Отже, XX століття почалося

Перед вами книга про мораль. Вона звернена до питан­ня “Як себе поводити?” Нехай читач, від самого початку вражений незвичністю питання, робить висновки з моєї відповіді.* Учень старшого чоботаря колись чекав, що той навчить його, як стати чоботарем.

Мораль ігнорує професійну впевненість і односторонню наївність найобдарованіших. Вона належить чоботареві, але не в якості його професії, вона стосується журналіста або поета, як і кожного іншого, вона звертається до всіх, але не є нічиїм окремим голосом. Як себе поводити? Марне бігти до учителя моралі. Твій біг уже є твоєю поведінкою, і вибір гуру, залежний від тебе, не випрямить тебе за його подобою. Той, хто запитує, мінімально наслідуючи будь- кого, відмовляється від маніпульованого життя. Якщо він стає тією чи іншою мірою маріонеткою, то сам смикає ни­тку свого персонажу. Щоб виробити свою поведінку* він має не визнавати фантазму долі, яка б йому щоразу в цьо­му відмовляла, він відмовляється залишатися ex abrupto, непричетним до справи.

Як діяти? Цікавий неминуче задає питання самому со­бі. Саме тою мірою, якою він передає якійсь зовнішній силі турботу за організацію свого існування, тривогу ви­бору його віддаленого місцеперебування. Його погана віра таємно налаштовує компас, який його веде і обумовлює вибір керівника, якому він підкориться. Мораль почи­нається з дейюралізуючої поступки, з якої саме — кожен вирішує на своєму місці, коли він стає відповідальним і у прірві найгірших поразок — чи то як жертва, чи то як кат, — і на вершині найславетних досягнень. Правило по­ведінки оцінюється тим, хто його приймає, а не тими, хто його проголошує, хоч посередник, звісно, буде помпезно іменуватися Голосом народу, культури чи Бога... Заднім числом заповідь намагається його узагальнити, навіть уні- версалізувати, але насамперед вона утверджує його лише внутрішньо. Вона повинна жити в мені, в ньому, як в мені, ця взаємна приналежність господаря і хати виражена в грецькому слові етика (яке змішує значення: характер, звичка, оселя).

Що вибрати? Питання бере за живе. Будь-яке правило поведінки перед тим, як бути утвердженим в усвідомле­ному знанні, не може заронити в мене ex nihilo, максими, які воно рекламує. Воно певною мірою пригадується перед тим, як бути пізнаним. Оскільки необхідно вибрати, вже будучи моральним, поведінку, що її прийнято за мораль­ну, сила приймає інпліцитне рішення, а внутрішній світ радить дотримуватися заповіді. Етичний припис говорить лише тому, хто прагне чути, він рухається і заздалегідь передбачає себе у вухах свого клієнта.

Для того, щоб стати моральним, необхідно дозволити собі бути автономним. А щоб бути автономним, треба жи­ти з таким рішенням, і знати, що ніколи його не зміниш. Звичайно, запитання “як себе поводити?” піддає сумніву нажиті рефлекси і спадкові автоматизми, але суперечка з можливим примусом відбувається лише заради іншого можливого примусу. Наказ моїх батьків, моїх учителів, охоронців минулого або програмістів майбутнього я або приймаю, або відкидаю. Виходячи з мотивів, що мене спо­нукають і які я вважаю справедливими, перед тим, як відкинути або прийняти, я вже зробив вибір. Ця перевага безповоротно віддає мене владі мого неочищеного “Я” більш внутрішнього, ніж драми свідомості, які вона режи- сує. І цього не уникнути, не зупинити, не утримати на відстані безжальним питанням, це самокатування підво­дить мене до безодні моєї інтимності, відвертаючи від ді­лянки добра і зла, яка попереду, яка заважає моїй совіс­ності. Моральне буття повинне прийняти лише мовчазну передумову, яка дозволить їй зважитись на вічну залеж­ність від цієї інтуїції. Попередня непрозорість оживляє наші прийняті рішення аж до найглибинніших; зовсім не мати забобонів — уже є забобон, але не найстрашніший.

Парадокс етичного знання: воно безповідповідально за­сновує відповідальність, воно дозволяє зробити вибір, але само не вибирає.

Передування внутрішнього охороняє наше міркування від будь-якого зовнішнього поневолення. Непереможність внутрішнього в усьому, що нам передує, навпаки — ро­бить з нас рабів під егідою споконвічного попередження і ту земної поспішності. Неможливість обминути уперед­ження дозволяє етичному знанн э грунтуватися лише на самому собі в щасливому і герменевтичному колі власної автономії. Та ж неможливість робить цю її автономію сум­нівною, бо вона стає полонянкою порочного кола, пом’як­шує питання принципу принципами без питань, або пи­таннями без принципів.

Турбота, страх і трепет довгий час були супутниками морального міркування, яке, по суті, не зможе наздогнати само себе і присуджує себе до вічної підозри по відношен­ню до чистоти мотивів, що нею рухають, і сил, які її на­правляють. Тож як стати делікатним пророком? Як цього уникнути на рівні моралі? Нечесна мораль є гріхом проти розуму. Порядність без моралі виявляє свою сумну без­діяльну фігуру. Етичний обов’язок ховається поза турні­кетом необхідного вирішення, яке неминуче само не вирі­шує, і, не відаючи хто, — бог або диявол, діє в її таємній глибині. Така трудність з’єднання двох кінців, як сніг на сонці, розтала на початку XX століття.

Європа чудової епохи без проблем ототожнювала в той час етичне уміння і знання про Добро. Вона трималася на скарбах вищих цінностей, що дозволяли кожному мораль­ному суб’єктові спілкуватися з собі подібними, не менш автономними, ніж він. Любити, значить “разом дивитися в одному напрямку” (Сент-Екзюпері). Існування Сходу, який направляє спільність людей доброї волі, створило мовчазну передумову непримирних конфронтацій, які спалахували в той момент, коли тільки-но намагалися визначити його сутність. Безліч національностей і безліч релігій або відсутність релігії декларували екуменічний ідеал. Одні досягали його з допомогою містики, інші обіцяли досягти його, застосовуючи найточніші наукові методи. І кожен намагався переконати, що врешті-решт він причалить до берегів обіцяної Землі, Ельдорадо чудо­вих душ, які спільно культивують Добро, Красу, Істину.

Закриті суспільства, де душили рафінованих європей­ців, рідко проявляли себе гостинно. Це не заважало про­повідникам всіх типів послуху владно напучувати своїх громадян оспівати Вище Добро, яке мало пливти на їх стражданні, як Найкраще Майбуття, Місто Бога або езо­теричне сонце. Безліч терапій, численні ліфти піднімалися прямо на небо в ім’я вічної жіночості, о Гете!, або в ім’я Мудрості, Геройства і Святості, о Бергсоне!, або Активної Боротьби, о Лондоне, о Золя!, або війни чи приходського кюре...

Навіть найзавзятіші серед бунтарів брали участь в кон­сенсусі. Вони заперечували покинуту планету заради за­гального благоденства, яке служило іконою в якості існування, а не як вимога. Ніцше думає про “шість тисяч місць над всім населеним місцем”, в далекій далечині ви­мальовується надлюдина, здатна подолати конфліктну розпорошеність цінностей, яка засмучує нашу бідну “батьківщину горщиків з фарбами”. Революціонери зму­шують віддати душу світові без душі в ім’я нової людини і спільного щастя, що, власне, одне й теж. Отруювачі, такі як Батай, Лоуренс чи Міллер вихваляються відкинути in extenso звичні правила моралі, але вони пропонують ко­лективний екстаз, навіть чорні меси, де кожен спілкується з усіма в своїй екстраординарній людяності, в окремих ви­падках бестіальної, але єдиної і завжди індивідуальної. Ос­вячення шлюхи не менш повчальне і богоугодне, ніж Пре­святої Діви. Вони взаємовіддзеркалюються. Мадам Едвар- да — це Бернадетта навпаки.

Так само, як людина із здоровим глуздом, якій вони віддаються, іммораліст та іконоборець підписують посту­лат, одноголосно прийнятий, з одкровенням і подвійним дном. Питання ставиться лише в якості вступу до відпо­віді. Я мерзотник, ледь встиг визнати помилку, як уже ме­не наполовину простили. І чим несамовитішим є цей акт, тим ближче розрада. Доброта, відсутність якої в собі я оп­лачую, повинна мене облягати, позаяк вона ставить переді мною проблему. Відчуття досконалості передбачає перева­гу вимоги досконалості. Коли б я навіть вперто замикався у своїй злій волі, систематичність моїх крайностей і на­сильств, жорстокість, з якою я хотів шокувати, розшиф­ровується як данина вищої поваги доброчесності з боку по­року, який нею оволодів. Маркіз де Сад потребує Бога, щоб його ненавидіти. Коли б він в нього не вірив, як би він через нього переступив? Вникаючи в деталі цієї теми, будь-яка епоха вважала, що безладдя відчувається лише на тлі порядку. Хаос витікав би із фігур гармонії, всіляке бачення потворності і брехні знаходило б свою зв’язність і свої рекомендації в інтуїції прекрасного і священного.

Там нічого не бачиться несумнівним. Цей тип повер­нення в свою чергу повертається у безкінечність. Карама- зов-батько говорив про свої гріхи будь-кому, хто хотів його слухати, і зразу ж помічав, настільки це визнання йому на користь. Його нескінченна пиятика перевертала докази: ваше добро, підказує він, є лише привід проявити моє ба­жання робити зло, спотворений збуджуючий спосіб і нічого більше; ледь я зроблю погане, як зразу ж виправ­довуюсь визнанням, можлива мета якого лише більш зручно утвердитись у збочених діях, знову подвоюючи їх блиск і ефективність за допомогою оприлюднення. Припи­няючи біг у замкненому колі совісті, підживлюючи себе, гуманізм початку XX століття проголосив: аби засудити нелюдське, нам потрібен погляд людини. Він постулював: ніщо людське не є для нас чужим. І нарешті декретував: ніщо нелюдське нам не буде притаманне. Пересичені допінгом моралі, починають втручатися. Важко уявити собі сьогодні чи в майбутньому, як констатацію або проект більш видовищний, стрибок в оптимізм.

Цивілізовані душі проникнуть в етику, як наївні в релі­гію. Вони знімуть перед входом в монастир різнобарвні мирські лахміття і турботи, які мотивували їх прихід. Поріг переступлено, вікно зачинено, вони забули клопоти міста, труднощі своєї мирської поведінки і страх, що їх сю­ди привів. Вони кинули якір. Сучасна людина більше не хоче слухати застарілі дурниці, які занурюють її в теплу мрію.

Отже, як мені себе поводити? Загадка закарбовується на страсі і депресії. Спочатку я нічого не знаю, чи зможу отримати відповідь, чи вона буде моєю довічною жалобою? Хай все буде відомо наперед, або нехай загадка не вини­кає, жарт відскочив від самого себе. Звернення передбачає терміновість. Щось не так, близькість нещастя, яке обез­зброює або стає чинником повної розгубленості, мотивує пошук спасенного бальзаму, нестача якого робить людей нещасними. Будь-який моральний дискурс починається з трюка ілюзіоніста, він натякає на досконале здоров’я, відсутність якого б’є обухом, але яке не видається химе­рою, інакше гасіння вогнів моральності має бути циніч­ним, в той же час оголошується: як можна шукати те, чого за визначенням знайти не можна? Цей парадокс — не знаєш, що робиш, знаючи, що це можна зробити — відки­дається оптимістичним гуманізмом як пропедевтична вправа підготовчих класів. Він сам грунтується на вищій освіті, яка знає про що говорить і куди йде: існує Добро, яке підходить не лише для кожного морального суб’єкта, але властиве і їхній спільності, тобто воно універсальне або універсалізоване. Великі вірування пересувають непо­гасну надію до недосяжних берегів блаженства.

Гуманізм чудової гпохи вихваляється відтворити релі­гійну Благу Вість з допомогою епістемологічної Інформації про Щастя. В умогах ідеального співжиття він гарантує крім існування ще й можливе знання. Йому тільки і зали­шається, що проповідувати перехід до дії: перетворення світу буде етично вирішальним, якщо воно створить зраз­ки мудрості, я\ими філософія обмежувалася в споглядан­ні, а релігія — в наслідуванні. Приймаючи Дух за Букву, а обіцянку за слово, обтяжене вірними вирішеннями, це століття урочисто відкрило “втілення”, вписуючи в плоть повсякденності програми популярних текстів. Оме, адепт біологічної євгеніки, перенесений в політичну економію чи занадто захоплений теологією, боровся, діяв, трощив. Його праці завершуються виконанням, його граматична дурість знову нівечить, переконання в необхідності вряту­вання людства інвестується у справу вбивства. Маленькі — це Ландрю, які працюють заради власного задоволення. Роль дорослих зіграють саме ті, хто буцімто дбає про ща­стя людей, як це робили леніни, Сталіни, гітлери і безліч інших наступників, хто випещує і прикрашає веселкові планети післязавтрішнього дня. Воля до спільного Добра примножує зло. Вона застилає доріжку для зісковзування особистості в колективне і прориває перетинки зненависті.

Релігійна вірність приберігає до кінця світу сподіваний спуск з небесного Єрусалиму, який втішає людей і знищує біди земних Вавілонів. Апокаліпсисом традиційно назива­ли дволике одкровення, де тріумф зла передує безкінечному царству добра. Інтерпретація згубності під виглядом рятівного глибинного знання рівнозначне повер­ненню до біблійного Апокаліпсису. Кожне конкретне мо­ральне рішення досягає секвенції останнього рішення, яке відділяє зло в своїй сукупності від добра в його цілості. Численні версії — містичні, атеїстичні, наукові, сенсуаліс­тичні, сюрреалістичні — з однаковою претензією — добре бачити, оскільки бачать Добро, зштовхуються тим більш радикально, чим виявляються неспроможнішими постави­ти питання про ставку, в ім’я якої вони сперечаються. Різ­номанітні ідеології, які шматують планету, вірять усі без виключення в час радикального пояснення. На останнє засідання Трибуналу Історії вони проникають крізь партії і гречну публіку, щоб там увінчати безапеляційних суддів. Сартр хотів виявити в кожному всепоглинаюче бажання стати богом, несправедливо приписуване грекам, христия­нам минулих часів, папуасам, але яке точно визначало гу­маністичний імпульс своєї епохи. Поставлені на котурни свого припущення, думаючи, що знають, що в них є люд­ського, вільно скеровуючи блискавки Добра, Краси, Істи­ни, сучасні Юпітери уявляють ідеологічні сімейні чвари подібними до протиборств богів і титанів, їх ходульний сміх був помічений деякими поетами: “Подолання віддаленості вбиває. Боги вмирають, лише живучи серед нас ” (Р.Шар).

Поширена масова гуманістична зарозумілість привлас­нювала заслужені поправки. Безумовне захоплення самим собою вимагало безумовної капітуляції перед іншим, та­ким же самим самозамилуванням в майбутньому. Вічна Франція змагалася з Безсмертною Німеччиною за факел цивілізації. Перша світова війна змусила освічену Європу втратити забарвлення своєї Вічності. Валері писав про на­слідки сп’яніння: “Ми, наші цивілізації, віднині знаємо, що ми смертні”. Він не насмілився довести своє зухваль­ство до питання: внаслідок якого спотворення і з якого ча­су його цивілізація розпочала крутити колесо долі, впев­нена, що вона захищена від Танатоса. Він торкнувся кризи гуманістичного одкровення, одним із останніх співців яко­го був. “Будь-яка політика передбачає ідею людини”, — вигукував він, далекий від того, щоб запідозрити, як ідея людини піднімає гемоглобін дебатів і боїв, які вона прово­кує. Смертна і смертоносна, згубна і самовбивча, Європа була в різкій конфронтації до типу гіркого одкровення, оп­тимістична програма якого не враховувалась: “Війна, ре­волюція в Росії і страждання у всьому світі мені вбачають­ся, як розгул зла. Це повінь. Війна відкрила шлюзи хаосу. Підмостки, які зовнішньо підтримували людське існуван­ня, зруйновані”. Сповідь Кафки, його посилання на біб­лійний потоп підкреслює a Contrario, що біда здається тим всеохопнішою, що вона не втішає, не несе в собі ні урока, ні поправки. Демони не відпочивають на сьомий день. Ви­падкова катастрофа не є кінцевою розрухою.

Війна претендує бути ще істиннішою, аніж перерваний мир. Вона продовжується в головах в чеканні втілитися в реальності. Вона роздмухує тліючі вуглини погано пога­шених багать. Ставши хлібом насущним, апокаліпсис від­тяв собі половину. Вавілон проголошується полум’ям, яке підтримується підпалювачами. Ніяке світло іншого світу не запобіжить катастрофі. Єрусалим був покликаний вка­зати на вогонь і кинути на штурм неба безліч спалених.

Урівноважити оптимізм напередодні 14-го року песи-

мізмом, який наступив — значить вдатися до авантюри, яка перевернула європейця з ніг на голову. На терезах змінилися не лише радощі і страждання, але змінилася ва­га, система виміру, рівновага і той, хто важить. Ніщо не лишилося колишнім, і особливо почування буття. Гу­манізм унікальним способом не витратив своїх ейфорич- них схильностей, хіба що загальний режим своїх одкро­вень. Неможливо підпорядкувати зло добру, якщо воно бу­де причиною його розриву, вироку, падіння. Нещастя і злочини виявляються оголеними, покинутими на самих себе, не спрямованими на доброчесність, яку вони пожи­рають на поверхні і в глибині. Саме в цей момент і запи­тують, чи не була чистота і гідність європейців підробле­ною, а їх існування штучним. “Хай зло робиться в ім’я добра! Хай отупіння новоявиться в кольорах інтелекту­ального прогресу! Нехай руїни будуть з поміткою підне­сення! Зараз дуже ясно видно, що війна не лише потрясла і спалила світ, вона його ще й просвітила” (Кафка). По­мітьте “видно”. Платонівське Місто спекотою і світлом за­ливало сонце. В місті XX століття його місце зайняла сві­това пожежа. Вона демістифікує, дає змогу побачити, пе­рефарбовує в темний колір, руйнує характери і підточує впертість з широко розплющеними очима. Присутність зла, перебування у злі, падіння ангелів, безутішність — піднімає небосхил небосхилів.

Зумовлені слова спотворили новий стиль одкровення, і їх семантичне навантаження похитнулось. Кращі уми, де­що застарілі, оплакують те, що вульгарність, призабувши традиційне значення тих слів, користується ними на про­тилежність змісту. Отже, “Апокаліпсис”. Слово, внаслідок складних синонімічних комбінацій, стає поруч з “катаст­рофою”, і все це апокаліпсис позначає поряд з руйнівним і якимось просвітленням. Коли його очікують в біблійному розумінні, Апокаліпсис розчаровує, він не переганяє, не перемагає, не змінює і не сублімує жорстоке світло, що випромінюють купи трупів. У тому ж самому значенні, який він надав хворобливій сучасності, Апокаліпсис вди­хає “жорстоку гідність розчарування” (Р.Шар).

В той же час, як Чорнобиль загорівся у Великдень і розпалив телеекрани планети, воскреслий Христос не по­чув закликів радіохвиль. Незважаючи на те, що спокут­ний момент іронічно виблискував своєю відсутністю, “ка­тодне” одкровення залишається “католичним”, кожного разу в точному і етимологічному розумінні: воно стосу­ється всього, воно змінює ставлення до всього. Подія об­ганяє явище дрібних птахів і нетлінних останків, якими екологи розкоші обмежили свої турботи. Обнародуваний вибух в атомному центрі став провісником страшного дня всієї радянської дійсності в цілому. Були висвітлені в піть­мі численні загниваючі продукти, які підтримувалися і приховувалися сімдесятирічними комуністичними свічка­ми справді варварської індустріалізації, що здичавіла під поліцейською безжалісною бюрократією. Природа, відно­сини соціальні, індивідуальні, людські; тіла, душі, немає нічого, що не було б спустошено. З тих часів ядерної Паски Гласність, “ясність”, “публічність” літають на власних крилах і їх зойк “все погано” не можна приглушити офі­ціальною брехнею, що невтомно видзвонює про час “Пе­ребудови” чи про те, що “все буде краще і краще”. Чита­ючи біблійний Апокаліпсис навпаки, бачиш, як прояв­ляється ще більш невідпорна і приголомшлива вірогідність зла, і навіть блискучий кінцевий вихід не пом’якшує його удару, не змінює жахливі наслідки.

В імперії реального соціалізму Чорнобиль пробуджує і відтворює ще раз ефект істини 14-18 рр. Землетрус зму­шує європейця переглянути свої стосунки зі своїм середо­вищем, своїми близькими, з самим собою. Орієнтири трем­тять, статуї і героїв розвінчано, переконання слабішають. “Жодна людина, яка в крайньому разі напівжива-напів- мертва, не може відчувати себе на якорі в сучасному жит­ті” (Р.Шар). Схожі події задають тон. Одночасно вони витворюють значні наслідки та умови можливості їх роз­глядання. В них катастрофа стає самоосвітленою, стає са- мовказуючим перстом, так розглядав істину Спіноза, вона б’є і по жорстоких доказах свого існування і по існуванню свого доказу (і по випробуванню своїх доказів). Вона ор­ганізує спільний досвід, бурю і видовище бурі, дію і сприй­няття. Ці катаклізми є світовими, як були світовими ве­ликі війни століття.

Може здатися несподіваним, непристойним, абсурдним припущення, що супротивники, озлоблені самознищен­ням, могли б без містифікації належати до одного й того ж світу. В традиційному сприйманні з часів Платона “кос­мос” означав гармонію, що пов’язувала небо і землю, так само як і людей, “дружбою, повагою до порядку, помірко­ваністю, гармонією, яка протистоїть безладдю і розбрату” (Платон, “Горгій”, 508а).

В цьому сенсі внутрішньоєвропейська боротьба на смерть, що переросла потім в планетарну, менш за все зда­валася війною в середині одного світу, а більше — війною світів. Кожна партія “безумовно” заперечувала космос супротивника. Війни, як всі гігантські катастрофи, є світо­вими лише в модусі заперечення або помилки. Вони при­мушують злітати над всіма концентраційними таборами з ризиком загального знищення, яке не залишає неушкод- женим жоден індивідуальний універсум. Світова спільно­та, таким чином, набуває нового змісту Не світової, вона об’єднує — проте вже не навколо загального добробуту, а навколо розділеної всіма небезпеки — оскаженілих, що разом риють прірву, в яку вони ж і впадуть: всі брати в своїй уразливості.

Новий апокаліпсис руйнував, не відбудовуючи. Бур­жуа напередодні 14-го року уявляв себе громадянином Землі замкнутої і визначеної. Жодна серйозна подія не по­винна була порушити існування цивілізації, що досягла своєї вершини, свого кінця в своєму суботньому відпочин­ку: “Позасвідома позиція поваги до історії з боку англійця вікторіанської епохи була такою, яким є живе доповнення зовнішнього щодо історії. Він вважав, що має багатий дос­від, хоч для цього не було достатньої підстави, вважав, що він утримається в terra fir та, він був впевнений в тому, що плин часу, який вже позмивав всіх його менш приві­лейованих синів його не змиє. В цій привілейованій дер­жаві, де він уявляв себе вільним від історії, вікторіан- ський англієць дивився з цікавістю, з поблажливістю і з якимось відтінком жалю, але без будь-якого остраху, на те, як мешканці менш щасливих місцевостей та інших епох бовталися і тонули в потоці історії — так само як на одній італійській картині Середніх Віків обрані нахили­лись з небесної балюстради, щоб із задоволенням помилу­ватися муками непрощенних в пеклі” (Тойнбі).

Відчуття такої ж власної величної безпеки на якусь мить відіб’ється в очах старих та дітей через століття, коли впаде Берлінська стіна. Так ріжки “кінця історії” вітали закриття храму Марса. У Вашингтоні за кулісами Білого Дому моторний гегельянець народив кінцеве Царство Ро­зуму. В Гамбурзі керівник товстого журналу Огштейн оповістив у своїй редакційній статті за 1 січня 1990 р., що історія ділиться на дві половини: від Олександра Великого до падіння стіни був період війн; починаючи з Горбачова, століття за століттям буде панувати мир. Не щастить! 4 січня 1991 р. така сама передовиця “Шпігеля” називалась “Перед пеклом”, оскільки згадувала про війну в Затоці, Данте, Гітлера, газове бойовище. Протягом року і п’яти тижнів “закінчена” історія нагадала про свій рух! Ми були вигнані за межі вічного блаженства і знову впали на сідницю в компанії з Олександром. Таке близьке диво на­гадує про інше, що жахнуло молодого оксфордського про­фесора, який викладав в 1914 р. античну історію і “рап­тово” довідався, що Пелопоннеська війна належить не да­лекому минулому, а майбутньому його покоління. Сер­пень 14-го року “перетворив на безглуздя хронологічне визначення, яке класифікувало цей “світ” як сучасний, а світ Фукідіда як “античний”. Що б нам не доводила хро­нологія, тоді було прийнято, що світ Фукідіда і мій в філо­софському розумінні сучасні” (Тойнбі).

Традиційна мораль вдовольнялася тим, щоб бути част­ково і тимчасово призупиненою на випадок конфлікту. Коли ж буря утихомирювалася, потік людської жорсто­кості знаходив своє пристановище, і ввічливість, на якийсь час забута, знову керувала буденними стосунками. Вко- лошкати свого ближнього — означає заслужити медаль на полі битви і загальну покару в часи милосердя. Ніхто ніко­ли не знав, що войовниче насильство руйнує цінності, але кожен мав на увазі, що мир загоює рани і поновлює мо­ральні конвенції, що сприймаються як природні. В новому режимі апокаліпсису після 14-го року порушується це спо­кійне чергування. Незважаючи на те, що європеєць весь час намагається це забути, він підозрює, що лад і хаос більше не роз’єднані на дві чужі одна одній сфери. Будь- яка цивілізація, помічає Тойнбі, виставила назустріч чис­ленним небезпекам, які дорівнюють двом смертельним хворобам, соціальний розбрат і зовнішний конфлікт. Наша приречує себе жити якнайближче до цих небезпек.

Стародавні війни велися так, що було видно обіцяний мир. Мир в сучасну епоху коливається у світлі можливих війн: “Соціальні наслідки особистої озлобленості не були ліквідовані недавнім і жахливим прогресом нашої “знаю- чої-уміючої” техніки і не могли не вплинути на війни. Не відмінені, вони виявилися надзвичайно підсиленими, як і решта людського життя, щодо фізичних можливостей. Бо­ротьба класів сьогодні уможливила безповоротне знищен­ня суспільства, а війна — повне винищення людства. Хво­роби, які нещодавно були просто важкими і жорстокими, стали нестерпними і смертельними; і наше покоління в цьому оксидентолізованому світі опиняється в конфронта­ції з альтернативою, яка завжди могла уникнути елемен­тів, що спрямовували суспільства минулого — як правило, з жахливими наслідками для них самих, але не найвищою ціною — вести людство до кінця історії на нашій планеті” (Тойнбі).

Озлобленість виключена і період неспокою закінчився, все має знову стати, як раніше. Поновлена в своїх правах, традиційна мораль керує внутрішнім і зовнішнім світом. Такою є обіцянка шекспірівських королів після побоїща. Вона тим більш театрально двозначна, що передбачає в ближчому майбутньому нарікання. Вона просвічується в переможних вітальних промовах Першої Світової війни. Вона осіла на устах тих, що вели переговори в Ялті в кінці другої. Вона надихнула телекси, що курили фіміам остан- ньо-му президентові-фокусникові, який випускає білого голуба із свого капелюха, усіяного зірками. Вірогідність таких сміхотворних програм падає нижче нуля, не дивля­чись на те, що громадянин XX століття не є ні злішим, ні просвітленішим, ніж його колеги минулих тисячоліть.

Недоцільно звинувачувати техніку, далеку від демоніз­му, обмежену суміщенням, збільшенням і примноженням свого впливу. Наслідки сприятливі: за допомогою науки людство зможе себе прогодувати. Наслідки згубні: людство може з великою технологічною швидкістю щезнути з лиця землі. Розвиток продуктивних сил, розширення можли­вості сил деструктивних складають пару; йдеться про одні й ті самі види енергії і про одних і тих самих інженерів. Сила невіддільна від підтримки життя і пропаганди смерті. Нові технологічні можливості не роблять людину ні менш, ні більш моральною, лише ускладнюють для неї змогу ли­цемірити. Звеличуване “прискорення історії” означає ли­ше, що наш сучасник “просувається” швидше, — куди, о великі боги? — а також й що сьогодні подає себе в одно­часності те, що колись ми сприймали у послідовності. Вій­ни і мир йшли одне за одним і виключали одне одного, сьогодні вони проникають одне в одного і припускають од­не одного.

В давні часи загальний моральний порядок підтриму­вався одним свистком, що обривав гру. В приватному жит­ті, як і в колективній справі, існують, ніхто цього не за­перечує, зони тіні і зони екстазу, де звичні правила не діють. Вторгнення, повстання, епідемії провокували зіт­кнення цінностей, парадигму чого втілює в собі чума Афін. “Перед оскаженілістю зла люди, не знаючи до чого прагнути, втрачали повагу і до божого і до людського. Та­ким чином, похитнулася довіра до всіх звичаїв, яких до­тримувалися раніше...” (Фукідід). Публічна мораль вима­гає, щоб ретельно обмежувалися пароксизматичні ситуа­ції, на які вона не знає відповіді. Шаріварі, Діоніс і кар­навал — сміхові версії такого типу виключень. В сучасно­му суспільстві кордони між нормально допустимим і уявно патологічним стають проникними і невизначеними. Нова­торство припускає деструкцію, вільна циркуляція ідей і образів розширює волю, спонукає до дії, приховує не­стримну здібність руйнувати. Домовленість марно нама­гається різко розмежувати сили Добра і сили Зла, вони збільшуються в єдиному і незворотному запамороченні. Поступ, охрещений гуманітарієм, що так і не покаявся, зламує будь-які замки і кордони усталеного добра. Ось кілька пропонувань, моралісти-класики підкреслювали: “Те, що річка є кордоном, жарт правосуддя! Істина зна­ходиться по цей бік Піренеїв, помилка — вона з того бо­ку...” (Паскаль, “Думки”, 294).

Релятивістські акти не дають серйозних наслідків доти, доки існує колективне добро, помилка підноситься як аб­солют, вона афішує цінність свого існування, виходячи із свого права на повагу мудрих: “Я такий самий христия­нин, як і мешканець Перігора” (Монтень). Коли мате­ріальні блага і духовні продукти циркулюють без кордонів і квазі-миттєво, високі гори більше не сприяють вічності конформізму. 1 мешканець, який втрачає свої корені, впа­дає в стан депресії.

Апокаліпсис 14-18 рр., перший, але не останній в своє­му роді, не був громом серед ясного неба. Він завершує експропріацію садів моралі, де кожна людина влаштува­лася, ревниво оправляючи свій географічний простір куль­турними і релігійними могилами. Більше не існує арбітра, який міг би вирішити: вчора війна, сьогодні мир, з правого боку — добро, з лівого — зло чи навпаки. Вкриті радіо­мачтами, Піренеї беруть участь в загальній комунікації, вони — місце транзиту, переходу, вакансії і побачень, віч­ний сніг стає лижною стежкою і більше не гарантує моралі одних щодо інших.

Очікували спільності згори, з боку вищих цінностей, нарешті об’єднаних під Сонцем Розуму і сердець, вона ж раптово проникає через чорний хід. І якщо вона знову не підіймає стічні води, Історія, покликана в своєму здійснен­ні нас об’єднати і спокутувати, спотворюєься власною гри­масою. Вона змусила нас опуститися і об’єднатись на цих звалищах сміття. Якщо люди в кінці століття досягнуть того, щоб їх досвід став надбанням усієї планети, вони швидше поділяться оповідями про свої злочини, розповідя­ми про тих, кого катували, ніж бажанням нав’язати вог­нем і мечем особливу ідею загального раю, яку кожен роз­мальовує своїй подрузі вечором після доброї чарки. Так само, як економіка Заходу примушує циркулювати това­ри, демократію думок, хвилі, зображення, новий апо­каліпсис передає по всіх напрямках сьогоднішні спалахи зненависті, страждання і розрухи.

В цих умовах блаженний гуманізм повертається до фіктивної моралі і до ілюзійної практики. Колись живий, в свою “прекрасну епоху”, він приховував зло, відштов­хуючи жахи, що навалювалися на нього. Околиці цивілі­зованого світу і темні підвали благопристойного суспіль­ства ховали неввічливість і недоречність. Віднині, затоп­лена брудом часу, доброчинна людина має симулювати Добро. Нездужання, хвороби, злодіяння уже неможливо зручно розмістити і забути. Злоякісні утворення душі і людських стосунків вражають своїми метастазами навіть найтонші ідеї. І як можна ще пишатися в меркнучому світлі прекрасних намірів, які свідомість сприймає як сум­нівні, а злободенність — як непродуктивні? А оскільки на­явності зла полюють на те, що гуманізм позичив у Добра, то єдине, що залишається: прикидатися! І оптимізм буде врятовано. Роби так, ніби добро релігійного апокаліпсису існує поза різними сумнівами. Роби так, як ніби робив би весь світ. Роби так, неначе світ і не робив нічого іншого. Перед нами вимріяний порт! Кинемо якір! Це перемога! І треба вірити, бо немає іншого порятунку, як доказ скор­боти, що нас оточує. Необхідно сподіватися, інакше впа­деш у відчай. Необхідно повернутися до стародавніх цін­ностей, бо нові спричинюють помилки. Треба... Треба... Треба... М’яка ^ии тверда, вироблена чи природна, яка те­рапія скористається таким блискучим аргументом для по­ширення? Фактично йдеться не про брехливу рекламу, а про рекламу в ім’я брехні, закликають тільки прикидатися.

В кінці XIX століття багаті буржуа зручно жили біля добра і їхнє почуття було справжнім: “Автор X глави кни­ги Icyca Навина принаймні усвідомлював, що в зупинці часу було щось екстраординарне”. Не було жодного такого дня, як цей, ні до, ні після, коли Господь дослухався люд­ського голосу”. Але англійці середнього класу 1897-го ро­ку, які вважали себе раціоналістами технічної ери в дусі Уелса, сприймали своє уявне диво для досвіду. Побачивши його, вони повірили, що їх історія підійшла до кінця щодо ситуації за кордоном у 1815 році з битвою при Ватерлоо, щодо внутрішніх справ у 1832 році з білем про Велику Ре­форму, і щодо справ загальних у 1859 році з придушенням озброєного повстання індусів. І в них були всі підстави привітати себе з усталеним станом блаженства, якого їм коштувало це завершення історії. “Моє володіння дісталося мені в дуже хорошому місці, і в мене є чудовий спадок”.

“Ця галюцинація англійців-буржуа кінця віку здава­лася чистим божевіллям, і все ж вона поділялася їх сучас­никами із середніх класів інших західних націй” (Тойнбі).

Французські прогресисти наголошували на інших да­тах, німецькі гегельянці також. Але вони поділяли разом зі своїми вікторіанськими кузенами почуття екзальтації від прориву за межі часу, знаходячись в часі, оскільки історія досягає своєї істини в момент, коли вона дотикаєть­ся до свого завершення. “Вона вдихає піну своєї власної вічності” (Гегель і Шіллер). Щоб визнати за собою всеві- дання і всемогутність подібного апофеозу, потрібна була душа Христа, кулак Цезаря і колективний контроль Пла­тона. В той час, коли дисциплінований європеєць запалю­вав, на манер Бергсона, свічку герою, мудрецю і святому в своєму внутрішньому календарі (який він хотів об’єд­нати з календарем сусіда), війни і кризи спростовували ієрархію очевидностей. Коли процвітає зло, розсіюється невинність добрих почуттів. Гуманізм бетонував свій оп­тимізм, удаючи, що зла не існує, і йому нічого не лиша­лось, як симулювати існування добра.

Чи можна діяти таким чином, знаючи, що дієш саме так? Наївність штучна, отже, хитра,-чи обумовить вона етичну ейфорію впевненістю минулого, цією щирою наївністю? В тому, щоб вдовбувати віру, імітуючи зовнішні форми віри і зовсім не вірячи в це, немає нічого оригінального і нічого неможливого. “Стань на коліна і ти повіриш”. За умови, що знання цього не буде суперечити завданню, яке стає метою. Було необхідно, щоб засоби не знищували мети, щоб перші не суперечили останній. Крім того, всі процедури повинні були паралізувати одна одну без боротьби між собою. Коротше кажучи: добро, краса, істина повинні бути для нас не лише поновлені, а й зна­ходитися в гармонії. Ніякого конфлікту між богами або ви­щими цінностями! Ніякого рівчака між територіями дії та ідеальними містами, які невідступно переслідують намір! Стільки побожних обітниць призвели до зла, при зіткненні з реальним досвідом, століття тисячу разів показує індивідам і натовпам, як прекрасний намір обертається негідним вчинком, коли викривлений поступ обставин спотворював порив прямолінійної доброчесності. Коли обов’язково треба прикидатися, знання розбірливо виклю­чає те, що не виходить, в той час, як бажання його зробити злегка упирається, щоб його зрушити з місця, і вдоволь- няється врешті-решт обіцянками. Тому що плід чистої совісті приховує черв’яка нечистого розуму, гуманіст ста­ровини приречений випускати на сцену свою театраль­ність. Він грає комедію і підкреслює те, що він грає. За- непалому аж до лицедійства, йому нічого не лишається, як сподіватися обдурити самого себе, спекулюючи на то­му, що через нього буде обдурено інших. Тінь в дзеркалі тіней, він позує, гримується. Людина втягнена в порочне коло своїх зникнень, вона намагається забути знання про позалюдське, яке недбало відкриває стільки уявних за­сувів. Мов злодій, ламаючи замки, вночі гуманіст відвідує зали музею, за якими він має доглядати: він міняє свою уніформу сторожа на парадний одяг минулих перемог, знаходячись поза будь-якою підозрою. Ніч, що його ото­чує, навіює на нього сумніви: йому вже ніколи не стати великою особистістю, як ті, що його переслідують в музеї, хіба що клоуном. Нехай спочивають миротворчі настрої у схвальній суспільній думці, яку вони самі сповідували, чим більше вони жестикулюють, тим більше вони у зла­годі з собою. Requiescat in pace!

Подібна смерть під прикриттям позитивних цінностей не дозволяє інтригувати: чи не є будь-яка мораль опіумом тих, хто думає про добро, чи можливо ще повернутися об­личчям до підлоти часу, не отруюючись при вдиханні па­хощами власної досконалості?