде невпинно писати святу книгу життя україн­ської нації.

ДУШЕВНА ПОСТАВА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

З якими думками і почуваннями дивиться сучасна Україна у той день своєї прийдешности?^[59]) Чи вона без­вольно, збоку чекає його, чи повна сили, віри і тривоги зусильно намагається приспішити його настання? Як переживає страхіття червоного Вавилону? І чи проки­нулися вже в її душі заниділі первні мужеської сили до нового життя? Які запити поставила сама до себе і чи глибоко устромила ніж критики у власне тіло ? Яка над­звичайна правда прояснила темряву її історії та якими рішеннями відповіла вона на появу нового самопізнан­ня ? Не сталося нині нічого основного, що помітно зрів­новажило б тягар сучасного українського лихоліття. Самі рефлекси, проблиски без джерела постійного внут­рішнього вогню, відрухи короткого запалу без тривало­го руху наперед — ось способи, що ними народня свідо­мість реагує на болісний зовнішніш натиск, постійно смертельний. Умови середовища затверді для організму без окріплого хребта, тому кожний натиск деформує по­датне, м’яке тіло, залишаючи на ньому щораз нові сліди каліцтва. Український нарід ніколи не був спільнотою з усіма нормально розвиненими органами життя і тієї закінчености бракує йому нині на кожному кроці. Пере­садно вибуяла в його душі вітка почуття є наслідком неактивности інших основних паростків, що ниділи і кар- луватіли щораз більше. Відома пасивність української людини обмежила обрій її духового внутрішнього життя до чуттєвих переживань і то одного лише типу розчуле­ного нарікання на свою лиху долю. Не диво, що з ду­шевного підложжя з безумовною-абсолютною перевагою почуття виросла буйно розкішна квітка української пісні, якою жив, відчував і думав нарід упродовж століть сво­го неісторичного існування. Хоча пісня зберегла народ- ню особовість-окремішність дуже вірно і яскраво, але перевага почуття — пісні спричинила застій духового життя в цілості. Зокрема недоріст інших духових діля­нок — інтелектуальної і вольової. Правдивим у проявах українського духового життя є все почуття, що пере­ливається і виступає з берегів форми і тим часто нищить її естетичну рівновагу. Звідтіль наша приказкова «щи­рість», заголовна чеснота української етики сантименту, якою величаємося без міри і якої вживаємо в ситуаціях, що не потверджують її, ба навіть явно їй суперечать і роблять поставу «щирого» українця гумористичною. Натомість оригінальна творча думка є в українській ду­ховій культурі рідким, спорадничним явищем, акценти волі звучать попросту сумнівно і підозріло. Невблаган­не призначення, присуд долі, виписаний на дні україн­ської душі, стягає її в застійне становище чуття, скільки разів вона намагається попливти випрямленим струмом волі або злетіти вгору золотим роєм думки. Фатальна неспівмірність основних душевних чинників заважила долево на структурі української історії, що її сонне пле­со проломлюють наглі вибухи — імпровізації, за якими тягнуться довгі часи лихоліття і духового застою. Чергу періодичних невдач документує наша історія багатою скарбницею народньої словесности з її провідним моти­вом невільницьких планів. Україна не діяла і не насту­пала, але все боронилася і реагувала на сторонні, чужі наступи єдиною тільки зброєю — погуттям. Це було чисто внутрішнє переживання долі, що, вилившися в піс­ні, хололо в існувальному триванні. Психічний цикль починався і кінчався в одній душевній категорії, з якої не було переходу до інших основних форм духового життя — думки і чину.^[60]) Великі органічні сили спалю­вались і попеліли в горнилі почуття і коли зривався вітер життя, з українського вогнища сипалися самі тіль­ки іскри геніяльної пісні і мрії. Безвольна душа не могла із себе вилонити вольового ідеалу, тому оспівувала вона в піснях минулу славу і волю, загублену в безкраїх степах, немов якийсь матеріяльний скарб. Його треба безупинно шукати, — його можна знайти. Який аб­страктний, який далекий він, коли про нього говорять, як про втрачений предмет розшуків.^[61]) Не в собі, але десь поза собою, назовні росте чарівний квіт української волі і треба великого щастя, щоб людське око відкрило заздро захований квіт папороті. Містичний настрій дав­ніх вірувань, що вилився багатою мережею чарівної на­родным поезії, панує неподільно на всіх царинах україн­ського духового життя. Навіть про свою політичну волю думає нарід поетичнимими образами основних первнів своєї душі, що в ній переважає сприймально-існувальний мотив. Щасливому збігові обставин доручає душа ви­рішення кардинальних питань свого життя. В назверх- ній сфері невимірних можливостей, сліпого випадку чи вередливої гри долі лежить тягар найреальніших потреб, що на їх здійснення треба терпеливо гекати. Ідеали блукають в неозначених просторах уяви самовільно, не­мов блудні вогні, не зв’язані ніяк з рідною стихією ду­шевного ґрунту. Наша сучасність дає досхочу прикладів згаданої розірваности між поодинокими силами душі. Чуттєво вона глибоко вкорінена у свою минувшість і не тратить нічого на силі чуттєвого виразу. Натомість во­льово вона занадто абстрактна і неіндивідуальна. Ідеали — це теоретичні схеми, яким бракує власного питомого тягару тому, що вони є химерними творами буйної уяви, а не прямим виливом цілої душі, тому цей їх чисто теоре­тичний характер є показником їх життєвої слабосилости. Українець розуміє своє сучасне національне положення лише з від’ємного боку, тобто настільки, наскільки від­чуває в собі брак будівних-конструктивних сил, потріб­них до опанування хаосу творчим чином. Теоретично вже всі признають об’єктивні риси і вимоги нової доби та вирішну в ній ролю мужеських чеснот людини, однак, на жаль, суб’єктивно мало хто спрямовує згадані вимоги безпосередньо до себе, т. зн., щоб самому стати підметом їх появи, розвитку і життєвого здійснення. Не думаємо так, як побуваємо, і не хогемо так, як думаємо⁸³) — ось форма українського душевного неладу, що його причи­ною є саме згадана пересадність почуття, що створила сприймально-існувальний людський тип, який нездібний перемогти власну безвладність динамікою волі, як спосо­бом гинного життя. Вияви волі не діють прямо, як три­вала енергія душі, але відрухово, переривно, без внут­рішнього зв’язку із життям. їм бракує керівного осеред­ку, підмету, автора. Вони, неначе безіменні і недоцільні фантоми, не вказують ні на свій рід, ні на своє метове призначення. Не мавши власних розвинених мотивів, чуттєва природа українця шукає свого доповнення в теоретигних формулах⁸⁴) недостатнього змісту, а вони — зрозуміло — своєю формальністю не можуть дати потрібної життєвої вартости. Звідсіль механічний спосіб думання, податність на впливи крикливих теорій, постій­на зміна «світогляду», закоханість у різного роду утопіях і всяких інших химерах вередливої людської уяви. По­чуттям переживає українська душа реальний стан свого життя, а його змінити могло б тільки органігнє вольове зусилля та, на жаль, воля не діє в ній прямо, як про- боєва сила, але виступає посередньо в формі мінливих уявлень, образів, мрій. Коли воля сама не є джерелом руху, підметом чину — вона мусить із конечности стати­ся предметом думки чи уяви, скільки разів душа гостро відчуває потребу її життєвого прояву. Тільки серцем переживала Україна свою історичну долю і цей нечин­ний та однобічний спосіб душевного життя замкнувся у якесь заворожене коло призначення, з якого вона ні­коли не знайшла виходу у вільний світ повного вияву своїх сил на ввесь зріст. ^{[62] [63] [64]}

Де бракує волі, там нема історії, що є в першу чергу маніфестацією характеру. З волею даний конечно характер, як її оформлений стан, чи радше як особова готовість ознагеного діяння. Безхарактерність однознач­на з безформністю, браком виразу, акценту. Історія є драматичним змагом людських сил за почин і право творити і формувати життя. Щолиш факт влади від­криває можливість згаданого почину, і боротьба за владу мусить кінчитися перемогою одних сил і зламанням других. Драматична дія історії з конечности позначена трагічними інтервалами зламів і в цьому власне, як у перемозі, так і в упадку діяльних сил виявляється фор­муюча роля характеру. Як уже сказано, недраматич- ність українського життя стоїть у прямій залежності від вольової слабосилости українця, що зробив свою історію феєрією, а не тим, чим кожна історія завжди була, є і буде — трагігною боротьбою, що приносить своєму творцеві високу гесть лицарської смерти. Гіркий досвід усіх українських смут промовляє голосом великої роз­пуки над трьома домовинами української державности і звертається нині із категоричним закликом до всіх живих українців обновити чистильним вогнем духа сук­ровату свою кров і воскреснути зрілими до небувалого ще піднесення української ідеї. Бо над викопаним гро­бом уже чекає четверта домовина, і цим разом гра йде не за саму державність, але за «бути чи не бути» цілої української нації. Кого туди покладуть — залежить ви­ключно від нас. Вибору нема!

ВИРІШНИИ МОМЕНТ

Час пробудження українського сумління прийшов. Внутрішня хвиля основного пережиття цілої своєї ми­нувшини від темрявих джерел праісторії аж до сучаснос- ти — на черзі дня. Суцільне самопізнання перестає тут бути звичайним історіософічним питанням, але воно на­бирає значення глибокопідметового творчого акту, в

якому національна душа прояснюється з небувалою си­лою самосвідомости назад аж до найглибших основ влас­ної природи, щоб з відчуття цілого свого буття вилонити сили до величного творчого руху наперед. Містерію ду­хового переродження мусить попередити пережиття при­роди української душі так, як вона історично проявилася, коли цей акт найповнішої самосвідомости має стати основним законом нового життя. Стоїмо нині перед найбільшим завданням нашої історії, перед переломовим зворотом нації від стихійного існувального типу природ- нього життя до свідомого ставання у повній формі руху історії. Момент такого ґрунтовного переустрою буває тільки єдиний раз — і він вирішає про долю цілої будуч- ности нації. Відповідальність за цей вирішний крок му­сить бути безумовна, абсолютна і взяти її на себе мо­жуть тільки ті, що мають непомильну певність своєї ідеї і абсолютну віру в її життєву перемогу та безсумнівне творче уміння. Подих таємничого чекання огортає душу перед кожним черговим днем нашої сучасности. Найви­щу напругу чинної волі пронизує тремет релігійного про­чутая чогось великого, як об’явлення, і могутнього, як доля. Бо переходимо від дитинства у мужеський вік зрілости і ця внутрішня зміна відбувається серед небез­печних потрясенъ, вона повна недобачних засідок приро­ди, її супроводять туманні сни минулого та оманні при­види майбутнього. Прожита доба наївности кінчиться під гомін великого зриву життя до нової форми ----------------------------------------------------------------

і процес тієї найбільшої революції зберігає єдність душі непорушною, стає органічним вузлом «учора і завтра». Але, коли бурхливим дозріванням організму людини кермує підсвідомий геній життя, то подібний природній перехід у межах великої історії відбувається при найсильнішій співчинності свідомої волі духа. Само- творна свідомість життя означає тривалий, суттєвий нер­венъ мужеської зрілости, і з цього випливають для муж­чини неминучі світоглядові засади. На чільне місце з-поміж них висувається в здоровій мужеській свідомості самопошана — постійний чинник внутрішньої рівноваги, без чого не можна собі подумати сильного особового самопочуття, а вслід за тим моральне право вирішно сягати в життя світу. Хто не може себе шанувати, той ніколи не оцінить правдивої вартости свого оточення і буде будувати на помилкових засновках. Самообманне перебільшування спричинює недоцінок у зовнішньому світі і навпаки, самопринижливий душевний комплекс має свій наслідковий відповідник у переоцінку середови­ща. В обох випадках взаємини між людиною і світом укладаються не як вислідна реальних сил, але в криво­му дзеркалі фікцій, що спричиняє стан постійного за- плутання і безцільних конфліктів. Самопошана діє в душі немов сочка, де збігаються, як у своєму рівноваж- нику, всі промені душевного життя і, переломившись, грають барвною веселкою у вільному просторі. Але не можна шанувати себе, бувши свідомим своїх первород- них хиб і не мавши почуття зусильних перемог над са­мим собою. Чинне життя на тернистому шляху невдач, упадків і злетів, уперте прямування наперед, що не знає над собою мстивих богів призначення — ось той клімат, в якому росте міцне дерево гідного життя. Відвага жи­ти, вирішити і творити є даром сильних і ніяка проповідь заперегних засад скептигноі моралі не змінить цього найприроднішого ладу в світі людського життя. Дурман заспокійливих утопій сповиває кволу душу, що втікає від життя, є тільки хвилевим забуттям, бо щоранку встає сонце дійсности і безслідно розвіває своїм сяйвом химер­ні примари сонної ночі. Життя — це день, а день від­криває виразні форми істот, регєй і дій, що у взаємному змаганні боряться за свою індивідуальність. Щоб не пропасти — треба перемогти, а перемога — це воля. Без­вольне життя, як застояна вода, що в неволі постійного місця загниває у мертвецькому спокою і перетворюється в трясовиння, що над ним тяжить туман багонних випа­рів. Тільки живий струм у невпинному бігу вперед пе­ремагає твердий опір матерії і вижолоблює собі власну поточину. Він рухом борониться перед смертоносним роз­кладом спокою і так зберігає свою свіжість. Кристаль- ної чистоти могутня ріка життя ніколи вже не осягне, бо непорочно чистою була вона тільки на світанку свого життя, подібно, як людина в дитинстві. Розгорнене жит­тя є сплетом усіх сил космічної дійсности, ростових і розкладових, темних і світлих, героїчно-лицарських і тваринних і один закон зобов’язує всі життєві можли­вості: закон живого (конструктивного) руху. У якому напрямі простує цей рух, чи його самобутній життєвій стихії притаманна окрема вища мета — залежить уже від свідомого духа, що має єдиний у своєму роді дар творчого почину. Не сама первісна динаміка життя, тобто його стихійна сторона, виріпіає про творчі вияви, безпосередньо з ним зв’язані, але спосіб життєвого руху до окремої мети, що має всі ознаки життєвої основи, од­нак у цілості з нею не тожсама, бо творить своєрідну цінність, уявляє собою в ієрархії життєвих форм най­досконаліший, духовий овоч.

Українська нація опинилася сьогодні якраз у стані очікуваного «рушення з місця» свого довгостолітнього застою. Свідомість такого переломового кроку вислов­люється в найрізнородніших формах теорій, світо­глядів, доктрин, тактик, одиничних гасел, що серед ярмаркового галасу взаємно себе заперечують і собі су­перечать, а в хаосі метушливої ненависти ті в самоціль­ному засліпленні не мають перед собою вже більше ні­якої мети, хіба тільки, щоб взаємно себе загризати на смерть. їх виключність, нестерпність і скрайність не пливуть із глибокої віри в їх спасенну силу, ні з творчої снаги їх творців, але із тупого честилюбства малодуш­них ненависників, що під прапорами ідей прикрили заздрий інтерес власної малодушної особи. У кого з них на вустах нині не ялозиться верескливий вигук «Україна — це я», хто з них не вагається підносити маловажну особисту справу до значення всенароднього питання або робити святотатський замах на маєстат нації ? Непогамо- вана сваволя гієн жирує галапасливо на безборонному організмі нації, шматуючи її оголене тіло і знетворюючи до непізнання його людський вигляд. В домі, над яким завис проклін безладдя, усе дозволено. Безкарність •— катастрофальне слово, що в ньому ввесь трагічний глузд лиховісного положення народу, без стійких основ націо­нальної чести, моралі і характеру. І саме нині, в добу загального залому старого ладу і велетенського зрушен­ня людських пристрастей, коли з руїн «учора» підносить­ся сувора постать сучасної людини, кована незвидною рукою нових ідей, — українська думка, борсаючись у безпросвітнім трясовинні минулого, не може остаточно одним рішучим поривом цілком визволитися з гіпнози його примарних утопій та суверенно поглянути наперед до назріваючих дій завтрішнього дня.

А його вимоги жорстоко щирі і непохитні. Перед ними не втекти нікому в затишне запілля сповидних теорій, бо вони звернені прямо до кожної людини — не­від’ємного члена цілости — і жадають повної участи її у поставі фронтової готовости. Ні вибору, ні викруту не буде. Занадто рішуча хвиля, щоб служити нараз двом богам і коливатися нерішено в блудному колі дуалізму теорії і практики тоді, коли логіка подій ставить усе на одну карту. Ця цілком недвозначна вимова пряму­вань нашого географічного оточення не сміє довше за­лишатися без української відповіді, що мусить відкрито бити згадану карту історії. Протяглі роздумування, дія- лектика світоглядових турнірів, заворотна аритметика політичної шахівниці ґльобальних можливостей, цілий хлам нашого ідеологічного ґетта разом з безконечною нудьгою української балакучости — усе те мусить зник­нути раз на все із кругозору нашого життя та прочисти­ти поле під посів здорового українського зерна. Не пора на завзяті спори про стиль пшихліра та форму чи смак хліба, коли вирішується основне питання, хто і що має сіяти. Дорогий час спішного орання і виполювання ґрунту ми тратимо на довжелезні дискусії про вигляд і красу овочів, поглиблюючи перспективу своїх весня­них робіт кудись у безконечну далечінь, — у часі, коли розтанули сніги і покрутилися льоди, а небом проко­тилися перші громи, провісники бурхливої весни. Ні, не час мозолитися над чародійними формулами розв’яз­ки української проблеми, бо Україна — це не матема­тичне завдання ні політичний ребус, але жива ідея, що в густому лісі народів пнеться угору, до сонця, і мусить власною силою продертися крізь гущавину галапасів у соняшний простір вільного життя. На національну не­волю, на хворобу недержавности не поможуть ніякі ви­гадані мудрощі теоретиків, ані міражі позасвітнього життя, ні таємничі закляття чарівників, ані ліки зна­харів, ані зашіптування ворожок. Поза нацією просто- риться тільки великий, чужий і ворожий світ постійних небезпек, підступу й сили. Шукати в ньому рятунку

— це божевілля, суперечне з очевидними законами життя. Лік слабої нації — в ній самій, тобто в напрузі її життєвої волі, що є єдиною оздоровною силою. Нація

— дерево мусить випрямитися, поширити свої стиснені, засохлі жили і перелити в них нові соки життя. Обнов­лене допливом свіжих сил національне дерево мусить буйно рости, коли грядучі жнива мають видати здорові й великі овочі замість дотеперішніх карлуватих.

Три основні сили доцільно співдіють для здоро­вого життєвого росту: родючий ґрунт, живе і здорове тіло, соняшне небо. Тільки органічна співдія усіх трьох витворює живу форму дійсности, наділену зароднями творчої снаги до нескінченного тривання. Цю основу неодмінного ладу великого світу відкриваємо на всіх щаблях і виявах життя, а зокрема людської історії, як провідний мотив могутньої симфонії цілого діяння. Тож туди, до самих глибин життя, до його елементарних сил треба відкликатися у трудну хвилю смертельної небезпеки і звідти, з найперших джерел зачерпнути чистого й надійного струменю для скріплення охлялого тіла. Бо не йдеться тут про хвилеву підтримку пога­саючого життя для одноразового успіху, але про оста­точне оформлення духа нації на міру довгого історич­ного віддиху.