Особливості становлення інформаційного типу зв'язку між людиною та суспільством в Україні

Зміни, що відбуваються зараз в українському суспільстві, свідчать про те, що ми починаємо виходити на новий етап розвитку. Але при цьому цей процес має такі особливості, які роблять проблематичним визначення нових тенденцій як прямування до інформаційної цивілізації.

Дослідження стану особистості в Україні переходного періоду свідчить про те, що негативні процеси, пов’язані із становленням незалежності української держави (значне зниження рівня життя людей, втрата стабільності, зростання деструктивних процесів та інше) викликали до життя стагнацію не тільки суспільного розвитку, але і самої особистості, що відображається як на фізичному, так і психологічному стані українців.

Так, погіршення екологічної ситуації у країні (наприклад, Чорнобильська аварія, епідемія невідомого походження у Миколаївській області) у поєднанні з кризою демографічною, коли спостерігається процес перевищення відсотку смертності над народжуваністю (протягом останніх восьми років кількість українців зменшилася на 3 мільйони), свідчить, за даними І.В. Алексахіна та А.В. Ткаченка, про процеси деградації генофонду. При цьому загальний стан здоров’я українців, за даними Міністерства охорони здоров’я України, має наступний вигляд: з 48,5 млн. українців 6 млн. жителів країни хворіють на серцево-судинні захворювання, 1,2 млн. психічно хворі, 1,5 млн. інваліди, 740 тисяч онкологічних хворих, 720 тисяч алкоголіків, 600 тисяч хворі на туберкульоз, 100 тисяч наркоманів, 22 тисячі людей на рік оперується ^[246].

Кризовий стан особистості у ситуації соціальної дестабільності виявляється, у першу чергу, як фіксована фрустрація її свідомості, яка виникає через неможливість з боку особистості адекватно оцінити ситуацію, що склалася.

Фрустрація свідомості особистості як певний психологічний стан характеризується наявністю пригнічуючої напруги, тривожності, почуттям безвиходу та відчаю, що виникає як зворотний зв’язок, відгук особистості на деструктивні процеси, адже вони сприймаються як невідворотня загроза досягненню реалізації певної потреби (наприклад, потреби у стабільності, безпеці тощо)^[248]. Це обумовлює процеси “уходу” особистості від реальності у світ фантазій, ірреального життя, що відбувається у трьох формах. По-перше, у вигляді крайніх форм заперечення дійсності: з одного боку, у зростанні кількості людей, особливо молодого та похилого віку, що звертаються до релігії, з іншого - у зростанні кількості наркоманів і алкоголіків. По-друге, у зростанні внутрішньої агресивності, що при нестійкій психіці виходить у вигляді неадекватної поведінки чи правопорушень, а також відбувається як скорочення сакральних зон (Л.Д. Кривега), пропагування культу сили, масивний тиск на психіку з боку засобів масової інформації тощо^[249]. По-третє, у загальному “регресі” поведінки, тобто переходу до більш легких і примітивних способів дії (наприклад, явище соціального самострою (Л.Д. Кривега).

Джерелом внутрішнього конфлікту особистості можуть бути інші фактори, серед яких треба визначити такі, як неможливість у даних соціальних межах використовувати свої знання, досвід, наслідувати певні культурні норми та традиції. Пошук засобів здійснення своїх можливостей, реалізації особистісних здібностей, потреба жити за своїми власними переконаннями, згідно із своїми цінностями призводить до виникнення конфлікту зовнішнього - між соціальною данністю та вимогами і потребами особистості у зміні існуючих норм, цінностей, принципів життя.

Це створює ситуацію, коли окрема особистість, намагаючись змінити соціум у напрямку вдосконалення принципів зв’язку із ним, конфліктує, формально не порушуючи юридичних норм, але дістаючи визначеного покарання, адже суспільство не сприймає новації, що пропонуються, через неусвідомлення значення таких перетворень для загальної стабільності суспільства в цілому.

Але подібний психологічний стан українців поступово починає змінюватися, що виявляється, у першу чергу, у ціннісних і світогляд­них орієнтаціях нової генерації, яка входить у доросле життя - випускників шкіл та старшокласників, а повна соціальна апатія та розпач змінюються прагненням до активної діяльності, орієнтованої на нові умови соціального життя. Так, чіткі уявлення про мету та смисл життя має лише 29 відсотків опитаних, а інші або взагалі не визначилися у житті та ще шукають себе - 12 відсотків, або мають певну мету, а як її досягти поки не знають - 58 відсотків. Але при цьому 40 відсотків респондентів повністю впевнені у тому, що рано чи пізно реалізують мету свого життя; 47 відсотків вважають, що в Україні здійснити її можна лише частково; 2 відсотки не впевнені у тому, що вони можуть самореалізуватися в українському суспільстві, адже їм бракує енергії, волі, цілеспрямованості; 8 відсотків взагалі вважають неможливою самореалізацію в Україні через те, що суспільство не може створити гідних умов для цього.

У той же час активність у досягненні мети у респондентів має досить високі показники: 29 відсотків опитаних досягають усього, чого бажають, 70 відсотків не завжди отримують бажаний результат, і лише 1,5 відсотки взагалі не можуть нічого досягти^[250].

При виборі майбутньої спеціальності респонденти орієнтуються, у першу чергу, на відповідність між професійними якостями, які висуває певний вид діяльності до них, власними здібностями (42 відсотки респондентів) та високою оплатою праці (41 відсоток), що свідчить про важливість для сьогоднішньої молоді реалізації свого потенціалу та його достойної оцінки.

Таким чином, особливості стану суб’єкта в Україні пов’язані із певною сталістю семантичних фільтрів, що заважає особистості пристосуватися до змін, які відбуваються у соціальному житті, та сприяють формуванню відповідного психологічного стану українців, що виявляється як фіксована фрустрація свідомості особистості.

Особливості переходу до інформаційного типу взаємодії між людиною та суспільством в Україні обумовлюється також специфікою дії механізмів циркулювання інформації у структурі суспільства.

Сприятливою умовою для становлення та продуктивного функціо­нування інформаційного суспільства становить досить розвинений інтелектуальний потенціал українців. Це пояснюється тим, що за часів СРСР на розвиток освіти та науки витрачалося понад 10 відсотків сукупного національного прибутку, створивши таким чином переду­мови для вдалого переходу на новий етап розвитку.

Треба відмітити при цьому, що наявність такого потенціалу взагалі створює можливість для тривалого розвитку без соціальних струсів, адже чим більшими обсягами інформації володіє соціум, тим гнучкіші його семантичні фільтри, тим краще він сприймає нову за змістом інформацію, навіть таку, що перевищує межі його усталеного сприйняття. Але подібний розвиток стає можливим за умов наявності розвиненої системи інформаційних взаємодій, яка за часів СРСР вдало функціонувала переважно у системах технічного та технологічного характеру. В управлінській і соціальній сферах, як зауважує Ю.М. Ка­нигін, “мав місце скоріше негативний ефект, пов’язаний з подвоєнням та ускладненням роботи, зростанням формалізму та регламентації”^[252].

Криза системи, у якій інформаційні зв’язки виявлялися малопродуктивними, мала своїм наслідком не лише зменшення витрат на науку та освіту (до 1 відсотку від сукупного національного прибутку, за даними, наведеними на всеукраїнській науковій конференції “Студент 2000: яким йому бути?”, м.Запоріжжя), але і до зниження інтелектуального потенціалу українського суспільства.

Впливи деструктивного характеру, які несуть інформацію, що не узгоджується з особливостями українського світорозуміння та світо­сприйняття (наприклад, війни, революції, правління людей, які є “чужими” для українського менталітету, повстання тощо), обумовлюють не тільки руйнацію усталеного способу життя, але і при забагатій їх кількості вповільнюють процес обробки інформації, яка надходить, що означає зменшення селективної інформації (у формі знання) щодо дестабілізуючих впливів. Наслідком цього стає вповільнення розвитку соціального інтелекту та навіть, як вважає О. О. Донченко, його відключення, що виявляється у гальмуванні процесів спонтанного породження семантичних фільтрів та зменшенні їх гнучкості. Звідси зниження здібності бачити ситуацію об’єктивно та винаходити оптимальні способи реагування на неї^[253].

Блокування соціального інтелекту означає, що механізм обробки інформації, яка постійно зростає кількісно та якісно (особливо у кризові періоди), не функціонує належним чином, в результаті чого можливість адекватного реагування на отриману інформацію та використання її значно зменшується. Вповільнення розвитку соціального інтелекту як наявного у соціумі знання щодо варіантів дії за подібних обставин, його блокування у поєднанні із властивістю до використання такого знання у процесах саморегуляції призводить до того, що ця інформація запам’ятовується соціумом у тому вигляді, у якому була отримана, тобто вона не аналізується та не обробляється, не поповнюючи таким чином соціальний досвід, не розширюючи його семантичне поле.

Отримання інформації через такий механізм, коли вона селекціонується сталими семантичними фільтрами, формує у соціальній психіці так званий “дистресовий архетип” (О.О.

У кожному соціумі, за твердженнями О. О. Донченко, існують такі архетипи, але Україна має їх забагато через особливості свого історичного розвитку. Тому підрахувати їх кількість важко, але перший із дистресових архетипів сформувався, на думку науковців, у 1068 році, коли кияни, незадоволені правлінням Ізяслава, вигнали його, замінивши племінником Всеславом^[254].

Дистресові архетипи являють собою постійно діючий фактор, що відключає логічне мислення, активізуючи при цьому емоційно- ірраціональний фактор. Вони передаються з покоління в покоління у вигляді специфічних, властивих лише даному суспільству норм реакцій, стійкого фону настроїв тощо, створюючи своєрідний стереотип, “тунель свідомості”, вийти за межі якого дуже важко через його сталість.

Єдиним шляхом зняття дистресового архетипу як отриманого в процесі історичного розвитку внутрішнього конфлікту є лише його усвідомлення й аналіз, що дозволяє перетворитися ситуації, у якій виник такий архетип, на соціальний досвід, формуючи таким чином імунітет соціуму до подобного роду збігу обставин у вигляді пом’якшених семантичних фільтрів. У результаті дистресовий архетип з негативу соціальної психіки перетворюється на позитив, гублячи свою небезпечність для нього^[255].

Отже, дистресовий архетип психіки являє собою спонтанно виникаючий сталий семантичний фільтр, який має чіткі межі, виключаючи тим самим можливість варіативної поведінки у схожих ситуаціях. Він спадкується як психікою окремого індивіда даного суспільства, так і соціумом у цілому, уповільнюючи процеси самоструктурування та самоорганізації нового типу суспільства.

Дія дистресових архетипів, відключаючи або гальмуючи розвиток соціального інтелекту та обмежуючи соціальний досвід, обумовлює неможливість вироблення логічних (раціональних) способів дії, що виявляється у суперечливості процесів, які відбуваються у суспільстві, неефективності прийнятих рішень тощо.

Ускладнює ситуацію в Україні неврегульованість інформаційних взаємодій між різними сферами суспільства та, як наслідок, суперечливість шляхів їх розвитку, що свідчить про неспроможність пристосування існуючої системи суспільних відносин до нових історичних реалій. Тому об’єктивно та життєво необхідною для українського суспільства стає потреба трансформації усієї системи суспільних відносин, встановлення нових принципів і створення інших засад взаємодії людини та суспільства, а також загальне впорядкування інформаційних взаємодій у межах соціального організму країни.

Найголовнішим завданням для ефективного процесу такої трансформації є визначення подальших шляхів розвитку українського суспільства. При вирішенні цієї проблеми треба звернути увагу на два моменти: по-перше, визначитися з тим, який тип зв’язку між людиною та суспільством культивувати, тобто створювати систему суспільних відносин, базуючись та капіталі, як це відбувається сьогодні, спиратися на землю та розвивати Україну як традиційно аграрну державу чи акцентувати увагу на діяльності, пов’язаною з інформацією, таким чином сприяючи її перетворенню на головну системоутворюючу складову нового типу суспільства.

Другий момент пов’язаний із визначенням принципової орієнтації України на взірець західних країн, до яких вона належала від часів Київської Русі до XVII століття, чи на євразійські країни, впливу яких Україна зазнала протягом останніх 350 років, коли перейшла у підпорядкування Росії. Це дасть можливість визначитися з тим, до яких політичних союзів Україні треба приєднуватися, а з якими просто йти на зближення, адже тенденції світового розвитку свідчать про те, що “на світовій арені діють вже не стільки окремі національні держави, скільки групи країн, які об'єднуються за цивілізаційними принципами”^[256]. Зорієнтованість і визначеність України стосовно полі­тичних та економічних світових союзів і об’єднань сприятиме укріп­ленню становища української держави у міжнародному співтоваристві.

Знаходження країни між Азією, що уособлює аграрний тип цивілізації, та Заходом, де аграрна цивілізація “переросла” в індуст­ріальну, а згодом перетворюється на інформаційну, створює в Україні сполучення цих двох способів зв’язку між людиною та суспільством. Тому важливим завданням у визначенні перспектив подальшого розвитку є усвідомлення та аналіз того, які тенденції переважають у суспільній свідомості сьогодні, а також того, у якому напрямку ми будемо рухатися, адже будування правової держави створює лише основу для подальшого розвитку у певному напрямку. А вона повинна відображати принципи розвитку та перспективи майбутнього образу країни, що формує індустріальне, аграрне чи інформаційне суспільст­во. Визначеність у цих питаннях дозволить обирати оптимальних парт­нерів, союзників - політичних та економічних - створюваного прос­тору - інформаційного чи економічного.

На сьогодні ж невизначеність у пріоритетних напрямках подальшого розвитку України призводить до стихійності у процесах трансформації суспільства, створюючи суперечливу ситуацію, коли поряд існують тенденції, які свідчать про активність індустріального типу зв’язку між суспільством та людиною, а інші - про формування засад суспільства інформаційного, що вже зараз мають гіпертрофований вигляд.

Так, інформаційні технології, які застосовуються, у своїй біль­шості є неліцензованими копіями продукції фірми Microsoft або “хак- керськими” досягненнями знатоків Internet. При цьому розробка

власного програмного продукту відбувається на рівні конкретних завдань чи потреб окремого виробництва. Розвиненої системи створення інформаційних технологій не існує, адже у своїй більшості використання комп’ютерів і програмного забезпечення можна визначити рівнем електронних обчислювальних машин чи гральних автоматів. Потреба ж у серйозному програмному забезпеченні наукових досліджень (інформаційному моделюванні, прогнозуванні, комп’ютерному аналізі) не задовольняється через відсутність належного фінансування наукових розробок та науки й освіти в цілому, де рівень заробітної платні трохи вищий за некваліфіковану працю та у кілька разів менший від цього показника у сфері матеріального виробництва навіть серед робочих спеціальностей.

У той же час прагнення отримати великі прибутки швидко і без зайвих витрат призводить до виникнення великої кількості посередників між товаровиробником та споживачем. Створюється ситуація, коли більшість фірм нічого не виробляє, а отримує великі гроші через перепродаж одного і того ж товару, в більшості матеріального продукту, адже щось виробляти на сьогодні виявляється невигідною справою, яка вимагає великих капіталовкладень, а результат більше ніж сумнівний через недосконалу систему регулювання суспільних відносин.

Проблема ж переходу до інформаційного типу розвитку сус­пільства полягає тут у тому, що його дійсний розвиток та ефективне функціонування знаходиться у прямій залежності від того, наскільки відлагодженим є механізм інформаційних взаємодій, їх ефективного застосування в усіх сферах суспільства. “Механізм привласнення прибутку так створений, - відмічає Ю. Пахомов, - що ні вторинне тиражування продукції, ні володіння природними багатствами не можуть дати такої можливості ефективного інтегрування у світогосподарську систему, яку відкриває перед економікою країни науковоємкі технології та техно-продуктивні новації”^[257].

Крім того, критичного аналізу вимагають пропозиції Міжна­родного валютного фонду, моделі якого відображають інтереси, у першу чергу, західних країн на світовій арені, а не України. “Зміст і призначення моделі МВФ полягали у тому, - відмічають В.І. Дзюба та О.П. Степанов, - щоб залучити у світовий ринок відсталі у техно­логічному відношенні країни колишнього СРСР, знищивши у них усі підприємства та галузі, здатні конкурувати з продукцією західних фірм. Тут повинно було вироблятися лише те, що Заходу або не вигідно продукувати (через нерентабельність або відсутність сировини), або небажано, щоб не забруднювати навколишнє сере­довище у власних країнах”^[258].

Отже, успіх України на міжнародній арені залежить від рівня розвитку інформаційних зв’язків у суспільстві, від обсягів науковоємкого та високотехнологічного виробництва, яке здатне створювати конкурентоспроможну продукцію, розвиваючи таким чином “проривні” виробництва, які частіше за інші відновлюють технологію та продукцію. Прикладом подібних підприємств може бути “Мотор-Січ”, “АЗМОЛ”, комбінат “Славутич” та інші.

Концентрація уваги на розвитку перспективних видів матеріального виробництва залишає поза колом пріоритетів соціальну престижність інтелектуальної та виховательської діяльності, низька оплата якої ставить інтелект набагато нижче від фізичної праці не тільки за умов індустріального суспільства, але і зараз, коли відбувається трансформація способу організації соціального життя людини, новий тип якого повинен базуватися на духовному виробництві. Тому не дивно, що спостерігається процес поступового зменшення інтелектуального прошарку суспільства, коли наукові пра­цівники починають займатися комерцією, створюють свої підприємст­ва чи фірми або просто виїжджають до інших країн, де надається можливість для проведення та реалізації власних досліджень. На жаль, відсутність статистичного матеріалу не дозволяє більш детально проілюструвати цей процес, але те, що він відбувається, помітно на емпіричному рівні.

Особливості взаємодії людини та суспільства в Україні при переході до інформаційної фази розвитку визначаються не тільки комплексною кризою українського суспільства, у якій воно знаходиться зараз, але і цілим рядом інших факторів, серед яких треба визначити вдале географічне розташування країни, яка знаходиться майже у центрі економічних, політичних та інших стосунків і шляхів між Європою та Азією, особливості українського менталітету та психіки, систему цінностей українців.

Історичний розвиток України як європейської держави був пов’язаний з існуванням Київської Русі, з часів якої вона розвивається у загальноєвропейському контексті. Цей період знайшов свого відображення у таких особливостях українського менталітету, серед яких Р. О. Додонов, наприклад, визначає наявність кордоцентричної ідеї, що оформилася пізніше у так звану “філософію серця”; “барочну свідомість”, яка визнає існування в людині дораціональних, безсвідомих рівнів, що пізніше стали визначатися як психіка; “сильне протиставлення раціоналізму з боку екзистенційно-діалектичної місти­ки”, що стало основою для розвитку романтизму у Європі^[259].

Наявність таких особливостей в українському менталітеті поєднує Україну з європейською спільнотою, але в той же час історичні події, що відбувалися напередодні та після відомої Переяславської Ради, призвели до того, що Україна приєдналася до євразійського світу, попавши в залежність у першу чергу від Росії. З того часу в Європі відбулися якісні зміни, що призвели її до становлення нової форми організації соціального життя - індустріального суспільства, принципи якого не сприймаються українцями, адже вони не пройшли цього шляху через підпорядкування євразійському світові, вплив якого не можна заперечувати.

Таким чином, історичні особливості розвитку української держави визначають деяку синтетичність українського менталітету, який, з одного боку, зумовлюється особливостями світосприйняття західних країн, з іншого - відчуває вплив сходу.

За дослідженнями науковців, зокрема, О. О. Донченко, серед особливостей психіки українців, що буде впливати на характер інфор­маційних взаємодій, мають значення такі риси, як інтровертованість, поєднання раціональності з емоційністю та інтернальністю, сенсор- ність, екзекутивність^[260].

Наявність інтровертованості означає, що українець спрямовується на себе, на свої власні потреби, інтереси, традиції, звичаї, особливості поведінки, свій власний шлях розвитку. Такий традиціоналізм може перетворюватися на ідеалізацію свого внутрішнього духовного життя, що призводить до певного відставання від історичних реалій. Це обумовлює несприйнятливість українців до зовнішньої інформації, що не узгоджується з їх власними уявленнями про світ та його сприйняттям. Саме це пояснює, як вважає О. О. Донченко, неефективність застосування західних моделей розвитку України, адже вони ніяк не адаптовані до особливостей українського способу життя^[261].

Це ж саме вповільнює реформи, а також обумовлює виникнення різних перешкод на шляху переходу країни до інформаційної фази розвитку, адже сильнішими виявляються усталені, традиційні, знайомі способи організації соціального буття. Крім того, селективність по відношенню до зовнішньої інформації (наприклад, світові тенденції розвитку, наукові та технічні досягнення тощо) створює об’єктивні умови для повільної трансформації не тільки самого суспільства, але і поступового розуміння кожною людиною необхідності таких перетворень.

У той же час відмічається надзвичайне миролюбиво та намагання уникнути конфліктів або знайти компроміс у розв’язанні проблеми, що знаходить свого відображення не тільки на побутовому рівні, але і реалізується у зовнішній політиці (наприклад, посередницька позиція України у міжнародних конфліктах, наприклад, балканському).

При цьому спостерігається тенденція до перегляду власної поведінки у вигляді ре-акцій, ніж намагання змінити ситуацію через активні трансакції, що і відображається у превалюванні адаптивних процесів першого типу серед українців, навіть молоді (такого стилю поведінки дотримується, наприклад, 42 відсотки учнів-випускників 2000 року (м. Запоріжжя)^[262].

Це створює сприятливі умови для адаптації дорослого населення України до нового способу організації соціального життя, у процесі якого важливого значення відіграють такі характеристики, як здібність до варіативного прийняття рішень і непередвзяте ставлення до себе^[263]. Визначити цінність цих характеристик важко, адже, з одного боку, вони створюють умови до самовдосконалення особистості та продуктивного функціонування підприємства за нових умов, а з іншого - у найгіршому своєму вияві можуть виступати як невпевненість у своїх професійних якостях або нездатність приймати рішення.

Домінування інтернальності пояснює й індивідуалізм українського народу, який виявляється у підкресленні особистістю свого власного “Я”, своєї позиції щодо того, що відбувається у суспільстві^[264]. Тому з цього боку, інформаційний тип суспільства, метою якого є всебічний розвиток особистості, унікальної та неповторної, буде краще відповідати ментальності українця, ніж суспільство індустріальне, адже поставить окрему особистість у центр свого розвитку, надасть можливості для її розвитку та самовдосконалення.

Таким чином, першою особливістю взаємодії людини та суспільст­ва в Україні при переході до нової (інформаційної) фази розвитку є повільна трансформація суспільства, але порівняно швидка адаптація громадян до нового способу соціальної життєдіяльності.

Перехідне розташування України між Сходом і Заходом, де країна виконує роль своєрідного буферу між ними, визначає синтетичність такої характеристики, як раціональність - емоційність. “Природні багатства, помірний клімат та історико-культурні особливості зробили так, - відмічає О. О. Донченко, - що Україна має засоби, які здатні лише наполовину захистити цінності та ідеали людей, що живуть на її території”^[265], тому емоційність, властива українцям, поєднується з раціональністю, яка є результатом західного впливу на них.

Поєднання цих характеристик визначає, з одного боку, схильність до сприйняття та обробки нової інформації на рівні свідомості, що здійснюється через аристотелеву логіку, де діє настанова на детальне та дискретне сприйняття нового: у чітких понятійних формах, точній технологічній послідовності та цілісності з розробленою програмою практичного (варіативного при цьому) застосування отриманої інфор­мації.

Отже, друга особливість інформаційних взаємодій між людиною та суспільством полягає у домінуванні емоційності над раціо­нальністю, що визначає сьогодні виникнення суперечливих ситуацій, прийняття нераціональних рішень тощо. Тому важливим є розвиток раціональності як фактору становлення інформаційного суспільства.

Тісно пов’язаною з раціональністю є наступна риса українського менталітету, яку О.О. Донченко визначає як сенсорність. Важливо при цьому зауважити, що носієм її, за дослідженнями науковців, у першу чергу, є сільське населення та народна культура, де вплив західного способу життя відчувається менше. Перевагою цієї характеристики є практичність і настанова братися лише за реальні справи. Це стає можливим за наявності здібності до адекватного оцінювання конкретної ситуації та вірогідності різних варіантів виходу з неї у поєднанні з розвиненим вмінням уникати драматичних колізій.

Тож поєднання таких характеристик, як прагматичність, “м’якість” у сполученні з терпеливістю, зумовлює гнучкість зв’язків людини та суспільства, створюючи таким чином умови для їх безхворобливої трансформації в процесі переходу України до інформаційного типу розвитку.

Етнопсихологічна література одностайно відносить Україну до європейського культурного циклу, базуючись на таких якостях, як індивідуалізм і потреба у самопідвищенні, що властиві Європі. Але на Заході із цінності індивідуалізму випливає бажання людини робити усе для розумної організації життя у суспільстві, адже лише це є умовою комфортного стану окремої особистості. Іншими словами, інди­відуалізм породжує відповідальність розвиненої індивідуальності за спільноту, до якої належить, як умови власної реалізації. Схід у цьому плані займає більш пасивну, споглядальну позицію, вважаючи, що відповідальність за спільноту може обмежуватися бажанням помоли­тися за інших.

Складність та суперечливість українського менталітету щодо визначеної характеристики - інтернальності - виявляється, за дослід­женням О. О. Донченко, у тому, що вона сполучається з емоційністю та інтровертованістю, створюючи таким чином слабкість етносу, його нездатність почути голос розуму^{[266] [267]. При цьому велике значення має авторитет ідеї, яка у разі її загальної значущості, об’єднує українців і спонукає їх до дії, а той, хто зумів вловити цю ідею, користуються повагою та авторитетом (наприклад, князь Володимир, Ярослав Мудрий, Б. Хмельницький та інші).}

Таким чином, становлення інформаційного типу взаємодії людини та суспільства стає можливим лише за умов наявності загальнозначущої (національної) ідеї як об’єднуючої та спонукальної сили на шляху формування базових принципів інформаційного суспільства.

Духовний характер цих принципів створює сприятливі умови для їх формування через домінування в українському менталітеті орієн­тації на розвиток духовності (яскравий приклад - український фольклор, присвячений, головним чином, духовним переживанням, роздумам тощо). У суспільній діяльності це виявляється як переважання досягнень у духовній сфері над матеріальною, що має важливе значення для формування в Україні суспільства, у структурі якого домінує духовне виробництво.

На рівні особистості екзекутивність як характеристика розвитку духовності виявляється у пріоритетності потреби у самовираженні, у соціальному резонансі, що викликає до життя прагнення до створення зв’язків із навколишнім світом - іншою людиною, спільнотою, суспільством у цілому. Постійне зростання кількості зв'язків між членами суспільства формує сприятливі умови для збільшення обсягів фенотипової інформації.

Наслідком цього є наступний крок у становленні інформаційного суспільства, який визначається Р. Ф. Абдєєвим як інтенсифікація інфор­маційних процесів^[268], що передбачає розробку та втілення у життя інформаційних технологій, розвиток засобів праці ідеального характеру та якісне перетворення системи суспільних відносин.

Потреба у самовираженні створює суб’єктивну зацікавленість у формуванні зв’язків із суспільством саме інформаційним як таким, що найбільше відповідає завданню задоволення цієї потреби, надаючи умови для здійснення особистості у будь-якій сфері діяльності. У свою чергу, функціонування інформаційного суспільства виявляється можливим лише при наявності таких зв’язків, зміст яких являє собою процес здійснення інформаційного обміну.

Отже, наявність потреби у самовираженні особистості, яка у пошуках засобів її задоволення створює певні зв'язки з навколишнім світом, а інформаційне суспільство обумовлює характер цих зв’язків як інформаційний, являють собою дві односпрямовані сили для продуктивного функціонування соціуму та особистісного вдосконалення.

У тісному зв’язку з ними знаходяться ті характеристики нового способу організації життя людини в Україні, що обумовлюються системою цінностей її громадян. Серед них найбільш стійкими виявляються цінності, які пов’язані з родиною, дітьми, матеріальним добробутом та коханням, тобто цінності етичні, які змінити дуже важко. Це підтверджують результати соціологічного дослідження лабораторії соціальних технологій Запорізького державного університету, проведеного у травні 2000 року, згідно з якими 84 відсотки респондентів бажають мати щасливу родину, а 70 відсотків - цікаву професію, у той час як займатися діяльністю, орієнтованою на цінності соціуму, - політикою, мистецтвом та релігією бажають лише 18 відсотків опитаних^[269].

Тому наступна характеристика взаємодії людини та нового суспільства відображає орієнтованість на втілення у життя етичних цінностей, особистісне самоздійснення, що можна висловити, перефразувавши гасло інформаційного суспільства: “Особистість, яка має інформацію, - володіє світом!”

Отже, в процесі встановлення зв’язків між людиною та певним типом організації соціального життя відбувається пошук спільних смислів, відхід від яких викликає активізацію потреби людини у відновленні “безперервної логіки життя”^[270]. У цьому плані можна говорити про наявність двох типів конфліктів, що здійснюються в українському суспільстві.

В першу чергу, це конфлікт між “онтологічним” і “прагматичним”, коли символи та знаки культури, фіксуючи онтологічно закономірні шляхи розвитку соціуму, суперечать прагматичним цілям вирішення наявної ситуації, для чого найбільш ефективними виявляються такі способи, що є нетрадиційними і не відповідають діючим у суспільстві цінностям. Суперечливі наслідки виявлення таких протиріч і їх нерозв’язаність спостерігається сьогодні в Україні, де “культура, наука, мистецтво, моральність як вираження культури стають непотрібними, а влада розчищує економічний і соціальний простір для розвитку егопрагматичних форм життя”^[271].

Інший тип конфліктів формується на базі невідповідності між уявленням кожної особистості про саму себе та формами поведінки та діяльності, що пропонує нова система цінностей, яка приходить на зміну існуючій. Людина вимушена витрачати величезні адаптивні зусилля для того, щоб знайти оптимальне сполучення своїх власних цінностей та ефективних форм діяльності у нових соціальних умовах.

Проблема для українського суспільства тут полягає у тому, що кількість таких людей набагато менша від тих, для кого відновлення зв’язків відбувається хворобливо. З одного боку, це люди похилого віку, які не відчувають якісних змін позитивного характеру у своєму становищі через відсутність необхідного соціального захисту та забезпечення. З іншого боку, це молодь, яка, навпаки, не маючи сформованої системи цінностей, абсолютизує значення таких змін і взірців саме у тій формі, яка пропонується західними державами Україні. Небезпека з цього боку визначається саме відсутністю професійних знань, достатнього досвіду та прагненням багато заробляти будь-якими шляхами.

Але суттєвого значення в існуванні перепон у становленні інформаційного суспільства отримують об’єктивні обставини, що стали результатом впровадження реформ, особливості яких виявилися непристосованими до економічної та політичної ситуації на території країн колишнього СРСР. Тому зараз ми намагаємося відновити матеріальне виробництво поряд із духовним “оновленням”, яке принципово неможливе за відсутності необхідної матеріально- економічної бази. От і виходить, що при загальній орієнтації світового співтовариства на розвиток інформаційного способу організації соціального життя Україна рухається у зворотному напрямку, намагаючись “вловити” те, що свого часу було відкинуте як зайве. Тому інформаційне суспільство відходить для України десь за межу обрію, коли не тільки буде усвідомлений і проаналізований історичний досвід української культури, але і будуть створені умови для впровадження інформаційних принципів та цінностей суспільного життя.

Таким чином, формування інформаційного суспільства в Україні пов’язано з об’єктивними та суб’єктивними труднощами, що визначаються сучасним становищем української держави, а також ускладненими взаємодіями між людиною та суспільством через недосконалість каналів здійснення зв'язків - засобів та технологій комунікації.

В першу чергу, це комплексна криза, у якій опинилася Україна після розпаду СРСР, наслідки якого ми не можемо подолати дотепер. А разом із тим - відсутність механізмів врегулювання міждержавних конфліктів економічного, політичного, культурного та соціального характеру.

По-друге, це особливості українського менталітету, який формувався як під впливом західних, так і східних країн.

По-третє, це обтяженість семантичних фільтрів дистресовими архетипами, які обумовлюють відсутність розвиненого соціального інтелекту та неможливість формування логічних способів діяльності.

По-четверте, це наявність великої кількості цінностей, що досить часто суперечать одна одній

По-п’яте, це відсутність зрілої національної ідеї, яка б могла стати системоутворюючою складовою для формування української нації, сприяючи таким чином підвищенню статусу держави України у світовому співтоваристві.

По-шосте, це невизначеність шляхів розвитку українського суспільства сьогодні, що викликає до життя стихійність у методах і засобах впровадження реформ, а також невідрегульованість механізмів правового захисту людини.

По-сьоме, це зміст самих реформ, що здійснюються без врахування інтересів українців і України на світовій арені (наприклад, реалізація моделі переходу до ринкових стосунків, запропонована МВФ, або відсутність адекватного законодавчого забезпечення процесів інформаційного розвитку країни, у тому числі у галузі інформаційних технологій).

По-восьме, це орієнтація на відтворення матеріального

виробництва, що відбувається за рахунок виробництва духовного, де уся увага обмежується головним чином, будуванням і відтворенням закладів релігійної орієнтації, а також активною пропагандою способу життя українців десь XVII - XVIII століть і проголошенням засобами масової інформації гасел типу “Ти не один” чи “Нас 52 мільйони”. Правда, деякі зрушення у цій галузі відбуваються зараз у вигляді реформування системи освіти, але відсутність належної матеріально- технічної бази у більшості навчальних закладів, а також грунтовної' теоретичної розробки концепції нової системи освіти роблять сумнівним ефективність змін, що впроваджуються.

Отже, становлення інформаційного суспільства в Україні вимагає вирішення цілої низки завдань, серед яких треба визначити наступні:

- переорієнтація державної стратегії на розвиток науки та розширення можливостей отримання освіти будь-якого рівня разом із впровадженням заходів з підвищення соціального статусу працівників інтелектуальної та висококваліфікованої праці;

- створення умов для підвищення рівня інформаційних зв’язків, їх розвитку;

- сприяння розвитку соціального інтелекту в Україні, який передбачає, в першу чергу, конструктивне використання наявних знань для досягнення поставлених цілей;

- загальна інтелектуалізація суспільства, спрямована не лише на підвищення кваліфікації та рівня освіти його членів, але і на впорядкування дії внутрішніх соціальних підсистем;

- розробка механізмів заохочення молоді до отримання вищої освіти та інтелектуальної діяльності, а також створення умов для реалізації її творчих здібностей і інтелектуального потенціалу;

- нейтралізація дії дистресових архетипів шляхом активного наукового дослідження та аналізу історичної спадщини України;

- розробка оптимальної політики з питань мови як логічної форми функціонування смислів у суспільстві;

- перехід до нового поділу праці за інтелектуальними показниками;

- розвиток і реалізація соціальних програм захисту прав і свобод громадян України, їх життя та здоров’я;

- формування засад демократичного суспільства, яке створює необхідні флуктуації, що розширюють можливості для реалізації потенціалу особистості, надаючи їй свободу;

- переорієнтація сфери виробництва на науковоємкі та високотехнологічні його види;

- створення сприятливих умов для розвитку нових базових галузей суспільства - телекомунікацій, електроніки, біотехнології, інформатики та інших;

- теоретичне обгрунтування стратегії та тактики впровадження нових засад інформаційного способу організації соціального життя.

Лише здійснення цих завдань створить інтелектуальну базу для подолання кризи, у якій опинилася Україна, формування інфра­структури інформаційного суспільства та переходу до нового типу розвитку, у напрямку якого рухається світове співтовариство, де, власне, і здійснюється зв’язок між людиною та суспільством на основі не натурального чи матеріального, а семантичного обміну.