ГЛАВА 14 Об’єктивізація трансцендентного страху на світ богів
Відчуття відчаю та жаху перед духами померлих та Долею (силою пульсації Космосу) підштовхувало людину пояснити присутність трансцендентального страху у своїх відчуттях. Це відбувалося завдяки їх деіфікації, де абстрактне поняття - відчуття - перероджувалось у космічну силу чи бога, які мали ім’я.
На думку К. Юнга, “боги - це персоніфікація психічних сил..., які не мають нічого загального із свідомим розумом” і породжені з відчуття метафізичного переляку, який розвив у людині “манію раціонального пояснення” [188, 281]. Переляканий своїм сильним афектом дикун надає незрозумілому мізонеічному явищу ім’я, що опредмечувало його, ставлячи у чіткі межі “свого” культурного поля - поля раціонального пояснення “Я-свідомості” світу. Такий креаційний процес відбувався від генералізації до мінімізованого опред- мечення трансцендентного страху у ще аморфні, слабо безособистісні форми, він мав метафоричний характер і завершувався у магічному заклинанні в формі символічного та знакового пояснення довкілля - появі імені.Так, у найдревніших письмових пам’ятках - шумеро-аккадської міфології страх відомий як один із космічних законів - “Me” (шумер, “сутність”), який первісно був осмисленням якоїсь загадкової сили, включеної в усе сутнє, як принцип існування кожної речі існуючих у Космосі. Страх і жах, як “Me”, утвердилися одними з атрибутів ранньої цивілізації, поряд з категоріями верховної влади, влади богів, істини, героїзму тощо [132, 123]. Пізніше “Me” стали сприймати як Божу силу, окрему від самого видимого явища, у якості будь- якої істоти, котра керувала даним феноменом, але від цього вона своєї власної сили не втрачала. Антропоморфні боги шумеро-аккадської міфології володіли “Me”, проте не мали можливості змінити її закони і були зобов’язані підкорятися їй [123, 40]. “Me” як закон універсального круговороту Космосу, Його амбівалентна Воля-Доля для людини отримав в інших ранніх культурах різне ім’я: в Індії- “Ріта”, у Греції - “Тєо”, “Діке” [277, 221].
Усі перераховані божества, як закони Космосу, були уособленням “абсолютного Я”, її вищої справедливості, тобто існуючим та волюючим правилом - те що є, те повинно бути та зберегтися людською спільнотою. Патріархальне суспільство приймало цю установу як даність, утверджену соціально-природним порядком - непорушну Правду, яка лежить в основі існуючого світу як його запорука. Тому будь-який “локальний мікрокосмос” ретельно оберігав первинно-патріархальні принципи справедливості (норми моралі) від змін, боючись порушити цим хитку рівновагу між Долею та Лихом, волінням сили потойбічного.
Перед силою Космічного закону людина беззахисна, беззбройна та оголена. Вона, як Доля-Лихо, перетворює людину в камінь, річ, з якою вона грає. Доля-Лихо через вище насильство утверджує межі неминучого - війни, голодомору, полону (рабства), втрати близьких та коханих, руйнацію всього цивілізацій- ного кола (“свого світу”). Вона сліпа, і зрозуміти її принципи справедливості людини не дано, це трансцендентне жадання “абсолютного Я”, що предстає у своїй миттєвості перед людством у своїй згубно-люблячій іпостасі. Отже, людина бажає “сховатися”, “відгородитися” від “пронизливого зору” Долі, заклинає її соціокуль- турними феноменами, які віддаляють людство від його істинного стану - страхітливого стану “межевої ситуації”.
Такий психо-культурний процес затверджується в первісному суспільстві, і людство поступово створює хитку броню самообману, яка існує у вузькому просторо-часовому вимірі віри та надії людства в Іншу частку Космічної сили - Долю-Вдачу, Долю-Любов. Проте, щоб “заклясти” силу Долі, спрямувати її вектор впливу на злагоду та добро, людство приносить їй криваві жертви (найцінніше, що у неї є, - дітей та молодих красунь) з метою урівноважити, збалансувати її дихотомічну сутність. Свідками та провідниками людських жертв виступали боги, яки були носіями лише малої частки Космічної сили, її амбівалентної якості - страху та любові. Проте жертвоприношення, за влучним висловом Ж.
Батая, - “процедура, що передбачає сходження до найвищої стерпної ступені жаху” [24, 54] для людини є екзистенційною межею, за якою відкривається відсутність будь-чого міцного, скінчено даного для неї. Цю межу, символ жахаючої неминучості Долі та Смерті, окреслює дитина, що йде до жертовного олтаря, і тому погляд дорослих має бути відвернутим, прихованим від могутнього поступу Жаху, щоб не ославити їх жадання.Страх стає амбівалентним атрибутом і якістю могутніх богів. У світовідчутті автора “Еклезіасту” страх є не тільки джерелом віри, але й принципом взаємостосунків людини з Богом. Автор “Еклезіасту” вважав, що Бог створив усе заради того, щоб його боялись. Отже, в давньоєврейській традиції бог може послати “Свій страх та жах” на ворогів свого народу, чим забезпечить йому перемогу: “Жах Мій пошлю перед тобою” (Ісх: 23, 27); “3 сього дня Я почну розповсюджувати страх і жах перед тобою на народи під усім небом” (Втор: 2, 25) тощо. Як бачимо, страх та жах є атрибутами єдиного, всемогутнього Бога, який, незалежно від військової підготовки давніх євреїв, дає їм перемогу та захист від більш могутніх ворогів. Головною умовою цієї допомоги є віра самих давніх євреїв у Господа. Для цього Яхве не шкодує та посилає свої атрибути у серця їх: “і страх Мій вкладу у серця їх, щоб вони не відступили від Мене” (Іер: 32, 40). Але ж, одночасно, страх у Старому Завіті існує у двоєднос- ті, майже ототожнюється з відчуттям надії.
Приклад атрибутивних якостей давньоєврейського Бога не є одиничним у Давньому світі. Так, ім’я фінікійського бога Демарунта походить від власного табуйованого імені - “Згубник”, “Жахливий” чи “той, який вселяє жах і страх” [249, 261-262]. Саме йому давні фінікійці приносили людські жертви заради блага та спасіння свого народу у катастрофічні часи своєї історії. Така ж характеристика належить верховному божеству давніх германців - Одіну, одним із епітетів якого є “Жахливий” [93, 145]. Завдяки своїй “магії” Одін міг паралізувати своїх ворогів страхом [290, 87].
Найдавнішим символом давньогрецької міфології був Лабріс, який є образом першозлиття Неба та Землі. Ф. Лосев указував, що Лабріс - “універсальна сила, яка охоплює світ у цілому та в його окремих проявах” [156, 133]. Це може бути символом єднання двох трансцендентних сутностей світу - “абсолютного Я” та “Іншого”, протиборчих сил лібідо в їх нумінозності у час Єднання. Щоб цю силу стримати в її творенні могутності, а не руйнуванні, існував могутній, верховний бог “вседержитель”, який мав символ “утримання” цієї позасвідомої сили. Лабріс належав наймогутнішому Зевсові (символу розумного упорядкування Космосу - патріархального диктату) та ніс усім іншим богам, міфічним істотам відчуття жаху як символ можливого роз’єднання Космосу.
Отже, починаючи з перших нам відомих хтонічних до патріархальних монотеїстичних богів, більшість із них мали обов’язкову внутрішню якість та атрибут жахати, бути страхітливими. Ці якості зменшували, об’єктивували трансцендентний страх людини перед пульсуючою Силою Космосу та Ніщо, мінімізували та символізували його, що розчиняло Єдине перше відчуття на пояснені розумом соціокультурні феномени, які стають категоріями людської свідомості. Боги, які не жахали й не були амбівалентними у своїй могутності, довго не шанувалися - їх поступово забували. Прикладом такого соціокультурною явища є титан Прометей, який не уселяв ні богам, ні людині амбівалентних відчуттів, а лише страждав і дарував людству необхідні йому культурні феномени. Його не шанували і поступово забули. Таку закономірність помічає Л. Мейштерхазі в романі “Загадка Прометея”.
І навпаки, в міфологічному світогляді боги мали милість “зняти” з людини долоню страху. В таких випадках людина лише може прохати богів про допомогу. В цьому сенсі вельми доречно згадати вислів Есхіла у п’єсі “Семеро проти Фів”:
“Страх нас тут - ниць поклав: Просимо добрих богів
Над нами правицю свою простягнути” (195-197).
Але ж усі наймогутніші боги страхалися Долі та самі були підвладні тим чи іншим видам та формам страху.
Особливо лякали богів прояви зовнішнього та внутрішнього хаосу в образах страхітливих чудовиськ, породжених хтоніч- ною Богинею - Матір’ю. Щоб приборкати цих чудовиськ, богам потрібна була не тільки їх могутність, але й окрема сила Жаху та їх мужність перед химерами несвідомого. Страх, який виникав у катастрофічний період розвитку “Я- свідомості” у формі міфу з об’єктивованими символами свідомості (коли боги своїми здібностями руйнували хаотичні прориви безконтрольної сили афектів позасвідомого та повертали їх у соціокультурні межі), відігравав особливу амбівалентну роль. Жах як особливу “зброю” використовували один проти одного протиборчі сторони. Від цього Жах та Страх у міфологічних сюжетах виступали окремими божествами чи космічною силою. Одну з перших згадок страху у світі богів та боротьбу з його силою ми знаходимо у хетському гімні “Місяць, що впав з неба”:“Бог Місяця впав згори з неба...
Охопив його, Бога Грози, страх, охопив його жах.
Богу Грози цариця Ціфурі - Камрусена.
“Так це ти так ревеш?” - запитала Ціфурі - Камрусена, і вона казала: “Хай вони зникнуть, страх і жах, хай будуть вони всередині...” І Бог Грози повернув Бога Місяця на небо. Він зробив це, хоча він і боявся” [163,51].
Як бачимо, трансцендентний страх можна магічно заклясти, подолати та повернути його всередину (обмежити свідомими, культурними кордонами) під владу обрядів та гімнів і відновити порушений спокій та гармонію світу богів, а значить, і світу людей з руйнівною силою Долі.
Приборкання вод хаосу, підземного світу (як відомо, один із символів колективного позасвідомого) - відомий мотив усієї індоєвропейської міфологічної традиції. Давньоіндійський бог Індра, породжений для великого подвигу - вбивства змія, подолав свій страх перед демоном хаосу - Врітрою [210, 40] і тільки тоді переміг чудовисько. Давньовавілонський Мардук рятує упорядкований світ від мстивих демонів, створених хтонічною Тіамат, матір’ю всього жахаючого. Повторюється вже відома міфологічна схема взаємодії богів, де страхітлива Мати наділяє своїх дітей особливими якостями, що прирівнюють їх до богів - сяючим німбом Жахом [308, 35].
Сама битва пройнята відчуттям поетичного трепету перед нею, а Мардук оточений усіма залякуючими атрибутами, у тому числі й Жахом:“На страшну вступив колісницю - непереможних Вихрів.
Він їх поставив, він впряг усю четвірку в упряж:
Душогубця, Злодія, Топтана, Швидкоскока.
В оскалі їх пащі, їх ікла отруйні.
Покою не відають, вбивство знають...
Жахом, мовби плащем, він покрився.
Він главу оточив сяйвом грізним “ [308, 39].
Таким чином, Страх і Жах у міфологічної свідомості стають головними атрибутами могутності найдавніх богів як представників іншого світу, який існує паралельно з людським і від якого людина залежить. Проте існуючий космічний хаос постійно треба упокорювати - приборкати Жахом, який є найбільш загрозливим проявом Космічної сили Долі (Ніщо), і тому, трансцендентний страх виступає амбівалентною силою, яка обов’язково повинна бути культурно оточена, магічно стримана спочатку пантеоном богів, а з часом - Єдиним, всемогутнім та верховним Богом.