ГЛАВА 13 Об’єктивізація страху в категоріях Смерті, Долі та його проекції в первісних формах релігії

Чуттєво-емоційне усвідомлення первісного колективу категорії смерті, яка відзначається абстрактністю і суперечністю уявлень, ніби знаходиться (вторинна) між страхом перед процесом умирання родича та трупом померло­го з його фізіологічним аномаліями.

Таке усвідомлення приреченості, на думку О. Шпенглера, робить людину людиною. Саме під час мислення про смерть бере свій початок вище мислен­ня, яке “передусім, є роздумами про смерть” [284, 328]. Точніше сказати, що амбівалентність страху - поєднання жаху і любові, як зауважував німецький філософ, є фундаментальними почуттями релігії та первісних культурних сим­волів, які можуть надихати на людину страх або, навпаки, звільняти від нього. В цьому контексті О. Шпенглер слушно зауважує, що: “існує глибинний, зна­йомий навіть тваринам страх перед вільним мікрокосмічним буттям у просто­рі, перед самим простором та його силами, страх перед смертю, але є інший страх - за космічний хід існування, за життя за спрямований час. Первісний страх пробуджує темне передчуття того, що свобода у часі являє собою іншу й більш глибину залежність, ніж рослинна. Він змушує одиничну істоту відчува­ти свою слабкість, шукати близькість та зв’язок з іншими. Страх веде до мови, а усяка релігія - це деякий різновид мови. Із страху перед простором походить numina світу як природи та культури богів. Зі страху за час народжується numina життя, роду, держава з їх осереддям у культуру родичів” [285, 273].

Страх, продовжує інший представник німецької філософії XX століття Р. Бультман, є основною установкою людини на свою історичність, фундамен­тальну тимчасовість свого буття. Людина приречена на постійну боротьбу з Долею, яку вона “зобов’язана взяти у свої руки”, переконати себе не лише бу­ти, а бути-змогти, мати вольову здатність усамітнити свої можливості. Тому людина постійно “знаходить” себе в полі минулого, існуючого та майбутнього - в миттєвій тимчасовості, що розкриває істинне буття людини. Воно характе­ризується відсутністю тривалого, кінцевого, і даного і екзистенційно відчува­ється людиною через страх. Він покриває структуру людського буття й виставляє на показ смерть у її всевладній достовірності. Лише прийнявши страх і смерть, людина, на думку Р. Бультмана, зможе історично усамітнитись [274,309].

Отже, можемо стверджувати, що амбівалентний страх є крапкою розумін­ня людської самотності перед ніщойностю тимчасовості, волею Ніщо - Косміч­ною Долею, з подолання якої, на думку С. Кримського, “починається власне історія як цивілізаційний процес” [134, 8].

Доля у поганському світовідчутті, на думку С. К’єркегора, виступає як Ніщо, яке лише можна та необхідно сприйняти. Вона сліпа, невблаганна, по­збавлена будь-якої закономірності і навіть, коли наздоганяє героя, не переслі­дує ніякої визначеної мети. Життя, смерть та доля в ранньоцивілізаційних уяв­леннях об’єднуються в одне індивідуально-чуттєве поняття, наприклад, аккадсько-шумерське “шімту” [189, 161]. Адже доля і смерть божевільні і є болінням жахання “абсолютного Я”. У цьому жахаючому божевіллі життєва свобода людини приречена на ілюзорність і абсурдність свого буття. Усвідом­лення своєї приреченості до смертності вкидає людину до відчаю та жаху, які паралізують слабку структурність “Я-свідомості”, її творчу діяльність, і може повернути дикуна у тваринний стан.

Момент смерті родича був украй афективною подією для усього первісно­го колективу, оскільки проходив через “першеоцінку” всього світу і загост­рення відчуття самотності, покинутості, особистої обмеженості та безмежного розмаїття буття.

Із цією позасвідомою для себе метою (зниження психологічного напру­ження) дикун використовує ще тваринний механізм - різноманітні моторні дії чи їх імітації. Такі дії, як “приручення смерті” (Ф. Арієс), переростали в магіч­ні ритуали. Вони руйнували трансцендентний страх перед своїм фіналом, Смертю та Долею, перетворюючи в інший модус - соціально-психологічної мінімізації, розщеплювали на частки сильне та нестримне відчуття страху. І, таким чином, починали процес його “окультурення”. Такий соціокультурний процес створював безліч інших ритуалів, міфів та інституцій, які пояснювали хаотичність світу і знімали космічний відчай та фатальну самітність перед Hi- що. Вони надавали можливість утворити “Я-свідомістю” “прагматичну віру” для раціонального пояснення страху в “ось-бутті” чи проектувати своє транс­цендентне відчуття на об’єкти зовнішнього світу, що надавало первісному ко­лективу можливість творчого освоєння навколишнього світу.

Розчинений страх перед Ніщо, смертю та роком у примітивному світо­сприйнятті трактувався як світ невідомого, що протистоїть людині як потен­ційна ворожа сила - зло, темна сила. Це “чуже”, що приносило неприємності, біль та лихо, знаходиться у другому неупорядкованому світі - світі хаосу. Від цього смерть родича, сприймалась як “прорив” злого світу у “наш” упорядко­ваний і добрий мир.

Магічний ритуал “знімав” тісну негативну емоцію у родичів померлого і залишав відчуття надії та радості [168, 63]. Цей психологічний принцип поклав початок виробленню консервативнішого елемента людської культури, не змі­нюючи його форми, а іноді й змісту, - обряду поховання [95, 40]. Він мав своє походження з почуття єдності всього первісного колективу, яке підштовхувало його членів до турботи про померлого, наділивши його всім тим, що він мав за життя. Протягом багаторічного досвіду дикуни усвідомили, що труп несе у собі вірогідність смерті інших членів роду. Таке усвідомлення проходило у процесі практичної діяльності, спрямованої на нейтралізацію шкідливого впливу покійника. Засобами нейтралізації були закидання трупа гілками, ка­мінням, засипання землею, нарешті, його вміщували у спеціально вириту яму [217, 233-237]. Це пізніше, за зауваженням Бахофена, стало мотивом будівниц­тва споруд для мерців, які будувалися значно раніше для померлих, ніж жи­вих [284, 351]. Отже, первісний обряд поховання вже включав у себе ритуали охорони, обмеження живих від впливу “злого”, що надавало відчуття спокою первісному колективу.

Але ж нестерпна процедура розставання з померлим, приреченість його на самотність викликало відчуття розриву цілісності та єдності світу-колективу, несло у собі нові спалахи страху, “повернення” трансцендентного Ніщо. Ці переживання загострювались і перетворювались у довготривале відчуття про­вини. Вона усвідомлювалася родичами як добровільне покидання, ввергання померлого у невластивий і ворожий людині світ.

Поглиблення й усвідомлення значення соціального життя первісним ко­лективом підштовхнуло вкладати суспільні закономірності у структуру похо­вального обряду та пояснення потойбічного світу. На це звернули увагу Г. Спенсер і С. Токарев. Головну причину страху померлого в архаїчному сус­пільстві вони бачили у соціально опосередкованому страсі. Покійника бояться не тому, що він покійник, а тому, що його боялися і за життя. Посмертна по­шана відплачується тим, хто живим займав впливовий стан [241, 182]. Усвідом­лення, що такий вождь, предмет жаху для сусідніх племен і навіть для роди­чів, може з’явитися та покарати тих, хто зневажає його повеління мотивувало перенести свою афективну впевненість на химерний образ духу. Такі могутні духи померлих вождів поступово перетворювались у напівбогів і богів, які карають і милують людину, їх вплив “надає широту і загальність” [228, 343- 344]. Близький до цієї концепції 3. Фройд. Із його гіпотези перетворення вби­того отця-самця у первісного бога пов’язане з позасвідомим інститутом табу - забороною на інцест та вбивство тотемної тварини.

Страх перед покійником перетворюється архаїчним колективом у первісні форми релігії. За переконанням Г. Спенсера [228, 308], Е. Тейлора [236, 308— 309], В. Вундта [57, 382], страх перед покійником породжує культ поклоніння померлим та їх духам (анімізм), які, а точніше, страх перед їх гнівом, контро­люють і регламентують життя первісного колективу. Б. Малиновський вважав, що процес формування ідей безсмертя, анімізму та магії проходить під впли­вом переживань відчуттів надії та страху [168, 52-53]. Дикун чуттєво не пого­джується з скінченністю буття, з повним припиненням існування, і тому надія і страх стверджували думку, що після смерті людина продовжує інше життя. З цього моменту померлий перетворюється у демона, який наділяється волею та здатністю переслідувати певні цілі.

Померлий зберігав подвійність своїх зв’язків і характеристик та потенцій­но ніс своєму колективу як лихо, так і допомогу. Він був, з одного боку, “аген­том” колективу в іншому світі, “оберігав” рід від негативного впливу чужого світу. А з іншого боку, міг образитися ставленням до себе та змінити свою сутність. Тоді він становив загрозу - мстився живим, приносив лихо, невдачу. Тому однією з цілей обряду поховання було “перешкодити покійнику у майбут­ньому втручатися у життя живих” [143, 247] і, одночасно, задобрити його. Обряд поховання здійснювався у строгому виконанні магічних правил, що допомагало померлому пройти крізь ряд страшних іспитів у інший світ і бути прийнятим суспільством померлих. У протилежному випадку, коли обряд по­ховання виконаний не належним чином, померлий не пройде іспитів і не буде прийнятий “іншим” світом - світом мертвих. Через це він перетворюється у злого і не заспокійливого демона, що несе лихо та жах живим.

Згодом, після поховання, могила не забувалася і ставала сакральним міс­цем. Живі зберігали з померлим метафізичний зв’язок. Відвідування цвинтаря робить його об’єктом трансцендентного відчуття нумінозності - “окультуре­ним” поверненням до первісного стану Єдиного. Для того, щоб відчуття стра­ху не полонило людину, контакти зі світом померлих регулювалися колекти­вом; необхідно було дотримуватися правил трансформації поведінки та форми, що досягалося шляхом ритуальних убирань, розміщенням і пересуванням зоо­морфних символів та персонажів у просторі поселення [195, 20]. Але, коли архаїчне суспільство переслідували постійні невдачі, причини перекладалися на покійників, які не “захистили свій світ”. Це приводило до навмисного псування старих могил та їх тліну [95, 41].

У більшості культур головною “хороминою” від темних та злих сил (^ссчужі”, ворожнечі мерці) був дім, який ззовні та внутрішньо наділявся магічною символі­кою. Все потойбічне, яке сіяло зло, усе, що оточувало людину за межами своєї хати та “облюбованого”, “райського” куточку - саду, несло неспокій і в деяких історичних умовах породжувало національну клаустрофобію [14, 133].

Начиння, одяг (особливо жіночий), знаряддя праці несли захисну симво­ліку. Цій меті служили сотні замовлянь, амулетів та оберегів, серед яких зу­стрічаються зображення жахаючих тварин - драконів, крилатих левів, грифо­нів, які зобов’язані відлякувати “злих демонів”. Наприклад, індоєвропейський образ грифону (Сімаргл) був космічним охоронним символом, відомим із дав­ніх часів до пізнього Середньовіччя від Скандинавії до Японії [150, 26]. Він царював у світі давніх германців (“дракар”) та був емблемою імператорської влади в Візантії, і, нарешті, Грифон - амбівалентний символ Христа в Серед­ньовіччя [90, 82]. Таким чином, поганець обгороджував себе з усіх можливих сторін, “готовий очікувати небезпеку з усього світу, з якого дують “злі вітри”, і захищається не окремими елементами світу, а системою світорозуміння, узя­тою не у статиці, а в її природній, законостійкій динаміці” [212, 766].

Особливий страх викликали духи померлих передчасно, насильницькою смертю чи при незвичних, трагічних обставинах. Дикун вважав, що “дурна смерть” наздоганяє тих, хто таємно чи явно опоганював себе і в силу цього поривав зв’язки зі своєю громадою, таким чином об’єднавши себе з потойбіч­ним світом [107, 91]. Це несвідомо відчувалося як прорив космічної сили, Долі - воління “абсолютного Я” (його Ніщо), а передчасно померлий ставав “чужим”, який чимось з’єднав себе з трансцендентним, з його злою стороною і опинявся поза межами культурного розвитку суспільства.